основних типологічних ознак видання

Визначення та надання творові

Кожен твір, що виходить з-під пера автора, цінний своєю новизною, оригінальністю, унікальністю, – проте й унікальний твір завжди належить до певного жанру, а втілившись у видання, – займає певну “комірку” у чинній на даний момент системі, підпорядковуючись її вимогам. Систематизація творів (тобто ще не опублікованих результатів інтелектуальної праці авторів) і видань (творів, що вже пройшли редакційно-видавниче опрацювання і розтиражовані для поширення серед читачів) – типологія – якщо, звичайно, вона логічна, вмотивована і підтримана видавничими реаліями, – обопільно “вигідна” і авторам, і читачам: авторів вона озброює своєрідними програмними установками при написанні твору до публікації, читачам – полегшує пошук необхідної інформації та процес її сприймання. Редакторові ж знання типології необхідне з кількох причин: по-перше, він оцінює, наскільки задуманий автором (і запропонований у вигляді авторського оригіналу) тип майбутнього видання, за набором типологічних ознак, відповідає чинним, затвердженим у стандартах взірцям; по-друге, він визначає доцільність посилення чи послаблення, а то й принципової зміни окремих типологічних ознак у процесі підготовки видання.

3.2.1. Поняття про типологію видань

Кожен вид літератури, – а традиційно розрізняють три роди літератури: образну (художню), понятійну (функціональну) та понятійно-образну (публіцистичну), – з поділом кожного роду на декілька видів (див. Дод. 6), – об’єднує твори писемності як в опублікованому, так і в неопублікованому вигляді. І неопубліковані документи, так само як видання та публікації, відіграють значну роль у різних формах людської діяльності (наприклад, у наукових дослідженнях) і, звісно, у комунікації. Через це, за усталеною практикою (хоча й переважно неофіційно, неформально), вони також стають об’єктами редакторського контролю – аналізу й опрацювання (щоправда, готують їх не до видавничого втілення та тиражування, а до виконання інформаційних та свого роду “представницьких” функцій в обмеженому колі фахівців).

Між видом літератури і типом видання, в яке втілюється твір даного виду, існує безпосередній зв’язок. Однак твір як результат виключно авторської праці не завжди повністю готовий до безпосереднього видавничого втілення і є досконалою “сировиною” для запланованого видавцем (або намріяного автором) типу публікації: часто, у процесі редакторського опрацювання, доводиться не лише “шліфувати” його структуру і стиль, а й – і то передовсім – втручатися у цільові установки, змінювати читацьку адресу, пропонувати інший тип видання, – тобто, по суті, змінювати програму його підготовки, наявні або потенційні типологічні ознаки. Саме тому редактор або видавець (а в ідеалі – звичайно, і сам автор) повинен добре орієнтуватися у таких поняттях, як “типологічна характеристика”, “типологічні ознаки”, “типологічна належність” видання та вміти цілеспрямовано й усвідомлено формувати бажаний і потрібний тип, посилюючи одні та нівелюючи інші типологічні ознаки вихідного матеріалу в ході його редакційно-видавничого опрацювання. Крім того, хоча частина творів взагалі не публікується, – проте неопубліковані твори також використовуються у комунікації, а отже, і вони мають підпорядковуватися загальним вимогам і правилам.

Здавна класифікації творів літератури (а згодом, з винайденням книгодрукування, – і творів друку) базувалися на відмінностях у їх тематиці та функціях; у ХХ ст. пріоритетними стали комплексні класифікації, що одночасно враховують сукупність різних ознак Саме такою комплексною класифікацією і є типологія; процес її одержання називають типологізацією.

Nota bene! 1915 р. М. Рубакін виділив та обґрунтував три масиви книжок за їх функціональним призначенням та читацькою адресою: “загальноосвітнього характеру”, “спеціальні” – для фахівців та “злободенні” – укази, звіти тощо. Трохи згодом, 1926 р., з’явилася складніша типологічна система О. Лов’ягіна, в якій підставою поділу стала “елементарна потреба”, що викликає появу книжкового виробництва: 1) “потреба передавання знань” – навчальні книги, 2) “потреба задоволення допитливого розуму” –наукові книги, 3) “потреба співпереживання” – художня література, 4) “потреба моменту” – журналістика, 5) “потреба побуту” – документація^[1].

За сучасними уявленнями, будь-яка типологізація, незважаючи на постійне оновлення орієнтирів і зміни домінант, все ж повинна зберігати відповіді на головні запитання, що визначають атрибутику джерела інформації, – тобто запитання до типоформувальних ознак: що? – предметний зміст; для чого? – цільове (функціональне) призначення; для кого? – читацька адреса (читацьке призначення); яким чином? – характер інформації (жанрова, стилістична характеристика, глибина та повнота опрацювання проблеми, характер викладу, ступінь нормативності тощо).

Nota bene! Цей визначальний для редакційної підготовки видання “алгоритм” по-своєму передбачив і сформулював український лінгвіст Володимир Домбровський. У праці “Українська стилістика й ритміка”, написаній ще 1923 р., він пропонує оцінювати кожен твір за такими параметрами:

“1. для чого й для кого він призначений?

2. як ділає він на душу читача? – і

3. якими засобами й середниками те ділання осягнене” ^[2] – і у такий спосіб, по суті, випереджаючи час, задекларовує формулу сучасної типологічної характеристики твору, прийняту у редакційно-видавничій практиці: цільове (функціональне) призначення (“для чого?”), читацьке призначення (“для кого?”), характер інформації (“як ділає він на… читача?”), від якого, у свою чергу, залежить вибір жанру та виклад матеріалу (“якими засобами й середниками те ділання осягнене”?).

Практично такий самий “комплект” основних типологічних ознак пропонує і найавторитетніший серед сучасних дослідників редакційно-видавничої справи А. Е. Мільчин. У найновішому, третьому, виданні свого підручника “Методика редактирования текста” (2005) він пише як про важливе, першорядне завдання редакторського аналізу щоразу визначати і формулювати функціонально-цільове призначення конкретного аналізованого тексту:

“1. Що саме текст повинен повідомити (відомості про факти чи доведення, спростування, пояснення).

2. Для чого текст буде використано (для дослідження читачем нового матеріалу, або для регулювання практичних дій читача, або для розширення його знань про описуваний предмет тощо), в якій діяльності (навчальній, виробничій науковій).

3. На яку читацьку сферу впливу текст націлений (логіко-пізнавальну, емоційну чи інструментальну)” ^[3].

Тобто, за Мільчиним, слід знати читача, якому адресується твір, а також чого цей твір потрібний саме даному колові читачів, з якою метою він створений і буде втілюватися у видання (тиражуватися). Цільове призначення, конкретизоване в одному або кількох творах друку, надає їм спрямованості на виконання цілком визначеного кола соціально-комунікативних завдань (пізнавальних, дидактичних, естетичних та ін.). У свою чергу, цільове та читацьке призначення задають загальну “тональність” усім іншим типологічним ознакам майбутнього видання, визначаючи його остаточну змістову структуру та матеріальну форму. А тому, працюючи над підготовкою книжкового видання, редактор повинен мати чітке уявлення про вид літератури, жанр твору та тип видання, в якому цей твір буде втілено, і передбачати, як задовольнятимуть особливості зазначених категорій очікування майбутніх читачів.

3.2.2. Основні типологічні ознаки видань,

суттєві для редакторської практики

Сучасні уявлення про типологічну систему видань покладено в основу чинного в Україні стандарту – ДСТУ 3017–95 “Видання. Основні види: Терміни та визначення” ^[4]. Цей стандарт, попри свою (тривалий час обговорювану фахівцями) недосконалість, залишається поки що єдиним документом, що фіксує основні типи видань та визначає основні типоформувальні риси, сукупність яких і складає типологічну характеристику кожного конкретного видання.

Nota bene! За межами стандарту, – який покликаний систематизувати власне видання за узагальненими типоформувальними ознаками, – природно, перебуває чи не найголовніша ознака класифікації творів загалом, – це їх практично нічим не обмежений предметний (тематичний) зміст. Систематизації ж змісту творів і видань слугують чинні тематичні класифікації. Однак, як уже зазначалося у підрозділі 3.1.2, через відсутність ладу у самому “класифікаційному домі” (навіть у найкращому з них – УДК) деякі видання “живуть” в чужих “кімнатах” і під чужими “прізвищами”, а тому знайти їх там буває дуже складно. Редакторові не лише слід зіставити тематику авторського оригіналу з його “адресою” у класифікації, а й варто подбати, аби згодом, у процесі перетворення на видання, твір опинився у потрібному розділі, зокрема, тематичного плану, а згодом – бібліографічного покажчика, каталога тощо.

Як офіційний документ, стандарт є обов’язковим до виконання: зокрема, на реквізитній (останній) сторінці видання його тип разом з належністю до певного виду літератури повинен зазначатися у точній відповідності стандартові (наприклад, “Навчальне видання. Підручник”, “Наукове видання. Монографія”, “Довідкове видання” та ін.). А тому будь-які типологічні новації, якими би привабливими для автора чи зручними для редактора вони не були, слід, принаймні до часу, відкласти: можливо, у майбутній редакції стандарту з’являться нові – гнучкіші та сучасніші – варіанти, що відповідають назрілим змінам видавничих реалій. Але й при такому розвиткові подій типологічні “самовизначення” на кшталт “навчальна монографія”, “науковий посібник” або “науково-навчальне видання”, “інформаційно-довідкове видання” та ін., що трапляються сьогодні, навряд чи будуть прийнятними: вони свідчать про нерозуміння авторами чи, ще гірше, відповідальними за дотримання стандарту редакторами, принципових відмінностей, що існують між видами літератури, і вже похідних від цього “дрібних” непорозумінь з типами самих видань.

“Вододіл” між видами літератури пролягає насамперед по лінії виконуваних ними суспільних функцій, – тобто за функціональним призначенням

Цільове (функціональне) призначення. Цільовий чинник виступає у тісному зв’язку з читацьким (про нього – далі) і у цій парі може бути похідним, та все ж частіше домінує. Саме питання щодо цільового призначення – “для чого?”, “з якою метою?” – вимагають відповіді насамперед, оскільки за ними стоїть визначення рушійних мотивів діяльності автора. З другого боку, функції твору безпосередньо зорієнтовані на читачів: адже це те, чого твір повинен досягти, – ті зміни у свідомості, знаннях, почуттях і діяльності читачів, до яких твір повинен привести.

Nota bene! У деяких сучасних книгознавчих дослідженнях пропонується вважати головною типоформною ознакою видання його “соціальне призначення” – “комплексний критерій… що об’єднує і враховує різні конкретні ознаки” ^[5] (зокрема, відповідність певній формі суспільної свідомості, певне цільове і читацьке призначення, особливий спосіб відтворення дійсності тощо). Проте і цей критерій “не є чітко визначеним і однозначним” ^[6], щоб стати досконалим для класифікації літератури. А крім того, за ним тягнеться дефініція з дуже сумнівним ідеологічним “шлейфом”: “Виявити соціяльне призначення книги, – писав у 1929 р. А. Козаченко, – це значить виявити клясове наставлення продукці ї, ті соціяльні верстви, що задоволення їх потреб ставили собі за мету наші видавці, випускаючи в світ те чи те видання. Недарма такий підхід у вивченні творів друку ми спостерігаємо тільки по радянських країнах …” ^[7](виокремлено нами. – Н. З.).

Функціональне (цільове) призначення будь-якого майбутнього видання, за умов його точної індикації, стає своєрідною програмою, “планом дій” для редактора, що готує авторський матеріал до видавничого втілення.

Іншою, по суті, рівнозначною функціональному призначенню типологічною ознакою майбутнього видання є його читацьке призначення. Для редактора майбутній читач – не загальна всеохопна категорія, що не потребує внутрішньої диференціації. Навпаки, редактор завжди намагається якнайчіткіше виділити та окреслити ту конкретну групу читачів – читацьке коло, – кому саме адресуватиметься книжка (недаремно вважається, що книжка, розрахована “на всіх”, або, як часто пишуть у прикнижкових анотаціях, “призначена для масового читача”, не розрахована ні на кого).

Вимога точного знання читачів далеко не нова для тих, хто працює над текстами, – вона йде ще з античної риторики, представники якої добре знали, що на різні категорії слухачів необхідно впливати по-різному. Зокрема, Арістотель розрізняв слухачів за ознаками віку, статі, походження і суспільного становища; близькі за характером класифікації аудиторій є також і у Діонісія Галікарнаського, і у Деметрія, і у Квінтіліана та у їхніх пізніших послідовників.

Звісно, що сьогодні деякі з рекомендацій античних дослідників не слід сприймати надто категорично (так, напевно, вже не вирішальними чинниками оконтурення читацького кола є характер виховання, походження та соціального становища, а ознака статі “спрацьовує” лише у вузькому тематичному секторі видань). При цьому незмінними залишаються такі характеристики, як вік та освіта, – по суті, на них і базується сучасне редакторське уявлення про рівень читача. Теоретичне обґрунтування читацького призначення з позицій автора уперше здійснив Л. А. Булаховський, який вважав, що при створенні тексту першочергове значення має, на кого текст розрахований, тобто, який освітній рівень читача, які його можливості охопити матеріал кількісно, а також якою мірою він перебуває у колі тих самих ідей та їх зв’язків, що і автор^[8] (показово, що з комплексного “портрета читача” Булаховський вивів особливості окремих функціональних стилів та їхні відмінності).

З позицій редактора передбачення тих змін, які потенційно викличе текст у свідомості, почуттях та діяльності майбутнього читача, означає моделювання цього читача, тобто встановлення його найсуттєвіших ознак. За А. Е. Мільчиним, ці ознаки такі: 1) освітній рівень (основа багажу знань); 2) запас його знань загалом і за темою твору; 3) коло спільних очікувань, захоплень, настроїв; 4) ступінь зацікавленості змістом твору; 5) характер використання читачем одержаних з тексту знань, рівень розвинутості цієї діяльності^[9].

Таким чином, яку б систему характеристик читача ми не взяли б за основу, в кожній з них присутні деякі константні ознаки, що дозволяють чітко змоделювати читацьку адресу (читацьке призначення) майбутнього видання на основі визначення рівня читача (тобто його всебічної – за віком, освітою та її характером, зацікавленістю тощо – готовності сприймати запропонований твір) та окреслення більш-менш однорідного читацького кола (групи читачів з подібними ознаками).

Наступною суттєвою типологічною ознакою вважається характер інформації. Дійсно, характер представленої у творі інформації є визначальним для характеристик майбутнього видання, в якому даний твір буде втілений: це, зокрема, тематична широта видання (монотематичне, політематичне, “стикове”), його повнота (ступінь розробленості заявленої теми), характер викладу матеріалу (зокрема, обраний автором та “перепущений” через власну індивідуальність функціональний стиль), структура видання (однотомне, багатотомне, серіальне та ін.), форма подання інформації та знакова система, в яку вона втілена (наявність текстових та нетекстових елементів).

Серед інших типологічних ознак, що мають бути враховані при класифікуванні та при підготовці творів до видання, слід назвати:

інформаційні знаки, тобто засоби фіксування інформації. Вони є підставою для розрізнення видань текстових (з переважанням словесного, цифрового, ієрогліфічного, формульного матеріалу – таких видань більшість), картографічних (з переважанням різного роду карт – географічних, топографічних, геологічних та ін. – атласи, окремі карти зі словесним супроводом), образотворчих (з переважанням живописних, графічних фотографічних та ін. робіт, опрацьованих і словесно прокоментованих, – видання мистецької тематики, альбоми, каталоги та ін.).

Чинний стандарт ДСТУ 3017–95, фіксуючи українські видавничі реалії, поки що не пропонує розглядати інші (“нетрадиційні”, або непаперові) засоби запису інформації і таким чином “ігнорує” нові види документів: між тим вони, зокрема, електронні книжки і журнали, розвиваються дуже швидко і, що показово, так само потребують редакторського аналізу та опрацювання на стадії підготовки, як і традиційні паперові видання.

“Нетрадиційні” документи об’єднує одна спільна риса – користування ними потребує звернення до спеціальних технічних засобів: фотографічні матеріали (мікрофільми, мікрофіші), магніто- та відеозаписи, нарешті новітні дискретні електронні носії інформації (дискети та компакт-диски). Що ж змісту цих документів, то в них можуть бути представлені найрізноманітніші за характером і за жанрами матеріали. “Нетрадиційні” (непаперові) документи все рішучіше входять у “побут” українського читача, проте в нинішніх умовах недостатнього технічного, насамперед комп’ютерного забезпечення вони поки що є, скоріше, “додатками” до традиційних видань, паралельними формами їх існування чи “замінниками” – у випадку недоцільності публікації (з тих самих причин економічної недоцільності або міркувань оперативності) або ж виконання спеціального читацького замовленння (усе більш поширювана нині у технологічно розвинених країнах практика “print-on-demand”);

обсягвидання – радше формальна кількісна ознака, суттєва при визначенні варіанта матеріальної конструкції та поліграфічного відтворення (характер скріплення книжкового блока, вибір оправи, якість паперу і палітурних матеріалів та ін.). За цією ознакою розрізняються: книга – книжкове видання обсягом понад 48 сторінок (більшість неперіодичних, періодичних та продовжуваних видань); брошура – книжкове видання обсягом від 4 до 48 сторінок (автореферат дисертації, препринт статті, текст доповіді та ін.); листівка – аркушеве видання обсягом від 1 до 4 сторінок (інформаційне повідомлення, запрошення до участі у певній акції, її програма тощо);

матеріальна конструкція – за цією ознакою виділяються: книжкове видання – блок скріплених у корінці аркушів друкованого матеріалу будь-якого формату в палітурці чи оправі, журнальне видання – за матеріальною конструкцією відрізняється від книжкового лише наявністю встановлених форматів, а по суті – періодичністю виходу, газетно-журнальне видання – один чи декілька аркушів друкованого матеріалу встановленого газетного формату, скріпленого як журнал; аркушеве видання; буклет; карткове видання; плакат; книжка-іграшка та ін.;

склад основного тексту дозволяє розрізняти моновидання, тобто видання, що уміщує один твір (напр., монографію, роман, підручник), та збірник, тобто видання, що уміщує декілька творів (різновиди – авторський, колективний, ювілейний; періодичний, продовжуваний);

структура – це “формальний кількісний показник”, за яким розрізняються: серія (неперіодична, періодична, продовжувана) – однотипно оформлене видання, що включає сукупність томів, об’єднаних спільністю задуму і тематики, спільність цільового та читацького призначення; однотомне видання (найпоширеніший різновид книжкового видання); багатотомне видання – складається з двох і більше нумерованих томів, що становлять єдине ціле за змістом і оформленням, різновидом його є багатотомні (два і більше томів) капітальні праці – видання, підготовлені колективами авторів, в яких дається повний і всебічний огляд знань у тій чи іншій галузі.

У масиві однотомників та багатотомників виділяються видання, різні за авторством, повнотою і складом матеріалу, підходом до його комплектування та ін.:

зібрання творів – однотомне чи багатотомне видання творів одного чи кількох авторів, що дає уявлення про його (їхню) творчість у цілому. Різновидом його є вибрані твори (праці) –однотомне чи багатотомне видання, що уміщує частину значних, відібраних за певними ознаками творів одного чи кількох авторів;

повне зібрання творів –багатотомне видання творів переважно одного автора, що дає уявлення про його творчість у цілому, різновидом якого є академічне повне зібрання творів – видання, в якому представлені не лише остаточні тексти творів, але й варіанти, начерки, плани та ін., що супроводжуються розгалуженим науково-довідковим апаратом (так, у 2002 р. започатковане унікальне академічне 50-томне видання творів М. Грушевського, перші томи якого вийшли у львівському видавництві “Світ”);.

періодичність, також належачи до формальних ознак, тим не менш зумовила принциповий розподіл видань на дві великі групи: неперіодичні – виходять одноразово, без продовження, і серіальні, щовиходять протягом певного часу нумерованими чи датованими випусками з постійною назвою. Серіальні видання у свою чергу поділяються на періодичні (виходять через певні, наперед задекларовані проміжки часу і мають постійну щорічну кількість випусків) та продовжувані (їх поява диктується терміном нагромадженням матеріалу, тому часові проміжки між окремими випусками невизначені). Продовжувані видання – це головно збірники наукових праць установ, організацій, товариств, що являють собою “проміжну форму” між разовими збірниками наукових праць (за жанровим складом) і науковою періодикою (за структурою і характером оформлення). Ці видання є важливим джерелом інформації: в них часто повідомляються відомості, що не потрапляють у періодику (вона визначально має ширшу тематику і читацьку адресу), публікуються доповіді, статті і матеріали з вузькоспеціальних проблем, що віддзеркалюють напрямки конкретної діяльності установи-видавця. В останні роки ці видання стають дедалі популярнішими, і особливо серед науковців: вони фінансово необтяжливі, жорстко не прив’язані до моменту виходу і водночас все ж доволі оперативні, “очікувані”, а також упізнавані, – найчастіше назви таких видань утворюються з допомогою “знакових” слів “Вісник”, “Записки”, “Наукові записки”, “Питання”, “Праці” та под. Не випадково, установи та організації, започатковуючи нові видання, часто віддіють перевагу не періодичним, а продовжуваним.

Таким чином, аналізуючи будь-який авторський оригінал, редактор обов’язково, і практично на самому початку аналізу, визначає основні ознаки цього оригіналу як твору літератури, в також, разом з автором, програмує як майбутнє видання – в усій сукупності його типологічних ознак.

3.2.3. Вплив редактора на типологічні ознаки майбутнього видання

у процесі його підготовки

Задаючи і визначаючи програму дій редактора і/або автора при подальшому опрацюванні авторського оригіналу, запланована або бажана типологічна характеристика потенційного видання, усе ж, не є “величиною сталою”. З різних причин, – серед яких головними є реально виявлені в оригіналі типологічні риси та актуальна суспільна запотребуваність видання з певними типологічними ознаками, – ця характеристика, при перетворенні оригіналу у видання, може бути суттєво змінена: або посилена в її основних рисах, або дещо модифікована, або навіть повністю трансформована.

Пропонуючи видавництву свій твір, автор, безумовно, має певні уявлення (або, принаймні, побажання) щодо того, в якому виді літератури та типі видання цей твір буде втілено. Проблема, однак, полягає у тому, що ці авторські уявлення часто не є достатньо точними, а ще частіше – не підтверджуються самим запропонованим матеріалом. До прикладу, чи можна видавати у вигляді підручника авторський оригінал, назва якого не збігається з назвою дисципліни, що у ньому викладається? – з точки зору типології навчальних видань, категорично ні: відповідність має бути абсолютною. Однозначно негативна реакція редактора у цьому випадку, проте, може наштовхнутися на амбіції автора (адже підручник – це найвища форма втілення дидактичного матеріалу, апофеоз викладацької діяльності!), а також “захитатися” під упливом ринкових реалій (підручник, в силу своєї придатності, а то й забезпеченої міністерським грифом обов’язковості, для використання в усіх навчальних закладах даного рівня і профілю, обіцяє мати більший наклад, а отже, бути вигіднішим і для самого видавництва). За таких обставин редактор може запропонувати авторові два можливі шляхи:

1) перейменувати оригінал відповідно до назви навчальної дисципліни і, при потребі (якщо цього в оригіналі не було), структурувати матеріал згідно із затвердженою Міністерством освіти і науки України навчальною програмою (мається на увазі повнота і послідовність викладу тем, пропорційний до їх важливості обсяг структурних одиниць, наявність потрібного методичного апарату тощо), – тобто, змінити типологічні ознаки, підпорядкувавши їх бажаному типові видання;

2) залишити назву (а можливо, і структуру) праці незмінною, натомість випускати її у вигляді видання іншого типологічного різновиду – навчального посібника (як випливає з його типологічної характеристики, він є “ліберальнішим” щодо обсягу і структури матеріалу, позаяк може висвітлювати не всі, а тільки окремі теми і проблеми навчальної дисципліни, і лише “дотично” корелювати з навчальною програмою), – тобто змінити тип видання, “гармонізувавши” його з наявними типологічними ознаками.

Інша “виробничо-типологічна” ситуація іноді виникає внаслідок ретельно проведеного маркетингового дослідження: наприклад, вивчаючи наповненість ринку виданнями, тематично близькими до теми запропонованої автором монографії, редактор може виявити наявність значної кількості близькотемних наукових видань і – катастрофічний брак украй необхідних довідкових. Якщо при цьому аналізований оригінал є достатньо якісним, а його автор – зацікавленим у виході книжки взагалі (не конче власне наукової і окресленого жанру), варіант подальшого опрацювання вимальовується лише один – змінювати тип майбутнього видання, і “під нього” посилювати (або й створювати) типологічні риси, притаманні, наприклад, довідникам (підпорядкований цільовому та читацькому призначенню відбір матеріалу, його систематизація, тематичне чи абеткове розташування, розроблення типових структур і визначення середніх обсягів для рубрик різного ступеня важливості, лаконічність та констатаційність викладу, наявність перехресних відсилань тощо). Не будемо приховувати, цей шлях є достатньо непростим для всіх учасників процесу, і ставати на нього варто лише добре зваживши всі “pro” i “contra”.

Нарешті, у видавничій практиці трапляються й інші випадки, коли автори (а то і, на жаль, некваліфіковані або непринципові редактори)

1) дуже приблизно уявляють собі “узаконені” чинним стандартом види літератури та типи видань, їхні основні типоформувальні ознаки, в результаті чого видання отримують не властиві їм місця у типологічній системі. Покажемо це на прикладі з каталогу:

“Климко О., Ковалко К. Власна справа: Навч.-метод. посіб. для початківців. – К.: Юніверс, 2001. – 108 с.

Посібник крок за кроком знайомить підприємців-початківців з тим, як зареєструвати, вести і зробити успішною власну справу”, – визначивши тип видання, як “навчально-методичний посібник для початківців”, автори і солідне видавництво вже у цьому формулюванні припустилися серйозної помилки, – адже користувачами навчально-методичних видань є не ті, що вчаться, а ті, що навчають! – і поглибили цю помилку в анотації, підтвердивши читацьке призначення, не відповідне заявленому типові видання (за стандартом, навчально-методичний посібник – “навчальне видання з методики викладання навчальної дисципліни (її розділу, частини) або з методики виховання” ^[10]);

2) не знають або не можуть визначитися, до якої з типологічних “комірок” є найближчим підготований оригінал. Про вагання авторів-укладачів щодо власного твору та повну безпорадність (чи неуважність) двох (!) редакторів свідчать такі типологічні “варіації” у межах елементів... того ж самого видання – “Засоби масової інформації: професійні стандарти, етика та законодавчі норми” (К.: Нічлава, 2006. – 100 с.): на титульній сторінці його називають “навчальний посібник”, на звороті титульної сторінки, у бібліографічній смужці та у прикнижковій анотації – “наукове видання”, на реквізитній сторінці – “Наукове видання. Посібник”. Зауважимо, що, по-перше, навчальний посібник належить все ж до навчальної літератури; посібник, залежно від характеру вміщеної у ньому інформації, – до тієї ж навчальної або до ужиткової, а у типологічному спектрі наукової літератури такі типи видань відсутні; по-друге, між посібником і навчальним посібником є велика різниця, зумовлена відмінністю сфер їхнього використання та функцій;

3) пропонують (а по суті, “винаходять”) тип, не передбачений ні стандартом, ні прийнятою типологічною системою даного виду літератури. Наприклад, “словник-довідник” – при наявності двох окремих різновидів видань; “довідковий посібник”, “навчальна монографія” – приклади контамінації з різновидів видань, що належать до різних видів літератури.^[11]

За усіх означених обставин слід виходити або з міркувань найбільшої доцільності певного типу видання, зумовленої суспільною потребою, або ж орієнтуватися на тип, що є найближчим з чинних за набором типологічних ознак: і в одному, і в другому випадку під час опрацювання авторського оригіналу редакторові обов’язково доведеться посилювати й акцентувати одні типологічні ознаки, водночас “приглушуючи” інші.

[1]Див.: Ловягин А. М. Основы книговедения: Популярный очерк. М., 1926. С. 32.

[2] Домбровський В. Українська стилістика й ритміка. Перемишль, 1923. С. 11–12.

[3] Мильчин А. Э. Методика редактирования текста. М., 2005. С. 102.

[4] Видання. Основні види: Терміни та визначення: ДСТУ 3017–95. К., 1995. С. 4.

[5] Швецова-Водка Г. М. Типологія документа. К., 1999. С. 18.

[6] Там же.

[7] Козаченко А. Десять років книжкової продукції Радянської України: Історично-статистичний начерк. К., 1929. С. 29.

[8] Булаховський Л. А. Загальне мовознавство // Вибр. пр.: В 5 т. Т. 1. К., 1975. С. 36.

[9] Див.: Мильчин А. Э. Методика редактирования текста. 3-е изд., перераб. и доп. М., 2005. С. 95.

[10] Видання. Основні види. Терміни та визначення: ДСТУ 3017–95. К., 1995. С.17.

[11] Приклади взято з каталогу «Книги України», – тобто авторські типологічні винаходи не були – а мали би бути! – заблоковані редакторами на стадії підготовки відповідних видань.

Дата добавления: 2015-11-14