2) викладення норми права, в основу якого повинні були покладені не абстрактні схеми, які раціоналістично випливають із апріорних принципів, а та норма, ця догма права, яка збігається з позитивним законодавством Давньої Церкви - Правилами Апостолів, Соборів та Святих отців;
3) викладення чинного нині позитивного права окремих помісних Церков;
4) критичний аналіз існуючого церковного устрою, критерієм для якого є, з одного боку, давні канони, а з іншого - реальні потреби сучасного життя [59, с. 26].
Що стосується методу канонічного права, то найкращим має бути визнаний метод історико-догматичний. Цей метод ясно покаже нам, що слід визнавати у праві Церкви істотним і незмінним і що випадковим та неістотним, і як далеко можна йти в церковних перетвореннях, не торкаючись сутності Церкви і не розхитуючи основ її права [59, с. 26-27].
Звичайно, існують й інші методи церковного права, які студенти повинні дослідити.
Зокрема, можна назвати аксіоматичний метод. Це спосіб побудови теорії, за яким деякі її твердження приймаються за вихідні як аксіоми, а всі інші виводяться з них шляхом міркувань.
Методика церковного права відображає якісний процес його реалізації (використання, виконання, дотримання, застосування). Тут необхідно висвітлити закономірності реалізації канонічного права, звернувши увагу на пізнання світу, життєдіяльний процес згідно з Божих настанов.
Цікавим є зміст четвертого питання "Метод канонічно-правового акорду та методика його використання у богослов'ї".
Акорд (від італ. - узгодженість, злагодженість) як гармонійна єдність деяких музичних тонів, одночасне поєднання різних за висотою (не менше трьох) звуків застосовується у канонічному праві. Завдяки музиці, церковному співу людина більше
наближається до Бога, сприяє духові поклоніння, одкровення, свідчення. Церковний спів відповідає канонічним нормам святості й гідності, має позитивний вплив на психічну природу людини, відроджує жагу до вічності, подає істинний голосмолитви.
Дослідники церковного співу зазначають, що всі церковні мелодії поділяються на вісім груп (голосів), кожна з яких має визначену область звуків і відому послідовність інтервалів, а також свій пануючий звук і кінцівку. Перевага людському голосу над звуками музичних інструментів встановлена наукою. Наприклад, верхні тони людського голосу пізнаються неозброєним вухом більш важче, ніж верхні тони інших інструментів. Це сприяє більш уважному слуханню віршами богослужіння. Людський голос не здатний опанувати обсягу всіх октав струнного і духовного оркестру, проте він володіє можливістю і потенцією утворювати багатоголосу гармонію в обсязі трьох октав, де можуть розміщуватися всі види акордів. За характером вираження думок і почуттів церковний спів відрізняється від світського співу. У світському співі відчувається рельєфне вираження почуттів, абсолютно чужих благочестю: збентеження духу тілесними пристрастями і виправдання вчинків, які противні і Божому, і громадському (публічному) законові, відчайдушність через втрату земних благ і вигуки відчаю, безтурботну розсіяність і необдумане буйство, гордувате усвідомлення своїх чеснот, самонадіяність, саркастичний сміх над ближніми і т. д. На противагу цьому мотиви церковних пісне-співів відзначаються характером відкладення земних турбот, благодатно-непорушного спокою і примирення людини з собою, Богом і людьми, або сердечно-благовійного замилування перед величчю, святістю і благістю Бога і небожителів, осяйно-високої величності, або зосередження і самозаглиблення, смирення і каяття, теплої молитви, твердої віри, міцної надії і відданості Божій волі [66].
Таким чином, метод канонічно-правового акорду ґрунтується на основному законі церковного восьмиголосся із варіантами мелодичних рядків одного і того ж розспіву має певну виховну мету. Зокрема, співаючи у церкві не голосом, а серцем здійснюється своєрідне навчання своєї душі. Характер церковного співу розвиває сенсибельні (почуттєві) сприйняття відповідно до фізіології людини, впливає на думки, частина яких згодом переходить у дії, не допускає самовільних, неправомірних вчинків.
Щодо методики використання канонічно-правового акорду у богослов'ї, то слід проаналізувати основи християнської та родинної етики, поведінки людини в церкві і висловити свої рекомендації щодо цього.
ТЕМА 2. Специфіка різноджерельності канонічного права
Досліджуючи вплив релігійних норм на систему джерел права, вважається, що джерело права і витоки права мають дещо різний зміст. Наприклад, 1) джерело права - це форма зовнішнього виразу релігійних приписів, що зумовлюють юридичну силу певних правил поведінки, санкціонуються державою, приймаються у формі нормативних актів, що мають юридичну силу та обов'язкові до виконання; 2) витоки
права - фактори, що визначають зміст права, напрями його розвитку та вдосконалення [28, с. 9].
Джерела канонічного права мають усі ключові ознаки джерел права у традиційному розумінні. Держава визнає за релігійними організаціями право на створення власних нормативних систем і у разі, якщо таким приписам властиві відповідні ознаки, вони можуть вважатися джерелами права [29, с. 11, 35].
Виходячи з цього, джерелом канонічного права є зовнішні форми закріплення нормотворчої волі Церкви, яка має власну мету, самостійні способи її досягнення та здатна легітимно забезпечити примусом виконання власних приписів. Особливості джерел канонічного права проявляються в їх класифікації, для якої типовим є виділення специфічних нехарактерних для світського права видів правових джерел (Біблія, церковне передання, канонічний звичай, церковне законодавство та ін.) [29, с. 34,67].
У науці канонічного права прийнято вирізняти три основних сфери церковно- правових відносин, кожній з яких відповідає власна сукупність джерел: 1) церковний устрій; 2) церковне управління; 3)зовнішні відносини Церкви [29, с. 47-48].
Далі студент використовує знання, отримані на лекційному занятті та завдяки самостійній підготовці.
Приступаючи до вивчення першого питання "Загальні поняття джерел канонічного права", студент повинен спочатку дати відповідь на те, що є джерелом права взагалі, тобто джерелом світського права. При цьому наголосити, що джерело права - це спосіб зовнішнього вияву правових норм, який засвідчує їх загальнообов'язковість [61, с. 171]. У більшості випадків під джерелом права розуміють витоки формування, різні первинні правові форми, їх початок. Для виявлення джерел будь-якого права треба вдаватися до історії, літописів, подій, де згадувалися взяті за основу регулювання тих чи інших суспільних відносин. Треба зазначити, що джерела права перебувають у постійному розвитку, вони динамічні. Важливо висвітлити ті джерела канонічного права, які гармонізували відносини держави і Церкви (напр., новели імператора Юстиніана І Великого).
Джерелами права можуть вважатися ті матеріальні, соціальні та інші умови життя суспільства, які об'єктивно викликають необхідність видання чи зміни, доповнення тих або інших нормативно
Наступним питанням "Види джерел канонічного права" студент поглиблює поняття джерела права.
У світському праві розрізняють такі види джерел права: правовий звичай, правовий прецедент, нормативно-правовий договір, нормативно-правовий акт [61, с. 171]. Канонічне право маєматеріальні джерела, формальні джерела і юридична доктрина як джерело [29, с. 71-150]. Існує три види матеріальних джерел східнохристиянського канонічного права: суб'єктивована нормотворча Божественна,
церковна та державна воля [29, с. 143]. Це породжує такі підвиди джерел канонічного права: Божественне право, церковне законодавство, канони, статуарне право, звичай, міркування авторитетних каноністів, державне законодавство по церковних справах [59, с. 28-37]. До формальних джерел відносяться документи, пам'ятки, в яких викладені ці норми: Канон Священних книг, церковний авторитет старозавітних правових норм, Новий Завіт, Апостольські писання, Святе Письмо і канони [59, с. 37-44]. З іншого боку, формальними джерелами є: Священні (біблійні) приписи, канонічно-правовий звичай, канонічний акт, канонічний прецедент, внутрішньо-церковний та міжцерковний канонічно-правовий договір [29, с. 145].
Юридична доктрина посідає важливе місце серед джерел канонічного права у східному християнстві. При цьому її значення не вичерпується формально- регулятивним. Юридична доктрина -головний чинник у розвитку канонічно-правової науки та засобів регулятивного впливу. Роль доктрини у становленні канонічного права як цілісної системи можна порівняти зі значенням юриспруденції Давнього Риму у представленні суперечливої сукупності різнотипних норм римського позитивного законодавства у вигляді стрункої та впорядкованої нормативної системи, що тривалі віки була зразком для наслідування [29, с. 148-149].
Студент може доповнити свої знання. Адже існують ще й такі джерела канонічного права: джерела церковного права донікейської епохи, грецькі джерела церковного права епохи Вселенських Соборів, кодифікація візантійських церковно-правових джерел в епоху Вселенських Соборів, західні джерела і збірники церковного права епохи Вселенських Соборів, джерела церковного права Візантії X-XV століть, церковно- правові джерела Балканських Церков, джерела права Руської Православної Церкви до встановлення Святішого Синоду, джерела церковного права синодальної і новітньої епохи, джерела церковного права на Заході [59, с. 45-127].
Продовженням попереднього питання є "Специфіка етапів систематизації джерел канонічного права".
Спочатку студентові слід повторити поняття "систематизація" і "кодифікація". Систематизація -це впорядкування законодавства, приведення його до внутрішньо-узгодженої системи, є передумовою ефективності чинного законодавства, усунення суперечностей, прогалин і застарілих норм у праві. Робить законодавство більш зручним і доступним для користування, сприяє зміцненню законності в регулюванні суспільних відносин [64, с. 489].
Потрібно знати, що кодифікація - це спосіб упорядкування законодавства, забезпечення його системності та узгодженості; одна з форм систематизації законодавства, в процесі якої до проекту створюваного акта включаються чинні норми і нові норми, які вносять зміни в регулювання повної сфери суспільних відносин [62, с. 139].
Студентові треба встановити відмінності між систематизацією і кодифікацією.
У канонічному праві виділяють п'ять етапів систематизації: 1) виявлення нормативного матеріалу, що підлягатиме систематизації; 2) попередня його обробка, яка містить виявлення юридично чи фактично недіючих приписів; 3) основна обробка, що передбачає опрацювання систематизаційного масиву у ключі звільнення його від внутрішніх суперечностей та приведення матеріалу в єдину систему; 5) вирішення питання про нормативно-регулятивне значення цих результатів.
Виділення етапів систематизації джерел канонічного права - досить складне завдання, адже у цій релігійно-правовій системі немає чітких напрацьованих механізмів здійснення систематизації. Це, а також загальна нечисленність спроб систематизації канонічно-правових приписів, дозволяє нам говорити навіть про своєрідну унікальність кожного випадку юридично значущої кодифікації (тобто такої, результати якої мали б реальне регулятивне значення). Справа в тому, що більшість систематизованих канонічних актів створені дуже давно і за час свого існування вже встигли набути не тільки канонічного, але й певного сакрального значення [29, с. 173].
Слід наголосити, що Римо-Католицька Церква здійснила кодифікацію і оприлюднила у 1983 р. нову редакцію "Кодексу канонічного права". Канонічне право Православної Церкви і досі відчуває гостру потребу в проведенні всеохоплюючої систематизації чинних канонічно-правових норм [15, с. 156]. Завершенням процесу систематизації канонічного права є скликання Всеправославного Собору з перспективою переходу до Вселенського Собору.
Творчим питанням семінарського заняття є "Сучасні тенденції появи основних джерел канонічного права".
Насамперед, студентові треба сказати, що сучасний стан релігійно-правової системи світу не перебуває в органічній єдності.
Зокрема, у Православній Церкві найбільший гальмівний процес розвитку норм та інститутів канонічного права. Основних причин дві: 1) універсальна (всецерковна) правотворчість у Православній Церкві фактично призупинена з часу проведення останнього Всеправославного Собору у 787 p.; 2) локальна правотворчість на рівні окремих автокефальних (незалежних) національних Православних Церков, починаючи з VIII-IX ст., розвивалася практично самостійно та неузгоджено, без розробки єдиної теоретико-правової докрини і напрямів розвитку системи права всього релігійного об'єднання [29, с. 156].
Процес систематизації канонічного права Православної Церкви, що є показником рівня його розвитку, призупинився на стадіях інкорпорації та консолідації норм. Багато старих канонічно-правових інститутів відмерло, а натомість постала значна кількість нових, ще не врегульованих канонічним правом.
Можна виділити такі основні тенденції розвитку церковного законодавства на сучасному етапі:
1) Гостре усвідомлення всіма суб'єктами канонічних правовідносин (помісними церквами, ієрархією, церковною громадськістю та ін.) потреби скликання та проведення наступного всеправославного собору як єдиного органу, наділеного компетенцією вирішувати питання загальноцерковного характеру.
2) Об'єктивна потреба проведення теоретико-правових досліджень, удаючись при цьому до застосування сучасної наукової методології, з метою поглибленого вивчення ключових понять та явищ канонічного права (поняття канонічного права, місце його у системі права, джерела та шляхи їх систематизації, поняття, склад і учасники канонічно-правових правовідносин, канонічні правопорушення, канонічно-правова відповідальність та ін.).
3) Необхідність вироблення єдиних узгоджених з більшістю окремих Православних Церков концептуальних засад розвитку канонічного права на майбутнє та низки конкретних заходів з їх утілення. Закладення міцного наукового підґрунтя здатне значною мірою посприяти розв'язанню цієї наболілої проблеми.
4) Реформування канонічного права як цілісної релігійно-правової системи, яке, враховуючи парадигму незмінності віронавчального елементу, ймовірно, проходитиме у формі піднесення канонічно-правового регулювання до рівня сучасних вимог. Необхідно створити сталий механізм прийняття, зміни та припинення дії канонічно- правових норм.
5) Піднесення на якісно новий, що відповідав би сучасному стану розвитку канонічних правовідносин, рівень груп галузевих канонічних норм. Серед норм, які потребують першочергової та негайної трансформації, в першу чергу треба назвати систему норм, що визначає канонічно-правову відповідальність (її види та співвідносність карних заходів з реальними канонічними правопорушеннями). Саме у цій сфері існують чи не найбільші розбіжності між приписами канонічних норм і сучасною практикою їх застосування.
6) Вироблення єдиних загальноприйнятих норм набуття Православними Церквами статусу автокефальних. Проведення новітнього обліку існуючих помісних церков з урахуванням сучасних політичних реалій та розмежування між державами.
7) Усвідомлення необхідності визначення нових принципів взаємодії Православних Церков між собою та з іншими релігійними конфесіями чи групами.
Важливим кроком до офіційної систематизації канонічного права повинна стати наукова неофіційна систематизація, проведена на інституційно-галузевих засадах, адже розробки окремих науковців
(зокрема, тлумачення ними канонічних норм, які були схвалені органами церковного управління та введені до ієрархії джерел права) історично відігравали особливе цілком самодостатнє значення у процесі канонічної правотворчості. Кодифікація православного канонічного права могла б завершитися офіційним прийняттям хоча б
на рівні окремих Православних Помісних Церков (наприклад, Української Православної Церкви) кодексу канонічно-правових норм [29, с. 173-175].
ТЕМА 3. Філософсько-теоретичні аспекти канонічного права
У першому питанні "Канонічне право як різновид корпоративного права" первинний акцент потрібно зробити на понятті "корпоративного права"
Корпорація (від лат.- об'єднання) - це товариство, спілка, сукупність осіб, об'єднаних на основі професійних або станових інтересів [54, с. 455]. Будучи членом корпорації, особа повинна виконувати певний примус, а не відособленість, тобто, діяти під внутрішнім контролем даної організації, командно, оскільки існує спільність інтересів, мети, програми дій, статуту й т. ін.
Корпоративні норми - це документи нормативного характеру, що розробляються політичними партіями, громадськими організаціями, профспілками, фондами, рухами та іншими організованими спільнотами з метою реалізації інтересів своїх членів. Предметом регулювання корпоративних норм є відносини, які неможливо або недоцільно регулювати правом. Ці норми визначають правовий статус названих організацій, установлюють їх мету і завдання, умови членства, порядок формування і компетенцію їх органів, гарантій додержання норм, специфіку санкцій і засади взаємодії з державою [14, с. 171]. Необхідно проаналізувати Церковний Устав однієї з конфесій, і визначити елементи корпоративності.
У Церкві існує своєрідна корпорація, яка творить церковну єдність, живе одним життям, підтримуючи традицію єдності. Звичайно, корпорації у Церкві - це передусім конфесії: православна, католицька або протестантська, серед яких утворюються ще й свої автокефальні громади.
Так, католицька єдність - це юридична єдність усіх католиків світу, що пов'язані зовнішніми формами устрою, а підлеглість одному видимому церковному голові, представникові й намісникові невидимого голови Христа, наступникові Св. Ап. Петра, Папі Римському. Протестантська Церква, засвоюючи право управління в церковних справах - державній владі, тим самим підлягає умовам зовнішнього розподілу Церкви відповідно до політичного розподілу, і тому не визнає за необхідне об'єднання окремих християнських громад зовнішніми формами устрою. Православна Церква, не визнаючи потреби в одній зовнішній загально-церковній владі (єдиний Невидимий Голова Церкви - Невидимий Голова, Христос) проте приймає і засаду церковної єдності, і на ділі залишається так само єдиною, як була за апостольської доби. Як Апостоли дістали повноваження від Христа не кожний зокрема, а всі разом та в рівній мірі, так і надалі повнотою церковної влади належить цілому єпископатові, від якого влада вже переходить до окремих членів. Маючи повноваження в рівній мірі, всі єпископи творять всесвітню церковну ієрархію, місцеві національні Церкви. Згідно з тридцять четвертим апостольським правилом (щоб єпископи кожного народу знали першого між ними, визнавали його за свого голову) на чолі кожної місцевої Церкви
старший її єпископ, який може називатися митрополитом, екзархом, патріархом та ін. Для утворення та продовження ієрархії місцевої Церкви потрібен мінімум єпископів - три [25, с. 8-9].
Корпоративне право - це: 1) складова частина цивільного права, якою регулюються правовий статус, порядок утворення і діяльності акціонерних та інших господарських товариств і організацій (корпорацій); 2) система внутрішніх організаційних правил акціонерних та інших господарських товариств і організацій (корпорацій), обов'язкових тільки для членів корпорацій [62, с. 366].
Таким чином, канонічне право може слугувати окремим різновидом корпоративного права, оскільки має необхідні ознаки. Більш детально висвітлений цей матеріал у лекційній частині цього навчального посібника, де розглядається метакорпоративний аспект канонічного права.
Готуючись до другого питання "Співвідношення предметів канонічного права і юридичної деонтології", слід зазначити, що юридична деонтологія - це філософсько- правова наука про пізнання юристом сутностей внутрішнього імперативу службового обов'язку, який створює передумови для формування особистісних норм його професійної поведінки і мотиви їхнього вибору з метою формування об'єктивної істини та прийняття справедливого правового рішення [52, с. 34-35]. Зміст внутрішнього імперативу службового обов'язку полягає в тому, що він є свідомим, вмотивованим чинником реальної поведінки юриста, його певною позицією та добровільно прийнятим рішенням. Тобто цей імператив є внутрішнім, особисто виробленим для юриста законом. Внутрішній імператив службового обов'язку не регулюється жодним нормативним документом, оскільки він не підвладний чужим нормам і тяжіє до моралі, не має матеріальної зацікавленості [52, с. 30-32].
Предметом юридичної деонтології умовно можливо представити у такій залежності: філософія - право почуттєва норма -професійна дія. З неї випливає, що норми природного права пронизують почуття юриста, на основі чого формуються комплексні почуттєві норми, які разом з позитивним правом проявляються у професійній дії [52, с. 44].
Студент має можливість дійти висновку, що предмет юридичної деонтології скерований на особу юриста, його почуттєві норми, внутрішнє переконання, його внутрішню філософію "права", яка є його особистою творчістю. Тобто юридична деонтологія є вступом до філософії права у виглядіантропологічних властивостей особи юриста як суб'єкта.
Канонічне право є також вступом до філософії права, але цей вступ спеціальний, специфічний, унікальний. Студент повинен розкрити зміст цього спеціального вступу.
В літературі вказується, що канонічне право - це система релігійних та юридичних норм, яка склалася на основі канонів, якими іменуються акти церковних влад, що мають для вірян силу закону [2, с. 133]. Також зазначається, що канонічне право - це сукупність правових норм, установлених церковними канонами (правилами). Раніше
канонічне право охоплювало позацерковні правовідносини: шлюбно-сімейні, майнові, кримінальні, міжнародні. Тривалий час воно співіснувало з римським правом та звичаєвим правом [62, с. 33]. Іншими словами, канонічне право - це все те право, яке походить від Церкви в епоху Вселенських соборів на сході і до кінця середньовіччя на Заході, незалежно від того, стосується воно церковних чи цивільних справ [59, с. 16]. Під канонічним правом найчастіше розуміють позитивне право Церкви, яке допомагає глибше зрозуміти онтологічну сутність права як соціального явища. Термін "канонічне право" за обсягом охоплює релігійно-общинні правові системи найбільших традиційних гілок християнства - православ'я та римо-католицизму. Це - діюча система релігійно - правових приписів, що реально врегульовує цілий ряд специфічних відносин, які не піддаються впорядкуванню в інший спосіб. Це - змішана релігійно-правова система, яка базується на принципах віровчення певного напряму християнства [29, с. 3-5].
У середньовіччі в ряді європейських держав одночасно функціонували три системи права - звичаєве, римське і канонічне. Церква, володіючи великим впливом на світське життя, регулювала за допомогою канонічного права відносини шлюбно-сімейного, майнового, кримінального та міжнародного характеру [2, с. 133-134].
Існує поняття й "церковне право". Під церковним правом розуміється право, яке стосується Церкви, незалежно від законодавства [59, с. 16]. Церковне право використовує "канон" у розумінні дисциплінарних постанов: апостольських, соборних і святоотцівських правил. У цьому випадку виокремлюють такі поняття, як: церковне правило, догматичне визначення Вселенського або іншого собору), цивільний закон. Звід канонічних правил, якими до цього часу керуються православні помісні церкви, вперше був офіційно затверджений на Трульському соборі 692 р. [57, с. 145].
Між церковним правом і канонічним правом існують різні співвідношення: поняття "церковного права" - ширше від поняття "канонічного права"; поняття "церковного права" - вужче від поняття "канонічного права"; поняття "церковного права" збігається з поняттям "канонічного права" [59, с. 17].
Очевидно, слід приєднатися до групи тих авторів, які вважають, що канонічне право поглинає в собі церковне право. Адже канонічне право включає також канони, які виходять за межі церковного життя і навіть церковного права, оскільки влаштування і діяльність Православної Церкви визначається також нормами більш пізнього походження. Канонічне право - право, церковне за походженням, однак не винятково церковне за змістом. Церковним же правом називають науку, предмет якої - правові акти, які регулюють церковне життя, незалежно від їх походження: це - давні канони, церковні постанови пізнішої епохи або закони, прийняті світською владою. А церковне право - право, яке стосується Церкви, незалежно від законодавця. Відношення одного і другого права можна подати під видом двох взаємно перетинаючих кіл. Тому канонічне право - це лише частина всієї сукупності церковно-правових актів. Але канони утворюють основу і серцевину церковного права, для подальшого церковного законодавства вони служили беззаперечним авторитетом і критерієм [59, с. 16-17].
Формування власної дефініції слід почати з того, що канонічне право скеровано на декілька суб'єктів: вірянина, пресвітера, єпископа, ченця. У всіх них є також внутрішній імператив (наказ) - це, передусім, віра, пожертва, відсутність матеріальної зацікавленості, очікування нагороди за праведну поведінку у позаземному житті. Це означає, що суб'єкти канонічного права беззаперечно сприймають норми канонічного права, свято їх дотримуються (без жодних сумнівів), бо ці норми є творінням Божим, Божою вимогою до людини. Тобто предмет канонічного права має також антропологічний зміст, характеризується великою консервативністю, хоча й допускає незначні нововведення у вигляді норм.
На основі вищенаведених міркувань треба дійти висновку, що канонічне право як система норм відображає деяку позитивістську позицію. Нам потрібно, щоб канонічне право відображало природну, філософсько-правову позицію, оскільки маємо справу зі спеціальним вступом до цієї позиції.
Крім того, канонічне право є автономною надкорпоративною правовою системою, що є частиною всього релігійного права [29, с. 11]. Тобто канонічне право є самостійним явищем, до якого держава прямо не втручається, а до релігійних норм держава до деякої міри має відношення. Це означає, що канонічне право є вужчим поняттям від релігійного права і його джерела формуються окремо від держави.
Ці поняття необхідно почерпнути з лекційного матеріалу.
Для цього слід пам'ятати, що предметом філософії права є суть і закономірності втілення свободи у суб'єктивному дусі права [51, с. 59]. Враховуючи зміст суб'єктивного духу права, свободи у життєдіяльності людини, внутрішнього імперативу обов'язку суб'єктів канонічного права, а також земної онтологічної мети життя цих суб'єктів, необхідно вивести дефініцію канонічного права як філософсько-правової науки.
Зокрема пропонується, що канонічне право - це транснаціональна система духовно- моральних цінностей вірян, сформована герменевтикою природного права та метакорпоративним правом Церкви з метою продовження позатілесного життя.
Висвітлення змісту третього питання семінарського заняття "Субстанційність принципів канонічного права" треба розпочати з поняття "субстанція".
Субстація (від лат. - сутність, дещо засадниче, підстава) - це гранична засада, що дозволяє зводити багатоманітність і змінність властивостей до чогось постійного, відносно сталого і самостійно існуючого; деяка реальність, розглянута в аспекті її внутрішньої єдності [58, с. 614]; це - у звичайному розумінні синонім матерії, речі; у філософському розумінні - щось незмінне на противагу змінюючим станам і властивостям; те, що існує завдяки самому собі і в самому собі, а не завдяки іншому і в іншому [56, с. 428-429]. Канонічне право приймає за субстанцію Бога. Тому потрібно відповідно до такої субстанції висловити свої міркування.
Принципи канонічного права повинні відповідати принципам юридичної деонтології та принципам філософії права.
До принципів юридичної деонтології належать: гуманність, справедливість, милосердя, нормативність, самостійність, індивідуальність, неповторність, нестандартність, миттєвість, непередбачуваність, практичність, конкретність [52, с. 4547]. Принципами філософії права слугують: а) онтологічні принципи - метафізичність, інтелігібельність, вітальність, владність, верховенство, доконечність, правосудність, рефлексивність, обов'язковість, синергетичність;
б) гносеологічні принципи - метафізичність, трансцендентальність, інтелігібельність, екзистенціальність, феноменологічність, рефлексивність, культурологічність, ментальність, історичність [51, с. 65-77].
Студент повинен зрозуміти, що частина принципів юридичної деонтології і філософії права може бути принципами й канонічного права. Деякі принципи потрібно замінити на протилежні за змістом. Наприклад, непередбачуваність - на передбачуваність, інтелігібельність - на сенсибельність і т. д. Потрібно виходити з предмета канонічного права, його суб'єктів та інших міркувань, що стосуються віри та Божих законів. Але вже можна сказати, що принципи канонічного права мають певну класифікацію: загальні і спеціальні, що висвітлено у лекційній частині цього навчального посібника.
При визначенні принципів канонічного права слід брати до уваги такі поняття: любов до Бога, перебування у спілкуванні молитов, перебування у клірі, церковне спілкування, церковні таїнства, пресвітерські достоїнства, чернече благочиния, непорочність, гріх, очищення помислів, покаяння, нечисті задоволення, безсоромна впертість, святотатство та ін.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 46 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |