58] Вивільнив: якось і груди звільнив од залізних обіймів,
59] Передихнути ж не міг: не дає супротивник зібратись
60] З силами - шию уже захопив. Ось тоді я коліном
61] Мусив торкнутись землі, а губами - пісок зачерпнути.
62] М язами слабший, ніж він, я до хитрощів тут же вдаюся:
63] Змієм роблюся в юнким, висковзаю із рук йому спритно.
64] Вже я повзу по землі, вигинаючи кільцями тіло,
65] Грізно шиплю і роздвоєний з пащі язик виставляю.
66] Над перевтіленням цим посміявся герой із Тірінфа:
67] «Зміїв бороти,- сказав,- це забава моя ще з колиски!
68] Стань хоч найбільшим із них, Ахелою, та гідрі Лернейській
69] Не дорівняєш: хоч як не тягнись, ти - дрібна її частка.
70] Множилась навіть од ран; із голів - а їх сто було в неї -
71] Ні однієї безкарно зрубать я не міг: на тім місці
72] Дві поставало, і вдвоє сильніша була її шия.
73] Все ж я приборкав її й полонив, хоч вона и поростала
74] Зміями, наче галуззям новим, од ударів - рясніша.
75] Хто ти такий проти неї? Підроблений змій, що чужою
76] Зброєю, бачте, грозить, під чужим заховавшись обличчям».
77] Мовивши, зверху, мов зашморгом, він мені пальцями стиснув
78] Горло, і вже я почав задихатися, наче у кліщах.
79] Якось я пальці великі просунув, щоб віддих зловити.
80] Марно старався, однак. Перевтілитись змушений втретє, [156]
81] Став я биком; заревівши, двобій вже биком починаю.
82] Той мене зліва схопив за підгрудок і мчить побіч мене.
83] Роги мені пригинаючи, поки я глибоко в землю
84] Ними з розгону не вбивсь, на глибокий пісок повалившись.
85] Мало того: він крицевий мій ріг, як тримав у правиці,
86] Так, наче гілку, й зламав і чоло божественне споганив.
87] Німфи річок освятили той ріг: його вщерть і плодами,
88] Й квітом пахучим наповнивши, Рогом достачі зробили».
89] Мовив, і тут увійшла, підібравши поділ, мов Діана,
90] Німфа, з прислужниць одна, що по плечах розпущені мала
91] Коси, й той ріг подала пребагатий; у ньому ж - дарунки
92] Осені: щедрі солодкі плоди, що вінчають гостину.
93] Щойно проміння торкнулося гір і заблис над землею
94] День,- розійшлись юнаки. Не хотіли чекати, щоб ріки
95] Стали спокійними знов, -щоб, опавши, розбурхані води
96] Звичним побігли руслом. Ахелой же суворе обличчя
97] І покалічений лоб у ріку глибодонну занурив.
98] Тільки цим рогом одним поплатившись, окрасою лоба,
99] Цілим лишивсь Ахелой. Але й цю свою ваду він легко
100] То комишевим вінком, то вербовим приховував листям.
101] Ти ж поплатився життям, на цю діву поквапившись, Нессе!
102] Пущена з лука крилата стріла тобі спину прошила.
103] Саме тоді з молодою дружиною син Громовержця,
104] В отчий вертаючись край, Зупинивсь над бурхливим Евеном,
105] Він од зимових негод аж запінивсь; виходячи з себе,
106] Вир побіч виру крутив - годі й думати про переправу.
107] Поки вагався Геракл (за жону- не за себе боявся),
108] Несе підійшов,, що не тільки був дужий, а й знав усі броди.
109] «Я вже подбаю,- сказав,- щоб вона на тім березі стала.
110] Ти ж при одвазі своїй можеш плавом пуститись, Алкіде!»
111] Зблідлу не тільки од хвиль рокітливих, але й від кентавра,
112] Взяв калідонку герой аонійський і Нессу довірив.
113] Сам же, як був,- сагайдак мав на плечах і лев ячу шкуру.
114] Бо свою довбню і зігнутий лук на той бік перекинув,-
115] «Вже як почав я плисти - течію подолаю!» - промовив.
116] І без вагання пливе навпростець; не шукає, де менше
117] Річка бурлить: він не з тих, що пливе собі за течією.
118] Ось і на березі став, уже й лук із землі піднімає;
119] Втім, наче голос дружини почув. Озирнувсь, а вже з нею
120] Щезнути хоче кентавр. «Ти куди? Не надійся на прудкість
121] Ніг своїх! - грізно гукає Алкід.- Я до тебе звертаюсь,
122] Нессе двообразний! Стій! На моє посягати не важся!
123] Нехтуєш мною - то батька свого пригадай, Іксіона,
124] Й колесо - муку його - і не рвися до втіх незаконних.
125] 1 не втечеш, хоч на кінську свою розраховуєш силу:
126] Раною наздожену, не ногами!» Підтверджує ділом [157]
127] Слово останнє: напнув тятиву й втікачеві стрілою
128] Спину прошив - і стримить із грудей гачкувате залізо.
129] Тільки той вирвав стрілу - з обох отворів тут же струмками
130] Вдарила кров, що з їдкою лернейською змішана жовчю.
131] Несе, підхопивши цю кров,- «Не помру я, одначе, без помсти»,-
132] Мовив до себе й накидку, просяклу гарячою кров'ю,
133] Тій, котру викрав, дає: «Ти любов,- каже,- нею привернеш».
134] Часу чимало спливло, і Геракла великого слава
135] Світ обійшла й пригасила в Юнони до пасинка злобу.
136] Жертву Кенейцю-Юпітеру скласти збиравсь переможець,
137] Взявши Ехалію. Слуху ж твого, Деяніро, торкнулась
138] Чутка; до правди вона, говірка, додавати неправду
139] Любить - спочатку мала, вона зросту в брехні набуває.
140] Ось Деяніра, кохаючи, вірить у те, що Іоли
141] Прагне Амфітріонід. Налякавшися зради нової,
142] Волю сльозам, нещаслива, дала, мовби справді хотіла
143] Виплакать горе своє. А тоді, схаменувшись: «Навіщо
144] Так побиваюсь? Хіба що суперниці,- каже,- на втіху.
145] Скоро вона буде тут. Якесь рішення треба прийняти,
146] Поки не пізно, щоб ложа мого не торкнулась повія.
147] Плакать мені чи мовчать? Бути тут, чи в свій край повернутись?
148] Кинути дім свій? Чи, вдавшись до крайності, опір ^чинити?
149] Що, коли я, Мелеагре (тобі ж бо доводжусь сестрою!),
150] Зважусь на вчинок лихий і, суперницю звівши зі світу,
151] Людям засвідчу, як може помститись покривджена жінка».
152] Всяке їй в голову йде; на однім зупинилась, одначе:
153] Мужу своєму накидку послати, що змочена кров'ю
154] Несса,- як засіб, що може роздмухать кохання пригасле.
155] Ліхасу згорток, незнаний для нього, вручає і просить,
156] Бідна, собі ж на велику печаль, щоб цей дар якнайшвидше
157] Він її мужу відніс. А герой, розгорнувши накидку,
158] Плечі отрутою гідри Лернейської радо вкриває.
159] Ладан димить на жертовнику. Перші слова молитовні
160] Мовить.великий Геракл і вино ллє на мармур із чаші.
161] й тут, од жертовного полум'я заворушившись, отрута
162] В різні боки розпливлась, обліпила Гераклове тіло.
163] Зціпивши зуби, він, поки ще міг, намагавсь не стогнати.
164] Врешті, нестерпним став біль. Мармуровий вівтар одштовхнувши,
165] Скрикнув Алкід - і луна розляглась по залісеній Еті.
166] Поспіхом хоче зірвати з плечей смертоносну накидку -
167] З нею, однак, він і шкіру зриває, і - страшно сказати! -
168] То прилипає тканина до тіла - зірвать неможливо,
169] То, відділившись, оголює виразки, де-не-де - й кості.
170] Вже й сама кров,- як розпечене лезо, бува, в прохолодну
171] Воду занурити,- і закипає, й шипить на отруті.
172] Міри стражданням нема. Вже вогонь пожирає осердя,
173] Піт усім тілом струмить, перемішаний з темною кров'ю. [158]
174] Жили тріщать у вогні, й коли жар непомітний для ока
175] В мозок пробивсь кістковий,- тоді, знявши до неба долоні.-
176] «Болем моїм,- закричав,- упивайся, Сатурнова донько!
177] Мстива, впивайсь! І, з висот на страшну поглядаючи муку.
178] Серце жорстоке втішай! Та коли 6 нині зглянувсь на мене
179] Ворог тяжкий, тобто ти,- то зболілу в стражданнях, немилу
180] Душу, народжену лиш для трудів, забери з мого тіла!
181] Дар мені зробиш. А дар такий мачусі й личить робити.
182] Я Бусіріда зборов, що невинною кров ю мандрівців
183] Храми богів оскверняв. Я в Антея суворого вирвав
184] Міць материнську землі. Чи тритілий пастух іберійський
185] Страху на мене нагнав, чи злякав мене пес триголовий?
186] Роги могутні бика чи ж не цими руками пригнув я?
187] Сила цих рук і в Еліді відома, й на водах Стімфальських,
188] І в Партенійських гаях. Завдяки вашій доблесті, руки,
189] Золотом із Термодонта я викрав оздоблений пояс.
190] Яблука вами зірвав, що дракон їх беріг невсипущий.
191] Моці моїй не оперлись кентаври; піддавсь їй нищитель
192] Краю Аркадського - дикий кабан. І даремно зросталась
193] Гідра порубана; марно, поранена, множила сили.
194] Мало того: лиш побачив я коней фракійських, що ситі
195] Кров ю були, біля ясел, набитих тілами людськими,-
196] їх розметавши, я вклав одночасно й господаря коней.
197] Здавлена цими руками Немейська громада простерлась.
198] Небо на шиї тримав. Натомилась давати накази
199] Гнівна дружина Юпітера - я ж був невтомний у ділі.
200] Й раптом - нова навалилась біда: проти неї безсилі
201] Мужність і довбня моя; вже в легені проник, відчуваю,
202] Пломінь їдкий, пожирає, захланний, усе моє тіло.
203] Щасний, проте, Еврістей! То чи може хтось вірити нині
204] В те, що існують боги?» - простогнав, і верхів'ями Ети,
205] Зранений, рушив. Так іноді бик із застряглим у боці
206] Списом бреде, хто ж метнув,- порятунку шукає у втечі.
207] То він постогнував глухо, то раптом спалахував люттю.
208] То намагався, та все надарма, з себе одяг зірвати.
209] То по дорозі дерева ламав, то на гори в нестямі
210] Звалював гнів, то простягував руки до отчого неба.
211] Ліхаса раптом побачив, слугу, що тремтів у печері,
212] Й, геть ошалівши, втрачаючи розум од лютого болю,-
213] «Ліхасе! - крикнув йому.- Чи не ти мені дав цей смертельний
214] Дар? Чи не ти мене зводиш зі світу?» А той з переляку
215] Блідне й лепече в своє оправдання слова невиразні.
216] Ось вже й до ніг йому впав, та Алкід ухопив нещасливця.
217] Добре ним кілька разів розмахнувшись, пустив на Евбейські
218] Води, і той стрімголов полетів, наче пущений з пращі;
219] Так він летів, і розтратив тепло, й затвердів поступово.
220] Як од холодного подуву - кажуть - дощі загустілі [159]
221] Снігом стають, а потому й сніжинки, кружляючи легко,
222] Врешті, збиваються в кульки дзвінкі й висипаються градом.
223] Так ось і він, коли велет його у порожняву кинув,
224] Крові од жаху позбувсь; розгубивши й соки життєві,
225] В скелю німу, за прадавнім переказом, перемінився.
226] Ще й дотепер із Евбейського моря чоло піднімає
227] Скеля не дуже стрімка, віддалік до людини подібна.
228] Камінь цей Ліхаса ймення зберіг, і його не торкнеться,
229] Наче б живого, моряк. Ну а ти, Громовержця нащадку,
230] Дров, що на Еті зросли, нарубавши, у стіс їх для себе
231] Сам же кладеш, а свій лук і місткий сагайдак, і несхибні
232] Стріли, що їм було суджено знову побачити Трою,
233] Сину Пеанта вручаєш. Слугуючи, той роздуває
234] Полум я. Поки пожадливо лиже воно деревину,
235] Ген, аж на верх того стосу ти шкіру немейського лева
236] Стелиш і, замість подушки під голову довбню поклавши,
237] Мов до гостини приліг, яснолиций, на лев'ячій шкурі
238] Серед наповнених чаш, із вінком запахущим на скронях.
239] Полум'я аж стугонить, відусіль уже рветься до того,
240] Хто зневажає його, хто посмів у вогонь похоронний
241] Так незворушно лягти. Налякались боги, що загине
242] Славний землі захисник. їм, відчувши те, з радістю в серці
243] Каже Сатурній таке: «Мене тішить, о жителі неба,
244] Ваша тривога! Сьогодні я сам себе палко вітаю
245] З тим, що чутливого серцем народу я - владар і батько,
246] Бо співчуття виявляєте щире ви й сину моєму.
247] Хоч заслужив він у вас на цю ласку своїми ділами,
248] Я зобов'язаний вам. Хай не мліють, одначе, од страху
249] Віддані ваші серця; не кляніть цього полум'я марно:
250] Все подолавши,- й вогонь, котрий бачите, він подолає.
251] Лиш материнською часткою силу вогненну відчує;
252] Що ж є у ньому від мене,- те вічне, позбавлене смерті,
253] їй непідвладне, ні в якому жарі зотліти не може.
254] Хай він труди на землі завершить - я в оселі високі
255] Радо візьму його. Вірю, що всі небожителі схвалять
256] Волю мою. Та коли буде прикро комусь, що з богами
257] Сяде Геракл, що таку йому виділив я нагороду,-
258] Врешті, погодиться з цим, коли всі його зважить заслуги».
259] Схвально кивнули боги. І здалось, що й жона Громовержця
260] Не спохмурніла. Проте, коли владар закінчував мову,
261] Стала хмурною: кінцеві слова не сподобались, видно.
262] Ну, а тим часом, що силі вогню піддавалося, тлінне,-
263] В попіл»Мульцібер те обернув, і Геракл на обличчі
264] До невпізнання змінивсь. Що від матері мав,- спопелівши,
265] З димом пішло; що було від Юпітера в ньому,- лишилось.
266] Як, оновившись, змія, що зі шкірою старість скидає,
267] Свіжій радіє лусці, що вилискує-грає під сонцем, [160]
268] Так і тірінфський герой, увільнившись од смертного тіла.
269] Мовби розцвів своїм кращим начатком: на зріст видавався
270] Вищим і виглядом, як у богів, почав острах будити.
271] Взяв його батько тоді всемогутній і в простір захмарний
272] На четверні з ним піднявсь і вмістив між зірки променисті.
273] Нижче пригнувсь під вагою Атлант. Ще й тоді свого гніву
274] Не позабув Еврістей: як на батькові мстивсь, так, жорстокий,
275] Мститись на синові став. При сумній арголідській Алкмені
276] Вірна Іола була. їй звіряла вона свою тугу,
277] їй повідала про синові подвиги, світу відомі,
278] їй - про свої ж невеселі пригоди. З веління Геракла
279] Гілл, його син, із Іолою ложем і серцем з'єднавшись,
280] Лоно їй виповнив сім ям чудовим. До неї Алкмена
281] Так обізвалась: «Боги хай сприяють тобі, хай наближать
282] Час, коли ти, вже дозріла для родів, почнеш Ілітію
283] Кликати, діву, що вам, боязким породіллям, сприяє,
284] Ту, що мене обійшла, намовлянням Юнони піддавшись.
285] День наставав, коли мав трудівник народитись великий -
286] Син мій, Геракл. До десятого знаку підбилося сонце.
287] Від тягару в мене випнувсь живіт, і важка моя ноша
288] Свідчила явно про те, що лише від Юпітера-батька
289] В лоні я плід понесла. Не було в мене сили терпіти
290] Надто великих страждань. Ще й тепер, коли їх пригадаю,
291] Дрож обгортає мене, повертається й болю частина.
292] Так сім ночей і сім днів я страждала. Переймами, врешті,
293] Стомлена вкрай, простягнула благально долоні до неба -
294] Кликати стала Люціну й богів, що стоять при пологах.
295] І появилась, але не з добром, на мій заклик Люціна:
296] Злобній Юноні віддать мою голову в жертву готова.
297] Тільки-но зойки мої вона вчула - й присіла на вівтар
298] Перед дверима насуплена, й, ногу заклавши на ногу,
299] Сплівши чимдуж свої пальці й руками обнявши коліна,
300] Не дозволяла мені розродитись; закляття шептала -
301] Силою тих заклинань зупиняла назрілі пологи.
302] Я ж у потугах страшних за невдячність ганьблю, нерозумна,
303] Батька богів. Собі смерті бажаючи, так побиваюсь,
304] Що й кам яний би розм як. Побіч мене - й жони кадмейські
305] Зглянутись молять богів, утішають мене в своїх муках.
306] Серед служниць Галантіда була там із простонароддя,
307] Жовтоволоса, що завжди спішила своїй господині
308] Послугу добру зробить. От і видалось їй, що Юнона
309] Щось замишляє лихе. Час од часу виходячи з дому,
310] Бачила, як на жертовнику гнівна богиня сиділа,
311] Як вона пальці сплела й охопила руками коліна.
312] «Хто б не була ти,- їй каже,- вітай цього дому хазяйку:
313] Врешті свого домоглась молитвами й родила Алкмена!»
314] Миттю схопилась богиня пологів, розвівши руками [161]
315] З дива, й таки народила я, тільки-но вузол розплівся.
316] Ввівши в обман божество, почала Галантіда сміятись.
317] Поки сміялась, її за волосся схопила богиня
318] В гніві; з землі не дала їй піднятись, пригнувши додолу
319] Тулуб; у ноги звірячі насамперед руки змінила.
320] Жвавість колишня у ній збереглася, не втратила й спина
321] Барви своєї, на вид невпізнанною стала, одначе.
322] А через те, що брехнею взялась помогти породіллі,-
323] Родить устами й у наші доми, як раніше, вчащає».
324] Мовила так, і на згадку про давню служницю зітхання
325] Вирвалось їй із грудей. На той смуток озвалась невістка:
326] «Журишся, матінко, тим, що чужа тобі зовсім людина
327] Вигляд утратила свій. А якщо розповім я про дивну
328] Долю своєї сестри? Від ридання і туги, щоправда,
329] Важко мені говорить. Одиначкою в мами зростала -
330] Я народилась од другої - вродою перша Дріопа
331] 3-між ехалійських дівчат. Ось її, що позбулась дівоцтва,
332] Звідавши силу того, кому Делос покірний і Дельфи,
333] Взяв Андремон за жону - й тим набув собі слави щасливця.
334] Озеро є, берегами своїми похилими схоже
335] На побережжя морське; по краях його - мирт зеленіє.
336] Стала над озером тим - бо ж не відала долі - Дріопа,
337] Німфам, на горе своє, принесла ще й вінки запахущі;
338] Мала й дитя на руках, дорогу свою ношу: хлопчині
339] Й року тоді не було - молоко собі ссав іще тепле.
340] Тут же, таки при воді, мов тірійською барвою гордий,
341] Лотос пишавсь водяний, розквітав, сподіваючись ягід.
342] Цвіт обривать з нього стала Дріопа й давати хлопчині,
343] Щоб забавлявсь. Я й сама (бо була там) до лотоса руку
344] Вже простягла, та побачила раптом: із квітів раз по раз
345] Капає кров, а гілками мов дрож пробігає із жаху.
346] Тут, запізнілі на жаль, нам селяни про німфу Лотіду
347] Розповіли, як тікала вона від зухвальця Пріапа,
348] В дерево це обернувшись, що ймення її зберігає.
349] Звідки ж могла про це знати сестра? Налякавшись, хотіла
350] Німфам покласти вінки й відійти відтіля, але годі:
351] В землю ногами вросла. Хоче вирвати їх, та не може,
352] Тільки хитається злегка на них, а вже тілом поволі
353] Знизу повзе шорсткувата кора, вже й до лона сягає.
354] З розпачу, вгледівши це, хоче рвати волосся, та в жмені -
355] Листя зеленого жмут: уже й голову листя покрило.
356] Втім малолітній Амфіс - те імення від діда Евріта
357] Він перейняв - під устами вже чує, що в матері груди
358] Тверднуть, що з них молока ані крапельки виссать не може.
359] Я була свідком нещастя того, допомоги ж подати,
360] Сестро, тобі не могла! Та, наскільки було в мене сили,
361] Стовбур обнявши й гілки, намагалась їх ріст зупинити. [162]
362] Й, вір мені: прагнула я під тією ж сховатись корою.
363] Ось Андремон, чоловік, ось її заклопотаний батько
364] Хочуть Дріопу знайти. Та хоча вони кличуть Дріопу,
365] Лотос показую їм. Деревину цілують ще теплу,
366] Потім у землю й самі, до коріння припавши, вростають.
367] Тільки обличчя одне, моя сестро-голубонько, в тебе
368] Деревом ще не взялось! По корі, по листках, що недавно
369] Тілом були,- наче сльози пливуть. Поки слово ще може
370] Злинути з уст, вона повнить повітря такими жалями:
371] «Вірте - якщо до істот нещасливих ще є якась віра -
372] Кару несу без вини, присягаюсь богами святими!
373] Чесно жила я; коли щрсь приховую - хай нині всохну,
374] Втративши зелень свою, хай, порубана, з димом розвіюсь.
375] Час, проте, з рук материнських - гілок - це дитятко забрати!
376] Хай годувальниця візьме його. Ви ж подбайте, щоб часто
377] Ссав він отут молоко й забавлявся під тінню моєю.
378] А розмовляти почне - нагадайте, щоб мамі вклонився
379] й сумно сказав: «Моя мати живе під цією корою».
380] Хай він, однак, уникає озер і з дерев не зриває
381] Цвіту, хай тілом богів кожен кущик йому видається.
382] Мужу мій любий, прощай! Моя сестро, мій батьку, прощайте!
383] Тільки, молю, бережіть, якщо й вам я колись була люба,
384] Зелень мою від серпа, від голодної завжди худоби.
385] А через те, що до вас нахилятись мені вже не дано,
386] Ви підійдіть і до вуст моїх, поки торкнутись їх можна,
387] Ваші уста протягніть, піднесіть ще й маленького сина!
388] Більше, на жаль, не скажу: ось і шию мою білосніжну
389] Вже затягає кора, у верхів'ї зеленім гублюся.
390] Можете й віч не змикати мені, бо й без вашої ласки
391] Світло в зіницях моїх під корою навіки погасне».
392] Змовкли на тому вуста й одночасно корою взялися;
393] Віти ж іще якийсь час берегли теплоту її тіла».
394] Поки Іола це диво розказує, поки Алкмена
395] Пальцем з обличчя сльозу витирає у доньки Евріта,
396] Хоч просльозилась сама, їхню тугу розвіяло раптом
397] Диво нове: на високім порозі, ще майже хлопчина,
398] З ледве помітним пушком, що засіявсь на лицях рум яних,
399] Став Іолай, до років молодечих повернений чудом.
400] Так прислужилась йому від Юнони народжена Геба,
401] Мужа проханням піддавшись. І вже присягтися готова,
402] Що після нього ніхто домогтись цьою дару не зможе.
403] Та почала, спохмурнівши, Феміда: «Незгоди у Фівах
404] Будять війну. Капанея ж ніхто, крім Юпітера-батька
405] Не подолає. Впадуть два брати один одному рівні,
406] Лоно розкриє земля, й свою тінь в її надрах побачить,
407] Хоч і живий ще віщун. Материнською кров'ю помститься,
408] Долі не знаючи, син - благородний злочинець - за батька. [163]
409] Вражений вчинком своїм, позбувшись і розуму й дому,
410] Від Евменід утікатиме й від материнської тіні,
411] Поки злочинного золота в нього жона не попросить,
412] Поки Фегеєвий меч не застрягне в спорідненім боці.
413] Щойно тоді Ахелоя дочка, річкова Калліроя,
414] Буде Юпітера слізно благать, щоб додав її дітям
415] Віку, щоб месника смерть не лишалася довго без помсти.
416] Бог, молитвами зворушений, пасербицю і невістку
417] Ждати не змусить: хлоп'ят у дозрілих мужів перемінить».
418] Щойно промовила те, відкриваючи долю майбутню,
419] Віща Феміда,- гуртом почали гомоніти всевишні:
420] Всі нарікають на те, чому й іншим не дано втішатись
421] Правом на ласку таку. Те, що муж її віком похилий,
422] Паллантіаду гнітить. Зажурилась ласкава Церера,
423] Що посивів Ясіон. Еріхтонію вік молодечий
424] Прагне вернути Вулкан. А Венера домовитись хоче,
425] Дбаючи про майбуття, щоб Анхіса в літах обновити.
426] Всяк із богів комусь рад посприяти, й у тому завзятті
427] Вже назрівала сварня, та Юпітер, повівши бровою,
428] Втрутився словом таким: «Якщо є в вас до мене повага,
429] Змовкніть усі! Чи аж так загордились ви, що й проти Долі
430] Маєте намір піти? Це ж вона Іолая вернула
431] Знов у колишні роки. Каллірої сини помужніли
432] їй завдяки, й не потрібно було ні пихи, ані зброї.
433] Доля й над вами всіма, а щоб цим ви не дуже смутились -
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 33 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |