У Матенадарані — музеї рукописів Вірменії — зберігається величезний ста- 27 страница

іконопису був митрополит Петро, що перебрався з Галичини до Москви, де став засновником московської школи іконопису.

На високому рівні перебувають книжкова мініатюра та графіка, особливо ж у книгодрукуванні. Звер­тають на себе увагу орнаментовані іні­ціали та майстерно виконані заставки (рис. 5.3.13) у манускриптах епохи («Галицьке Євангеліє»; XIV ст., «Пе-ресопницьке Євангеліє»; XV ст., «Рад-зивілівський літопис»; XV ст.). В епоху книгодрукування розвивається мисте­цтво грав'юри; поруч з анонімними

5.3.13. Заставка зі старовинного рукопису

та напіванонімними майстрами, що підписувалися ініціалами («Т.Т», «Г.В» та ін), виступають серйозні майстри складної композиції та точного моделювання дрібної деталі, які доводять візантійський канон до рівня артистичної досконало­сті (титульний лист «Євангелія учительного» роботи Н. Зубрицького та ін.).

Наприкінці XVII ст. значно розвивається в Україні, набуває нового вигляду музично-театральне мистецтво. Джерела розвитку українського театру бе­руть початок від народних ігрищ Київської Русі, в яких поєднувалися елементи народної драми та пантоміми. У XVI—XVII ст. у народних верствах поширюєть­ся мистецтво блазнів — народних співаків, музикантів, танцюристів, акробатів, жонглерів, дресирувальників звірів та ін. Карнавально-сатиричні моменти поєд­нуються тут з живою імпровізацією.

Популярним стає також вертеп, ляльковий театр (з XVII ст.)» який поєдну­вав елементи релігійної містерії з народною імпровізацією. Вистава йшла у дво­поверховій скриньці (подвійна сцена); у верхній частині фігурували біблійні персонажі, у нижній — сатиричні, насичені злободенністю, Тут діяли постійні, як у так званій комедії масок на Заході, характери-персонажі: Дяк, Шинкарка, Москаль-солдат, Циган тощо.

У XVI—XVII ст. виникає шкільний театр, який розвивався у вузькому колі, наприклад — у Києво-Могилянській колегії, де студенти самі писали п'єси і виконували всі ролі, до жіночих включно, розвиваючи й літературну майстер­ність, і вміння триматися перед аудиторією. Оскільки тут навчалася велика кількість людей, переважно — майбутніх священиків, все це набувало і якогось суспільного резонансу. Розквіт шкільного театру пов'язаний з Київською колегією.

Музика розвивалася у народній та професійній формах. Саме в цю епоху сформувалося мистецтво кобзарів, які використовували в своїй творчості істори-ко-героїчні теми; кобзарський спів супроводжувався грою на бандурі та лірі-З'явилися троїсті музики, невід'ємна частина народного свята (скрипка, бубон та цимбали, інколи як третій інструмент фігурували басоля, флояра, сопілка тощо).

Одноголосий розспів змінюється багатоголоссям {партесний спів); зокрема у поширенні бага­тоголосого співу велику роль відіграли братські школи. У ствердженні цього типу співу значне місце посідає Н. Ділецький, видатний українсь­кий композитор. У сфері церковного співу сфо­рмувався київський розспів з його м'яким ліри­змом та емоційного повнотою.

5.3.7. Визвольна війна під проводом Бог­дана Хмельницького. Утискування з боку поль­ської влади при волелюбності українського на­роду призвели до численних селянсько-козаць-ких повстань, які у'ХУІІ ст. переростають у на­ціонально-визвольну війну.

5.3-14, Богдан Хмельницький

Боротьбу за звільнення краю у XVII ст. очолив талановитий полководець Богдан Хмельницький (рис. 5.3.14); під його проводом православні маси укра­їнського народу виступили проти польського гніту, за збереження рідної мови, звичаїв предків і своєї віри. До козацького стрижня приєдналося багато селян і городян; утворилася велика армія. Війна йшла жорстока й виснажлива.

Боротьба за незалежність Української держави продовжувалася протягом 1648—1654 р. На Переяславській Раді (1654 р.) було прийняте рішення про з'єднання із Москвою, після чого новим союзом було оголошено війну Польщі. Після смерті Богдана Хмельницького війна закінчилася перемир'ям 1667 р., внаслідок якого до Росії відійшла Лівобережна Україна з м. Києвом. Правобе­режна ж Україна залишилася під владою польського короля.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Який історико-політичний зміст вкладається у поняття «гетьманська доба» (або «козацько-гетьманська доба»)? Які політично-правові засади становили ідеал українства у цей період?

2. Стисло охарактеризуйте перипетії української історії XIV- XVII ст.

3. Дайте характеристику релігійної ситуації в Україні цієї пори.

4. Охарактеризуйте козацьку культуру та її роль в історії українства в цілому.

5. Опишіть роль.братств у збереженні та розвитку національної куль­тури.

6. Назвіть найвидатніші літературно-полемічні твори епохи, проаналізуй­те Їхню ідейну спрямованість.

7. Охарактеризуйте стан української науки і освіти цієї пори.

8. Визначте основні різновиди українського бароко та його історико-куль-турну функцію.

5.4. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В БОРОТЬБІ ЗА ІСНУВАННЯ

(ХУІІІ-ХІХ ст.)

5.4.1. Українці під чужою владою. Духовна культура українського народу XVIII—XIX ст. розвивалася в умовах постійних утисків. Зокрема, не виправ­далися сподівання на політично-духовну автономію у складі Росії, як це було передбачено угодами часів Хмельницького: Україна почала інтенсивно русифіку­ватися, набувши статусу окраїни й образливої назви Малоросія. Після ліквідації Гетьманщини (1764) і зруйнування Запорозької Січі (1775) велика частина України перетворилася на пригноблену, закріпачену провінцію Російської імпе­рії, а західноукраїнські землі увійшли до складу Австрійської (Австро-У горської) імперії (Галичина — з 1772, Буковина — з 1774 р.). У Російській імперії роби­лися спроби фактично знищити українську мову — достатньо згадати про забо­рони українського слова 1863, 1876 та 1881 років. У 1894 р. було заборонено навіть ввозити з-за кордону українські книжки. Однак це не знищило національної самосвідомості українців. Навпаки, XIX ст. стає добою справжнього національ­но-культурного відродження.

Перш за все, слід чітко визначити взаємовідносини української культури з панівними культурами імперій, до складу яких вона в цей час входила.

' Зокрема, у певних напівосвічених колах все ще побутує міф про повну залежність української культури від російської, про начебто незрівнянну ви­щість останньої.

Російська культура Нового часу — дійсно велика культура, достойна части­на європейської культурної панорами. Але не секрет, що блиск ЇЇ багато в чому відбиває сяйво чужих великих культур; що їй притаманні космополітизм та певна вторинність, бо вона розвивалася на запозиченні чужого (до французької мови включно) соціальною верхівкою країни.

Окрім цього, в історії становлення російської культури був період, коли вона широко живилася саме українським духовним досвідом. Реалії культур­ного життя другої половини XVII—XVIII ст., коли більша частина України тіль­ки-но увійшла до складу російської держави, — яскравий тому приклад.

Характерною рисою культурного життя Російської імперії в XVIII—XIX ст. є поширення українських учених, літераторів, архітекторів, художників і музи­кантів по всій території країни. У XVIII ст. вони фактично домінували у всіх сферах культурного життя імперії. У Петербурзі, Москві й інших містах Росії виникали справжні «українські колонії» освічених людей. І природно, що вони тягнулися до столиць, туди, де могли себе реалізувати,

Як зазначив митрополит їларіон (1. Огієнко), це тривало аж до початку XIX ст.: «Москва бачила культуру українців, охоче приймала Їх до себе і добре платила, і тому в «далеку Московію», в «московскія страньї» перейшло багато людей, що придбали там слави і собі, і своїй Україні. Земляки ці наші понесли культуру свою на далеку північ, збудили її од віковічного дрімання і заклали там міцні підвалини нової культури».

Кінець цьому тотальному українському впливові поклав, подібно, перехід Мазепи на сторону шведів у Полтавській битві, який викликав синдром недові­ри до всього українського. Характерна фраза з поеми О.Пушкіна «Полтава»:

«Изменники, злодеи-украинцьр>. Трагедія власне української культури у цей час полягає в тому, що Україна, поступово втрачаючи свою інтелектуальну еліту, перетворюється (особливо після введення кріпацтва за Катерини II) у «націю гречкосіїв»', позбувається власної аристократії та культурного прошарку. Україн­ська мова зберігає свої позиції лише в селі, у середовищі закріпаченого селянства. Воно переважно вже неписьменне: дослідники-фахівці показали, що одним із результатів петровських «просвітницьких» реформ стала масова безграмотність посполитого люду; освіта зосередилася лише в аристократичному російському та русифікованому середовищі.

Українська культура продовжувала розвиватися й у цих непростих умовах, зокрема в атмосфері зростання русифікації краю. Однак встановилася тенденція розглядати як надбання російської культури, скажімо, творчість таких визначних літераторів, як Прокопович і Туптало, таких першокласних майстрів мистецт­ва, як Левицький і Боровиковський, Бортнянський і Ведель, що є кричущою історичною несправедливістю.

Але й українство Австро-Угорщини у складі «польської» Галичини під тис­ком розвиненої та багатої західної культури якийсь час не мало психологічної впевненості у власних духовних цінностях. Ось характерна ситуація: «Важка справа була з мовою. Майже вся інтелігенція в Галичині вживала вдома польсь­ку мову. Священики навіть проповіді до народу на селі говорили польською мовою. Діти змалечку вчилися з польської книжки й рідну мову пізнавали хіба тільки від селян. Коли ж прийшло національне освідомлення, всі патріоти ви­рішили вживати рідну мову — і в розмовах, і в публічних виступах. Це не приходило легко. Один із товаришів Шашкевича, молодий богослов, зобов'язався перед товаришами, що виголосить українською мовою проповідь в Успенській церкві у Львові, бо й там, в історичнім братськім храмі, священики проповіду­вали по-польськи. Але не зміг додержати слова. Вийшов на проповідницю, відчитав церковний текст, а як глянув на інтелігенцію, що зібралася, не стало йому відваги й, до краю збентежений, загикуючися, почав перекладати казання польською мовою!»²¹

5.4.2. Розділення української' церкви. Народні маси в Україні завжди були релігійними: навіть на початку XX ст. відомий російський письменник Максим Горький зауважив, що в Україні народ — більший поет у релігії порівняно з Росією. Прощі до монастирів, регулярне відвідування церкви, життя за церковними приписами становили духовний хліб основної маси українців і віяння секуляризованої культури верхівки торкалися народу лише частково.

Проте на українській землі відтоді існує два регіони, розділені не лише політичне, а й релігійне. Якщо основна маса українців виборола право сповіду­вати успадковане від батьків православ'я в складі Російської імперії, то Західна Україна є масово греко-католицькою.

Українська православна церква у складі російської, втративши безпосеред­нє підпорядкування Константинополю, стає повністю залежною від світської самодержавної влади.. Зі скасуванням у Росії патріаршества й перетворенням Церкви, власне кажучи, на міністерство управління душами (в чому Петрові І добре прислужився український архієрей Феофан Прокопович), православна церква в Україні, зберігаючи, звичайно, всі основні цінності християнської куль­тури, стає, однак, попри свою волю, не тільки суцільно русифікованою, а ще й знаряддям русифікації. Міцно тримається тут і традиційна церковнослов'янська мова, відхилена секуляризованою культурою, яку народ дедалі менше розуміє.

Красномовною є така ситуація. У другій половині XVIII ст. імператриця Єлизавета Петрівна видає указ про те, що на єпископські кафедри слід ставити «не токмо малороссов», як водилося дотепер, але й «великороссов». Це означало, що церковне життя Росії досі розвивалося під проводом українських книжників.

А на початку XX ст., коли постало питання про створення автокефальної (самокерованої) української церкви, то не знайшлося навіть потрібного для висвячення нових єпископів мінімуму владик-українців у кількості двох осіб, які забезпечили 6 становлення автокефальної церковної ієрархії.

У проповіді дозволялася жива мова, але зазвичай це вже була мова росій­ська. І. Нечуй-Левицький в повісті «Афонський пройдисвіт» описує такого бай­дужого до слухачів «батюшку», що говорить сільським людям проповіді грамот­ною літературною російською мовою, по-вченому, не викликаючи ані розуміння, ані інтересу, внаслідок чого на селі «заводиться штунда» (протестанти).

Але й уніатська церква у західних українських землях не одразу знайшла свій шлях. Від початку існувала сильна тенденція до максимального зближення римо-католицької та уніатської церковної культури, при домінуванні західного впливу. Не лише догматика, але й структура візантійського богослужіння та вигляд священства максимально наближалися до римського (польського) типу. Уніатське священство довго ототожнювало також з «руською» традицією лише книжну церковно-слов'янську мову, не схвалюючи спроб писати живою «му­жицькою» мовою²⁴. Проте на практиці склалося так, що саме в лоні греко-

католицької традиції — через набли­женість церкви і пароха до народу — було врешті-решт широко й на­дійно усталено українські культурні основи, а з кінця XIX ст. уніатська церква вже робить все можливе для збереження національної культурної традиції.

5.4.3. Українська наука й осві­та у ХУШ—ХІХ ст. Культура України XVIII ст. багато в чому продовжувала традиції культури минулого XVII ст., і розвиток її здебільшого пов'язаний зі сферою освіти, яка дедалі інтенсивніше секуляризується. Але в нових умовах українське освітянство, зокрема на Сході, переживало значні труднощі, оскільки в цю пору братські школи занепадають. У другій половині XVIII ст. більшість шкіл у «російській Україні» загалом зникають І єдиними вчителями сільських дітей на багато років стають мандрівні дяки. Лише наприкінці XVIII ст. по повітових містах України відкривають­ся дворічні малі народні училища, зго­дом, у губернських центрах, — головні народні училища з п'ятирічним термі­ном навчання (Київ, Чернігів, Харків, Єкатеринослав, Новгород-Сіверський).

5.4.1, Києво-Могилянська академія

та її студенти

У тій же частині України, що пере­буває під західним впливом, школи для

сільського люду існують лише при церквах, хоча й не всіх. Зате у містах розгор­тають свою діяльність представники ордену василіан, який опікується освітою:

відкрито низку шкіл у центрах «польського» регіону (Львів, Теребовля, Бучач, Володимир-Волинський, Бар та ін.)- У Галичині діють також трирічні нормальні школи для міського населення усіх верств.

За традиціями гетьманської доби, коли Україна покрита була мережею єзу­їтських колегій, відкриваються деякі нові колегіуми (Чернігівський, 1700; Хар­ківський, 1721; Переяславський, 1738). З'являються нові дисципліни практич­но-утилітарного характеру (геодезія, інженерія тощо).

У першій половині XIX ст. у Роси була проведена реформа освіти за такою ієрархією: дворічне церковно-приходське училище, повітове училище, гімназія, університет.

Гімназії відкрито було спершу у Новгороді-Сіверському, Києві, Харкові, Сім­ферополі, Полтаві, Чернігові, Херсоні, Єкатеринославі, Вінниці. Згодом вони з'являються у кожному місті.

З початку XIX ст. в Україні існували також три ліцеї, призначені дати освіту дітям з привілейованих сімей, і курс наук тут поєднував шкільні та вузівські дисципліни. Це були Кременецький, Рішельєвський (Одеса) та Ніжинський ліцеї.

У другій половині XIX ст. з'являються міські училища, розраховані на підго­товку кадрів для повсякденних потреб (вчителі, бухгалтери тощо).

Навчання у Східній Україні велося російською мовою. У 1876 р. росій­ський царат видав указ про повну заборону української мови в освіті й культурі.

Вища школа в Україні зароджується у цей період поступово й повільно. Важливим осередком духовної культури залишалася Києво-Могилянська колегія (з 1701 р. — академія), де за традицією вивчали богослов'я та інші класичні дисципліни, згодом почали викладати й медицину, математику, астрономію, географію, а також архітектуру й малярство.

У Західній Україні продовжував інтенсивну науково-освітянську діяльність Львівський університет (з 1661 р,), хоча тут простежувалося тяжіння до всього польського.

Важливим моментом національного підйому в Україні було заснування уні­верситету в Харкові, що виник наприкінці XVIII ст. за приватною ініціативою і на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важливу роль відіграв відомий суспільний та культурний діяч Василь Каразін, «архітектор» національ­ного відродження.

. «Харківський університет може приймати в студенти шляхом екзаменів учнів з губернських народних училищ — Харківського, Курського, Орловського, Воронезького, Новоросійського, Полтавського та Чернігівського; таким спосо­бом він може впливати на освіту і користь всього південного края Росії», — писав В. Каразін у поданні харківському дворянському зібранню про заснуван­ня університету (ІУК, с. 161). Життя цілковито підтвердило ці сподівання.

Офіційне відкриття університету відбулося у 1805 р., а в 1841 р. його рек­тором став відомий письменник того часу Петро Гулак-Артемовський (1790 — 1865). Важливою для національного культурного відродження була поява пері­одичних видань, а також публікацій фундаментальних наукових праць з початку видавничої діяльності Харківського університету.

8 листопада 1833 р. вийшов указ про заснування університету Св.Володимирг у Києві. Він складався тоді з філософського та юридичного факультетів; планува­вся й факультет медицини. Відкриття університету відбулося 15 липня 1834 р Характерно, що одразу ж попечитель Київського навчального округу фон Брадке віддає розпорядження ректорові про встановлення таємного нагляду за викла­данням в університеті (ІУК, с.166—167).

Важливий внесок в історію освітянської української думки зробив видатний філософ, гуманіст, просвітитель, письменник, педагог, музикант Григорій Ско­ворода. Після навчання в Західній Європі, він, повернувшись на батьківщину відхилив пропозицію стати «стовпом церкви» і обрав спосіб життя мандрівно­го філософа, подібний до життя стародавніх мудреців. З мішком книг за плечима 25 років він ходив від села до села, поширюючи знання серед простого неписьменного народу. Сковорода створив оригінальну філософську систему у центрі якої стояла людина та 'Й екзистенціальні інтереси. Перед нами особистість

яка являє приклад абсолютної свободи від будь-якого зовнішнього тиску, вираз­ник глибинної духовної незалежності українського народу.

На межі XIX-—XX ст. педагогічна думка представлена, перш за все, ім'ям Х-Алчевської, яка обстоює право на навчання дітей у школах рідною мовою.

Наукова думка в Україні цієї пори має переважно гуманітарно-історичний напрям, бо українці прагнуть усвідомити власний шлях і корені власної культури^.

З другої половини. XVII до середини XVIII ст. спостерігається розквіт історич­ної прози, що грунтується на традиціях давнього літопису. Особливо ж серед творів, написаних у цьому жанрі, вирізняються у XVIII ст. анонімний «Літопис самовидця*'¹⁶, а також козацькі літописи Г- Граб'янки і С. Величка, у яких опи­сано історичні події XVII—XVIII ст. У центрі уваги літописців — визвольна боротьба українського народу проти Польщі,

С. Величко, грунтуючись на вивченні історичних джерел, поділяє землі України на Малоросію та Галичину, а історію України розглядає у взаємозв'яз­ку з історією сусідніх народів Польщі, Туреччини, Росії, Румунії й Угорщини. Центральною фігурою літопису є Богдан Хмельницький, яким автор захоплю­ється, а війну під його керівництвом називає справедливою і святою.

Козацькі літописи мали великий вплив на розвиток національної самосвідо­мості. їх використовували такі історики, як М. Костомаров та М. Грушевський.

В Україні XIX ст. підноситься розвинена національно-суспільна думка.

Публіцист, вчений і суспільний діяч М.Драгоманов увійшов до історії культури українського народу як видатний фольклорист, літературознавець, полеміст, що встав на захист української духовності.

Вій виступив проти заборони царськими указами народної мови. Через переслідування Драгоманов змушений був емігрувати і видавав у Женеві укра­їнський суспільно-політичний альманах «Громада» (1878-1882). Він вважав себе «громадянином еліту», космополітом, водночас стверджуючи право кож­ного народу на вільний розвиток своєї мови і культури, маючи на увазі, в першу чергу, рідний український народ,

Видатним вченим XIX ст, був О. Потебня. Він висунув оригінальне вчення про мову, яку розглядав у її глибинних основах як поетичну образотворчість. Потебня відомий також як патріот української мови.

Поруч із ним слід назвати М. Грушевського, видатного історика та суспіль­ного діяча, автора понад двох тисяч важливих наукових праць, серед яких — двотомна «Історія України-Русі» і п'ятитомна «Історія української літерату­ри». Велику популярність мали «Нарис історії українського народу», «Ілюстрована

історія України» та ін. У своїх творах Грушевський переконливо показав, що український народ пройшов довгий, складний і самобутній історичний шлях, вистраждавши право на свою мову, національну культуру, власну державність.

5.4.4. Політика-визвольний рух 6 Україні. Найбільш значним виступом проти російської самодержавної тиранії в Україні після Івана Мазепи постає орга­нізація таємного Кирило-Мефодіївського товариства у Києві у 1845 — 1847 рр. (М. Костомаров, А. Маркевич, П. Куліш, Т. Шевченко та ін.), яке ставило за мету знищити самодержавство Й кріпацтво та об'єднати всіх слов'ян.

Певне значення для усвідомлення специфіки традиційного українського суспільства та його менталітету мала сформульована М. Костомаровим концеп­ція безбуржуазності української нації, яка лягла в основу подальших політичних програм, спрямованих на мир і злагоду у краї.

Проте наприкінці XIX ст. в Україні набувають сили різноманітні радикальні політичні рухи, серед яких впливовою є соціал-демократична програма, що справ­ляє певне враження на багатьох провідних діячів української культури (І.Франко. Леся Українка та ін.). Водночас паралельно все глибше усталюється та деталізу­ється національна ідея, яка не лишається чужою навіть для членів соціалістичної партії (наприклад, В.Винниченка), і яка в Україні XX—XXI ст. має майбутнє.

•5.4.5. Українське літературне слово та вільне мистецтво у XVIII—

ХЇХ ст. Важливу роль у розвитку літератури, науки та культури в Україні, як і у всій Європі, відіграло друкарство. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в Україні працювало 13 друкарень, серед яких головна роль відводилась друкар­ні Києво-Печерського монастиря. її видання поширювалися не тільки в Україні. але й у Росії, Білорусі, Молдові, Болгарії та інших країнах. Важливою подією в історії видавничої справи стало використання громадянського шрифту замість церковної графіки, завдяки чому церковна література відокремилася від світ­ської.

Помітні зміни в цей період відбуваються у літературній творчості. З часів Київської Русі вона була за характером переважно церковною, риторично-мора­лізаторською, а не художньою; мовою цієї словесності була не народна мова-а церковнослов'янська (саме це разом з таким фактором як спільність право­славної релігії сприяло «природному» переміщенню українських книговидавців до Росії). В цей час у рамках Російської та Австро-У горської імперій складається новий тип світської, секуляризованої культури, найважливішу частину якої ста­новить література нового, ще незвичного типу — художня. Не випадково і те що в обох імперіях в цю пору культивується класицизм як провідний літератуг-но-художній напрям: саме класицизм сприяє формуванню нецерковної, засно­ваної не на Біблії, а на правилах Арістотеля та Горація, словесності. Однак дії східних українців це вже російська, а не українська література. Майстри, а:

створюють її, іноді є етнічними українцями, як, наприклад, В. Капніст, автор колись популярної у росії антибюрократичної п'єси «Ябеда», але мислять себе російськими письменниками і пишуть російською мовою. Прихований драматизм властивий, наприклад, позиції Миколи Гоголя, нащадка старовинного козацьке:. роду, органічного українця, який, аби бути зрозумілим для освічених читача пише вже російською (характерно, що до першого видання своїх повістей він

докладає словник українських виразів). Гоголь — спадкоємець української баро­кової літературної традиції.

Водночас не припиняється розвиток власне української літератури, хоча іно­ді важко сказати, до якого культурного полюса — «російського» чи «українсько­го» — належить той чи інший автор.

Уже з середини XVII ст. і протягом усього XVIII ст. поширився жанр езопів­ської байки. Значення цього жанру полягало в тому, що українські письменники запозичили кращі езопівські сюжети, сформували жанр національної байки — легкий, пронизливий і «вільнодумний».

Важливе місце в літературному житті України XVIII ст. посідає поезія різ­них жанрів: релігіїїно-морального, історичною, ліричного тощо. Поети цього часу — Климентій Зінов'єв, Іван Некрашевич, Феофан Прокопович та ін.

Зокрема Ф. Прокопович, цей «архієрей-секуляризатор», виступив як піо­нер нового, класицистичного напряму у російській літературі, був видатним пропагандистом-теоретиком класицистичного стилю. Проте літературно-худож­ня творчість самого Прокоповича іце не вкладалася у рамки класицизму (така, наприклад, трагікомедія «Володимир», у якій змальована боротьба Петра І проти нових «жерців», церковних традиціоналістів. Барокові за стилем і пане­гіричні твори Прокоповича на честь імператора.

Шляхи нового трактування Біблії простежуються у літературній спадщині Г. Сковороди. Добре знаючи Біблію, Сковорода був водночас вільним у її оцін­ках. Він спробував перелити біблійну поезію в сучасне слово (переспіви Псал­мів). Йому належать численні байки й Інші поетичні твори, написані в річищі високої філософської культури. Творчість Г. Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу.

Однак справжнім основоположником її став Іван Котляревський. Наприкін­ці XVIII ст. вийшли у світ перші пісні «Енеїди» Котляревського, що була талано­вито перероблена з поеми «Енеїда» римського поета Вергілія. Події античної поеми перенесено на український фунт: мова, звичаї, зброя героїв — українсь­кі. Еней і його товариші виступають перед нами у ролі кошового і запорожців, а в образах римських богів легко впізнаються українські поміщики. Поему на­писано народною мовою, з неповторним національним гумором.

Характерно, що на українському грунті літературний класицизм виникає саме в бурлескному варіанті: основні жанри його (епічна поема, лірика, траге­дія, комедія) розвивалися винятково в рамках російської літератури. Україну класицизм практично обминув.

Класицизм, що зароджувався в українській словесності вже наприкінці XVII ст., був начебто «перехоплений» російськими літераторами; українській літературі, через пригнічення національної мови, не довелось пройти класицис­тичної школи, що позначилося на подальшій долі українського слова подвійно:

воно буде цуратися строгих канонів, але незмінне виграватиме в області живо­го, розкріпаченого авторського самовираження.

Українське слово у XIX ст., незважаючи на офіційну його заборону, живе й розвивається. Автором численних сатиричних байок, балад і ліричних віршів

є П. Гулак-Артемовський. Національне відродження в літературі пов'язане тако;к з ім'ям Г. Квітки-Основ'яненка, що став основоположником нової української худож­ньої прози. Антикріпацькими ідеями пронизаний його роман «Пан Халявський». Разом із Квіткою-Основ'яненком в літературу приходять українські роман­тики. Місцем Їхнього об'єднання стає Харківський університет.

Серед харківських поетів-романтиків найбільш талановитим був А. Метлинський (АмвросіЙ Могила), автор збірки «Думки і пісні та ще дещо», яка грунтується на фольклорно-історичних традиціях.

Є. Гребінка незмінне підносив у своїй поезії гуманність, працьовитість. доброту; його творчість пройнята любов'ю до України, захопленням її героїч­ною історією- Один із кращих творів Гребінки — поема «Богдан» — навіяна героїчною постаттю Богдана Хмельницького.

Значне місце серед ранніх романтиків належить М. Костомарову — цеє творець політичних концепцій та вчений-історик відомий ще й як автор яскравих історичних драм і повістей («Українські балади», повість «Сорок років» та ін.).

Саме романтики визначили українську мову як першорядний чинник роз­витку української національної культури.

Перші альманахи та збірники українського романтизму з'явилися у Харкові. «Украинский альманах» (1831), «Утренняя звезда» (1838), «Запорожская ста­рина» (1833—1838), «Украинский сборник» ('1838—1841). Тут друкувались твори І. Котляревського, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, а також істо­ричні перекази, українські народні думи.

Дата добавления: 2015-11-04