У Матенадарані — музеї рукописів Вірменії — зберігається величезний ста- 17 страница

З часом формується Й світське театральне мистецтво, яке багато чого успад­ковує від традиційної релігійної вистави.

У XV ст. виникає театр Но, класичний японський театр (XIV—-XVII ст.) елітарного типу. Виник він із народного танцю, в пам'ять про що тут утримала­ся пристрасть до сценок фольклорного характеру. Стали також виконуватися одноактні ліричні драми (декілька за одну виставу). У виставах Но акторська гра та імпровізація домінують над текстом. Драматурги Кант'ямі Мотакіє та його син Дзеамі Мотакіє створили для цього театру численні драми за сюжета­ми старовинних романів та легенд, написані віршами.

У XVII ст. виникла ще одна яскрава форма японського театру: уславлений Кабукі, витоками якого стали фольклорні вистави танцюристів і комедіантів. Нова форма театральної вистави отримала таку назву, оскільки сильно відріз­нялася від інших видовищ («кабукі» означає «відхилятися»)- На відміну від Но з його орієнтацією на минуле, театр Кабукі виявляв інтерес до проблем сучасного Йому світу. Будівлі театрів Кабукі були складними спорудами, Сце­на, хоча традиційно й позбавлена декорацій, мала багато технічних нововве­день: спеціальні двері й «доріжки» для виходу акторів тощо. Всі ролі викону­вали чоловіки. Актори Кабукі грали у складному гримі, в яскравих костюмах. Їхні рухи, жести, звучання голосу в співі та декламації визначені строгими канонічними законами.

В основі театральних систем Кабукі та Но лежить музика як панівне митець­ке начало. Як і в китайському театрі, тут панує умовність: віяло в руках японсько­го актора може раптом перетворюватися зі зброї на пензель для письма тощо.

У середні віки у Японії формується також театр маріонеток дзерурі.

3.8. ОСНОВНІ КУЛЬТУРНІ ДОСЯГНЕННЯ

ІНШИХ КРАЇН ІНДО-БУДДЇЙСЬКОГО РЕГІОНУ

Індуїстська та буддійська ідеологія лягла в основу культурного пошуку бага­тьох інших країн цього регіону Сходу.

Найвизначнішими за монументальністю та витонченою красою є два хра­мово-архітектурні ансамблі; Борободур (Індонезія) таАнгкор-Ват (Камбоджа).

Буддійський центр Борободур побудований близько 800 р, на о. Ява. Він споруджений з великих, але тонко оброблених кам'яних брил на вершині вели­чезного пагорба (рис. 3.8.1). Це 30-метрова, розчленована на 10 ярусів піраміда, у якій рух догори подекуди переривається широкими терасами та вміщеними на них ступами й статуями, Тут фігурує понад 500 статуй, що зображують Будду в різних станах. Різьблені рельєфи доносять до нас відбиток давнього побуту, хоча за задумом вони є лише ілюстраціями до тези про тлінність життя.

3.8.1. Фрагмент скульптури Борободуру

Ангкор-Ват у Камбоджі з'являється в IX—XIII ст. Це індо-буддійське святи­лище, що має вигляд східчастих пірамід, покритих складним динамічним і вишуканим орнаментом, прикрашених майстерною й виразною скульптурою. Розміри святилища — 1300 х 1500 м (площа) та 66 м (висота). Сюди ж вростають світські споруди: палац і фортеця.

Музика у країнах буддійського Сходу в середні віки еволюціонувала від суворо впорядкованої до примхливо-вишуканої. Спів будувався на принципах ладу та ритмізації.

Широкого розвитку набуло в середні віки театральне мистецтво Непалу та Камбоджі. Воно цікаве тим, що має єдину драматичну основу — художнє інсценування епізодів давнього індійського епосу та буддійських текстів. Дія тут розвинута мало, перипетії сюжету найчастіше оголошують актори-ведучі або подає у співі хор. На сцені грають без усяких декорацій актори в яскравих костюмах, у гримі та масках; канонічні прийоми гри, пози, жести, положення пальців покликані донести текст п'єси. Спектакль триває незвично довго — декілька днів і завжди має музичний супровід.

Одна з особливостей класичного театру індо-буддійського Сходу — художня умовність і символіка. Вистави класичного східного театру відбуваються, здебіль­шого, без декорацій. Завдяки наївній умовності сприйняття звичайний стілець може зображати трон, гору, фортецю тощо. Зазвичай на сцені фігурують маски, що прийшли з сивої давнини: вони втілюють певні, заздалегідь знайомі глядачам образи та' характери міфів та епосу.

Основною формою театрального мистецтва в Непалі є народні вистави — притья. Це цикл танців, що мають символічний зміст. Танці виконуються в музичному та хоровому супроводі, драматична дія майже відсутня. На початку XVII ст. було створено кілька класичних танцювальних сюїт і постановки на міфологічні сюжети з «Махабхарати» та «Рамаяни». умовно-символічний характер має не тільки танець, але й супровідні художні рішення: якщо дія відбувається біля річки, то на сцені розстеляють смугу тканини, якщо вона відбувається в лісі, його позначають гілками; храм зображують за допомогою поставлених на майданчику статуй богів тощо.

Традиційний театр Камбоджі існує в трьох основних формах: народний танець, театр-танець та королівський балет. Народний театр існує в дуже простій формі, у спектаклях беруть участь мандрівні актори без спеціальних костюмів і декорацій. Зазвичай це два виконавці, що ведуть дотепний імпро­візований діалог. Танець — основа камбоджійського театрального мистецт­ва. Королівський балет, як особлива художня форма, формується в XV ст, Танцювальний спектакль супроводжує хор. Сюжети для балету запозичені з народних казок і «Рамаяни». Камбоджійські танці будуються за строгим каноном. Кожний жест актора містить певну інформацію. Наприклад, тор­жество перемоги виражає відкрита долоня, чотири пальці, притиснуті один до одного та зігнутий великий палець, що торкається основи вказівного паль­ця. Суворим правилам підпорядковуються й сценічні рухи — довжина кроку танцюриста, що рухається, вимірюється довжиною ступні. Основні ролі V балеті виконують жінки у яскравому гримі. Чоловіки в масках грають ролі богів, демонів і звірів. Костюми приваблюють яскравістю та багатством візе­рунків.

Вистави камбоджійського театру ляльок зазвичай відбуваються у буддій­ських монастирях і храмах. Фігурки ляльок виготовляють з оленячої шкіри, які попередньо обробляють, після чого вона стає прозорою. Потім їх фарбують у червоний або зелений кольори, щоби вони відкидали на екран кольорові тіні. Сцена — екран зі світлої тканини, фігурки розміщують між джерелом світла та екраном.

Непальський та камбоджійський театри так само мають музичну основу, як і їх індійські та китайські аналоги. Музика, а не драматургія лежить в основі індокитайського театру (корейський чхангик, в'єтнамський туонг та ін). Але. саме в середні віки музика в цьому регіоні відокремлюється від видовища, пере­ростає у самостійне мистецтво. Різноманітними стають музичні інструменти (цитри, лютні, смичкові, флейти, ударні та ін.). Професійні музиканти вихо­дять з фольклорного середовища, залишаючись, проте, безправними представ­никами соціальних низів.

Отож, при переважанні загальних для всього регіону індо-буддіиських куль­турних засад, в середні віки в індо-буддійському регіоні складаються й національні, специфічні модифікації канонічних зразків. При різноманітності духовно-релігій­них інтерпретацій традиції в усіх країнах цього регіону функціонують однотипні соціально-юридичні моделі, які полягають у ствердженні монархічної влади та ґрунтуються на релігійних приписах. Наука все більш набирає позитивного ха­рактеру, зокрема користуються авторитетом і популярністю математика та ме­дицина. У сфері мистецтва домінують архітектура й театр як такі, що безпо­середньо впливають на велику кількість людей. В освічених верствах популярні література та почасти живопис, які досягають подекуди незвичної витонченості й вишуканості.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Чи змінилося гирсь з плином часу у політично-юридичних моделях схід­них суспільств інде-буддійського регіону порівняно зі стародавньою епохою?

1. Які науково-освітні досягнення становлять частину культурного дороб­ку індо-буддійського світу?

3. Наведіть приклади високохудожніх творів, написаних національними мовами у суспільствах індо-буддійського регіону.

4. Які зміни пережили храмова архітектура, образотворче та музично-театральне мистецтва в середньовічній Індії та буддійських країнах цієі пори? Як тут співвідносяться сакральний канон та натуралістична деталь^?

5. Як виявила себе національна природа культури в- країнах індо-буддій­ського регіону 6 середні віки?

4.1. ЕПОХА РЕНЕСАНСУ

Епоху Нового часу звичайно починають відлічувати з XVII ст. Але є й думка, що починається ця епоха з Відродження, або, італійською мовою, Ренесансу, що приходить на зміну середньовіччю. «Відродженням» називають часом вже й зріле середньовіччя — XII ст.; при цьому відлік Нового часу почи­нають з явищ ренесансного типу*.

Ренесанс — це особливий період у розвитку європейської культури, що три­вав з кінця XIII до початку XVI ст. Саме з часів Ренесансу починається рух за духовне й суспільно-політичне розкріпачення особистості, посилюються гумані­стичні та світські тенденції, розвиваються можливості науки та техніки, що забезпечують володарювання людини в світі. Цей рух, внутрішньо цілісний і практично спрямований, є суттю Нового часу, започаткованого з XVII ст. Він набирає розмаху й широти протягом останнього півтисячоліття. Саме починаючи з Ренесансу, змінюється тип культури: релігія вже не визначає основні напрями духовного пошуку; культура починає секуляризуватися, тобто звільнятися від цер­ковного впливу. Основні етапи цього процесу такі: "Ренесанс (XV—XVI ст.); Рефор­мація та Контрреформація (XVI—XVII ст.); Просвітництво (XVIII ст.).

Ренесанс — це відродження античних культурних начал, що були витіснені або пригнічені релігійно-християнськими канонами середньовіччя. Полягає це в уславленні чуттєво-матеріального буття, у становленні позитивно-наукового світогляду, у відмові від спіритуалізму середніх віків — в центрі світу стає не Бог, а людина, як це вже було колись у античному суспільстві.

Цей людиноцентризм виливається в духовно-митецьку течію гуманізму (від лат. Ьото — людина). античний людиноцентризм розумів людину як «рід людський». Людина Ренесансу вважає себе неповторною, індивідуумом — дається взнаки тисячоліття християнської культури з ЇЇ спрямованістю до кожної взятої окремо душі. І, очевидно, що саме в період Ренесансу були започатковані явища, які визначають обличчя наступних епох, — аж до XX ст. включно:

розкріпачення індивідуальності у всіх сферах приватного та громадського жит­тя, капіталізація суспільства.

4.1.1. Релігійна криза епохи та початок секуляризації культури,

Епоха західноєвропейського Відродження була зумовлена тимчасовою, але силь­ною кризою католицької церкви.

По суті, в епоху Відродження європейське суспільство, переживши тяжку духовну кризу, поривається до оновлення. Переосмислюються середньовічні церковні основи світогляду. Наука, філософія, політика поволі звільняються від церковного впливу. Культура починає підпорядковуватися суто світським інтере­сам. Гуманісти прагнули надати світським питанням — благоустрою суспільства та держави, правам особистості, вільному інтелектуальному пошуку, коханню та мистецтву — тої ж ваги, що раніше надавалася християнській вірі. Ця переорі­єнтація була зумовлена низкою обставин. Що ж змінило суспільну свідомість?

Кілька фундаментальних духовних потрясінь похитнули абсолютну віру люди­ни середньовіччя у церковні догмати. По-перше, невдача хрестових походів за тор­жество віри примусила багатьох засумніватися, якщо не в методах боротьби за віру, то, принаймні, замислитися над тим, чому небеса не підтримали християнських лицарів. По-друге, Європу спустошували епідемії, неочікувані для людей, які відчу­вали себе обранцями Бога: після найбільшої чумної пошесті, наприклад, залишилося 25 % населення. Жага звичайного життя, врешті-решт, мусила взяти гору — війни та епідемії, розчарування в аскетичних практиках, та й, зрештою, проста втома від суворих етичних норм минулої епохи спричинилися до того, що європеєць почав зацікавлено ставитися до звичайних житейських справ, до праці в полі й до реме­сла, до торгівлі та розваг, до кохання та мистецтва. Географічні відкриття, знайом­ство з нетрадиційними релігіями та звичаями досі невідомих народів підсилюють розвиток вільнодумства та прагнення ревізувати християнство. Реальність земного існування у західній Європі починають розуміти як єдине справжнє буття, в якому, на відміну від церковних догм, можна не сумніватися. Звідси — один крок до філософії гедонізму — прагнення насолод, яке завжди спостерігається, коли суспільство втрачає смак до пошуку метафізичних, прихованих начал буття.

При цьому в європейській спільноті новий тон задає, перш за все, Італія, батьківщина Відродження. «Італійська цивілізація другої половини XV ст. доко­рінно відрізнялася від цивілізації північних країн, що зберігали середньовічний характер. Серйозно ставлячись до культури, італійці були байдужі до моралі та релігії; навіть в очах церковників витончений латинський стиль спокутував безліч гріхів. НіколаЙ V (1447—1455 рр.), перший папа-гуманіст, роздавав папські посади тим вченим, яких він поважав за глибокі знання, не надаючи значення іншим міркуванням; апостолічним, тобто — папським, секретарем було при­значено Лоренцо Валлу, епікурейця, того, котрий довів фальшивість Константи-нового дару, висміював стиль Вульгати і звинуватив Св. Августина в єресі».

У флорентійській Платонівськгй академії, що наслідувала античну традицію (засновники М. Фічіно та Піко Делла Мірандола), завдяки широкому звернен­ню до античних джерел посилилася філософська база гуманізму, почалося нове осмислення християнської спадщини і відкрився шлях для пантеїстичної тези «Бог усюди». Виникає відчуття якоїсь «загальної релігії», що була до християн­ства і спостерігається в сучасних нехристиянських духовних системах. В умовах такого світосприйняття сама папська Курія піддалася «духові часу».

Кардинали в цю епоху закликають у листах один на одного «благословення Вакха і Венери».

Рядові клірики продавали по глухих селах пляшечки зі «сльозами Богома­тері» або пера з «архангельського крила». Особливе обурення рядових і чесних

християн викликала торгівля індульгенціями — папірцями, які за означену суму автоматично «відпускали гріхи» без всякого покаяння та сповіді. При цьому священнослужителі Заходу користувалися привілеями, що підносили їх над мирянами: лише вони мали право знати всю Біблію (мирянам дозволяли читати лише Новий Заповіт); священики приймали причастя «під двома вида­ми» — як хліб і вино, а миряни отримували самий лише хліб і т.д.

Були в ті часи й антипатій: в боротьбі за престол римського первосвящени­ка різні групи висвячували одночасно кількох претендентів.

Самі католики намагалися навести порядок в хаосі, що зростав. Але оберта­лося це часом нищенням сил, які щиро прагнули оздоровлення церкви. Так, Констанцький собор (1414—1418 рр.) поклав край антипапству, проголосив соборну волю вищою за волю пап, але водночас розпочав процес над Яном Гусом, якому сам імператор давав гарантію безпеки; закінчилося це спаленням Гуса на вогнищі.

Зрозуміло, що послаблення суворої віри середніх віків зумовило дегенерацію інших напрямів культури. Язичницький за походженням окультизм, який досі жеврів у єретичних сектах і народних марновірствах, підноситься майже як альтернатива християнській релігії.

Саме в цей час розгортається з нестримною силою енергія розкріпаченого «я», що прагне «вічної молодості», чуттєвих насолод і влади над світом. Дехто бажає наркотичного екстазу, найбільш послідовні служать «чорні меси» дияволу, з людськими жертвоприношеннями, що є «візитною карткою» саме ренесанс­ної епохи.

4.1.2. Політика-правова еволюція західного суспільства. З XIII ст. у надрах феодального ладу почали поволі складатися нові, капіталістичні відно­сини, при яких стосунки між людьми базуються не на ієрархії та традиційному пригніченні посполитого люду аристократичною верхівкою, а на почутті свобо­ди вчинку, на приватній ініціативі, партнерстві та взаємовигідній співпраці. Звичайно, й тут не може бути абсолютної рівності людей, але виникають, при­наймні, рівні можливості для змагання.

Торгівля та ремесло, які дають від початку певний простір для ініціативи та активності індивідуума, утверджують пріоритет способу життя нового типу — життя у місті, яке починає відігравати провідну роль, відтісняючи цінності жит­тя села на другий план (пригадаймо, що саме поняття цивілізації пов'язане з виникненням міст, міського способу життя).

На зміну натуральному господарству, яке характеризувало систему «село-замок сеньйора» у феодальну пору, приходить розвиток ремесел, товарного виробництва, торговельного та банківського капіталу.

Зростає роль міста і як осередка мануфактурного виробництва. Місто стає конденсатором вільного духовного, наукового, техніко-інженерного та митецького

пошуку. Воно постійно перебуває в боротьбі за право самоврядування з сеньио-рами-феодалами (світськими та церковними), що прагнуть керувати його жит­тям, як зазвичай керували середньовічним селищем.

Цей процес поступового розкріпачення особистості супроводжувався роз­поділом людей на певні верстви. В Західній Європі, наприклад найповажнішим класом людей вважалося духовенство. Дворянство (аристократія, лицарі) та простолюд складали все інше населення. За часів феодального панування ари­стократія фактично присвоїла собі панівну роль у суспільстві, утискуючи кріпа­ків і прагнучи якось нейтралізувати, авторитет церкви. У всіх національних дер­жавах Заходу — Італії, Іспанії, Франції, Англй та ін, — дворянство прагнуло обмежити якомога більше централізовану владу короля. Королі ж потерпали від аристократичної сваволі, намагалися спиратися на народ і духовенство.

Ці процеси стимулюють політичну думку Європи, прагнення усвідомити закономірності процесів, що розгорталися навколо й не вкладалися в традиційні схеми.

Особливою масштабністю, новизною позначені концепції визначних мисли­телів епохи Відродження, які намагалися осмислити структуру суспільства, ви­ходячи з того, що вона — не вияв божественних законів, а творіння людини.

Дедалі більшу роль починає відігравати реальна політика, причому з'явла-ються нові концепції державності. Ідея Граду Божого та Церкви, як його втілен­ня, остаточно поступається в очах численної частини суспільства ідеї впорядкова­ного Граду Земного — недаремно саме тоді складаються численні утопії, які змальовують ідеальне буття ідеальної держави. Ці утопії відображають ідеали августинового Граду Божого, але, на відміну від нього, це вже суто Земний Град, і людство має будувати його власними зусиллями.

Піко Делла Мірандола (XV ст.) — італійський гуманіст, який вважав, що людина, виняткова істота, вільно творить і саму себе як особистість, і свою історію. По суті, в його творах вимальовується ідея прогресу, перемоги цивілі­зації над дикунством.

Томас Мор (XV ст.) — противник відокремлення англійської церкви від Риму, якого було страчено за підтримку католицизму (католиками він каноні­зований), автор книги «утопія», в якій змалював ідеальне суспільство, побудо­ване на відсутності приватної власності, обов'язковій праці кожного, розподілі продуктів праці за потребами і демократизмі влади. Очевидно, він не стільки змальовував контури можливого майбутнього соціалізму, як це подавалося в марксистській думці (утопія грецькою мовою означає «місце, якого не іс­нує»), скільки зображав ідеальну общину ранньохристиянського типу, на докір несправедливій і жорстокій сучасності. Однак книга Мора стала «першою ластів­кою» серед концепцій, які намагалися обгрунтувати «щасливе майбутнє» людства.

Томмазо Кампанелла (XVI—XVII ст.) — італійський ченець, переслідува­ний інквізицією за вільнодумство, автор твору «Місто Сонця», в якому змалю­вав ідеальне суспільство, що також не має приватної власності,. базується на обов'язковій праці та рівному розподілі. Кампанелла писав свій твір вже як конкретний проект, що його, на думку автора, мали реалізувати папа римсь­кий та монархи Європи.

Від утопій недалеко було й до суто практичних кон­цепцій. Юрист Ж.Боден (XVI ст.) обґрунтовує ідею держави, що стоїть над релігійними і класовими супе­речностями і покликана привнести гармонію в суспіль­ство, забезпечити безперервний прогрес. Здебільшого ідею законності й порядку все ще пов'язують з ідеєю монархії, яка стоїть над духовенством, дворянством і простим народом- Але з'являються нові вимоги до монарха, якого вважають відповідальним за правління.

Ідея життя за законом, успадкована з Біблії, пере­стає бути віртуальною: демократичні верстви суспіль­ства прагнуть встановити реальний порядок, при яко­му не буде умов для сваволі й несправедливості.

, У цей період з'являються численні народні рухи, напіврелігійні, напівполітичні: 'їхні ідейні керівники поєд­нували. політичний розрахунок з релігійною думкою (або принаймні фразеологією), були вельми популярні; То­мас Мюнцер у Німеччині, Гільйом Каль у Франції, Джон Болл та уотт Тайлер в Англії, Ян Жижка у Чехії та ін.

4.1.1. Томас Мор (портрет роботи

Гольбейна-молодшого)

Від епохи Ренесансу право починають розуміти як особливий фактор культури. Спостерігається вихід за межі понять традиційного римського права, адаптованого думкою середньовіччя; розвивається сформульо­вана ще Томою Аквінантом ідея права природного, яка стане згодом підґрунтям численних утопічно-революційних доктрин. Прагне відокремити юридичне рі­шення від догми та формули юрист-гуманіст Куяцій (XVI ст.). Значну роль у розвитку юриспруденції нового типу відіграла юридична систематика, пов'яза­на з іменами Альціата, Констануса, Донелла, Рамуса (XVI ст.), які відкинули схоластичні методи й прагнули до точності юридичних дефініцій.

З винаходом книгодруку Й. Гутенбергом нові ідеї набувають характеру пуб­ліцистики,, обговорюються в масових дискусіях і диспутах, досі властивих для

вузької університетської аудиторії,

і

Справжній злет переживає риторичне слово, яке в середні віки було влас­тиве лише для проповіді. Це — політичне красномовство, породжене міждержав­ними та внутрідержавними проблемами. Розквітає епідектичне (урочисте) крас­номовство — окраса ювілеїв, бенкетів, церемоній, до яких світська культура виявляє неабиякий смак; культивується панегіричний стиль, похвала героям, ювілярам, можновладцям тощо. Водночас з глибин фольклорної стихії вирива­ється потужний струмінь «вільного» слова, не зв'язаного з християнським мора­лізаторством (літературний етикет середньовіччя табуював лихослів'я). Гостре й часто малопристойне слівце культивується в побуті, проникає до літератури — достатньо пригадати роман Франсуа Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель». Набувають поширення памфлет і пасквіль: перед поетом Пьєтро Аретіно (XVI ст.) трем­тять можновладці Європи, побоюючись його пера.

Водночас чітко виявляється й риса, яка стане домінуючою в за­хідноєвропейській свідомості та бага­то що визначатиме в суспільному житті. Йдеться про відмову від тра­диційних християнських цінностей, які вже «зв'язують» волелюбну осо­бистість, про безкрайній індивідуалізм, який переростає у відверту амораль­ність, властиву, перш за все, для влад­ної верхівки. На жаль, в ідеології ми­нулих часів подібна розкріпаченість особистості трактувалася як щось таке,

4.1.2. Школа епохи Ренесансу

що відповідає суті й призначенню людини, як її «титанізм». Проте в історію увійшли не лише імена Піко Делла Мірандоли або Марсіліо Фічіно, які оспівували безмежні можливості розкріпаченої людини.

Більш того, подібна вседозволеність починає виправдовуватися й навіть пате­тично схвалюватися в сфері політичної думки. У трактаті Нікколо Макіавеллі «Князь» ідеалізовано володаря, який заради свого народу й держави порушує клятву, підступно вбиває своїх ворогів: адже це робиться в ім'я великої суспільної мети. Лицарський ідеал затьмарюється, політика стає «брудною справою». По­дібний тип політичної поведінки отримує назву макіавеллізму.

4.1.3. Прогрес природничих наук і техніки. Гуманістична освіта (рис. 4.1.2) базувалася на вивченні римських і грецьких літераторів, філософів та істориків; не виключалися, проте, й тілесні покарання. Зі схоластикою було рішуче покінчено. Щоправда, разом зі схоластикою відсувалися й християнські цінності, носієм яких вона була. Згадаймо ще раз флорентійську Платонівську академію з її ідеєю «загальної релігії» та прагненням віднайти «Бога в природі». Виникає тип вченого, якого приваблює тільки природа.

Польський астроном Миколай Коперник висуває ідею про те, що Земля — куля, яка обертається навколо Сонця. Це — руйнація середньовічного погляду на унікальність земного буття, застосування законів механіки до обчислення руху світил.

Виникає ідея множинності світів; Джордано Бруно навчає про те, що Сонць-зірок та їхніх супутників на зразок Землі безліч, і на інших планетах можуть існувати істоти подібні на людей.

Для вчених Ренесансу характерний універсалізм: Галілео Галілей (рис 4.1.3) поєднує в собі фізика, астронома і механіка, який не тільки відкриває закони природи (принцип відносності й принцип постійності прискорення сили ваги, вчення про те, що Земля рухається в космосі за законами механіки тощо), а й прагне до використання знання на практиці (винаходи телескопа, термо­метра, гідростатичної ваги, маятникового годинника).

Освічений церковний діяч Миколай Кузанський підтримував геліоцентричну теорію. Він також створив першу в світі карту Європи (хоча не уникнув поми­лок, бо занадто довіряв античній географії).

Андреас Везалій (XVI ст.) закладає основи наукової анатомії, звертаючись до недавно забо­роненого методу розтинання трупів; першим правильно описав будову та функції кровообігу Вільям Гарвей (XVI—XVII ст.).

Подібні речі здавалися церкві, занепокоє­ній піднесенням вільнодумства, занадто несуміс­ними з традиційним образом світу. Книгу Коперника було внесено до списку заборонених. Галілеєві допікала інквізиція, й він мусив зрек­тися вчення Коперника. Везалієві присудили як покуту паломництво до Єрусалима. А Бруно спалили живцем на вогні. Все це свідчило про серйозний конфлікт між старим, схоластичним знанням і новим науковим світоглядом.

Однак практика свідчила про результатив­ність наукового підходу; перша навколосвітня подорож Фернанда Магеллана та відкриття Аме­рики Христофором Колумбом (XV ст.) довели, що наша планета кулеподібна. Численними були й успіхи у галузі фізики, медицини та природничих наук. Розвивається винахідництво, яке спирається на наукові концепції; вимальову­ються риси майбутньої технічної цивілізації.

4.1.3. Галілео Галілей

Водночас v науці ренесансної пори знання поєднуються з марновірствами. Наприклад, засновник алопатичної медицини Парацельс запозичив ідею лікування штучно створеними медикаментами з алхімії, був Її палким прихильником.

Часом вчені-гуманісти виявляють неабиякий інтерес і до відвертого окуль­тизму. Агрипа Нетесгеймський (Німеччина, XVI ст.) видає тритомне дослід­ження магії, трактованої як однієї з наук. Складається новий тип вченого, зафік­сований суспільною свідомістю ренесансної епохи у німецькій народній книзі про доктора Фауста, що продав душу дияволу за вічну молодість і владу над природою.

Ще й сьогодні знаходять своїх шанувальників «Центурії» М. Нострадамуса — пророцтва, викладені як астрологічний прогноз.

Спостерігається нове ставлення до цінності земного часу, який донедавна був ніщо перед вічністю. У книзі афоризмів XIV ст. — «Книга про гарні звичаї» Паоло Ді Чертальдо — натрапляємо на такі думки: «Хто занадто довго спить — втрачає час», «Тікай від лінощів, як від самого диявола або якого іншого ворога, якщо прагнеш успіху». П'єтро Паоло Варджаріо заснував гуманістичну концеп­цію в галузі виховання і освіти: відтепер гуманісти таврували ледарство як не­припустиме явище⁸.

4,1.4. Аітературно-митецьке життя епохи Відродження. Мистец­тво пори Відродження є виразом нової свідомості: середньовічний ідеал аскета, який знищує свою особистість, посту­пається ідеалу Ьото ипісо — «людина, єдина в своєму роді»¹⁰.

Новий, гуманістичний світогляд ви­являється насамперед в архітектурі. На зміну готичним спорудам, що стриміли до неба, приходить підкреслено вигадлива будівля з чіткою геометричною органі­зацією простору й рослинним орнамен­том-прикрасою (у вигляді вінків-гірлянд античних часів). Відновлюються античні елементи: ротонда, портик з фронтоном, колони античних ордерів, римський тип купола; широко використовуються скульптура й фреска.

Дух епохи втілив флорентійський со­бор Санта Марія дель Фьоре. Городяни Флоренції, яка перевершувала красою інші міста, поставили собі за мету збудувати храм, який би пасував величі міста, бо старий собор не вміщав усіх прихожан.

Дата добавления: 2015-11-04