У Матенадарані — музеї рукописів Вірменії — зберігається величезний ста- 15 страница

Він був, мов дощ для ниви та звірів, Коли кидавсь на ворогів, мов лев.

Любив одежу пишну і багату, "Мов барс, на полі бойовім, завзятий.

{Таабата Шайран)

Вражають вірші, що уславлюють кохання, дружбу, чарівність земного буття:

Тіло коханої легкеє, шкіра, мов шовк, Перса, мов срібло на дзеркалі, світлі-пресвітлі.

Як описать незрівнянную дівчини стать? Статі такої ніде на землі непомітно!

(Імрулькайс')

Багата й різноманітна художня література, що виникає в інших регіонах мусульманського світу, наприклад — ірано-таджицька поезія мовою фарсі. Це лірика Рудакі, яка оспівує красу природи й кохання, та поема Фірдоусі «Шах-наме», що поетизує стародавніх зороастрійських героїв Ірану.

Створено було значні художні цінності також у сфері пластичних мистецтв. Мусульманську архітектуру започаткувала перша мечеть, заснована самим Мохаммедом. У селищі Куба біля оселі Пророка було розміщено квадратний двір, огороджений галереєю, покритою пальмовим листям. Посередині двору

3.3.2- Мечеть аль-Азгар у Каїрі (розріз)

3.3.3. Ісламські мінарети

розташовувався басейн для ритуального омивання. Молитовні зібрання прохо­дили під відкритим небом. Вхід до мечеті був у західній стіні; тоді мусульмани молилися на Єрусалим, у східному напрямку, й лише згодом орієнтиром молит­ви стала Мекка.

Через рік було збудовано мечеть у Медіні, вздовж її стін також йшла крита галерея, а в центрі містився басейн для омивання. Проте ця мечеть мала вже троє воріт — із західної, північної та східної сторін. Мохаммед входив зі сходу. Було запроваджено поділ мечеті на дві частини — чоловічу та жіночу.

У VII ст. складається тип мечеті з колонами. Ззовні вона нагадує фортецю, оточену стінами; та жоден зі входів вже не має статусу головного (рис. 3.3.2). Таку споруду доповнив згодом високий мінарет (рис, 3-3.3), з якого муедзин п'ять разів на день закликав правовірних на молитву.

Вся образотворча енергія наро­ду в ісламських країнах спрямувала­ся на створення орнаментів, які по­кривають стіни будинків і предмети побуту, одяг і взуття, килими і меблі (рис. 3.3.4). Каліграфічні написи-вислови, подібні до орнаменту ~ основна прикраса мечеті; зображень, які використовують у храмах хрис­тияни, тут немає: іслам успадковує табу на малювання та скульптуру, а написи орієнтують на вічність. З'яв­ляються свої символи та емблеми. На­приклад, слово «Аллах» позначають чотирма вертикальними лініями, символом Кааби є квадрат тощо.

3.3.4. Фрагмент орнаменту мусульманського мавзолею

Орнаментам також притаман­на була символіка: наприклад, орнамент, вписаний у коло, означав центральну роль Землі у Всесвіті; рослинний мотив символізував вічне оновлення життя. Араби створили особливий тип орнаменту — арабеску (поєднання рослинного та геометричного орнаменту з каліграфічним написом).

При цьому іслам не схвалює розкіш: наприклад, багата шовкова одежа та золоті прикраси, які свідчили про соціальний статус, були у халіфаті заборонені для всіх, окрім халіфа та знаті. Щоправда, в побуті вищих верств розкіш таки прижилася.

Подекуди у прикладне мистецтво все ж несміло проникають не дуже вдалі силуети, розчиняючись у орнаменті й написах. На килимах, подушках, глечиках, свічниках в епоху халіфату інколи з'являються зображення людей і тварин.

Скульптура в арабському світі епізодична й цілком вкладається у рамки світського мистецтва. Інколи у ній простежуються доісламські мотиви, які нага­дують мистецтво античності або ж Близького Сходу. Таке, наприклад, зобра­ження «Юнака з ягням на руках», «Фігури дівчат з гранатами у руках», схожі на язичницьких богинь родючості. А «Зображення жінки з птахом у руці» навіяне, вочевидь, образом азійської Матері богів язичницьких часів.

Мусульмани від початку були чутливі до прекрасного, а ренесансна атмос­фера в часи халіфату, зумовлена синтезом різноманітних культурних традицій народів, що увійшли до його складу, відточила Їхнє естетичне почуття.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

ї. Опишіть виникнення ісламу та особистість пророка Мохаммеда. Чи пов'язаний світ ісламу зі світом християнства?

2. Назвіть п'ять арканів віри ісламу. Охарактеризуйте Коран мусульман.

3. ^ште характеристику мусульманського права {шаріату). Що таке халіфат як соціально-юридична структура?

4. Чим уславлена середньовічна наука мусульманських країн?

5. Що ви знаєте про класичну літературу арабо-мусульманського Сходу?

6. Охарактеризуйте статус мистегуїіва в мусульманському світі. Що вам відомо про мусульманську архітектуру та декоративно-прикладне мистецтво⁷

3.4. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ІНДІЇ

Під впливом буддизму, який виник в Індії, але втратив позиції у себе на батьківщині, в середні віки утворюється величезний культурний регіон (Китай, Японія, Тибет, Корея, В'єтнам, Камбоджа, Непал, Таїланд, Індонезія та ін.), в якому простежується сильний вплив класичної, стародавньої індійської культури.

Формування феодально-середньовічних відносин почалося в Індії з перших віків нашої ери.

3.4. 1. Релігійне життя, середньовічної Індії. Середньовічна Індія поверта­ється в сфері релігії до брахманізму. Брахмани, переживши натиск буддизму в другій половині І тис. до н.е., перейшли в наступ у VII—VIII ст. Вони зуміли пристосувати вчення Будди до доктрин ортодоксального індуїзму. Будда був оголо­шений аватарою (втіленням) Вішну-Крішни і посів певне місце в індуїстській релігії, а вчення його звузилося до окремого напряму в рамках індуїзму. Більш того, боротьба за утвердження індуїзму призвела до підйому індуїстської літерату­ри, храмового мистецтва Індії, розвитку правових норм на основі ведичної моралі.

Після експансії мусульман релігійне життя Індії ще більш ускладнюється. Виникають численні секти, деякі з них (сікхи) намагаються поєднати цінності індуїзму та ісламу.

3.4.2. Суспільно-політичне життя. Середньовічна Індія була роздробле­ного на окремі держави (близько 70-ти) і перебувала у стані постійних міжусо­бних війн. Селяни були власністю раджів (князів), які примушували їх утриму­вати володарів і виконувати важкі роботи з будівництва, прокладання доріг тощо. Водночас в Індії активно формувалася міська культура, ремесла; славилися, зокрема, вироби індійських ювелірів. Ремісників мали утримувати знову ж таки селянські громади. Індія активно торгувала з країнами Далекого Сходу.

У XI ст, північ Індії остаточно завоювали мусульмани; тут було утверджено іслам і на початку XIII ст. у Північній Індії утворився Делійський султанат. З кінця XV ст. Індію завойовують європейські колонізатори. У XVI ст. Північну Індію підкорює Бабур, узбецький завойовник; на її території виникає імперія Великих Моголів. Складні відносини між індуїстською та мусульманською об­щинами, двома релігійно-правовими системами, боротьба проти колоніального гніту позначилися на всій подальшій історії краго.

3.4.3. Наука та освіта. Попри усі політико-релігійні негаразди наукова думка у середньовічній Індії інтенсивно розвивалася. Зокрема, це стосується ма­тематики. Індійські цифри, винайдені на початку нашої ери, як вже згадувало­ся, увійшли через посередництво арабів до світової науки- Індійські вчені відкри­ли додатні та від'ємні числа, навчилися добувати квадратний та кубічний корені, вміли визначити число к, обчислювали площу та об'єм. Зокрема, відомі імена таких математиків, як Магавіра, Брасгара, Брагмаґупта. Існували численні астро­номічні обсерваторії.

Індійські лікарі добре знали анатомію; були серед них вмілі хірурги; широ­ко розвинулася фармакологія.

3.4.4. Література та мистецтво. Література у середньовічній Індії багата, написана різними мовами краю, так що варто уживати радше поняття «індійські літератури середньовіччя».

Основною літературною мовою в Індії був санскрит — мова індійського епосу, релігійних текстів, художньої та наукової літератури. З'являється чимало творів на пракритах — різних мовах і діалектах, з яких найвідоміша палі. Вини­кає також творчість мовами корінного населення краю (дравіді йськими).

У першу чергу, розвивалася релігійна література, що виражала ідеологію брахманізму. Це, наприклад, філософські пурани, які називають інколи «П'я­тою ведою», що її, вважали тоді, можна читати всім, навіть жінкам. Вони при­свячені вшануванню різних богів індуїзму; тут у двовіршах викладені різні міфи та легенди про них. Особливо слід згадати «Легенду про Крішну», яка підносить нову для язичницького світу ідею любові до божества.

З часом, не без впливу християнства та ісламу, формується цілий напрям у всіх індійських літературах, який з^їзначають як літературу бгаючі: її автори оспівують любов до божества без точного його імені. Часом тут виникає справ­жній релігійний синкретизм: таї;, лсе-іги Кабір та Нанак поєднували в хвалі божеству риси Крішни (Рами) та Аллаха.

Але в середні віки в Індії постуїїозо зсе більше заявляє про себе й світська література, яка поділяється на придворнута фольклорну. Перша — це здебіль­шого панегірики царям та вельможам, у ній робляться спроби відродити давній епос на зразок «Рамаяни». Друга черпає з живого народного життя- або шукає натхнення у вільній"містиці (поет Чарпат та ін.). Спостерігається й широкий вплив ісламської поезії; в Індії навіть формується своя література перською мо­вою, що оспівувала в нових жанрах {газель, касида, рубаї") кохання та земні радощі людини.

Славу індійській літературі принесла драматургія Калідаси (V ст.), яка вті­лювала захоплення можливостями та красою людини. Калідаса, за переказами, був простим пастухом, який завдяки своєму таланту став придворним поетом. Він найбільш відомий як автор драми «Шакунтала», у якій майстерно передав настрої, змалював характери в розвитку.

В індійській літературі епохи середньовіччя панують ліро-поетичні жанри, утім, подекуди вірші поєднуються з прозою, як, наприклад, у «Шакунталі».

Виокремлюється творчість Дандіна, автора роману «Пригоди десяти юна­ків-царевичів», у якому відтворено широку панораму життя ранньосередньовіч­ного індійського міста. З'являються, переважно в міському купецькому середо­вищі, і книги, автори яких, доходячи до вільнодумства, вже висміювали ідеали брахманізму з позицій, подібних до ренесансних (наприклад, «Повість про шахраїв» Харібхадри Сурі).

У Південній Індії розвивається художня література мовами корінного насе­лення Індостану — дравіді йськими. Типовою для цієї літератури є ранньосеред­ньовічна «Повість про браслет» принца їланго, що оспівує вірність у коханні.

3.4.1. Індуїстське божество

3.4.2. Шіва Натарадгана

Популярні були також байки, зокрема про тварин. Прикладом є відома «Панчатантра», де у формі розмови двох шакалів змальовано широку панораму людських пристрастей та поневірянь (у арабському перекладі «Каліла й Дімна» цей твір став широко відомий на Сході, а в XI ст. його було перекладено у Візантії під назвою «Стефаніт та Інхілат»).

Образотворче мистецтво середньовіч­ної Індії справляє враження монументальності. Утвердження брахманізму виявилося у ство­ренні величних будівель, у нових художніх трактуваннях богів і героїв міфологи. Замість Будди почали зображати Брахму та його синів Вішну й Шіву — «індуїстську трійцю», яку було проголошено началом начал. Стали з'явля­тися символічні образи богів —- фантастичні, з кількома головами та руками, що мало під­креслити надлгодськість 6ожества(рис. 3.4.1),

У печерному храмі VIII ст. на острові Елефанта висічено зі скелі бюст Шіви висо­тою майже 6 м. Три' обличчя означають тро­їсту природу Шіви — його непорушне буття, лють і милість. Часто Шіва представлений у танку: це втілює ідею, що Всесвіт вічно руха­ється, а Шіва — його енергія та джерело руху.

В Індії поширений образ Шіви Натарадгани як бога танцю (рис. 3.4.2), в одній руці в ньо­го — символічний бубен, в другій — палаючий вогонь; він має третє око у лобі — символ ду­ховного зору та чотири руки; ногами він топче карлика — демона зла. Чимало таких статуеток, які почали виготовляти масово з Х ст., збереглося.

Своєрідним видом індійської скульптури стає рельєф на скелі, у якому простежуються традиції мистецтва корінного чорношкірого населення Індії. Такий, наприклад, рельєф «Сходження Ганга на землю», сповнений життєвої виразності (зображення самітників, що моляться, різноманітних тварин — сло­нів, ланей, мавп тощо).

У IX—XII ст. традиція скельної та печерної архітектури закінчується. З'являються нові типи храмів: з високою вежею-гопурамом (шпилем), з залою для ритуальних танців.

Храми поділяють на яруси, прикрашають статуями та барель'єфами, скульпту­рою і живописом, наповнюють витонченими виробами ремісників. Тут звучать і музика, священні тексти та заклинання, куряться пахощі, актори у яскравих v костюмах і химерних масках виконують складні танці. Усе це підсилювало по­зиції брахманізму.

Пізніше на мистецтво індуїзму справив вплив стиль мусульман-завойовни­ків — ажурні башти-мінарети, загострені арки та куполи починають широко використовуватись в індуїстській архітектурі. Зокрема, виникає архітектурний тип мавзолею; найвідоміший з них — Тадж-Махал, побудований у XVII ст. одним з мусульманських правителів для улюбленої дружини; витончена споруда з білого мармуру втілює поетичне почуття невмирущої краси.

Для індійського середньовічного мистецтва характерний розквіт жанру книж­кової мініатюри, яскравої за кольором, сповненої поетичної символіки та мета­форичності. Мусульмани Індії, всупереч традиціям ісламу, використовували у цій сфері досвід майстрів Ірану та інших країн. Книжкові мініатюри були єдиним видом мистецтва, який доволі реалістично відтворював світське життя людей, подавав зображення рослин і тварин. Серед мініатюр трапляються справ­жні шедеври — наприклад, зображення Падишаха Акбара з рукопису XVI ст. Книжкова мініатюра прижилася в індуїстському середовищі, де у гармонійних композиціях поставали, наприклад, добре відомі здавна епічні сюжети з «Маха-бхарати» і «Рамаяни».

Музично-театральне мистецтво Індії — одне з найдавніших на Сході;

воно мало великий вплив і на розвиток театру в країнах Південно-Східної азії.

Народні танці, пантоміми належали до обряду поклоніння богам ще в II тисячолітті до н.е., на ранній стадії формування індуїстської культури. Відомо, що у V-! ст. до н.е. мандрівні актори розігрували сценки на міфологічні сюжети, які чергувалися з акробатичними номерами і танцями. Ці народні театралізовані вистави лягли в основу класичного індійського театру.

Персонажі давніх міфів і легенд (правитель Рама-Крішна, демон Раван, вожак мавп Хануман) — головні герої народного театру не лише в Індії, але й в інших країнах регіону.

Музично-таниювальна драма — ліла — була поширеною у Північній Індії. Ліли будувалися на основі текстів з «Махабхарати» та «Рамаяни» і являли собою грандіозні вистави, які тривали іноді цілий місяць. Декорації були відсутні, свят­кову барвистість спектаклеві надавали яскраві костюми та маски.

На півдні склалася інша форма театральної вистави — якшолана, в якій об'єднані діалог, танець, декламація та спів,

Художні засоби, що використовувались акторами класичного театру, — це, насамперед, тонко розроблена система жестів та міміки, в якій особливого зна­чення набували різні положення пальців, що виражали складні поняття та почуття {мудра). Індійські актори жестами створювали образи гір і рік, зоряного неба та лотоса, що розпустився. Наприклад, індійський актор притискає напівзігнуті долоні одна до одної, і присутні бачать пуп'янок квітки, що ще не розпустилася.

Акторська гра строго канонізована. Кожен з персонажів мав особливий грим, костюм, манеру говорити, набір жестів, навіть ходу.

Музика ^сангіт') тут сприймалася як могутній засіб формування духу. Слово «сангіт» означало триєдиність співу, музики й танцю, тобто окремої інструментальної

музики ще не було. Велику роль грала імпровізація, що грунтувалася на відомих ритмах і тональностях (рага).

Однак вже існували елітна та масова музичні культури. Високою за стилем та ідеєю була музика пізнання, «шляху». Поряд з нею існувала музика «ґрунту», характерна для провінцій; Ті виконували не професіонали, а прості люди. Але зазначимо, що виконавці елітної музики були також представниками «нижчих» каст. Це — мандрівні артисти, що несли своє мистецтво і в палаци, і на майда­ни міст та сіл,

3.5. СЕРЕДНЬОВІЧНА КУЛЬТУРА БУДДІЙСЬКИХ КРАЇН АЗІЇ

3.5.1. Історична довідка. Огляд цього матеріалу важко здійснити з належ­ною глибиною. По-перше, він дуже великий за обсягом у географічному та історичному відношенні, бо буддизм поширився на величезну територію. По-друге, розвиток культури в лоні буддизму відбувався протягом двох і більше тисячоліть. Тому слід відібрати з цього багатства найпомітніші явища, щоби дати хоча б приблизне уявлення про культурне життя даного регіону.

Країни, які оточували Індію, не мали таких міцних власних релігійних фун­даментів, як брахманізм (наприклад, у Китаї стародавня міфологія була витісне­на конфуціанською та лаоською філософією). Тому ці'.кра'іни були менш «захи­щені» 'від експансії нової та духовно глибокої віри; буддійське вчення та культура вливаються в життя країн, розташованих поруч з Індією, могутніми потоками.

При цьому буддизм на місцях видозмінюється, поєднується з місцевими релігіями та культурами, іноді вже мало нагадуючи власні витоки. «Чистий» буддизм зберігається лише на острові Шрі-Ланка (Цейлон), де він має харак­тер філософсько-аскетичного руху. В інших регіонах буддійської Азії, особливо на Півночі, буддизм набуває вигляду типово «церковного», обростаючи числен­ною кількістю богів і божків, демонів і духів, святих і подвижників.

У буддизмі було узаконено два шляхи — хінаяна (мала колісниця), тобто традиційний буддизм з його зосередженістю на внутрішньому Я (буддизм Шрі-Ланки) та магаяна (велика колісниця), що передбачала синтез буддизму з різними місцевими віруваннями- У сфері культури це, звичайно, стимулювало появу роз­маїття ідей та їхнього політичного, юридичного чи митецького втілення, різних моделей поведінки, різного стилю життя.

Взагалі ж буддизм доволі гнучкий, що дає йому змогу мирно співіснувати з місцевими релігіями та культурними традиціями. Тому буддизм не можна звести до одної «церкви» та одної культури. Це нагромадження сект, поєднання різних національних культурно-художніх традицій.

У сфері впливу магаяни змінюється частково й склад буддійської психології:

розмиваються власне буддійські основи вчення та широко впроваджуються еле­менти місцевих, добуддійських культур, що часто відображали давній, архаїчний тип свідомості.

3.5.2. Культура Тибету в середні віки. У високогірному Тибеті віддавна існувала своя релігія бон, побудована на принципах шаманізму й магії, що по­значилося на характері тибетського буддизму. Він тут поділяється на дві течії

(«жовтошапкова» та «червоношапкова» віри), які є формами ламаїзму і^лама.— ченець-священнослужитель'¹⁷), а ламаїстські монастирі стали центрами своєрід­ної духовної культури й знань, зокрема, заснованих на народному досвіді меди­цини (голковколювання, траволікування, психотерапія), багатої за змістом і формами літератури та неповторного культового мистецтва.

У північному буддизмі дещо всупереч вченню про нірвану виникають по­няття пекла та раю, потойбічного суду. Постають уявлення про численних будд і бодгісатв — праведників, що після здобуття просвітління залишаються в цьому світі у новому тілі, щоб врятувати слабке людство. До числа подібних істот належить глава буддійської «червоношапкової» церкви Далай-Лама («Море-Лама», тобто Великий Лама), який, за уявленнями тибетських буддистів, заново наро­джується на землі в дитині особливого типу.

Ченці-лами проходять, залежно від рангу посвяти, складні випробування. Взагалі, кожний молодий хлопець зобов'язаний провести в монастирі від кіль­кох місяців до кількох років, щоби оволодіти мистецтвом приборкання тілес­них пристрастей та медитації.

З раннього ранку лами медитують у тиші монастиря, їдять один раз на добу, мало сплять, загартовують тіло й волю різними обмеженнями. Лами висо­кого рангу іноді рік проводять у темному підземеллі, переживаючи в самітниц­тві «боротьбу з демонами», жах смерті та усілякого роду тілесні обмеження. Ці ризиковані, на межі розщеплення психіки, експерименти завершуються пере­важно величезною перемогою волі, міцним загартуванням тіла та псиа'іки. Вва­жається, що у такий спосіб лами набувають паранормальних здібностей. Стверд­жують, наприклад, що у таких посвячених відкривається містичне «третє око», яке дає Їм змогу бачити ауру навколо людей і відрізняти добрих від лихих.

Характерна літературна пам'ятка тибетського містицизму-— «Книга Мерт­вих», що дуже нагадує давньоєгипетський аналог. У ній описано стани свідомо­сті, що розлучається з тілом; змальовано страшних демонів, які прагнуть зжер­ти людину за її гріхи. Мудрість і воля полягають в тому, щоби не піддатися страху, пройти крізь мару, знайти шлях до буддійського раю.

Храмові богослужіння часто передбачають, окрім речитативного читання священних текстів ламами, ще й священні спектаклі та танці, які виконуються в костюмах і масках (наприклад, обличчя демонів — ворогів Будди — тварино­подібні, страхітливі, зроблені з кісток, хоралів,.хутра та металу). Буддійські храми та святилища (пагоди, ступи) багато прикрашені скульптурою і живо­писом, відображують чарівність «тимчасозого» світу, приреченого на загибель.

Привертає увагу своєю архітектурною своєрідністю резиденція Далай-лами в Лхасі — прямокутна споруда, розташована, мов орлине гніздо, серед непри­ступних, крутих скель. Вона обросла з усіх боків додатковими спорудами; все це нагадує казкову обитель, піднесену над буденністю.

Існувала і світська архітектура — садові та паркові ансамблі у великих містах.

Особливі правила лиття та образного рішення властиві тибетській металевій скульптурі. Вона має зображати нематеріальну сутність речей, і вже у виготов­ленні моделей для виливання з використанням піску, що висипається, а не звичайного воску, закладено ідеологічний зміст: так висихають й обсипаються мирські бажання у того, кого зображують. Завдяки цій технології буддійській скульптурі властиві заокруглені, спокійні форми, що символізують дух нірвани, «згасання бажань». Скульптуру часто робили з дорогих металів (золото, срібло, бронза), прикрашали коштовним камінням — все це повинно було створити образ неземної краси (характерно, що буддійський ченець не смів торкатися золота та срібла).

У живописі домінує складна за малюнком буддійська ікона, що передає розгалужений містичний сюжет. Образи Будди та буддійських святих оточені, як в християнській іконі, німбами (аура святості). Чисті тони та багата гама надають зображенню урочистості.

Наприклад, у північному буддизмі поширена ікона «Колесо сансари», яка є своєрідною ілюстрацією до вчення Будди. Це зображення духовної мандрівки Маудгальяна, учня Будди. Він, розшукуючи померлу матір, відвідує усі сфери її переродження (світ богів, демонів, тварин, мешканців пекла тощо).

У центрі Ікони — страхітливий дух Смерті, що тримає в зубах і кігтях величезне колесо — сансару. Посередині колеса — менше коло, у якому сплелися змія (символ злості), півень (символ чуттєвості) та свиня (символ невігластва).

Навколо — п'ять сфер переродження. Пекло змальовано внизу, тут відбу­вається суд над грішниками, вони зазнають страхітливих тортур. Світи богів і людей — вгорі (люди — справа, боги — зліва). Індію позначено білим сло­ном, Китай — частиною Великої Стіни, Тибет — палацом Далай-лами тощо (цікаво, що у російській Бурятії XX ст. Росію позначали у цій іконі орачем, поїздом або й школою під червоним прапором).

Справа та зліва — сцени пожирання одне одним тварин та «бірітів», лю­диноподібних істот, що втілюють вічний голод.

По верхньому краю ікони змальовано боротьбу богів і демонів, внизу роз­міщено постаті, що символізують страждання: жінка, яка народжує; старий чоловік, хворий та мрець.

усі ікони малювали за каноном, його структуру ченці та віруючі знали напам'ять. Іноді від одного погляду на знайоме зображення буддист впадав у транс. Водночас малюнки, наприклад у медичних трактатах, відрізняються точністю та натуралізмом.

Тибетський буддизм (ламаїзм) і сьогодні поширений у Монголії, частково в сусідніх з Індією районах Китаю, у деяких регіонах Росії, наприклад у Бурятії.

Сьогодні відомості про тибетський буддизм у нас часто перекручені й міфологізовані, бо поширюються через усілякі еклектичні теософські твори.

3.6. КИТАЙСЬКА КУЛЬТУРА В СЕРЕДНІ ВІКИ

В епоху середньовіччя Китай стає місцем поєднання багатьох східних культур, вступаючи в економічні та культурні контакти з іншими народами. Внаслідок цьо­го на грунті давніх власних традицій і виникає китайська середньовічна культура.

3.6.1. Роль буддизму в культурі Китаю. Здебільшого новим формам художньої культури Китай зобов'язаний буддизму, що прийшов з Індії. Але в Китаї буддизм поєднується з певними твердженнями даосизму та конфуціан­ства. У Китаї виникає особливий варіант віри в Будду — чань-буддизм (в Японії цей вираз отримав більш відоме нам звучання дзен-буддизм). Його заснував у Китаї індійський ченець Бодгидхарма, який, за переказами, дев'ять років за­ймався лише тим, що спостерігав стіну монастиря, начебто долаючи мури, у яких замкнено свідомість. Проте чань-буддмзм вчить, що просвітлення можна досяг­ти й шляхом салюрі — миттєвого трансу, моментального зосередження на ідеї нірвани. Ідея полягає в тому, що всі люди за природою своєю — будди, отож не варто витрачати енергію на вивчення численних релігійних трактатів і прибор­кання пристрастей. Гасло чань-буддизму — «Споглядай самого себе і ти отри­маєш те ж саме просвітлення, що й Буддз». Це вчення приваблювало маси людей саме тому, що не вимагало багаторічного чернецького аскетизму й водно­час спиралося на традиційні китайські культурні засади (наприклад, даосизму — «китайської йоги», який і без індійського впливу привчав до споглядання природи).

3.6.2. Політико-юридична структура середньовічного Китаю та його суспільна думка. У середньовіччі Китай зазнав впливу буддійської ідеології з її поглядом на земне життя як щось тимчасове й оманливе. Однак, у сфері полі­тичної думки та права зберегло свої позиції конфуціанство. Воно вчило про необ­хідність збереження традиційної соціальної ієрархії, влади імператора як сина Неба, що відповідало політичним інтересам величезної та густонаселеної країни. Лише у XVIII ст. ідеї Конфуція вперше буде піддано сумніву.

Проте закони та порядок, як їх розуміли у Стародавньому Китаї, зазнають у середньовіччі довготривалої кризи. На межі II—III ст. н.е. у Китаї прокотилося повстання (Жовтих пов'язок); феодальну систему, що грунтувалася на крупно­му землевласництві, остаточно було підірвано селянськими повстаннями IX— початку Х ст. та вторгненням чужоземних завойовників, особливо ж — нашес­тям монголів у XIII ст. Поновлено було традиційну політично-правову систему лише у XIV—XVII ст, за династії Мін.

усі ці перипетії сприяли поширенню буддійського світогляду, який став та­кож і природним наслідком тих ренесансних процесів і сподівань на гармоній­ний земний життєустрій, які розгорнулися ще за часів Конфуція.

3.6.3. Література та мистецтво. Буддизм приваблював китайців своєю звер­неністю до духовного світу людини, ідеєю про внутрішню духовну спорідненість

всього живого; він давав простір для вияву індивідуального «я» в умовах тоталь­ного гноблення особистості. У першу чергу це позначилося на літературі.

У середньовічному Китаї процвітали світські поезія та романістика; улюбленим жанром була новела. Усе це свідчить про тривалість ренесансної ситуації, непо­борний вплив гуманної конфуціанської концепції. Новели та романи у Китаї (як, до речі, й в інших країнах цього регіону) типологічне близькі до новели євро­пейського Відродження. Вони так само широко використовують як матеріал для художнього зображення побутову ситуацію та соціальні мотиви, поєднуючи Їх з повчаннями та фантастикою.

Характерними є дражливі й еротичні, з сатиричним присмаком новели Пу-Сунліна, що широко використовував фольклорно-казкові традиції. Кохання, пригоди та фантастика створюють неповторний художньо-образний сплав.

Дата добавления: 2015-11-04