Цивілізаційна структура сучасного світу 6 страница

Іншою стримуючою причиною є переважаючий попит на міграцію висококваліфікованої робочої сили, що знаходить свій прояв у відповідному національному законодавстві індустріальних держав. Саме цей аспект є предметом особливої зацікавленості з боку транснаціональних корпорацій, які всіляко сприяють вільному пересуванню робочої сили з країни в країну для ліквідації дефіциту в тих із них, де відчувається гостра нестача кваліфікованих робітників. З огляду на такий перебіг подій вважається, що тепер формуються передумови для розвитку глобального ринку “людського капіталу”, тобто високоосвіченої робочої сили.

Міграційні процеси в Україні поділяють на два коротких етапи. З 1991 по 1994 pp. відбувався приріст населення і трудових ресурсів за рахунок імміграції з колишніх республік СРСР. У 1994 р. сальдо міграцій стало від’ємним і дана тенденція залишається понині. Найбільший відтік населення притаманний Донецькій, Харківській, Луганській і Львівській областям [15, 31].

Таким чином, глобалізація економічного розвитку є однією з визначаль-(них ознак сучасної цивілізації. Вона охоплює практично усі фактори та умови виробництв, усі його галузі та територіальні утворення. Нині всі країни світу, але різною мірою, причетні до процесу глобалізації. Найбільший ефект від нього вилучають розвинуті країни світу, центр світової економіки.

Небачені досі масштаби економічних потоків, які несе із собою гло­балізація, можуть бути порівняні з природними явищами і катаклізмами величезної сили. У такій ситуації економічно слабші країни В надзвичайно вразливими і часто беззахисними перед дією глобальних економічних, фінан­сових, технологічних та інших чинників. Усе це вимагає створення національ­них і міжнародних механізмів, які б упереджували, пом’якшували негативний вплив глобалізації на внутрішній та світовий економічний розвиток.

ЛІТЕРАТУРА

1. Wiedenfeld W. Demokratie am Wendepunkt. Die Demokratische Frage als projekt des

21. Jahrhunderts. — Berl., 1996.

2. Кузнецов В. Что такое глобализация // Мировая экономика и международные отношения — 1998. - №3.

3. Комаренко Г., Ефимов В. Экономическая глобализация: теория и практика // Экономист. - 1998.«- №11.

4. Тейт А.А. Глобализация - угроза или новые возможности для Европы? // Проблемы теории и практики управления. - 1998. - №5.

5. Sutherland P.D. Managing the International Economy in an Age of Globalization Jl IMF. Survey, November 2. - 1998.

6. Сокопенко С.И. Глобальные рынки столетия: Перспективы Украины. - К., 1998.

7. Гейтс Б. Бизнес со скоростью мысли. Пер. с англ. - М., 2000.

8. UNCTAD. Trade and Development Report, 1997. Globalization, Distribution and Growth. — N.Y., Geneva, І997.

9. ЮНКТАД 1997. - Женева, 1997, C.2: Comparativ, Leipziger Beitrage zur Universal Geschichte und vergleichenden Gesellschaftsordnung. —'5 Jahrgang, 1995, Heft 4.

10.Доклад о мировых инвестициях, 1996. - Ныо-Йорк, Женева, 1996. Global Management. — 1996.

11.Прямі іноземні інвестиції за 1994 рік. - К., 1995.

12.Урядовий кур’єр, 25.05.2001 р.

13.IMF - Survey, June 4, 2001.

14.Structury Przemyslowe w Gospodarce. Aspecty Ekonomiczne, Spoleczno - kulturowe і polityczne. - Wroclaw, 1997.

15.Інформаційний бюлетень Державного комітету статистики України. - 1997Я- № 7-8.

Розділ 8

МІЖНАРОДНІ ПРОГРАМИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

8.1. МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ ПРО ПРИНЦИПИ, ЦІЛІ І ЗАСОБИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Проблеми економічного розвитку посідають чільне місце в діяльності міжнародних організацій, насамперед Організації Об’єднаних Націй. У Дек­ларації соціального прогресу і розвитку, прийнятій на XXII сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1969 p., сформульовані засадничі принципи, цілі, засоби і методи економічного розвитку [1]. У ст. III цієї декларації визначаються основні умови соціального прогресу і розвитку. Серед них: ^е національна незалежність, заснована на праві народів на самовизначення;

* принцип невтручання у внутрішні справи держав;

* повага суверенітету й територіальної цілісності держав;

* невід’ємний суверенітет кожної держави над своїми природними ресурсами;

* право і відповідальність кожної держави вільно визначати свої цілі соціаль­ного розвитку, встановлювати свою чергу послідовності та визначати відповідно до принципу Статуту' ООН засоби і методи їх досягнення без усякого втручання ззовні;

* мирне співіснування, мир, дружні відносини і співробітництво держав незалежно від відмінностей між їх соціальними, економічними і політич­ними системами.

Соціальний прогрес і розвиток, наголошується далі в документі, вимага­ють повного використання людських ресурсів шляхом заохочення творчої ініціативи в атмосфері освіченої суспільної думки; поширення інформації національного і міжнародного характеру з метою розвитку; активної участі усіх складників суспільства у визначенні і здійсненні загальних цілей розвит­ку; забезпечення відсталим прошаркам населення рівних можливостей соціального й економічного розвитку. Зазначається, що соціальний прогрес та розвиток є загальною справою міжнародного співтовариства.

Основними цілями прогресу і розвитку декларація проголошує спрямо­ваність на підвищення матеріального і духовного рівня життя усіх членів суспільства, на вирішення гострих соціальних та економічних проблем таких, як:

» забезпечення права на працю;

* сприяння повній виробничій зайнятості;

* забезпечення справедливої винагороди за працю та ін.

Стаття X декларації передбачає необхідність установлення справедли­вого і рівномірного розподілу доходів, ліквідацію голоду та недоїдання, злиднів, підвищення рівня охорони здоров’я, викорінення неписьменності, безкоштов­не навчання на всіх рівнях, забезпечення населення житлом та комунальними послугами. У ст. XI основна увага зосереджена на охороні прав матері і дитини, вихованні молоді, боротьбі з правопорушеннями та злочинністю. Наступні положення декларації присвячені створенню умов для швидкого і неухильного розвитку, особливо в країнах, що розвиваються, на основі внесення істотних змін у систему міжнародних економічних відносин шляхом ліквідації усіх форм дискримінації й експлуатації та забезпечення рівноправ­ної участі всіх країн у використанні досягнень науки і техніки, встановленню гармонійної рівноваги між науковим, технічним і матеріальним прогресом та інтелектуальним, духовним, культурним і моральним розвитком людства.

У декларації також сформульовані засоби і методи досягнення цілей соціального прогресу і розвитку, напрями та форми мобілізації необхідних для цього ресурсів шляхом національних і міжнародних дій. Передбачено розроб­ку програм і планів соціального й економічного розвитку, залучення для цього найширших верств суспільства, урядових і неурядових організацій, асоціацій, спілок, кооперативів, жіночих і молодіжних організацій. Економічний розви­ток потребує здійснення необхідних реформ, створення інституціональної структури, формування інтелектуального потенціалу суспільства на основі запровадження системи підготовки і перепідготовки кадрів, спроможних втілити в життя відповідні програми економічного і соціального розвитку.

У декларації знайшло відображення положення, закріплене наступними рішеннями Світової організації торгівлі (СОТ), про надання допомоги з боку розвинутих держав країнам, що розвиваються, в обсязі не менше 1% ВНП та про повніше використання міжнародної торгівлі в цілях розвитку шляхом поліпшення умов торгівлі, недопущення дискримінації, запровадження систе­ми преференцій для експорту країн, що розвиваються, в розвинуті країни, надання на сприятливих та пільгових умовах технічної, фінансової та матеріальної допомоги як на двосторонній, так і на багатосторонній основі.

У грудні 1986 р. на 41 -й сесії Генеральної Асамблеї ООН було прийнято Декларацію про право на розвиток [2]. У ній розвиток визначається як всебічний економічний, соціальний, культурний і політичний процес, спрямо­ваний на постійне підвищення добробуту населення на підставі їх активної, вільної і конструктивної участі в розвитку та у справедливому розподілі створюваних благ. Наголошено, що людина є основним суб’єктом процесу розвитку, його головним учасником: -бенефіціарієм, а право на розвиток є її невід’ємним правом.

Створення сприятливих умов для розвитку є головним зобов’язанням держав, а забезпечення рівних можливостей для цього є прерогатива, як держав, так і людей, які утворюють державу. У документі підтверджене невід’ємне право держав на повний суверенітет над своїми природними

багатствами і ресурсами. На держави покладається основна відповідальність за створення національних і міжнародних умов, сприятливих для здійснення права на розвиток. З цією метою.вони визначають відповідну національну політику розвитку. Здійснення права на розвиток передбачає також широке міжнародне співробітництво, засноване на суверенній рівності, взаємозалеж­ності, взаємній заінтересованості. Це обумовлює необхідність розробки скоор­динованої політики міжнародного розвитку, яка спиралася б на усі наявні у світовій економіці можливості і ресурси, колективний досвід світового співто­вариства у цій галузі. На держави покладається обов’язок вжиття на націо­нальному рівні усіх необхідних заходів для здійснення права на розвиток і забезпечення рівних можливостей для всіх, що стосується доступу до основ­них ресурсів освіти, охорони здоров’я, харчування, житла, зайнятості та справедливого розподілу доході в.

Після проведення Всесвітньої конференції з довкілля та розвитку (Ріо- де-Жанейро, 1992 р.) і прийняття на ній Концепції сталого розвитку було реорганізовано ряд органів у системі ООН. Зокрема, створено департамент з координації політики і сталого розвитку, йкий забезпечує основну підтримку центральних координаційних і директивних функцій Економічної і соціальної ради (ЕКОСОР), а також Другого і Третього комітетів Генеральної Асамблеї. Засновано також Комісію зі сталого розвитку та Міжустановчий комітет зі сталого розвитку. На експертному рівні департамент обслуговує потреби Консультативної ради високого рівня зі сталого розвитку, а на рівні Секре­таріату- інші органи адміністративного комітету з координації, що займають­ся оперативними і програмними питаннями. Департамент координує зусилля інших підрозділів Секретаріату щодо сприяння роботі центральних міжурядо­вих органів в економічній та соціальній галузях, а також залучає до цієї діяльності інші структурні одиниці ООН, діяльність яких стосується еко­номічного і соціального секторів. Йому передані відповідні функції та обов’яз­ки центру з соціального розвитку та гуманітарних питань у Відні і секре­таріату Всесвітньої продовольчої ради в Римі, що дасть змогу розробити цілісну політику та здійснювати комплексний підхід до розвитку [3].

Запроваджено також новий департамент з підтримки розвитку й управлінського забезпечення, головне завдання якого полягає у наданні більш цілеспрямованої допомоги, що надається ООН, та посиленні впливу організації на роботу щодо задоволення першочергових потреб країн, що розвиваються, та держав з перехідною економікою. Функції нового департа­менту, з одного боку, поширюються на програми і проекти, що стосуються розвитку організаційної бази та людських ресурсів у таких галузях, як планування розвитку, розробка політики і створення інфраструктури, держав­не управління, формування приватного сектора та управління підприємства­ми, фінансове управління й облік, а також планування і раціональне викорис­тання природних та енергетичних ресурсів. Водночас він виконуватиме

функції координаційного центру ООН з надання управлінських послуг та здійснення технічного співробітництва.

Право на розвиток підтверджене у Віденській декларації і Програмі дій, прийнятих на Другій Всесвітній конференції з прав людини в червні 1993 р. Воно визнане як універсальне і невід’ємне право, що є іманентною частиною основних прав людини. Декларація закликає держави співпрацювати між собою для забезпечення розвитку та усунення перешкод на його шляху. Аналогічно має діяти міжнародне співтовариство, констатуючи ефективне міжнародне співробітництво з метою здійснення права на розвиток [2, 96].

8.2. МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

Центральним форумом, на якому обговорюються міжнародні економічні та соціальні проблеми глобального і міжгалузевого характеру та виробляються рекомендації з цих проблем для держав - членів ООН у цілому, є Економічна і соціальна рада ООН. Вона здійснює дослідження та готує доповіді з широкого спектру міжнародних економічних, культурних й інших питань, координує діяльність відповідних установ та інститутів ООН.

ЕКОСОР уповноважена скликати міжнародні конференції та розробля­ти для подання Генеральній Асамблеї проектів конвенцій з питань, які входять до її компетенції. Вона наділена правом вести переговори зі спеціалізованими установами, узгоджувати їхню діяльність, консультуватися з відповідними недержавними організаціями, надавати послуги, схвалені Генеральною Асам­блеєю, членам ООН, а також спеціалізованим установам на їхнє прохання.

Нині членами ЕКОСОР є 54 держави, які обираються строком на три роки, при цьому щорічно оновлюється третина складу. Для країн Африки відведено 14 місць, Азії - 11, Латинської Америки - 10, Західної Європи - 13, Східної Європи щ 6 місць.

ЕКОСОР регулярно обговорює такі питання, як огляд світового еко­номічного та соціального становища, стан міжнародної торгівлі, охорона навколишнього природного середовища, економічна і технічна допомога країнам, що розвиваються, проблеми продовольства, народонаселення, при­родних ресурсів, населених пунктів, планування та мобілізації фінансових ресурсів, регіонального співробітництва тощо.

Рада розробляє комплексні програми, що мають назву “Десятиліття розвитку”. Такі програми приймалися на 70, 80 і 90-ті роки. їхня мета - забезпечити прискорене вирішення найзначніших та найскладніших проблем, зосередити зусилля світового співтовариства на конкретних програмах допо­моги країнам, що розвиваються. Розробка цих програм та оцінка ходу їх виконання, яка періодично проводиться, дають можливість точніше визна­чити основні тенденції світового економічного розвитку і внести необхідні корективи до механізму регулювання міжнародних економічних відносин.

Ще на початку 70-х років ЕКОСОР приймала рішення про розгляд наслідків діяльності транснаціональних корпорацій (ТНК) та розробку Кодек­су поведінки транснаціональних корпорацій. Це поклало початок новому напряму економічної діяльності ООН та ЕКОСОР, сприяло створенню Комісії ООН з транснаціональних корпорацій та спеціального підрозділу в Секре­таріаті ООН з цього питання - Центру ООН з транснаціональних корпорацій.

Нині в діяльності ООН дедалі чіткіше проявляється взаємозалежність проблем політичних, військових, соціально-економічних, гуманітарних та інших. Так, підтримання миру і безпеки прямо ув’язується з вирішенням економічних, екологічних та інших невійськових проблем, а надання еко­номічної допомоги -• із забезпеченням прав людини, скороченням озброєнь у країнах-одержувачах та проведенням ними відповідної природоохоронної політики.

Така ув’язка чітко простежується і в практичних програмах ООН, зокрема щодо розблокування регіональних конфліктів, коли в пакеті з домовленостями з воєнного та політичного врегулювання погоджуються конкретні заходи еко­номічної і гуманітарної допомоги. В різних поєднаннях ці заходи викорис­товувалися під час реалізації планів ООН в Намібії, Центральній Америці, при розробці планів урегулювання в Афганістані, Камбоджі, Перській затоці.

Питання економічного розвитку входять також до компетенції Конференції ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД). Концепція всеохоплюючого розвитку справила суттєвий вплив на діяльність ЮНКТАД. Водночас у минулому результати її роботи обмежувалися прийняттям резолюцій та рішень. Після реформування організації в 1992 р. на 8-й сесії ЮНКТАД акцент було зроблено на піднесенні ролі переговорів. Принципами діяльності ЮНК’ГАД все більше утверджуються прагматизм і неконфронтаційність, що полегшує пошук спільних інтересів та досягнення консенсусу з важливих світогосподарських проблем. Зокрема, останнім часом досягнуто позитивних результатів і домовленостей щодо цукру, оливкової олії, морських заставних документів.

Конкретною спрямованістю характеризується діяльність Програми розвитку ООН (ПРООН) - найбільшого міжнародного каналу для надання багатосторонньої технічної та передінвестиційної допомоги. ПРООН діє у більш як 174 країнах і територіях, що розвиваються [4, 43].

Нині здійснюється близько 5900 проектів, що фінансуються ПРООН, вартість яких становить 7,5 млрд. доларів. 80% засобів ПРООН направляється в країни з річним доходом на душу населення 750 доларів та менше.

Проекти ПРООН спрямовані на надання допомоги країнам, що розвива­ються, з метою кращого використання ними своїх економічних потенціалів, підвищення рівня життя населення, нарощування обсягів виробництва й сприяння екологічно безпечному розвиткові світової економіки. Ці проекти включають:

• проведення обстежень та досліджень з метою визначення наявності й економічної цінності природних ресурсів країн, що розвиваються, та оцінки інших потенційних можливостей збільшення виробництва та збуту товарів і послуг; ' '

• розширення та зміцнення систем освіти від початкового до університетсь­кого рівня, сприяння всьому діапазону спільної професійної та технічної підготовки кадрів;

• створення можливостей для застосування сучасних методів технічних досліджень при вирішенні першочергових проблем розвитку і для викорис­тання досягнень НТР в організації виробництва.

Крім того, ПРООН відіграє роль каталізатора, який сприяє мобілізації необхідних капіталовкладень. За останні 25 років діяльність, яка фінансува­лася ПРООН, стимулювала капіталовкладення обсягом майже 98 млрд. до­ларів з державних і приватних джерел.

Допомога ПРООН надається тільки на прохання урядів з урахуванням їхніх першочергових потреб. Фінансові кошти ПРООН утворюються за раху­нок добровільних внесків урядів держав - членів ООН і зв’язаних з нею установ. Обсяг коштів ПРООН у 1996 р. становив 1,5 млрд. доларів.

ПРООН також керує рядом спеціальних фондів і програм. Сюди вхо­дять: Фонд капітального розвитку ООН, який надає безкоштовні субсидії та довгострокові позики для здійснення населенням заходів самодопомоги будь- яких найбідніших країнах світу; Фонд спеціальних заходів для найменш розвинутих країн, що надає технічну допомогу для зміцнення можливостей бідніших країн у галузі планування, аналізу економічної політики і коорди­нації; Оборотний фонд ООН для дослідження природних ресурсів; Цільовий фонд ООН для діяльності в Судан-Сахельському районі; Програма добро­вольців ООН; Фонд ООН для розвитку в інтересах жінок; Фонд ООН для науки і техніки з метою розвитку [5, 68].

Особливу увагу ПРООН приділяє фінансуванню першочергових потреб найменш розвинутих країн.

Найбільш значними міжнародними агенціями кредитування еко­номічного розвитку є Група Світового банку, яка складається з Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР, або Світового банку), Міжнародної асоціації розвитку (МАР) та Міжнародної фінансової корпорації (МФК). Кожна з цих агенцій має свої кошти, терміни кредитування та здійснює відповідну політику.

Світовий банк фінансує проекти розвитку на тривалий термін (до 35 років), за які править ринкові відсоткові ставки. Усі його позики повинні гарантуватися урядами країн-позичальників і повертатися у твердій, конвер­тованій валюті. Світовий банк одержує позичкові фонди від внесків країн- учасниць у свій капітал шляхом продажу своїх облігацій на міжнародних ринках капіталу, а також продажу свого портфеля виданих позик приватним інвесторам. Більшість позик Світового банку використовується для фінансу-

вания інвестицій в інфраструктуру: транспорт, електроенергетику, сільське господарство, водопостачання та освіту. МБРР був заснований як сестринська організація Міжнародного валютного фонду і розпочав діяльність у 1946 р. МФК була заснована в 1966 p., а МАР - у 1961 p.; обидві є філіями МБРР [6, 144, 150, 151].

Неспроможність багатьох країн, що розвиваються, задовольняти вимоги надання позик Світового банку та високі відсоткові ставки таких позик привели до створення МАР. Асоціація збільшує термін надання кредитів країнам, що розвиваються, до 50 років. Ці кредити погашаються на вигідних умовах після десятирічного безвідсоткового відтермінування лише з помірною платою за послуги. МАР часто називається агенцією пільгових позик, тоді як Світовий банк - агенцією важких позик. На відміну від Світового банку, МАР не має свого капіталу, вона залежить від постійного поповнення своїх коштів країнами-учасницями.

МФК не надає позики урядам, як інші організації. Натомість вона бере участь у промислових проектах спільно з приватними інвесторами або як інвестор. МФК функціонує як каталізатор, об’єднуючи приватних інвесторів індустріальних держав та країн, що розвиваються. Вона формує свої інвес­тиційні фонди із внесків країн-учасниць у свій капітал, свої права позичати у Світового банку на суму, що вчетверо перевищує свій недоторканий капітал та залишок, а також від продажу свого портфеля інвестицій приватним інвесто­рам (таким чином “рециклюючи” свої інвестиційні фонди).

Останнім часом активізувалася діяльність ПРООН у країнах»з перехідною економікою, зокрема в Україні. Тут реалізується близько 300 різних проектів вартістю в десятки мільйонів доларів.

8.3. МІЖНАРОДНІ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ

Найбільші міжнародні програми економічного розвитку, відомі під назвою декади економічного розвитку, розробляються під егідою ООН з 1960 р. на чергові десятиліття (декади). Інша назва цих програм - Програми розвитку ООН (ПРООН). Ці програми разом з програмами Міжнародного валютного фонду Та Світового банку передбачають поетапне вирішення гострих соціально-економічних проблем країн, що розвиваються, а останнім часом і деяких постсоціалістичних держав. Вони спрямовані на:

• скорочення бідності, оптимізацію демографічних процесів, пом’якшення екологічних проблем і заборгованості, використання екологічних джерел енергії, розробку перспективних екологічних та економічних програм XXI ст., що забезпечують людський розвиток, рівноправне партнерство і міжнародне співробітництво;

• розвиток сільського господарства й інших традиційних галузей менш розвинутих країн;

• активізацію інтелектуальних, творчих здібностей населення, діяльності наукових і технологічних інституцій, ширше використання у співро­бітництві для розвитку наявного духовного та матеріального потенціалу країн, що розвиваються, спрямованого на здійснення реформ і нове розуміння розвитку, та використання для цього регіональних економічних угруповань (Південь - Південь кооперація);

• скорочення в межах умов щодо розвитку одиничних проектів на користь обґрунтованої системи заходів з підтримки політичних і соціально-еко­номічних реформ, і в окремих випадках надання для цього додаткових коштів;

• проведення зваженої податкової політики, зниження ризиків спільного інвестування та поліпшення якості, дієвості, спільності заходів розвитку, їх послідовне виконання, враховуючи успіхи і невдачі минулого періоду. Однієї з останніх програм є міжнародна стратегія розвитку, затверджена Генеральною Асамблеєю ООН на четверте десятиліття (1991-2000 pp.) на 45-й сесії (резолюція 45/199) 21 грудня 1990 р. Три попередні стратегії були розроблені на перше (60-ті роки), друге (70-ті роки) і третє (80-ті роки) десятиліття розвитку.

Найбільш вдалими були перша і друга декада економічного розвитку. У першому десятилітті були перевищені заплановані середньорічні темпи зрос­тання економіки в країнах, що розвиваються, (5,5% замість 5), проте в цьому ж період стійко скорочується експорт зазначеної групи держав. Досягнення показників 2-ї декади було перерване нафтовою (енергетичною) кризою 70-х років.

Цілі та Завдання Міжнародної стратегії розвитку на 80-ті роки значною мірою не були реалізовані. Несприятливі та непередбачувані зміни у світовій економіці звели нанівець передумови, які бралися за основу прогнозу зростан­ня виробництва. На початку 80-х років розвинуті країни з ринковою еко­номікою пережили економічний спад. Спостерігалося зниження темпів зрос­тання у країнах Східної Європи, де необхідність структурних перетворень ставала дедалі очевиднішою, що зумовило наприкінці десятиліття радикальні економічні та політичні зміни.

Для країн, що розвиваються, зовнішньоекономічні умови протягом 80-х років загалом характеризувалися скороченням припливу нових ресурсів, зниженням цін на сировину, підвищенням відсоткових ставок та збільшенням бар’єрів на шляху доступу до ринків. У 1981-1990 pp. загальні темпи зростання в країнах, що розвиваються, становили в середньому 3% на рік, а темпи зростання на душу населення — 1%, тоді як протягом 60-70 років ці показники дорівнювали відповідно - 5,5 і 3%.

Зовнішня заборгованість стала основним чинником економічної стаг­нації у країнах, що розвиваються. Відбувався чистий відплив фінансових коштів із країн-боржників, котрий позбавляв їх необхідних ресурсів для здійснення відтворювального процесу і проведення структурної перебудови економіки. Позиції цих країн у міжнародній торгівлі та фінансах значно ослабли, що призвело до подальшої маргіналізації більшості країн, що розви­ваються, у світовій економіці.

80-ті роки стосовно багатьох цих країн розглядаються як десятиліття, загублене для соціально-економічного розвитку. Погіршились умови життя в Африці, Латинській Америці та в окремих районах Азії, відбулося “розмиван­ня” економічної та соціальної інфраструктури, що зменшило стабільність та погіршило перспективи зростання. Все це утруднило процес структурної адаптації, ускладнило боротьбу з її соціальними наслідками та забезпеченням необхідної політичної підтримки реформ.

У 1992 р. була опублікована “Доповідь про розвиток людських ресур­сів”, підготовлена групою незалежних експертів ООН. Згідно з даними цієї доповіді, якщо в 1960 р. найзабезпеченіші 20 % жителів планети перевищува­ли за рівнем добробуту 20% найбідніших у 30 разів, то через 30 років цей розрив зріс до співвідношення 60:1. Багаті країни Заходу, в яких проживає лише четверта частина людства, витрачають на свої потреби 70% усієї вироблюваної енергії, 75 - металів, 60 - продовольства, 85% всієї деревини. Не менше 1,1 млрд. жителів країн, що розвиваються, все ще живуть у злиднях. Автори доповіді резюмують: “Бідні країни не можуть погодитися з тим, що індустріально розвинуті країни мають право на 85% усіх отримуваних у світі доходів та на продовження використання своєї моделі розвитку, що передба­чає інтенсивне споживання енергоресурсів”.

Основна мета стратегії на 90-ті роки - забезпечити прискорений розви­ток у країнах, що розвиваються, та зміцнити міжнародне співробітництво. Ключові елементи нової стратегії - поліпшення умов життя людей у країнах, що розвиваються, скорочення розриву між багатими і бідними країнами, недопущення деградації навколишнього природного середовища.

Відображаючи появу нових пріоритетів у міжнародному співробіт­ництві, стратегія спрямована на підтримку формування політичних систем, заснованих на злагоді та поваЗсанні прав людини, а також соціальних та економічних прав і систем правосуддя, що забезпечують захист усіх громадян. Імперативом сьогодення є забезпечення всієї сукупності прав людини і гарантій проти її пригноблення.

Для досягнення цих основних цілей стратегія на 90-ті роки передбачає вирішення шести взаємозалежних завдань:

• різке підвищення темпів економічного розвитку в країнах, що розвиваються;

• забезпечення такого розвитку, який сприяв би скороченню бідності, розвитку та використанню людських ресурсів і був би екологічно безпеч­ним та стійким;

• удосконалення міжнародної валютно-фінансової та торгової системи;

забезпечення стійкості та стабільності світової економіки та ефективне макроекономічне регулювання як на національному, так і на міжнарод­ному рівнях;

• зміцнення міжнародного економічного співробітництва;

• мобілізація зусиль для вирішення проблем найменш розвинутих країн.

Для реалізації цілей та завдань стратегії потрібні скоординовані й цілеспрямовані зусилля всіх країн. Самі ж країни, що розвиваються, зо­бов’язані прикласти значні зусилля до мобілізації потенціалу своїх країн, модернізації та диверсифікації економіки, створення ґрунту для подальшого розвитку: Технічних й управлінських кадрів, промислового і сільськогоспо* дарського потенціалу, ефективної системи державного управління.

Дійовій національній політиці належить важлива роль у забезпеченні сталого неінфляційного економічного зростання в усіх країнах. Така політика має заохочувати інвестиції, стимулювати нарощування обсягів внутрішніх нагромаджень; збільшення віддачі від вкладеного капіталу і раціональний розподіл ресурсів. Проведення антиінфляційної політики вимагає кредитно- грошової та бюджетно-фінансової Дисципліни, що сприятиме стабілізації цін і збалансуванню зовнішніх розрахунків. Потрібно також забезпечити підтримку реалістичний обмінних курсів, які виключають необхідність багаторазової девальвації валют.

Стратегія має значення для всіх країн, які повинні спрямувати свої зусилля на досягнення її цілей у межах своїх реальних можливостей. Вона не вимагай від будь-якої країни односторонніх жертв. Так, у ній зазначається, що скорочення воєнних витрат в усіх країнах дає можливість послабити тягар мілітаризації для національної економіки, використати більший обсяг ресурсів для боротьби із зубожінням у світі.

Дата добавления: 2015-11-04