У Матенадарані — музеї рукописів Вірменії — зберігається величезний ста- 16 страница

Широко популярним був роман Ші Найаня «Річкові заплави», у якому використано фольклорні традиції і оспівано повстанців проти влади у XII ст. У ньому змальовано утопічне царство рівності та справедливості у таборі бунтів­ників Ляншань, шляхетних народних героїв, які борються з підступними при­дворними аристократами. Роман був заборонений, але він знаходив все нових і нових читачів.

Варто згадати і роман «Сон у червоному теремі» Цао Суациня (XVIII ст.), присвячений перипетіям любовно-психологічної гри, сповнений витонченого еротизму,

Лірична поезія середньовічного Китаю відтворила сподівання індивіда, який прагне широких обріїв та свободи вчинку у жорсткій і практичній тоталітарній системі. Такі поети, як Лі Бо та Ду Фу, поєднували буддійські мотиви з даосист-ським відчуттям чарівності світу й природи, охоче писали про кохання, радість і трагізм буття.

ПІДНОСЯЧИ ВИНО

Невже, вам, друзі, в око не впаде, Як води каламутні Хуанхе З небесної стрімкої висоти Бурхливо ринуть у безкрайнє море, Аби не повернутися ніколи?

Невже, вам, друзі, 6 око не впаде, Що у покоях царських дзеркала В скорботі за волоссям: донедавна Було від шовку тонкого чорніше, А нині слгало снігом?..

(Лі Бо)

Література була головним полем духовного самовиразу індивіда та користу­валася великою суспільною увагою. Виникла навіть літературна критика {ших­та та ціхуа).

Багата Й драматургія середньовічного Китаю, що поєднувала глибокий пси­хологізм та соціально-моралістські ідеї. У найдавнішій китайській драмі вико­ристано конфуціанську церемоніальність; вона нагадувала сьогоднішнє «шоу»,

3.6.1. Пагода

але мала чітку виховну мету. Виникає справжня

художня драматургія, що виражає почуття усклад­неності світу, сповненого протиріч. Особливо ви­сокою за рівнем літературної культури є драма епохи Юань (XIII—XIV ст.), коли монгольська династія, що утвердилася в Китаї, встановлює після смуги «вогню та меча» відносне благополуччя та поря­док. Цю епоху називають «золотим віком китай­ської драматургії».

В юанській драмі герої п'єси представляють

усі соціальні прошарки: від імператорського дво­ру до мешканців убогих хатин. Драматургів обу­рює будь-яка підлість і захоплюють прояви бла­городства та людяності, Тут виникає своєрідний «реалізм» зображення, точне слово.

Такою є, наприклад, драма Гуань-Ханьцзи-на «Образа Доу Е». Доу — трудівниця, що не вміє кривити душею. Вона обирає смерть, не бажаючи коритися насиллю і не вміючи бути

підступною. Помираючи, Доу проклинає несправедливість світу, запроданство суду. Особливо показовим є гуманне ставлення автора до жінки, яку у феодальному Китаї вважали загалом другорядною істотою.

Криза авторитету конфуціанства призводить до критики його постулатів та викриття будь-якого ханжества. Драматург Бай Пу оспівує у п-'єсі «Біля огорожі» руйнацію традиційних моральних табу, всепереможне кохання, яке в особі головної героїні Лі Цянь'Цзияь отримує перемогу.

Створювалися також п'єси на міфологічні сюжети (драматургія Мачжию-аня, побудована на фольклорі), але Їх роль менш значуща.

Своєрідна й примхлива за формами архітектура середньовічного Китаю,

яка реалізувала буддійський образ світ;'. У Китаї розпочинається спорудження за індійським зразком скельних монастирів, дерев'яних наземних храмів та схо­вищ буддійських реліквій — пагод (рис. 3-6.1).

Найвідоміший буддійський печерний храм середньовічного Китаю — Цень-фодун («печера 1000 Будді) —- створювався з IV по XIV ст. Стіни та стеля його виконані з глини й розписані фарбами. Сюжетами розписів ставали райські палаци та сади, прекрасні небесні танцівниці, що розкидають по небу квіти тощо.

Пагоди спочатку нагадували індійські вежеподібні храми. Потім, набувши своєрідності, вони переросли у високі багатоярусні споруди з різноманітних матеріалів (дерева, каменю, бронзи та заліза), прикрашені різьбленням, їх зводили

на пагорбах серед густої зелені. Піднімаючись угору стрімкими стежками, про­чани, ще не бачачи пагод, чули мелодійний передзвін порцелянових дзвіночків, що виспівували під поривами вітру. Знаменитими є Даяньта («пагода диких гусей»), пагода Тигрової гори та ін.

Архітектори середньовічного Китаю сприймали будівлю як частину пейза­жу — навіть кути дахів характерно підносяться догори, нагадуючи гілки дерев. Популярними були також маленькі сади-картини, у яких альтанки з нефарбова­ного дерева майстерно вписувалися у створений штучний ландшафт.

Та ж любов до природи простежується в китайському середньовічному живописі, Вже у VII ст. в розписах храмів поряд з релігійними починають з'являтися пейзажні мотиви. Природа стає основною темою живопису, а сам пейзаж отримує в Китаї назву шань-шуй — «гори-води».

У Х—ХІІ ст. пейзаж стає найвищим виявом пошуків китайських художни­ків. За лаоським і буддійським віровченнями світ людини та природи — начеб­то єдине психологізоване поле. Пейзаж виражав взаємодію ян-інь. Для цього необхідними були лише два тони — темний та світлий (темна туш на світлому тлі), Щоби передати неосяжний простір світу, пейзажі писали на сувоях — найчастіше вертикальних — з шовку або паперу. Картини супроводжувалися віршами. Китайське середньовіччя подарувало історії чимало імен великих пей­зажистів: Ван Вей, Дун Юань, Лі Чен, Фань Куань, Сюй Даохін,

Пізніше відокремився від сакрального суто світський жанровий живопис Китаю, який передавав у численних подробицях звичайне повсякденне життя.

Середньовічне мистецтво Китаю славилося також своїми декоративни­ми виробами з кераміки, порцеляни, дерева, каменю, слонової кістки. Пор­целяна, що високо цінувалася на зарубіжному ринку, — винахід китайців. Особливо вишукані вироби XI—XIII ст. У цей час виготовляли сіро-зелений, блакитний або й білосніжний порцеляновий посуд, прикрашений монохром­ним візерунком з квітів; характерні також жовтуваті вази з чорним малюнком, ніби нанесеним тушшю. У XV—XVIII ст. порцелянові вироби стали яскраво розписувати.

У середні віки китайці розширюють виробництво шовку. З нього не лише шили одяг та вітрила, робили парасольки та струни музичних інструментів. На шовку вишивали сцени з казок, картини природи, причому з такою кількістю відтінків, що вишивку важко було відрізнити від живопису.

Музика у Китаї споконвічне виконувала сакральну роль, несла в собі ідею порядку, організації (її називали юе, тобто «щось організоване», «святково-впо­рядковане»). Вона була тісно пов'язана зі словом, ритмодекламацією священ­них текстів. Храмові містерії в Китаї є результатом праці великого театрального колективу з багатовіковими традиціями.

Але в буддійську епоху музика стала невід'ємною частиною «церемоній» світського характеру; з II ст. до н.е, тут навіть існувало Юефу — «музичне міністерство», що займалося організацією всіляких свят.

Театр у Китаї був і залишається музичним. Такі, зокрема, китайські класи­чні опера та балет.

Уже в давнину у Китаї влаштовувалися видовища з акробатичними номера­ми, фехтуванням, ходінням по канату, танцями з величезними рухомими мане­кенами тварин, У конфуціанстві велике значення в житті суспільства надавалося

театрально-обрядовому началу (лг); суворо регламентованими були костюми та характер рухів.

У VII—Х ст. поширилися видовища-спектаклі на історичні теми; популяр­ними були невеликі п'єси. Та становлення театру як такого в Китаї зазвичай відносять до XII ст. Справжньої зрілості китайський традиційний театр досягає в XIII—XIV ст. у вигляді «змішаного видовища». Це поєднання вокальних партій і драматичного монологу, музики, танцю та акробатики. Найважливіші сцени розігрували в уповільненому темпі, з численними дрібними подробицями; дру­горядні епізоди подавалися як яскраві, динамічні вставки-інтермедії. Спектаклі ставили на порожній сцені, без декорацій: актори самі розповідали глядачам про час та місце дії, самі давали собі характеристики як дійовим особам п'єси. Особливостями китайського театру стала гра акторів з уявними предметами, алегоричне використання реквізиту. Наприклад, стіл міг зображати гору чи вів­тар; чорні прапорці означали вітер, червоні — вогонь. Як у театрі Шекспіра, тут використовували таблички з написами «ліс», «палац», «храм» та ін,

Гра акторів будувалася на умовних прийомах — стилізованих рухах і жес­тах. В гримі та костюмах широко використовувалася динаміка кольору: черво­ний колір — ознака сміливості, білий — підступності, жовтий — влади. Елементи символіки наявні в орнаментах одягу і в характері гриму. Акторами могли бути лише чоловіки, вони ж виконували жіночі ролі.

Китайський театр мав великий вплив на розвиток театрального мистецтва інших країн Сходу.

3.6.4. Наука та освіта. Орієнтація на практичне винахідництво у серед­ньовічному Китаї продовжується- Наприклад, у III ст. н.е. китайський лікар Хуа То почав використовувати наркотичні речовини як знеболювальний засіб.

У тому ж III ст. н.е. Вей Тан винайшов пензель з м'якого тваринного волосу, що вправлявся у бамбукову ручку, і туш з клею, кам'яного вугілля чи деревної сажі (у багатіїв були в ужитку пензлі навіть із золота, коштовного каміння, слонової кістки). Це сприяло могутньому підйому китайської писемності та на­уки (ієрогліфи не писали, а малювали).

У IV ст. китайці вже склали карту неба із 28 зодіакальних сузір'їв та створи­ли каталог 800 зірок, Значний внесок до астрономії зробив буддійський ченець І Хан, який, спостерігаючи за зміною пори року та рухом небесних світил і складаючи астрологічні гороскопи, зафіксував чимало реальних астрономічних явищ.

Не лише небо, а й земні справи були об'єктом уваги китайських дослідни­ків. У творі IV ст. «Описання трав та дерев південного краю» повідомляється про використання мурашок для боротьби з кліщами та павуками. Наприкінці І тисячоліття н.е. (династія Тан) у Китаї було винайдено механічний годинник.

Китайське середньовіччя породило тип універсального вченого-енциклопе-диста. У XI ст. Шень Ко вводить новий сонячний календар, відхиляючи додатко­вий 13-й місяць, висуває теорію розвитку Всесвіту, вивчає механізм плавлення металів, запроваджує нові методи лікування хворих за допомогою голковколю­вання та припікання, виходячи з принципів китайсько-тибетського вчення про меридіани людського організму та вплив на хвору точку через пов'язану з нею здорову.

3.7. ЯПОНСЬКА КУЛЬТУРА В СЕРЕДНІ ВІКИ

3.7.1. Релігійна культура Японії. Японська феодальна держава виникла у VII ст. та проіснувала аж до XIX ст., але говорити про японську середньовічну культуру можна починаючи з VI ст., коли буддизм, що проникає з Китаю та Кореї, стає тут державною релігією. Наприкінці VI ст. починається створення скульптурних зображень Будди та культових споруд. Споконвічна релігія Японії — синтоїзм базується на обожненні сил природи, культі предків і сонця, наділяє усе існуюче живою душею. Зокрема, культ предків втілився у вшануванні богині сонця Аматерасу, яку вважали праматір'ю імператорської сім'ї. Існує міф про її перебування у небесній печері: коли світ занурився у пітьму, богиню виманили за допомогою дзеркала, що начебто й досі зберігається як реліквія в імператор­ській родині. Шанувалися також численні «ландшафтні» (природні) божества.

Синтоїзм помітно вплинув на становлення японської культури. Водночас він був відкритим до іноземних впливів, що забезпечило поширення у Японії буддизму:

японські правителі використали його, аби подолати ідеологічну роздрібленість країни з численними традиційними родовими та регіональними культами.

Синтоїзм і буддизм віддавна мирно співіснують у свідомості японців, при­чому радісні події, наприклад шлюб, прийнято освячувати у синтоістських хра­мах, а сумні, скажімо, похорон — у буддійських.

У середні віки європейські колонізатори запровадили у Японії християнство (католицизм), яке тоді досягло помітного статусу. Але прихильники традицій­них вірувань знищили японців-християн, і на довгі роки заборонили в'їзд хри­стиянам-європейцям до своєї країни.

3.7.2. Політика-юридична культура. Сильний вплив на формування се­редньовічного японського суспільства справили буддизм і конфуціанство. З V по XIV ст. японська суспільно-політична думка формувалася за китайським зраз­ком. Це супроводжувалося запровадженням відповідного законодавства, яке мало регулювати усі сфери життя народу (закони Тахо). Зокрема У—ЇХ ст. недарма називають епохою законів: у суспільну свідомість міцно входить ідея закону. Чинними були й норми архаїчного звичаєвого права, але вони мусили узгоджу­ватися з державним законодавством. Перші юридичні збірники, складені за китайськими зразками, формуються у VII ст. Тоді, наприклад, землею у країні володіла держава, хоча кожний громадянин мав право на власну ділянку.

Але з XIII ст., коли панівну позицію в державі зайняв клас лицарів-самураїв, на зміну імператорським законам прийшло законодавство феодальних кланів. Імператор перестав відігравати політичну роль у житті країни. Реальна влада відтепер належала самурайському вождеві сьогуну. Самураї, які культивували дух жорстокості та войовничості, створили для себе неймовірні привілеї. Прига­даймо, що, за наказом імператора, який став маріонеткою у руках воєнної ари­стократії, самурай мав право розрубати стрічного простолюдина, аби перевіри­ти гостроту меча. Так утверджувався страх перед правлячою кастою.

Психологія самурая формувалася у межах буддійських норм самодисциплі­ни та самозосередження, а оскільки буддизм дозволяє обмежуватися на вибір лише п'ятьма моральними максимами з восьми, то культивування у лицарському

середовищі виняткової жорстокості не суперечило нормам буддизму (хоча ця віра й закликає в принципі берегти все живе й співчутливо ставитися до нього).

3.7.3. Наука та освіта. Самурайський кодекс не вичерпує, звичайно, специфіки японської культури. Справедливо уславлена витонченість японського інтелекту. Японці уже в середні віки високо цінували в людині освіченість — за успіхи в навчанні нагороджували.

Вченість однак спочатку асоціювалася з релігійною (буддійською) освітою⁵⁵. Лише з XVII ст. у містах виникають світські школи, де викладає вчитель, а не буддійський священик. Освіта починає також демократизуватися: відтепер і простолюд опановує основи читання та ієрогліфічного письма.

Під китайським (конфуціанським та буддійським) впливом формується філософське знання. З VIII ст. у Японії з'являються історичні хроніки; реальність у них, щоправда, поєднувалася з міфами та переказами. Створено було також монументальну «Загальну історію нашої країни» у 310 томах, яку розпочав Хаясі Радзан, а завершив його внук Сюнсай.

У Х ст. фукає описав тваринний та рослинний світ Японії; тоді ж було створено і географічний опис країни. У XIV ст. з'явилися «Записки про медици­ну» Кадзівара, що налічували півсотні томів, У Японії розвинулася математика:

вчений Секі Таккадзу незалежно від європейських колег відкрив диференціаль­не обчислювання.

Вже у VII ст. у країні було відкрито астрономічну обсерваторію; проте глобус неба було створено лише у XVII ст,

3.7.4. Література й мистецтво. У першу чергу вплив буддизму позна­чився на інтенсивному розвитку середньовічної японської літератури: адже саме буддійська звичка до медитації прищепила японцеві культуру споглядання дріб­ниць життя, навчила бачити, так би мовити, у краплині води'відбиття великого світу. У цю пору складається самобутня японська лірика, виникають такі прозаїчні жанри, як роман, повість, новела. Книги писали ієрогліфами, запозиченими з Китаю.

У VII—ХЇІ ст. в Японії з'являється та розквітає літературна поезія, що виник­ла з народної пісні. Своєрідною формою стала танка (буквально — «коротка пісня»), п'ятирядковий вірш без рим та певного ритму. Головна думка зосеред­жена в 1—3 віршах, останні два містять висновок. Все це у своєму витонченому лаконізмі має передати скороминущу думку або спалах ліричного почуття, у якому стираються реалії та панує бажання людини:

Кленове листя, що тебе в осінніх горах вітер закрутив,

Хоча б на мить єдину

Не опадай-бо, очі застели мені,

Аби побачив я

Іще раз дім коханої.

{Какіномото Хітомаро)

Ще більш лаконічна форма хокку, що складається з трьох рядків. Ритм Її такий: у першому та третьому рядках — по п'ять складів, а в другому — сім.

.

Рими відсутні. Зазвичай хокку відображає світ почуттів людини, що глибоко переживає буття природи:

МІсяць з-за гори

світить милостиво й тим,

хто краде квітки.

Сліпня ти залиш!

Хто зна, може він. прийшов

в гості до квіток!

(Ісса)

У VIII сг. знавці та поціновувачі поезії склали велику антологію «Зібрання міріад листів», в яку увійшли і твори відомих поетів VII—VIII сг. — Акахіто, Хітамаро, Окура, і народні пісні. На початку Х ст. складено було ще одну поетичну антологію «Зібрання старих та нових пісень», що містила більше тисячі танка.

Японська проза, як і поезія, також починається з народної творчості. У VIII ст. була створена перша пам'ятка японської прози — «Літопис давніх справ». Це були записані зі слів народних оповідачів міфи та перекази про богів і героїв, історичні легенди та оповідання, розташовані в хронологічному порядку: від «створення світу» до VII ст.

У Х—ХІ ст. з'являються вже й романи ренесансного типу. Їх писали від руки на довгих сувоях, прикрашених кольоровими ілюстраціями; коштували ці ману­скрипти дуже дорого. Більшість романів, до нашого часу не дійшла; автори тих, що дійшли, — невідомі.

У літературному процесі середньовічної Японії брали активну участь і чолові­ки, і жінки. На початку XI ст. жінка, відома під іменем Мурасакі Сікібу, написала «Повість про блискучого принца Гендлі» — роман із захоплюючим сюжетом та великою кількістю дійових осіб, в якому створена широка картина життя епо­хи. Інша письменниця того часу — Сей Сенагон створила уславлену книгу «За­писки при подушці». Певного сюжету тут немає — перед нами лише думки та спостереження, викладені просто й літературно досконало. Тут трагічні перипе­тії кохання чергуються з комічними сценками придворного побуту, описом ін­триг імператорського двору й картинами природи. Авторка виступає в ролях придворної дами, коханки високих урядовців і самого імператора, люблячої доньки, розчарованої жінки, що шукає спокою в буддійському самозреченні.

«Спокійним розпачем», за влучним висловом одного дослідника, сповнений роман «Ісе Моногаторі», що підводить підсумок «куртуазній», церемоніальній придворній культурі Японії з її культом кохання та вишуканості; все приречене на загибель, лише буддійський монастир — притулок свободи духу.

Великі зміни, що відбулися в Японії наприкінці XII ст., коли феодали-самураї східних провінцій розгромили столичну знать і позбавили влади імператора, призвели до вульгаризації моралі, занепаду тонких почуттів. У країні вирували війни. Воїни-самураї понад усе ставили воєнну звитягу та вірність феодалу, а своє та чуже життя мали за ніщо.

Все це відтворилося в усній народній творчості: оспівувалися битви та заги­бель великих родів. У XIII ст. героїчний середньовічний епос стали переробляти

в історичні оповідання. Найвідоміше з них — «Сказання про рід Тайра», його славу та занепад.

Смуга піднесення героїзму тривала довго. Традиції витонченого літературно­го слова відновлюються поступово. Лкіне у XVI ст., коли почали бурхливо розви­ватися міста і стали друкувати багато дешевих книг, традиції ренесансної міської прози витискують середньовічне оспівування героїки. Спочатку суспільство пра­гне розважальних історій та казок. Але характерно, що у XIV ст. з'являється й така позначена рисами авторської індивідуальності книга, як «Записки з нудь­ги», яку створює виходець з аристократії, відомий під іменем ченця Кенко. У ній невимушене поєднано думки про життя, літературу, мистецтво, анекдоти та оповідання.

Міська література сягає висот наприкінці XVII ст. Створює чудові новели прозаїк Їкара Сайкаку,. складає свої уславлені класичні хокку поет Басьо, пише п'єси у віршах про долю простих міщан драматург Тікамацу Мондземон.

Буддистські ідеї втілилися і в середньовічній японській архітектурі, де ви­никають нові типи будівель — храми, монастирі, пагоди, палаци, запозичені з Китаю та Кореї. Планування перших японських буддійських храмових ком­плексів загалом відповідає корейським і китайським прототипам, але вони іноді набувають своєрідного завершення. Наприклад, відсутність в храмах приміщення для молільників або відхід від симетрії — суто японські особливості храмобудів­ництва. Буддійське святилище створювало ансамбль, що поєднував головний храм, храм для проповіді, дзвіницю, бібліотеку, пагоди та ворота.

Характерною буддійською храмовою спорудою став храмовий ансамбль Хорюдзі (VII ст.). Ансамбль храму був оточений суцільною огорожею та обхід­ною критою галереєю. Вхід на територію комплексу відкривали ворота, увінчані, подібно до храмів, кількома ярусами дахів. Головна споруда ансамблю — золо­тий храм (Кондо') (рис. 3.7.1) — уславилася чудовим живописом на стінах із зображенням райських світів. У центрі храму вміщено статуї" буддійських бо­жеств. Добре збереглася і пагода з п'ятьма ярусами, усередині якої — могутній стовбур кипарису, що, балансуючи, рятує пагоду від руйнування під час земле­трусу.

У VIII ст. споруджено храм Тодайзі з його золотим павільйоном — найбіль­шою у світі дерев'яною будівлею. Тут встановлено також бронзову статую Буд­ди висотою 18м. Подібні монументальні споруди втілювали також ідею величі, утвердження державної міцності Японії, яка у VIII—IX ст. стала імперією.

Перлиною національної японської архітектури вважається золотий павіль­йон у Кіото (XIV ст.) з його двома вигнутими дахами та трьома поверхами, оточеними покритими листовим золотом верандами. Павільйон гармонійно поєднується з озерцем та численними деревами й квітами, що ростуть навколо.

Дуже своєрідним є звичайний японський дім, що зовсім не нагадує тради­ційне європейське житло. Оскільки Японія — країна землетрусів, фундаментальні будинки тут зводити недоцільно й небезпечно, тому виник тип невеликого будинку з легких матеріалів (до паперу включно), надзвичайно функціонального, де не­має нічого зайвого; двері зазвичай розсувні; меблів обмаль тощо. При цьому

3.7.1. Золотий храм (Кондо)

простота й аскетизм житла якнайкраще відповідають буддійській ідеї тимчасо­вості й крихкості земного буття.

З введенням буддизму його ідеї знаходять образне втілення й у японській скульптурі.

Зі статуй найвідоміша Дайбуцу (Великий Будда; XIII ст.) у Камакурі. Висота цього бронзового монументу становить II,4 м; довжина самого лише обличчя Будди —4м. Напівзакриті очі, загадкова посмішка, трохи схилена голова, за­стигла поза виражають головну ідею буддизму — душевний спокій, безпристрас­ність та самоспоглядання.

У XII—XIV ст. поряд зі статуями буддійських божеств з'являються «побуто­ві» статуї ченців, воїнів, знатних сановників. Фігури найчастіше виконані з дере­ва, іноді Їх навіть вдягнено в натуральний одяг.

Але найсвоєріднішим видом японської скульптури є нецке — мініатюрні фігурки, що були поширені до XVII ст. Їх робили з кістки або дерева, зображаючи людей (ремісників, акторів, міфологічних героїв) або тварин. Через дві просверд­лені в нецке дірочки протягували шнурок від кисету, трубки, віяла тощо, який накривався поясом, а фігурка залишалася зверху на одязі як прикраса.

Зазнав впливу буддизму й живопис. Спочатку художники перебували під сильним китайським впливом. З середини VIII ст. з'являється інтерес до портрет­ного зображення видатних діячів японського буддизму (Сесін, Гієн, Гандзін та ін.).

Починаючи з IX ст. для японського буддійського живопису характерне ікон­не зображення мандоли (вівтаря), для створення якого використовували дорогі матеріали.

Твори релігійного характеру ще довго писали у китайському стилі. Світсь­кий живопис у вигляді картини-сувою та малюнка на поширених у японському інтер'єрі ширмах — яма пю-йо — з'являється в Японії в IX—XII ст. Художники почали писати яскравими фарбами пейзажі та придворні сцени, охоче ілюстру­вали також відомі романи сучасників. Живопис Японії особливо тонкий завдяки використанню прозорих фарб та такої вишуканої основи, як шовк. У зображен­ня органічно вписується як невід'ємний елемент каліграфія — ієрогліфічний напис.

У XII—XIV ст. у буддійських монастирях ченці-художники почали писати самою лише чорною тушшю вишукані за аскетизмом художньої мови картини на папері, які відтворюють складні настрої та натяки. Тоба Седзо, наприклад, зображуючи характерні повадки жаб, зайців, мавп, висміював у вигляді тварин негативні риси побратимів-ченців. У цій же техніці працював Сессью, який тонко передав у циклі «Чотири пори року» різні стани природи.

У своєму прагненні зрозуміти та витлумачити природу японці не обмежу­валися її художнім відтворенням. Мешканці розташованої на островах серед океану країни віддавна високо цінують кожний клаптик своєї кам'янистої зем­лі. Японці, живучи у постійному очікуванні смертоносного землетрусу, навчи­лися цінувати кожну мить буття як дарунок долі, Вони сформували неповтор­не японське відчуття природи. Тільки тут могли виникнути такі оригінальні свята, як День споглядання вишні, що цвіте, День вшанування риби карпа, яка мужньо пливе проти течії тощо. Відоме японське мистецтво укладання букетів, що відтворює філософський образ буття {ікебана); поряд з розкішни­ми квітами тут використовують сухі гілки, камені тощо, які символізують смерть та розпад.

Неповторним і складним видом мистецтва стали також японські сади — моделювання Всесвіту в мініатюрному вигляді. Мистецтво облаштування садіа на маленькій площі (іноді навіть на невеликій таці в інтер'єрі кімнати — бон-сої} уславило Японію на весь світ. Первісне такі сади виникали при буддійських храмах, потім в парках імператора, крупних феодалів, У садах насипають па­горб, що символізує високу гору, — образ Всесвіту; гору вкрито деревцями (для цього спеціально вирощували карликові породи дерев), іноді на вершині пагор­ба розміщують альтанку або пагоду; мініатюрний водоспад несе свої води до озера; вузенькі доріжки звиваються серед каменів, що поросли мохом; крихітні містки перекинуті через джерела.

Існували сади для прогулянок та сади-картини — лише для споглядання. Походження останніх має прямий зв'язок з поширенням у Японії дзен-буддиз-му. Саме в дзенськмх монастирях вперше з'являються відомі сади каменів, при­значені для самозаглиблення та споглядання. Наприклад, сад монастиря Рьоан-дзі (XV—XVI ст.) стоїть на крихітному майданчику (19 х 23 см), посиланому гравієм та обнесеному стіною. Гравій розчесаний граблями так, що нагадує морські хвилі, а 15 каменів на майданчику символізують розкидані острівки буття в морі порожнечі; хитрість устрою полягає в тому, що всі камені одним поглядом охопити неможливо — це символізує незбагненність буття.

У деяких садах встановлювали відокремлені, ніби загублені у просторі буди­ночки, де відбувалися призначені для буддійських обрядів духовного очищення «чайні церемонії» —- т япою, що супроводжувалися витонченими бесідами про мистецтво та поезію.

Ця церемонія символізує вивільнення духу від тлінної тілесності. В будиночок пролізають через невеличкий круглий отвір, із зусиллям, ніби зрікаючись буденно­го. Прояснення свідомості під впливом теїну означає вивільнення духу, нірвану.

У XV—XVII ст, чайна церемонія поширилася серед японських заможних городян та аристократії. Вона була й засобом відволікання від буденності, Й можливістю насолоджуватися елегантністю чайного павільйону, вишуканіс­тю посуду, символікою споживання звичайного чаю. Чудові чашки, ширми, віяла, скриньки, кімоно, які створювали вишукану атмосферу свята, охоче ви­готовляли відомі майстри прикладного мистецтва.

Споглядання саду, мальовничої ширми чи просто білої стіни, а також ритуал чаювання використовували дзенські ченці як засіб досягнення просвітлення — саторі шляхом зосереджених роздумів.

Великою популярністю користувався Золотий павільйон Кінкану з його са­дом-картиною (XIV ст.). Особливо багато храмів і палаців, оточених садами, зводилося у XV ст. в столиці Японії Кіото, де жили імператори.

У Японії шанували іємото — метрів мистецьких.шкіл, які зберігали та передавали учням традиції майстерності.

Під культовим впливом склався і японський театр. Театральне мистецтво у Японії споконвіку живилося традиціями синтоїзму; наприклад, у храмовій ін­сценізації синтоїстського міфу богиню сонця Аматерасу виманюють з темної печери, приваблюючи веселими танцями та співом,.

Буддійське вчення про переродження, про ілюзорність людського «Я», яке щохвилини змінюється, переходячи в щось інше, вплинуло на сприйняття жит­тя як свого роду театр масок.

У Х—ХІ ст. до ритуалу буддійського богослужіння введено було театралізова­ну виставу суга-ку, для якої характерні яскраві костюми, страхітливі маски, цю зображують сили добра та зла, музичний супровід на величезних (до 3 м висо­тою) барабанах. У XII ст. сформувалися вистави гаголсу. Це покликана розігна­ти злих духів процесія: танцюристи у масках, музиканти з флейтами та мідними тарілками; юнак, що веде прив'язаного «лева» (роль якого виконує актор) — символ приборканих пристрастей тощо.

Дата добавления: 2015-11-04