682] Мовив один із актейських братів,- ще б не так дивувався!
683] Кинутий, б'є лиш у ціль: випадковість-бо ним не керує.
684] Сам по собі і назад повертається з вістрям кривавим».
685] Все хоче знати Нереїв юнак,- випитує далі,
686] Що це за спис, відкіля він узявся, чий подарунок.
687] Все йому гість пояснив; одного лиш - якою ціною
688] Придбаний спис - не сказав. Соромливо примовк, та, згадавши
689] Милу дружину, здригнувсь і таке повідає крізь сльози:
690] «Через цю здобич, нащадку богині,- та хто в це повірить? -
691] Плачу і довго ще плакати буду,- якщо мені доля [130]
692] Жити ще довго дала,- бо з дружиною милою спис цей
693] Занапастив і мене. О, якби ж того дару й не знав я!
694] Отже, Прокріда була. Ти чував, може, про Орітію
695] Ту, що Борей її викрав? Прокріді - сестра вона рідна.
696] Все ж, коли вдачу й красу їх зрівняв би ти, то здивувався б,
697] Як він Прокріди не вкрав: Ерехтей поєднав мене з нею,
698] Батько; з'єднала й любов: я щасливим не тільки вважався -
699] Був ним, і досі б ще був, та в богів було інше на мислі.
700] Другий, відколи побрались ми з нею, минув уже місяць.
701] Сіті в той час розставляв я на оленів, славних рогами.
702] Раптом розвіявши млу, з рясноцвітного верху Гімета
703] Вздріла рум'яна Аврора мене й проти волі моєї
704] Тут же в обійми взяла. І скажу - хай не в кривду богині -
705] Правду святу: хоч і сяє вона миловидним рум'янцем,
706] Хоч вона межами дня володіє і межами ночі,
707] Хоч споживає нектар,- я кохав тоді тільки Прокріду.
708] В серці Прокріда була й на вустах була - тільки Прокріда.
709] Нішого шлюбу правами священними я захищаюсь,
710] Нашим покинутим ложем, що нас поєднало недавно,-
711] Тим я богиню зворушив. «Ну годі, невдячний! - сказала,-
712] Вірний Прокріді лишайсь. Та, наскільки я бачу майбутнє,-
713] Ще пожалієш об тім!» - І дозволила йти мені, гнівна.
714] Поки вертаюсь, неспокій бере: що не крок - мимоволі
715] Чую богині грізьбу. «А чи там,- промайнула підозра,-
716] Жде, як належить, на мене жона?» її вік, її врода
717] Наче б шептали: «Не вір!» - «Можеш вірить їй!» - вдача казала.
718] Сам же я що міг сказать? Але та, що вертавсь я від неї,
719] Приклад лихий подала. Втім, закоханий завжди в тривозі.
720] Мучить підозра. «Візьми подарунками,- радить,- на пробу
721] Вірність цнотливої». Страх у мені роздуває Аврора,
722] Змінює (я наче сам це відчув) і лице моє, й вигляд.
723] От я в Афіни, Палладине місто, невпізнаний входжу.
724] Вже яв оселі своїй, але злочином навіть не пахне:
725] Дім чистоту береже, за господарем все тут сумує.
726] Вдавшись до хитрощів, якось проникнув я до Ерехтіди.
727] Глянув - і наче забув, що прийшов сюди брати на пробу
728] Вірність своєї дружини! Нелегко було не признатись,
729] Хто я такий і в обійми не взять її, як і годилось.
730] В смутку була. Та немає красуні, що з нею змагатись,
731] Хоч і смутною, могла б. До відсутнього мужа душею
732] Все поривалась. Отож уяви собі, друже, якою
733] Вродою сяла вона, якщо личила їй навіть туга!
734] Годі й злічить, скільки раз відхиляла вона соромливо
735] Спроби мої! Скільки раз повторяла: «Лише одному я
736] Вірна. І де б він не був - бережу насолоду для нього».
737] Хто б - якщо він при здоровім умі - не вважав, що подружню
738] Вірність доведено вже? Але я сумніваюся далі. [131]
739] Сам себе знищити взявсь: їй за ніч обіцяю заплату.
740] Так я прилип, розщедривсь, що неначе й вона завагалась.
741] Далі не втримавсь: «Піймалась-таки! - у долоні я сплеснув,-
742] Хитрий спокусник - твій муж. Ти в руках моїх нині, зрадлива!»
743] Та ж - ні півслова мені. Від ганьби занімівши та болю,
744] З дому підступного йде, покидає невдячного мужа.
745] Через облудність мою, проклинаючи рід чоловічий,
746] В гори глухі подалась, лісовій посвятилась Діані.
747] Я залишився один, і вогнем пройняло мене раптом
748] Аж до кісток. Я вину визнавав свою, я вибачався
749] І запевняв, що дарунки й мене до такої провини,
750] Врешті, схилити б могли, що піддався б і я такій звабі.
751] Довго її умовляв, поки, глум над собою помстивши,
752] Якось вернулась вона, й проживали ми в згоді солодкій.
753] Ще й піднесла мені дар,- наче б мало того подарунка,
754] Що повернулась сама,- гончака, що його віддала їй
755] Кінтія, мовивши: «Скільки б не бігло з ним - він буде перший».
756] З ним вона спис цей дала, що в руці його, бачиш, тримаю.
757] Конче довідатись хочеш про долю й того подарунка?
758] Слухай же. Випадок цей тебе, певно, здивує й зворушить.
759] Синові Лайя вдалося розплутати згубну для інших
760] Загадку-пісню-і, стрімголов кинувшись, ницьма лежала
761] Темна віщунка, забувши й сама свою мову двозначну.
762] Вчинків, одначе, таких не лишає без помсти Феміда -
763] Впало негадано й друге на Фіви в краю аонійськім
764] Лихо: селянам немає життя од лисиці, що важить
765] І на худобу, й на них. От зійшлись ми, сусіднє юнацтво,
766] Й сіті мисливські довкола полів розіслали широких:
767] Легко лисиця, однак, через ту огорожу плигала,
768] Над полотняним окрайком тенет вигинаючи спину.
769] Зграї собак напускали на неї, але вона птахом
770] Мчала собі жартома, залишаючи всіх їх позаду.
771] Лелапа - так називавсь мій гончак - почали домагатись
772] Одноголосно усі. Він з ошийника й сам гарячково
773] Рвався, хотів ремінець перегризти, жадаючи волі.
774] Щойно пустили з припону його - і ніхто й не помітив,
775] Де він. Одні лиш сліди на гарячім піску залишились.
776] Сам же він зник із очей. Не пролине так швидко в повітрі
777] З розмаху кинутий спис, ні розкручений пращею камінь,
778] Ні легкопера стріла, що з гортінського пущена лука.
779] Пагорб в околиці тій коршаком нависав над полями.
780] З нього було мені видно цю справді незвичну погоню:
781] То вже неначе впіймалась, то знов умикає хижачка
782] Псові з-під самих зубів; і біжить, хоча поле рівнинне,
783] Не навпростець, а петляє, описує коло - в оману
784] Вводить собаку мого, щоб на неї з розгону не вдарив.
785] Пес у хитрунки висить "на хвості, вже готовий у бік їй [132]
786] Ікла встромити, та ба! - тільки клацає даром зубами.
787] Я вже за спис ухопивсь був і вже ним почав у правиці
788] Звично гойдати; вкладаючи пальці в петельку ремінну,
789] Зір одвернув; але, перш ніж метнути, я знов перед себе
790] Глянув - і з дива завмер: серед поля два мармури бачу:
791] Той - наче мчить навздогін їй; а ця - наче все ще тікає.
792] Значить, хотів, щоб у тому бігу не було переможця
793] Бог, коли дійсно невидимий бог якийсь стежив за ними».
794] Те оповівши, замовк. «Але в чому тут списа провина?» -
795] Фок запитав. І відразу почув про вину того списа.
796] «Радість була для нас, друже, початком великого болю.
797] Слухай про неї спочатку. Приємно згадать, Еакіде,
798] Ті благодатні пошлюбні літа, коли, сповнені щастя,
799] Я - дружину кохав, а дружина - мене, чоловіка.
800] Спільна турбота про дім, обопільне чуття нас єднало..
801] Навіть Юпітер її б не привабив, закохану в мене,
802] Рівно ж і я б не піддався спокусниці, хоч би й Венера
803] Нею була, бо ж однаковий жар у серцях відчували.
804] Тільки-но сонце, розвіявши млу, осявало вершини,
805] Я спозаранку рушав з молодецьким завзяттям на лови.
806] В гори ні слуг я, одначе, не брав, ні собак, які звіра
807] Чули здаля; вузлуватих тенет не вантажив на коней -
808] Спис мені все заміняв. А коли вже втомилась правиця
809] Хижого звіра вкладать,- я шукав собі тіні, спочинку.
810] Милої в гості чекав із вологих долів - охолоди.
811] Про охолоду легку я в годину спекотливу мріяв.
812] Тільки її виглядав, коли зморений був,- охолоду.
813] «Де ти? Прилинь, легковійна! - любив я, бувало, співати,-
814] Злинь, найсолодша, на груди мої, поможи блукачеві!
815] Подихом тихим жагу пригаси, як не раз ти гасила».
816] Може, й ніжніші слова - невідхильна вела мене доля! -
817] Я кожен раз додавав. «Найсолодша моя насолодо!
818] Ти покріпляєш мене,- промовляв я звичайно,- ти пестиш,
819] Це через тебе горнусь до лісів я, шукаю відлюддя,
820] Спраглий, сухими вустами ловлю твоє свіже дихання!»
821] Заклики ці, хтось, підслухавши в лісі, гадав, що це німфу
822] Я охолодою зву, що, коханням новим запалавши,
823] Милу свою раз у раз, на ім'я називаючи, кличу.
824] З тим до Прокріди побіг підслуховувач нетерпеливий
825] І нашептав їй усе, що почув ненароком у лісі.
826] Тільки-но він закінчив і -така вже любов легковірна! -
827] Кажуть, упала вона й тільки потім, до тями прийшовши,
828] Долю кляла, над собою, злощасною, руки ламала.
829] Все дорікала мені й під вагою уявної зради
830] Страх мала перед нічим: безтілесного ймення лякалась.
831] Прикро сердешній було, ніби справді їй звабили мужа.
832] Має ще сумнів, однак; сподівається ще на помилку, [133]
833] Віри усе ще не йме і про мужа не сміє сказати
834] Слова лихого, хіба що сама його зраду побачить.
835] Ранок наступного дня після ночі заблис - і на лови
836] Я поспішив у ліси. Задоволений здобиччю, кличу
837] Знов: «Охолодо, прийди! Від утоми зціли мене, мила!»
838] Раптом здалося мені, що густий чагарник на мій заклик
839] Наче зітханням озвавсь. Я ж ізнову: «Прийди, наймиліша!» -
840] Знову листок шелеснув, опадаючи. Думка майнула:
841] «Певно, хижак причаївсь»,- і метнув туди спис непохибний.
842] Там - Прокріда була. Затуляючи рану під серцем,
843] Зойкнула: «Горе мені!» На голос дружини своєї
844] Кинувсь я в той чагарник, омліваючи серцем од жаху.
845] Там півживу в заплямованій свіжою кров'ю одежі
846] Бачу Прокріду, що спис із грудей - свій дарунок - виймає.
847] Тіло зімліле, дорожче мені набагато, ніж власне,
848] Ніжно на руки беру. Розірвавши на грудях одежу,
849] Пробую кров зупинить, перев язую рану глибоку.
850] Слізно благаю її, щоб мене за злочинця не мала.
851] Втім, опадаючи з сил, перед смертю вона спромоглася
852] Ще на тих декілька слів: «Ради нашого шлюбного ложа,
853] Ради всевишніх богів і підземних, моїх; ради того,
854] Чим я тобі прислужилася, ради моєї любові,
855] Що не згасає й тепер, коли смерть через неї приймаю,
856] Не запроваджуй, молю, в наш подружній покій Охолоди».
857] Мовила. Тут я збагнув, що ім'я привело до помилки
858] І пояснив їй чому. Та хіба допоміг, пояснивши?
859] Никне, і з кров'ю, що ллється струмком, розпливаються й сили.
860] Поки ще бачить, мене хоче бачити, й так, задивившись,
861] Душу свою жалібну мені тихо в уста видихає.
862] Все ж у ту мить на лиці спокійнішою начебто стала».
863] Плакав герой, спогадавши це, плакали й ми, та в ту пору
864] Входить Еак із синами двома й до походу готовим
865] Військом новим - і Кефал привітав зброєносні загони.
КНИГА ВОСЬМА
1] Тільки-но, ясний звістуючи день, розігнала Зірниця
2] Темряву,- втишився Евр; набубнявіли в небі вологі
3] Хмари, й подався Кефал з Еакідами в море, діждавшись
4] Австрів, попутніх вітрів. Під їх подувом судна раніше,
5] Ніж сподівались, у гавань свою допливли без пригоди.
6] Мінос тим часом пустошить поля прибережних лелегів,
7] Щастя військове своє в Алкатоєвім пробує місті,
8] Де за володаря - Ніс благородний; на маківці в нього
9] Серед поважних сивин, багряніючи пурпуром чистим,
10] Волос виднівся один - запорука великої влади.
11] Вшосте вже місяць новий золотими рогами пишався,
12] Доля ж усе ще хисткою була: Перемога крилата
13] Все ще над полем завзятих боїв нерішуче кружляла.
14] Владарська вежа була, що до мурів дзвінких прилягала,
15] Де золоту свою ліру - так свідчить переказ - Латони
16] Син осяйний прихилив; зазвучав тоді й камінь од неї.
17] Ніса дочка на ту вежу, було, залюбки піднімалась,
18] Ще коли мир був, і звідти, метнувши камінчик у мури,
19] Слухала гомін дзвінкий. Так і в пору війни вона часто
20] З вежі тієї на Марсові герці дивитись любила.
21] З часом усіх поводатарів знала вона поіменно,
22] Зброю, і коней, і сагайдаки впізнавала кідонські.
23] Сина ж Європи, вождя, з-між усіх вона знала в обли*ччя
24] Краще, ніж слід було знати. Прекрасним він їй видавався
25] Завжди: чи то він на голову, підняту гордо, надіне
26] Свій буйноперий шолом, а чи візьме ясніючий міддю
27] Щит - йому все до лиця. А коли він у дужій правиці
28] Ратище довге розгойдував,- діва й тоді вихваляла
29] Вправність і силу його. А коли напинав широченний
30] Лук, щоб несхибну пустити стрілу,- присягалась, що тільки
31] Феб може стріли так легко пускати. Коли ж він обличчя,
32] Знявши блискучий шолом, одслоняв, чи в плащі пурпуровім
33] На білосніжного сівши коня, на барвисту попону, [135]
34] Поводом туго стягав рисакові запінену морду,-
35] Діва вмлівала тоді й, задивившись на нього, втрачала
36] Розум, щасливим здавався їй спис, що не раз у правицю
37] Брав його Мінос, щасливим - і повід у нього в долонях.
38] Прагне у табір чужий - о коли б це можливо! - майнути
39] Кроком дівочим легким. Із високої вежі готова
40] Кинутись прямо туди, де розставив укріплення кноський
41] Ворог, або відчинить перед ним мідноковані брами,-
42] Все, чого б Мінос хотів, те зробила б. Тим часом сиділа
43] Й так, дивлячись на Діктейця намет білосніжний, до себе
44] Мовила: «Клясти цю прикру війну, чи радіть їй,- не знаю:
45] В ній моє горе, бо той, в кого я закохалася,- ворог;
46] В ній, проте, й щастя: без неї коханого б я не пізнала.
47] Втім, як заложницю взявши мене, цю війну припинити б
48] Міг він: і миру заруку, й супутницю б мав одночасно.
49] Вірю тепер, що сам бог запалитися міг до тієї,
50] Що народила тебе, незрівнянного в силі та вроді.
51] П'яна була б я од щастя, коли б, у повітрі змахнувши
52] Крилами, в таборі кноського владаря враз опинилась.
53] Там не таїлася б я, запитала б, яке він за мною
54] Придане б мати хотів. Якщо батьківські вежі, то краще
55] Хай пропадає жаданий мій шлюб: не піду я на зраду,
56] Щоб догоджати собі! А проте переможцю піддатись -
57] Це не така вже біда, якщо той переможець ласкавий.
58] Врешті, війну він веде справедливу - за вбитого сина,
59] Сильний і правдою він, і військами, що стали за правду.
60] Нас переможуть-таки. То чому ж, коли місто повинно
61] Впасти,- крізь мури ці Міносу має дорогу прокласти
62] Марс, а не пристрасть моя? Чи не краще б йому без убивства
63] Та зволікань перемогу здобути, без крові своєї:
64] Я ж усе більше боюсь, щоб тебе ненароком у груди,
65] Мі носе, хтось не вразив. Та чи трапиться десь такий нелюд,
66] Щоб кровожерливим списом навмисно націлився в тебе!
67] Задум подобавсь мені. Так і буде: з собою і край свій
68] Міносу в придане дам і тим самим покінчу з війною.
69] Задум, однак,- ще не все: біля входів усіх - охорона;
70] Батько пильнує, чи брами зачинені. Рідного батька
71] Я, нещаслива, боюсь. Він один - проти мрії моєї.
72] О, якби з ласки богів не було в мене батька! Та, врешті,
73] Кожен - сам собі бог: боязким не сприятиме доля.
74] Інша, таким ось вогнем запалившись, напевно б, одразу
75] Всі перешкоди змела, що стоять на шляху до любові.
76] Може, я слабша від інших жінок? Але ж кинутись можу
77] І на мечі, й у вогонь. Ні про меч тут, одначе, не йдеться,
78] Ні про вогонь - про один тільки батьковий волос багряний,-
79] Він-бо для мене дорожчий од золота; він лиш єдиний
80] Може мене ощасливити, те, чого прагну,- здійснити». [136]
81] Мовила так. А між тим годувальниця дум невсипущих -
82] Ніч западає, і визріла в темряві чорна зухвалість.
83] Першому спокою всі піддались, що розслаблює тіло
84] Після турботного дня. Потихеньку дочка проникає
85] В батькову спальню і - злочин нечуваний! - зрізує в нього
86] Згубний отой волосок. Нечестивою здобиччю горда,
87] Вже поспішає вона; залишивши позаду й ворота,
88] Станом ворожим (аж так на заслугу свою уповає!)
89] До владаря підійшла. Він здригнувсь на таку її мову:
90] «Пристрасть мене на цей злочин підбила: я, Нісова донька,
91] Скілла, тобі оддаю і свої, й свого батька пенати.
92] Жодної плати, крім тебе, не хочу. Візьми ж цей багряний
93] Волос, палкого чуття мого знак, і вважай, що не волос -
94] Голову батька вручаю тобі!» Й подає лиходійка
95] Міносу дар свій, простягши правицю. Та він одсахнувся
96] Вражено й так відказав на цей вчинок її небувалий:
97] «Геть хай із світу свого проженуть тебе жителі неба,
98] Нашого віку ганьбо! Хай земля відцурається й море!
99] Не потерплю ж я того, щоб колиска верховного бога,
100] Кріт, що є світом моїм, був притулком такому страхіттю!»
101] Мовивши те, ворогам переможеним видав закони,
102] Бо справедливість любив над усе, й повелів одв язати
103] Прив'язі й веслами гнати на Кріт мідноковані судна.
104] Скілла, помітивши з берега судна, збагнувши нарешті,
105] Що не отримати їй від вождя нагороди за злочин,
106] Слів для благань не знаходячи, гнівом страшним вибухає.
107] Руки простягши, кричить,- розлючена, простоволоса:
108] «Гей, чужоземцю, куди ж ти, куди ж ти пливеш без тієї,
109] Що над вітчизну, над рідного батька добро твоє ставить?
110] О безсердечний, куди ж ти, чия перемога - це злочин
111] Як і заслуга моя? Чи твоєї душі не зм'якшили
112] Дар мій, кохання моє? Не розчулило те, що тобою,
113] Тільки тобою живу? Бо куди ж нещасливій податись?
114] Може, в свій край? Він подоланий. Втім, коли б навіть був вільний,
115] Зрада туди мені йти не дозволить. То, може, до батька?
116] Він - мій дарунок тобі. Громадяни мене зневажають,
117] Та й для сусідів я - приклад жахливий. Вигнанкою світу
118] Стала я з тим, щоб один тільки Кріт мене міг прихистити.
119] Ти ж, коли шлях і туди перетнеш мені, тут залишивши,-
120] Значить, тебе не Європа зродила, а Сірти суворі,
121] Австрами гнана Харібда, вірменського краю тигриця.
122] Ти - не Юпітера син; твою матір, Міносе, викрав
123] Не перевтілений бик, все це - вигадки: справжнім биком був,
124] Диким до того ж, який і не відав ніколи любові,
125] Той, що тебе породив. Тож карай мене нині по праву,
126] Батьку мій, Нісе! Втішайтеся, мури, котрі я посміла [137]
127] Зрадити! Смертної кари за це, присягаюсь, я гідна.
128] Хай, проте, смерть заподіє мені хтось із тих, кого підло
129] Зрадила я! Чи ж тобі, кому злочин приніс перемогу,
130] Бути мені за суддю? Хай мій гріх щодо батька й вітчизни
131] Ляже на плечі твої. Тобі й справді до пари дружина,
132] Що, дерев яним зображенням хитро бика підманувши,
133] Плід понесла в своїм лоні подвійний. Але ж чи сягає
134] Голос мій слуху твого? Чи вітри тільки звук невиразний
135] Морем так само женуть, як і судна твої, о невдячний?
136] Хто б дивувався тепер, що бика замість тебе воліла
137] Взяти за мужа собі Пасіфая: ти більше мав люті.
138] Горе! Чого ж я стою? Веслярі вже розрубують, чую,
139] Хвилю дзвінку, а зі мною й земля моя вже відступає.
140] Та не поможе тобі, хто забув про моє добродійство,
141] Квапитись так: дожену й, за корму луковидну вхопившись,
142] Буду пливти, з кораблем нерозлучна». І стрибнула в море,
143] Вже й до корми дотяглася (жага їй примножила сили),
144] Вже он за кноським судном, невідчепна супутниця, в'ється.
145] Батько її спостеріг (перемінений в хижого птаха,
146] Він понад морем ширяв, жовтуваті розправивши крила),-
147] Тут же на неї упав, щоб ударити загнутим дзьобом.
148] Та ж, налякавшись, корму відпустила, вже падала в море -
149] й тут мов легкий вітерець їй не дав доторкнутись до хвилі:
150] Крила були - замінилась у птицю й вона, що на згадку
151] Про волосок, по-злочинному зрізаний, зветься «Кіріда».
152] Мінос, як тільки торкнувсь кораблями землі куретідів,
153] Сотню биків на жертовники вічним богам у подяку
154] Склав і в палатах своїх порозвішував здобич багату.
155] Роду неслава тим часом зросла: материнської зради
156] Свідченням явним була дивовижна двотіла потвора.
157] Вирішив Мінос усунуть цей сором зі спальні своєї,
158] В дім незвичайний його, під склепіння глухе, помістивши.
159] Сам винахідник Дедал, із митців найславніший у світі,
160] Звів цю будівлю складну: переплутавши знаки, химерним
161] Плетивом різних ходів будь-кому міг там око змилити.
162] Так от фрігійський Меандр течією прозорою в полі
163] В ється: то наче назад, то повзе вже вперед непомітно,
164] Хвилю зустрічну в потік свій приймаючи, вічно рухливий,
165] То до верхів'я свого, то до моря відкритого зверне
166] Хвилю грайливу, хистку. Так облудно й Дедал заплітає
167] Безліч усяких доріг; навіть сам із глибин лабіринте
168] Ледь до порога вертавсь: так ходи хитромудро петляли!
169] Там і загнали того, хто биком водночас був і хлопцем.
170] Там він і крові актейської двічі напивсь, але втретє,
171] З дев'ятиліттям новим, переможений, вже не напився:
172] Двері, що вдруге ніхто в них не входив, удруге побачив
173] Той, кого нитка вела рятівна з допомогою діви. [138]
174] Зараз же, викравши Міноса доньку, нащадок Егея
175] Морем до Дії подавсь, а супутницю кинув, жорстокий,
176] Там, на її побережжі. Заплакану, журну, самотню
177] Вакх пожалів, пригорнув. А щоб вічною поміж зірками
178] Славою діва втішалась,- вінок із чола її знявши,
179] В зоряне небо метнув; у повітряні звившись простори,
180] Лине - й мигтять, поробившись зірками, його самоцвіти.
181] Форму зберігши вінця, зупинивсь він, де два Геркулеси:
182] Той, що припав на коліно, і той, що в руці із змією.
183] Втім, надокучив Дедалові Кріт, утомило вигнання;
184] Рідні місця спогадав, та від них одмежований морем,-
185] «Хай собі,- мовив якось,- перекриє моря й суходоли,-
186] Небо відкрите для нас, тож по ньому майнемо додому.
187] Землі й моря хоч посів - не посів, проте, Мінос повітря».
188] Мовив і думку свою скерував на нечуване діло,
189] Взявся природу мінять: укладає рівненько пір'їни,
190] Щоб поверх менших, дрібних, поступово все більші лягали;
191] Наче по схилу рядками росли вони. Так от селяни
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 28 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |