Таким чином, культурологічний розвиток Церкви вимагає невтомної праці у формуванні цілісності феномена духовності. Канонічно-правова культура розпочинається з сім'ї, родинного виховання, в якому здійснюється заохочення до духовної культурологічної діяльності. Церква допомагає в цьому, скеровує в онтологічний простір за настановами Ісуса Христа. В подальшому виховані сім'єю, Церквою віряни зберігатимуть і примножуватимуть вартості, надбання Церкви у сфері канонічного права.
Розглянемо дефініцію канонічно-правової культури, відомостей про яку у літературі ще недостатньо.
На нашу думку, канонічно-правова культура - це акмеологічні надбання Церкви у вченнях Ісуса Христа, Апостолів та святих про праведне життя для формування природно-правової духовності людини та її онтологічно-культурологічної творчості з метою гармонійного існування Всесвіту.
Надбання Церкви, без якої канонічно-правова культура не формується, є завжди акмеологічними (найвищими, вершинними, досконалими), оскільки вони ґрунтуються на Святому Письмі, законах Божих, в яких закладені регулятори не тільки поведінки людини, а й її думок, почуттів, пристрастей. Кожна Церква має свій сутнісний зміст, надбання, з якими постає у проповідництві, реалізуючи методику осягнення Божих намірів. Універсалізація також бажано, щоб була б як єдиною у світі, Божому, була б бажаною і постає метою та перспективним завданням людства.
Першими канонічно-правовими культурними діячами після Апостолів (епоха патристики) були Святі отці Церкви, які вели чернечий спосіб життя і найкраще бачили проблеми людської поведінки, оскільки були відмежовані від спокус світу, плотських пристрастей тощо. Христова Церква не закликає (хоча й не заперечує) до аскетичного способу життя. Людина повинна творити таку культурологічну норму, взірцем у якій були б чернецькі норми у супроводі життєдіяльних потреб у вирі людських бажань. Такс життя буде праведним з природно-правовою духовністю.
Культурологічний аспект життєдіяльності людини є онтологічним, активним, творчим. Але у цьому процесі повинно панувати верховенство Божого права, природно-правова канонічність, діалог різноманітних культур та їхня єдність. Тим самим твориться канонічно-правова культура, яка має глибокий духовно-моральний зміст і спрямовує людину бути собою.
Мета канонічно-правової культури - гармонійний розвиток, існування Всесвіту. Бог створив людину для того, щоб вона синхронно з Ним творила частину світу, не порушуючи Його (природної) рівноваги, її видозміна такої має допустимі норми, які віруюча людина відчуває і здійснює як прощення у Бога. Звичайно, може настати такий момент, коли реверсні дії уже не в силі встановити рівновагу, гармонію Всесвіту, що призведе до кінця світу. У цьому випадку наявною буде деформація канонічно- правової культури, її спотворене, єретичне розуміння, що сприяє загибелі людства.
3.3. Принципи канонічно-правової культури
Канонічно-правова культура ґрунтується на певних принципах. Логічно, що принципи канонічно-правової культури випливають із принципів канонічного права, навіть збігаються, але вважаємо, що існують свої специфічні, які випливають із культурології Церкви.
Основними принципами канонічно-правової культури є: звичаєвість, ментальність, дифузійність, доконечність, впливовість.
Принцип звичаєвості канонічно-правової культури полягає в тому, що кожне покоління людей має пройнятися духом культури своїх предків, що утворює своєрідний культурний родовід, з якого випливає звичай. При цьому цей родовід більше тяжіє до транснаціональних характеристик, ніж до національних, на чому й ґрунтується церковне законодавство. Тобто транснаціональний звичай може отримати силу церковного закону. Таке явище здійснюється за певних умов.
Зокрема, звичай не повинен суперечити релігії, він повинен відповідати церковному віровченню, тоді такий звичай може набути статусу канонічного. Канонічний звичай випливає з Апостольських вчень шляхом переказів, проповідань і стає основою постанов вселенських соборів, джерелом церковної правотворчості у вигляді правил, статутів, які набирають обов'язкової сили й загального переконання. Таким способом починає формуватися канонічно-правова культура.
Також Церква може вводити у своє законодавство нові звичаї, які підкреслюють, відображають транснаціональний релігійний дух. Йдеться про історичні події, які стали продуктом істинно церковної свідомості. Це стосується Богоявлення в окремих місцях, звідки з'явились особливі способи шанування їх як святих місць. У результаті цього такі способи пошанування за давністю переросли у звичаї, які узаконені Церквою.
Існують випадки появи звичаїв як ретрансляторів канонічно-правової культури, як засобів переконання у вірі, засобів інтеграції вірян навколо Церкви, доповнення до канонічно-правових норм та ін. Такі звичаї набирають канонічної сили, викликають особливу повагу (оскільки відсутнє протиріччя між духом сприйняття і правилами). Вони (звичаї) часто набувають автономності та усталеної практики дії не тільки в церковному, а й позацерковному середовищі.
Крім того, принцип звичаєвості канонічно-правової культури має місце у кожній єпархії, релігійній громаді; монастирі та ін. Якщо вони не суперечать канонічному праву, то такі корпоративні звичаї збагачують канонічно-правову культуру, примножують любов до Бога, підвищують ступінь духовності вірян.
Принцип ментальності канонічно-правової культури випливає з національного духу права, народного духу моралі. Між канонічними національними, народними нормами морально-правової поведінки виникає ментальна комунікація, яка відображає реальний стан речей, реальну думку про панування релігійної сутності. Адже національний дух канонічного права, національно-релігійне мислення формують індивідуальні, унікальні духовні почуття особи, релігійно-національної історичної особистості, які належать до розряду святих. У цілому принцип ментальності є своєрідним культурним кодом каноністики, який відображає істинний процес творчості у духовно-релігійному житті будь-якого народу.
Дифузійність (взаємне проникнення) як принцип полягає в тому, що на канонічну культуру різні інші види культур не впливають самостійно, ізольовано. Тут спостерігається явище дифузії, змішування культур. Адже між усіма видами культури існують і спільні структурні елементи. Ці елементи у кожній культурі відіграють належну роль, виконують певне завдання. Внаслідок цього вірогідне виникнення культурних конфліктів у канонічному праві, які можна вирішити методом урівноваження (згладжування). У позитивному праві суть цього методу полягає в тому, щоб у конкретній ситуації надавати перевагу якомусь одному, більш сприятливому для неї елементу культури, нехтуючи іншими. У канонічному праві віддання переваги одному виду культури та нехтування іншими не відбувається, потрібен гештальт, цілісність. Культурна норма повинна бути одна: дифузійно-канонічна. Наприклад, кожне слово священика, кожен його рух тіла, кожна думка чи почуття мають великий вплив на вірянина. Тому дифузійний принцип канонічно-правової культури характеризується необхідною універсальністю, яка є гештальти о ю до каноністики.
Доконечність у канонічно-правовій культурі відображає той принцип, який забезпечується обов'язковістю, неодмінністю, неухильністю і т. п. Тобто, якщо канонічно-правова норма існує, то вона доконечна, тобто дуже потрібна, необхідна, її
обійти неможливо (наприклад, причастя після сповіді). Таке досягнення людства у каноністиці є постійним і незмінюваним, оскільки воно ґрунтується на засадах Святого Письма.
Важливим принципом канонічно-правової культури є впливовість. Ідеться про те, що канонічно-правовий звичай є джерелом авторитетності, загального визнання. Загальне визнання канонічно-правової культури не існує само по собі, воно має вплив на осіб, які сповідують цей вид культури. Результати такої дії позначаються на частоті відвідування вірянами богослужінь, їх релігійній комунікації та й вірі взагалі. Впливовість такого виду культури є невимушеною, ненасильною, а духовно необхідною і потрібною. Людина відчуває, що канонічно-правова культура її природна складова, без неї вона почувається ніяково, а оволодівши нею, завойовує загальне визнання, певний духовний авторитет, духовне зростання, потрібне для життєдіяльного процесу.
Отже, принципи канонічно-правової культури мають ортодоксальні властивості і не піддаються значним впливам загальної культурологічної діяльності людства, однак за своєю суттю переплітаються з нею.
3.4. Функції канонічно-правової культури
Канонічно-правова культура виконує певні функції. Вважаємо, що до основних функцій канонічно-правової культури належать: релігійно-виховна, інтегративно- пізнавальна, комунікативно-семіотична, духовно-моралетворча, естетико-правова, інформативно-трансляційна.
Розглядаючи релігійно-виховну функцію канонічно-правової культури, зазначимо, що сучасна глибока криза духовності породжує духовне каліцтво людства, частіше виникає проблема сповідування норм духовності; осмислення законів духовного світу, на що й повинен бути скерований духовний творчий поклик людства. Тобто потрібне цілеспрямоване виховання, яке б націлювало на засвоєння норм духовності, які виступають регуляторами духовного оздоровлення людей.
Зміст релігійно-виховної функції полягає у правильно вибраному імперативному процесі. Необхідно збагнути, що першим Учителем був Ісус Христос. Він був і Вихователем. Апостолів. Мета такого виховання полягала в тому, щоб підготувати вибраних людей до всесвітньо-історичної місії - проповіді Євангелія. Таке виховання було як теоретичним (розповіді), так і практичним (звершувалися дива), ґрунтувалося на великій любові до людини, підготовки до її Царства Небесного.
Ісус Христос виховував Апостолів у засвоєнні вищих абстрактних та віронавчальних істин про Небесного Отця і Його абсолютну надмірну благодать, про Сина, про Його спасаючу місію у світі і Воскресіння, про Святого Духа, Утішителя, який наставляє людину на всяку істину [42, с. 462-463].
Наступним кроком канонічно-релігійного виховання були Апостольські Послання. Апостоли здійснювали виховання людей на прикладах життя Ісуса Христа, оскільки вони були очевидцями і самі брали в цьому активну участь.
Важливим етапом канонізованого релігійного виховання була епоха патристики (епоха Отців Церкви). Патрологія подає істинний зміст виховання, хоча єдина думка зазнавала все частіше нових напрямів (навіть суперечливих) почалися розколи на Східну і Західну Церкви.
Нарешті нинішній етап релігійного виховання здійснює сучасне духовенство, яке належить до різних Церков та конфесій. Кожна Церква має свої канонічні норми виховання, які вважає догматичними. Власне таке творіння духовенства, така канонічно-правова культура потребує все частіше звертатися до герменевтики перших (зазначених вище) двох-трьох етапів релігійного виховання.
Інтегративно-пізнавальна функція канонічно-правової культури скерована на проблему об'єднання східної і західної культур в питаннях виховання. Власне культурологічна модель Церкви XXI ст. полягає в тому, щоб на основі розвитку національних звичаїв, традицій здійснити інтеграцію віровчень, щоб пізнавальний процес мав одні джерела і одні концептуальні засади. Людство відчуває все більше, що інтегративно-пізнавальна функція у сфері релігій не реалізовується повною мірою, що породжує світські, державні й міждержавні проблеми. Тобто початок мирного і щасливого життя на землі - в об'єднанні релігій, в якій буде єдиний Пастир і єдино- об'єднані віруючі.
Зміст комунікативно-семіотичної функції випливає з того, що людина завжди спілкується з іншою людиною за допомогою мови, знаків, символів тощо. Канонічно- правова культура виконує цю функцію, надаючи перевагу спілкуванню людини з Богом через молитви, богослужіння, євхаристичні канони і т. д. Адже символічне, семіотичне прийняття євхаристійного хліба відображає духовне причастя, яке зміцнює єдність з Ісусом Христом, а потім єдність з усіма віруючими і невіруючими. Кожна Церква має свої здобутки у такій комунікативно-семіотичній субкультурі, але зміст зводиться до одного: навернення людей до життя відповідно до природно-правових норм згідно з Божими приписами.
У духовно-моралетворчій функції звичним є твердження, що моральні норми формуються стихійно, що на загал правдиво. Проте у процесі формування, розвитку канонічно-правової культури з'являються культурні норми, які передусім є моральними. Вони виникають внаслідок герменевтичних процесів (зрозуміло, що інтерпретації бувають різні) і мають різну диспозицію. Тобто культура творить різні моральні норми, а якісні норми вибирає цивілізація. Тільки це повинна виконувати не світська цивілізація, а духовна. Хоча духовна цивілізація має різні канонічні бачення, тому єдина духовна цивілізація, яка ґрунтується на єдиному віровченні, може вибрати ту моральну норму, яка відповідає Божій істині. Наприклад, духовно-моральна норма щодо сімейного стану пресвітера
на даний час є неоднозначна, що породжує різноманітні проблеми. А справжня норма - у Божому замислі, плані, тільки культурологічні дії людини породили суб'єктивні розуміння цього плану.
Канонічно-правова культура виконує естетико-правову функцію на основі діалогу різних культур. Різні культури, субкультури своїми нормами поділяють ціле на частини, які після умовного складання не можуть утворити те саме ціле. Справа в тому, що у цьому процесі відсутній естетичний вимір-гармонія, баланс, рівновага. Цю естетичну місію виконує канонічно-правова культура, яка кожну культурологічну норму зіставляє з каноном. Хоча таке зіставлення знову не утворить цілого (не буде вистачати частин), але будуть відкинуті суперечливі, єретичні норми, які вважаються не канонічними. Така естетико-правова функція забезпечує дієвість канонічного права, його легітимність та рецепції (визнання).
Важливу місію у канонічно-правовій культурі виконує іиформативио- трансляційна функція. Справа в тому, що Церква, як і все людство, постійно перебуває в інформаційному середовищі. Комп'ютеризація у світі призвела до утворення інформаційного суспільства, яке має впливи на всі сфери життєдіяльності людини, в тому числі й на духовно-релігійну. Виходячи з того, що інформація й трансляція сучасності набрала великого розмаху і безпроблемних дій в їх організації, вона стала у багатьох випадках неконтрольована. У значних випадках виробництво й поширення інформації про церковне життя ніби випливає від "прихильників", а насправді є сатанинською, викривленою, єретичною. Розповсюдження неправди про Церкву з'являється тому, що Церква має найбільше ворогів, тому різні приховані, підступні інформаційні технології використовують релігію для пропаганди зла, насилля. Деяка частина людства, на перший погляд, не усвідомлює небезпеки. Тому індивідуальна праця у сфері канонічного права з використанням природного й надприродного права є найбільш безпечною тоді, коли дотримуватися релігійно-церковної культури. В цьому й полягає важливість такої функції канонічно-правової культури як інформаційно-трансляційної.
Отже, у житті людини (як метафізичного утворення) провідну роль відіграють природні й надприродні духовно-правові акти, без яких вона існувати не може. Це онтологічні акти, які потрібно творчо розвивати і в результаті чого утворюється духовна культура і культура взагалі. Канонічно-правова культура є результатом оптичним як сущим, самоутвердженим, предметно-чуттєвим, зовнішнім утворенням. Така культура утворена в епоху патристики Отцями Церкви як "друга природа" у сфері релігії, її норм. Цей початок канонічно-правової культури людина взяла за основу і намагалися забезпечувати її подальший розвиток. Проте при цьому не завжди узгоджувався людський розум з Божою волею, що призводило до порушення світової гармонії й появи різних релігій та конфесій. Тому творчість у сфері релігії - це уявне буття, як правило, не онтологічне, яке веде у невідомість.
ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА
ТЕМА 1. Канонічне право як філософське та юридичне знання
У філософському словнику зазначено, що релігія (від лат. - побожність) - духовний феномен, який виражає віру людини в існування надприродного Начала і є для неї засобом спілкування з ним та входження в його світ. Витоки релігії тлумачаться по- різному, відповідно до певних світоглядних орієнтацій [58, с. 545]. Інші автори зазначають, що релігія (від лат. - "уподобувати, зміцнювати, повторяти" і "ретельно дотримуватись чогось") - світогляд і поведінка, яка визначається вірою в існування Бога, божества: почуття поєднаності, залежності і повинності по відношенню до таємної сили, яка дає опору і гідної покоління [56, с. 38]. Також існує думка, що етимологія слова "релігія" залишається спірною. Частіше всього його виводять із лат. religio - "благочестя, святиня, предмет культу", пов'язують його з лат. religere - "збирати, знову обдумувати, дотримувати", "пов'язувати, з'єднувати". Зазвичай релігію визначають як світосприйняття, звід моральних норм і тип поведінки, які обумовлені вірою в існування "іншого", надприродного світу й істот - духів, богів чи Бога, які розумно створили і творять всі моральні й духовні форми буття, а також сукупність ритуалів та магічних дій (культ релігійний), що забезпечує зв'язок людини з потойбічними силами, і відповідні (церковні) організації й об'єднання вірян [33, с. 436-437].
Студент може ознайомитись з іншими дефініціями (особливо з релігійної літератури) і дійти висновку, що у слові "релігія" закладений великий методологічний зміст. Тобто сама релігія є методологією канонічного права.
Світові релігії - це релігії, які в ході історичного розвитку подолали етнонаціональні межі, умови та політичні зв'язки й набули відкритості для всіх. Такими релігіями, поширеними серед кількох або багатьох народів, є християнство (І ст. н. е.- більше 750 млн вірян), іслам (VII ст. н. є- більше 400 млн вірян), буддизм (VI ст. до н. є - 550 млн вірян) [58, с. 569; 56, с. 276]. Виникнення християнства мало певну соціально-економічну й політичну основу. Християнство виникло як різновид іудаїзму, при цьому успадкувало визначення Старого Завіту - давньої частини Біблії [8, с. 16]. З часом християнство як первинна віра розкололося на три течії: православ'я, католицизм, протестантизм. Студентам потрібно пояснити причини такого розколу.
Під релігійними нормами розуміють регулятори духовного життя і соціальної поведінки людей, які належать до певної конфесії. Нормативна структура релігійної свідомості визначається змістом і ціннісною орієнтованістю базових імперативів, в яких поєднано сакральні та людські начала [2, с. 257]. Релігійні норми - первинні елементи релігійної системи, що є обов'язковими, формально визначеними правилами поведінки загального характеру, встановлені та закріплені у нормативних актах та офіційних релігійних джерелах: Біблії, Корані, Кодексі канонічного права, у формі рішень пап, Вселенських Соборів або керівництва релігійних організацій (Церкви), виступають як рівний, однаковий масштаб для всіх і кожного з суб'єктів релігійних відносин, які перебувають у сфері їх дії, надають учасникам регульованих релігійних відносин суб'єктивні релігійні (культові) права та обов'язки, з мстою упорядкування релігійних суспільних відносин, визначають устрій Церкви з іншими організаціями та державою, і є обов'язковими до виконання кліром та віруючими як у межах церковного устрою, так і поза ним [28, с. 8].
Канон (від грецьк. - палиця, переносно - правило, норма, зразок) в широкому розумінні - правило або система правил будь-якого виду людської діяльності (мистецтва, музики, літератури, архітектури, естетики і загалом культури). В європейській культурі поняття "канон" найчастіше вживають в релігійному контексті - як традиційні настанови щодо віровчення, догматики, культу, церковної організації, що ведуться від Апостолів, Отців Церкви або вироблені церковними Соборами. У християнстві канонами називаються: а) Символ віри; б) вчення Ісуса Христа та Апостолів; в) книги Святого Письма; г) сукупність правил у галузі богослужіння, ієрархічних стосунків; д) церковні піснеспіви [58, с. 267].
Канон - це: 1) постанови Церкви, які належать до віровчення, церковного устрою і т. ін.; 2) Священний, або біблійний, канон, склад книг Старого і Нового Завітів, які визнані богонатхненними є і джерелами віри, на відміну від апокрифів [16, с. 330]. Апокриф (від грецьк - таємний, прихований) - 1) релігійно-міфологічні твори на біблійні теми, які не визнавалися Церквою канонічними і заборонялися; 2) твори сумнівної історичної вірогідності, часом свідома містифікація; 3) твори невідомого походження, безпідставно приписувані якомусь авторові [54, с. 74]. Канон - це висловлення Апостолів, Вселенських і Помісних соборів, та Отців Церкви про віру і церковні обряди. Книга "Момоканон" містить у собі церковні канони. Церковний піснеспів, на похвалу святого чи свята церкви, що читається чи виспівується на утренях і вечірніх [12, с. 84]. У середньовічній юриспруденції під каноном розумілося письмово викладене правило, встановлене або затверджене Церквою з метою регламентації правових відносин у сфері її компетенції [62, с. 33].
Тобто йдеться про твердо встановлену норму, яка набрала жорсткого узагальненого правила у вигляді догмату, який Церква піднесла до рівня закону. Склад канонів є неоднаковим у канонічних кодексах православних і католицьких Церков.
Для глибшого розуміння канонічного права необхідно уточнити зміст поняття "Церква". Церква (від грецьк - Божий дім) - це: 1) релігійна організація духівництва і віруючих. Існує практично в усіх релігіях: 2) у вузькому розумінні - це культова споруда, будинок, де відбуваються релігійні відправи [54, с. 917]. Вважається, що Церква як Господній дім, при якому розуміється зібрання, вибрання, вилучення, образ містичного тіла; це святе місце, Свята Земля; Вифлеем, Назарет, Єрусалим, Голгофа [7, с. 68]. Церква - це соціальний інститут, який має давню історичну традицію, складну ієрархічну структуру та власну нормативно-правову базу (канонічне право, церковне право, священне право), яка обслуговує її внутрішні відносини. Одна з головних функцій Церкви по відношенню до суспільства і держави полягає в нормативній регуляції поведінки людей. Для цього вона володіє канонами віровчення, заповідями релігійного, етичного і правового характеру, які містяться у священних книгах і в різноманітних коментованих додатках до них, а також відповідними статутами. Володіючи великим авторитетом в очах мільйонів віруючих, маючи великий духовний потенціал і розроблену протягом століть методику впливів на нормативно-ціннісні структури людської свідомості, Церква активно сприяє підтриманню цивілізованого правопорядку у сучасних державах [2, с. 353-354].
Поняття "Церква" як Царство Небесне на землі походить від двох грецьких слів, які вказують на Божественну і людську сторони в природі Церкви, де відображені суспільні або народні збори. Церква - це Тіло Христове, це Божественна установа, в якій Святий Дух подає людям благодатні сили для духовного відродження, спасіння і обожнення, вона перекриває все земне і ніяким земним законам не підлягає, але як людське суспільство вона підкоряється загальним умовам земного порядку: вступає в ті чи інші відносини з державами, іншими суспільними утвореннями. Свої основні закони Церква отримала від самого Ісуса Христа, інші закони вона видавала сама, владою, яку Він її дав. Цими нормами, правилами, законами Церква оберігає як Боголюдська природа свій Богоутворений устрій [59, с. 5-6].
Заснував Церкву як храм Духа, як духовний простір для спасіння людей, Ісус Христос. Зшестя Святого Духа в день П'ятдесятниці на Апостолів було звершеним Божественним актом заснування Церкви Христової на землі як "небо на землі", яка має вселенський характер. Ствердивши вселенськість, всенародність Церкви Христової, перший же день її існування, після зшестя Святого Духа на Апостолів, ствердив і призначення в християнстві національних особливостей в релігійному житті народів. Воля Божа об'явлена, щоб усесвітність Церкви гармонійно поєднати з народністю, з національністю її членів, тобто є недопустимим заперечування національного моменту в житті Церкви в ім'я її універсальності та вселенськості [8, с. 10-11].
Храм відрізняється від молитовного дому освяченим престолом, антимінсом та ін. Сюди приходить спільнота єдиновірців, односповідників єдиної християнської віри тощо.
Студентам необхідно обґрунтувати призначення Церкви у пізнанні правової дійсності, розрізняти Церкву як соціальний інститут і церкву як приміщення для богослужінь.
Розкриття другого питання "Методологічні аспекти богослов'я" слід розпочати з того, що філософія канонічного права має релігійний характер і ґрунтується на богослов'ї (теології, теїзмі). Богослов'я поділяється на теоретичне і практичне.
Теоретичне богослов'я - це наука про пізнання Єдиного Істинного Бога Творця і створеного Ним світу людини; це наука про Його Закони і правила Його Церкви, про правильне прославлення Бога і правильного життя людини для її спасіння і вічної блаженності. Теоретичне богослов'я складається здогматичного богослов'я (утверджує істини про Бога і надприродну сутність. Його властивостях про світ і про відношення Бога до світу і відношення людини до Бога); морального богослов я (показує, який спосіб життя веде до блаженства); порівняльного богослов'я (розглядає спільні та відмінні риси монотеїстичних релігій) та ін. Практичне богослов я - це церковний живий досвід богослужіння віруючих в Бога людей [24, с. 38,46].
Богослов'я як елемент канонічного права - філософське віровчення, яке ґрунтується на вірі в Бога, яке відстоює первинність Божого розумного начала у створенні світу. Це - сукупність догматичних приписів, які є базовою основою для формування і розвитку канонічно-правових інститутів, тобто філософською основою вивчення канонічного
права. Системи богослов'я різних християнських конфесій відрізняються, насамперед, комплексом дисциплін та їх цільовим призначенням.
Православне богослов'я, зокрема, включає: основне, або апологетичне, богослов'я, покликане обґрунтувати і захищати вихідні християнські положення в суперечках з іновірцями; догматичне богослов'я, що доводить боговстановленість та істинність догматів, включених у Нікейсько-Константинопольський Символ віри; моральне, або практичне, богослов я, яке визначає вчинки християнина в земному житті з метою здобуття ним вічного блаженства у потойбіччі; порівняльне, або викривальне, богослов'я, спрямоване на обґрунтування переваг православ'я серед інших християнських конфесій.
До православного богослов'я входить також патрологія, екзегетика, еклезіологія, церковна археологія.
Історично так склалося, що термін "богослов'я" вживається на означення богословської теорії православ'я, а термін "теологія" - католицизму, протестантизму та ін. Основоположниками теології були Арістотель, X. Аквінський, за вченням яких почали розрізняти істину віри та істину розуму, природну і надприродну теологію, антиномії природи і благодаті. Для XX ст. характерною є зміна акцентів і орієнтацій, перегляд деяких усталених догматів і принципів, розширення поля інтерпретаційної сфери [58, с. 60].
З усіх видів богослов'я є найбільш складним догматичне богослов'я. У філософії його ще іменують релігійними догматами.
Релігійні догмати - основні положення віровчення тієї чи іншої конфесії, що мають силу абсолютного авторитету, є вічними і незамінними істинами, встановленими Богом, і обов'язковими для віросповідання. Християнська догматика, що в основі своїй була оформлена на двох перших Вселенських Соборах у вигляді "Символів віри", утверджує триєдність Бога, боговтілення, спокуту, вознесіння, хрещення, безсмертя душі тощо. Пізніше додалися такі релігійні догмати, як учення про божественну і людську природу Христа, про наявність у нього двох воль і двох дій, іконо-вшанування. Специфічно католицькими релігійними догматами є вчення про чистилище, про сходження Духа Святого не тільки від Отця, а й від Сина, про непорочне зачаття Богородиці та її тілесне вознесіння на небо, про непогрішність Папи Римського. В протестантизмі відсутня єдина система догматів, головним серед них визнається "спасіння вірою". В християнстві розроблена ціла наука обґрунтування і витлумачення догматів [58, с. 167].
При цьому зауважимо, що в католицизмі існує поняття "доктрина Церкви": спочатку "августинізм" (вчення про Бога тільки через віру), тепер - "томізм" (вчення про Бога шляхом гармонійного поєднання віри і розуму (науки, прогресу)).
Детальну інформацію про богослов'я студенти повинні отримати з відповідної літератури, довідників, енциклопедій, інтернету.
Методологія визначає інтегроване поняття певних установок, методів і методик [51, с. 10]. Необхідно вияснити, які установки формує канонічне право, які методи притаманні цьому праву і якої методики слід дотримуватися у дії канонічного права.
Щодо установок, то вони випливають із призначення людини на землі із Десяти заповідей Божих, із вчень Ісуса Христа (Нагірна Проповідь) та його Апостолів. Тому студентам треба хоча б у загальних рисах знати біблійні вимоги (Старий і особливо Новий Завіти) і вивести перелік методологічних установок канонічного права. Також потрібно врахувати й ті установки, які формує кожна релігія та конфесія зокрема.
Із установок випливають завдання канонічного права:
1) відновлення історичного процесу формування чинного церковного права одночасно з історією розвитку церковних інститутів;
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 29 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |