У Матенадарані — музеї рукописів Вірменії — зберігається величезний ста- 30 страница

5.5.4. Будинок Ради міністрів у Києві

5.5.5. О. Богомазов. «Вулиця Львова»

прекрасних, зведених за останнім словом інжене­ри житлових та адміністративних будників.

Однак з'являється нове загрозливе явище: безза­хисність старої архітектури перед ініціативами нових господарів будинків, оскільки штраф за зіпсу­вання пам'ятки сміхотворно низький.

Сьогодні старовинні будівлі міських центрів ста­ють жертвою вандальського «осучаснений» за раху­нок перепланування фасадів, монтування алюмінієвих рам і дверей, збивання старовинної ліпнини, фрагме­нтарного оздоблення «своєї» ділянки будинку тощо.

Національне відродження значно оживило но­ваторський пошук у малярстві. Власну інтерпре­тацію в Україні знайшов у 1910-ті роки кубофу-туризлі, ініціатива запровадження якого належить О. Богомазову. Він був не тільки художником-екс­

периментатором, але й теоретиком (трактат «Живопис і елементи», в якому розглянуто проблему зміни мови живопису під впливом нового темпу життя).

«Світ виповнений енергією руху, і спостережливе око бачить динаміку навіть у статичному предметі («гора насувається», «рейки біжать», «стежка в'єть­ся»). Предмет для кубофутуриста — не інертна матерія: Київ у своєму пластич­ному об'ємі виповнений прекрасного і розмаїтого глибокого динамізму. Тут вулиці впираються у небо, форми напружені, лінії енергійні, вони падають, роз- биваються, співають і грають».

Основними мотивами творчості О. Богомазова були урбаністичні: «Потяг»;

«Київ. Гончарка»; «Базар» та ін.

Після більшовицького перевороту в Україні була створена 1917 р. Україн­ська академія мистецтва, першим ректором якої став видатний художник-графік Г. Нарбут. Окрім численних ілюстрацій до книг (рис. 5.5.6), він ство­рив 15 своєрідних композицій до «Української абетки» (1917), у яких особливо виразно відчутні національні фольклорні мотиви. Йому належать малюнки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гер­ба та ін.

Оригінальним майстром цього часу вважають М. Бойчука. Він очолив ство­рення ансамблю фресок у Лущ>ких казармах (Київ, 1919; не збереглися), роз­писів у санаторії на Хаджибеєвському лимані (Одеса, 1928). М. Бойчук прагнув до стилізації під раннє Відродження, давньоукраїнський іконопис і народне мистец­тво. Він пропонував почати відлік національних прийомів українського живопису від моменту адаптації візантійського канону, повернутися до джерел українського національного стилю, що викликало розгромну критику та багаторічне замовчу­вання творчості митця.

У 20-х роках українське малярство розвива­лося переважно у річищі театрально-декоратив­ного мистецтва (М. Драк, В. Меллер, О- Хвоетен-ко-Хвостов). Однією з найвидатніших постатей серед митців була О. Екстер, що продовжувала художні ініціативи О. Богомазова. Цікавою ро­ботою є її «Сценічні конструкції до трагедії», іцо призначалися не для якогось конкретного спектаклю, а до трагедії як жанру взагалі. Тут «пластика будується на одночасності двох акту­альних тем: грандіозних перекладок, які розхо­дяться променями від двох сходових маршів, вер­тикальних арок, які постають у них на шляху. Вони не просто існують одночасно, вони начеб­то встромлюються одна в одну. Протистояння підкреслюється і кольором: горизонтальна сис­тема червона, вертикальні арки чорні, із золо­тим контуром»³⁵.

Значний внесок у галузь театрально-декора­тивного живопису зробив і А. Петрицький. Він був автором декорацій для багатьох театрів: кур-басівського «Молодого театру», оперного, театру ім. І. Франка та ін. Але найбільшу популярність здобув як художник-портретист. Він намалював понад 60 портретів українських діячів мистецтв (портрети композитора М. Вериківського, М. Хви­льового та ін,).

Провідне місце тематична картина посідає лише з 30-х років — за умови, що вона має бути «ідеологічно витриманою». Апогею ця течія дося­гає у 60-х роках: характерні цикли картин «Моя рідна батьківщина» К. Трохименка, «Вручення пар­тійного квитка» В. Костецького тощо.

У Західний Україні формувався чіткий націо­нальний варіант малярського модернізму. Це творчість П. Холодного, який працював у мо­нументальному жанрі (вітражі у старовинній Успенській церкві у Львові, 1924). Видатним майстром модерністського живопису був львів­ський маляр Олекса Новаківський, у творчості якого, свіжо-розкутій та вишукано оригіналь­ній (рис. 5.5.7), відчуваються дух українського бароко та наївно-фольклорна інтонація («Коляда», «Народне мистецтво», «Автопортрет з дружиною», численні натюрморти та пейзажі).

Серед художників України пізнішого часу слід відзначити творчість Т. Яблонської (народ, у 1917). Особливий успіх мали свого часу її картини «Хліб і Весна» із реалістично написаними образами людей і виразно обіграним соняч­ним ефектом. У пізнішій творчості Т. Яблонська значно ускладнює свою мане­ру, звертаючись до символіки й алегоризму, декоративної насиченості кольором.

Одним із основоположників фольклорного стилю в українському мистецтві 60-х років був В. Зарецький. Для українського живопису 80—90-х років загалом характерне відродження «фольклорного напряму» (народні художниці К. Біло-кур, П. Хома й ін.).

Серед українських скульпторів цього періоду вирізняється постать О. Архипенка, скульптора-кубофутуриста, який здобув світове визнання. Його роботам притаманна експресивна символіка. Скульптури «Відчай», «Думка», «Дитина» та інші є втіленням нового пластичного принципу, відкривають шлях художньо­му експерименту в скульптурі. Найхарактернішим твором Архипенка є «П'єро-карусель» — скульптура, створена з геометричних фігур (ромбів, кіл, конусів). Сучасний експеримент поєднується тут з глибинними традиціями українського народного мистецтва; елементи скульптури розфарбовано барвистими кольора­ми; водночас конструкція рухається, являючи собою неочікувані ракурси. Але на цьому пошуки нових художніх засобів не завершуються. Наприклад, у скульп­турі «Медрано» автор використовує дерево, метал, скло з метою створити образ паризького циркача. Властивий йому був також інтерес і до історії та 'її героїв («Жозефіна і Бонапарт», «Арабка», «Стародавня єгиптянка», «Юда» та ін.).

Вирізняється також творчість В. Бородая, автора монументальних портретів (поета П. Тичини, художника В. Касіяна та ін.). Загалом поширеною була монумен­тальна скульптура, що втілювала ідеї комуністичної пропаганди.

Не можна, однак, погодитися з одним із авторів створеної у 30-х роках «Історії української культури.» (К., 1994), буцімто всі лиха української монумен­тальної скульптури радянських часів від того, що створювали її не етнічні українці. Бездарність, що пристосовується до кон'юнктури, не має національності — про це свідчать й деякі сучасні наші пам'ятники. Вся справа, очевидно, в тому, що бракує таланту або коштів.

Музично-театральна культура в Україні розвивалася за тим же сценарі­єм. 1919 р. у Києві було засновано Перший державний драматичний театр України ім. Т.Г.Шевченка (нині — Український драматичний театр ім. І.Я. франка). Музична культура України розвивалася під одночасним впли­вом народних традицій пісенності та нової європейської стилістики. Серед авангар­дистів української музики — композитор, диригент, педагог Б. Лятошинський (опера «Золотий обруч», 1930). Значний внесок у розвиток нової української музичної культури зробили М. Леонтович, К. Стеценко, Я. Степовий, М. Колесса та ін.

Національну музично-пісенну культуру розвивають професійні колективи, які мають стабільну державну підтримку: «Думка», що існує з 3920 р., Україн­ський народний хор (організатором і керівником останнього протягом тривало­го часу був Г. Верьовка).

В останні роки існування комуністичного режиму було дещо послаблено тиск на віяння сучасної масової культури Заходу. В Україні з'являється перша рок-опера «Орфей і Еврідіка» О. Журбини. Варто згадати й про постановку

у Києві на початку 2002 р. рок-опери С. Бедусенка «ЕнеЇда», яку схвально сприйняла київська еліта.

Проте значно популярнішою є естрада: масово виникають естрадні гурти, все більшої популярності набувають сольні виконавці: С. Ротару, Н. Яремчук, П. Дворський, О. Пономарьов, Т. Повалій, А. Кудлай та ін.

Більш оригінальним явищем є українська авторська пісня. У розвиток цього жанру вагомий внесок зробив чернівчанин за походженням В. Івасюк, широко популярний поет і композитор, автор текстів і музики українських пісень мину­лих десятиріч («Червона рута», «Водограй» та ін.). Його творчість органічно пов'язана з народними джерелами. Пісня «Червона рута» дала назву першому Республіканському фестивалеві української пісні та музики, що проходив у м. Чернівці 1989 р.

Національне відродження охопило і сферу театрального мистецтва. Ви­датним організатором театру та режисером-реформатором мистецтва був Лесь Курбас, який, зберігаючи національний стиль, прагнув наблизити український театр до світового рівня. У 1922 р. він створює театр «Березіль», у якому грали такі блискучі актори, як А. Бучма, В. Василько, Н. ужвій і ін. Це був театр справді європейського рівня, про шо свідчить хоча 6 те, що у 1925 р. на світо­вій театральній виставці в Парижі макети «Березіля» отримали золоту медаль-. Серед експериментальних вистав Л. Курбаса — «Цар Едіп», «Вертеп», «Народ­ний Малахій» та ін.

Однією з найцікавіших вистав Л. Курбаса була постановка «Гайдамаків» ^ Т. Шевченком (прем'єра відбулася у 1920 р. у Київському оперному театрі). Хоча центром сюжету були події Коліївщини, у виставі глядачі не бачили нату­ралістичного зображення жорстокості та катувань. Вони лише чули голоси му­чеників або здогадувались про їх страждання за мімікою хору. •

Хор заслуговує особливої уваги. Він складався з дівчат у стилізованому під старовину полотняному одязі, у віночках на розпущеному волоссі. «Хор був голосом народу, гомоном юрби, авторським голосом». Він ставав думкою і вираз­ником почуттів героїв, промовцем їх внутрішніх монологів. Дівчата були струк-,'кими тополями при дорозі, житом, що тихо погойдувалося на лану. Наприкін­ці, оповівши глядачам текст «Посіяли гайдамаки в Україні жито», вони органічно переходили до пісні, похитуючись в її такт» немов хвилі, що перебігають житом». Спектакль мав нечуваний успіх.

У 1934 р. театр «Березіль» був перейменований у театр ім. Т.Г. Шевченка. Доля ж самого Леся Курбаса, як і багатьох представників творчої інтелігенції України, склалася трагічно. Він був репресований і загинув у 1937 р. у Соловець-кому таборі.

Характерно, що у 1923 р. театр «Березіль» влада розглядала як дуже цінний внесок у сучасне українське мистецтво — і за змістом, і за формою; 1925 р. Курбасові було присвоєно звання народного артиста республіки; а у 1937 р. засідання особливої трійки без усякої мотивації прирекло його на розстріл.

Протягом 50—60-х років український театр виглядав досить консервативно;

найскромніші зрушення в бік сценічної умовності, авангардизму піддавалися нищівній критиці. Домінував сценічний «реалізм» зразка середини XIX ст.

Лише у 70—80-х роках стають відомі більш оригінальні рішення таких ре­жисерів, як А. Скибенко, С. Сміян, В. Афанасьєв, С. Король, М. Шейко.

Розвиток національного й російського театру 90-х років пов'язаний з ім'ям талановитого уродженця Львова, режисера Романа Віктюка, що зняв чимало ідеологічних та моральних табу, відхилив естетичні кліше минулих років і запропонував глядачеві жагучо фантастичне видовище (постановка п'єси скандального французького автора Ж. Жене «Служниці», нове й глибоко екзо­тичне трактування класичних сюжетів («Мадам Батерфляй», «Майстер і Мар-гарита» тощо).

Українське кіномистецтво розвивалося досить бурхливо. Вже у 20—30-х роках було екранізовано чимало літературних творів про громадянську війну, створено кіноопери на класичні національні сюжети («Наталка-Полтавка» і «Запорожець за Дунаєм» І. Кавалерідзе). З 1923 р. фільмом «Остап Бандура» (режисер В. Гардін) розпочалося виробництво повнометражних фільмів; у філь­мі знімалася М. Заньковецька. Помітним явищем став фільм «Тарас Шевченко» П. Чардиніна.

Лояльним до нової влади розпочав свою діяльність геніальний кінорежисер Олександр Довженко («Звенигора», «Арсенал», «Земля»); кінофільм «Земля» був у 1958 р. включений Міжнародним журі до списку дванадцяти найкращих фільмів світу). Події Другої світової війни стали основою сценарію О. Довженка «Україна в вогні», але гострота, з якою зображена була трагедія військового лихоліття, видалася підозрілою керівництву; лише у 1960 р. дружина Довженка Ю. Солнцева реалізує його задум у кінострічці «Повість полум'яних літ». Київ­ська кіностудія імені О. Довженка стала колискою вітчизняного кінематографу.

У воєнні та післявоєнні роки розвинулася українська киюдокуменптлістика.

Засоби масової інформації (преса,, радіо, телебачення) стали у XX ст. невід'єм­ною частиною культурного життя. Щоправда, становлення їх відбувалося в річищі тоталітарного суспільства і їх від початку розглядали як засіб масового зомбування.

З жовтня 1927 р. прийнято постанову ЦК ВКП(6) «Про поліпшення партійного керівництва пресою». При університеті в Києві відкривається від­діл газетних працівників; згодом — газетний технікум; з'являється чимало нових газет і журналів. Запроваджено обласні газети (1932 р.). У 1924—1925 рр. в ефір виходять радіопередачі, серед яких помітне місце займають «робітничі та колгоспно-радгоспні радіогазети»; тематика цих передач — «соціалістичне змагання, викриття світового імперіалізму та пережитків минулого». З 1939 р. до них прилучається й Західна Україна.

Тяжкий період Другої світової війни та післявоєнні репресії щодо українців майже докорінно винищили прояви вільного українського слова. Однак це не означає, що зникла офіційна пропаганда. З 1945 р. працює українське радіо;

з 1951 р. розгортає свою діяльність українське телебачення, першу програму якого дивиться 94 % населення, другу ~ 78,5%. З часів, коли в Україні секре­тарем республіканської компартії став В. Щербицький, українська мова як така витісняється з багатьох сфер життя. Якщо, звичайно, не зважати та той напівзру-

сифікований, вихолощений варіант української ораторської мови, який культиву­вався в газетярстві, радіо, телебаченні,

Новітня епоха історії України позначається спалахом публіцистичного слова, пробудженням ораторської енергії суспільства. Наприклад, більш як сто політичних партій України користуються повним правом виголошення своїх програм і гасел.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Охарактеризуйте основні риси боротьби erhf]ywsd на початку XX сні. за політично-національну самостійність і власну культуру. Чому цей рух пережив іноді тяжку поразку?

2. Охарактеризуйте життя й трагедію української церкви у східних та. західних областях протягом XX ст.

3. Яких висот досягли українська наука й освіта у XX ст.? Чи були повніс-тю використані можливості їх розвитку? Якшо ні, то чому?

4. Назвіть найбільш оригінальні й сильні літературно-творчі особистості України XX ст. Наведіть приклади калічення письменницьких доль біль­шовицьким режимом

5. Опишіть стан української архітектури, малярства, театрально-музич­ною мистецтва у XX ст., наведіть приклади протистояння митця то­талітарному режиму. Назвіть найвидатніших майстрів та їхні твори.

6. Які проблеми і які перспективи, на вашу думку, існують у суспільно-правовому житті незалежної Вкраїни?

7. Висловіть ваше розуміння перспектив розвитку сучасної української куль­тури.

Дата добавления: 2015-11-04