Щодо визначення предмета канонічного права, то він викликає такі міркування. Якщо його (право) віднести до такої філософської категорії, як одиничне, тоді загальним буде природне право, аособливим - позитивне право. Значить, канонічне право (як одиничне) є формою реалізації природного права (загального) в позитивному праві Церкви (особливому). Тобто предмет канонічного права визначає ознаку конкретних галузей знань, яка відмінна від ознак всіх галузей, які входять у поняття право. Видається, що канонічне право не повністю відображає позитивне право Церкви, оскільки є норми (наприклад, у таїнствах), які регулює людина (пресвітер, єпископ) сама для себе шляхом почуттів віри, внутрішньої налаштованості. Звідси випливає закономірне питання: чи канонічне право є взагалі правом? Звичайно, що у класичному позитивістському розумінні відповідь буде неоднозначною. Найбільш вірогідно, що канонічне право - це високодуховне окультивоване природне право, у церковній корпорації, яке ґрунтується на вірі і підпорядковане спеціальним канонам. У канонічному праві є певні елементи людської творчості, тому в загальних рисах воно виявляє ознаки позитивного права Церкви.
Для досягнення поставленої мети щодо природного та метакорпоративного порівняльних аспектів канонічного права використаємо нетрадиційну методику: здійснимо поділ поняття канонічного права на частини. Вважаємо, що канонічне право складається з трьох груп елементів: надприродно-правових, природно-правових і
позитивно-правових (це стосується й галузей права), які після активного втручання людини стають нормами.
Природно-правові норми випливають зі Старого і (особливо) Нового Завітів. Людина, знаючи своє призначення у Всесвіті, сповідуючи біблійні норми, пам'ятаючи про можливу кару Божу, стає вірянином. Це означає, що вона на основі сформованих переконань, віри створює для себе індивідуальні норми поведінки й життя, що є природною властивістю людини. Ці природні норми зазнають певної корекції під час богослужінь, священнодійств та інших факторів, які регулюють її релігійну свідомість, формують праведну підсвідомість. Процеси формування релігійних норм у кожній людині є метафізичними, зокрема антропологічними. Тобто виходячи з уміння впливати своїм духом, душею на тілесні матеріальні потреби, залежить міцність природно-правових норм у релігійній свідомості й підсвідомості. Цю міцність може підсилювати позитивне право. В результаті утворюється антропологія права як відтворення функціональної залежності інтелекту і духу людини від норм позитивного і природного права [51, с. 26]. Пізнанню антропних властивостей допомагає метафізика.
Метафізика (від грецьк. те, що йде після фізики) - назва праць Арістотеля, в яких розглядається те, що можна пізнати тільки після конкретних явищ природи (того, що лежить "позаду" них), але само собою є першим; тому метафізику називають також "першофілософією" [56, с. 270]. Конкретним явищемЛприроди в даному разі є земне життя Ісуса Христа, прояви Його чудодійних прикладів та подібні дії Його учнів - апостолів. Ці та інші фактори сприяли появі Церкви, яка має вищу цінність, ніж сфера практичного досвіду, дає вище знання про першопричини буття, сприяє усвідомленню логізації буття, закономірності дійсності, спонукає до одкровення та осмислення ситуації буття людини у світі та ін. Тобто у Церкві формується метаправо для кожного вірянина.
Отже, метаправо - це вищі аксіоматичні правові цінності, які випливають із надчуттєвих релігійних принципів пізнання людиною світу з метою гармонійного завершення культури власного розуму, реалізації права на безсмертя. Тим самим доводимо, що природно-правові норми канонічного права сприяють постійному відновленню культурологічної діяльності людини, "олюдненню" людини, є опорою для трансцендентального, морального вибору і надемпіричного досвіду.
Таким чином, в цій частині канонічного права
прослідковується метакорпоративізм, який має особистий характер, умовно кажучи "право власності". Цей метакорпоративізм, який використовується вірянином упродовж життя, має спільні й відмінні природно-правові позиції з іншими вірянами, має свої межі, які інколи й порушуються.
Метакорпоративізм, який перебуває поза природно-правовими межами, утворює крайні екстремуми, які формують так зване ультраправо. Ультраправо як право у його крайніх природних точках має такі позиції: радикально права, радикально ліва позиція. Праві гіперболізують біблійні твердження, ліві - заперечують, що породжує єресь, сектантство і взагалі розколи в релігії. Для цього скликалися Вселенські собори,
які творили герменевтичний концент до настанов Ісуса Христа та Його апостолів щодо діяльності Церкви. Звідси й появилося так зване позитивне право Церкви, яке спочатку формували собори єпископів, а потім (в багатьох випадках) державні органи. Канонічне право не можливо повною мірою порівняти з позитивним (світським) правом (тут швидше доцільно вживати термін "божественне позитивне право"). Причина основна у вірі, природній суб'єктивній потребі людини. Тому можна лише розглядати позитивістські (світські) концепції канонічного права, де основною методологічною основою є віра у Бога, догматизм.
Позитивне право в повному розумінні з'явилося лише на поч. XIX ст., коли у філософії визріла течія позитивізму. До того часу панувало право світське, яке в різних державах утверджувало себе за своїми національними ознаками. Однак дух канонічного права "диктував" світському праву, "скеровував" його до природного розуміння. Можна сказати, що позитивне (світське) право розвивалося підвпливом канонічного права, вийшло з нього і на сьогодні розвинулося на досить високому рівні як наука юриспруденція, правознавство. Тому помістити канонічне право в межі (рамки) позитивного права не видається можливим (радше навпаки, що було би природним).
Ці міркування констатують, що канонічне право не є ні приватним, ні публічним, ні національним, ні міжнародним, ні звичаєвий, ні державним і т. д. Такі поділи є творінням позитивного права, яке в більшості випадків суперечить канонічному праву. Для канонічного права за світськими мірками характерним є розгалужена складна система вселенських корпорацій, які випливають окремо з кожної віри та конфесії. Вселенська корпорація вірян має значну кількість різновидів, які не всі підпадають під ознаки Церкви чи канонічності. Ми розглядаємо одну з релігій - християнство, яка розгалужена на православ'я і католицизм, а це полегшує здійснювати дослідження. При цьому будемо пам'ятати, що і християнство не можливо помістити у встановлені юриспруденцією рамки, оскільки канонічне право не є повністю творінням держави. Тобто, позитивно-правові норми канонічного права можна поділити на дві групи: норми Церкви і норми держави про Церкву (позитивно-правовий аспект канонічного права може мати ще й свої, додаткові принципи і функції).
Позитивно-правові норми Церкви відображають регламентацію природного права для вірян та церковних діячів через герменевтичну ретроспекцію методами. Виходячи з позицій метаправа, використовуючи його принципи, єпископські собори здійснили (умовно кажучи) кодифікацію зовнішніх проявів релігійних норм та їх реалізацію. Адже реалізація права передбачає такі форми використання, виконання, дотримання, застосування. Для цих форм створені межі права, межі компетенції Церкви, духовно- етичні обмеження вірян, дияконів, пресвітерів і єпископів.
Це означає, що індивідуальні корпоративні природно-правові норми релігійної людини підвладні позитивно-правовим нормам Церкви, що створює межі реалізації природного права. Слід зауважити, що у реалізації цих норм є свобода вибору, дозволи й заборони. Але виходячи з давності Вселенських соборів, настала необхідність здійснити фактичну, нову кодифікацію канонічного права для Єдиної Вселенської Церкви і на основі цього провести об'єднання, яке існувало за апостольських часів.
Власне, через відсутність об'єднання найбільше спостерігається неканонічність церковного права, оскільки різні релігії, конфесії утворюють штучні, неприродні перешкоди, незгоди до визнання того чи іншого церковного права.
Крім того, необ'єднані Церкви утворюють такі корпоративні проблеми, які не вдається жодним чином вирішити. Але незважаючи на певні розбіжності у різних регламентаціях, суть діяльності Церкви залишається одна: її духовна складова - організація підтримки людей у вірі в Бога. Така природно-правова діяльність і називається метаправом, у тому числі й метапозитивним правом. Тобто канонічне право у широкому розумінні є метаправом, яке суттєво відрізняється від світського, державного права, тобто від позитивного права. Також деякі корпоративні аспекти можна вважати метакорпоративними, оскільки в них відображена правова герменевтика духовних інтересів окремих релігій та конфесій.
Позитивно-правові норми держави про Церкву також нагадують корпоративність (юридичну особу в державі - Церкву) із наперед визначеними відносинами), але у формі квазінорм. Справа в тому, що ці юридичні норми не є метанормами, вони формують уявне право, інколи й несправжнє, фальшиве. У науці доводиться, що право і юридичні норми не можна ототожнювати, право не повинно зводитися до волі держави, оскільки цим принижується людина, заперечується методологічний плюралізм у праві, не враховується філософська антропологія [40, с. 33-37]. Тобто, якщо канонічне право розглядати як різновид корпоративного позитивного права, що це право буде юридизованим, одержавленим, навіть якщо в його основу покладено релігійні (канонічні) норми. Для глибшого розуміння цього правового явища з метою недопущення квазіправа необхідно вдаватися до філософії - виявляти філософську природу канонічного права.
Важливо визначити місце канонічного права у державно-правовій творчості, передусім в Конституції. А це стосується питань генезису походження Церкви у сфері світського права, що зводиться до державно-церковних відносин. У світі існує п'ять різновидів таких відносин: теократія (повнота влади в державі належить главі панівної Церкви - Ватикан), цезаропапізм (Церква повністю залежить від світської влади ~ Візантія, Московія), державна Церква (привілейований стан певної конфесії - Греція), відокремлення Церкви від держави (І різновид - Церква не втручається у справи держави при активному втручанні держави у справи Церкви -СРСР; II різновид - невтручання Церкви у справи держави і держави у справи Церкви, але максимальна свобода релігії та толерантності - Україна), поєднання моделі державної Церкви і моделі певного відокремлення Церкви і держави - Німеччина). Зокрема, у ст. 35 Конституції України зазначено, що кожен мас право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від Церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.
На практиці таке положення Церкви в Україні є невизначеним, що породжує діяльність шкідливих самій державі релігійних течій, знижує ступінь правової
культури, породжує байдужість церковних організацій до правового виховання громадян.
Канонічне право в Україні формують закони, які мають відношення до свободи совісті, до релігійної громади тощо. Церква повністю залежна від держави у питаннях податкової, земельної політики. Державні контролюючі органи мають вплив щодо контролю розподілу використання приміщення культових споруд. Однак держава не турбується про особу священика, його статус, пенсійне забезпечення, не зважаючи на те, що він працює виключно на державні інтереси. Тобто державні засади Церкви в Україні потребують суттєвого перегляду. Суть цього полягає в тому, що Україна повинна брати активну участь у створенні єдиної Помісної Церкви, яка була б на позиціях державної Церкви. Такі Церкви існують у понад 40 державах світу, що забезпечує насправді реальне формування правової держави з єдиною метою, але альтернативними впливами на громадян.
Цю альтернативу висвітлює особлива частина канонічного права, що богопочитання основного змісту стосується природного та надприродного права. Основна увага каноністики у природному та надприродному праві зосереджується на релігійному вимірі природного права. Йдеться про природне право, витлумачене Церквою. Це тлумачення полягає в тому, що кожна людина потребує духовного керманича, оскільки її розум є до певної міри (подекуди) доволі слабким, обмеженим, і не може повністю осягнути своє місце у Всесвіті й правильно вибирати життєвий шлях у морально занепалому світі. Позитивне право покликане скеровувати людину до праведного життя, але в силу відступу цих норм від природних норм ненаситності людини належного ефекту отримати складно.
Варто наголосити, що канонічне право визначають паралельні бінарні (а не окремі) природно-правові й позитивно-правові позиції. Ці дві групи норм скеровані на дотримання божественних правил людиною, на охорону, правил віри і взагалі на таку складну проблему, як екологія релігії. Основне завдання цих норм - праведно прожити відносне тілесне життя і отримати право на абсолютне - душевно-духовне життя.
Виникає необхідність сформулювати власну дефініцію канонічного права, виходячи із проаналізованих вище його ознак. Найбільшим рівнем аргументації вирізняється думка про те, що канонічне право - це самостійна транснаціональна система права, що має юридичну природу, богословський характер, власну структуру, спеціальні процедури та власну систему джерел. На наш погляд, доцільно врахувати й інші методологічні позиції, для збагачення науки канонічного права новими технологіями, які мають право на існування. Виходячи з порівняльно-правових досліджень таких дефініцій може бути декілька, залежно від того, які методологічні аспекти взяті за основу. Один із варіантів має таке трактування: канонічне право - це транснаціональна система духовно-моральних цінностей вірян, сформована герменевтикою природного права та метакорпоративним правом Церкви з метою продовження позатілесного життя.
Схиляємося до твердження про те, що канонічне право (як і право взагалі) є надприродно-правовою, духовно-моральною цінністю, а не системою норм. Ці
цінності як метафізична досконалість полягають у вищих моральних чеснотах, які проповідує релігія. Йдеться про смиренність, щедрість, чистоту, доброзичливість, поміркованість, лагідність, працелюбство не тільки в проявах, а й думках. Саме ці чесноти формують особливий стан людини, яка має право називатися вірянином, який сформував для себе правила з питань віри, на основі чого оволодів релігійною свідомістю, що має приватний характер у вигляді вищого метаприватного права. Тобто дух вірянина визначає зміст канонічного права, який є основою духу народу, духу існуючої релігії. Але цей дух єтранснаціональним, він не замикається в середині однієї нації, яка найбільш причетна до створення духовно-моральних цінностей, а виходить за межі цієї нації. Це відбувається об'єктивно (міграція населення). Видається, що це пов'язано із усталеними загальносвітовими цінностями, сформованими на підставі найвищої духовної цінності - Біблії, а також з етносом, уподобанням (що не знає меж), без насильного нав'язування чи пропаганди. Тим самим канонічне право не є міжнародним чи інтернаціональним, а тільки транснаціональним, оскільки його норм можуть дотримуватися (а не зобов'язані) й інші (не обов'язково сусідні) нації.
Духовно-моральні цінності випливають із тлумачень Старого і Нового Завітів, в яких сформована абсолютно вся система природного права. Але вірянин володіє не всією цією системою, а лише гештальтами природного права. Він переносить гештальти із Біблії на гештальти життя (прагне до їх реалізації), тому й іменується вірянином. За допомогою цього гештальт - зв'язку вірянин має значний вплив на функціонування Всесвіту, його гармонійність. У цьому випадку сприятливу роль відіграєрелігійна метаісторія, якій притаманні щонайменше три складові: духовно-моральний, національно-етнічний, церковно-корпоративний.
Зрозуміло, що духовно-моральний аспект релігійної метаісторії у вірянина переходить у його метажиття у формі благочестивих умовиводів, релігійного переконання, формування Церкви. Кожна людина, навіть за наявності свого обмеження, здійснює пізнання тоді, коли вона культивує не матеріальну, а духовну їжу, коли вірить в те, що несвідоме і недоказове, але природне, перевірене тисячолітньою практикою наших предків, існує. Пізнання набирає особливої ваги, коли людина використовує свою природну здатність - молитися. Результативність досягається за умови моління не індивідуального (приватного), а колективного (церковного). У церковних молитвах людина більше абсорбує (поглинає, вибирає) богословські інтерпретації природного права, глибокий символізм природних (онтологічних) настанов на життя та поведінку людини на Землі; засвоює природну науку церковного (канонічного) права. Природні церковні зібрання притягують людину, оскільки Церква -це природне місце присутності Бога на землі, тому активну участь вірянина у богопочитаннях відкривають йому широкий духовний природно-правовий простір. У цьому просторі здійснюється життя людини, яке полягає не тільки у пізнанні, а й культурологічній діяльності - реалізації суб'єктивного права. Тобто частини природи перетворюються на людський продукт діяльності (культуру), що є природним завданням людини. Але ця культурологічна діяльність повинна здійснюватися в межах природно-правових норм. Для цього існує церковне, літургійне (євхаристійне), ритуальне, партикулярне, міжцерковне, міжритуальне право, що є творінням єпископату. Ці норми між собою поєднані і випливають одна з одної.
Національно-етнічний аспект вносить у метаканонічну науку певні особливості, пов'язані з умовами буття на землі. Тому не дивно, що Церква одного народу (навіть в межах однієї конфесії) відрізняється незначними (не канонічними елементами) від іншого народу. Ці відмінності мають звичаєвий характер і слугують лише утвердженням благочинства Церкви.
Церковно-корпоративний аспект Біблійного гештальту безпосередньо скерований на формування метакорпоративного права Церкви. Зауважимо, що Ісус Христос створив єдину Церкву, але люди її поділили на різні Церкви, що є великим гріхом. Неписані церковні таїнства набули значення квазінорм, які допускають спотворення, деформації форм єдиної релігійної правосвідомості у вигляді церковних квазікорпорацій. Тому необхідна єдина мета-церковна корпорація, єдина теорія канонічного права, яка б випливала з єдиної релігійної метаісторії.
Всі три аспекти об'єднує правова герменевтика, особливо герменевтичне коло, де розкриття компонентів цілого допомагає його розкрити, його частини, що потім дасть поштовх до нового дослідження цих частин.
Протягом літургійного процесу людина перебуває у надприродному середовищі, яке дає їй розуміння свого неправедного життя, своїх провин і можливості потрапити у правомірне позаземне, потойбічне життя - Царство Небесне. Його на землі "намагаються" побудувати у вигляді правової держави, громадянського суспільства і т. ін. Цьому сприяють Таїнства Церкви, Святі зображення (ікони), Святі місця, монастирі, внутрішня богопослушність пресвітерів та ін. Реал і затором природних аспектів канонічного права є система пресвітерів. Адже пресвітери (священики трьох рангів) і диякони зі своїм єпископом утворюють єдиний пресвітерій, духовенство яке несе відповідальність за діяльність Церков у своїй єпархії. Важливо особливу-увагу звернути на особу пресвітера, який повинен мати високі духовні, моральні, а також риторико- педагогічні якості, бездоганну репутацію і, як мінімум - спецкурси в семінарії, академії, духовну та музичну (можливо, й юридичну) освіту, вокальні здібності. Канонічне право щонайменше диференціює три види перешкод до сакрального свячення: фізичного, духовного та соціального характеру. Але навіть за умови відсутності тих перешкод три ступені свячення (дияконат, пресвітеріат, єпископат) є не стільки правом, скільки божественним даром, благодаттю, природним покликання, внутрішньою потребою (подібно до чернецтва). Якщо ченці відмовляються від світових, сімейних турбот, то священик може користуватися суспільними дарами, вирішувати свої особисті, сімейні, а іноді й громадські потреби, перебувати в певних світських зобов'язаннях, турботах. З цієї причини пресвітеру інколи складніше виконувати духовні обов'язки з повною внутрішньою віддачею, інколи в нього знижується внутрішній рівень богословської культури та природно-правової свідомості. Причиною є матеріальні потреби сім'ї, родини та ін. За таких умов набуває ваги постійний внутрішній імператив духовного обов'язку, який дасть можливість здійснювати священнодійство згідно з отриманим божественним благословенням та божественним даром. Тут і потрібна державна підтримка священика.
Отже, канонічне право є формою впливу на суспільну релігійну свідомість із метою забезпечення праведного земного життя й отримання природного права на вічне
душевно-духовне життя. Власне для цього вірянин поєднує (утворює гештальт - зв'язок): формує власні соціальні норми із природним та метакорпоративним аспектами канонічного права.
2.2. Принципи канонічного права
Визначити принципи канонічного права - означає розкрити його зміст. Пошуки принципів мають ортодоксальний характер. Йдеться про вироблені релігійною практикою тверді переконання, неухильне дотримання вчення про Бога, догматичного богослов'я, що вимагає від вірян послідовного та суворого дотримання. Це випливає із онтологічних засад природного права, моралі, церковних традицій, національних звичаїв тощо.
Доцільно окремо виділити принципи для природно-правового аспекту канонічного права іпозитивно-правового. При цьому зауважимо, що принципи природно-правового аспекту є загальні й спеціальні.
До загальних принципів природно-правового аспекту належать: архаїчність, соборність, єдність Церкви, сенсибельність, гештальтність, герменевтичність, симетричність, самобутність, смирення, навернення та ін.
Принцип архаїчності відображає початок, первісність у канонічному праві, що випливає з доісторичного періоду. Це не спеціальне наслідування старовини у канонічному праві, а необхідна, онтологічна потреба, природна норма, яка ніколи не вийде з ужитку церковно-канонічних процесів, буде вічним і незмінним, ортодоксальним. Без цього принципу Церква не може повноцінно реалізовувати передачу правових повноважень від Ісуса Христа у справі безперервної підтримки віри в Бога у святому храмі.
Однозначно цінним у канонічному праві є принцип соборності. Загалом ідея неподільності, об'єднаності виникла у 49-51 рр. після Р. X. і була розвинена під час Апостольського Собору, а на сьогодні втілена у Символі віри (9-й член: "Вірую... в Єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву..."), що підтверджує її природну й канонічну властивість.
Цей термін має слов'янсько-релігійне походження, відображає сутність Кафоличної Церкви, не має аналогів в інших мовах і відображає духовну єдність людей як у церковному житті, так і в мирянській спільності, зокрема спілкування у дусі братства та любові. Дух церковної соборності є одночасно і духом свободи, а єдність Церкви розуміється як добровільна згода особистих свобод об'єднаних у цій Церкві індивідів. Соборність Православної Церкви (єдність у свободі і свобода в єдності) протиставляється католицькій авторитарності (єдність без свободи) і протестантському індивідуалізму (свобода без єдності) [33, с. 580-581].
Соборність, одностайність, унітарність Церкви є задумом Божим про єдину, неподільну й монолітну віру, цілісну духовну реальність Церкви, узгодженість
індивідуальних свобод. Насправді складно реалізоване, але дуже потрібне єднання людського духу віруючих та байдужих до віри допоможе людині зберегти свою індивідуальність, і при цьому зрозуміти зміст спасіння світу любов'ю і добром. Іншими словами, допоможе зрозуміти, що реальне спасіння можливе тільки у Христі (де соборний, а не індивідуальний дух має більшу силу), в органічній єдності Церкви як цілісного тіла Ісуса Христа (єдине духовне тіло). Соборний дух найкраще проявляється у спільних молитвах (наприклад, ранішні недільні молитви Церков усього світу), богослужіннях з нагоди свят, всесвітніх чернечих правил (служба ранішня, вечірня, полуночниця та ін.), які приблизно починаються одночасно, що має велику глобальну гармонійну силу.
Апостольська Церква, яка скріплена любов'ю Христовою і Благодаттю Духа Святого, є тільки соборною і має бути єдиною на землі, звільненою від впливу державного насилля. Тому канонічне право ґрунтується на об'єднавчому аспекті, що полягає у духовному об'єднанні, цілісності не тільки в межах однієї релігії чи конфесії, згуртуванні воєдино не тільки християнського світу, а й буддистського та ісламського (як основних світових релігій). Звідси випливає, що церковно-канонічна соборність є вищою від народної, національної соборності; вона формує своєрідну онтологічно- релігійну ментальність, що відтворює Божу любов та Божу істину, втілену в Кафоличній Церкві, а не одній особі чи духовній установі. Така соборність, яка не обмежена ні простором або часом, ні народом чи нацією, ні живими чи померлими, здатна ліквідувати міжрелігійні конфлікти у множині різних аспектів життя (як духовного, так і матеріального контексту), нівелювати розпадання чи роз'єднання Церков.
Цей принцип соборності (внутрішньої єдності, цілісності, неподільності, об'єднаності, зближеності) реалізовується власне у канонічному, визнаному зразковим, чітко встановленому праві.
Про існування принципу єдності Церкви вірянину нагадує кожне богослужіння: єдність Бога, Його Сина й Духа Святого, єдине Євангеліє, єдині Таїнства, одні природні закони розвитку світу та ін. Тобто єдність Церкви була даною Богом, але вона розділена. Тому потрібне "повторне" об'єднання Церков, яке забезпечує екуменічний (всесвітній) рух, що виник на початку XX ст. Досягнення віросповідної єдності і створення екуменічної Церкви є складним, але необхідним процесом, оскільки активізується єритичине, фальшиве вчення про Бога, яке шкодить суспільному розвиткові і ставить під загрозу існування світу.
Сенсибельність як принцип формує канонічне право на почуттях, почуттях віри в Бога, що розумом осягнути неможливо. Адже земля не рівноцінна небесам, тому Бога потрібно відчути у своїй душі, відчути Його близькість і віддалення, Його промислительну всемогутність і покладання себе на Його волю. Людина є недосконале творіння і ця недосконалість без сенсибельності робить її безпомічною, безсилою, тому їй потрібні особливі, надприродні відносини із Божою Силою.
Канонічне право не може творчо розвиватися без принципу гештальтності який репрезентує цілісність сприйняття канонічно-правових понять у надприродному
просторі. При цьому враховуються властивості тіла (плоті), душі й духу людини, які скеровані на відчуття Бога, віру в Нього. Зокрема, це відбувається у церковному співі, де проявляється канонічно-правовий акорд, який підвищує ступінь сенсибельності відповідно до фізіологічного та духовного стану людини. Такі гештальт-якості людина переносить зі сфери раціонального у сферу ірраціонального (тобто трансцендентального) мислення, сфери земного у сферу небесного цілісно, а не окремими частинами.
Незаперечним принципом канонічного права є герменевтичність (екзегеза) як символічне, алегоричне тлумачення змісту Святого
Письма, яке належить до сфери духовних предметів. Символічний (переносний) зміст як основний проглядається в образних порівняннях, поетичних зворотах, тайних пророчих видіннях, символічних діях, жанрах притчів і т. д. Центральним місцем дії герменевтики (екзеології) є роз'яснення євхаристії як основної таїни Церкви та інших відомих таїн взагалі. Важливо, щоб цей принцип зберіг "сенс" висловлювання, характер слова Божого (натхнення), догматичні критерії, що є складним завданням.
Принцип симетрії у канонічному праві полягає у незмінюваності (інваріантності) релігійних явищ, законів каноністики відносно церковних операцій (процесів). Всі богослужіння дотримуються симетричного принципу без спотворень чи заперечень одне одному. Симетрія свідчить про закономірний характер буття, першопричини Божих явищ, які відображають глибинні сторони створення та існування світу. Симетричним є, наприклад, Свята Божественна Літургія, в якій символічно відображені всі події Нового Завіту. Доповнення до Літургії чогось додаткового не допускає, оскільки таким чином порушується принцип симетричності.
Самобутність у канонічному праві означає, що віряни вирізняються такими властивостями тіла (плоті), душі, духу, які характерні тільки для кожного з них. Тобто людина у релігії, вірі не повинна намагатися уподібнюватися до іншої людини. Адже кожній людині Бог відвів індивідуальне місце у світі, персональне завдання, свій хрест і т. ін. Перекладати труднощі на когось іншого є порушенням норм природного права. Своєрідні підходи до кожної людини (навіть невіруючої*) повинна шукати Церква. Людина у свою чергу має канонічне право - володіти свободою висловлювань, свободою думки та іншими видами свобод. Саме в цьому й простежується самобутність людини, яку канонічне право повинно підтримувати і скеровувати задля добра, навертаючи до Бога індивідуальними шляхами.
Важливим принципом канонічного права є смирення (смиренномудріє), яке відображає пасивну роль: покірливість, послушність, підвладність, відсутність гордості та стремління піднестися над іншими людьми й активна роль - сміливість, щирість і т. д. Смиренність проявляється у чотирьох випадках: перед Богом, перед членами релігійної спільноти, перед ближніми (світом), перед самим собою. Смиренномудріє вимагає прохання у Бога вселення в себе у потреб виконання Десяти заповідей. Людина, яка полюбила смирення, покрита від гріхів, хоча думати про свою погрішність потрібно глибоко, тоді Бог частіше посилає благодать, внутрішню зосередженість, духовну користь у виконанні заповідей. Смиренна людина володіє сильним духом,
незважаючи, що зносить терпіння, але дає силу переносити приниження, мовчати, мати душу стражденного, каятися і молитися. Відсутність терпіння -це ознака слабкості духу. При вислуховуванні докорів на свою адресу до кінця і покаянні у гріху повертається Божа благодать й сили для реалізації життя за нормами природного й надприродного права.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 17 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |