Цивілізаційна структура сучасного світу 2 страница

Теорія еволюції вказує лише на напрям руху певного процесу, результат якого часто-густо залежить від дуже великої кількості конкретних обставин і чинників. Окремі автори вбачають різницю між еволюцією та розвитком у тому, що перша відображає переважно зовнішні впливи і дії поверхового характеру, а розвиток - внутрішні зміни та процеси, що ведуть до глибинної функціональної перебудови об’єктів та їх складових, а також самої природи окремих частин цілого [17, 728-729]. Крім того, еволюція базується на мінли­вості та випадковості, а розвиток - на циклічній повторюваност і, стійкості.

Задля повнішого виявлення суті поняття розвиток варто розглянути його також у співвідношенні з такими категоріями як прогрес і модернізація. Термін прогрес[3] було започатковано Тітом Лукрецієм Каром (І ст. до н.е,). Його наукове обґрунтування прогресу здійснене в епоху просвітництва (Віко, Гердер, Тюрго, Кондорсе, Кант). Найбільш розповсюджене тлумачення про­гресу полягає у визначенні і його як типу чи напряму розвитку, для якого характерним є перехід до більш досконалого стану об’єкта. Це знаходить свій

вияв у більш високому рівні організації об’єктів, розширенні їх адаптаційних можливостей до навколишнього середовища, зростанні еволюційних потенцій тощо. Таке найбільш загальне визначення стосується насамперед соціального та економічного прогресу.

У науковій літературі не існує одностайності щодо оцінок прогресу. З одного боку, проглядається некритичне захоплення ідеєю прогресу (Лейбніц, Тюрго, Кондорсе, Кант, Лессінг, Д.С. Мілль, Гегель, Маркс, Дарвін), з іншого - спостерігається його повне заперечення (Данилевський, Франк, Бердяев, Трельч, Булгаков).

У цьому зв’язку постає питання про об’єктивні критерії економічного і соціального прогресу. В одному випадку критерієм прогресу визнається становлення соціально-економічних форм, що забезпечують функціонування суспільства як цілісної системи. Тут проглядається примат загального. Люди­на переважно розглядається як складова виробничо-технологічних відносин. Ключовими, домінуючими компонентами прогресу виступають технології, матеріальні стандарти життєвого рівня. Водночас стає все більш очевидним, що суспільство, в якому зростає матеріальна складова, але занепадають моральні та етичні норми, політика чи довкілля, не може вважатись прогре­сивним.

Тому-то друга позиція акцентує увагу на становищі людини, рівні її свободи та добробуту, стані соціального самопочуття й власної безпеки, цілісності особистості та ступені її індивідуалізації [ 1; 18; 19].

Виникає потреба в уточненні змісту прогресу у зв’язку з вичерпанням його характеристик, що були сформульовані в попередню епоху. По-перше, йдеться про перехід до цивілізаційного підходу при аналізі соціально-еконо­мічних процесів, замість формаційного. По-друге - про поєднання прогресу соціальних систем за-умови їх диференційованого руху з прогресом індивіду­альності та створення механізмів узгодженості цих двох глобальних процесів [20, 252].

У цілому ж, прогрес є доволі суперечливим явищем ще й тому, що він має свою зворотну сторону — регрес, відступ на нижчі шаблі соціально- економічного та культурно-історичного розвитку. Баланс, чи сальдо між прогресом і регресом, висловлюючись економічною мовою, стає у кінцевому рахунку на користь першого. Однак усе це відбувається в надзвичайно гострих зіткненнях матеріально-речових, інтелектуальних, духовних компо­нентів. За позитивного балансу, на користь прогресу проглядається намаган­ня здійснити утилітарну колонізацію минулого, розглядати його як переду­мову теперішнього з однозначним визначенням останнього як вищого ступе­ня розвитку, яке спрямоване у краще майбутнє [21, 303]. Спрощеність даного підходу є очевидною, що вимагає від дослідника об’єктивної та неугіередженої оцінки кожної епохи людської історії.

Досить вдале трактування економічного прогресу знаходимо в україн­ського економіста В. Єременка. “Про економічний прогрес можна вести мову тоді, - пише він, Щ коли ми з відносно меншими ресурсами домагаємося відносно більшого результату, відносно більшої продуктивності’!! Даний підхід зосереджується на економічній доцільності, раціональності, ефектив­ності. Називають також головні джерела економічного прогресу, серед яких приватна власність, свобода ринку, ринкова конкуренція, ефективний капіта- лотворчий механізм, грошово-фінансова стабільність, низький рівень подат­ків, вільна торгівля [22, 55].

Близькою за значенням до економічного розвитку є модернізація, як сукупність взаємопов’язаних процесів нагромадження капіталу (мобілізації ресурсів), розвитку виробництва та підвищення продуктивності праці тощо [23, 14; 24, 4-5]. Часто вона асоціюється із змінами, що відбуваються в економічній, техніко-технологічній, політичній, суспільно-культурній сферах суспільства [25, 28-30].

Пов’язують модернізацію з переходом від традиційного до сучасного суспільства. Тьонніс визначає цей процес як трансформацію від співтовари­ства до суспільства; Дюркгейм - від механічного до органічного стану суспільства; Вебер - від цінностей раціональності до ціле-раціональності; Зіммель - від вічного минулого до вічного сучасного [26, 19].

Особливості сучасного етапу модернізації полягають у необхідності, по- перше, здійснити розвиток не самих по собі виробничих потужностей, а започаткувати технологічні перетворення сучасного рівня і масштабів. По- друге, органічне включення країни у світогосподарські, глобальні процеси з метою повнішого використання науково-технічного досвіду зарубіжних парт­нерів. По-третє, Модернізація вимагає зараз не стільки зростання випуску окремих товарів, скільки формування внутрішніх передумов і можливостей для впровадження гнучких технологій на основі сучасної інформації та комп’ютерної техніки [27, 276-277].

Таким чином, економічна модернізація на зламі тисячоліть включає в себе глобалізацію національних економік, трансформацію доекономічних (традиційних) суспільств в економічні (ринкові, сучасні) відносини, а також підготовку передумов для переходу останніх до постекономічної, постсучас- ної стадії розвитку.

Зупинимося більш докладно на економічній модернізації в Україні, що означає докорінне оновлення на сучасній основі матеріально-речових і організаційно-економічних структур, усієї системи суспільного виробництва. Економічна модернізація передбачає повний демонтаж застарілих соціально- економічних відносин, що грунтувалися на монопольному, безроздільному пануванні державної форми власності на умови і засоби виробництва. Нова система виробничо-економічних відносин спирається на органічну єдність приватних форм власності (індивідуальна, акціонерна, корпоративна), кому­нальної (власність місцевих органів влади і органів місцевого самовряду­вання) і державної, як гаранта загальнонаціональних економічних інтересів.

На цій основі формується змішана економіка, що дозволяє органічно об’єднувати інтереси держави, регіонів, підприємств і домашніх господарств (населення). Головною ознакою такої економіки є соціальна спрямованість, забезпечення надійних соціальних гарантій.

З боку матеріальних активів економічна модернізація передбачає повне оновлення технічного базису шляхом впровадження високих технологій, системи корпоративного управління, маркетингу.

Ефективне функціонування перших двох підсистем можливе лише за умови створення адекватної інфраструктури, конкурентного середовища, від­повідних інституціональних форм, законодавчого забезпечення економічної модернізації. Насамперед, йдеться про формування адаптованих до умов економічної модернізації податкової, фінансової, банківської систем, адмі­ністративно-правових структур на всіх рівнях державного та економічного управління.

Економічна модернізація потребує, звичайно ж, відповідної якості людського капіталу як щодо професійно-кваліфікаційного рівня, так і його економічної свідомості, господарської ментальності, які б свідчили про спро­можність homo oeconomicus опанувати модернізаційні процеси.

Зрештою, слід врахувати, що модернізація здійснюється в конкретній країні й покликана повною мірою втілювати національні історичні традиції та навич­ки народу, його культуру і побут, самобутність і неповторність, що мають органічно вписуватися в модернізаційні процеси, підвищуючи їхню атрак- тивність і внутрішній потенціал.

Всеосяжна економічна модернізація обумовлюється, з одного боку, спрощеним, звуженим трактуванням трансформаційних процесів відповідно до так званого “вашингтонського консенсусу”. За його рамками залишаються промислова, аграрна, науково-технічна, регіональна політика. Занадто висо­кою є соціальна ціна такої моделі перетворень. З іншого боку, Україна одержала у спадщину деформовану, архаїчну структуру економіки, що була переважно зорієнтована на задоволення потреб ВПК колишнього СРСР. Зношені, застарілі виробничі фонди і технічне устаткування, віджилі орга­нізаційно-економічні форми підприємств, доіндустріальний характер вироб­ничої інфраструктури (транспорт, зв’язок, телекомунікації та ін.) давно потре­бували модернізації на основі досягнень науково-технічної революції. Період незалежного розвитку теж не позначився скільки-небудь істотно на техніко- технологічному й організаційно-економічному становищі господарства.

Спроби впровадження ринкових реформ без адекватних перетворень у політичній, інституціональній, культурологічній сферах, у суспільній свідо­мості обумовлюють необхідність синхронізації цих процесів у просторі і в часі. Отже, головна спрямованість економічної модернізації полягає у дивер­сифікації напрямів, форм і засобів економічної політики, у наданні цьому процесу всеохоплюючого, комплексного, системного характеру.

Важливо чітко визначити пріоритетні напрями і форми економічної модернізації. Вони не можуть обиратися довільно на основі інтуїції або суб’єктивних побажань і рішень будь-якого рівня законодавчої чи виконавчої влади. Досвід останніх 200-300 років показує, що лідируючі позиції у світовій економіці займали ті країни, які у своєму економічному розвитку спиралися в першу чергу на власні порівняльні, конкурентні та виявлені переваги. Тому,: вибудовуючи пріоритети економічної модернізації в Україні, слід визначити і науково обгрунтувати об’єктивно існуючі в нашій економіці галузі вироб­ництва, окремі товарні позиції й групи, що спроможні забезпечити міцні конкуренті позиції, як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Потенційно такими тепер є високотехнологічні галузі {ракетно-космічна техніка, літако- і моторобудування, електрозварювання, порошкова мета­лургія, біотехнологія, окремі виробництва ВПК). Другий блок складають галузі АПК, що мають унікальні природні основи і глибокі традиції культиву­вання й експорту різноманітних продуктів харчування. Транзитні перевезення вантажів, транспортування нафти, газу, електроенергії, надання інших міжна­родних послуг у сфері транспорту, зв’язку, телекомунікацій складають третю сукупність галузей, що формують структурний каркас економіки. Нарешті* розгалужений рекреційно-туристичний комплекс від Карпат до Азовського моря, від Чернігова до Криму й Одеси за відповідного інфраструктурного оснащення може і повинен стати важливим каналом валютних надходжень* зростанням ємкості внутрішнього ринку.

Згадані галузі виробництва, товарні позиції при відповідних перевагах праце- і капіталоінтенсивності, що будуть трансформуватися в цінові та інші види конкурентних надбань, повинні стати головним об'єктом стимулюван­ня засобами фінансової, грошово-кредитної, цінової, податкової політики.

Як бачимо, така модель структури економіки виключає розмитість, аморфність, фрагментарність національного господарства, орієнтуючись, перш за все, на власні ресурси і можливості, існуючий природний та людський потенціал, науково-технологічні ресурси країни. Домінантою такої економіки є розвинутий цілісний, місткий внутрішній ринок із розгалуженою системою поділу і кооперації праці між галузями, виробництвами, регіонами України, що становить у кінцевому підсумку головну продуктивну міць держави.

Забезпечити ефективне функціонування національного тосгкздарського комплексу спроможний насамперед власний капітал, формування і дивер­сифікація якого не може відбуватися хаотично за “законами джунглів”. Досвід нових індустріальних країн Південно-Східної Азії та деяких держав Латин­ської Америки показує, що чільні позиції національного капіталу в процесі економічної модернізації забезпечуються за активної участі держави в голо­вних національних компаніях або при її активній координуючій ролі. Є два основні напрями формування реального національного капіталу. У першому випадку створюються загальнодержавні компанії, ядро яких складають головні комерційні банки країни, промисловий, торговий і венчурний капітал

із залученням відповідних індустріальних фірм та науково-дослідних установ (Японія, Корея). У другому "А головний наголос робиться на потенціал регіонів, що дозволяє концентрувати місцеві ресурси шляхом об’єднання різних форм капіталу з наступним виходом таких структур на національний і міжнародний рівень (Німеччина, США).

Паралельно формуються економічні та правові умови для розгортання малого і середнього підприємництва, що потребує значно менших разових інвестицій та гнучко реагує на кон’юнктуру ринків. Така логіка формування національного капіталу дає можливість реалізувати імпортозамінну зовніш­ньоекономічну стратегію, збільшити бюджетні надходження всіх рівнів, зба­лансувати фінансові потоки, урівноважити торговий і платіжний балансі зміцнити національну грошову одиницю й економічну безпеку держави.

Механізми економічної модернізації приводяться в дію засобами грошо­во-кредитної, фінансової, інвестиційної, податкової та валютної політики. Усі складові модернізаційного процесу (матеріально-речові, людський капітал, організаційні форми і структури) потребують якісного, радикального поліпшення існуючого нині макроекономічного середовища, загальних умов розвитку підприємництва.

Отже, сучасна модернізація включає в себе,» крім основоположних внутрішніх компонентів, також глобалізацію, транснаціоналізацію та регіо­нальну економічну інтеграцію.

Нарешті, слід визначитися із співвідношенням економічний розвиток -fj економічне зростання. Найпоширенішою помилкою є ототожнення економіч­ного розвитку та економічного зростання. “Термін економічний розвиток,*^ пише Б. Габовіч, - є синонімом піднесення експансії, прогресу чи зростання” [28, 8]. Останнім часом усе впевненіше прокладає собі шлях окреме, спе­цифічне визначення цих двох визначальних процесів економічної динаміки. Хоча свого часу И. Шумпетер дещо в ускладненій формі визначив відмінності між економічним розвитком та економічним зростанням: маючи на увазі під розвитком насамперед якісні й іманентні зміни господарського кругообігу, під другим г звичне збільшення населення і багатства [29, 154]. Отже, економічне зростання - це просте збільшення реального ВВП країни, що відображає значно вужче коло зв’язків і відносин, ніж економічний розвиток. Економічне зростання є органічною складовою частиною економічного розвитку. Можна сказати, що економічне зростання - це кількісний економічний розвиток, а економічний розвиток - якісне економічне зростання [ЗО, 39-40].

Таким Чином, підсумовуючи вищенаведене, слід зауважити, що еконо­мічний розвиток є не просто розширенням виробництва, а його ускладненням, диференціацією. Поняття економічного розвитку включає в себе наявність такої поведінки і здібностей працюючих, які б абсорбували новітні технології у сучасну економіку, що, до того ж, базується на досконалій освіті, інфраструктурі та інституціях. Іншими словами, економічний розвиток означає не що інше, як систематичне і довготривале та масове поліпшення матеріальних і духовних умов життя людей на основі зростання продуктивності праці та капіталу.

3.2. СУТНІСТЬ І ПРИНЦИПИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Наукове поняття економічного розвитку віддзеркалює^! найбільш загальні, абстрактні його характеристики. Сутність економічного розвитку з точки зору внутрішнього змісту може бути розкрита на основі аналізу його як всеосяжного і глибинного суспільногосподарського процесу цивілізаційних масштабів. Йдеться, насамперед, про передумови, чинники, джерела і ресурси економічного розвитку, визначення яких суттєво конкретизує господарський поступ, посилює прагматичний бік економічного дискурсу.

Процес економічного розвитку надзвичайно багатогранний і різно­манітний, він відбувається під впливом багатьох'чинників. Вид іляю ть чотири гр упи факторів, що обумовлюють характер і динаміку Перебігу економічного розвитку:

- стартовий, або початковий, рівень розвитку країни чи іншої соціально- економічної системи;

- стан людського капіталу, його “інтелектомісТкість”;

- внутрішні (ендогенні) умови господарювання, тобто економічний устрій держави;

- зовнішні (екзогенні) умови господарського поступу. [1, 44]

Важливість стартового рівня зумовлена тим, що економічно відсталі

країни можуть скористатись економічним і технологічним досвідом більш розвинутих країн. Вони також можуть запровадити відповідні інституційні структури, законодавство та ін. Суттєвим чинником прискореного еконо­мічного розвитку є структурні зрушення, що спираються на продуктивні галузі та галузі національної економіки, що мають порівняльні й конкурентні переваги в системі світової торгівлі та міжнародного поділу праці.

Людський капітал с чи найвизначальнішим чинником сучасного еко­номічного розвитку, що спирається на новітню техніку і технологію, на широке застосування інформаційно-комп’ютерних систем, на гнучкі, швидко переналагоджувальні виробництва. Так звана нова економіка вимагає виклю­чно високої якості людського капіталу, нового економічного мислення homo oeconomicus, нових економічних підходів в управлінні фірмами і підприєм­ствами та сучасної економічної філософії в діяльності уряду. Крім того, вона потребує досконалої конкуренції на внутрішньому та зовнішньому ринках і систематичного застосування інновацій у виробництві.

Можна сказати, що суть внутрішніх умов господарювання визначається наявністю чи відсутністю в країні конкурентного порядку, що спирається на переважання приватних форм власно,сті на засоби виробництва, громадянське суспільство та систему інституцій, що регулюють суспільно-економічні відно­сини. Не можна обминути при цьому природно-географічне середовище, історичні навички і традиції господарювання населення, що становлять своєрідний економічний генофонд нації. Перелічені чинники належать до загальних внутрішніх умов економічного розвитку.

Специфічні внутрішні умови пов’язані з досягненням і підтримкою макроекономічної стабільності на основі низької інфляції та міцної конверто­ваної валюти, розвинутої банківської системи, збалансованих фінансів і бюджету. Крім того, законодавча база і податкова система спрямовуються на стимулювання вільного підприємництва, а відкритість економіки зовнішньо­му світові посилює конкурентний порядок, розширює ринки збуту товарів національного виробництва та диверсифікує канали надходження різнома­нітних ресурсів до власного господарства. Неабияке значення для піднесення продуктивної потуги національної економіки мають еластичний ринок праці та політика доходів. Ці важливі соціальні індикатори вирішальною мірою відображають людські виміри економічного розвитку і є визначальними в системі суспільно-економічних відносин. Нарешті, рівень політичної структу­рованості суспільства, політичного консенсусу справляють у перехідній еко­номіці суттєвий вплив на перебіг подій в господарській системі.

Таким чином, економіка розвитку має принципово інші якісні характе­ристики порівняно з депресивним, стагнаційним господарським середовищем. Її головні ознаки обумовлюються завершенням першого етапу ринкової транс­формації, системними перетвореннями відносин власності, розбудовою нової інфраструктури, формуванням основ національного капіталу. Така економіка великою мірою починає функціонувати на власній основі, абсорбує додаткові джерела й чинники свого розвитку.

Принциповою відмінністю економіки розвитку є перехід від домінуван­ня трансформаційних змін до самопідтримуючого господарського поступу. Значно посилюється роль внутрішніх чинників, національного ринку в силу зміцнення цілісності, органічної єдності економічної системи держави, з одного боку, та в результаті обмежень, пов’язаних з посиленням останнім часом турбулентних процесів у світовій економіці, - з іншого. Отже, головне парадигмальне зрушення полягає у переході від економіки пропозиції до економіки попиту, що базується не на зовнішніх фінансових, товарних та інших ін’єкціях і жорстких монетарних обмеженнях, а на відчутному зрос­танні внутрішнього виробничого та особистого споживання, на дивер­сифікації доходів і споживчого попиту, максимальному залученні та утилізації власних матеріальних, фінансових, трудових, технологічних, інтелектуальних ресурсів. На даному етапі належить подолати стереотипи “бюджетної^-” еконо­міки, шляхом лобіювання на користь тих чи інших верств населення, галузей виробництва, фінансово-промислових чи регіональних угруповань. Бюджетна модель економіки, що зорієнтована на потреби, зумовлені необхідністю вижи­вання, поступово трансформується у справжню, а не декларовану соціально- орієнтовану економіку, або як її ще називають каталаксичну[4], заснованої на

взаємодії суверенних суб’єктів ринкового обміну. Самодостатній розвиток тут проявляється насамперед як пристосування до змін, що відбуваються в оточуючому економічному середовищі, та до динаміки внутрішньосистемних модифікацій,

Парадигмальні концептуальні зміни обумовлюють необхідність розроб­ки принципово нових підходів в економічній політиці, В узагальнюючому вигляді йдеться про перехід від так званого вашингтонського консенсусу до “поствашингтонських угод”, що збагачені практикою ринкового реформуван­ня в постсоціалістичних країнах та “досвідом” світової фінансової кризи. Головні положення вашингтонського консенсусу були спрямовані на демон­таж командно-адміністративної системи шляхом лібералізації цін і зовнішньо­економічної діяльності, усього економічного устрою, приватизації власності, здійснення першочергових інстиіуціональних змін та законодавчого супро­воду ринкових реформ.

Нинішній етап ринкових перетворень перехідних економік, що має умовну назву поствашингтонського консенсусу, характеризується такими особливостями.

По-перше, він передбачає використання більш широкого та гнучкого набору інструментів і цілей економічної трансформації.

По-друге, ринкові перетворення мають спиратись на міцну і розгалу­жену національну фінансово-економічну базу та на всебічне наукове обґрунту­вання.

По-третє, вирішального значення набувають інституціональні аспекти реформ, синхронізація у просторі і часі ринкових перетворень та їх законодав­чого, нормативно-правового забезпечення.

По-четверте, ключовим фактором економічної політики стає соціальна сфера, завдання, що випливають з необхідності поліпшення якості людського розвитку, вирішення нагальних і гострих соціальних питань.

Важливою рисою економіки розвитку є те, що в ній відбуваються не лише кількісне нарощування виробництва, зростання ВВП, а й якісно удоско­налюються як матеріально-речові елементи економічної системи, так і від­повідні господарські форми та соціальні відносини. В умовах перехідних економік виникає своєрідний трансформаційний парадокс, суть якого полягає в тому, що тривалий час кількісна складова економічного розвитку, тобто економічне зростання, характеризується від’ємним показником. Водночас економічна система набуває нових рис і характерних ознак, наповнюється сучасним загальноцивілізаційним змістом, а отже в остаточному підсумку трансформується в новий якісний стан. Звичайно, парадоксальність ситуації в тому й полягає, що економічна система не може довго перебувати у такому стані. Якісні зміни, пов’язані з виникненням недержавних форм власності, сукупності ринків та відповідних інституцій, з розвитком конкуренції як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, з удосконаленням людського капіталу, безумовно, відновлять важливі, тимчасово відсутні елементи кіль­

кісного зростання економіки. Але відбуватиметься це не автоматично, а лише за умови здійснення адекватної економічної політики.,

Насамперед мають буги правильно визначені та сформульовані цілі економічної політики, що безпосередньо випливають з національних еко­номічних інтересів і тісно корелюють з ними. Очевидно, головною метою економічної політики України є закріплення, примноження, диверсифікація порівняльних і конкурентних переваг у різних галузях і сферах економіки, що в умовах її відкритості становить головний ресурс вирішення і поточних, і стратегічних соціально-економічних проблем. Йдеться про сукупність заходів економічного, політичного, фінансового, організаційного сприяння галузям і виробництвам, які за своїми статичними і особливо динамічними характерис­тиками, такими, як ціна, якість, продуктивність, довговічність, оновлюваність та ін., є тепер і залишатимуться в перспективі конкурентоспроможними на внутрішньому та світовому ринках.

Фундаментальними складовими економіки розвитку є макроекономічні передумови і чинники, що формують сприятливе господарське середовище. Аналіз засвідчує провідну роль макроекономічних чинників та індикаторів, що їх характеризують, у забезпеченні стартових умов економічного зростання. Водночас без радикальних змін на первинному рівні годі очікувати помітного господарського піднесення.

Макроекономічні індикатори, за яких депресивна економіка починає рухатись до пожвавлення, а потім і до зростання, передбачають річний темп інфляції на рівні 10-15%, облікову ставку Національного банку, яка є базовою для визначення вартості кредитних ресурсів, не більше 20% річних, з поступо­вим зниженням до 5-7%, дефіцит держбюджету у межах 1,5-2%, стабільний обмінний курс національної грошової одиниці, рівновагу платіжного балансу.

Головною проблемою мікрорівня залишається млява реакція підпри­ємств на поліпшення макроекономічної кон’юнктури. Генеральним напрямом поліпшення мікроекономічних умов господарського зростання є реструктури­зація підприємств за такими головними напрямами:

<4 - зміна структури виробництва шляхом часткового чи повного закриття нерентабельних підрозділів, урізноманітнення і розширення асортименту, відокремлення в самостійні підприємства цілісних структурних підрозділів, започаткування нових видів економічної діяльності;

У встановлення ефективних коопераційних зв’язків різного ступеня жорсткості й інтенсивності - від простих договірних до створення спільних підприємств, холдингів, фінансово-промислових груп національного і міжна­родного рівня;

- впровадження системи корпоративного управління, що грунтується на використанні сучасних форм менеджменту, принципів міжнародного марке­тингу, гнучкої системи ціноутворення, механізмів активізації інноваційної діяльності та на широкому залученні до процесу розробки і прийняття рішень акціонерів і співробітників підприємств.

Економічному розвиткові притаманні свої особливі принципи, серед яких насамперед виділяють сім класичних, що були сформульовані ще А. Смітом, Д. Рікардо та Дж, С’т. Міллем. Вони включають у себе:

- природне право і урядову політику “laissez — faire” стосовно приватних економічних відносин;

- поділ праці, що розвивається в межах ринку;

- вільну зовнішню торгівлю, що спирається на експорт тих країн, які мають порівняльні переваги у виробництві;

- використання паперових грошей та інституцій щодо їх впровадження у відповідних кількостях;

- нагромадження капіталу, вилучення додаткової вартості внаслідок підвищення продуктивності праці;

- спадну продуктивність (родючість) землеробства, як межу земельної ренти та зростання;

- загрозу зростанню населення, якщо не буде заміщення наявних при­родних ресурсів зростаючим капіталом і досконалими технологіями [8, 70-71 ].

Означені принципи мають, безумовно, історичний характер і зберігають певною мірою своє значення й нині. Водночас слід враховувати, що вони були сформульовані в іншу епоху, ще на світанку індустріальної цивілізації й потребують у зв’язку з цим уточнень і коректив у відповідності з сучасними політико-економічними та науково-технологічними реаліями в контексті дис­курсу розвитку.

На зламі тисячоліть американський автор Г. Манків сформулював десять економічних принципів, що лежать в основі господарського поступу:

- суспільній вибір в умовах обмеженості ресурсів;

- порівняння витрат і благ альтернативного варіанту дій;

- отримувані граничні блага мають перевищувати його граничні витрати;

- будь-яку економічну програму необхідно розглядати не лише з точки зору її безпосереднього впливу на результати чи поведінку людей, а й непрямого, що проявляється через стимулювання;

- обмін товарами дозволяє кожній людині спеціалізуватись у певній сфері діяльності, в якій вона є найбільш вправною, так як і країнам спеціалізація і міжнародна торгівля з тими ж затратами праці дають більший приріст національного продукту;

- фірми та домашні господарства взаємодіють на ринку на основі інформації про ціни та особистої зацікавленості, пристосовуючись до попиту та пропозиції і координуючи свою діяльність;

- державне втручання в економіку виправдане по двох причинах: коли воно спрямоване на забезпечення ефективності та в разі соціальної рівності;

- рівень життя населення визначається здатністю країни виробляти товари і послуги;

- рівень інфляції в економіці залежить від кількості грошей в обігу;

- зміна обсягу державних витрат, ставки податків та кількості грошей в обігу створюють можливість у короткостроковій перспективі впливати на рівні інфляції й безробіття [31, 30-40].

Дата добавления: 2015-11-04