Як бачимо, деякі з принципів економічного розвитку, що були сформульовані двісті і більше років тому, перегукуються з сучасними трактуваннями економічної структури, засвідчуючи, з одного боку, єдність і безперервність історичного процесу, з другого - суттєві відмінності, які існують між різними епохами та людськими цивілізаціями.
3.3. СОЦІАЛЬНО-ІСТОРИЧНІ типи ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ
Накопичений за останні століття досвід економічного розвитку, насамперед у Європі, створює передумови для певної класифікації його форм і напрямів [32, 9-14].
Тип І. Відмежований розвиток, що спирається на динаміку внутрішнього ринку.
Цей тип підтримується приватним підприємництвом, інвестиціями виробничих і споживчих товарів приватного сектора домашніми господарствами.
Публічні інвестиції та публічний попит, так само, як і державне сприяння розвитку аграрного сектора і промисловості, відіграють допоміжну роль. Зовнішня торгівля займає чільне місце, але не справляє відчутного впливу на економічне зростання.
Зазначений тип автоцентричного розвитку часто називають “текстильним” шляхом, чим підкреслюється визначальна роль легкої індустрії та її індуктивного ефекту. Такий розвиток передбачає поступове переміщення від виробництва текстильних товарів до інвестиційної продукції, яка визначає перебіг економічного процесу.
Найбільш повно даний тип економічного розвитку проявився в Бельгії у другій чверті XIX ст. (1830 р.), США, Австрії, Німеччині, Франції у другій половині XIX століття.
Тип II. Асоціативний[5] експортно-орієнтований розвиток.
Даний тип ґрунтується на рікардіанській моделі економічного розвитку, згідно з якою національна економіка отримує імпульси розвитку шляхом інтеграції в систему міжнародного поділу праці, відповідно з принципами порівняльних переваг. Стимулюється експортна активність, за якої дуже часто внутрішній ринок не отримує розвитку (залишається на низькому рівні). Вирішальним при цьому є положення про те, що вся економіка, її експортні галузі так само, як і сектори, орієнтовані на внутрішній ринок, повністю включаються в конкуренцію на світовому ринку.
Протекціоністські заходи, як правило, не є важливими: вони вживаються як короткостроковий захист молодих галузей для того, щоб вирівняти їх рівні з аналогічними зарубіжними галузями, з якими важко здійснювати конкуренцію. Однак, як ідеальна модель, цей тип розвитку спирається на принцип вільної торгівлі.
Два характерних приклади такої моделі економічного розвитку:
- Швейцарія кінця XVIII ст. та Нідерланди кінця XIX століття.
Характерно, що Швейцарія поступалась у цей час іншим країнам з точки зору фактора забезпеченості, хоча разом з Бельгією та Великобританією була серед першої генерації індустріальних націй. Сировинні матеріали, під час першої промислової революції, вона імпортувала, мала торговий дефіцит на початку XIX ст. в торгівлі сільськогосподарськими товарами. Швейцарія була країною - “замком” - до початку XIX ст. не існувало водного і залізничного зв’язку з Європою. До середини XIX ст. вона залишалася політично-фрагментованою.
У певному сенсі Швейцарія втілювала дещо протилежну класичній теорії європейського розвитку модель як передумову приватно-капіталЕтичного розвитку, а саме у формуванні адміністративної та інфраструктурної уніфікації території держави як бази економічного зростання і поглиблення ринкових засад в економіці.
Незважаючи на несприятливі стартові умови, швейцарський шлях розвитку (імпорт зерна і сировинних матеріалів, використання власної дешевої робочої сили для виробництва високоякісних промислових товарів, їх експорт на зовнішній конкурентний ринок) довів свою успішність та ефективність.
Другий приклад асоціативного експортно-орієнтованого розвитку демонструє Голландія, економіка якої схожа зі швейцарською. На першій фазі промислової революції тут не було великих запасів енергетичних і матеріальних ресурсів. На відміну від Швейцарії, Голландія мала значний аграрний потенціал. Її експортний товарний кошик складався із сільськогосподарських товарів високого ступеня обробки. Однак, Нідерланди також імпортували сировину для виробництва промислових товарів з тим, щоб мати доход при реалізації їх на зовнішньому ринку.
Обидві країни мали невелику кількість населення. В 1860 р. у Швейцарії налічувалось 2,5 млн. чол., в Голландії-3,3 млн. чол. Окреслений шлях не був для них неминучим, про що свідчить досвід інших малих європейських країн таких, як Ірландія, Португалія, Греція та балканські країни, що пішли іншим курсом - периферизації.
Обидві країни для завоювання власних ніш на світовому ринку промислових і споживчих товарів концентрувались на обмеженій кількості високо- спеціалізованих продуктів. Це вимагало також високопрофесійного та кваліфікованого населення.
Тип III. Асоціативно-дисоціюючий[6] (роз’єднувальний) розвиток
Асоціативно-дисоціюючий тип розвитку розпочинається з піднесення експортного сектора (з переважанням асоціативної фази). Експорт формувався насамперед за рахунок сільськогосподарських товарів, продуктів лісництва та мінеральних ресурсів. Пізніше здійснювалась дисоціююча політика розвитку, що кореспондує з відомою імпорто-заміщуючою моделлю індустріалізації (заміщення місцевими продуктами, в першу чергу, колишнього імпорту споживчих товарів, а згодом, і так званих, базових капіталів та інвестиційних товарів). У довготривалому періоді цей тип розвитку передбачає пріоритетні позиції асоціативної вільної торгівлі, яка, однак, не була адаптована в цих державах ще десяток років після впровадження даної моделі розвитку. До того
ж, Для великої частини країн період адаптації затягнувся на роки, ще й після Другої світової війни (наприклад, Японії).
Позитивні приклади такого розвитку демонстрували скандинавські країни: Данія, Швеція, Норвегія та Фінляндія, а також Канада, Австралія і Нова Зеландія. Так само, як і в другому типі розвитку, ці країни були малонаселеними, однак диференціювались за ресурсозабезпеченістю. Подібно До гину І і II приватна економічна діяльність у цих країнах була провідною, хоча розширення державної інтервенції у створенні зовнішніх економічних умов для внутрішньої індустріалізації (дисоціююча фаза) було Значним.
Третя модель характеризувалася успішним розвитком, як і попередня II, хоча стартовий період відзначався експортом неперероблених продуктів харчування та сировинних матеріалів. Суспільства даного типу розвитку скористались експортними можливостями відповідно з доктриною порівняльних переваг (і в цьому відношенні вони не відрізнялись від представників II типу).
Якщо ж проаналізувати індивідуальні випадки щодо змісту експортної орієнтації країн, то в рамках третьої моделі можна вичленити такі субтипи розвитку.
Тип III а.
Притаманний країнам з переважанням, так званих, провідних товарів (лісоматеріали, руди, зерно), що десятиліттями утримувались в їхньому товарному кошику. Експортне зростання розпочиналось з експорту провідних товарів та визначало товарний профіль на відносно тривалий період. Такий субтип розвитку набув поширення в Австралії, Новій Зеландії, Канаді, а на початковому етапі -у Норвегії і Фінляндії.
На перших етапах в експорті переважала висока питома вага необробле- нйх чи частково оброблених товарів і сировинних матеріалів. Водночас, поступово відбувались відчутні зрушення експортного профілю в напрямі готових продуктів.
Тип III Ь.
Його відмінність полягає в тому, що на початковому етапі головним експортним товаром були сільськогосподарські продукти (наприклад зерно).
Однак, пізніше вони трансформувались у перероблені сільськогосподарські товари, внаслідок чого їх частка в експорті зростала. Класичним прикладом такої моделі була Данія, з якрю можна порівняти Голландію і Нову Зеландію.
Тип III с.
В доповнення до характерних рис типів Ша і ІІІЬ цей субтип характеризувався експортом кінцевої продукції. Найбільш переконливим є приклад Швейцарії, економіка якої базувалась на наявних місцевих сировинних ресурсах, що на початковому етапі експортувались необробленими, а потім на наступних етапах набули форми як напівфабрикатів, так і готових виробів.
У цьому контексті слід звернути увагу на роль гірничодобувних галузей, експорт залізної руди та на розгалужені зв’язки швейцарської економіки з промисловістю Швеції.
Тип Hid.
У випадку цього субтипу досягається інтеграція у світовий ринок. В доповнення до стратегій, перелічених у типах ПІа, Ь, е, додаються міжнародні послуги (транзитна торгівля, пасажирські та вантажні перевезення кораблями тощо).
Такі елементи проявлялись в окремих випадках типу II (Нідерланди і Швейцарія), але найбільше в Норвегії, в якої у 1880 р. був третій за чисельністю флот після Англії та США (між 1865 і 1914 pp. її доход від флоту становив понад 40% загального доходу експорту і більше 20% національного доходу).
Тип IV. Дисоціюючий державно-капіталістичний розвиток
Подібно до типу І, тип IV характеризувався насамперед динамікою внутрішньої економіки. Але на відміну від нього динамічні імпульси надходять не від автономної приватної економічної діяльності і зростання приватного попиту на споживчі товари та обладнання, а за рахунок значного рівня розвитку громадського сектора публічної промисловості шляхом переважного інвестування у галузі важкої індустрії та машинобудування, забезпечуючи державний попит (замовлення) на озброєння, а також на інфраструктуру. Держава не лімітувала економічне сприяння і здійснювала масивні вкладення в інвестиції та попит. Особливого значення надавалось важкій індустрії. Цей шлях розвитку отримав назву “стального”. Зовнішня торгівля теж мала місце. Однак на відміну від зовнішньої торгівлі при першому типі, цей тип не відображав рівня розвитку місцевої промисловості; його джерелами були або сільськогосподарські продукти, або корисні копалини, чи продукти традиційних ремесел, але не новітні мануфактурні товари.
Японія після реставрації (революції) Мейдзі яскраво репрезентувала цей випадок. У царській Росії розвиток також набув подібного спрямування, однак не з таким успіхом, особливо щодо створення фундаментальних передумов, як-то модернізації сільського господарства Японії. Певною мірою цей тип отримав розвиток в Італії після 1890 p., хоча в цій країні виробництво для розширення приватного споживання теж набуло поширення в процесі економічного розвитку.
Слід враховувати, що країни, подібні Японії, відзначались великою кількістю населення і процес їхнього економічного розвитку розпочався відносно пізно. Політика дисоціюючого розвитку продовжувалась тут більш тривалий час на відміну від першого типу. В царській Росії вона трансформувалась у політику соціалістичного розвитку після 1917 року. В Японії цей тип розвитку завершився лише після проходження курсу загальної лібералізації під час завершення реконструкції економіки, після другої світової війни.
Усі зазначені чотири типи розвитку мали, як бачимо, багато спільних рис, хоча і відзначалися різними рівнями. Водночас вони відчували значний тиск периферизації та диференціації країн у процесі прискорення міжнародного розвитку, внаслідок індустріальної революції. Обмеження дисоціюючих стратегій розвитку пов’язуються з динамікою внутрішнього ринку (І тип), розрахованою на тривалий термін, та з принципом вільної торгівлі. У даному випадку політика дисоціюючого розвитку була відповідним чином спрямована на якнайшвидше створення таких галузей промисловості, які були б здатні експортувати конкурентну промислову продукцію на непротекціоністський зовнішній ринок, не вдаючись до монополій.
Отже, експорт був пов’язаний і відображав профіль розвинутої внутрішньої економіки. Це було характерно, як зазначалось, для Бельгії, яка із самого початку спеціалізувалась на виробництві напівфабрикатів та промислових виробів.
Успіх послідовного (неперервного) експорто-орієнтованого розвитку типу II був гарантований лише за умови, якщо із самого початку конкурентні, високоякісні товари завойовували зовнішні ринки. Третій тип розвитку на відміну від II був більш повільним. Він, як відомо, стартував з експорту необроблених продуктів. Потім наявні місцеві ресурси оброблялись і крок за кроком відбувалась диверсифікація структури промислового виробництва з допомогою протекціоністських заходів, особливо в секторах, що не могли розвиватись без державного захисту.
Сильно дисоціюючий державно-капіталістичний розвиток (тип IV) ґрунтувався на створенні міжнародно-конкурентної промисловості нижчого рівня, так як потенціал внутрішніх ринків був доволі великим. Експорт продукції традиційних секторів економіки мав на меті отримання коштів для оплати вартості обладнання, необхідного для розвитку власного індустріального комплексу. У випадку низького рівня розвитку, як, наприклад, на старті
IV типу, політика дисоціюючого розвитку була головною рушійною силою.
Тип V. Дисоціюючий державно-соціалістичний розвиток
Зазначені вище I-IV типи включали в себе різні варіанти капіталістичного розвитку. В I, II і III типах приватна економічна діяльність була домінуючою, тоді як масштаби громадського (державного) сектора промисловості мали вторинне значення. IV тип розвитку визначено як державно-капіталістичний, тому що держава не лише захищала і сприяла приватній економічній діяльності, але й сама стала агентом розвитку. Остання функція
стала ще більш різко вираженою в V типі розвитку, який включав країни, що мали статус периферійних у традиційній світовій економічній системі або ж залишались відносно ізольованими чи слаборозвинутими (наприклад, Албанія). Тобто, з різних причин ці країни були відокремлені від репродуктивного механізму світової капіталістичної економічної системи протягом останнього століття (колективна автаркія). Серед причин такого відокремлення було руйнування економіки відповідних країн внаслідок двох світових воєн та громадянських воєн, а також революційних переворотів, військової окупації, а часто і всієї сукупності даних факторів. СРСР і Монголія репрезентували перші випадки такого розвитку. Після другої світової війни до них приєднались Китай, Північна Корея, Албанія і Куба, країни Східної та Південно- Східної Європи, значною мірою також колишня периферія - Польща, Угорщина, Болгарія, Румунія і Югославія.
V даному випадку роз’єднання не розглядалось як короткотерміновий інструмент сприяння внутрішньому розвитку. Навпаки, це був відносно стійкий, супроводжувальний економічний процес, який ішов поруч ЗІ СПІЛЬНИМ слабким розвитком. Це не означає, однак, що зовсім не існувало економічних відносин між соціалістичним і капіталістичним світом. Але ці зв'язки, особливо з окремими соціалістичними країнами, були здебільшого спорадич| ними. Вони вважались обмеженим інструментом для сприяння подальшому внутрішньому розвитку. Особливо в контрасті з історичним досвідом типів I- III, внутрішній розвиток цих країн не інтегрувався у світовій ринок, принаймні протягом перших декількох декад.. Іншими словами, мало місце відсутність ринково-орієнтованих інвестиційних оцінок та прибуткових, раціональних економічних рішень.
Тип VI. Запізнілий (відкладений) розвиток
Чи можливий запізнілий розвиток периферії в межах існуючої світової економічної системи без розриву зі світовим ринком? Наявні дискусії в теорії та політиці розвитку розходяться в думках з цього питання. З одного боку, повторення запізнілого (наслідувального) розвитку за капіталістичного сприяння є значною мірою важкоздійснюваним, складним процесом. З другого - наявні теоретичні позиції стосовно такого розвитку мають реальні передумови, що підтверджується чинниками трансформації аграрних і нап і в індустріальних країн в нові індустріальні держави.
VI тип розвитку відноситься найбільшою мірою до нових індустріальних країн, хоча остаточна думка стосовно вищеназваних процесів ще формується. Але якщо навіть деякі периферійні країни успішно позбавляються типових характеристик традиційних 'суспільств і економік, та ці випадки можуть репрезентувати великі зміни в дискусіях з теорії розвитку. Тобто йдеться про те, що запізнілий розвиток деяких периферійних країн може мати загальне значення. За таких обставин нові індустріальні країни репрезентують зміни, за яких запізнілий розвиток виглядає у формі експортно-орієнтованої спеціалізації та спрямування своєї економіки на капіталістичний світовий
ринок таких країн, як Тайвань, Сінгапур, Південна Корея та ін. В контексті вищенаведених міркувань вони мали б піддаватись периферізаційному тиску більше, ніж такі густо населені та великі країни, як Іспанія, Бразилія, Мексика. Останні приклади засвідчують, що такий тиск було інтернаціоналізовано шляхом адаптації зовнішніх продуктивних елементів у їх внутрішні ринки (інтернаціоналізація внутрішніх ринків). Сприйнятним також вважалось запровадження окремими країнами протекціоністських заходів з метою забезпечення (реалізації) планової стратегії імпортозаміщення.
Розглянуті вище сутність, принципи та соціально-історичні типи економічного розвитку формують передумови для викладу концепцій і моделей сучасного господарського поступу.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бальцерович Л. Свобода і розвиток: економія вільного ринку. Пер. з польск.
- Львів, 2000.
2. Современный экономист, вып. З, 2000.
3. The American Economist. Spring, 1994.
4. Глобальные трансформации и стратегии развития. - К., 2000.
5. Development, Society and Environment in Tibet. - Wien, 1998.
6. Economics of Development. Tel-Aviv, 1966.
7. Вопросы экономики, 2000, № 4.
8. Enke S. Economics for Development. London, 1996.
9. Arndt H. W. Economic Development. The history of an Idea. - Chicago and London,
1996.
10. Вопросы экономики, 2000, № 6.
11. Общественные науки и современность 1999, № 2.
12. Общественные науки и современность, 1999, № 6.
13. Вопросы экономики, 2000, № 7.
14. Новейший философский словарь. - Минск, 1999.
15. Левин Ю.И. Избранные труды. Поэтика. Семиотика. - М., 1998.
16. Энциклопедический словарь, том XL. Брокгауз Ф.А., Эфрон М.А. - Лейпцигъ, 1904.
17. Хоцей А. Теория общества в 3-х томах, т. II. - Казань, 2000.
18. Арендт Г. Становище людини. Пер. з англ., - К., 1999.
19. Sen A. Development as Freedom. - N.Y., 1999.
20. Горак Г. А. Філософія. Курс лекцій. - К., 1998.
21. Капустин Б.Г. Современность как предмет политической теории. - М., 1998.
22. Еременко В.Г. Основи соціальної економіки. Популярний курс. - К., 1997.
23. Горбатенко В. Стратегія модернізації: Україна і світ на зламі тисячоліть. - К., 1999.
24. От аграрного общества к государству всеобщего благосостояния. Модернизация Западной Европы с XV в. до 1980-х гг. Пер. с голланд., - М., 1998.
25. Pabian A. Uwarunkowania sukcesu Przedsiebiorstwa па rynku. Zarys problematyki. -Czestochowa, 1998.
26. Федотова В.Г. Глобальный мир и модернизация. - Философские науки, 2000, № 1.
27. Философия, наука, цивилизация. - М., 1999.
28. Gabovitch В. Economics of Development. Tel-Aviv, 1966.
29. Шумпетер Pi. Теория экономического развития. Пер. с нем. - М., 1982.
30. Райхлин Э. Основы экономической теории. Макроэкономическая теория ВВП (кейнсианский подход), - М., 1997.
31. Мэнкъю Г.Н. Принципы экономике. Пер. с англ. - СПб., 1999.
32. Convergence Industrialization of Denmark, Finland and Sweden 1870-1940.
- Helsinki, 2001.
Розділ 4
МОДЕЛІ І КОНЦЕПЦІЇ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ
4.1. ЧИННИКИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ
У загальновживаному значенні під розвитком розуміють процес удосконалення тих або інших елементів суспільних відносин, матеріально-речових складових суспільства чи соціально-економічних та матеріальних систем у цілому, перехід до принципово нових якісних характеристик.
Такий розвиток слід розуміти як багатовимірний процес глибокої модернізації та переорієнтації всієї економічної і соціальної системи. Поряд із зростанням доходів і виробництва він передбачає здійснення радикальних змін в інституціональній, соціальній та адміністративній структурах. Це є здатність економіки, що тривалий час перебувала в стані відносної статичної рівноваги, створювати імпульси і підтримувати сталі річні темпи приросту валового національного продукту на рівні від 5 до 7%, що потребує певної модифікації соціально-економічної системи.
Економічний розвиток є визначальною фазою в процесі невпинних економічних змін, господарської еволюції людського суспільства.
Класична, або традиційна, економічна наука виділяє такі головні фактори виробництва, як земля, праця, капітал. Останнім часом до них додають підприємливість (менеджмент), технології та ін. Вищенаведені чинники є, очевидно, визначальними, провідними. Вони порівняно легко піддаються квантитативному (кількісному) аналізу. Водночас суттєвий вплив на економічний розвиток справляють політичні та економічні інституції, форми і типи власності й суспільних відносин, релігійні та культурно-ментальні особливості різних націй і народів. Неабияке значення має рівень суспільного поділу і кооперації праці та виробництва, а також відповідних економічних форм, в яких реалізуються виробничо-господарські процеси. Для аналізу економічних явищ у короткочасному періоді (ad hoc) визначальне значення має перша група чинників.
Динаміка економічного розвитку в усій її багатоманітності передбачає врахування факторів, що сприяють чи не сприяють їх більш ефективному використанню. Ці допоміжні фактори (інституції, релігія, культура тощо) створюють загальні передумови, своєрідне середовище для реалізації основних чинників економічного розвитку. Вплив сукупності факторів економічного розвитку на зростання валового національного продукту країни можна виразити такою формулою:
У = f (Р, R, Т, X), Д/ де у - валовий національний продукт; f- функція
Р - кількість населення;
R - капітальні ресурси;
Т - техніка, технологія;,
X - суспільні інституції.
У класичній економічній теорії одним з найголовніших засобів господарського розвитку є земля з усіма її особливостями (родючість, кліматичні умови, рельєф місцевості, географічне положення тощо). Незважаючи на всі технічні, технологічні, інституціональні та інші зміни, що відбулися в розвитку цивілізацій, земля досі залишається чи не найважливішим чинником економічної еволюції,; про що свідчать досить гострі дискусії з приводу земельних реформ у транзитивних країнах, і зокрема в Україні. Водночас слід зазначити, що земля є, можливо, найбільш консервативним, традиційним фактором економічного розвитку.
Найбільш динамічні, революційні зміни в економіці пов’язані з розвитком техніки і технології, які, зрештою, значною мірою визначають верхню межу досягнень у господарській галузі та багаторазово збільшують продуктивну силу людської праці. Сукупність суспільних інституцій різного рівня у поєднанні із засадничими цінностями забезпечують безперервність і стабільність господарської еволюції, а інституціональні інновації стосовно організації ринку, емісії грошей тощо за своїм впливом на економічний розвиток можуть зрівнятися, з технічними та технологічними інноваціями.
Початок 90-х років минулого століття ознаменувався пильною увагою до ще одного чинника економічного розвитку - навколишнього природного середовища, або довкілля. Причому доведено, що довкілля справляє суперечливий вплив на господарське зростання на всіх його фазах і стадіях. Незважаючи на це, вважається можливим доповнити формулу економічного розвитку ще одним чинником, який відображає місце довкілля в його структурі:
Y - f (Р, R, Т, X, N), де N - довкілля.
Таким чином, сукупність факторів економічного розвитку охоплює основоположні природні чинники, що є його засадами, та низку засобів і форм, створених людством у процесі його еволюції. їхня оптимальна взаємодія дає можливість країнам і регіонам домагатись вражаючих результатів в економічному розвитку. І, навпаки, розладнаність механізмів, що поєднують природні й набуті фактори господарського розвитку, спричиняє серйозні економічні ускладнення і кризові процеси, які періодично спалахують у тих чи інших секторах світової економіки.
4.2. МОДЕЛІ ТА ФОРМИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ
Теорія економічного розвитку, його головні моделі та форми викристалізовуються в результаті широких узагальнень суперечливих процесів світової господарської еволюції. Базові принципи, структура, механізми економічного розвитку формуються на основі абстрагування від конкретних шляхів господарського поступу окремих країн, статистичних та емпіричних матеріалів, що характеризують динаміку економічного зростання тощо. В теоретичних моделях розкриваються типові, спільні риси парадигмального, субстанціонального змісту, що не підлягають тимчасовим, кон’юнктурним коливанням і є відповідно відносно сталими упродовж тривалого часу [1, 163].
Сучасна наука виділяє декілька основних моделей економічного розвитку:
• модель лінійних стадій розвитку (зростання);
• теорія структурних перетворень;
• теорія зовнішньої залежності;
• неокласична модель вільного ринку;
• теорія ендогенного зростання [2, 78].
На початку 90-х років виникла ще одна універсальна модель економічного розвитку, яка дістала назву сталого (стійкого) розвитку (Sustainable Development).
Слід зазначити, що перелічені моделі та теорії стосувалися переважно країн, що звільнилися від колоніальної залежності, так званих молодих незалежних держав, або країн, що розвиваються. Еволюція поглядів на процес розвитку цих країн має такий вигляд. У 50-60-х роках переважали наукові та соціально-політичні концепції і доктрини, згідно з якими процес розвитку уявлявся як сукупність послідовних стадій економічного зростання, через які повинна пройти будь-яка країна. Таке розуміння своєрідного економічного детермінізму, але з суттєвими відтінками в підходах і механізмах, було характерним як для послідовників класичної економічної науки, так і для представників марксизму. Вважалось, що країнам, які звільнилися, варто лише повторити шлях більш розвинутих на той час капіталістичних або соціалістичних держав на основі оптимального поєднання головних факторів виробництва і, насамперед, ефективного використання інвестицій, заощаджень та іноземної допомоги. Перевага віддавалася кількісним критеріям економічного розвитку, що асоціюються з високими спільними темпами економічного зростання.
У 70-х роках відбулось суттєве переосмислення концептуальних підходів до проблем економічного розвитку. Енергетична, а потім і економічна кризи виявили слабкість, а подекуди і неспроможність суто кількісних підходів і критеріїв до виміру господарського зростання. У зв’язку з цим у західній
економічній науці, та й в окремих молодих незалежних державах, значна увага постійно приділяється структурним змінам, що мають передувати самопідри- муючому зростанню. Другий напрям, який теж набув популярності в цей період, отримав назву теорії зовнішньої залежності (екзогенного зростання чи екстернальних чинників). Він розвивався прибічниками марксизму й мав досить сильне та яскраво виражене політичне забарвлення. Теоретики лівого напряму феномен слаборозвинутості вбачали в асиметрії внутрішніх і зовнішніх факторів економічного зростання, у наявності структурних та інститу- Ціональних диспропорцій в економіці, в залежності господарств, країн, держав, що розвиваються, від колишніх метрополій та міжнародних фінансових організацій. Темпам економічного зростання відводилося чільне місце, але не самодостатнє, яку теоріях лінійних стадій розвитку.
У 80-х роках знову ж таки під значним впливом кризових явищ у світовому господарстві на перші позиції виступила неокласична концепція, основний акцент якої зроблено на конструктивній ролі вільних ринків, на необхідності лібералізації економіки, її зовнішньої відкритості, приватизації власності, інституціональній перебудові тощо. Варто підкреслити, що дана концепція має більш широке, універсальне значення й може бути застосована практично в усіх підсистемах світової економіки (синергізм, транзитивізм, дивелопменталізм). Зокрема, ефективно використовували положення Р. Рейган і М. Тетчер (рейганоміка і тетчеризм), Польща, Чехія, Словенія та інші постсоціалістичні країни, Аргентина, Бразилія, Мексика тощо.
Ще одна новітня модель економічного розвитку, як відповідь на виклик глобальної природно-господарської трансформації, була сформульована в
1992 р. у Ріо-де-Жанейро на Всесвітній конференції з проблем розвитку і довкілля. Вона отримала назву сталого (стійкого) розвитку. Суть сталого розвитку полягає в забезпеченні такого господарського зростання, яке дає змогу гармонізувати відносини людина — природа (довкілля) та зберегти навколишнє природне середовище для нинішнього і майбутніх поколінь. Як бачимо, ця концепція має дійсно всеосяжний, планетарний характер, хоча у стислому викладі є доволі загальною і лише формулює межі економічного розвитку із суттєвим акцентом у бік довкілля як основного середовища господарської та суспільної діяльності.
У цей же період, тобто на початку 90-х років, на противагу неокласичним теоріям економічного розвитку і зростання виникає концепція ендогенного зростання, або нова теорія зростання. Її головні постулати складаються у переважаючій ролі внутрішніх чинників і джерел економічного розвитку, що випливають і відтворюються у відносно відособлених національних економічних системах. Саме вони мусять відігравати роль головних пускових механізмів і важелів господарського зростання. Важливою рисою нової теорії економічного розвитку є необхідність посилення регулюючої ролі держави в господарських процесах.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |