Першоджерела

ICTOPIЯ фiлocoфii Укpаїни. Xpecтoмaтiя: Haвч. пociбник /Kep. aвт. кoл. М.Ю.Pуcин. K., 1993.

Доповнення: Українська філософія

1. Зародження філософських учень у Київській Русі та їхні особливості.

2. Філософська освіта в братських школах та Києво-Могилянській Академії.

3. Філософські погляди Г.Сковороди.

4. «Філософія серця» П.Юркевича.

5. Соціально-політичні та філософські погляди І.Франко. Праця І.Франко «що таке поступ» (Т. 45).

6. Філософія «української ідеї» (Драгоманов, Грушевський, Винниченко, Донцов).

1. Зародження філософських учень у Київській Русі та їхні особливості.

1.1. Особенности украинской философии связывают с особенностями ментальности укр народа. В отличие от русского народа, для которого столь характерны общинные, комунитарные черты, укр нац характеру более свойственен индивыидуализм. На мировоззренческом уровне это проявилось в доминировании экзистенциальных мотивов в УФ, плюралистичности, диалогичности философствования. Долгое проживание на границе враждебной кочевой степи породило у украинцев специфическое экзистенциально-пограничное восприятие - острое эмоциональное переживание настоящего жизни, жизнелюбие,лирическое восприятие природной и социальной среды, приоритет «сердца» над «головой» - экзистенциально-кордоцентрический тип философии.

1.2. Доминирующей тенденцией в становлении киеворусской философской мысли стал платоновский мотив философии как любомудрия, софийности. Причем мудрость понимается не просто как знание. София - это знание не вещей самих по себе, а их сути, смысла, божественного замысла творения. Философское знание направлено не на внешний мир как конечнуюцель познания, а на овладение через этот мир божественной истиной, которая является тайной челов бытия. Мудрость выступает как своеобразное разгадывание тайны собственного «Я».

1.3. Экзистенциально-софийная направленность киеворусского любомудрия, формировавшегося в диалоге византийского христианства и славянской мифологии, выявило еще одну тенденцию. Органом понимания как способа постижения истины тут выступает сердце. В человеке, который есть точкой пересечения мира благодати и мира греха, центром этих противодействующих сил выступает средце, которое соединяет мысль, волю и веру (Илларион Киевский).

1.4. Одна из особенностей этого этапа развития философии - диалог восточнославянской мифологии и византийского христианства - «двоверие», встреча двух эпох, двух культур, в в русле которой формируется новый вариант восточноевропейской средневековой мировоззренческой парадигмы наряду с византийской. После падения Византии этот вариант уже представляет восточную ветвь философствования в диалоге с западноевропейской.

2. Філософська освіта в братських школах та Києво-Могилянській Академії.

2.1. С 14-15 вв. В Украине распространяется так называемая агиографическая литература - жития святых - «Киево-Печерский патерик», в которой четко выявляется одна из ведущих линий украинской мировоззренческой традиции - ориентация на внутренний, духовный мир человека. Эта традиция связана с распространением идей неоплатонизма. Развитие братских школ в городах Украины было связано с изменением культурной ситуации в Княжестве Литовском после объединения литвы с Польшей (активная полонизация). С братскими школами и Острожской академией связана деятельность украинских полемистов, в основе мировозрения которого сформировался специфический укр неоплатонизм (Мелетий и Герасим Смотрицкие, Зизаний, Ставровецкий, Вишенский). В центре их писаний - человек духовный, пытающийся постичь бога не рационалистически (разум может охватить лишь негативные определения бога - то, чем бог не есть), а мистически, иррациональным просветлением души.

2.2. В Киево-Могилянской академии были заложены новые основы философствования благодаря широкому знакомству с идеями античности, западной патристики, схоластики, Возрождения, Реформации, Раннего Просвещения. Здесь наряду с ведущей отечественной экзистенциальной философской традицией возникает и рацоиналистически-натуралистическая линия с ее гуманизмом.

3. Філософські погляди Г.Сковороди.

Засновником української філософії вважається видатний мислитель Григорій Сковорода.

3.1. Філософія, за Сковородою, є самим життям, тому головним у людині є не стільки її «теоретичні» пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає й думка, й стремління, й почування. Подібно до Сократа Сковорода твердив: «пізнай себе», «поглянь у себе». Екзистенціальний настрій філософської позиції Сковороди виразно демонструє мова його творчості, мова образів, символів, а не чітких усталених понять.

3.2. Философская система Сковороды заключается в существовании " двух натур " и " трех миров ". "Весь мир состоит из двух натур: одна - видимая, другая - невидимая. Видимая натура называется тварь, а невидимая - бог.... У древних бог называется ум всемирный. Ему ж у них были разные имена, например: натура, бытие вещей, вечность, время, судьба, необходимость, фортуна и пр. А у христиан знатнейшие ему имена следующие: дух, господь, царь, отец, ум, истина,... Что касается видимой натуры, то ей также не одно имя, например: вещество или материя, земля, плоть, тень, и пр.".

3.3. Вопрос о боге, который составляет первооснову всего сущего - "высшую всех причин причину", внутреннюю причину развития всего мира, является одним из основных вопросов в философской системе Сковороды. Своим представлением о боге он поставил себя в оппозицию по отношению к церкви, придерживающейся библейской легенды о сотворении мира богом в течение шести дней. В отличие от церковного, его бог - вечное начало - неуловим и невидим, так как он, "присутствуя во всем, не является ни частью, ни целым, не имеет меры, временной и пространственной характеристики". Такое понимание бога, отождествляемого с природой, получило в философии название пантеизма.

3.4. Представления Сковороды нельзя отнести ни к чистому идеализму, ни к чистому материализму. У него бог и материя сосуществуют наряду, хотя невидимая натура всегда первична - т.е. у Сковороды цель развития материи задана богом априори. Поскольку любое развитие мира понимается Сковородой как осуществление цели, то развитием управляют внутренние законы, которые определяют возможные границы саморазвития. Эти границы саморазвития заданы богом и от людей не зависят. Творчество же возможно только в рамках отведенных богом - природными законами - границ.

3.5. Разберем теперь, что же скрывается под существованием "трех миров", каждый из которых также обладает двумя натурами - видимой и невидимой. Первым и главным миром у Сковороды является вся Вселенная - макрокосм. Макрокосм включает в себя все рожденное в этом великом мире, составленном из параллельных бесчисленных мир-миров. В этом мире нет ни начала, ни конца - он вечен и безграничен. Целью познания этого мира является не описание отдельных предметов, а вскрытие их невидимых натур - постижение их внутреннего смысла, ибо через внутреннюю сущность отдельных вещей можно постичь "тайные пружины развития всей Вселенной". При этом Сковорода считает, что внутренняя невидимая сущность вещей всегда связана с видимой через внешнюю форму, определяемую мерой, ритмом, симметрией, пропорцией.

3.6. Вторым из "трех миров" является малый мир - микрокосм - мир человека. Согласно представлениям Сковороды, все, что совершается в мире - макрокосме, находит свое завершение в человеке - микрокосме. С позиций учения Сковороды возможности познания мира человеком ничем не ограничены. Стремление человека к познанию отождествляется со стремлением человека к богу без посредников, ибо богом является сама природа, а человек - ее творение, - познавая бога - познает самого себя. В этом смысле Сковорода отрицает агностицизм - учение о непознаваемости мира. Очень тонким моментом в теории познания Сковороды является тот факт, что он не связывает умножение человеком своих познаний с ростом материальных потребностей, удовлетворение которых понимается как достижение человеческого счастья. Скорее наоборот: чем лучше человек познает самого себя и окружающий его мир, тем разумнее и скромнее должны быть его потребности.

3.7. Возможность преодоления человеком моральных пороков Сковорода связывает не с внешними обстоятельствами, а с внутренними качествами человека. Вообще науку о человеке Сковорода считает высшей из всех наук. Человеческое счастье он рассматривает только через призму внутренней натуры человека. Из философии Сковороды следует, что внутренняя натура, в конечном итоге, выражается через взаимодействие с определенным видом труда. Тема "сродного труда" - эта одна из самых важнейших тем, развиваемых Сковородой.

3.8. Третьим - из существующих "трех миров" - является символический мир, отождествляемый Сковородой с Библией. Библии также приписывается существование двух натур - внешней (знак) и внутренней (смысл). Сковорода считает, что представленные в Библии легенды - это фантазия, обман, подлог, небылицы, ложь, с одной стороны, но в них заложен таинственный смысл, полезное и поучительное знание - с другой.

3.9. Применяя философию двух натур и трех миров к человеку, Сковорода делает вывод, что человек совершает прекрасные поступки и счастлив только тогда, когда он согласует свое поведение и образ жизни со своими природными склонностями.

3.10. В философском учении Сковороды не только самым сильным и ярким, но и самым важным для современности является тезис о счастье человека и человечества в целом. В учении Сковороды счастье человека не связывается с все более полным удовлетворением его потребностей. У Сковороды понимание счастья имеет более глубокие корни. Суть счастья он связывает с образом жизни самого человека. Наиболее полно эта суть раскрывается через изречение Сократа: " иной живет на то, чтоб есть, а я - де ем на то, чтоб жить ". Своим пониманием счастья Сковорода как бы защищает человеческую "природу" от примитивного ее сведения к потреблению и своекорыстию. Сам он избрал такой образ жизни, который по его словам помогал ему " не жить лучше ", а " быть лучше ". Стремление " быть лучше " он связывал с понятием " чистой совести ": " лучше час честно жить, чем скверно целый день ".

3.11. Наибольшей глубины тезис о счастье достигает тогда, когда Сковорода определяет саму суть "честной жизни" и "чистой совести". Оказывается суть эта вскрывается через трудовую деятельность человека. У Сковороды не всякий труд ведет к честной жизни и чистой совести. У него труд - это не обязанность, не долг, не принуждение (как общество считает сегодня), а, наоборот, свободное влечение человека. Процес труда рассматривается как наслаждение и ощущение счастья даже вне зависимости от его результатов. Такому труду Сковорода дает определение " сродный ". Разделение людей, занимающихся "сродным" и "несродным" трудом - это и есть самая глубокая мысль, на которую можно опереться при решении современных проблем человечества. Мысль о том, что счастье человека заключается в труде, и что труд сделал обезьяну человеком, посещала многих философов и раньше. Но вот определение труда с позиций или источника свободы и счастья, или источника страдания и несчастья людей встречается довольно редко. У Сковороды впервые эта тема определилась как главная и в литературных произведениях, и в философских трактатах. Все его творчество исходит из понимания того, что человечество может объединить только труд с общественной пользой и личным счастьем - "сродный" труд. Труд же "несродный" - источник деградации и человека, и человеческого общества.

3.12. Лев Толстой любил Сковороду именно за то, что его образ жизни гармонировал с его учением. Сам же Толстой страдал от дисгармонии между собственным учением и бессилием порвать с жизнью, не соответствующей его идеалам.

4. «Філософія серця» П.Юркевича.

4.1. Памфіл Юркевич (1827-1874) - автор своєрідної філософської концепції, так званої «філософії серця» Як і інші укр філософи, Юркевич малює реальність плюралістичною (а не моністичною), складеною з трьох сфер:

* «ноуменального світу», ідеального царства «вічної правди» (подібного до царства ідей Платона);

* реального світу, що є царством розумних істот;

* феноменального світу, примарного існування тілесності.

Активна взаємодія всіх цих трьох світів і становить гармонію цілого (у своєму розмаїтті) світу. Проте гармонійна взаємодія світів не означає їх повної «прозорості». Насамперед це стосується реального світу розумних істот. Звичайно ж, оперуючи ідеями, розум пізнає буття розумних істот, але,, будучи сферою загального, він принципово не може вичерпати індивідуальне. Цілком спроможний відповісти на питання, що є розумні істоти, він неспроможний відповісти на питання, хто вони є. Непрониклива для розуму, голови глибина особистісно-індивідуального є те, що представники укр клас філософії назівали серцем, до якого вела давня тенденція ще з докласичних часів.

4.2. Розум виявляє загальне в діяльності людей, серце ж - основа неповторності й унікальності людськоє особистості. Тим то в серці творяться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів. Звичайно, розум, голова керує, планує, диригує, але серце - породжує. Д.Чижевський: «Серце породжує лише ті явища душевного життя, які не можуть бути з’ясовані загальними закономірностями психіки. В ту сферу, що в ній панує загальна закономірність і правильність, серце не втручається. Воно лиш розкриває себе в цій сфері, і то не разом, а помалу та раз від разу. В глибині серця завше залишається джерелом нового життя, нових рухів та стремлінь, які не вміщуються у закінчені обмежені форми життя душі і роблять її придатною для вічності».

4.3. З 1861 р. Юркевич викладає в Московському університеті. Серед його учнів - Соловйов і Ключевський. Полеміка з Чернишевським.

5. Соціально-політичні та філософські погляди І.Франко. Праця І.Франко «Що таке поступ» (Т. 45).

5.1. І.Франко переклав кілька праць Маркса і Енгельса, але марксистом не був, не прийнявши ідеї диктатури пролетаріату. Соціалістичні переконання Ф базуються на загальнолюдських, а не класових цінностях. Соціалістичний лад уявлявся Ф як вільна федерація общин, в яких реалізується принцип найширшого самоуправління. Держава не може мати місця в соц суспільстві, оскільки її існування неодмінно відродить нерівність. Шлях до соціалізму - «народне відродження», засобами якого мають бути культурна робота, спрямована на підвищення національної самосвідомості народу, та широка освітянська діяльність. Соц погляди Франка базувалися головним чином на етичному підгрунті.

5.2. Проте загальна філософська позиція Ф (як і Драгоманова) досить істотно відхиляється від екзистенціального спрямування української світоглядної ментальності. Ф вважає, що в основі розвитку людського суспільства лежать закони еволюції в органічній природі. Ф - раціоналіст і скептично ставиться до мислителів ірраціоналістичного спрямування. Він - позитивіст.

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ - вислів, що по­значає: а) важливу для суспільства ідею будь-якого змісту, щодо якої існує згода більшості громадян, або принаймні таку, що здатна одержати підтримку більшос­ті громадян; в обох випадках цю ідею вважають такою, що сприяє громадянсь­кому єднанню; б) ідею нації; в) особли­вості національної свідомості, що знахо­дять свій вияв в уявленнях про націона­льний ідеал, призначення нації, її місію, мету, мрію тощо. Значення вислову національна ідея залежить від того, як розуміють націю — тобто, які із об'єднувальних чин­ників (економічні, правові, політичні, культурні, релігійні) вважають суттєви­ми стосовно саме даної нації. Учасники дискусій щодо того, що має означати національна ідея, часто у принципі не можуть дійти згоди, позаяк значення цього вислову бе­реться у відриві від поняття нації, яке є тут підставовим, оскільки спирається на довготривалу інтелектуальну традицію з'ясування його змісту. Зокрема, якщо висловом національна ідея позначають будь-яку ідею, здатну об'єднати громадян даної держави, то таку ідею можуть розуміти і так, що її здійснення аж ніяк не означа­тиме утвердження даної нації. Це маємо у випадку, коли національна ідея зводять до досягнен­ня відповідного рівня добробуту, со­ціальної справедливості, правової демо­кратії тощо, оскільки ці цілі не обов'яз­ково передбачають утвердження куль­турної самобутності (яка є суттєвою озна­кою будь-якої нації). Вислів національна ідея пере­важно використовують в публіцистично­му та політичному мовленні; у наукових дослідженнях націй та етносів його іноді використовують для позначення особли­востей національної свідомості в її свідо­мому формулюванні - як ідеї нації, на­ціонального ідеалу або міфу, призначен­ня нації тощо.

УКРАЇНОФІЛЬСТВО - літературний рух і напрям суспільної думки в Україні у XIX ст. Засновниками У. були пись­менники Котляревський, Гулак-Артемовський, Квітка-Основ'яненко, які об­стоювали самобутність укр. мови, літе­ратури, культури та історії. Їхні ідей­но-духовні спадкоємці — Головацький, Вагилевич, Максимович — усвідомлюва­ли необхідність захисту укр. культури від асиміляційної політики рос., австр., польськ. правлячих верств. Розвиваючи ідейні побудови європейського роман­тизму про самобутність народної куль­тури і цінність народної творчості, вони наголошували особливі достоїнства укр. культури і народного характеру: красу і поетичність, виняткове багатство фоль­клору, стародавніх обрядів і традицій, магічно-містичний характер укр. народ­ної культури і укр. вдачі. Костомаров у праці "Дві руські народності" підкреслю­вав особливості укр. характеру - роман­тизм, поетичність світогляду, глибоку релігійність, ліризм, панестетизм, потяг до краси. Творчість діячів Кирило-Мефодіївського тов-ва у Києві (1845 -1847) - Костомарова, Шевченка, Куліша (зокрема "Книга буття українського на­роду") була присвячена осмисленню особливої ролі України в світі взагалі і слов'янському регіоні. Україна і Київ розглядались як центр майбутньої сло­в'янської федерації. У "Книзі буття" стверджувалося, що Україна, народ якої завжди зберігав особливе стремління до свободи, до християнської правди, була розіп'ята агресивними сусідами, але во­на воскресне і стане наріжним каменем слов'янського світу. У програму Кирило-Мефодіївського тов-ва входило: звільнення словенських народностей з-під влади іноземних держав; їх організація в самобутню федеративну політичну систе­му, рівноправність усіх слов'янських на­родів, відміна кріпацтва і станових при­вілеїв, релігійна свобода і віротерпимість, свобода думки, слова і друку, викладання всіх слов'янських мов і літератур у навча­льних закладах всіх слов'янських на­родів. Наступне покоління українофілів - Драгоманов, Потебня, Антонович - праг­нуло до більш глибокого вивчення істо­ричного і сучасного буття укр. народу, со­ціалістичних ідей (Драгоманов). По­коління Франка і Лесі Українки заклика­ло відмовитися від імені українофілів і називатися просто українцями, що сим­волізувало більш послідовне і глибоке зближення інтелігенції з народом.

Дата добавления: 2015-07-11