Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

© Publius Ovidius Naso. Metamorphoses 8 страница



242] Дав тобі змогу підняти лице з-під могили - до світла.

 

243] Не підняла ти, однак, голови, що відчула вже, німфо,

 

244] Натиск землі; непорушним було твоє тіло безкровне.

 

245] Кажуть, сумнішого в світі не бачив погонич крилатих

 

246] Коней нічого й ніде, хіба смерть Фаетона вогненну.

 

247] Все-таки пробує він, чи прониклива сила проміння

 

248] В тілі її льодянім теплоти не пробудить живої.

 

249] Та коли доля звела нанівець божественні зусилля,

 

250] Тіло її і розриту могилу зросивши нектаром,

 

251] Так завершив свої довгі жалі: «Ти сягнеш-таки неба!»

 

252] Тіло, просякле нектаром небесним, нараз розпливлося,

 

253] й запахом ніжним земля пройнялася на місці могили.

 

254] Гілка пахуча тоді, через брили пустивши коріння,

 

255] Насип вершечком пробивши тонким, протяглася до сонця.

 

256] Та відсахнувся од Клітії світла даритель, хоч тугу

 

257] Міг оправдати любов ю, а зрадництво - тугою; більше

 

258] Не повернувся, однак, розлюбив її, кинув назавжди.

 

259] Сохне по ньому вона, від палкого бажання шаліє,

 

260] Німф уникаючи, днями й ночами вона просто неба

 

261] Гола сидить на траві, розпустивши по плечах волосся.

 

262] Дев'ять днів пересидівши так без води, без поживи,

 

263] Голод і спрагу хіба що слізьми та росою гасила,

 

264] Не піднімаючись, тільки обличчя своє повертала,

 

265] Жалісним зором весь час проводжаючи бога ясного.

 

266] Кажуть, що врешті з землею зрослась і частиною тіла

 

267] В листя безкровне, бліде замінилась, а там, де обличчя,

 

268] Барва багряна лягла, до фіалки, журливої квітки, [72]

 

269] Стала подібна. За Сонцем, однак, хоч і корінь тримає,

 

270] Все повертається: давня жага й перемінену сушить».

 

271] Тим закінчила вона, й захопила всіх оповідь дивна.

 

272] Дехто їй віри не йняв, а дехто й не сумнівався

 

273] В силі правдивих богів; не було, проте, Вакха, там, кажуть.

 

274] До Алкітої тоді, постихавши, звертаються сестри.

 

275] Та, проганяючи вправно швидкий між основою човник,

 

276] Мовить: «Змовчу про любов пастуха - про Дафніса з Іди:

 

277] Всім же відомо про те, як у камінь його обернула

 

278] Німфа, лиха на суперницю: ось як любов розпікає!

 

279] Не наміряюся вам повторяти, як проти природи

 

280] Сітон то жінкою був якийсь час, то ставав чоловіком.

 

281] Не зупинюся й на Кельмію - нині алмаз він, а був же



 

282] Другом Юпітера-хлопця колись,- ні про вас, о курети,

 

283] Діти дощу, не почну, ні про вас, Кроконе й Смілако,

 

284] Що замінились у квіти дрібні,- захоплю новиною.

 

285] Звідки славу лиху здобуло джерело Салмакіди,

 

286] й силу таку, що, торкнувшись, в'ялить і розніжує тіло,-

 

287] Слухайте. Знана-бо міць його хвилі, незнана - причина.

 

288] Сина Меркурію в дар повила Кітерея прекрасна,

 

289] й діви-наяди в печерах ідейських його згодували.

 

290] Хлопець той видавсь такий, що з обличчя однаково батька

 

291] Й матір нагадував, так що й ім'я від батьків перейняв він.

 

292] Щойно п'ятнадцять минуло йому, як батьківські гори

 

293] Та годувальницю Іду покинувши, в світ він подався.

 

294] Радо краями незнаними йшов, на незнані дивився

 

295] Ріки, й утоми не чув, озираючись пильно довкола.

 

296] От він лікійські міста й сусідню з тим краєм відвідав

 

297] Карію. Бачить там озеро, чисте настільки, що в ньому

 

298] Видно й піщинки на дні. Очерет не росте там болотний,

 

299] Ні осока з порожнистим стеблом, ні ситник гостроверхий.

 

300] Дивна прозорість води... Моріжком облямований берег;

 

301] Далі - трави довкіл поросли, що не в'януть ніколи.

 

302] Німфа в місцях тих жила. їй чужі були лови, не вміла

 

303] Й лука тримати в руці, не змагалася в бігу ніколи.

 

304] З-поміж наяд лиш її прудконога не знала Діана.

 

305] Кажуть, їй радили сестри не раз: «Візьми ж, Салмакідо,

 

306] Спис або хоч сагайдак розмальований, не полінуйся

 

307] Серед дозвілля свого й полюванням суворим зайнятись».

 

308] Списа, однак, не бере, сагайдак їй - не до вподоби,

 

309] Серед дозвілля свого забуває про лови суворі.

 

310] То джерелом охолоджує тіло гнучке, то волосся

 

311] Чеше тонким гребінцем із кіторського бука, й до хвилі,

 

312] Мовби до дзеркала, зиркає: як я, мовляв, причесалась?

 

313] То, огорнувши свій стан серпанковим ясним покривалом,

 

314] Чи на травиці м'якій, чи на листі м'якім опочине.

 

315] Часто зриває квітки. Випадково й тоді їх зривала, [73]

 

316] Як подорожнього вгледіла; тут же його і запрагла.

 

317] Та, вгамувавши порив, привела до порядку свій одяг,

 

318] Причепурилась, хоча була й так прехороша собою.

 

319] Й тільки тоді вона, кроком легким підійшовши до нього,

 

320] Так почала: «Справедливо тебе я назвала б, юначе,

 

321] Богом, і то Купідоном самим; а якщо ти із смертних,

 

322] Значить, щасливі стократно батьки, що тебе породили,

 

323] Щасний твій брат, пощастило й сестрі, якщо є вона в тебе,

 

324] Й няні, котра згодувала тебе; та одній, безумовно,

 

325] Поталанило найбільш - нареченій твоїй, якщо тільки

 

326] Маєш таку, що весільних достойна була б смолоскипів!

 

327] Є така в тебе - то хоч крадькома я тобі подарую

 

328] Ласку свою, а нема - поєднаймось на шлюбному ложі!»

 

329] Тим закінчила вона, й зарум'янивсь юнак соромливо,

 

330] Бо й не чував про любов; йому личив, одначе, рум'янець.

 

331] Яблуко так червоніє на гілці, осяяній сонцем,

 

332] Так і слонова кість, коли в пурпур її омочити,

 

333] Й місяць, коли при затемненні міддю видзвонюють марно.

 

334] Німфа - цілунків жде: «Хоч як брат поцілуй мене,» - каже.

 

335] Й руки уже простягла до його білосніжної шиї.

 

336] «Годі! -він їй,- а ні, то тебе й цю місцевість покину!»

 

337] «Що ти! - злякалась вона,- ці місця я тобі відступаю,

 

338] Гостю!» І йде собі геть, але тільки вдає, що відходить.

 

339] Ще озирнулася декілька раз і, в чагар увійшовши,

 

340] Нишком присіла собі, підігнувши коліно, а хлопець,

 

341] Певний, що серед незайманих трав одинцем походжає,

 

342] Врешті ногою знічев'я торкнувся грайливої хвилі;

 

343] Далі занурив стопу - й течія невимовно ласкава

 

344] Втомлене тіло нараз переповнила млостю п'янкою.

 

345] Тут він свій одяг легкий із юнацького тіла знімає...

 

346] Наче вогонь Салмакіду пройняв, як побачила вперше

 

347] Голу красу юнака - запалали їй очі жагою.

 

348] Так, бува, сонце сяйне, коли дзеркала рівна поверхня

 

349] Серед безхмарного дня його круг відіб'є найчистіший.

 

350] Годі вже стриматись їй, наперед сона втіху смакує,

 

351] Ласки жадає його і до нього, шаліючи, рветься.

 

352] Він же руками плеснув і в прозорість рухливу з розгону

 

353] Кинувсь, і вправно пливе, викидаючи руки по черзі,

 

354] Й видно його у воді - як, буває, під скло щонайтонше

 

355] Постать слонової кості кладуть або сніжну лілею.

 

356] «Мій він тепер! Таки я взяла верх!» - торжествує наяда.

 

357] Одяг відкинувши, хутко за хлопцем у воду пірнає.

 

358] Той опирається їй, а вона силоміць то цілує,

 

359] То обнімає його, то грудей проти волі торкнеться -

 

360] З різних боків припадає, і горнеться, й липне до нього.

 

361] Врешті довкола плавця, щоб не вислизнув,,.щоб не пручався,

 

362] Так обвилась, мов змія, що її аж до хмар піднімає [74]

 

363] Владар пернатих, орел: йому шию змія охопила

 

364] Й ноги, а довгим хвостом намоталась на крила простерті.

 

365] Так наполегливо плющ на високому стовбурі в'ється,

 

366] Так восьминіг на морській глибині випускає раптово

 

367] Всі свої щупальця й наче тенетами стискує жертву.

 

368] Правнук Атланта тим часом стоїть на своєму й наяду

 

369] Втіх позбавляє близьких; а вона, просто впившись у нього

 

370] Тілом усім: «Хоч-не-хоч,- йому шепче,- моїм таки будеш,

 

371] Не сподівайся втекти! Повеліть же, боги, щоб однині

 

372] Я при ньому була, а він - при мені був навіки!»

 

373] Вчули цю просьбу боги: непомітно змішавшись, обоє

 

374] В тілі з єднались однім, одне вже було в них обличчя.

 

375] Так і дві гілки, якщо їх корою впов'єш однією,

 

376] Живляться разом, ростуть, поки тілом єдиним не стануть.

 

377] Тож, коли тісно ті двоє сплелись, то були вже не двоє:

 

378] З виду хіба що подвійні вони, бо вже годі сказати,

 

379] Хлопець чи дівчина це: і так, і не так одночасно.

 

380] Чуючи млість у руках та ногах, півмужчиною ставши

 

381] У мерехтливій воді, куди входив мужчиною щойно,

 

382] Руки до неба підняв, і вже не хлопчачим благає

 

383] Голосом Гермафродит: «О ви, моя ненько, мій батьку,

 

384] Сина свого, що й ім'я перейняв у вас, просьбу сповніте:

 

385] Той, хто в потік той пірне, півмужчиною з нього хай вийде.

 

386] Ледве торкнувшись хвиль, нехай тілом одразу розм'якне!»

 

387] Жаль стало сина батькам; і сповняють, що він, двоєдиний,

 

388] Просить їх: води пливкі чарівним занечищують зіллям».

 

389] Стихла й вона. Проте Мі ні я донька ще й далі до праці

 

390] Квапить усіх, над богом новим та над святом глумиться.

 

391] Тут, хоч не видно було їх ніде, загриміли зненацька

 

392] Бубни гулкі звідусіль, зігнуті роги заячали,

 

393] Дзвоном озвалася мідь, запахло смолою й шафраном.

 

394] Потім, хоч важко й повірить у те, почала зеленіти

 

395] Тканка, й листям узявсь, повислий, мов плющ, їхній одяг.

 

396] Ось уже де-не-де й грона звисають; де нитка снувалась -

 

397] В'ється вусата лоза, крізь основу брость проростає.

 

398] Вже й виногроно важке пурпуровим поймається блиском.

 

399] День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати:

 

400] Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало,-

 

401] Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство.

 

402] Крівля раптово стряслась, і здалося, що всюди олійні

 

403] Враз ліхтарі зайнялись, багрянцем весь дім освітивши.

 

404] Звірів примарних довкіл розляглося лунке завивання.

 

405] Кинулись сестри шукать по кімнаті задимленій сховку,

 

406] Тиснуться всі по кутках - від очей, від огнів якнайдалі.

 

407] Поки ховаються в ніч, їх тендітні суглоби вкриває

 

408] Плівка, й суцільне крило їм рамена затягує й руки.

 

409] Так метушаться вони в темноті, й переміни своєї [75]

 

410] Все ще не бачить ніхто. І хоча не вкривалися пір'ям,

 

411] Легко, проте, повисали в повітрі на крилах прозорих.

 

412] Хочуть мовити щось, та порівняно з тілом мізерний

 

413] Звук видають, і жалі свої свистом тонким виявляють.

 

414] Вабить їх крівля, не ліс, і літають, цураючись сонця,

 

415] Тільки вночі, тож і назву від пізнього вечора мають.

 

416].Лиш після того по Фівах усіх божеством повселюдно

 

417] Визнаний Вакх. Розголошує всім про його всемогутність

 

418] Іно, Семели сестра: серед них лиш вона не зазнала

 

419] Болю - хіба що того, яким сестри її засмутили.

 

420] Бачачи те, як вона Атамантом, своїм чоловіком,

 

421] Дітьми своїми та плеканцем-богом гордиться, Юнона,

 

422] Вже розпікається: «Міг же розпусниці син меонійських

 

423] Зачарувати плавців, їх занурити в море бездонне;

 

424] Міг домогтися, щоб си«а свого рвала мати на кусні;

 

425] Ще й дивовижними крилами вкутала Мінія дочок!

 

426] Я ж, хоч Юноною звусь, маю кривди безсило терпіти?

 

427] Маю обмежитись цим? Моя велич уся - тільки в цьому?

 

428] Сам він, однак, мене вчить (бо й у ворога вчитись не сором),

 

429] Силу яку має шал: страхітлива загибель Пентея -

 

430] Доказ аж надто ясний. То чому б нині й Іно не мала

 

431] Шалу гризького жало, які і всі її рідні, відчути?»

 

432] Є один спадистий шлях, лиховісним затінений тисом:

 

433] До підземельних осель серед тиші німої веде він.

 

434] Мляво парує там Стікс, і тіні недавно померлих

 

435] Шляхом тим сунуть униз - вже не люди, лиш обриси їхні.

 

436] Млиста зима в підземеллі панує, і новоприбулі

 

437] Помацки йдуть по шляху до Стігійського краю; не знають,

 

438] Де в тій долині сумній непроглядного Діта оселя.

 

439] Тисячу входів має довкола те місто безмежне,

 

440] Тисячу навстіж одчинених брам. Як до моря - всі ріки,

 

441] Так усі душі до нього пливуть. Там селитися може

 

442] Цілий народ, і хоч як би юрмивсь - буде краплею в морі.

 

443] Тіні безкровні без тіла й кісток сновигають по ньому.

 

444] Дехто торгівлі віддавсь, при палаці Плутоновім дехто

 

445] Служить, а хто й ремеслом, як було за життя ще, зайнявся.

 

446] Кожен там, як і належить, покару свою відбуває.

 

447] Ось куди сходить, покинувши небо, всевладна Юнона,

 

448] Донька Сатурна,- таку вона лють, таку ненависть чує.

 

449] Щойно туди увійшла,- подавшись під кроком богині,

 

450] Темний поріг застогнав, і Кербер трьома одночасно

 

451] Пащами гавкнув три рази підряд. Народжених ніччю

 

452] Кличе сестер вона - темних богинь, що глухі до благання.

 

453] Біля дверей, адамантом окутих, вони, посідавши,

 

454] Гребенем чорних гадюк із волосся хотіли зчесати.

 

455] В чорній підземній імлі, серед тіней, пізнавши богиню,

 

456] Хутко вони піднялись. Нечестивим зветься те місце: [76]

 

457] Тітій шулік там собою живив, простягнувшись на дев'ять'

 

458] Югерів тілом своїм. І тобі не вдавалось, Тантале,

 

459] Хвилі зловить, а з лукавого дерева - плоду зірвати.

 

460] Знову й знову під гору викочуєш камінь, Сісіфе.

 

461] Крутиться там Іксіон: себе ловить, від себе тікає.

 

462] Ті ж, які руку зняли на своїх наречених, Беліди,

 

463] Воду постійно беруть, але бочки ніяк не наповнять.

 

464] Оком суворим Сатурна дочка повела вколо себе,

 

465] Першим з усіх Іксіона побачила, далі - Сісіфа,

 

466] Й так собі каже: «Чому ж то з братів тільки він безконечну

 

467] Кару тут мусить нести? Атамант же в палаці владичім

 

468] Гордо живе, хоч не раз, пам ятаю, мене зневажали -

 

469] Він і дружина його!» Свого гніву й дороги причину,

 

470] Й те, чого хоче, звіщає. А хоче, щоб Кадма владичий

 

471] Дім поваливсь, щоб до злочину шал довів Атаманта.

 

472] Просить, велить, обіцяє нараз і, як тільки може,

 

473] Збуджує чорних богинь. Заледве скінчила Юнона,-

 

474] Вже Тісіфона бліда головою патлатою гнівно

 

475] Скинула й, чорних настирних гадюк одігнавши від рота,

 

476] Мовила так: «Манівцями не прийнято тут говорити:

 

477] Що повелиш, те вважай уже здійсненим. Край наш немилий

 

478] Можеш на небо своє, де чистіше повітря, змінити».

 

479] Радо Юнона злетіла в ефір. Перед входом до неба

 

480] Донька Тавманта, Іріда ясна, її вмила росою.

 

481] А Тісіфона в цю ж мить смолоскип, омочений кров'ю,

 

482] В руку, нещадна, бере і плащем, що його обагрила

 

483] Кров, окриває себе й, підв язавшись в юнкою змією,

 

484] З дому виходить. її супроводжують, вірні їй: Смуток,

 

485] Острах і Жах, і з лицем перекошеним дика Нестяма.

 

486] Вже на дорозі вони; тоді й еолійські одвірки,

 

487] Кажуть, одразу стряслись, наче й двері кленові поблідли,

 

488] Й сонце померкло нараз. Налякалася з'явищ тих Іно,

 

489] й сам Атамант похолов. Готувалися вибігти з хати,

 

490] Тінню страшною, однак, на порозі Ерінія стала:

 

491] Руки, вповиті десятками змій, розвела перед ними,

 

492] Ще й головою стрясла. Сколихнулись розлючені змії,

 

493] Деякі в неї на плечах повисли, а деякі люто

 

494] Біля грудей, зісковзнувши, сичать і мигтять язиками,

 

495] Гноєм блюють. Серед них вона двох вириває з волосся

 

496] Й кидає, в руку схопивши заразливу. Ті, їй послушні,

 

497] Вже Атамантові й Іно за пазуху лізуть і-думи

 

498] Темні й важкі наганяють на них, не вражають, одначе,

 

499] Тіла - сама лиш душа відчуває шалені укуси.

 

500] Ще й рідину Тісіфона взяла - незвичайну отруту,

 

501] Кербера піну їдку та отруйливу слину Ехідни,

 

502] Й зілля, що вводить у блуд, і дурман, що засліплює розум,-

 

503] Все, що до злочину, безуму, сліз та до вбивства схиляє, [77]

 

504] Разом розтерла і, свіжої крові доливши, зварила

 

505] В міднім котлі; за копистку їй правила гілка цикути.

 

506] Ще й не отямились ті, як вона цю скажену отруту

 

507] В груди влила їм обом, аж до дна скаламутивши душу.

 

508] Стала тоді смолоскипом кружляти, і він у повітрі,

 

509] Швидко вогнями вогні доганяючи, кола виводив.

 

510] Горда мистецтвом своїм, повертається знов у безплідний

 

511] Діта великого край і розв язує пояс гадючий.

 

512] В цю ж таки мить заметавсь Еолід у середнім покої:

 

513] «Друзі! - викрикує.- Гей! Розставляйте в цім лісі тенета!

 

514] Щойно левицю з двома левенятами тут я побачив!»

 

515] Наче за звіром, так він за дружиною мчить, ошалілий,

 

516] І вириває Леарха їй з рук, що до нього всміхався,

 

517] Тягнучи руки дрібні, й, ніби пращею, ним у повітрі

 

518] Пару разів покрутив - і, навіжений, личком дитячим

 

519] Вдарив об камінь. Щойно тоді стрепенулася й мати:

 

520] Може, прошив її біль, а можливо, й отрута озвалась,-

 

521] Зойкнувши, рине кудись, розпустивши в нестямі волосся,

 

522] Не випускаючи з рук своїх голих тебе, Мелікерте.

 

523] «Вакху-Евгію!» - кричить. Посміхнулась Юнона зловтішно -

 

524] Хай, мов, сьогодні поможе тобі вихованець твій любий!

 

525] Скеля, над морем нахилена, є. Від дощів, наче крівля,

 

526] Хвилі, що вперто довбуть їй підніжжя, вона захищає.

 

527] Верх піднімає до хмар, а чолом висувається в море.

 

528] Вибігла Іно туди - божевілля помножило сили -

 

529] 1 без вагання, бо страху не мала, з розгону в безодню

 

530] Стрибнула з рідним дитям - зімкнулася, блиснувши, хвиля.

 

531] Внучку, покарану так без вини, пожалівши, Венера

 

532] Дядька ласкаво благати взялася: «Велителю моря,

 

533] Ти, що найближчу посів до Юпітера владу, Нептуне!

 

534] Хоч незвичайне прохання моє, але згляньсь над моїми,

 

535] Що в іонійську пірнули безодняву,- зволь їх прийняти

 

536] В коло богів голубих, бо ж і я не чужа тим широким

 

537] Водам, якщо в їх божественнім лоні була в давнину я

 

538] Сніжної піни пучком, як говорить ім'я моє грецьке».

 

539] Вчув її просьбу Нептун, і все, що в них від природи

 

540] Смертним було, те відняв, а натомість повагу й величність

 

541] їм дарував, обновивши й обличчя, й ім'я: Палемоном,

 

542] Богом, названий він; Левкотеєю - мати, богиня.

 

543] Вслід їй, що було сил, із Сідона жінки поспішали,

 

544] Поки на край стрімчака їх не вивів стопи відпечаток.

 

545] Тут у долоні всі сплеснули, певні, що скоїлось лихо,

 

546] Кадма оплакують рід, і волосся рвуть собі, й одяг,

 

547] Ще й дорікають богині за злість, за її непомірну

 

548] Лють до суперниці, та не Юноні терпіти докори,-

 

549] «З вас я найбільший зроблю,- спалахнувши, сказала богиня,-

 

550] Пам'ятник гніву мого!» І підтвердила ділом погрози: [78]

 

551] Ось найвірніша з жінок: «За владаркою,- каже,- пірну я

 

552] В моря глибінь!» Уже стрибнути мала, але в ту хвилину

 

553] Наче зв'язав її хтось - прикріпилась навіки до скелі.

 

554] Друга, в груди руками б'ючи себе з несамовитим

 

555] Зойком, відчула нараз, що вдаряється камінь об камінь.

 

556] Руки одна з них саме в той час простягнула до моря -

 

557] Ствердла, й так і стоїть, усім тілом подавшись до моря.

 

558] Інша, схопившись за голову, стала в розпуці волосся

 

559] Рвати, однак, у волоссі таки скам'яніли їй пальці.

 

560] Кожна в ту мить, у своєму захоплена русі, застигла.

 

561] Деякі стали птахами тоді: над поверхнею моря

 

562] Й нині ширяють, торкаючись хвилі крилом, Ісменіди.

 

563] Не здогадався Агенора син, що дочка його з внучком

 

564] Стали богами в глибинах морських. Переможений смутком,

 

565] Низкою бід і видінь, що їх бачив не раз, він лишає

 

566] Місто, котре заснував, немовби не він у неласку

 

567] Долі попав, а цей край. Після довгих блукань в іллірійські

 

568] Землі ввійшли вони - він та його безпритульна дружина.

 

569] Гнуло їх горе й роки. Та якось повелась у них мова

 

570] Про пережите, про долю їх дому, і тут обізвався

 

571] Кадм: «Чи, бува, не священний той змій, що його своїм списом

 

572] Я проколов, а прибувши з Сідону, страшні його зуби,

 

573] Наче насіння небачене, в зорану землю посіяв?

 

574] Раз вже так ревно взялись відомстити за нього всевишні,-

 

575] Хай нині й сам по землі животом довжелезним зів'юся».

 

576] Мовив - і вже по землі животом довжелезним прослався;

 

577] Чує, Як шкіра жорстка поступово лускою береться,

 

578] Бачить: цятки темно-сизі біжать по зчорнілому тілу.

 

579] Ось він на груди упав, а тим часом немов поєднались

 

580] Ноги обидві в одну й витягаються в хвіст заокруглий.

 

581] Руки самі тільки мав, і ті руки самі, що їх мав ще,

 

582] Він простягнув і в сльозах, що людським ще спливали обличчям,-

 

583] «Бідна дружино моя! Підійди ж і торкнись мене,- просить,-

 

584] Поки від мене лишилося щось, і візьми мою руку,

 

585] Поки ще є та рука, поки змієм не весь я зробився!»

 

586] Ще не одне хоче мовити їй, але раптом надвоє

 

587] В нього язик розщепивсь, і, хоч як намагається,- слово

 

588] Так і не йде йому з уст. Тож не мовою він, а сичанням

 

589] Жаль виливає: такий вже дала йому голос природа.

 

590] В голі груди рукою вдаряючи, тужить дружина:

 

591] «Кадме, собою лишись! Відкинь машкару дивовижну!

 

592] Що ж це таке? Де плече твоє, Кадме, де руки, де ноги,

 

593] Лиця, рум'янець - усе, що кудись, поки мовлю, зникає?

 

594] Чом, о боги, ви й мені поповзти по землі не звеліли?»

 

595] Так побивалася. Він же лизав їй заплакані лиця.

 

596] Й начебто впізнаючи, Відповзав до грудей і в обійми

 

597] Взяти хотів і до шиї жіночої звично тягнувся. [79]

 

598] Всі, хто там був - їх супутці - жахнулись; вона ж усе гладить

 

599] Шию лускату слизьку гребенястого велета-змія.

 

600] Раптом обоє сплелись вони, зміями ставши, обоє

 

601] Зникли, звиваючись колом, у тіні сусіднього гаю.

 

602] Не уникають людей, не грозять і сьогодні нікому:

 

603] Бо ж не забули вони, ким були, нешкідливі дракони.

 

604] В тій переміні сумній немалу їм утіху приносив

 

605] їхній онук, перед ким, упокорена, низько хилилась

 

606] Індія смугла, для кого й Ахайя звела свої храми.

 

607] Втім, лиш Абанта син, Акрісій, що вийшов із роду

 

608] Того, що й Вакх, до стін кам'яних арголідського міста

 

609] Не підпускає його, проти бога йде збройно, що бог він -

 

610] Віри не йме, не вважає й Персея Юпітера сином,

 

611] Хоч народила його від дощу золотого Даная.

 

612] Все ж незабаром і він (таки правда верх бере врешті!)

 

613] Гірко розкаявся в тім, що зневажував бога, що внука

 

614] Не визнавав: поселився один з них на небі, а другий,

 

615] Пам'ятну здобич, наїжену зміями голову, взявши,

 

616] На шелестких через ніжне повітря проносився крилах.

 

617] Понад пустелею Лівії він пролітав переможно,

 

618] Й капала кров'ю в пісок голова страхітлива Горгони.

 

619] Змій різнородних, ті краплі прийнявши, Земля наплодила,


Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 15 | Нарушение авторских прав







mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.112 сек.)







<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>