Важливою умовою прискорення процесу розвитку є наявність адекватних внутрішніх і зовнішніх ресурсів. У бідних країнах можливості збільшення нагромаджень за рахунок зниження і без того низьких рівнів споживання на душу населення досить обмежені. Тому зусилля країн, що розвиваються, щодо нарощування масштабів внутрішніх нагромаджень мають доповнюватися зовнішніми ресурсами з тим, щоб довести обсяг інвестицій до рівня, необхідного для досягнення потрібних темпів економічного зростання.
Для прискорення темпів розвитку потрібне значне збільшення припливу фінансових коштів до країн, що розвиваються, 8 основних джерел надходження таких ресурсів: за каналами офіційної Двосторонньої допомоги, кредитування з боку комерційних банків, прямих приватних інвестицій та багатосторонніх фінансових установ. Різке підвищення темпів економічного зростання є практично неможливим в умовах відпливу ресурсів з бідних країн до багатих держав Заходу.
Стратегія розвитку на 90-ті роки випливає з необхідності скорочення тягаря платежів за обслуговування пільгової фінансової допомоги у першій половині десятиліття. У 80-х роках рівень офіційної допомоги з метою розвитку (ОДР) у середньому становив лише половину міжнародного узгодженого цільового показника розміром 0,7% ВНП розвинутих країн-донорів.
Чистий приплив офіційних коштів у вигляді позик і субсидій з усіх джерел залишався практично незмінним - на рівні 35 млрд. доларів на рік.
У 90-х роках основними одержувачами пільгової допомоги стали найменш розвинуті країни (НРК). На другій Конференції ООН з питань НРК (Париж, 3-4 вересня 1990 р.) розвинуті країни взяли на себе такі зобов’язання щодо надання допомоги з метою розвитку:
• країни-донори, що виділяють більш як 0,2% свого ВНП як офіційну допомогу розвитку (ОДР) для НРК, повинні підтримувати цей рівень та активізувати свої зусилля;
• країни, які досягли цільового показника у розмірі 0,15% ВНП, повинні прагнути досягти рівня 0,2% ВНП на 2000 p.;
• інші країни, що зобов’язалися забезпечити цільовий показник 0,15%, мають
прикласти всіх зусиль до швидкого досягнення цього показника;
• усі інші країни повинні збільшити свою допомогу НРК у межах колектив
них зусиль.
Для прискорення процесу розвитку в 90-х роках ставилася мета створення сприятливого становища у сфері міжнародної торгівлі. Стратегія розвитку передбачала такі заходи у сфері міжнародної торгівлі для прискореного розвитку протягом четвертого десятиліття:
• повне та ефективне здійснення затвердженого у Декларації міністрів про Уругвайський раунд багатосторонніх торгових переговорів (1986 р.) зобов’язання зупинити та повернути назад протекціонізм;
• лібералізація торгівлі й стале полегшення доступу експортних товарів країн,
що розвиваються, на міжнародні ринки шляхом скорочення та ліквідації тарифних і нетарифних бар’єрів;
• лібералізація торгівлі тропічними товарами і продуктами переробки при
родних ресурсів, що передбачає припинення практики нарощування тарифів на оброблені сировинні товари;
• забезпечення застосування щодо торгівлі текстилем звичайних правил Генеральної угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ);
• поступове й істотне зменшення підтримки та протекціонізму у галузі сільського господарства;
• ефективне застосування й удосконалення Загальної системи преференцій,
надання безмитного режиму й дотримання принципів недискримінації в процесі її використання;
• здійснення заходів, покликаних забезпечити умови, за якими регіональна
економічна інтеграція та створення торгових блоків не перешкоджали б розвитку світової торгівлі і відповідали правилам ГАТТ;
• суворе дотримання усіма учасниками міжнародного торгового обміну правил та принципів ГАТТ.
Важливою подією у розвитку міжнародних економічних відносин стало завершення в грудні 1993 р. Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів, у яких взяли участь 117 держав. Основні цілі цього раунду полягали в розширенні для всіх країн доступу до світових ринків, у взаємному зниженні митних тарифів та усуненні нетарифних обмежень. На переговорах також розглядалися деякі інші питання міжнародних відносин, які виходять За межі товарної торгівлі і раніше не регулювалися міжнародними угодами. До них належать: обмін послугами, захист інтелектуальної власності, міждержавна координація торгової та економічної політики.
8.4. ІНВЕСТИЦІЇ В ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК
Нагромадження капіталу в країнах, що розвиваються, є основним засобом, що забезпечує реальне економічне зростання. Для того щоб збільшити основний капітал, з метою модернізації виробництва необхідно інвестувати частину національного продукту. Звичайно ж, інвестиції зменшують засоби, потрібні для задоволення поточного споживання, але вони збільшують рівень споживання в майбутньому шляхом підвищення економічної продуктивності. Співвідношення між повним інвестуванням та відповідним збільшенням реального виробництва залежить від граничної продуктивності капіталу, яке можна назвати коефіцієнтом капіталомісткості! або к.
к = It /д Vt + 1, (1)
де It - обсяг інвестицій у період t; д Vt + 1 - отриманий приріст національного виробництва (ВВП) у наступному періоді, який ми віднесемо на наступний рік. Якщо, наприклад, 6 млн. доларів інвестицій приведуть до збільшення національного виробництва на 2 млн. доларів, тоді коефіцієнт капіталомісткості буде складати 3 [7, 580].
За даного k ми можемо підрахувати темпи зростання виробництва країни, оскільки знаємо річну норму інвестицій (г), виражену як частку (або відсоток) поточного національного виробництва:
r = lt/Vt. ' (2)
Отже, темпи зростання (g) валового внутрішнього продукту дорівняють r/k: g = r/k = (It/Vt) / (It /(д Vt + 1 j) = д Vt + 1 /Vt. (3)
Наприклад, якщо країна інвестує 15%, свого валового внутрішнього продукту на поточній основі, а і її коефіцієнт капіталомісткості дорівнює З, тоді її темпи зростання становлять 15 %/3, або 5%.
Для визначення економічного прогресу країн, що розвиваються, особливо є важливим показник темпів зростання на душу населення (w). Якщо р - річний темп зростання населення, тоді:
w = g-p = (r/k)-p. (4)
(Більш точно можемо обчислити w діленням індексу зростання валового внутрішнього продукту на індекс збільшення населення).
Якщо в нашому попередньому прикладі річний темп зростання населення дорівнюватиме 2%, тоді темп зростання на душу населення, згідно з
рівнянням (4): w щ (15%/3) - 2% = 3%. Рівняння (4) свідчить про те, що країна може збільшити свій темп зростання надушу населення, знижуючи коефіцієнт приросту капіталомісткості (к), знижуючи свій темп зростання населення (р) або збільшуючи свою норму інвестицій (г). Коефіцієнт приросту капіталомісткості визначається багатьма динамічними чинниками. Якщо основний капітал країни збільшується відносно інших факторів виробництва, зменшення доходів призводить до зростання к, тим часом як краще розміщення інвестицій, нова технологія та удосконалення трудових навичок спричиняють зменшення к, підвищуючи продуктивність капіталу (капіталовіддачу). Дослідження тривалого економічного зростання у країнах, що розвиваються, показують, що підвищення продуктивності (зменшення к) означає більшу частку зростання доходу на душу населення, ніж просте збільшення капіталомісткості за незмінного рівня технології. Отже, країни, що розвиваються, повинні постійно працювати над зниженням k з метою освоєння досвіду розвитку індустріальних країн.
За даних k і р країна може збільшити свої темпи зростання, підвищуючи норму своїх внутрішніх інвестицій (г). Вона може не досягнути намічених темпів зростання (скажімо, 2% на душу населення в рік), оскільки г дуже низький. Уявіть, наприклад, що країна має коефіцієнт приросту капіталомісткості 3, норму інвестицій - 9,0% (а не 15%, як у попередньому прикладі) і річний темп зростання населення 2%. Тоді w - (9% / 3) - 2% = 1%.
Залежність між внутрішніми інвестиціями та економічним зростанням визначається в моделях зростання, оскільки вона могла бути визначена кількісно, натомість співвідношення між соціальними і політичними чинниками та економічним зростанням важко визначити. Однак економісти зазначають, що інвестиції - це необхідна, але недостатня умова економічного розвитку. Інвестиції повинні супроводжуватися відповідними змінами у позиції, цінностях та інституціях, якщо економіка ставить за мету досягти самодостатнього розвитку.
Економічне зростання - це тільки один елемент у модернізації традиційного суспільства. Попередні зауваження не мають на меті піддати сумніву значення капіталоутворення в країнах, що розвиваються. Нагромадження капіталу — основний засіб трансформації технічного знання в технологічну інновацію: інвестиції в інфраструктуру, зокрема в транспорт та комунікації, приводять до економії масштабу; інвестиції в соціальну сферу, зокрема в освіту, необхідні для удосконалення трудових навичок. Тому правильно розглядати норму інвестицій як критичний чинник економічного розвитку, хоча він ні в якому разі не є єдиним чинником. З цих позицій ми тепер розглянемо перешкоди, які можуть обмежувати зростання інвестицій у країнах, що розвиваються.
Норма внутрішніх інвестицій у країнах, що розвиваються, може стримуватись трьома чинниками: (1) спроможністю країни абсорбувати додатковий капітал; (2) рівнем внутрішніх заощаджень; (3) наявністю іноземної валюти. За даного к, будь-яке з цих трьох обмежень може лімітувати рівень інвестицій, а тому і темпи зростання валового внутрішнього продукту.
Спроможність країни абсорбувати капітал залежить від наявності людських факторів (трудових, управлінських та адміністративних), що містять навички, необхідні для перетворення інвестиційних засобів (заощаджень) у реальні інвестиції. Вона також залежить від наявності ефективного платоспроможного попиту на продукцію, вироблену в результаті інвестицій. Припустимо, що запланованими темпами зростання eg, а - норма інвестицій, необхідна для отримання цих темпів, - г. Приймемо а за поточну спроможність країни абсорбувати капітал (виражається як відсоток валового внутрішнього продукту). Тоді, якщо р>а, спроможність абсорбції лімітують темпи зростання. Абсорбційна спроможність, є ймовірно, головним обмеженням для економіки в цілому, коли країна перебуває на ранніх стадіях розвитку.
У відкритій економіці валовий внутрішній продукт набирає такого виразу:
ВВП = С + I + G + (X - M), (5)
де С - витрати окремих осіб на предмети споживання;
І - витрати компаній на валові інвестиції;
G - видатки уряду на споживання і нагромадження;
X - витрати на експорт;
М - витрати на імпорт [7, 417].
Оскільки валовий внутрішній продукт дорівнює валовому внутрішньому доходу (сумі внутрішнього споживання на внутрішніх заощаджень), то внутрішні інвестиції дорівнюють сумі внутрішніх заощаджень та залишку імпорту на поточному рахунку (без платежів за фактори та надходження), що фінансується чистими позиками з-за кордону:
І = S + (М-Х). (6)
За відсутності будь-яких іноземних позик (М - X), І = S, норма інвестицій (г) дорівнює нормі внутрішніх заощаджень (s) і r/k = s/k.
Коли нестача заощаджень фінансується чистими позиками з-за кордону, що призводить до переваги імпорту над експортом, тоді країна здатна досягти запланованих темпів зростання: І = S + (М-Х), де І - необхідний рівень інвестицій. Якщо b — (М-Х) визначене як відсоток валового внутрішнього продукту (норма іноземних позик), тоді g = s/k + b/k = r/k, де b - зовнішня допомога.
За відсутності абсорбції та нестачі заощаджень темпи зростання країни, що розвиваються, все ще можуть обмежуватися нестачею іноземної валюти (торгівлі). Потрібно зауважити, що внутрішні заощадження є необхідною умовою, але можуть не бути достатньою умовою для збільшення інвестицій до бажаного рівня. Пояснення цієї ситуації ґрунтується на імпортних потребах реального капіталоутворення, пов’язаних із структурною нездатністю менш розвинутих країн трансформувати заощадження в іноземну валюту з допомо-
гою збільшення експорту або зменшення імпорту. Для того щоб інвестувати, країна, що розвивається, повинна отримати з-за кордону капітальне устаткування та інші інвестиційні товари, які неможливо виробляти в себе. Якщо продукція, випущена за рахунок.внутрішніх заощаджень, може замінити експорт або імпорт, тоді іноземна валюта, необхідна для купівлі інвестиційних товарів з-за кордону, з’явиться в майбутньому. У цьому випадку не існує нестачі валюти, відмінної від нестачі заощаджень; ситуація характерна для розвинутих економік. Та в країнах, що розвиваються, спроможність перерозподілу ресурсів звичайно лімітована як внутрішніми структурними перешкодами, так і зовнішніми, які обмежують зростання експорту.
У результаті іноземної частки в капіталоутворенні менш розвинута країна (МРК) вимагатиме певного рівня імпорту (М) для підтримки необхідного рівня інвестицій (І). За відсутністю зовнішніх позик країна може отримати тільки М через експорт (X). Тому, якщо М > X, існує нестача торгівлі або іноземної валюти, яка блокує досягнення І. Нестача валюти (М - X) обмежить фактичні інвестиції. Як (і) нестача заощаджень, нестача іноземної валюти може бути зменшена за рахунок зовнішньої допомоги (Ь). Якщо вона повністю ліквідована (Ь = М - X), тоді нестача іноземної валюти більше не обмежуватиме бажаного рівня інвестицій та зростання.
Одним з напрямів подолання обмежень на інвестиції в країнах, що розвиваються, є функціонування конкурентних ринків у відкритій економіці, які стимулюють експорт і створюють атрактивний інвестиційний клімат для вітчизняних та іноземних фірм.
У 80-х роках почав складатися консенсус між теоретиками розвитку та урядовцями на користь ринкового підходу в економічному розвитку. Цей підхід стверджує, що уряди МРК повинні проводити стратегію розвитку, яка ґрунтується на ринкових силах, тому урядові інтервенції, такі, як захист молодих галузей та субсидування, потрібно обмежувати внутрішньою та міжнародною конкуренцією, уникати викривлення цін. і більше підпорядковуватися законам, ніж підзаконним рішенням. Та ринковий підхід - це не політика laisser - fair, що повністю ґрунтується на ринку. Для нормального функціонування ринок вимагає правової та регулюючої системи, яку у змозі забезпечити тільки уряд. Ринок може зазнати невдачі в стимулюванні ефективних інвестицій в інфраструктуру, наприклад, в освіту. З цього випливає, що як ринок, так і уряд грають дуже важливу роль у розвитку. Ключем до розвитку є правильна взаємодія між ними. Світовий банк під взаємодією ринку і уряду розуміє всеохоплюючі взаємозв’язки між чотирма елементами: інвестиціями в людей, конкурентоспроможною мікроекономікою, стабільною макроекономікою та світовими зв’язками.
В цілому ринок у країнах, що розвиваються, не може бути незалежним від забезпечення людей належною освітою, харчуванням, охороною здоров’я, плануванням сім’ї. Хороша освіта може сприяти прискоренню зростання продуктивності для перетворення вітчизняної економіки в більш продуктивну.
Тому освіта дуже потрібна, аби відповідати світовим стандартам економічної діяльності [8].
Конкурентоспроможна мікроекономіка конче необхідна для розвитку. Внутрішня (як і міжнародна) конкуренція стимулює інновації, поширення технологій та ефективне використання ресурсів. Навпаки, обмін технологією та виграш у продуктивності затримуються інтервенцією уряду, який захищає вітчизняні галузі, регулює ціни, переводить деякі галузі в державну власність або іншим чином послаблює ринкові сили. Дотримуючись ринкової стратегії розвитку, уряди створюють систему регулювання (включаючи правові норми та права власності), яка стимулює конкуренцію та інвестиції в інфраструктуру, що підтримує приватні підприємства. Конкурентоспроможна внутрішня мікроекономіка забезпечує високі прибутки освіченій робочій силі та сприяє дотриманню фінансової дисципліни ринку для підтримання стабільної макро- економіки.
Основним внеском уряду в розвиток є стабільна макроекономічна база для мікроекономічної діяльності фірм. Великий бюджетний дефіцит і швидке зростання грошової маси зумовлюють інфляцію, завищення валютного курсу, втрату міжнародної конкурентоспроможності та вимоги захисту імпорту. На противагу цьому стабільна макроекономіка робить мікроекономіку більш конкурентоспроможною, забезпечуючи ціни, не викривлені інфляцією, які свідчать про ефективне розміщення ресурсів. Вона також має кращу здатність витримувати зовнішні шоки, що відбуваються у світовій економіці.
Відкритість міжнародним потокам торгівлі, інвестицій та технологій зміцнює конкурентноспроможні сили внутрішньої мікроекономіки та забезпечує вигоди від торгівлі. Для виживання і процвітання місцеві фірми повинні здійснювати інновації як продукції, так і процесу виробництва та знижувати витрати з допомогою вищої ефективності. Відкритість також заохочує фірми експортувати на міжнародні ринки. Отже, через глобальні зв’язки передаються знання та технології з метою підвищення продуктивності в країні, збільшення обсягів капіталу та підтримки інвестицій в економічний розвиток.
Ринковий підхід до економічного розвитку домінував у стратегіях розвитку в 90-х роках. У багатьох МРК міжнародна торгівля стає більш відкритою, тоді як дерегулювання та приватизація державних підприємств робить їх економіку більш конкурентоспроможною. Видається, що ринковий підхід до розвитку інтегруватиметься з поваленим ставленням до довкілля. Більше того, економічний розвиток інтерпретується, як “підтримуючий розвиток”, який задовольняє потреби теперішнього покоління без шкоди для майбутніх поколінь задовольняти свої потреби, що є одним з головних принципів сталого розвитку.
ЛІТЕРАТУРА
1. Права людини (Основні нормативно-правові документи). - К., 1989.
2. Действующее международное право: в 2-х т. - М., 1998. - Т.2.
3. Гали Б.Б. Доклад о работе Организации за период с 47 до 48 сессии Генеральной
Ассамблеи. - Нью-Йорк, 1993.
4. Организация Объединенных Наций. Основные факты. - Пер. с англ. - М., 2000.
5. ООН у системі міжнародних відносин: історичний досвід і перспективи. К., 1995.
6. Международные организации системы ООН. Справочник. - М., 1990.
7. Рут Ф., Філіпенко А. Міжнародна торгівля та інвестиції. - К., 1998.
8. World Development Report. Knowledge for Development. - Wash:!, 1999.
Розділ 9 СТІЙКИЙ
ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК
9.1. СУТНІСТЬ стійкого ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ
(Поняття “стійкий” (“сталий”)[7] розвиток з’явилось у 80-х роках у межах діяльності комісії ООН під керівництвом прем’єр-міністра Норвегії Г.Х. Брунтланд, покликаної пов’язати в одне ціле розвиток і екології^! У заключному документі комісії під назвою “Наше спільне майбутнє” стійкий розвиток було визначено, як “тривалий безперервний розвиток, що забезпечує потреби людей, які проживають нині, без шкоди для забезпечення потреб майбутніх поколінь” [1, 23].Ще поняття містить у собі дві ключові концепції: концепцію потреб, зокрема невід’ємних потреб найбіднішої частини світу, задоволення яких набуває пріоритетного характеру, і ідею застосування державних обмежень на технологічні та соціальні організації, що забезпечують потенціал довкілля для нинішнього і майбутніх поколінь. Стійкий розвиток розглядається як тривалий економічний розвиток (як основа задоволення людських потреб), що ґрунтується на певних умовах і нормативах (індикато- рахр У вужчому економічному значенні стійкий розвиток означає створення суспільних благ для багатьох поколінь та дотримання визначальних передумов його здійснення. Потребують більшої конкретизації також часові і просторові параметри сталого економічного розвитку.
У підходах до визначення суті стійкого розвитку на початковому етапі домінувала екологічна складова. Сам же термін спочатку застосовувався в лісовому господарстві, де протягом останніх 200 років розвитку цієї галузі домагаються того, щоб вирубування лісів не перевищувало темпів їхнього приросту, що і відбиває суть сталого розвитку лісових масивів.
Нині ж стійкий розвиток означає поряд з екологічним широке коло економічних та соціальних питань у їх взаємозв’язку та взаємодії. Дуже складним є питання про наявність реальних можливостей для здійснення сталого розвитку, що не в останню чергу пов’язане з історичними та майбутніми ризиками. Суто економічні передумови такого розвитку визначаються трьома основними показниками: наявністю реального капіталу в широкому значенні, кількістю зайнятих у виробництві та характером їхньої продуктивності, інституціональними можливостями [2, 33]. У свою чергу наявний реальний капітал у широкому значенні включає в себе штучний реальний
капітал, створення людини в процесі економічної діяльності, власне людський капітал, тобто освічену робочу силу, а також так званий природний реальний капітал. Провідну роль у економічному розвитку відіграють штучний реальний капітал та людський капітал. Створений реальний людський капітал втілюється в товарах тривалого користування, таких як машинне обладнання, інфраструктура. В кінцевому підсумку штучний капітал є складовою загальноекономічного обороту шляхом амортизаційних відрахувань та реінвестування.
Людський капітал (трудова продуктивність) прямо залежить від зростаючих знань та наявності освітніх інвестицій. Нарешті, третій компонент реального капіталу - природний реальний капітал знаходить свій прояв в економіці навколишнього середовища, що обумовлює залежність суспільних благ не лише від штучного реального капіталу та людської продуктивності, а й від стану природи. Таким чином, природа посідає місце спонтанної виробничої системи, яка або підвищує продуктивність штучних виробничих систем, або ж здатна прямо поставляти споживчі товари.
Природне середовище впливає на економіку і життя людства за такими основними напрямами:
• надання відновлюваних та невідновлюваних ресурсів як затратних факторів економічного зростання;
• освоєння та асиміляція відходів виробництва і побічних продуктів;
» прямий вплив на самопочуття людей;
• загальна екосистемна функція, як-то гарантія кліматичного чи екологічного кругообігу.
Хоча між трьома складовими реального капіталу існує тісний взаємозв’язок і взаємовплив, вони не є взаємозамінними. Тому стійкий розвиток є можливим за умов збереження продуктивності навколишнього природного середовища.
Природний капітал називають ще екологічним, або екокапіталом, який має відповідні фізичні виміри, класичну продуктивність та інші функції, пов’язані з капіталовіддачею. Йдеться про використання відновлюваних та невідновлюваних природних ресурсів за збереження бажаної продуктивності та здатності до відновлення.
При цьому використання відновлюваних природних ресурсів протягом тривалого часу не повинне перевищувати обсягів їхнього відновлення. Використання ж невідновлюваних природних ресурсів не має перевищувати обсягів виробництва заміщуючих їх аналогів. Обсяги викидів і скидів у навколишнє природне середовище забруднюючих речовин та енергій не повинні перевищувати можливостей довкілля до їх безболісної асиміляції. Дані якісні критерії є визначальними при визначенні темпів економічного і соціального розвитку у поєднанні з довгостроковим забезпеченням збереження природних умов життєдіяльності.
Питанням сталого розвитку була присвячена Всесвітня конференція ООН з довкілля і розвитку, яка відбулася в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) у
1992 р. Представники майже 180 держав світу підтримали Програму дій на XXI ст., яка розглядає розвиток, екологію, економіку та соціальну безпеку у монолітній єдності. Згідно з конференцією в Ріо-де-Жанейро стійкий розвиток поєднує в собі неухильне поліпшення економічних та соціальних умов з довготривалим збереженням природних основ життєдіяльності.
Крім Програми дій ООН на XXI ст., конференція прийняла Декларацію з довкілля і розвитку, Заяву про принципи щодо лісів, Рамкову конвенцію про зміну клімату під впливом газів, що викликають парниковий ефект, Конвенцію про зберігання біологічного різноманіття.
У червні 1997 р. у Нью-Йорку відбулося засідання 19-ої спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН з проблем сталого розвитку. На ній був відзначений помітний прогрес на шляху сталого розвитку, особливо на національному рівні: у більшості країн підвищений статус природоохоронних відомств; створені органи по стійкому розвитку; здійснені перші кроки в розробці й уточненні індикаторів сталого розвитку. Водночас була висловлена стурбованість тим, що триває погіршення стану навколишнього середовища, виявляється повільність і нерішучість у призупиненні тенденції до виснаження ресурсів і порушення природних балансів; поглиблюється розрив між розвинутими й іншими країнами в економічному розвитку; не вирішуються проблеми фінансування природоохоронних заходів та питань економічного зростання тощо.
На конференції було висунуто ряд ініціатив, покликаних прискорити процес сталого розвитку та залучення до нього найширшого кола держав. Зокрема, підтримана пропозиція ЄС про підготовку Генеральним секретарем ООН стратегії довгострокового сталого розвитку на наступні 50-100 років.
Таким чином, проблематика сталого розвитку набуває значного поширення і в окремих державах та регіонах, і в міжнародному співтоваристві в цілому.
9.2. ІНДИКАТОРИ СТАЛОГО ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ /
Ііснує близько 130 індикаторів, що характеризують різні сторони та аспекти сталого розвитку) [3,2] У
уПолітично-правовий аспект включає розвинуту сучасну демократію, конституційну владу, правову державу, громадянське суспільство. Складовими є також дотримання прав і свобод людини, рівності усіх перед законом, досконала система законодавства^ розгалужена система інституцій, норм і правил, що визначаються і дотримуються громадянами у повсякденній діяльності.
^Економічний аспект передбачає оптимальне поєднання державної, корпоративної, приватної та муніципальної власності, функціонування змішаної
економіки, наявність сукупності ринків (товарів і послуг, капіталів, цінних паперів, нерухомості та землі, технологій і робочої сили, валютних цінностей та ін.); конкурентне середовище та антимонопольне законодавство, засоби стимулювання суспільно корисної діяльності^
^Надзвичайно розгалуженим є екологічний аспект сталого розвитку. Він охоплює: забезпечення коеволюції суспільства і природи, людини і біосфери, відновлення гармонії між ними^ спрямованість модернізаційних і постмодер- нізаційних процесів на формування ноосферних структур і відносин; створення реальних можливостей не лише для нинішнього, а й для майбутніх поколінь задовольняти свої основні життєві потреби; здійснення теоретичних досліджень та розробка практичних методів ефективного використання природних ресурсів; забезпечення екологічної безпеки ноосферного розвитку; розгортання маловідходних та безвідходних технологій, широке впровадження біотехнологій; поступовий перехід від енергетики органічного палива до альтернативної енергетики, що ґрунтується на використанні відновлюваних джерел енергії (сонце, вітер, вода, енергія біомаси, підземне тепло); удосконалення правових, економічних та адміністративних методів охорони довкілля; формування умов для збереження видового різноманіття типової біосфери; цілеспрямоване екологічне виховання населення.
(Соціальний аспект розгортається у напрямі боротьби з бідністю, голодом і злиднями, особливої уваги до дітей та людей похилого віку, створення широкої загальнодержавної системи освіти для усіх категорій громадян, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів, особливо в економічній та екологічній сферах]
Міжнародний аспект декларує відомі принципи міжнародного права у сфері міждержавних відносин, а саме боротьбу за мир, запобігання новій світовій війні та регіональним конфліктам, вирішення будь-яких суперечностей мирними політичними засобами; розвиток всебічного співробітництва, широка кооперація між країнами і народами в різних галузях економіки, науки і техніки; надання фінансової та іншої допомоги країнам, що розвиваються, відповідно до міжнародних документів і програм; всіляке сприяння миротворчій та природоохоронній діяльності ООН з боку держав - її членів.
Нарешті, інформаційний аспект програми сталого розвитку спрямований на матеріалізацію досягнень науки, широку інформатизацію суспільства, масове застосування електронних засобів зв’язку та обміну інформацією, пріоритет інформаційних ресурсів над речовинно-енергетичними [4].
(.Базисний набір індикаторів сталого розвитку поділяють на три основні
ГРУЗДЬ»* w соціальні;
• економічні;
• екологічні. >
Статистичний департамент Європейського Союзу виділяє також інсти- туціональні індикатори.
41 соціальний індикатор об’єднано в п’ять агрегованих блоків, як-то боротьба з бідністю, демографічна динаміка, сприяння освіті, підготовці кадрів та поінформованості суспільства, захист здоров’я населення, сприяння стійкому розвитку поселень.
23 економічні індикатори об’єднані в три основні групи:
• економічний розвиток;
• зміна характеру споживання;
• фінансові ресурси і механізми.
Найбільша кількість індикаторів зосереджена в екологічному розділі - 55, які розбиті на п’ять підрозділів: водяні ресурси;
• земельні ресурси; інші природні ресурси;
• атмосфера;
• відходи.
Сукупність індикаторів сталого розвитку дає цілісне уявлення про кількісні характеристики даної концепції та про реальне становище, яке склалося щодо її втілення в окремих державах світового співтовариства.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 21 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |