У Матенадарані — музеї рукописів Вірменії — зберігається величезний ста- 28 страница

У 1841 р. Є. Гребінка видав у Петербурзі українською мовою літературний альманах «Ластівка». На його сторінках було надруковано твори І. Котляревського. А. Боровиковського, В. Забіли, Т. Шевченка. Альманах став помітним явищем національно-культурного відродження й активізував українське літературне життя.

Провідну роль у процесі духовного відродження України відіграв геніаль­ний поет-романтик Тарас Шевченко (рис. 5.4.2). Він став джерелом духу та слова українського народу, утвердив його самостійність, залишив глибоким слід в історії духовної культури українського суспільства, виразив його мрії та надії. Вихід у світ віршів «Кобзаря», поем «Катерина», «Гайдамаки», «Сон». поетичної збірки «Три літа» та численних інших творів зробили поета централь­ною постаттю української літератури. Шевченко відродив історичну пам'ять укра­їнців. Художній метод його вдало поєднує обидві течії у романтизмі: прагненні:

самовиразу й прагнення народності. Його слово органічно особисте й щире, але водночас фольклорне у глибинних своїх джерелах:

О думи мої! о славо злая! За тебе марно я в чужому краю Караюсь, мучуся.,, але не каюсь!.. Люблю як щиру, вірну дружину, Як безталанну свою Вкраїну! Роби що хочеш з темним зо мною, Тільки не кидай, в пекло з тобою Пошкандибаю...

Його твори пройняті ідеями соціально­го та національного звільнення України. Твор­чість Шевченка мала величезний вплив на духовну культуру українського народу, ввій­шла до золотого фонду європейської та світо­вої культури.

Національне відродження, що почалося на Лівобережній Україні, мало вплив і на пробудження національної свідомості у Захід­ній Україні. Знаменною подією у національ­но-культурному відродженні краю був вихід у світ 1837 р. (Будапешт) літературного аль­манаху «Русалка Дністрова» (рис. 5.4.3). Це було сміливе утвердження українських цін­ностей та рідної мови, спрямоване проти куль­турного консерватизму. На сторінках альма­наху були опубліковані збірники народних дум і пісень, твори М. Шашкевича («Загадка», «Погоня» та ін.). В альманасі використовува­лася народна мова, а не «язичіє»; усі твори друкувалися громадянським шрифтом.

5.4.2. Тарас Шевченко

Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського наро­ду вписав Іван Франко— видатний україн­ський письменник, філософ, історик, фольк­лорист, етнограф, суспільний і культурний діяч (рис. 5.4.4), Його світогляд грунтував­ся на принципах демократизму та обстою­вання соціальної справедливості. Він почував себе «сином народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох».

Народне визнання принесли Франкові поетичні збірки «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», «Зів'яле листя». Серед художніх тво­рів Франка особливе місце посідають твори на історичну та соціальну тематику: «Захар Бер­кут», «Борислав сміється» й ін. Вершиною по­етичної творчості франка стала поема «Мой-сей». Головна "її тема — смерть пророка, якого не прийняв власний народ.

Франко багато уваги приділяв перекладам з європейських мов, які помітно збагатили українську культуру слова. Слово франка — карбоване за формою, насичене глибоким підтекстом, як, наприклад, у вірші «Каменярі», де поет за­кликає розбивати скалу насильства, пітьми, незнання;

Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинять вас. Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

Бо ж вам призначено скалу сесю розбить!

5.4.4, Іван Франко {портрет роботи О. Кульчгщько'і)

Визначними українськими прозаїками XIX ст. були Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, у чиїй творчості утвер­дилися реалізм, глибокий інтерес до націо­нальної тематики та демократична естетика. Особливу увагу приділяли ці письменники селянському побутові України, їх цікавили багатство й драматизм характерів, соціаль­но-психологічні колізії. Такі твори, як «Ін­ститутка» М. Вовчка, «Хіба ревуть волі, як ясла повні?» П. Мирного, «Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького увійшли до складу укра­їнської класики.

На межі XIX—XX ст. творили такі цікаві письменники-новатори, як М. Коцюбинський та В. Винниченко. Першого справедливо вва­жають «українським імпресіоністом», який надав українському слову повітряної легкос­ті, барвистості й тонкості колориту. Висвіт­люючи ті ж теми, що і його попередники,

письменник домагався глибокого, філософсько-естетичного звучання, скажімо, соціальної теми («Фата моргана»). Вражає інтерес Коцюбинського до поетично­го світу гуцульських Карпат («Тіні забутих предків»).

В. Винниченко, віддавши данину жорсткому натуралістичному стилеві, при­ділив велику увагу психології революціонера, гнобленого непосильними ідейни­ми завданнями, що обирає долю зрадника й обивателя («Записки, кирпатого Мефістофеля»).

Визначне місце в українській літературі посідає Леся Українка, її поезія — гімн мужності й протистоянню лихій долі («Контра спем сперо»):

Так, я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні.

Без надії таки сподіватись — Буду жити, геть думи сумні!

Поетеса створила понад 20 драматичних творів, втіливши у «вічних» обра­зах, узятих із світової історії, літератури, міфології, актуальні філолофсько-етичні проблеми української свідомості («Касандра», «Іфігенія в Тавриді»), яскраво виражена ідея свободи як найвищої цінності у п'єсі «Оргія», у якій використано давньоримський сюжет. Прикладом новаторського підходу до жанру є драма-феєрія «Лісова пісня», що філософськи, осмислює буття людини, спираючись на міфологічні ілюзії та фольклорну естетику. Леся Українка вільно володіла дванад­цятьма мовами, знала культуру багатьох країн Європи, Азії, Африки.

Пожвавилося духовно-творче життя української провінції. Значний внесок у розвиток соціально-психологічної школи в українській літературі кінця XIX— початку XX ст. зробила чернівецька письменниця Ольга Кобилянська. Талант її засвід­чений творами малої прози («Природа», «Некультурна», «До світла»), для яких характерне художнє новаторство, глибина соціально-психологічних характеристик

персонажів. До кращих творів письменниці належить соціально-психологічна повість «Земля», яка вирізняється розумінням пси­хології селянина, новаторською стилістикою, невимушеним використанням біблійного архетипу Каїна. Однією з перших в українській літературі Кобилянська звернулася до проб­леми емансипації жінки, створила образи жінок-інтелігенток у повісті «Ніоба» й ін.

Архітектура в Україні XVIII—XIX ст. переживає новий етап. Не пориваючи з ба­гатовіковими національними традиціями, вона вбирає у себе в цей період кращі досяг­нення архітектури європейської, зокрема сти­лю бароко. Протягом перебування України в складі Росії у стилі бароко було зведено чи­мало визначних історичних споруд: церкву Різдва Богородиці в Києво-Печерській лаврі (1696), Троїцький храм у Чернігові (1695), храм Воздвиженського монастиря в Полтаві (1709), Дзвіницю у Київській лаврі (1744);

архітектор І. Шедель. У бароковому стилі переоформлені були Софійський собор (рис. 5.4.5), Успенський собор у Лаврі, Ми­хайлівська церква Видубицького монастиря. Характерним зразком- бароко є також воро­та Зборовського (1746) в огорожі Київсько­го Софійського собору. На Київщині жив і творив архітектор С. Ковнір, за участю якого були споруджені дзвіниця на Далеких і Ближніх печерах Києво-Печерської лаври (рис. 5.4.6), церква Антонія і Феодосія у Василькові. В усіх цих будівлях повною мі­рою виявилися характерні риси українсько­го бароко: яскравий розпис, використання ліпнини, щедро різьблені та золочені багато­ярусні іконостаси.

Цікаво, що стиль бароко у Росії сприй­мався, не зважаючи на те, що тут працювали й такі зарубіжні майстри, як Б. Растреллі, ще й як «український стиль». Наприкінці XVIII ст. його було саме у такому формулюванні офі­ційно заборонено Святим Синодом у сфері церковного будівництва.

Нові тенденції запроваджує в українській архітектурі вихованець Могилянськоі академії І. Григорович-Барськи й. За його проектами

5.4.5. Дзвіниця Софійського собору у Києві, побудована коштом І. Мазепи

5.4.6. Дзвіниця Києво-Печерсько'ї лаври

побудовані Надворітна церква з дзвіни­цею в Кирилівському монастирі, церкви.

Покрова Богоматері і Миколи Набереж­ного, бурса Могилянської академії. У цих спорудах простежуються перші паросткіз стилю класицизму.

Серед видатних українських архітек­торів XVIII—XIX ст., що віддали данину класицизму, особливо знаний А. Мелен-ський, який протягом ЗО років був голов­ним архітектором Києва. Він спорудив і реконструював у місті чимало будівель-зокрема, корпус Духовної академії, церк­ву-ротонду на Аскольдовій могилі, буди­нок першого міського театру й ін.

У Західній Україні бароко природне підтримувалося авторитетом католицької традиції. Прекрасною пам'яткою барокової архітектури є собор Св. Юра у Львові

5.4.7. Собор Св. Юра

(рис. 5.4.7) (1745—1770), архітектором якого був Б. Мердерер (Беретіні). Тут гармонійно поєдналися масивні форми та ажурний декор, елементи витончено­го західного рококо і монументальність традиційного українського бароко. Од­нак у західноукраїнських землях постало протягом XIX ст. й чимало споруд у стилі класицизму (наприклад, наукова бібліотека ім. В. Стефаника у Львові). Своєрідним є Святодухівський собор у Чернівцях, побудований у стилі росій­ського класицизму: відомий просвітник краю митрополит Є. Гакман роздобув у Петербурзі нереалізований проект Ісаакієвського собору й. матеріалізував йогс у столиці Буковини.

Міська архітектура Східної та Західної' України в ці часи розвивається зг різними принципами. Західноукраїнські міста характеризувалися скупченняд'-вулипь, що справляли враження своїм виглядом і розходилися віялом від центру — ринкової площі з ратушею або магістратом посередині, Ця структура нагадує забудову центральноєвропейських міст, у яких вулиці та провулки росли стихій­но-природно, за ініціативою мешканців. Така забудова характерна для Львова-Дрогобича, Самбора, Чернівців й ін. Цим західноукраїнське місто відрізняється від східноукраїнського, що виникало за строгим, затвердженим особисто росій­ським імператором планом, в основі якого лежали принципи ясності, рівновіддаленості міських кварталів, математичної логіки (саме такий був план Петербурга.. столиці Російської імперії, що з'явилася спочатку на карті). Отже, простежу­ються два принципи життя: вільне містобудування як плід приватної ініціативи громадян і прагнення упорядкувати, життя громадянина «зверху^. До того ж, яг свідчив досвід Франції, «природна» забудова створювала можливості виникнен­ня численних революційних барикад, що моментально паралізували імператор­ського уряду

.

Малярство та скульптура епохи також зазнали спершу панування стилю бароко. Одним із яскравих представників цього стилю був Іван Руткович із Жовкви. Його творам властиві насичена палітра та динамічність композиції (Жов-ківський іконостас). Увага до образу простої, мудрої та мужньої людини помітна в іконописі західноукраїнських земель, зокрема, у творчості таких майстрів, як Ілля Бродлакович, Яцко з Вишні, Іван Маляр, Стефан Вишенський.

Розвивається український портретний живопис, особливо популярний се­ред шляхти та козаків. Були створені монументальні портрети Б. Хмельницького і видатних козацьких старшин. Ці портрети ще досить статичні, «тяжкі», у стилі стародавньої «парсуни» (від лат. регзопа), хоча в них уже простежується увага до людської індивідуальності.

Українське малярство дало й досконалих майстрів легкої, розкріпаченоЇ ма­нери, що працювали у стилях рококо та класицизму у XVIII—XIX ст. на теренах «російського культурного простору».

А. Лосенко, родом з Глухова, вчився у Петербурзі та Парижі; Його полотна — зразки імпозантного академічного класицизму («Прощання Гектара з Андро-махокв> та ін.). Віддав художник данину й українській історії у картині «Воло­димир та Рогнеда», виявивши, наскільки дозволяла класицистична умовність, інтерес до,слов'янського типажу та костюму.

Д. Левицький — син блискучого гравера Г. Левицького-Носа, що похо­див з козацького роду і залишив в історії українського мистецтва розкішні барокові композиції. Д. Левицький — майстер індивідуально-психологічного портрета. Йому належать портрети філософа Дідро, вельможі П. Демідова, серія портретів вихованок Смольного інституту. Художник уникає парадності, зображуючи людей у невимушеній, природній атмосфері, використовує ма­неру рококо.

В. Боровиковський, син іконописця Луки Боровика з Полтавщини, наслі­дував спочатку традиції барокового українського малярства; згодом перейнявся впливами рококо, пізніше класицизму. Надаючи сентиментально-емоційного виразу портретованим особам, художник досконало передає освітлення, пейзаж­ний фон, вимальовує складки одягу (портрети В. Арсеньєвої, М.Лопухіної, Ка­терини II).

Вийшли з України і найбільш талановиті скульптори епохи, які прославили себе на ниві російського мистецтва. Серед них — І. Мартос (1754—1835), який став професором, а потім і ректором Петербурзької академії мистецтв. За півсто­ліття своєї діяльності він створив чимало талановитих скульптурних робіт у бронзі та мармурі, серед них — пам'ятник Мініну і Пожарському в Москві (1804— 1818), монумент А.Рішельє в Одесі (1823-1828).

Класицизм приходив в Україну й через посередництво росіян. У 1853 р. у Києві на мальовничому березі Дніпра за проектом скульптора В. Демут-Малиновського й архітектора К. Тона був споруджений пам'ятник князеві Володими­ру Великому. Виконав його відомий майстер П. Клодт.

Важливий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва XIX ст. зробив Тарас Шевченко, талант якого яскраво виявився і у станковому живопи­сі та графіці.

5.4.8. Шевченко—маляр. «Катерина»

Він блискуче володів технікою ак­варелі, малюнка олівцем та пером. Шевченко є автором понад тисячі тво­рів малярства та графіки. Він один із перших звернувся до реалізму в зобра­женні життя і побуту, звичаїв, приро­ди, історичних пам'ятників рідного краю. Водночас реалізм Шевченка не­простий. Вихований у класицистичній школі відомого російського художника К. Брюллова, майстер надзвичайно стро­го підходив до техніки зображення. Іноді він звертався до мови українського фо­льклорного мистецтва. Його картина «Катерина» написана в народних тра­диціях: тут кожен елемент зображення — символічний (на думку деяких мис­тецтвознавців, наприклад, центральна жіноча фігура картини уособлює трагі­чну долю України, дуб на другому пла­ні — її силу і непокору тощо).

Деякі українські майстри увійшли до новаторського угруповання «Товариство пересувних виставок», що проголосило художній реалізм своїм методом. Про­славлене ім'я уродженця українського Чугуєва, автора численних жанрових по­лотен, портретів, малюнків І. Рєпіна; саме Рєпін став, канонізатором українська:

теми у живописі. Його «Запорожці, що пишуть листа турецькому султанові» — справжній гімн щедрості та героїзму українському національному характеру. Відома й картина Рєпіна «Вечорниці», в якій зафіксовано розваги молоді укра­їнського села. В самій Україні працювали такі члени цього товариства, як одесит К. Костанді, майстер жанрово-пейзажного твору («У хворого товариша» «У люди» та ін.). П. Нілус, учень Костанді, був родом з Поділля і присвятив сві;1 талант зображенню повсякденного, простого життя («На бульварі», «Біля кааі театру» тощо).

Поступово сформувалася справжня українська національна школа реалістич­ного живопису, що оспівувала історію краю, його природу та людей. Це твори -П. Левченка «Село», «На Україні», «На Харківщині», «Задвірки Софійської":

собору» (Київ). Майстром жанрової картини та ліричного пейзажу був С. Василь­ківський, автор полотен «Козача левада», «Козак і дівчина», «Дніпровські плат­ні», а також багатофігурної композиції «Бій запорожців з татарами». У Рєпіна учився М. Мурашко, майстер своєрідної композиції та вишуканого колорит-знавець людської психології. Зокрема М. Мурашко відкриває для глядачів сет* західноєвропейського побуту («На вулицях Парижа», «Біля кафе»), хоча ж лишається байдужим до української теми («Похорон кошового»),

Музично-театральне мистецтво України XVIII—XIX ст. багате й різнобарв­не, розвивається музична культура. Уже в другій половині XVII ст. Виникають

своєрідні професійні цехи музикантів, до репертуару яких входили військові марші, народна та інструментальна музика. Для підготовки професійних музи­кантів на Чернігівщині, наприклад, було створено музичну школу, що випустила у світ велику кількість освічених фахівців.

Серед них — всесвітньо відомий композитор Д. Бортнянський, що вчився у Італії, автор понад 100 творів хорової духовної музики, у тому числі двох літургій. Водночас він — автор кількох непересічних опер (деякі ставилися у Італії — «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій»), У його патетичній та проникли­вій музиці з'являються народні мотиви. З ім'ям Бортнянського пов'язують но­вий етап у розвитку української професійної' музики.

Поруч із ним користується заслуженою славою музикант і хормейстер А. Ведель, автор 29 церковних хорових концертів, мелодика яких будується й на принципах барокового партесного співу й на використанні елементів української фольклорної традиції.

Шлях високих духовних пошуків людини, драматичну картину боротьби присмеркових пристрастей і світлого релігійного почуття відтворив у своїй музиці М. Березовський, який теж вчився у Італії, був академіком-композито­ром, але, доведений до відчаю замовчуванням свого таланту та придворними інтригами у Петербурзі, покінчив життя самогубством. Канонізувавши поруч з Д. Бортнянським жанр світського хорового концерту, він виступив і як автор ряду духовних концертів та опери «Демофонт», використовуючи часом мелодії українського' фольклору.

Важливу роль у національно-культурному відродженні українського народу відіграло становлення сучасного театру. Основи українського професійного теат­ру були закладені у Харкові та Полтаві — центрах театрального життя України початку XIX ст. Директором і режисером Харківського театру став у 1812 р. Г. Квітка-Основ'яненко. До професійного складу трупи входили талановиті ак­тори, серед них — обдарований М. Щепкін, Коли на чолі Полтавського театру став І. Котляревський, з його ініціативи Щепкіна було викуплено з кріпацтва.

М, Щепкін, особистий друг Т. Шевченка, був справжнім новатором на ниві українського театрального мистецтва, здійснив перехід від класичної мане­ри гри до сценічного реалізму, став першим виконавцем ролей Виборного в «Наталці-Полтавці» і Чупруна в «Москалі-чарівнику».

Творча індивідуальність починає приваблювати загальну увагу: на ниві теа­трального мистецтва України XIX ст. плідно працює відомий у той час актор, співак, український композитор С. Гулак-Артемовський.

Функціонував театр у Києві, де починали свою творчість М- Старицький (як драматург) та композитор М. Лисенко, який стає творцем національного на­пряму в українській музиці.

Широко відомі опери М. Лисенка «Наталка-Полтавка», «Ніч перед Різдвом», «Тарас Бульба», вокальні твори під загальною назвою «Музика до Кобзаря», ро­манси на слова І. Франка, Лесі Українки, М. Старицького, Цей талановитий

5.4.9. Оперний театр у Одесі

композитор, піаніст, диригент, педагог і суспільний діяч при­ніс українській музичній куль­турі світову славу.

У 60-ті роки XIX ст. «Ар­тистичне товариство» в Єли-заветграді (нині Кіровоград) вперше в Україні поставило п'єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля», а у 70-ті роки — оперу С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Професійний театр в Єлиза-

ветграді створено у 1882 р. Тут грали відомі актори української сцени М. Садовський, М. Заньковецька, О. Виріна. Театр з великим успіхом гастролював у Києві, Чернігові, Харкові та інших містах України.

У Росії до українського театру ставлення було різне. Характерна рецензія на гастролі українських артистів, вміщена у модерністському журналі «Аполлон»:

«Приезжали малороссі, пели, танпевали. У украинской музі ноги на шарнирах:

сама ходит» (поч. ХХ ст.). Водночас відомий діяч російського театру К. Станіславський називав Кропивницького, Заньковецьку, Саксаганського, Садовського «блискучою плеядою», що нічим не поступається російським знаменитостям.

Слухачів кращих оперних сцен Європи та Америки дивували своїм голосом сестри-співачки, уродженки Тернопільщини Ганна та Соломія Крушельницькі, які вчилися мистецтву співу у Львові й вдосконалювалися в Італії. Серед їхнього репертуару — партії з опер Доніцетті, Моцарта, Брамса, Вагнера, Чайковського, Гулака-Артемовського, Лисенка. Зокрема С. Крушельницьку порівнювали з та­кими корифеями, як Карузо та Шаляпін. Водночас сестри-співачки брали активну участь у ювілейних вшануваннях українських письменників і композиторів, під­тримували творчі контакти з сучасною українською інтелігенцією.

Зростає суспільна увага до театральної справи. Будинки оперних театрів у Львові (архітектор 3. Горголевський) та Одесі (австрійські архітектори ф. Фельнер та Г. Гельмер) є окрасою європейської архітектури (рис. 5.4.9).

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Охарактеризуйте стан української мови та культури в період перебу­вання України у складі Російської та Метро-угорської імперій.

2. Наведіть приклади провідної ролі українців у культурному житті Росе ХУІІ-ХУІІІ ст.

3. Підтвердіть прикладами пробудження наиіонально-патріотичної думки. та формування, визвольних політичних програм в Україні XIX—XX ст.

4. В яких частинах України Церква більш ретельно оберігала національна культурну традицію?

5. У чому виявилося прагнення українців до вкорінення засад національної науки та освіти?

6. Опишіть явища літературного відродження в Україні цього періоду. Оха­рактеризуйте виняткову роль Тараса Шевченка у пробудженні національ­ної самосвідомості народу.

7. Які твори української архітектури, скульптури та малярства свідчать про розвиток українського мистецтва у період перебування України у складі Російської та Метро-угорської імперій⁷

5.5. ТРАГЕДІЯ ТА НАДІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ У XX ст.

5.5.1. Україна в боротьбі за національну самостійність. Духовний опір чужому пануванню, який розгорнувся в Україні ще у XIX ст. і був від початку локалізований винятково у сфері культури, спричинився у XX ст. до здобуття Україною незалежності і створення національної державності. Водно­час XX ст. можна визначити не тільки як небувалу ще перспективу великого національного відродження, але й як годину глобальної трагедії України та її культури.

Початок XX ст. ознаменувався зростанням хвилі національного піднесення, прагненням політичної й духовної свободи. Ця хвиля українського ренесансу породжує у певний момент і державну самостійність, і свободу релігійного са­мовизначення, і нечувано результативний літературно-митецький пошук. Хоча цей злет тривав недовго й був зруйнований більшовицькою експансією, він наче висвітлив потенційне майбутнє України, Початок нового століття став своєрід­ним алгоритмом глобальних подій, що розгорнулися згодом.

Наприклад, у Першій державній думі, скликаній в царській Роси-1906 р,, виникає Українська парламентська громада під проводом М. Грушевського. Програмою цього угруповання було здобуття української автономії.

7 (20) листопада 1917 р. національно-патріотична громадськість проголосила Укра­їнську народну республіку (рис. 5.5.1) під ке­рівництвом Центральної ради, яку очолив ви­датний вчений та культуролог Михайло Грушевський. Прагнучи дати селянам землю, за­безпечити розвиток виробництва й підняти рі­вень духовного життя, нова влада була, однак,

5.5.1. ДерДержавний герб та печатка УНР

зв'язана діями російського більшовизму.

Більшовики, що захопили владу у Росії, не були від початку впевнені у своїх можливостях і, під гаслом «самовизначен­ня націй», мусили дати волю, скажімо, Польщі та Фінляндії. Але коли спробу­вала стати на власні ноги Україна, — що означало, як відверто зізнавалися більшовицькі лідери, втрату «житниці», — до краю терміново ввели комуніс­тичні війська.

Вже 9—10 (22—23) грудня того ж 1917 р., не маючи підтримки в україн­ських масах, інтервенти проголосили встановлення радянської влади у прикор­донному, здавна зрусифікованому Харкові, й, спираючись значною мірою на російське пролетарське населення прилеглого Донбасу, розгорнули воєнний на­ступ ііроти незалежної української держави.

Оповитий ореолом героїки, та жертовності подвиг юнаків, що полягли за незалежність України у нерівному бою під Кругами 15 [28] січня 1918 р.

Подальше розгортання подій свідчило про неусталеність ситуації. Спроби зберегти національну самостійність під проводом Центральної ради, згодом — уряду гетьмана П. Скоропадського, іде пізніше — створеної 14 листопада 1918 р. Директорії під керівництвом С. Петлюри» спиралися на ініціативу свідомих укра­їнців, які Директорію підтримували масово й щиро. Проте стихія громадянської війни, засилля окрім більшовицьких загонів на території України ще й інших чужоземних (білогвардійських і німецьких, а згодом і польських) військ спри­чинили зростання анархії та бандитизму, яким українська влада не завжди у силі була протистояти. В цих умовах могли взяти гору лише найбільш одчайдушні й зухвалі угруповання, які не керувалися звичними нормами моралі. Такою силою й були більшовики, які запанували в Україні з 20-х років XX ст.

Західна Україна так само виявила всенародний порив до національної неза­лежності та прагнення до возз'єднання з іншими українськими землями (проголошення 1918 р. Західноукраїнської народної республіки).

Але Східна Україна залишилася під владою російського більшовизму, а Захі­дна — з розпадом Австро-Угорської монархії — під владою Польщі. Румунські окупанти захопили українську частину Буковини й частково Бесарабії.

Пізніше, під гнітом тоталітарного режиму, особливо ж у часи сталінського терору, Східна Україна переживала катастрофічні часи. Більшовицька влада ба­чила в Україні нескорену й свідомо орієнтовану на західні моделі життя провін­цію, яка була джерелом постійних проблем. Голодомор 30-х рр. був спробою «радикального вирішення українського питання» шляхом геноциду або принай­мні знищення працьовитого й самостійного українського господаря, оголоше­ного «куркулем»: після страшних уроків голодомору народ мав би перетвори­тися на тупих та деморалізованих кріпаків, які 6 годували Радянський Союз. Українській культурі також було завдано страшних і непоправних ударів.

Достатньо навести такі два приклади: близько 70% пам'яток старовинної архітектури Києва було висаджено у повітря; коли ж потрібно було написати шкільний підручник з української літератури, то не знайшлося жодного науковця-українця для цієї справи: всіх українських літературознавців було репресовано.

Непередбачувано трагічні наслідки мало приєднання до більшовицької дер­жави західноукраїнських земель після захоплення території Польщі німецькими фашистами та поділу сфер впливу між Гітлером і Сталіним. Перед тим західно­українське населення прийняло було Червону армію з усією щирістю, доки не запрацював людиноненависницький механізм сталінських репресій.

Подальші трагічні сторінки української історії були ще менш сприятливими для розвою культури. Україна стала кривавим полем, основним полігоном вели­кої політичної гри; західне суспільство попустило фашизацію Німеччини у надії створити захисний вал проти експансії міжнародних комуністичних сил, які розташувалися у Москві. Під хвилею гітлерівської окупації українці не одразу самовизначилися: від початку дехто сприймав (і не без ентузіазму) німецький фашизм як звільнення від більшовизму. Та врешті-решт національно-визволь­ний рух в Україні змушений був боротися на два фронти — проти більшовиків і фашистів водночас. Закінчилося це перемогою над гітлеризмом та утверджен­ням комуністичного режиму по всій Україні. Одним з парадоксів історії є те, що вперше від часів київської державності всі українські землі злучилися, хоча й не набули, звичайно, самостійності.

Дата добавления: 2015-11-04