573] «Що ж тебе зрушило в путь і в струмок замінило священний?»
574] Стихнула хвиля дзвінка; підняла з глибини понад нею
575] Німфа чоло й, зеленаве волосся рукою скрутивши,
576] Ось що про давню любов Алфея-ріки розказала.
577] «Німфою,- каже,- росла серед німф багатьох я в Ахайї,
578] Місце для ловів знайти так, як я, ні одна з них не вміла,
579] Сітей на звіра так тонко сплести ні одній не вдавалось.
580] Хоч і не прагнула слави собі здобувати красою
581] (Вроди ж не бракло мені), та красунею всі мене звали.
582] Личком своїм не гордилась, однак, хоч його й похваляли.
583] Те, чим пишались усі, того я, по-селянському скромна,
584] Завжди соромилась: тіла вабливість за гріх я вважала.
585] От, пам'ятаю, верталась якось я з гаїв стімфалідських.
586] Жарко було, й натрудилась я добре, та й спека діймала.
587] Раптом, бачу, струмок; не дзюрчить, не хвилюється в ньому
588] Наскрізь прозора вода: на дні його кожен камінчик
589] Можна було б зрахувать, нерухомим струмок видавався.
590] Сива лоза довкруги та буйні од вологи тополі
591] Схили його берегів огорнули природною тінню.
592] От, підійшовши, ногою легенько води я торкнулась.
593] Ось по коліна ввійшла, та замало й того: розстебнувшись,
594] Одяг легкий на похилу вербичку кладу й поринаю
595] Голою в той потічок. Розгрібаю його й загрібаю, [97]
596] Так собі плаваю й сяк і виляскую, втішна, руками.
597] Враз десь на самому дні загуло щось чи то забурчало.
598] Злякана, швидко пливу до найближчого берега річки.
599] «Гей, Аретусо! - Алфей навздогін мені з хвилі гукає,-
600] Гей, Аретусо, куди ти, куди?» - перепитує хрипло.
601] Гола, без одягу, мчу я щосили: мій одяг лишився
602] На протилежному березі. Хіть розпікає Алфея:
603] Бачачи тіло моє, вже мене він своєю вважає.
604] Не оглядаючись, бігла я; він, ошалілий,- за мною.
605] Так от, тріпочучи крилами, мчить од шуліки голубка,
606] Так от шуліка-хижак на тремтливу голубку спадає.
607] Вже й Орхомен залишився позаду, Псофіди й Кіллена,
608] Виступи гір Меналійських; а там - Ерімант і Еліда...
609] Я ж усе далі біжу; він - услід, не прудкіший од мене.
610] Сили ж не рівні були: не могла я в такому ж розгоні
611] Бігти весь час, не могла витривалістю з ним позмагатись.
612] Через долини, поля, через гори, лісами порослі,
613] Через ущелини, скелі стрімкі та яруги я мчала.
614] Сонце в спину світило мені, отже, перед собою
615] Довгу я бачила тінь, чи, може, то страх її бачив?
616] Ніг його тупіт важкий насувався на мене, а подих
617] Мов буревій, лопотів-забавлявся моїми стьожками.
618] Врешті, знемігшись: «Діано, рятуй,- кажу,- поки ще змога,
619] Вірну твою зброєносицю, ту, котру лук свій, бувало,
620] Й повний стріл сагайдак доручала нести за собою!»
621] Зглянулась Діва прудка: з-поміж хмар узяла найгустішу
622] Й нею мене вповила. Оббігаючи хмару довкола,
623] Пильно по ній переслідувач зиркає, з дива не сходить,
624] Ось він те місце, де я заховалась, оббіг уже двічі,
625] Двічі він «Гей, Аретусо!» - гукнув мені,- «гей, Аретусо!»
626] Як почувалась я, бідна, тоді? Чи не так, як овечка
627] Десь у високім хліві, коли вовк за стіною голодний
628] Виє, або як той заєць-русак під кущем, коли бачить
629] Морди мисливських собак, а проте й ворухнутись не сміє.
630] Та не відходить бог річковий: саме тут обірвався,
631] Бачить він, дівчини слід, от і топчеться круг того місця.
632] Потом холодним уся, полонянка його, я стікаю:
633] Краплі, а далі й струмки моїм тілом пливуть лазурові.
634] Де лиш ногою ступлю - там озерце. З волосся потоки
635] Так і струмлять, і скоріше, повір, ніж про те повідаю,
636] Я течією роблюсь. Але, й воду жадану впізнавши,
637] Образ людський, що недавно прийняв його, знов одкидає
638] Й знову потоком стає, щоб зі мною в любові з'єднатись.
639] Делія землю пробила, однак,- і в імлі, крізь печери,
640] Я допливла до Ортігії; йменням богині земля ця
641] Мила мені. Вона вивела знову мене на повітря».
642] Німфа скінчила на тім. А богиня плодів земнородних [98]
643] До колісниці запрягши двох зміїв, напнувши повіддя,
644] Вже між землею і небом летить, а тоді завертає
645] Легко свій повіз туди, де біліє Трітонії місто,
646] До Тріптолема. Частину насіння велить зуживати
647] На переліг, а частину - на землі, не орані здавна.
648] Ось над Європою вже, над полями азійського краю
649] Високо лине юнак. Завиднілися й Скіфії межі.
650] Лінк там володарем був. От юнак і подався до нього.
651] Що привело, звідкіля, про ім'я, про вітчизну спитали.
652] «Славні Афіни - вітчизна моя,- відмовляє прибулий,-
653] Звуть Тріптолемом мене, не судном сюди плив через хвилі,
654] Й не суходолом ішов: мандрувати ефіром-умію.
655] Ось вам Церери плоди. По широких розсіяні нивах,
656] Буйно посходять вони й принесуть вам солодку поживу».
657] Варвара заздрість взяла: захотілось самому подати
658] Людям той дар, і на гостя свого, що заснув, серед ночі
659] Меч піднімає, щоб серце прошить, але тут же Церера
660] В рись замінила його. І велить, щоб юнак Мопсопійський
661] Зміїв священних ізнову підняв у прозоре повітря».
662] Пісню свою закінчила на тому сестра наша старша.
663] Німфи ж усі як одна віддали перевагу богиням
664] Із Геліконських осель, а коли переможені в злобі
665] Стали ще й лаятись, я їм на те: «Не навчила вас, бачу,
666] Розуму ваша ганьба: лихословите все, хоч і винні,
667] От нам, нарешті, й урвався терпець, і на шлях покарання
668] Станем і ми й попрямуєм туди, куди гнів нас покличе».
669] Не вгомонились, однак, і беруть те на глум Ематіди,
670] Знову, меткі на язик, намагаються галас підняти,
671] Руки витягують знов, та нараз почало пробиватись
672] Пір'я з-під нігтів у них, за хвилину - оперились плечі,
673] А через мить одна в одної бачать, як рот костеніє,
674] Дзьобом стає, і новітні птахи появляються в лісі.
675] Хочуть ударити в груди себе, та, змахнувши руками,
676] Висять в повітрі уже, лісові балакухи - сороки.
677] Не покидає цю птицю й тепер балакливість колишня:
678] До хрипоти без кінця все скрекоче вона та скрекоче.
КНИГА ШОСТА
1] Слухала пильно Трітонія оповідь цю й похвалила
2] Вміння сестриць Аонід, а також їх гнів справедливий.
3] Далі подумала: «Мало хвалити - хай нас тепер хвалять!
4] Тож не дозволимо й ми божеством легковажити нашим».
5] Тут і згадалась їй доля й діла меонійки Арахни.
6] Чула, що та не поступиться їй у мистецтві прядіння.
7] Славу не місцем вона здобула і не родом високим,
8] Тільки мистецтвом своїм; а батько її, колофонець
9] Ідмон, фокейським забарвлював пурпуром вовну пухнасту.
10] Мати ж у неї померла, що теж була з простого люду,
11] Мужу своєму до пари. Дочка, проте, їхня старанням
12] Славу собі здобула по лідійських оселях, дарма що
13] В домі родилась малім і в малих оселилась Гіпепах.
14] Щоб до чудової праці приглянутись, часто до неї
15] З Тмолу свого, виноградом порослого, німфи спускались.
16] Часто вони покидали Пактол свій, на хвилі багатий.
17] Любо дивитись було не лише на готову тканину,
18] А й на ткання - насолоду чималу й мистецтво давало:
19] Го вона вправно звивала в клубки ще непрядену вовну,
20] То, пробігаючи пальцями, часом її розпушила
21] Так, що ставала вона, мовби піна, мов хмарка на небі;
22] То веретеном, мов дзиґою, фуркне, а то вже й узори
23] Голкою тонко кладе: як-не-як - вихованка Паллади.
24] Не до вподоби це їй: не Палладі, мовляв, мене вчити,
25] Хай до змагання стає - що завгодно даю під заставу!»
26] Образ бабусі приймає Паллада, вибілює скроні,
27] Палицю в руку бере, слабосилого тіла опору,
28] И так починає: «Не все, що приносить нам старість повільна,
29] йде лиш на шкоду, є й корисне: більшає досвіду з віком.
30] Раду мою пошануй. Серед смертних найвищої слави
31] Прагнеш зажити мистецтвом своїм - обробленням вовни.
32] Та до богині рівнятись не смій і за слово зухвале
33] Слізно прощення благай - і благальниці вибачить радо». [100]
34] Скоса поглянула та на бабусю, й, роботу відклавши,
35] Руку, було, підняла, й, на лиці не ховаючи гніву,
36] Слово таке, спохмурніла, Палладі прихованій мовить:
37] «Розуму брак тобі, видно, ще й старість його притупила.
38] Йде лиш на шкоду життя надто довге. Свої настанови
39] Прибережи для дочки, якщо маєш її, чи невістки.
40] В мене своя голова на плечах; не гадай, що навчанням
41] Ти домоглася чогось - при своїй залишаюся думці.
42] Чом не приходить сама? Чи боїться зі мною змагатись?»
43] їй же богиня: «Прийшла!» - відмовляє,- і вже не бабуся -
44] Знову Паллада ясна. Молодиці мігдонські та німфи
45] Ревно шанують її. Лиш Арахна бундючиться далі,
46] Тільки рум'янцем взялась: по лиці мимоволі розлившись,
47] Він непомітно погас. Так повітря погожого ранку
48] Вмить спалахне багрецем, як лише заясніє зірниця,
49] й стане блідавим нараз, коли сонце з-за обрію зрине.
50] Все ще гордиться вона і в безглуздому прагненні слави
51] Занапащає себе. А дочка Громовержця, намарно
52] Не витрачаючи слів,- розпочати змагання готова.
53] Врешті, одна проти одної дві розмістились майстрині.
54] Вже на верстати легкі вони швидко основу напнули.
55] Держить основу навій, гребінець - поділив її навпіл.
56] Ось між зубцями й утік просилили; вже пальці грайливо
57] Перебирають його, а коли між нитками основи
58] Він промайне - пробивають його тоді бердом зубчатим.
59] Ткалі обидві спішать. Під грудьми підіп'яли свій одяг,
60] Діло горить у руках; захопившись, не чують утоми.
61] Тканка з-під рук їм пливе - пурпурова, котра побувала
62] В тірськім котлі, пробігають по ній миготливії тіні.
63] Іноді так при дощі, коли промінь крізь нього прорветься,
64] Райдуга весь небосхил велетенським охоплює луком.
65] І, хоч вилискують барви на ній тисячами відтінків,
66] Оком між ними не вловиш межі. Так і тут: усе іншим
67] Кольором грає узір, хоч лягають нитки однобарвні.
68] Щирого золота нитка слухняно вплітається в тканку.
69] Нитка по нитці - й повість стара постає на тканині.
70] Ось на твердині Кекроповій виткала пагорб Маворта
71] Діва ясна й щодо назви його суперечку прадавню.
72] Ось і дванадцять богів обабіч Юпітера-батька
73] Зводяться гордо на кріслах високих, і кожного легко
74] Можна з обличчя пізнати. В Юпітера - владарний вигляд.
75] Бога морів зобразила вона, як об скелю сувору
76] Довгим тризубцем розмашисто вдарив, і з тріщини скелі
77] Море струмить. Він цим доводом місто береться скорити.
78] Виткала далі й себе: зі щитом і загостреним списом;
79] Голову криє шолом, а на грудях високих - егіда.
80] Ось вона гримнула списом об землю - й на голому місці, [101]
81] Мовби на поклик її, засріблилась плодами олива.
82] Тканка дивує богів. Під кінець ще вплела Перемогу.
83] Щоб очевидним, одначе, було для суперниці слави,
84] Що її жде за шалену зухвалість, яка нагорода,-
85] По чотирьох боках додала ще чотири змагання
86] Сповнені барв, де й дрібнесенькі постаті в вічі впадали.
87] Гем і фракійська Родопа в одному з кутів були видні -
88] Гори холодні тепер, колись - люди живі, що посміли
89] Вічних богів іменами себе возвеличити, смертних.
90] В іншім - представила матір пігмеїв, її жалюгідну
91] Долю: Юнона її, перемігши колись, обернула
92] На журавля й зі своїми війну їй веліла почати.
93] Виткала ще й Антігону, що кинула виклик зухвалий
94] Навіть дружині самого Юпітера - й птицею стала
95] З волі Юнони-владарки, тож ні Іліон, ані батько
96] Лаомедонт помогти не могли їй: в оперенні білім
97] Дзьобом лелека весь час калатає - сама собі плеще.
98] Потім, в останнім куті, сироту зобразила - Кініра:
99] Храмові східці обняв - своїх дочок тіла - й видавалось,
100] Наче здригається він од ридань на камінній долівці.
101] Врешті, краї облямовує мирна оливкова гілка:
102] Праці своєї вінцем своє дерево робить Паллада.
103] Взір меонійки - облудливий бик, що обманом Європу
104] Викрав: мов справжній той бик, і море під ним - наче справжнє.
105] Бачиться, сумно вона поглядає на батьківський берег,
106] Ледве що видний вже, подруг своїх окликає, ботться
107] Плескоту хвилі, тремтить, підібгавши з остраху ноги.
108] Виткала й те, як Астерія в кігтях орлиних тріпоче.
109] Виткала й Леду, котра прилягла під крилом лебединим.
110] Далі ще й те, як Юпітер в обличчі зухвальця-сатира
111] Плодом подвійним обтяжив у лісі Ніктеєву доньку,
112] Як пригорнувсь до Тірінфії в постаті Амфітріоне,
113] Як він Данаю дощем підманув, Асопіду - вогнями,
114] Як Мнемосіні явивсь пастухом, Деоїді - змією.
115] Далі, Нептуне,- й тебе, як Еолову діву здобув ти
116] В образі грізнім бика; в Еніпеєвій постаті батьком
117] Був Алоея синам; як баран - підманув Бісальтіду.
118] Лагідна мати плодів із волоссям пшеничної барви
119] Знала тебе як коня; як крилатого - змієволоса
120] Мати коня, що окриленим був, як дельфіна - Меланта:
121] Постаті кожній і кожному місцю дала відповідну
122] Барву. Там був іще Феб, селянином зображений; він же
123] То наче яструб оперення мав, то - лев'ячу гриву;
124] То вже пастух він, що вводить в обман Макареєву І ссу.
125] Побіч - і Лібер, що гроном своїм підманув Ерігону.
126] Далі - й Сатурн-жеребець, Хірона двотілого батько.
127] Врешті, краї обмережила тонко: довкола тканини [102]
128] Виткала квіти в'юнкі, що з плющем заплелися зеленим.
129] Тож ні Паллада, ні Заздрість доскіплива жодної хиби
130] В тканці знайти не змогли. І не стерпіла Діва русява:
131] Тканку цю - образ пороків небесних - на кусні шматує
132] Й човником ткацьким з кіторського бука майстриню Арахну,
133] Ідмона доню, вдаряє в чоло разів три чи чотири.
134] Знітилась та і, піддавшись розпуці, недовго вагалась:
135] Тут же повисла в петлі. Відв'язавши нещасну, Паллада
136] Мовила злобно: «Живи! Але висни й надалі: така вже
137] Випала кара тобі,- щоб майбутнім журитися вічно,-
138] Й роду твоєму всьому, й того роду найдальшим нащадкам».
139] А на відході ще й соком із зілля Гекати на неї
140] Бризнула - й разом із краплями згубними їй і волосся
141] Миттю спливло з голови, вже не видно ні вух, ані носа,
142] Вже й голова - наче макове зерно, зіщулилось тіло,
143] Вже по боках замість ніг-мов карлючки якісь гачкуваті.
144] Видувся тільки живіт, але й з нього вона випускає
145] Нитку тонку й усе тче, як колись, павутиння-тканину.
146] Лідія вся аж гуде. Про подію нечувану вістка
147] йде по фрігійських містах, переповнює все доокола.
148] Знала Арахну й Ніоба колись, за свого дівування,
149] Ще в ті часи, коли дома жила - в меонійськім Сіпілі.
150] Доля землячки сумна не пішла їй на користь, одначе:
151] Скромною бути в словах, поступатись богам не навчилась.
152] Досить для гордості мала причин, та ні мужа мистецтвом,
153] Ні висотою їх давніх родів, ні могутністю царства
154] Так не втішалась,- хоча й похвалялась усім цим,- як дітьми,
155] Славним потомством своїм. За зразок материнського щастя
156] Мали б її, якби тільки сама себе ним не вважала.
157] Віща Тіресія донька, Манто, якось раз оббігала
158] Вулиці міста всього. Покорившись божественній силі,
159] Так закликала жінок: «Поспішайте гуртом, Ісменіди!
160] Славте Латону й тих двох, що на світ привела їх Латона!
161] Ладан паліть їм, благайте їх, лавр у волосся заплівши!
162] Це ж бо велю вам не я, а Латона моїми устами».
163] Вірять їй жительки Фів і, вплітаючи зелень у скроні,
164] Ладан кладуть у священний вогонь і Латону вславляють.
165] Ось і Ніоба, пишаючись, в почті жінок виступає,
166] Ще звіддалік убранням вирізняється золототканим,
167] Навіть у гніві прекрасна. Крутнувши нараз головою,
168] Так, що волосся в'юнке по обох заструміло раменах,
169] Станула й, змірявши всіх доокіл зневажливим оком,-
170] «Ну чи не шал,- почала,- щоб богам, про яких тільки чули,
171] Шану складать, а занедбувать - явних? Чому ось сьогодні
172] Всюди Латоні димлять вівтарі, не мені, хоч мій батько,
173] Тантал,- єдиний, хто міг із всевишніми сісти до столу.
174] Мати - Плеяд мерехтливих сестра. Атлант велетенський - [103]
175] Дід мій, що вісь світову на могутній підтримує шиї.
176] Другий мій дід - сам Юпітер, та ним ще й як зятем пишаюсь.
177] Фрігія переді мною тремтить. Під моєю рукою -
178] Кадмове царство; твердиня, що звів її муж мій дзвінкими
179] Струнами, з людом її - у моєму й його володінні.
180] Дома ж, куди не скерую свій зір, на кожному кроці -
181] Гори коштовних речей. А коли врахувати, крім того,
182] Гідне богині обличчя моє та ще семеро дочок,
183] Стільки ж синів і стільки ж майбутніх зятів і невісток,
184] То чи не маю підстав, розсудіть, бути гордою нині?
185] Як же насмілились ви перевагу надати Латоні,
186] Кея-титана дочці? Чи забули, що й місця малого,
187] Щоб народити могла, не дала їй Земля неосяжна?
188] Не прийняли її ні суходіл, ні повітря, ні води,-
189] Не прихистив її світ, над блукачкою зглянувся Делос.
190] «Ти суходолом,- їй каже,- блукаєш, а я ось - морями»,-
191] Й дав їй притулок хисткий. Ось там вона, врешті, й родила
192] Двоє дітей; це - потомства мого тільки сьома частина.
193] Так, я щаслива! Чи хто сумнівався б? Щасливою й буду,
194] Хто б сумнівався й у тім? Моя певність - потомство численне.
195] Я - на такій висоті, куди й Доля сягнути не може:
196] Хай відняла б вона щось, а залишиться все-таки більше.
197] Щедрі набутки мої - поза межами страху: скажімо,
198] Вихопить Доля у мене когось із рясного потомства -
199] Не пограбує аж так, щоб дітей моїх кількість урізать,
200] Як у Латони, до двох. А вона - мало що не бездітна.
201] Годі, розходьтесь усі! Познімайте-но лавр і забудьте
202] Шал цей!» Знімають вінки й, незавершене кинувши свято,
203] Шепотом тільки, щоб чуть не було, величають Латону.
204] Ту ж - опалив уже гнів. На шпилі щонайвищому Кінта
205] Стала й словом таким до Діани звернулась і Феба:
206] «Ось я - горда, що вас народила, що я - ваша мати,
207] Вища за кожну з богинь, крім Юнони хіба, та сьогодні
208] Засумнівались і в тім, що богиня я: славлені вічно
209] Втрачу свої вівтарі, якщо ви не заступитесь, діти!
210] Та не одне це болить: крім зухвальства, ще й наглумилась
211] Тантала донька: дітей своїх смертних, негідниця, ставить
212] Вище, ніж вас, а мене (хай це трапиться з нею!) назвала
213] Майже бездітною - видно злобливий язик її батька!»
214] Мала й прохати ще їх, але Феб обірвав на півслові:
215] «Досить!-сказав,- нарікання твої лиш затягують кару».
216] «Досить!» - промовила й Феба. Майнувши повітрям, обоє,
217] В хмару вповиті, спустились над містом укріпленим Кадма.
218] Поле широке й рівнинне було біля стін того міста.
219] Коні там брали розгін, пролітали стрімкі колісниці;
220] Де яка брила була - під копитом дробилась у порох.
221] Старші з семи Амфіона синів там вискакують махом [104]
222] На рисаків і за мить - уже всі на попонах багряних
223] Гордо сидять і важкими од золота віжками дзвонять.
224] Раптом один з них, Ісмен, кого першим носила Ніоба
225] В лоні своєму колись,- завертаючи круто по колу,
226] Так, що під ним аж запінився кінь, закусивши вудила,
227] Скрикує: «Горе мені!» - й зі стрілою під серцем ще їде
228] Деякий час, та з руки, яка слабне, висковзують віжки.
229] Ось він поволі сповзає з сідла, нахилившись управо.
230] Ближчий до нього, Сіпіл, коли вчув, як подзвонюють стріли
231] В сагайдаку,- за повіддя сіпнув. Так обачний керманич,
232] Хмару помітивши, вісницю бурі, повислі вітрила
233] Вже напинає мерщій, щоб ловити в них подув найменший.
234] Щойно коня підігнав - а за ним навздогін невідхильна,
235] Свиснувши, лине стріла й за хвилину йому пробиває
236] Шию і вістрям^ тонким виступає, скривавлена, з горла.
237] Він, як нахилений був, так і зсунувся вниз по гривастій
238] Шиї коня - і гарячою кров'ю земля вже парує.
239] Ось нещасливий Федім і той, що мав дідове ймення -
240] Тантал - їзду верхову закінчивши, взялись, як звичайно,
241] До боротьби (це ж бо діло юнацьке) в блискучій палестрі.
242] Щойно зчепились вони і притиснулись, наче в обіймах,
243] Щільно грудьми до грудей,- як стріла, тятивою підбита,
244] Наскрізь обох водночас, як були вони вкупі, прошила.
245] Зойкнули разом вони, й, од раптового -болю скрутившись,
246] Разом на землю лягли; й очима, що вже пригасали,
247] Разом блукали ще, разом утратили й душу, зітхнувши.
248] Глянув на те Алфенор і, до крові б'ючи себе в груди,
249] Кинувсь до них, нахиливсь, піднімає тіла похололі -
250] Й тут таки сам при братах своїх падає: гордий Делієць
251] Глибоко в груди йому смертоносну стрілу заганяє.
252] Той її вирвати встиг, але з вістрям і кусник легені
253] Вирвавсь - і бризнула з кров'ю душа в неозоре повітря.
254] Таж не від простої впав після нього й хлопчак Дамасіхтон
255] Рани: стріла блискавична ввігналась у сам підколінок,
256] Де починається литка і м'яко сплітаються жили.
257] Поки рукою добуть намагається згубне залізо,
258] Друга, смертельна, стріла йому вбилася в горло по пір я.
259] Виштовхнув крові потік ту стрілу, й, заблищавши, злетіла
260] Високо в небо вона, голубий прошиваючи простір.
261] Іліоней же, останній з семи, надаремно піднявши
262] Руки до неба,- «Всевишні боги, о всі ви сукупно! -
263] Мовив, бо знати не міг, що не всіх йому треба благати,-
264] Згляньтесь!» Почув його лучник ясний, та стрілу повернути,
265] Хоч і розчуливсь, не міг. Тільки вклав юнака незначною
266] Раною: серця його лише кінчиком вістря торкнувся.
267] Чутка жахлива, скорбота людей і домашніх ридання
268] Вже й до Ніоби дійшли, вже й вона своє лихо неждане [105]
269] Бачить і віри ще й досі не йме: чи настільки велика
270] Влада богів над людьми, що й таке заподіяти в силі?
271] Вже й Амфіон, коли вчув про синів, устромив собі в груди
272] Меч, і не тільки життя, а й страждання позбувсь одночасно.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 26 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |