|
385] Бачить: готується смерть - і б є себе в груди старенька,
386] Зойкнувши, й одяг у розпачі рве і, здійнявши їй з шиї,
387] Геть одкидає петлю, і тоді бере Мірру в обійми,
388] Плаче й розпитує, що на ту стежку її спрямувало.
389] Дівчина мовчки стоїть, від землі не відводячи зору.
390] Жаль їй, що так по-дурному зірвалася спроба померти.
391] Молить стара своїм сивим волоссям, оголює груди
392] Висохлі, молить колискою й покорг.ом першим, солодким,
393] Щоб свою тугу їй звірила. Дівчина ж тільки зітхає
394] І відвертає лице. Але та, щоб свого домогтися,
395] їй обіцяє не тільки мовчанку: «Довіришся,- каже,-
396] То й посприяю тобі, хоч стара вже, не згірш молодої.
397] Може, пройняв тебе шал - пошепчу, заварю тобі зілля.
398] Може, зурочена ти - ворожильним обрядом очищу.
399] Може, гнівляться боги - їх молитвою можна власкавить.
400] Що ж могло трапитись ще? Процвітає твій дім, і достаток
401] Не покидає його. Ще живуть твої батько та мати!»
402] Мірра здригнулась, почувши про батька; з грудей мимоволі
403] Вирвався стогін тяжкий. Але няня й тоді ще нічого
404] Не запідозрила. «Мабуть, закохана»,- думка майнула.
405] Правду дізнатися хоче будь-що; до старечого лона
406] Горне заплакану, слізно блага, щоб у горі своєму
407] Звірилась. Не випускаючи Мірри з обіймів старечих,
408] Каже їй: «Мабуть, кохаєш когось. Не хвилюйсь: помічною
409] Буду й у цьому тобі. Ні про що й здогадатись не зможе
410] Батенько твій». На те слово од няні вона відсахнулась, [181]
411] Мов божевільна, й припавши до ложа: «Облиш мене,- каже,-
412] Згляньсь!» А що й далі старенька вивідує: «Годі! - гукнула,-
413] Ятрити рану мою! Докопатись до злочину хочеш?»
414] До вихованки своєї простягує няня, жахнувшись,
415] Руки, тремтливі од немочі й страху; до ніг їй упавшу
416] То примовляє ласкаво, то кидає оком на зашморг,-
417] Руки на себе, мовляв, накладу, якщо біль свій від мене
418] Ти затаїш. Якщо звіриться їй - помогти обіцяє.
419] Дівчина очі насилу звела, і старенькій на груди
420] Сльози рясні пролились. І вже декілька раз на півслові
421] Сором уста їй змикав. Затуливши лице, вона врешті
422] Мовить: «Яка ж моя мати щаслива своїм чоловіком!»
423] Тяжко потому зітхнулося їй. А в старенької няні
424] Наче мороз перебіг поза спиною, в кості проникнув;
425] Дибом їй стало на всій голові посивіле волосся.
426] Довго вмовляє її найжахливішу вибити з серця
427] Пристрасть. А та, хоча знає, що слід саме так учинити,
428] Смерті жадає одно, якщо милим не буде втішатись.
429] Няня ж на те: «Не вмирай, будеш мати свого...» - не посміла
430] Мовити «батька», й присягою скріплює цю обіцянку.
431] Свято Церери подружні жінки святкували щорічне.
432] Всі вони в білий, мов сніг, у цей день споряджаючись одяг,
433] Перші плоди їй несуть, з колосків посплітавши віночки.
434] Дев'ять ночей у ту пору своїх чоловіків до себе
435] Не допускають жінки. Кенхреїда в числі шанувальниць
436] Участь у святі так само взяла, володаря дружина.
437] Тож, поки вільним було від жони повноправної ложе,
438] Няня Кініра сп янілим найшла, й, на біду розторопна,
439] Під неправдивим ім'ям про любов сповіщає правдиву.
440] «Гарна з лиця»,- додає. Коли віком її поцікавивсь,
441] Каже: «Ровесниця Мірри». «Приводь же!» - Кінір заохотивсь.
442] Та, лиш додому прийшла,- «Порадій, вихованко! -гукнула,-
443] Наша взяла!» Але повної радості діва злощасна
444] Не відчувала: щось наче гнітило її й одночасно
445] Втісі радіє п'янкій - ось такий бува розлад душевний!
446] Час наставав, коли все затихає. Боот у ту пору
447] Серед Тріонів свій Віз повертав уже, дишло скосивши.
448] Мірра на злочин іде. Золотавий із неба тікає
449] Місяць. У скопищі хмар мерехтливі зірки поховались.
450] Ніч залягла без вогнів. Ти лице своє перший, Ікаре,
451] Скрив. А тоді й шанувальниця батька свого - Ерігона.
452] Тричі спіткнулася Мірра, йдучи; по дорозі їй тричі
453] Пугач пугукнув сумний, та її не лякають знамення:
454] Йде-таки в ніч, а вона, непроглядна, притуплює сором.
455] Няню стареньку за руку взяла однією рукою,
456] Другою - в пітьмі намацує шлях. Ось і східці до спальні.
457] Вже до дверей підійшла, вже всередину входить, а далі - [182]
458] Ноги немов підкосилися в неї; на зблідлім обличчі -
459] Ані кровинки: де й звага поділась? Що ближче до ложа -
460] Більший бере її жах. Тій затії сама вже не рада,
461] Хоче звідсіль утекти, поки темно й ніхто не побачив,
462] Та відступать їй стара не дає; до високого ложа
463] Мірру насильно веде і, вручаючи,- «Ось тобі,- каже,-
464] Дівчинка гарна, Кініре!» Й ганебним зв'язком їх єднає.
465] От і прийняв свою плоть на постіль соромітницьку батько.
466] Сором дівочий і страх заспокоює словом ласкавим.
467] Певно, дочкою її, відповідно до віку, йменує.
468] «Батьку»,- сказала й вона, й те звертання поглибило злочин.
469] Повною батьківську спальню лишає: в осквернене лоно
470] Злочину плід прийняла, нечестиве виношує сім'я.
471] Другої ночі подвоївся гріх. І далі - без ліку.
472] Врешті, дізнатись Кінір захотів, з ким провів у коханні
473] Стільки ночей. Принесли смолоскип - і, жахнувшись, побачив
474] І лиходійство, й дочку. Занімівши з великого болю,
475] З піхов, що висіли побіч, вихоплює меч свій блискучий,-
476] Ніч доокіл нависала сліпа, й лиш тому пощастило
477] Міррі з душею втекти. По широких полях находившись,
478] Пальми арабів і ниви панхайські навік покидає.
479] Дев'ять разів заокруглювавсь, роги змикаючи, місяць -
480] І на Сабейській землі прилягла, натомившись до краю.
481] Ледве тягар свій несла. Вже й не знала, про що їй благати.
482] Жити не маючи сил, а померти - не маючи зваги,
483] Руки до неба звела: «О боги, якщо ті, хто розкаявсь,
484] Ласку ще мають у вас,- на сумну заслужила я кару,
485] Що не кажи. Щоб живою, однак, я живих не ганьбила,
486] Мертвою - мертвих, з обох володінь проженіть безталанну:
487] Перемінивши мене, відмовте в житті мені й смерті!»
488] Хтось із безсмертних таки змилостививсь. Останнє благання
489] Часто схиляє богів: ще говорить, а вже її стопи
490] В землю вростать почали, вже поповз, розщепляючи нігті,
491] Корінь кривий - деревини стрункої надійна опора.
492] Стовбуром стали кістки, й тільки мозок у них залишився.
493] Кров замінилась у сік, а руки - в галуззя розлоге,
494] Пальці - в малі гілочки, покривається шкіра корою.
495] Дерево ж далі росте; обважнілий живіт охопило,
496] Вже до грудей підповзло, вже й до шиї, цупке, підступає.
497] «Задеревіти б скоріш!» - не втерпіла вона, й за хвилину
498] Голову в плечі, в кору поринаючи ціла, ввібрала.
499] Все ж, хоч вона й відчуття свої мусила втратити з тілом,-
500] Плаче весь час, і спливають по стовбуру сльози гарячі.
501] Слави й слізьми зажила: з-під кори випливаючи, краплі
502] Ймення її бережуть, і воно не затреться ніколи.
503] В блуді зачате дитя під корою зростало тим часом.
504] Осиротіле, шукало дороги, якою б із лона [183]
505] Вийти до світла. Живіт розбухав у твердій деревині,
506] Матір вагою гнітив. Але біль породіллі - безмовний:
507] Навіть Люціну, щоб їй посприяла, покликать не може.
508] Все ж наче родить вона: зігнувшись, немов од переймів,
509] Дерево стогін глухий видає і спливає сльозами.
510] Зглянувшись, біля стражденних гілок милостива Люціна
511] Стала й, торкнувшись їх лагідно, слово потрібне шепнула.
512] Стовбур тоді розщепивсь, і живий з-під кори виступає
513] Плід: закричало хлоп'я, і поклали дитятко наяди
514] На моріжок, омивають його материнськими слізьми.
515] Заздросте, й ти його вроду схвалила б. Якими звичайно
516] Бачимо голих Амурів-богів на картинах, таким ось
517] Він був. Але щоб обличчю й спорядження відповідало,-
518] Дай йому вигнутий лук, а вони вже хай будуть без лука!
519] В безвість тим часом роки непомітно пливуть-одлітають...
520] Що є на світі прудкішим од них? Чи не так і той хлопчик,
521] Син свого діда й сестри, що недавно ще був під корою,
522] Щойно народжений,- вже ось дитя золоте, прехороше,
523] Вже він юнак, уже муж і вже сам красивіший од себе.
524] Милий Венері вже став і мстить за жагу.материнську.
525] Хлопчик, цілуючи матір якось, мимоволі їй груди
526] Зранює вістрям стріли, що йому з сайдака виступала.
527] Сина вона відштовхнула в цю мить, та було вже запізно:
528] Рана, хоча й незначна, таки добре взнаки їй далася:
529] Смертний подобався муж - і богиня Кітеру лишає,
530] Вже надокучив їй Паф, оперезаний морем, не милі
531] Славний рибою Кнід, Аматунт - на метали багатий.
532] Навіть про небо забула вона: їй Адоніс - над небо.
533] Ходить за ним крок у крок. Хоч у затінку любому досі
534] Все догоджала собі й свою вроду щоденно плекала,-
535] По крутосхилах тепер, по яругах, по дебрях блукає,
536] Аж до колін, як Діана це робить, поділ підіп'явши.
537] Скликує чуйних собак, на легку їх нацьковує здобич:
538] То на зайців боязких, то на оленів високорогих,
539] То переслідує сарн. Кабанів уникає, одначе,
540] Й хижих вовків, і кошлатих ведмедів, що звикли грозити
541] Кігтями, й левів страшних, що впиваються кров'ю худоби.
542] Хоче й тебе впильнувати, Адонісе (жаль, що не завжди
543] Слухають добрих порад!). «Полохливих одважно виловлюй,-
544] Радить йому,- а з відважними - ой, небезпечна відвага!
545] Зглянься на мене, молю! Не шукай собі смерті, юначе!
546] Звіра того не чіпай, що дала йому зброю природа,-
547] Дорого слава твоя обійшлася б мені! Зрозумій же:
548] Вік твій, і врода, й усе, що мене полонило, для лева,
549] Для кабана це - ніщо: на красу не подивляться звірі.
550] В іклах кривих кабана блискавиця стрімка приховалась:
551] Гнів і нестримна могуть вирізняють рудавого лева; - [184]
552] Як я ненавиджу їх!» Він питає чому. А Венера:
553] «Що ж, оповім. Хай здивує тебе перевтілення давнє.
554] Втім, од незвичних блукань я втомилась. Д,о речі, й тополя
555] Наче запрошує нас у свій затінок. Замість постелі
556] Буде для нас моріжок. Побіч тебе охоче приляжу
557] Тут на землі!» Й прилягла. На траві спочиває - до нього
558] Тулиться й голову ніжно кладе юнакові на груди.
559] Так почала, поцілунками переплітаючи мову:
560] «Може, ти чув, як одна була дівчина, що найпрудкіших
561] Переганяла мужів. Ти не думай, однак, що ця чутка
562] З байки пішла: таки справді вона всіх позаду лишала.
563] Важко судить, чи прудкіша була вона, чи красивіша.
564] Бога про мужа спитала якось. Той на те: «Аталанто,
565] Муж не потрібен тобі. Утікай якнайдалі від мужа!
566] Та не втечеш, і себе, хоч живою залишишся, втратиш».
567] От і живе вона в темних лісах, незаміжня, злякавшись
568] Віщих слів божества, й женихам, щоб охоту відбити,
569] Ставить умову таку: «Тільки з тим обіцяю побратись,
570] Хто перегонить мене. Позмагайтесь ногами зі мною.
571] Спальні й дружина - така нагорода прудкого чекає,
572] А неквапливого - смерть. Ось така перегонів умова!»
573] Справді нечувана! Врода, проте,- неабияка сила!
574] Ось уже ціла юрба залицяльників бігти готова.
575] Сів там собі й Гіппомен, споглядач небезпечного бігу;
576] «Щоб аж такою ціною,- гукнув,- домагатись дружини?»
577] І глузувати почав з юнаків, до любові жадібних.
578] Та коли сам на лице її й тіло без одягу глянув,
579] Як на моє ото чи на твоє, якби дівою був ти,-
580] Тільки руками сплеснув. «Надаремно над вами,- промовив,-
581] Я насміхавсь: нагороди не бачив, заради якої
582] На небезпеку йдете. Вихваляючи, й сам запалився».
583] Молить богів, щоб ніхто Аталанти не зміг перегнати.
584] Чує і заздрість, і страх. «Та чому б і мені в перегонах,-
585] Спало на думку йому,- не попробувать щастя? Сміливим
586] Допомагають боги!» Поки так бадьориться й до себе
587] Мовить юнак Гіппомен,- мов окрилена, діва знялася.
588] «Скіфська стріла так не мчить»,- захопивсь молодець аонійський
589] Дивною прудкістю ніг. Та найбільше його полонила
590] Врода її осяйна, легковійним помножена бігом.
591] П'ятами б'є у поділ, що під подувом вільним лопоче,
592] Над білосніжними звившись раменами, плеще волосся,
593] Барвним узором мигтять підколінних підв'язок лямівки.
594] Ось на сліпучу, неторкану білість дівочого тіла
595] Тінь червонява лягла. Так на мармурі передпокою
596] Світло рожеве тремтить - пурпурової відсвіт запони.
597] Поки дивується гість, за межу промайнула вже діва;
598] Ще якась мить - і святковий вінок увінчав Аталанту. [185]
599] Стогнучи йдуть переможені, за договором, на страту.
600] Та не злякала хороброго хлопця їх доля злощасна -
601] Став посередині й, глянувши в вічі прудкій Аталанті,-
602] «Чи не занадто легка над слабкими твоя перемога? -
603] Мовив,- зі мною змагайсь! Якщо доля мені посприяє,
604] То переможець такий тобі соромом, діво, не буде:
605] Бо ж Мегарей із Онхеста - це рідний мій батько. Нептун же
606] Був йому дідом. Тож я - божества моревладного правнук.
607] Мужність - не нижча, ніж рід. Над таким перемогу здобувши,
608] Славу нетлінну в віках забезпечиш собі, Аталанто!»
609] Поки говорить, ласкаво на нього Схенеєва донька
610] Дивиться, й сумнів бере її: перемогти чи піддатись?
611] Каже таке йому: «Що це за бог, на красу твою заздрий,
612] Хоче згубити тебе, спонукаючи ради подружжя
613] Важити милим життям? Завелика ціна» як на мене!
614] Поки що не полонила мене - хоч могла б - його врода.
615] Що ж тоді? Вік? Не його, значить жаль, а років молодечих?
616] Що ж тоді? Мужність і те, що з життям розлучитись готовий?
617] Що ж тоді? Те, що четвертим він числиться в роді морському?
618] А чи не те, що мене покохав і настільки запрагнув
619] Шлюбу, що вмерти готов, якщо доля йому не всміхнеться?
620] Поки не пізно ще, гостю, тікай од кривавого ложа!
621] Згубний зі мною зв'язок. А за тебе ж піти б не вагалась
622] Жодна з дівчат. І розумна, й вродлива була б тобі рада.
623] Що ж це тобою журюсь, багатьох уже звівши зі світу?
624] Втім, не сліпий він. Хай гине, якщо його ще не навчила
625] Доля стількох женихів, якщо світлом занудився денним!
626] Отже, впаде через те, що будь-що хотів жити зі мною?
627] Через кохання палке, та ще й лютою смертю загине?
628] На перемогу таку, очевидно, ніхто б не поквапивсь,
629] Та не моя тут вина. О, коли б ти відмовивсь од мене!
630] А коли так ошалів, то хоча будь у бігу прудкіший!
631] Скільки в обличчі його щось дівочого, ніжного бачу!
632] О, коли б я не зустрілась тобі, нещасливий юначе!
633] Жити б та жити тобі! О, якби я була щасливіша,
634] О, якби злобна в подружжі мені не відмовила доля,-
635] Тільки з тобою одним, Гіппомене, я ложе б ділила!» -
636] Мовила. Й не розуміє сама - бо ж іще не кохала -
637] Стану незвичного: любить уже, та не знає, що любить.
638] Батько й народ вимагають тим часом наступного бігу.
639] А Гіппомен тоді, парость Нептуна, з тривогою в серці
640] Мовить до мене таке: «Кітерея нехай з піднебесся
641] Злине, й одваги додасть, і своїм же вогням посприяє».
642] Подув ласкавий до мене доніс ті слова молитовні.
643] Ними зворушена, поміч йому подала незабаром.
644] Поле там є,- поселяни Тамаським його називають,-
645] Мабуть, найкраще на цілому Кіпрі. Мені цю ділянку [186]
646] Старці тамтешні колись посвятили й веліли вважати
647] Власністю храму мого. Посередині поля ясніє
648] Дерево золотоверхе, гіллям шелестить золотавим.
649] Яблука три золоті з шелестливої гілки зірвавши,
650] З ними в руці, для присутніх невидима, крім Гіппомена,
651] Я перестріла його й, що робить має з ними, повчила.
652] Труби вже знак подали. Від межі, нахилившись, обоє
653] Мчать, ледь помітний лишаючи слід на рівнині піщаній.
654] Не замочивши стопи, вони й морем, напевно б, майнули
655] І, не стоптавши посівів струнких,- по жовтавім колоссі.
656] Духу йому додають підбадьорливі оклики: «Гей же! -
657] Дружньо гукають усі,- доганяй її, поки не пізно!
658] Ще трохи бігу наддай! Ось тепер завізьмись, Гіппомене!
659] Візьме твоя! Не зівай!» І не знати, чи син Мегарея
660] Більше зрадів заохоті такій, чи Схенеєва донька.
661] Скільки разів, хоч могла обігнать його, не поспішала,
662] Довго очей одвести не могла, озирнувшись на нього.
663] Віддих сухий виривавсь із утомлених уст Гіппомена,
664] Та до межі ще далеко було. Тоді правнук Нептуна
665] Кинув один із плодів золотих Аталанті під ноги.
666] Та заніміла, й, захоплена золотом, що покотилось,
667] Тут же побігла за ним, і принадливий плід підхопила.
668] Тим скориставсь Гіппомен - і в долоні йому заплескали.
669] Все-таки прудкістю ніг Аталанті вдалося нагнати
670] Втрачене - й знов юнака залишає далеко позаду.
671] Вдруге він кинув і знов перегнав. Але та за хвилину
672] Знову попереду мчить. До межі вже - рукою сягнути.
673] Тут він до мене: «Тепер посприяй мені, щедра богине!»
674] Мовив і з розмаху навскіс, щоб далі було за ним бігти,
675] Золотом сяюче яблуко по-молодецькому кинув.
676] Ця завагалась - підняти чи ні, й коли з волі моєї
677] Все ж нахилилась за ним, я тоді його важчим зробила;
678] Так і загайкою їй перешкодила, й важкістю ноші.
679] Щоб не була, проте, довшою розповідь, ніж перегони,-
680] Першим домчав Гіппомен; перемігши,^ забрав нарогоду.
681] То чи не мав мені дякувать він, мій Адонісе, й ладан
682] Благочестиво палить? Але він позабув про подяку -
683] Ладану не запалив! Пройнялась тоді гнівом я зразу.
684] Прикро зробилось мені, й щоб надалі моїм добродійством
685] Не злегковажив ніхто, я поклала скарати цю пару.
686] Йшли вони разом якось повз відлюдну святиню Кібели,
687] Що в предковічних лісах спорудив Ехіон, вшанувавши
688] Матір богів. А що йшли вже довгенько - спочить захотіли.
689] Тут несподівано сильний відчув Гіппомен до дружини
690] Потяг - це я так його розпалила, жагуче дихнувши.
691] Сутінний закуток був недалеко тієї святині,
692] Наче печера глуха, вапняком шорсткуватим окрита. [187]
693] Храмом була в давнину. В ту печеру жерці настягали
694] Різноманітних прадавніх богів - дерев'яних зображень.
695] Тут і зійшлись вони, й місце святе нерозважно зганьбили.
696] Зір одвернули боги. А прикрашена вежами Мати
697] Вже намірялась у води стігійські занурити грішних.
698] Кара легкою здалась. І нараз, де їх шиї біліли,-
699] їжаться гриви руді, загинаються кігтями пальці,
700] Спиною їхні рамена стають, переходить у груди
701] Весь їх тягар, і хвостом замітають пісок за собою.
702] Грізні на вигляд вони; не говорять - порикують глухо.
703] Дебрі - це їхня постіль. Наганяючи страх на всіх інших,
704] Зубом покірним повіддя Кібели підтримують - леви.
705] їх, мій коханий, лякайсь - хижаків, що мисливця стрічають,
706] Щоб нападати,- грудьми, а не спиною, щоб утікати;
707] їх уникай, щоб хоробрість твоя нас обох не згубила!»
708] Так ось повчала його. Й за хвилину на лебедях білих
709] Ген у повітря звилась. Та хоробрість повчань не шанує.
710] Якось на слід кабана, що виходив із темного бору,
711] Чуйні натрапили пси, і як тільки хижак показався,
712] Навскіс ударив його молодецький нащадок Кініра.
713] Іклом зметнувши кривим, закривавлене ратище з рани
714] Вибив кабан і за хлопцем, що геть, переляканий, кинувсь,
715] Звір ошалілий біжить. Наздогнавши, вбиває в пахвину
716] Ікла й на жовтім піску загибати його залишає.
717] На колісниці легкій Кітерею до рідного Кіпру
718] Лебеді, крила в повітрі розправивши, ще не домчали -
719] Здалеку вчула вона передсмертні зітхання й звернула
720] Білих птахів у той бік. Із ефіру високого бачить:
721] Тіло бездушне лежить на піску, підпливаючи кров'ю.
722] Вмить, зістрибнувши, в розпуці то одяг вона, то волосся
723] Рве й у невинні раз по раз долонями б'є себе груди.
724] Долю жорстоку кляне. «Над усім же, ненависна,- каже,-
725] Права не маєш однак! - про мій сум залишу я нетлінний
726] Спогад, Адонісе мій: що не рік - одгукнеться відлунням,
727] Наче б ти знову вмирав, над тобою моє голосіння.
728] Кров переміниться в квіт. Бо ж колись і тобі, Персефоно,
729] Можна було - пригадай - обернути у м'яту пахучу
730] Німфу струнку. То чому б то хороброго сина Кініра
731] Не перевтілила я?» Те сказавши, нектаром богиня
732] Скроплює кров юнака - і вона від тієї вологи
733] Наче здулась. Так на темному плесі прозорі зринають
734] Бульбашки під перелітним дощем. Не минуло й години -
735] Квітка зросла, що однакове з кров ю забарвлення має.
736] Так пурпурово квітує гранат, що під шкірою любить
737] Зерня своє берегти, але квітка ця - короткочасна:
738] Мовби ось-ось опадуть, до стебла пелюстки притулились.
739] Легко з вітрами, що й назву дали їм, вони облітають.
КНИГА ОДИНАДЦЯТА
1] Поки фракійський співець заворожує звірів такою
2] Піснею, поки ліси за собою та скелі провадить,
3] Буйні кіконів жінки, що вкривають розпалені Вакхом
4] Груди звірячими шкурами, раптом з гірської вершини
5] Вздріли Орфея, що пісню співав, ударяючи в струни.
6] Тут із вакханок одна, розпустивши під вітром волосся,-
7] «Ось він,- гукнула,- той муж, який нехтує нами!» - й метнула
8] Тирсом в уста милозвучні того, хто вславляв Аполлона.
9] Листям оплетений тирс тільки знак залишив, а не рану.
10] Каменем - друга жбурнула в співця, але дивне співзвуччя
11] Голосу й ліри той камінь, ще поки летів, усмирило.
12] Тихо до ніг він Орфеєві впав, мов жалів, що причетний
13] До божевільної люті жінок. А тим часом зростає
14] Шал, уже міри нема, вже панує сліпа Ворожнеча.
15] Все б уласкавила пісня співця, та ні з чим незрівнянний
16] Галас,•'пронизливі звуки ріжків і фрігійської флейти,
17] Оплески, лункоголосий тимпан, завивання вакханок
18] Ліру дзвінку заглушили-таки. Ось тоді обагрилось
19] Кров'ю співця, що тонув у тім гаморі, гостре каміння.
20] Геть одігнали менади птахів, що на голос Орфея
21] Хмарами хтозна-відкіль позлітались, і зміїв, і різних
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 31 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |