Іван Добруцький

NoVembeR. Листопад…

ЗМІСТ

ЩО ТАКЕ ЛЮБОВ?

ВОГНІ В МЕНІ

БЕРЕЖІТЬ

ІДИ, АЛЕ НЕ СЬОГОДНІ

ВОНА НІКОЛИ НЕ ДЗВОНИЛА ПЕРШОЮ

ВИПРОБУВАННЯ

НАЙКРАЩИЙ ЧАЙ

КРИЗА ПЕРЕВІДНОСИН

ПОДОРОЖНІЙ ТВІР

Що таке любов?

Любов – це гріх, але такий ніжний, що заради нього варто пожертвувати власним німбом. Любов – благодать, яку потрібно з вдячністю прийняти і не відпускати ні за яких умов.

Друга половинка, ця прекрасна людиночка, що так несхожа на всіх інших, дається нам зовсім неспроста. Ми часто питаємо у небес: за що мені таке щастя, ці ніжні, майже дитячі долоньки, що зігрівають холодні пальці взимку, рятуючи від в’їдливого холоду? Та відповіді не чути, її можна лише відчути, цю відповідь, пройшовши шляхом, тернистим шляхом життя загалом та стосунків із коханою людиною зокрема.

Не знаю, як у інших, але моє коханнячко схоже на пташку, яка на своїх сніжно-білих крильцях підіймає мене в небеса. Я вже мчу, я вже лечу, кохана моя, все вище і вище, тримай мене за руку, давай разом полетимо далеко-далеко, високо-високо, туди, де немає нікого, окрім нас, в той дивний Всесвіт під назвою: «Ти і я».

Любов – це шлях, устелений він зовсім не пір’їнами, на ньому є і каміння непорозумінь, і бур’яни омани, й озера сліз. Сонечко моє, з тобою я готовий пройти цю тернисту дорогу, бо знаю, що ніякі негаразди, жодні перешкоди не зможуть зупинити нас, адже ми крокуємо до нашої мрії, до нашого земного Едему.

І зараз я пишу ці рядки в очікувані твого дзвінка. Мені сумно, але зовсім трішки, бо через кілька хвилин я почую твій ніжний, щирий та такий рідний голос і більше не буду сумувати…

Вогні в мені

В мені спалахує пожежа, коли ми конфліктуємо з тобою, і жодна злива не в змозі погасити її. Ми обмінюємось образами так сміливо, так безстрашно, неначе забули про той скляний, тендітний будиночок під назвою Наше Кохання.

Всередині мене палає незгасаюче огниво, що загорілося від гримучої суміші любові та ненависті. Ти і далі сиплеш реченнями, стріляєш жорстоким поглядом, ти така ж нестримна, як і мої почуття до тебе, ти додаєш бензину у мій вогонь і я боюся, що моя лють підірве язиками полум’я весь світ, все довкола, навіть той будиночок зі скла, про який знаємо тільки я і ти.

Раптом ти помічає яскраві вогники у моїх очах, ти починаєш розуміти, що зайшла надто далеко, що сказала занадто багато, що дозволила американським гіркам власних емоцій взяти верхи над самоконтролем. Ти помічаєш моє божевілля, я стаю неврівноваженим первістком щойно розведеного твоїми образливими словами багаття, щойно запаленої тобою ватри, що обпікає мене зсередини та змушує говорити те, про що я потім пожалію, та буде запізно.

Вогонь наповнює, огортає, привласнює мене, я стаю його рабом, я вже не чую твого крику, мені стають байдужими твої сльози, адже якими б рясними вони не були, все-одно їм не під силу погасити пожежу всередині мене.

І тоді ти, розуміючи всю жахливість ситуації, що склалася, підходиш до мене впритул, міцно-міцно обіймаєш мене, даруєш солодкий медово-карамельний поцілунок, говориш, що ніколи нікому мене не віддаси, окроплюєш моє плече двома щойновиплаканими краплями і доводиш, що кохаєш мене таким, яким я є. А вогні в мені? Їх ніби й не було…

Бережіть

Ти мовчиш, та часто твоє мовчання ховає безліч фраз. Просто не про все можна говорити, не все можна сказати, дещо треба тільки зрозуміти, будучи наодинці.

Після нашої чергової суперечки, яка була ще безжальнішою, ніж три дні тому, я вирішив побути один. Та це бажання дуже швидко перекрилося іншим, ще більш нестримним, таким, що накрило мене з головою, неначе хвилею – бажанням обійняти тебе, знову побачити, посміхнутися у відповідь на твою посмішку, сказати, наскільки важливо просто бути поруч з тобою і нарешті визнати твою правоту. Але гордість тримає мене, не дозволяє зробити перший крок, мабуть, вона є подарунок диявола, якого не позбутися. Тож я вирішив надати перевагу зорям, світилам небес, на які я дивився цілі наступні три години.

Доки я шукав істини в небесах, ти підпилювала нігті у ванній і згадувала нашу першу зустріч, таку ж дивну, як і часом я, особливо, коли закоханий. Ти неждано ввірвалася у мій самотній Всесвіт, внесла коригування у мій спосіб життя, змусила змінити зачіску та аватар «Вконтакті», ти – ніжний ангел, подарований мені Всевишнім… І ти знаєш про це, ти згадувала про це у ванній, а потім подивилась крізь шибку на зоряне небо…

І раптом, так несподівано, як небажана вагітність, полум’я небесних світил почали дарувати нам осяяння, ми обоє в унісон зрозуміли одну просту, та таку важливу річ: «Бережіть те, що даровано Вам неспроста».

Ти одразу, ще з мокрою головою, біжиш до кімнати, до мобільного телефону, щоб якнайскоріше набрати мене, я набираю тебе, ти набираєш мене, відбувається збій зв’язку через те, що ми набрали одне одного одночасно, потім так само і вдруге, та на третій раз я таки додзвонююся до тебе, ти щаслива, я щасливий, я шепочу тобі: «Вибач, ти, як завжди, була права», на що ти радісно відповідаєш: «Тобі нема за що вибачатися. Краще придумай, що вдягнеш на наше завтрашнє побачення»…

Іди, але не сьогодні

Я хочу прохати, благати тебе про одне-єдине: не йди. Та знаю, що настав час, знаю, що недарма погасли вуличні ліхтарі, а на небі немає жодної зірки – це наше щастя перестало світитися, довкола лише пітьма, суцільна темрява. Мені боляче десь всередині, я ледве стримую сльози, ці жалюгідні краплі відчаю. Шкода, та я не вправі змінювати майбутнього, повертати час назад та, врешті-решт, переконати тебе не йти.

І натомість я намагаюся використати свій останній шанс, втриматися за останню гілочку дерева, яке зараз спилять, я обіймаю тебе і пошепки прошу: «Іди…але не сьогодні». Ти все прекрасно розумієш, у твоїх очах також бринять росинки печалі, ти обіймаєш мене міцно-міцно, та я чудово розумію – скоріш за все це востаннє…

Мені хочеться тисячу разів попросити у тебе вибачення, хочеться, щоб це все виявилося лише жахливим сном, я мовчу, та в голові моїй крутяться одні і ті ж думки: «Вибач мене, я зроблю все, щоб більше ніколи тебе не розчаровувати. Я – не ангел, у мені є тисяча недоліків, я недостойний тебе, твоїх неповторних зіниць та барбарисових губ, але якщо б ти хоча б спробувала пробачити мене, зрозуміти, що тобі без мене буде непросто, як і мені без тебе, без твоєї по-дитячому щирої посмішки. І якщо колись ти захочеш піти, якщо настане час розлуки, що розділить мій світ на «до» і «після» тебе, то краще іди…Іди, але не сьогодні…».

І тут стається дещо нереальне: вуличні вогні загорілися яскраво-жовтим світлом, небесні світила почали мерехтіти тисячами вогнів, у твоїх очах знову неначе запалили іскорки щастя, твоя долоня доторкається моєї, твої уста посміхаються мені ніжно-ніжно, ти голосно вигукуєш: «Моє чудо, куди ж я без тебе»…

Вона ніколи не дзвонила першою

Вона ніколи не дзвонила першою. І все в нас нібито було добре, навіть краще, ніж просто добре, наші знаки зодіаку співпадали ідеально, ми любили однакову музику, читали одні і ті ж книжки, пили лише «Jack Daniels», курили сигарети однієї марки, вишивали хрестиком, билися подушками, їли суші з хот-догами і взагалі важко було уявити більш чудової пари, ніж я і вона, та була одна, єдина деталь, ота ложка дьогтю в солодкому меді – вона ніколи не дзвонила мені першою.

На це не можна було не звернути уваги і я одного разу почав її звертати. Завжди першим телефонував я, а отже, першим цікавився я, а значить, вона мені була більше потрібною, ніж я їй, а чи не означало це, що я любив її більше, ніж вона мене?..

Спочатку я нічого їй не говорив про це, навіщо, в нас же все інше – ідеально, ми дивилася разом «Сутінки», ставали у спаринг у боксерських рукавицях (а хук справа у неї поставлений чудово – це ви вже повірте мені на слово, а якщо не вірите, я покажу вам свій синяк під лівим оком), пили пиво, причому завжди однакове, трималися за руки, я гладив її волосся, вона пестила мої вушка, а осінь була напрочуд теплою, та, як на зло, вона знову і знову не дзвонила мені першою.

Мене це почало нервувати, в мене аж почали труситися руки, а осінь ставала дедалі холоднішою, що теж неспроста, я навіть вирішив якийсь час не телефонувати їй, чекати, доки вона подзвонить першою, та все було марно – за 14 днів жодного дзвінка від неї я не отримав. За цей час я перечитав купа книг, від яких мені хотілося плакати, бо в кожній, немов під копірку, описували наші стосунки, а від пісень Стіві Вандера в мене починалась істерика, якби ж вона знала, як сильно я страждав ті два тижні, як мені було важко, нудно, боязко. І кожну годину, хвилину, кожну мить я робив лише одне – чекав. Чекав її дзвінка, або хоча б «есемески» чи «емемески», чи посилки з моїм ім’ям, чи телеграми, та все було марно. І ось на 15 день, коли я встиг випити весь алкоголь, що був вдома і виплакати всі сльози, що лише існували десь на дні моїх очей, я отримав таки від неї «есемеску», таку жадану та прекрасну: «Привіт. Як ти?»

Випробування

Час настав. Мені доведеться відчути те, що відчувала ти, пройтися по цих каменях переживань, які змушували тебе хвилюватися, нервувати заради наших бурхливих стосунків, заради нас.

Стрілка годинника мчить з неймовірною швидкістю, скоро ми зустрінемося, це, можливо, наш останній шанс, мені доведеться пройти сім кіл випробувань для того,щоб наші почуття стали ще сильнішими, поцілунки – ще солодшими, а квітка нашого кохання не зів’яла, ба навпаки, зацвіла ще пахучішим цвітом.

Я – лицар кохання, месник ніжності, я – твій мудрий повелитель та вірний раб водночас. Та сьогодні – або пан, або пропав.

Ти ще не була у мене вдома, та скоро знатимеш, де я ховаю подаровані тобою магнітики на холодильник, а це вже тернистий шлях, який ми пройдемо цієї ночі. Ти ще не знайома з моїми друзями, та ще кілька годин і ти знатимеш багатьох із них поіменно, вони питимуть з тобою вино, танцюватимуть під minimal, подружаться або посваряться, а на наступний день вже «лайкатимуть» твої фото та братимуть інтерв’ю на тему «Ти і я».

У тому клубі буде стільки красивих парубків, що хочеться відвести тебе туди зі зав’язаними очима, щоб ти жодного з них не бачила. Та що має статися, те станеться…

Я випрасував свою найкращу сорочку, виправ найстильніші джинси, двічі помив голову, тричі побрився (навіть збрив ту волосину, що висіла на моїй бороді і дратувала тебе, коли ми доторкалися вустами під сяйвом сонця), купався разів зо п’ять, прибрав трохи срач у квартирі (трохи, бо все й за місяць не прибереш), навіть спробував переконати себе, що я вартий тебе, та як закінчиться ця важлива ніч, навіть не здогадуюсь. Надіюсь, що її кінець ми зустрінемо у мене вдома під чашечку чаю, закутані у ковдру та щирі обійми…

Найкращий чай

Ніколи мені не доводилось пити такого смачного, тонізуючого, ароматного чаю, як той, який заварювала вона. І справа зовсім не в тому, що її тіло було біліше за крейду, а вуста ніжнішими за ванільний соус, зовсім не в тому. Вся справа – в самому чаї.

На перший погляд він нічим не відрізнявся від звичайного зеленого трав’яного чаю, ще й запах був дуже схожим на мелісу. Та варто було тільки його спробувати і одразу ставало зрозуміло, що це не чай, це Світовий океан, що дивним чином перелився в чашку. Ніжні поцілунки під дощем, пахощі перших квітів, нестримність першого кохання, гіркість першої сигарети, полуничне варення, тепло долонь коханої, пісні Френка Сінатри, свіжоскошена трава, яскраві промені сонця, іскри вогнів – все в довершеній до божевілля пропорції злилося, поєдналося, заграло новими барвами у моїй чашці, у чаї, котрий заварювала вона, та білосніжна дівчина з родимкою на спині справа.

Вона ставила чайник на плиту, я обіймав її ззаду і неначе тисячі квітів починали пахнути, загравали букетом запахів на її кухні. Власне, зараз важко згадати, якою вона була, але точно зразково-гарною та кримінально-порочною, якою і повинна бути справжня жінка, та ще й чай заварювала такий, смачніший за якого я не пив зроду.

Дуже б мені хотілося тепер, через кілька років після того частування у неї вдома, ще раз зустрітися з нею, поїхати туди, до тієї кухні, на якій вона заварювала той неповторний напій, що вкарбувався у моє серце своєю ніжністю…

Криза перевідносин

Сьогодні я розкажу Вам про найновіше відкриття у галузі «Народного кохання», всі права на яке належать поки що тільки мені, адже я і є його автором (хоча я можу видати вам дозвіл на його використання за тисячу євро на місяць). Воно має кодову назву – криза перевідносин.

Сутність цього терміну полягає у тому, що стосунки доцільно порівнювати з автомобілем, яким ви, двоє закоханих дятлів, керуєте. Ось ви вже пара, завели двигуни запалених сердець, заправили Машину Любові паливом компліментів і поїхали. І спочатку ніби все, як по-маслу – ви плавно перемикаєте швидкості, вправно маніпулюєте цим шаленим автомобілем, та і взагалі ви – сама ніжність, ідеальна пара, про яку вже пишуть газети та розгадують кросворди.

Але відтак ви починаєте хотіти дедалі більшого, ви їдете на шаленій швидкості, ви забули, що колись вам вистачало і 60/80 км/год., щоб бути щасливими, тепер швидкість вашої Машини Лірики та кількість ударів серця перевалюють за сотню.

І це вам, звісно ж, в кайф, на великій швидкості набагато цікавіше їздити, адреналін насичує кров, гормони виходять на волю у перемішку з потом, та ви геть забули, що іноді треба натискати ту доленосну педаль, з якою часто порівнюють недалеких людей. І керування автомобілем на такій швидкості може спричинити аварію, наслідки якої можуть стати непоправними (витяг із «Правил дорожнього руху»).

Не знаю, чи второпали ви, що таке криза перевідносин, та надіюсь, що так. Іду я краще поснідаю та відправлю цей опис у оргкомітет Нобелівської премії – думаю, в мене є всі шанси на ту дивакувату статуетку з приємним бонусом у вигляді пакету доларів.

Подорожній твір

Порожні вагони, спорожнілі склянки. А знаєш, все не так і погано, навіть краще, ніж вчора, особливо, коли ти балуєш простирадло шовковим волоссям, прижимаючи долоні до моїх грудей…

Вагони-перони, я думаю, варто сьогодні забути про все, насолоджуючись митями ніжності. Ми з тобою, ми в плацкарті, ми їдемо до Львова, нехай не Мальдіви, та для нас… Віконце, там сонце, ти щось говориш про «завтра», та я не слухаю, лише милуюся світанком і твоїми вустами, які часом нестримно хочеться цілувати, а іноді – просто милуватися їх досконалими контурами. А про те, що буде, я не хочу слухати, я не звик нічого планувати, нехай це робить служба статистика, а я краще піду, замовлю нам по філіжанці кави і доки йтиму, думатиму про те, що моя синиця у моїх руках, сидить зі мною на верхній полиці плацкарту і чергує слова з поцілунками в шию…

Ми знову посваримося, потім помиримося, посперечаємося, ще раз закохаємося, надіюсь, закохаємося одне в одного вкотре, а не займемось експериментами з кимось іншим, навіщо нам інші, якщо в нас є наш маленький Рай, до якого ми так довго йшли…

І отак, як і цей потяг, повільно та впевнено ми переживаємо радості й тривоги, сміємося й плачемо, ходимо в кіно та театри, п’ємо чай і напівсолодке, часом відчуваємо метеликів у животі, а іноді ті метелики відлітають від нас кудись у вирій, часом думаємо, що з кимось іншим цілком можливо було б краще, та потім розуміємо, що це – нісенітниця, бо без моєї щирої посмішки ти проживеш не довше, аніж я без твого загадкового погляд. А наш потяг життя мчить повільно все далі, як і цей потяг «Чернівці-Львів», я вже приніс нам кави, на нас чекає незабутній день у старому та мудрому Львові...

Дата добавления: 2015-11-14