599] Легко стрибаю з судна - в пісок вогкуватий ногами.
600] Там ми й ніч провели. Непомітно рум'янцем Зірниці
601] Небо взялося. Прокинувшись, друзям велю по джерельну
602] Воду піти й на тропу, що веде до струмка, їх виводжу.
603] Сам вибігаю на горб, обмірковую, чим нас потішить
604] Вітер, і, друзів гукаючи, знов до судна повертаюсь.
605] «Ось ми!» - першим озвався Офельт, посміхаючись гордо:
606] З того безлюддя, мовляв, не з пустими вертаюсь руками.
607] Хлопця він берегом вів, що скидався на миле дівчатко.
608] Бачу, хлоп'я ледь бреде: чи то сон йому йти заважає,
609] Чи то вино; на лице його глянув, на одяг, на рухи -
610] Й тут же подумав собі: не людська це, не смертна дитина.
611] От і кажу я супутникам: «Хто з богів, ще не знаю,
612] В хлопця того замінивсь, та що бог він - у цьому я певний!
613] Хто б ти, одначе, не був,- не гнівися, сприяй нам у всьому!
614] Вибач і друзям моїм!» - «За нас ти дарма не молися!» -
615] Діктід мене перебив, що найшвидше з усіх на вершечок
616] Щогли вилізти міг чи вниз по шнурку зісковзнути.
617] «Справді!» - підтакнули й інші:.русявий Мелант, гострозорий
618] Сторож на носі судна, і Лібій з Алкімедоном,
619] І Епопей, що накази дає веслярам і в дорозі
620] їх бадьорить,- геть усіх одурманив до здобичі потяг.
621] «Не потерплю,- я гукнув,- щоб у нас на судні коли-небудь
622] Був полонеником бог! Моє вирішальне тут слово!»
623] З тим загороджую шлях їм собою. З усіх найлютіший
624] Гнівом кипить Лікабант: вигнанець із туського міста,
625] На чужині він за вбивство страшне відбував тоді кару.
626] Й поки стою, він мене кулаком (а бив молодецьки)
627] В горло вразив, і з судна вже на дно мав мене зіштовхнути,
628] Та серед линв корабельних повис я, хоча й непритомний.
629] Схвально гуде нечестивців юрба. Тоді Вакх (а це справді
630] Вакх був) неначе від окриків сон його, врешті, покинув,
631] Чи одшуміло вино, й до грудей відчуття повернулось,-
632] «Що це за галас? Що робите? Як, поясніть, мореплавці,
633] Тут опинивсь я? Куди завезти мене маєте намір?»
634] «Ти не хвилюйсь,- йому каже Прорей,- назви тільки гавань,
635] Де б ти зійти захотів, і прибудеш на землю жадану».
636] «В Наксос,- їм Лібер на те,- судна свого біг завертайте!
637] Там - оселя моя; вона й вас повітає гостинно».
638] «Згода!» - брехливі богами всіма присягаються й морем
639] І над оздобним судном мені парус велять піднімати.
640] Наксос праворуч лежав. Повертаю й вітрило праворуч.
641] Тут мені гнівно Офельт: «Чи ти глузду рішився? Що робиш?» [64]
642] Бачу, зам'ялись усі. А тоді почали: хто кивати,
643] Дехто й на вухо шепнув,- завертай, мов, негайно ліворуч!
644] Я остовпів. «Якщо так, хай судном,- відмовляю,- керує
645] Інший». І так од стерна відсахнувся й від темного діла.
646] Лаять мене почали всім судном, загули вколо мене...
647] Втрутивсь. тут Еталіон: «Виходить,- всміхнувся злобливо,-
648] Ти лиш один нашим щастям рядиш!» І ось, замість мене
649] Взявши кермо, в протилежний від Наксоса бік завертає.
650] Ну, а хлопчак, наче б тільки тепер запримітивши підступ,
651] Став на загнутому носі судна, озирнув усе море
652] Й, ніби втираючи сльози: «Не в той ви мене, мореплавці,
653] Край обіцяли везти, не про те я просив побережжя.
654] Чим я на кривду у вас заслужив? Чи така вже велика
655] Слава -стільком юнакам одного підманути хлопчину?»
656] Я не приховував сліз, та що тим безбожникам сльози?
657] Тільки сміялися з них, налягаючи дружно на весла.
658] Ним присягаюсь я нині тобі (бо хто йому рівний
659] Серед богів?), що, наскільки ця річ неймовірною здасться,
660] Віри настільки ж вона буде гідна: судно серед моря
661] Враз зупинилося так, ніби врізалось носом у берег.
662] Ті, зчудувавшись, розмашисто веслами б'ють, напинають
663] Всі паруси - на підмогу веслу залучають ще й вітер.
664] Плющ їм, однак, на заваді стає: вколо весел обвившись,
665] Пнеться вгору, цупкий, розбуявши, повис на вітрилі.
666] Ось і сам бог, увінчавши чоло золотим виногроном,
667] Тирсом трясе, що в зелену лозу виноградну вповитий.
668] Тигри блукають довкіл; то тут, то там полохлива
669] Рись, наче привид, майне, розляглися плямисті пантери.
670] Тут якось дивно, чи то з переляку, чи то з божевілля,
671] Всі застрибали; з них перший Медон став тілом чорніти
672] Й вигнувся, наче дуга, шорсткуватою вкрившись лускою.
673] «Ну й чудасія! - йому Лікабант - Що за вигляд у тебе!»
674] Та на півслові запнувсь: уста його пащею стали,
675] Ніздрі обвисли; лускою взялася, затверднувши, шкіра.
676] Лібій на весла хотів налягти, але бачить, що в нього
677] Руки раптово неначе коротшають, далі й руками
678] Вже не здаються вони - поплавками назвати їх можна.
679] Інший за шнур, оповитий плющем, норовив ухопитись,
680] Та не було в нього рук, тільки, вигнувши тулуб кумедно,
681] Гепнувсь у воду плиском, і тут серповидним одразу
682] Хвилю хвостом, що на роги півмісяця схожий, став бити.
683] Бачу, й інші стрибать почали; спливає вода з них,
684] То виринають вони, то знов у глибини пірнають,
685] Наче танок завели: вигинаються в хвилі грайливо
686] Тілом усім і випорскують воду крізь ніздрі широкі.
687] Тож із усіх двадцяти (на судні саме двадцять було нас)
688] Я залишився один. Сам себе з переляку не тямлю, [65]
689] В поті холодному весь, але тут мене бог заспокоїв:
690] «Ти не лякайсь, і на Дію пливи». Я доплив туди, й тут же
691] Вакхові шану віддав і до таїнств його залучився».
692] «Довго ти гаяв нас,- каже Пентей,- балачками пустими,
693] Думав, що стихне мій гнів, поки нам теревені розводиш?
694] Гей же! На муки його! Не жалійте вогню та заліза,
695] Поки живий, а тоді - пожбурніть його в пітьму Стігійську!»
696] Вмить у в'язниці глухій опинивсь Акет тірренієць
697] В путах міцних. І вже кат готував за наказом Пентея
698] Все, що потрібне для мук,- і залізо, й вогонь,- та зненацька
699] Двері самі по собі перед ним розчинилися навстіж,
700] Кажуть, що й пута самі по собі з його рук поспадали.
701] Вперся ще більше Пентей: замість іншим накази давати,
702] На крутосхили, посвячені Вакхові, сам поспішає,
703] На Кіферон, де вакханок лункі чути заклики-співи.
704] Як стрепенеться загонистий кінь, коли мідноголоса
705] Раптом сурма заячить, як до бою жага його пройме,
706] Так і Пентея жінок голоси й завивання нестямне
707] Збуджують: чуючи їх, він ще більшою люттю скипає.
708] Здалеку видна галявина є посеред Кіферону,
709] Темним вона звідусіль, мов кільцем, опоясана лісом.
710] Там, поки таїнство невтаємниченим оком він бачить,
711] Першою вздріла його, й, ошаліло підбігши до нього,
712] Першою кинула тирс і вразила в груди Пентея
713] Мати. «Сюди! -зазиває,- сюди, мої сестри обидві!
714] Гляньте-но, що за кабан походжає по нашому полю!
715] Я кабана того вб'ю!» Налітають у дикій нестямі
716] Всі вони - на одного. Завиваючи, мчать за тремтливим,-
717] Вже-бо він справді тремтить, вже забув свою мову зухвалу,
718] Сам проклинає себе, у провині своїй зізнається.
719] «Згляньсь, Автоноє,- поранений зойкнув,- о сестро моєї
720] Матері! Зглянься хоч ти! Пригадай собі тінь Актеона!»
721] Про Актеона ж ця ніби й не чула, й простягнену руку
722] Вирвала. Іно, підбігши, Пентею викручує й другу.
723] Рук, щоб до матері міг простягти, вже не має сердега,
724] Тож покаліченим тулубом тягнеться: «Глянь, моя мати,
725] Глянь же!» - благає. Агава ж, поглянувши, тільки завила,
726] Наче здригнулась уся, й, розпустивши з вітром волосся,
727] Синові голову миттю зриває, і пальцями в неї
728] Вп'явшись: «Іо! - кричить.- Таки вклали ми, подруги, звіра!»
729] Навіть морозом побитих листків, що ось-ось облетіти
730] Мають самі, з верховіть не зірве так раптово негода,
731] Як розірвали Пентеєве тіло безжалісні руки.
732] Після таких от повчальних подій узялись Ісменіди
733] Вакхові ладан палить, до нових залучившись обрядів.
КНИГА ЧЕТВЕРТА
1] Мінія донька, однак, Алкітоя, бурхливого свята
2] Не визнає до цих пір і не вірить у те, легковажна,
3] Що від Юпітера Вакх народився, ще й сестер за спільниць
4] Має в безбожному ділі. Та ось до обряду скликає
5] Жрець і жінок, і служниць, які вільні від праці; прикрити
6] Шкірами груди велить, розв'язати стрічки, на волосся
7] Позакладати вінки; виноградом оплетені тирси
8] Взяти до рук, провіщаючи те, що не знатиме в гніві
9] Стриму ображений бог. Покорились жінки й молодиці:
10] От вони, кинувши тканку, й коші, й недопрядену вовну,
11] Ладан несуть, зазивають Ліея, Бромія, Вакха,
12] Сина вогню, який двічі від двох матерів народився.
13] І додають ще: Нісей, син Тіони буйноволосий,
14] Також Леней-жартівник, сівач винограду п'янкого,
15] Також отець Елелей, Іакх, Еван і Ніктелій,
16] І не одне ще ім'я, що дають його різноплемінні,
17] Лібере, греки тобі! Нема-^ж твоїй юності краю,
18] Вічно цвітеш юнаком; найвродливіший, високо в небі
19] Сяєш у колі богів. А коли ти без рогів, то з виду
20] Схожий на миле дівча. Ти Схід покорив аж до краю,
21] Де омиває засмалену Індію Ганг повноводий.
22] Двох святотатців скарав: Пентея й Лікурга, що гордо
23] З міді сокиру двосічну носив; потопив і тірренців.
24] Рисі послушні тобі: їх пара в упряжці кориться
25] Віжкам оздобним твоїм. За ними - сатири, й вакханки,
26] Й старець, Сілен,- то в руці з посошком він бреде напідпитку,
27] То на повільнім ослі, непевно тримаючись, їде.
28] Всюди, куди б тільки ти не прийшов,- і юнацькі, й жіночі
29] Заклики гучно звучать, аж гудуть під долонями бубни,
30] Гнута.відлунює мідь, не стихає дірчаста сопілка.
31] «З миром, ласкавий, прийди!» - до обряду, як велено, ставши,
32] Просять жительки Фів. Тільки Мінія дочки зостались
33] Дома, врочистий зневажують день рукоділлям невчасним. [67]
34] То вони вовну прядуть, веретено кваплячи пальцем,
35] То запопадливо тчуть, то рабинь спонукають до праці.
36] Легко пускаючи нитку з-під пальця, сказала одна з них:
37] «Поки, зібравшись на свято придумане, інші дармують,
38] Ми, котрі пильно Палладі слугуємо, кращій богині,
39] Мову по черзі ведім то про се, то про те, щоб корисна
40] Легше нам рук наших праця ішла, щоб години повільні
41] Швидше спливали - незайнятий слух веселім одна одній».
42] Задум сподобався їм. «Ти й почни щось!» - пожвавились сестри.
43] Та завагалася: «Що б тут почати?» А знала всіляке;
44] «Може, про те оповім, вавілонська Деркетіє, спершу,
45] Як Палестинського озера хвилі -в те вірять усюди -
46] Вкривши лускою тебе, твій природжений вигляд змінили.
47] Може, згадаю про те, як дочка' твоя, в пір'я зодягшись,
48] Пізні роки свої часто на білих проводила вежах.
49] Може, й про те, як силою зілля та чарів наяда
50] Зайшлих могла юнаків у безмовних риб обертати,
51] Поки й сама не вдяглась у луску. Чи про те, як од крові
52] Чорні тепер, а не білі смоковниця ягоди родить».
53] Вибравши оповідь цю про подію не кожному знану,
54] Так почала, поки з вовни тонесенька нитка снувалась:
55] «Тісба й Пірам, той - вродою перший поміж юнацтва,
56] Та - найчарівніша серед дівчат, що їх Схід колись бачив,
57] Дім побіч дому жили, де муром високим із цегли
58] Місто довкіл обвела, за переказом, Семіраміда.
59] Отже, сусідство близьке зазнайомило їх і зріднило.
60] Далі - зміцніла любов; дійшло б до весілля по праву,
61] Тільки не згодні батьки. На одне лиш нема заборони:
62] Палко любились вони, перейнявшись чуттям обопільним.
63] Свідків нема в них: то знаками мову ведуть, то кивками.
64] Пломінь же, хоч приховай, розгориться, прихований, дужче.
65] Здавна щілинка була у стіні, для домів їхніх спільній,
66] Мабуть, іще відтоді, як будинки ці два поставали,
67] Хиби тієї ніхто, хоч минали віки, не помітив.
68] Око ж любові метке: ви ж бо перші, її спостерігши,
69] Стали розмову крізь неї вести; через отвір вузенький
70] Скільки то лагідних слів туди й сюди пролетіло!
71] Стануть, бувало, Тісба й Пірам: ця звідси, той - звідти,
72] Й тільки-но подих палкий з-за стіни переловлять обоє -
73] «Заздрісна,- шепчуть,- стіно! Чому заважаєш коханню?
74] Нам поєднатись дозволь! А коли завеликого просим -
75] Для поцілунку хоча б - невеликий це труд - розетупися.
76] Втім, ми твої боржники: бо ж тобі завдячувать мусим
77] Те, що можемо тут обмінятись хоч словом сердечним».
78] Так от, він тут, вона там, стіні глухій пожалівшись,
79] На ніч сказали: «Прощай!», до щілинки припали вустами,
80] Та поцілунок не міг, наче слово, пройти через неї. [68]
81] От, звістуючи день, вже зірки проганяє Аврора;
82] Зринуло сонце стрімке, осушило зарошені трави.
83] В звичному місці зійшлись. Пошепталися, тихо сплакнули,
84] Потім рішили під ніч,} коли все постихає довкола,
85] Потайки вийти надвір, підманувши сторожу, а далі,-
86] Хай лише вдасться покинути дім і міські забудови,
87] Щоб навмання по широкому полю обом не блукати,-
88] Біля могили Ніна зійтись і сховатись під тінню
89] Дерева. Дерево те - білосніжними вкрита плодами
90] Смоква струнка; недалеко від неї струмок був холодний.
91] Намір сподобався їм. Повільніше в води, здавалось,
92] День западав, неквапливо й ніч із глибин виринала.
93] Врешті, не рипнувши навіть дверима, проворно пірнула
94] В темряву Тісба. Своїх підманула й, закривши обличчя,
95] До гробівця підійшла й під умовлене дерево сіла.
96] Духу любов додала. Та ось по кривавій вечері
97] Суне левиця страшна з бичачою кров'ю на пащі
98] Прямо до того струмка, щоб докучливу спрагу згасити.
99] Тільки-но Тісба її запримітила в місячнім сяйві,
100] В темну печеру біжить, омліваючи вся, й по дорозі
101] Губить накидку легку, що з плечей, наче птиця, зметнулась.
102] От, нахлептавшись води, завертає до лісу левиця,
103] Та на своєму шляху, наступивши на те покривало,
104] Рве на шматочки кривавою пащею ніжну тканину.
105] Вийшовши дещо пізніше, Пірам незабаром побачив
106] Звіра глибокі сліди на піску - й сполотнів, на обличчі.
107] Далі й накидку тонку запримітивши в плямах кривавих,
108] Каже: «Одна тільки ніч, а закоханих двоє в ній згине,
109] З них же вона, лиш вона заслужила найдовшого віку.
110] Я провинився тут! Я тебе звів, нещаслива, зі світу!
111] Бо ж у місця небезпечні тебе скерував, та раніше
112] Я сюди сам не прийшов. ГЛоє ж тепер тіло на кусні
113] Рвіть, по-хижацькому рвіть і нутро поїдайте злочинне,
114] Всі ви, що водитесь тут, у скелястих ущелинах, леви!
115] Смерті, однак, боягуз тільки ждатиме!» З тим, нахилившись,
116] Тісби накидку бере і відносить під тіняву смокву.
117] Там, оросивши тканину слізьми та цілунками вкривши,
118] Каже: «Й моєї крові ковток не відмовся прийняти!»
119] Мовив - і меч, що при поясі був, устромив собі в груди
120] Й тут же його вириває, півмертвий, з пекучої рани.
121] Так він горілиць завмер на землі. Тільки кров невгамовна
122] Високо б'є. Так от трубка не раз, де свинець надітреться,
123] Тріскає вмить і хльосткою тоненькою цівкою з неї
124] Рветься назовні вода, розтинаючи з свистом повітря.
125] Кров'ю забризкані смокви плоди, що, мов сніг, були білі,
126] Темними раптом стають. І від кореня, ситого кров'ю,
127] Наче багрянцем густим наливаються ягоди звислі. [69]
128] Все ще тамуючи страх, щоб коханий, бува, не заждався,
129] Тісба спішить; юнака виглядає очима та серцем,-
130] Хоче похвастати, як то вдалось їй уникнути смерті.
131] От і те місце. Пригадує й дерева обрис, їй знаний;
132] Барва плодів лиш дивує. «Чи це?» - зупинилась непевна.
133] Й тут її кинуло в дрож: на піску закривавленім бачить,
134] Болісно корчиться хтось. Відсахнувшись, поблідла смертельно,
135] Наче самшит, і здригнулась нараз. Так по тихому морю
136] Часом вітрець промайне: схвилювавшись, воно потемніє.
137] Врешті, коханого в тім окривавленім тілі впізнавши,
138] Груди невинні свої невгамовним плачем надриває,
139] В тузі волосся розплетене рве; до Пірама припала,
140] Сповнює рану глибоку слізьми, їх із кров'ю густою
141] Змішує, криє цілунками мертве, холодне обличчя.
142] «Ой, що це сталося! - зойкнула.- Хто розлучив нас, Піраме?
143] О, відгукнись, відгукнись! Твоя Тісба, твоя найдорожча
144] Кличе тебе. Не мовчи ж, повернися обличчям до мене!»
145] Чуючи Тісби ім'я, піднімає обтяжені смертю
146] Очі Пірам, та, побачивши милу, зімкнув їх навіки.
147] Раптом накидку свою спостерігши, омочену кров'ю,
148] й піхви самі, без меча,- «Рука твоя,- каже,- й кохання,
149] О нещасливий, згубили тебе! Та надійні й у мене
150] Є і правиця, й любов: нанести собі й я зможу рану!
151] Вслід за тобою, супутниця й смерті твоєї причина,
152] Я, безталанна, піду. Тебе ж, кого взяти від мене
153] Смерть лиш спроможна була,- неспроможна й вона відірвати!
154] Все ж ми обоє сьогодні шлемо наше спільне прохання
155] Вам, о батьки,- мої і його, нещасливі стократно:
156] Тим, кого щира любов поєднала й остання година,
157] Дайте змогу в одній побіч себе лежати могилі!
158] Ти ж, о розлога смоковнице, ти, що гілля своє хилиш
159] Тільки над ним, а скоро вже двох укриватимеш сумно,
160] Крові пролитої слід бережи, залишайся в жалобі:
161] В темних постійно плодах на знак двоєдиної смерті!»
162] Мовила - й, вістря під груди, до самого серця приклавши,
163] Впала з розгону на гостре залізо, ще тепле від крові.
164] Вчули, одначе, боги, дійшло до батьків те прохання:
165] Бо ж і смоковниці плід, коли робиться зрілим, темніє,
166] І спочивають останки їх - попіл - в одній домовині».
167] Змовкла, й ніхто якийсь час не озвався. Тоді Левкотоя
168] Другою слово взяла, й не порушили сестри мовчанки.
169] «Навіть сонячний бог, який править усім, яснозорий,
170] Силу кохання пізнав. Пригадаймо ж любов того бога!
171] Кажуть, він перший помітив якось, як розкішна Венера
172] Й Марс обнялись тайкома; він же перший усе помічає.
173] Прикро зробилось йому, і про зраду подружнього ложа
174] Сина Юнони він тут же звістив, ще й на місце спровадив. [70]
175] Той остовпів, і з правиці ковальської виріб майстерний
176] Випав. Негайно тонкі ланцюжки та гачки він і сіті
177] З міді ковкої, такі, що й побачити їх неможливо,
178] Виточив. З витвором тим не могла б ні найтонша тканина,
179] Ні павутина легка, що під сволоком висне, зрівнятись.
180] Робить ще й так, щоб одним тільки дотиком міг він цю сітку
181] В рух привести, й хитромудро її накладає на ложе.
182] От і лягли собі нишком на нього дружина з коханцем,
183] Та ненадовго: бо лиш обнялися - небачена досі
184] Цупко їх сіть повила - не могли й ворухнутись обоє.
185] Двері слонової кості в ту хвилю Вулкан розчиняє,
186] Просить богів увійти, а ті двоє - у путах лежали...
187] Сором, та й годі! - Хоч дехто з богів тоді сам був не проти
188] Сорому звідать того. Насміялись безсмертні, й ще довго
189] Тільки про ту новину гомоніли в широкому небі.
190] Та Кітерея в боргу не-лишилась: того, хто таємну
191] Викрити пристрасть посмів,- сама покарала такою ж
192] Пристрастю. Що це тобі, хто родився від Гіперіона,
193] Врода сьогодні дає і рум'янець, і зір променистий?
194] Жаром ти землю довкіл обдаєш, але сам повсякденно
195] Сохнеш од жару того. Хоч усе тобі слід озирати,-
196] На Левкотою глядиш. Увесь світ занедбавши, з тієї
197] Діви не зводиш очей. То завчасно на східному небі
198] Зринеш, то в темряву західних вод поринаєш запізно,-
199] Днину зимову, бува, задивившись на неї, продовжиш.
200] Часом не видно тебе: від жаги твої очі беруться
201] Млою, і смертних тоді потемнілим жахаєш обличчям.
202] Та не тому ти стьмянів, що ближчого місяця обрис
203] Став на твоєму шляху: од любові погас твій рум'янець.
204] Вабить тебе лиш одна; позабув же ти Роду, Клімену,
205] Кинув з усіх найвродливішу - Матір Еейської Кірки.
206] Потім - ще й ту, що бажала твого, хоч зневажена, ложа,-
207] Клітію; саме тоді вона в серці своєму відчула
208] Рану важку. Забуттям не одну вповила Левкотоя,
209] Гожа дочка Евріноми-красуні, чия батьківщина -
210] Сповнений пахощів край. Лиш дозріла дочка - й свою неньку
211] Вродою так перейшла, як колись її ненька - всіх інших.
212] В ахеменійських містах її батько владу мав, Орхам.
213] Сьомим він був у високому роді, що вийшов від Бела.
214] Є пасовище в краю гесперійськім для сонячних коней,
215] Де їх не трави - амбросія живить; розтрачені сили
216] їм повертає, наснажує знов до щоденної праці.
217] Поки там коні баскі споживають небесну пашницю,
218] Поки триває ще ніч, перевтілився бог в Евріному,
219] Матір, і входить до спальні жаданої; там Левкотою
220] Бачить він: при ліхтарі в товаристві дванадцяти служок
221] Нитку тонку вона вправно снує говірким веретенцем. [71]
222] От він, як мати, ввійшовши, цілує її, й до служанок:
223] «Хочу дочці я тут дещо сказать, залишіть нас,- велить їм,-
224] І не перечте, бо ж я материнське на це маю право!»
225] Ті покорились. А бог, коли з нею віч-на-віч лишився:
226] «Я - отой самий,- сказав,- хто, керуючи порами року,
227] Бачить усе довкруги, через кого й земля усе бачить,-
228] Всесвіту око. Я, вір, покохав тебе!» Тут Левкотої
229] Випала прядка із рук, покотилось прудке веретено.
230] Вроду примножував страх. Не гаючись, бог перед нею
231] Виступив явно тепер, у своєму звичайному блиску.
232] Діва, хоч як налякала її ця раптова поява,
233] Богові, сяйвом подолана, без нарікань піддалася.
234] Клітію заздрість бере, бо й сама до промінного бога
235] Чула надмірну любов. На суперницю зло затаївши,
236] Всім розплескала про гріх, перед батьком її очорнила.
237] Той, розлютившись, у гніві сліпому, дочку, яка руки
238] До ясночолого сонця простягши, благала: «Це ж бог той
239] Честі насильно позбавив мене!» - закопав, безсердечний,
240] Глибоко в землю, ще й пагорб над нею насипав піщаний.
241] Та, розметавши промінням той пагорб, син Гіперіона
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |