У канонічно-правовому вихованні членів суспільства йдеться про виховання на законах Божих, на вірі й любові до Бога. Необхідно здійснити класифікацію осіб, на яких спрямований виховний процес: дошкільнята, ясельний період, школярі (молодшого, середнього і старшого віку), студенти, молодь, літні люди, особи похилого віку. Цю категорію людей треба поділяти ще на віруючих, байдужих до віри, невіруючих. Тепер про кожну із категорій, зокрема треба вести мову із проблем канонічно-правового виховання.
Зупинитися слід окремо хто здійснює канонічно-правове виховання: батьки, вихователі, вчителі, священики, яка частота впливу на виховуючих. Бажано висвітлити засоби виховання: бесіди, розповіді, уроки християнської етики, недільні школи, читання релігійної літератури, перегляд телепередач, отримання інформації з інтернету, слухання проповідей священиків, організація підготовки до релігійних свят та їх проведення, свідоме дотримання постів і т. ін. Особливо слід зупинитися на щоденних молитвах, релігійно-моральній атмосфері в сім'ї, в родині, в колективі, частоті відвідування богослужінь у церкві, сповідання.
Нарешті, потрібно дати відповідь на те, чи канонічно-правове виховання скероване на вірян, відвідувачів церкви чи всіх членів суспільства. Вияснити: чи є переходи з розряду "невіруючих у віруючі", чому це відбувається, хто і що має у цьому вагомий вплив.
ОСОБЛИВА ЧАСТИНА
ТЕМА 6. Божі священнодійства Церкви
Велике значення має перше питання семінарського заняття "Набуття первинного членства Церкви та отримання дарів Святого Духа", де йдеться про таїнства Хрещення, набуття громадянства Царства Небесного та Миропомазання.
Для того, щоб між окремими віруючими встановлювався зовнішній зв'язок, як між членами одного релігійного союзу, необхідний зовнішній вираз спільної віри, тобто такий формальний акт, який видимим чином установлював би приналежність окремих осіб до церковної спільноти і служив би способом вступлення в нього. У канонічних джерелах вказуються два таких способи. Перший, який становить корінну і першопочаткову основу всіх прав і всіх обов'язків всередині церковної спільноти, єхрещення. Хрещення за суворим церковним правом повинно здійснюватися обов'язково в церкві і тільки з дозволу єпархіального начальника -вдома. Через нього набувається члена церковної спільноти, або, що те саме, загальна церковна правоздатність. Таким чином, в галузі церковного права Хрещення має таке ж значення, як народження у сфері цивільного права. Тому воно у наших джерелах і називається другим або духовним народженням. Але як родиться людина один раз, так і хреститися дійсним чином може тільки один раз. Це останнє догматичне положення і послужило підґрунтям до встановлення іншого похідного способу набуття первинної активної церковної правоздатності - для осіб, які отримали правильне хрещення в якійсь християнській спільноті, яка історично відокремилась від єдності Вселенської церкви. Такі особи приймаються у православну церкву не через хрещення, а через формальне зречення від попереднього віросповідання, яке супроводжується особливими релігійними обрядами. Обидва способи вступления в Церкву очевидно передбачають вільну і свідому волю суб'єкта на вступления у церковну спільноту [34, с. 133].
Для прийняття хрещення необхідні віра і покаяння. Людина, яку хрестять, одержує ім'я святого або святої. Відтепер цей святий або свята стає не тільки молитовником, заступником і захисником хрещеника, але й прикладом, зразком життя в Бозі і з Богом. Це заступник хрещеника, а день його пам'яті стає святковим днем для хрещеника - день іменин. Занурення у воду символізує смерть із Христом, а вихід з неї - нове життя з Ним і прийдешнім воскресінням [43, с. 6].
З таїнством Хрещення у православній церкві завжди і невіддільно з'єднується таїнство Миропомазання. У церквах католицькій і лютеранській конфірмація переважно відкладається до настання
повноліття хрещеника [53, с. 221]. Миропомазання є Таїнство, в якому віруючому даються дари Святого Духа, які укріпляють його в духовному християнському житті. Таїнство Миропомазання здійснюється через помазання святим миром, за прикладом старозавітньої Церкви, бо Апостоли не встигали самі здійснювати це Таїнство через покладання рук. Святим миром називається приготовлена особливим способом і
освячена дорогоцінна суміш із пахучих речовин і єлею. При здійсненні Таїнства святим миром хрестоподібно помазуються віруючому такі частини тіла: чоло, повіки, ніздрі, вуха, вуста, груди, руки і ноги - з промовленням слів: "Печать дару Духа Святого. Амінь". Інколи таїнство Миропомазання називають П'ятидесятницею (зішестям Святого Духа) кожного християнина [53, с. 505-506].
Таїнство Миропомазання є таїнством нового життя, це заклик повсюдно нести Благу звістку про Христа, свідчити про Нього і словом і ділом, і всім своїм життям [43, с. 7].
Слід пам'ятати, що Хрещення є тільки початком і основою церковної правоздатності і разом необхідним засобом для вступления до Церкви, для початку духовного життя. Потім все подальше життя християнина скеровується до своєї мети іншими актами церковної влади, з яких юридичне значення мають: покаяння і причастя; шлюб [34, с. 223].
Далі студент робить висновок про значення таїнств Хрещення й Миропомазання для життя людини, до якої були застосовані надприродно-правові норми для подальшого захисту її від злих намірів і дій.
Наступні таїнства - це Покаяння, яке складається зі сповіді і відпускної молитви, та Причастя (євхаристії, подяки). Тому назва питання "Примирення з Богом і Церквою та з'єднання з Ісусом Христом" має важливе значення у житті людини.
Таїнство Покаяння слугує до встановлення внутрішньої єдності з Церквою для того, хто порушив цю єдність; причастя є вищим торжеством духовної єдності членів Церкви [34, с. 223].
Покаяння є Таїнство, в якому віруючий сповідує (розкриває усно) свої гріхи Богу в присутності священика і отримує через священика прощення гріхів від Самого Господа Ісуса Христа. Для отримання прощення (відпущення) гріхів від того, хто сповідується (кається), вимагається: примирення з усіма ближніми, щирий жаль через свої гріхи і усне сповідання їх, твердий намір виправити своє життя, віра в Господа Ісуса Христа і надія на Його милосердя [53, с. 506].
Самій людині важко побачити і зрозуміти свою негідність перед Богом, своє відступництво, що називається гріхом. Важко визнати, що людина не вміє любити, прощати образи або несправедливості, творити милість. Людина часто не бажає докладати навіть найменших зусиль, щоб зробити це, вникнути у Слово Боже. Адже поверхове читання не зачепить людської совісті, на відміну від Святого Писання. Людина не замислюється, що якийсь жарт може образити, слово - заподіяти біль, прихована правда - призвести до неправди або зради. Важко усвідомити свою провину, а ще важче визнати її вголос, відкрито й щиро при свідкові. Тут потрібна справжня мужність, за яку можна отримати нагороду тільки на Небесах. Покаяння заради примирення з Богом приймає душа, яка, усвідомлюючи свою провину, готова прийняти будь-яке покарання від Бога, тому що вболіває від "сварки" з Ним. Зцілюватися потрібно не стільки від хвороб тілесних, скільки від гріхів, що вражають душу. У таїнстві Покаяння людина одержує від Ісуса Христа дар благодаті, що несе
справжнє прощення гріхів і виправдання для нас [43, с. 9-10]. У таїнстві Покаяння (Сповіді) людина очищує свою совість.
По відношенню до сповідників церковні правила надають духівникам таке: на кого покладено заборону (єпитимію) одним духівником, той не може бути вирішений іншим, виключаючи певні випадки. Із сповіддю може з'єднуватися єпитимія. Єпитимією називається духовна заборона, духовне покарання, що має на меті не помсту грішнику за його гріх, не задоволення правди Божої, а виправлення того, хто кається, примирення його зі своєю совістю. Це не каральна, а виправна, освятительна і цілительна міра. Єпитимія, яка накладається на сповіді, повинна бути таємницею, інакше порушилася б печатка таємниці, яка лежить на сповіді [34, с. 224-226]. Тобто в особливих випадках на того, хто кається, накладається єпитимія, або покута, яка вимагає благочестивих вчинків і деяких обмежень, спрямованих на подолання гріховних обмежень, спрямованих на подолання гріховних звичок [53, с. 506].
Причастя (від грецьк - подяка, Євхаристія) є таїнство, в якому віруючий у вигляді хліба і вина приймає (споживає) істинне Тіло і Кров Господа Ісуса Христа і через це таємниче з'єднується з Христом і стає причетником вічного життя [53, с. 506]. Тому центром Святої Божественної Літургії (від грецьк. - спільна справа) є Євхаристія (Причастя). Таїнство Євхаристії починається з віддяки. Ми дякуємо Богові за життя в усіх його проявах, за явні й неявні благодіяння, які Він робить нам через людей або обставини, за рятівні страждання й хресну смерть Сина Божого Ісуса Христа, за Його воскресіння й вознесіння, за Божественне милосердя й можливість звертатися до Творця [43, с. 12-13].
Таїнство святого Причастя установив Сам Господь наш Ісус Христос під час останньої Тайної вечері, напередодні Своїх страждань і смерті. Він Сам звершив це Таїнство і заповів звершувати його завжди як згадку про Нього. Згідно із заповіддю Христовою, таїнство Причастя постійно звершується до кінця віку за Літургією, під час якої хліб і вино силою та дією Духа Святого перетворюється, або переістотнюються на істинне Тіло й істинну Кров Христову [53, с. 507].
"Невидиме благословення і свідчення Бога" - третє питання семінарського заняття, яке стосується відповідно таїнства Шлюбу і таїнства Священства.
Шлюб (вінчання) є одобрениям і освяченням природного способу продовження людського роду [34, с. 223].
Слово "вінчання" означає коронування. Під час вінчання на нареченого й наречену священик покладає вінці - знаки царського благословення звисока. Хто ж цей Цар? Звичайно, наш Господь
Ісус Христос. Це Він входить у життя двох сердець, що полюбили один одного, щоб допомогти їм створити родину й разом переборювати всі випробування. Кожне таїнство - це відновлення людини, ніби нове її народження. І в таїнстві Шлюбу людина теж народжується заново, але вже не одна, а в сім'ї. Адже в християнському шлюбі двоє стають однією душею й однією плоттю в Христі [43, с. 20].
Потрібно пам'ятати, що в християнстві природний елемент шлюбу, як союз одного чоловіка і одної жінки, залишився незмінним, тільки тепер цей союз возведено до найвищого начала, утверджений на позитивній Божій волі і внаслідок того отримав вищий смисл і значення, став природним засобом поширення не тільки роду людського взагалі, але і членів Царства Божого на землі, тобто Церкви Христової. Шлюб може бути розірваним тільки смертю одного з подружжя, оскільки розірвати шлюб неможливо аналогічно як неможливо розірвати духовний союз Христа з Церквою. Союзу чоловіка і жінки притаманні чотири
моменти: природний (фізичний), етичний (моральний), юридичний, релігійний [34, с. 227-230].
Отже, Шлюб є таїнством, в якому за добровільною (перед священиком і Церквою) згодою нареченого і нареченої жити спільно благословляється їхній шлюбний зв'язок в образі духовного союзу Христа з Церквою, випрошується і подається благодать Божа для взаємної допомоги й однодушності, і для благословенного народження та християнського виховання дітей. Шлюб установлений Самим Богом ще в раю над Адамом і Свою. Ісус освятив шлюб Своєю присутністю на весіллі в Кані Галилейській. Тобто сім'я є основою Церкви Христової. Але таїнство Шлюбу не обов'язкове для всіх, особи, які добровільно залишаються неодруженими, зобов'язані проводити чисте, непорочне і дівственне життя, яке, за вченням Слова Божого, вище за шлюбне життя і є одним з найбільших подвигів [53, с. 507-508].
У церковній спільноті існує організований союз чітко визначених трьох станів: клір (ієрархія), монашество, прості віруючі (миряни). Як загальна церковна правоздатність, або права, стани мирян, набуваються шляхом хрещення, так для отримання ієрархічного звання у Церкві встановлений теж особливий акт рукопокладання (хіротонія) [34, с. 139].
Щоб стати священиком не тільки потрібно мати духовну освіту (семінарію, академію), але необхідне ще й свідчення від Самого Господа в Його Церкві. Таке невидиме свідчення й одержує майбутній священик у таїнстві Священства. У цьому таїнстві йому дається благодать Святого Духа, сила звище для майбутнього служіння Богу. Перші єпископи були рукопокладені Апостолами, яких обрав Господь під час Свого земного життя. Єпископи стали рукопокладати своїх помічників, священиків і дияконів у тих громадах, де вони не могли служити самі. Відтоді таїнство Священства через єпископів іде від Самого Господа Ісуса Христа до наших днів. Існує три ступені священства: диякон (перший, молодший ступінь), пресвітер або священик (другий, середній ступінь) і єпископ або архиерей (третій, вищий ступінь) [43, с. 15-17].
Той, хто посвячується на диякона, отримує благодать служити при здійсненні таїнств; хто посвячується на священика (пресвітера), отримує благодать здійснювати таїнства; хто посвячується на єпископа (архиєрея), отримує благодать не тільки здійснювати таїнства, але й посвячувати інших для здійснення таїнств (хіротонія) [53, с. 509].
У різних християнських конфесіях існують свої канонічні норми щодо хіротонії. Ми розглянемо вимоги православних норм, а студенти повинні зіставити їх із хіротонічними нормами католицизму, протестантизму.
Від кандидатів на ієрархічне рукопокладення в Церкві вимагається високий рівень канонічних установок. Церковне право вимагає від особи, яка приступає до хіротонії, відомих духовних і фізичних якостей, відсутність яких складають перешкоди до отримання цього акту, серед яких: а) недолік віку: для поставлення в диякони повинна бути особа чоловічої або жіночої статі (диякониси, катихизаторій) віком не молодші 25 років; в пресвітери особи тільки чоловічої статі, не молодші 30 років; в єпископи особи тільки чоловічої статі, обов'язково монахи не молодші 35 років (у виняткових випадках, не молодші 25 років); б) недолік деяких тілесних властивостей: не рукопокладаються глухі і сліпі, але інші фізичні недоліки не беруться до уваги; в) недолік загальних і спеціальних знань: особи, які не отримали ніякої освіти, не можуть бути поставлені на церковно-ієрархічні ступені; г) недолік віри; д) недолік доброї слави чи доброго імені: аморальність способу життя чи роду діяльності; е)недолік гуманності: особи, які за службовими обов'язками чи за інших обставин причиняли людям смерть; є) недолік свободи: особи, які перебувають на державній службі, повинні звільнитися від виконання своїх попередніх обов'язків; ж) недолік чи порок шлюбного союзу: не допускаються особи, які одружилися вдруге, або одружилися на вдові, розлученій, блудниці чи актрисі та ін.
Всі ці та інші перешкоди до отримання священичого сану мають бути відкритими, гласними і таємними (через сповідь, яка здійснюється перед рукопокладанням за особливою формою, де повинно бути засвідчено, що жодні канонічні перешкоди до поставлення даної особи на відповідну ступінь відсутні). Тоді священик отримає апостольську владу для здійснення таїнств від імені Ісуса Христа [34, с. 141-145]. Студентам рекомендується розвинути дискусію щодо целібату та інших перешкод до хіротоній інших конфесій.
Існують певні вимоги й до єпископа, який здійснює рукопокладання, а також до самого акту рукопокладання.
Зокрема, відносно самого акту рукопокладання церковні правила вимагають: а) щоб цей акт здійснювався публічно, в церкві, у присутності народу; б) щоб рукопокладання здійснювалося в порядку ступенів, від нижчих до вищих. Найменший термін перебування на нижчих ступенях кліру точно не визначений в канонах [34, с. 147]. Зазвичай, після здійснення хіротонії в сан диякона здійснюється оголошення в посаді терміном відслуження не менше сорока Божественних Літургій, хоча і тут бувають винятки, які залежать від ступеня підготовки кандидата; в) рукопокладання повинні бути здійснені не інакше, ніж із призначенням кандидата на певне місце, тобто до визначеної церкви, в якій він буде служити; г) рукопокладання на ту чи іншу ієрархічну ступінь, якщо один раз правильно здійснено, що не повторяється [34, с. 148].
Слід пам'ятати, що крім хіротонії у Церкві здійснюється ще й хіротесія. Так, нижчі ступені церковнослужителів встановлюються самою Церквою. Вона може вводити нові ступені і посади церковнослужителів, як і скасовувати вже існуючі. Хіротесія
здійснюється поза вівтарем, у храмі. Право поставляти молодших кліриків на церковнослужительські ступені належить єпископу, а в монастирях хіротесію можуть здійснювати і їхні настоятелі - архимандрити та ігумени. Існують такі ступені нижчих кліриків: читці, співці, іподиякони (субдиякони), аколуфи, екзорцисти (заклинателі), читці, канонархи, фосфори (гробокопателі), герменевти [34, с. 127-128]. Існує ще й інститут паламарів, вівтарників та ін.
Останнє питання семінарського заняття - "Прикликання благодаті Божої" відображає таке таїнство як Єлсосвячення (Соборування). Розглянемо це на прикладі православної Церкви.
Треба згадати як багато уваги у Святому земному житті Господь Ісус Христос приділяв хворим людям. Від Нього отримували зцілення і сліпі, і глухі, і кульгаві, і біснуваті, і паралізовані, і помираючі. На жаль, нерідко хвороби є наслідком гріха - відступу від Бога і Його заповідей самого хворого або його предків. Коли порушується зв'язок з Богом, джерелом життя, дух людини неминуче занедужує, а де хворий дух, там хворе тіло. Можна повернутися до Бога, покаятися в гріхах і одержати прощення. Апостол Яків пише: "Якщо хто хворий, нехай призве пресвітерів (священиків) Церкви, і нехай (вони) помоляться над ним, помазавши його єлеєм в ім'я Господнє. І молитва віри зцілить недужого, і підніме його Господь; і якщо він звершив гріхи, то простяться йому (Як. 5:14-15). Адже зв'язок з Богом може бути порушений і через забуті гріхи, і через вільну або мимовільну участь у несправедливих словах і вчинках інших людей [43, с. 24-25]. Для зцілення й очищення від наслідків гріха здійснюється таїнство Єлсосвячення (Соборування).
Таїнство Єлеосвячення відбувається соборно, тобто при участі декількох священнослужителів у храмі, хоча буде достатнім у крайньому випадку одного священика й одного мирянина. Для цього у центрі храму ставиться аналой з Євангелієм. Поруч столик, на якому стоїть посудина з єлеєм на блюдці із пшеницею. У пшеницю ставиться сім запалених свічок і сім пензликів для помазання - по числу уривків, що читаються зі Святого Письма. Всі, хто соборується, тримають у руках запалені свічки. Це - свідчення, що Христос - світло в нашому житті. Після кожного євангельського читання священики помазують освяченим єлеєм чоло, ніздрі, щоки, губи, груди й кисті рук із двох сторін. Це робиться на знак очищення всіх наших п'яти почуттів, думок, серця й справ рук наших - усього того, чим ми могли згрішити. При кожнім помазанні читається спеціальна молитва, потім йде молитовне призивання Пресвятої Богородиці, безтілесних небесних сил, животворящого Хреста, Івана Хрестителя, Апостолів, мучеників, преподобних, безсеребреників і всіх святих.
Це таїнство, в якому прикликається на хворого благодать Божа, бере свій початок від Апостолів, які, отримавши від Господа Ісуса Христа владу, під час проповіді зцілювали усяку хворобу і неміч, багатьох хворих помазували оливою і зціляли. Святі Апостоли нічого не проповідували від себе, але вчили тільки того, що заповідав їм Господь і надихав їм Дух Святий [53, с. 510].
Зауважимо, що прикликання благодаті Божої так чи інакше здійснюється при всіх Таїнствах та освяченнях. Це студенти повинні окремо висвітлити. Також потрібно вказати чин таїнства Єлсосвячення в різних християнських конфесіях.
ТЕМА 7. Духовний обов'язок людини перед Богом
Основа основ християнського навчання є "Канонічні настанови Десяти заповідей Божих". Десять заповідей Закону були розміщені на двох скрижалях, бо в них містяться два види любові: любов до Бога і любов до ближнього.
Першою заповіддю "Я є Господь твій, нехай не буде у тебе інших богів, крім мене" Господь Бог вказує людині на Самого Себе і спонукає нас шанувати Його - єдиного істинного Бога. Для того, щоб шанувати Господа Бога, ми повинні пізнавати Його, тобто вчитися богопізнання.
Богопізнання є найважливіше з усіх пізнань. Воно є першим і найважливішим нашим обов'язком. Для набуття богопізнання, ми повинні: 1) читати і вивчати Святе Писання (Слово Боже), яке сповіщає нам істинне і найдосконаліше пізнання про Бога; 2) читати творіння Святих Отців і вчителів Церкви, що необхідно для правильного розуміння Святого Писання і для збереження себе від перекрученого, неправильного розуміння; 3) якомога частіше відвідувати храм Божий, бо всі служби церковні, що в ньому здійснюються, є наочним навчанням про Бога і діла Його; 4) слухати проповіді пастирів і читати книги релігійно-морального змісту; 5) вивчати творіння Боже - природу, а так само й історію роду людського, які є дивними діями промислу Божого.
Ця заповідь покладає на нас і певні обов'язки богошанування. Ми повинні: вірувати у Бога; ходити перед Богом; надіятися на Бога, любити Бога і коритися Богу; поклонятися Богу, прославляти Його і дякувати Господу Богу; безбоязно сповідувати Бога.
Гріхи проти першої заповіді: безбожництво, багатобожжя, безвір'я, єресь, розкол, боговідступництво, відчай, чаклунство, марновірство, лінощі, любов до творіння більше, ніж до Бога, самовиправдання, самовпевненість [53, с. 519-522].
Другою заповіддю "Не роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі, або на землі внизу, і що у воді під землею: не поклоняйся їм і не служи їм" Господь Бог забороняє ідолопоклонство. Це не стосується ікон, що є зображенням, образом
Божим. Святі жони дані нам для набожного спомину про справи Божі і святих Його, для набожного піднесення думок наших до Бога і Його святих. Багато святих ікон Господь прославив чудотворіннями. Не суперечить другій заповіді і шанування святих мощей. У святих мощах ми шануємо благодатну силу Божу, яка діє через мощі святих.
Для нас, християн, ідолопоклонство, у тому вигляді, як це роблять усі язичники, неможливе. Натомість, замість грубого ідолопоклонства, серед нас буває більш тонке ідолопоклонство. До такого ідолопоклонства відносять служіння гріховним
пристрастям, а саме користолюбство, черевоугодництво, гордість, марнославність та ін. [53, с. 523-525].
Третьою заповіддю "Не згадуй імені Господа Бога твого даремно" забороняється вимовляти ім'я Боже даремно, без відповідного благоговіння. Вживається ім'я Боже даремно, коли вимовляється в пустопорожніх розмовах, жартах та іграх. Забороняючи взагалі легковажне і непобожне ставлення до імені Божого, ця заповідь забороняє гріхи, які походять від легковажного і непобожного ставлення до Бога. Такими гріхами є: божіння, богохульство, блюзнірство (насміхання), порушення обіцянок, даних Богу, клятвопорушення і неправдива клятва ім'ям Божим. Ім'я Боже слід вимовляти зі страхом і побожністю, в молитві, у вченні про Бога і в законній клятві або присязі [53, с. 325].
Четвертою заповіддю "Пам'ятай день суботній, щоб святити його: шість днів працюй і виконуй у них всю роботу свою, а день сьомий субота для Господа Бога твого" Господь Бог повеліває шість днів працювати і робити свої діла, хто до яких покликаний; а сьомий день присвячувати служінню Богу, на святі й угодні Йому діла. В Новому Завіті, з часу святих Апостолів, став святкуватися сьомий день тижня, воскресний (тобто неділя) - на згадку про Воскресіння Господнє. Святкуються й інші свята.
Найголовніше християнське свято - "свято із свят і торжество із торжеств" - Світле Воскресіння Христове, Свята Пасха (Великдень). Потім йдуть дванадесяті свята: Різдво Пресвятої Богородиці, Введення у храм Пресвятої Богородиці, Благовіщення, Різдво Христове, Стрітення Господнє, Хрещення Господнє (Богоявления), Преображення Господнє, Вхід Господній у Єрусалим (Вербна неділя), Вознесіння Господнє, П'ятидесятниця (Свята Трійця), Воздвижения чесного Хреста Господнього, Успіння Божої Матері. Шануються й інші свята, встановлені чотири багатоденні пости та чотири одноденні пости, а також піст існує у середу і п'ятницю кожного тижня. Порушують четверту заповідь як ті, хто лінується і в буденні шість днів не працює, так само і ті, хто працює у свято. У християн свято починається з вечора, коли служиться всенічна, і віддавати цей час танцям або іншим розвагам означає знущатися зі свята [53, с. 526-529].
П'ятою заповіддю "Шануй батька твого і матір твою, і добре тобі буде, і довго житимеш на землі"Господь Бог наказує нам шанувати батьків своїх і за це обіцяє довге життя у добробуті. Це стосується і моління за них Богу як за життя їхнього, так і після смерті. Поряд з батьками ми повинні шанувати і тих, хто так або інакше замінює нам батьків: пастирі й отці духовні; начальники (керівники) світські; опікуни, вихователі; вчителі; благодійники; досвідчені старші люди. Але це не означає, що перелічених осіб слід слухати більше, ніж Бога у питаннях, які суперечать вірі і законові Божому [53, с. 529-530].
Шостою заповіддю "Не вбивай" Господь Бог забороняє вбивство, тобто позбавлення життя іншої людини і самого себе в будь-який спосіб. Людина буває винною в убивстві й тоді, коли сама особисто не вбиває, але сприяє вбивству або хоча б допускає інших до цього. Наприклад:
1) суддя, який засуджує підсудного, невинність якого йому відома;
2) всякий, хто допомагає іншим чинити вбивство своїм наказом, порадою, пособництвом, згодою, або хто переховує і виправдовує вбивцю і тим дає йому можливість знову вбивати; всякий, хто не визволяє ближнього від смерті, коли може це зробити; всякий, хто виснажує своїх підлеглих важкою працею і жорстокими покараннями і тим прискорює їхню смерть; всякий, хто нестриманістю і різними вадами вкорочує свій вік.
Крім тілесного вбивства є ще страшніше і відповідальніше вбивство: це вбивство духовне [53, с. 530-531].
Сьомою заповіддю "Не чинити перелюбу" Господь Бог забороняє перелюб, тобто порушення подружньої вірності і будь-яку незаконну і нечисту любов. Для цього слід уникати всього, що може збудити у серці нечисті почуття: лайливості, безсоромних пісень і танців, спокусливих видовищ і картин, читання аморальних книг, пияцтва тощо [53, с. 532].
Восьмою заповіддю "Не кради" Господь Бог забороняє крадіжку, тобто привласнення в будь-який спосіб того, що належить іншим. Види крадіжки дуже різноманітні: викрадення чужих речей, пограбування, святотатство (привласнення освячених церковних речей), хабарництво, дармоїдство, здирництво, обман. Забороняючи всі види відбирання власності у ближнього, ця заповідь велить нам бути безкорисливими (не скупими), чесними, працелюбними, милосердними і правдивими. Щоб не грішити проти цієї заповіді, потрібно любити іншого як самого себе, і не робити іншим того, чого сам собі на бажаєш [53, с. 332-333].
Дев'ятою заповіддю "Не свідчи неправдиво проти ближнього твого" Господь Бог забороняє говорити неправду про іншу людину і забороняє взагалі усяку неправду: свідчити неправду на суді; робити неправдивий донос; обмовляти, зводити наклепи, лихословити, розпускати плітки. Наклепництво є річ просто диявольська, бо ім'я "диявол" означає обмовлювач, наклепник. Ніколи не слід докоряти й осуджувати інших, якщо ми не покликані до цього становищем і посадою. При цьому, слід мати на увазі, що не осудом, не докором, не глузуванням виправляється ближній, а любов'ю, поблажливістю і доброю порадою. Пам'ятати, що кожен з нас має дуже багато вагомих слабкостей і недоліків [53, с. 533-534].
Десятою заповіддю "Не жадай дому ближнього твого, не жадай жони ближнього твого, ані раба його, ані рабині його, ані вола його, ані осла його, ані всякої худоби його, ані всього, що у ближнього твого".Гріх проти цієї заповіді називається заздрощами. Той, хто заздрить, хто думками жадає чужого, той від поганих думок і жадань легко може перейти до поганих справ. Одне з головних завдань істинного християнина - очищати свою душу від усякої внутрішньої нечистоти, бути задоволеним тим, що маємо [53, с. 534].
Доповнюють Десять заповідей Божих дев'ять заповідей блаженства, як новозавітний закон Ісуса Христа. Для виконання заповідей блаженства необхідні: спілкування з
Богом - молитва, внутрішня і зовнішня; боротьба з гріховними нахилами - піст, стриманість тощо [53, с. 535].
Цю тему потрібно подати у спеціальному порівнянні Східної і Західної Церков. Окремо слід зупинитися на проблемах абортів, одностатевих шлюбів, клонування, сурогатного материнства, трансплантації органів тіла та ін.
Практичною темою с також друге питання "Церковне спілкування та захист від нечистот".
Спочатку потрібно уточнити зміст понять "церковне спілкування", "нечистоти".
Бог любить своє творіння, любить кожного з нас. Тому ми можемо в будь-який час звертатися до Бога як до свого рідного батька чи рідної матері - до нашого Отця Небесного. Молитва - це не просто бесіда чи наша розмова з Богом. Вона необхідна для нас так само, як повітря чи їжа. У нас усе від Бога і нема нічого свого: життя, здібності, здоров'я, їжа і все інше дається Богом. Тому і в радості, і в печалі, і коли щось нам потрібно, ми повинні звертатися до Бога з молитвою. А Господь дуже добрий і милостивий до нас; і якщо від щирого серця, з вірою і ревністю проситимемо Його про вдоволення своїх потреб, Він неодмінно виконає наші бажання і дасть усе, в чому ми маємо потребу. При цьому потрібно цілковито покластися на Його святу волю і терпляче чекати, тому що тільки один Господь знає, що і коли нам дати - що нам корисно і що шкідливо. Погано робить той, хто ліниво молиться Богу: він віддаляється від Бога і Бог від нього. Без молитви людина перестає любити Бога, забуває про Нього і не виконує свого призначення на землі, тобто чинить гріх.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 16 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |