Своєрідність VI Вселенського Собору (Константинополь, 680 р.) зумовлена назвою "П'ято-шостий", "Трульський" (царські палати) як доповнення до двох останніх Соборів. Було прийнято 102 правила, частину з яких Церква отримала у спадок (з переглядом і доповненням). Це стосується: сповідування православної віри без єретичних учень; правотворчості Церкви минулого (Вселенські й помісні Собори, правила святих отців) із забороною будь-яких змін; приєднання розкольників і єретиків до православної Церкви; заборона дияконам та іподияконам вступати у шлюб після їх поставлення; симонії (плата за здійснення таїнств); священнодійств у домових храмах; субординації кліриків; про монаший постриг; частоти скликання соборів єпископів; церковного учительства; літургію Напередосвячених Дарів; церковного співу; іконописання; основ сімейного права; церковних покарань мирян; язичницьких і марновірних обрядів; пропуску кліриками 3-х підряд недільних богослужінь та ін. Засуджено вчення монофелітів стосовно заперечення природи двох воль Ісуса Христа, а також деякі нововведення Римської Церкви.
Останній VII Вселенський Собор (Нікея, 787 р.) прийняв 22 правила. Зміст цих правил відображає: дотримання раніше прийнятих правил, новий підхід до хіротонії, постригів монахів; спосіб життя кліриків; служіння кліриків у двох храмах (за винятком відсутності людей) можливість здобувати засоби для існування кліриків професіями, які не суперечать священству); заборони розкішного одягу та прикрас тіла (без світлого одягу); будівництво монастирів; спілкування з жінками; майна церкви; необхідність святих мощей у храмі; відлучення від церковного спілкування євреїв; збереження єретичних книг для успішної боротьби з ними. Загалом собор був присвячений боротьбі проти іконоборчої єресі з боку імператорів, але через тривалий час було встановлено перемогу за допомогою наступних імператорів, що ознаменувалося святом - Торжество Православ'я (перша неділя Великого посту).
Крім канонів семи Вселенських Соборів Православна Церква керується канонами, прийнятими десятьма Помісними Соборами (з 314 р. до 867 р.). Перші вісім Соборів були затверджені VI Вселенським Собором. Цей Собор затвердив канони тринадцяти святих отців (Діонісія Олександрійського, Григорія Неокесарійського, Петра Олександрійського, Афанасія Великого, Григорія Ниського, Григорія Богослова, Амфілохія, Тимофія Олександрійського, Теофіла Олександрійського, Кирила Олександрійського, Патріарха Константинопольського Генадія, Патріарха Костантинопольського Тарасія), які складені кожним окремо впродовж з 260 до 787 рр. Взагалі всіх канонів налічується 762, що визначає фундаментальну архітектоніку канонічного права.
Католицька Церква визнає всі сім Вселенських Соборів (хоча називає їх радами, а Помісні Собори - місцевими асамблеями Візантійської Церкви), але відкидає ряд канонів, які суперечать її духовній ідеології. Замість невизнаних канонів на своїх двадцяти Помісних Соборах прийняті інші канонічні норми, які мають державну силу. Зокрема, католики користуються Апостольським символом віри, священики приймають целібат, визнають непогрішність Папи Римського та ін.
Протестанська Церква до будь-яких соборів відноситься нейтрально. Фактично протестанти визнають лише частину Вселенських Соборів.
Буддистська віра має в основному позитивістський зміст, в деяких країнах, в різні періоди релігія була близько до державної віри. Часто буддійські інститути ставали інструментами державної влади, хоча за природою це консервативна релігія. Між державою і релігією були неоднозначні відносини, вплив Західної Європи породжував буддійські реформації, школи, течії. У буддійській релігії складно визначити можливість скликання соборів, оскільки в літературі про це зазначається неоднозначно. Є відомості, що після смерті Будди у Раджгирі був скликаний перший собор досконалих монахів, де був прийнятий статут монашої дисципліни. Ймовірний другий собор у Весалі (через 100 р. після смерті Будди), де розглядались утворені протиріччя між Ясою і монахами, породив розпад буддизму на дві частини: школи махасанга і ставиравада. Третій собор відбувся приблизно у 250 р. до н. е. у Патні, який скликав цар Ашока. В результаті собору отримали розвиток проміжні школи (між старими, консервативними школами і новим рухом махаяни). Четвертий собор припадає на І ст. н. е. (М. Джаландхара Кашміра), де були прийняті коментарі до буддійських канонів. (Фактично було два собори - один в Кашмірі, а другий на Шрі- Ланці).
В ісламі сповідується єдиновладдя: духовне і світське, що відображає єдинобожжя. Вселенські собори не скликаються, що означає стабільність канонічних норм. Але активно проводиться пропаганда мусульманської віри через міжнародні організації: Організація ісламської конференції, Всесвітній ісламський конгрес тощо. Це об'єднує, консолідує мусульман, скеровує на релігійну регламентацію всіх сторін життя, тому й виношується мрія про ісламську державу, ісламське правління, ісламську економіку і т. д.
Про вселенські собори в іудаїзмі та індуїзмі відомостей немає. Проте періодично проводяться міжнародні конференції, деякі міждержавні погодження щодо збереження та зміцнення своєї віри.
Свої особливості у фундаментальну архітектоніку канонічного права вносить візантійсько-юридизаційиа концепція. За своїм характером ця концепція частково була кодифікацією, а в більшій мірі систематизацією. Кодифікація полягала в тому, що у канонічне право вносились деякі норми світського права, які мали відношення до Церкви. Якщо таких внесень не було, то джерела канонічного права систематизувалися для більш зручного користування. Однією з причин такої діяльності була юридична освіта.
Юридична освіта у Візантії розпочалася у III ст. (Бейрут, а потім Константинополь та інші міста) з юридичних шкіл, які згодом переросли в інститути, академії, університети, які мали урядовий авторитет. Звичайно, пожвавлення юридичної діяльності проявлялося у реформаторському характері. Дидаскали (викладачі) вищих шкіл права при Церкві, церковних інститутів, церковного факультету Константинопольського університету організували зі своїми учнями перегляд і класифікацію всієї писаної спадщини під кутом християнізації, як епохи релігійно-правового новаторства. Тобто розпочато релігійне нормування, яке утворило ціннісно-нормативну систему канонічного права. Оскільки ректорами вузів здебільшого були імператори, то вони вимагали здобуття юридичної освіти практично від усіх керівників, в тому числі й духовних осіб. Наприклад, кандидат на місце патріарха повинен був мати юридичну освіту, досвід юридичної діяльності. Зрозуміло, що нормотворча діяльність візантійської Церкви, її юридизація формувала нормативні судження, синтезування всіх здобутків попередніх поколінь у галузі релігії. Ці нормування й запозичувала Київська Русь.
Початок православної фундаментальної архітектоніки канонічного права у візантійсько-юридизаційному варіанті припадає на хронологічну систематизацію трьох Помісних Соборів Понтії. Внаслідок чого появилося таке джерело канонічного права як Понтійський збірник. У подальшому в нього ввійшли канонічні норми інших Помісних і Вселенських Соборів.
Перші спроби переходу з хронологічних канонічних збірників на систематичні збірники були зроблені у VI ст. шляхом створення "Синопсиса" - збірника канонів із найважливіших канонічних норм. Звичайно скорочений варіант формування норм зазнав змін і доповнень новими раніше прийнятими відомими канонічними нормами, перекладався на різні мови.
Більш досконала нормувальна систематизація канонічних норм здійснена пресвітером Іоаном Схоластиком (юристом за освітою з практичним юридичним досвідом) у збірнику "Синагога" (Зведення). Цей збірник містив у собі 50 титулів. Його було перекладено на деякі інші мови і визнано авторитетним джерелом.
З кінця VI ст. великою популярністю у Візантійській імперії користувався більш повний систематичний збірник (авторство спірне) "Канонічна Синтагма", який було
затверджено П'ято-шостим Вселенським Собором. Пізніше "Синтагма" опрацьовувалася, доповнювалася наступними канонічними нормами. Останній варіант юридичного збірника називався "Фотієвим Номоканоном" -"Кормчою Книгою", де вже враховувалися і світські традиції.
Канонічні збірники ще не визначають права, оскільки в них відсутня дійсна правотворча діяльність у вигляді кодифікації. У Візантії церковна діяльність регулювалася також і римським правом, яке ґрунтувалося на природному праві, що визнано найціннішим. Тому поряд із візантійськими, римські юристи залишили великий спадок джерел канонічного права. Серед них перші - це "Кодекс" Феодосія, й Корпус світського права".
"Кодекс" Феодосія (418 р.) стосується світської і церковної діяльності і був офіційним, обов'язковим зведенням законів. Із 16-ти книг "Кодексу" норми однієї книги регулювали церковні відносини, хоча й у інших книгах траплялися правові норми, які стосувалися Церкви.
"Корпус світського права" Юстиніана складався із 4-х збірників: "Кодекс постанов", "Дигести", "Інституції", "Нові постанови" (Новели). У "Корпусі", крім норм, містяться коментарі, пояснення, тлумачення як до світського (імперського), так і канонічного права. Але "Кодекс" і "Корпус" не був поширений на слов'янських землях, оскільки не було офіційного визнання, яке відбулося перед і після християнства на Київській Русі.
Потрібним було законоположення "Е к л о г и законів" імператорів Льва III і Констянтина V (741 р.), які містили норми сімейного, спадкового, майнового, процесуального та кримінального права. Введено кримінальне покарання за: порушення святості вівтаря, правил церковного притулку, осквернення могил тощо. У Київській Русі "Еклога" була перекладена і зберігалася в кормчих книгах під назвою "Закон Судний людем", де змінено деякі санкції на більш м'які і вводиться - церковне розкаяння.
Звід законів "Зібрання 87 (93) глав", (VI ст.), Іоана Схололастика мав велику популярність, що сприяло долученню до 87 глав ще й 6 глав болгарською Церквою.
Візантійський юридичний збірник "Прохірон" ("Закон градський"), виданий імператором Львом VI ввійшов у слов'янську "Кормчу" св. Сави. У ньому відображені норми про заборонені шлюби, спадкування майна єпископів і монахів, поставлення в єпископи й пресвітери. "Прохірон" (у т. ч. нове видання "Епанагога"), "Еклога", "Зібрання 87 глав" увійшли у старокиївський збірник "Мірило праведне".
Юридичний збірник "І с а г о г а" (ймовірний автор - святитель Фотій) завоював авторитет завдяки співвідношенню світської та духовної влади, повноваженнях єпископа.
"Номоканон XIV титулів" складений переважно із церковних законів і кодифікації Юстиніана І із доповненнями Патріарха Фотія також міститься у збірнику "Мірило
праведне", "Синтагма" "Номоканон" Фотія є основою сучасної Православної Церкви, загальнообов'язковим для Вселенської Церкви".
Юридичний довідник "Алфавітна Синтагма" Матвея Властаря (юрист) складений на основі попередніх церковних канонів, у деяких Церквах довго слугував офіційним кодексом.
На основі "Дигест", "Кодексу", "Інституцій", "Новел", "Прохірону" Василісм і Львом Мудрим видано важливий візантійський збірник "Вас и лики" ("Царські закони", "Базилики"), де в чотирьох із шістдесяти книг відображено церковно - правові відносини у новій редакції. Однак "Василики" в Київській Русі не були розповсюджені. "Шестикнижжя" як об'ємний юридичний кодекс складений грецьким юристом (суддею) Костянтином Арменопулом. За основу взято "Василики", "Алфавітну Синтагму".
Ці та інші систематизовані, кодифіковані джерела візантійського канонічного права активно використовувалися в Київській Русі, хоча, зрозуміло, не в повному обсязі, оскільки враховувалися етнічні, національні особливості. Але візантійсько- юридизаційна архітектоніка канонічного права має значний вплив на канонічне право сучасної України. Особливо це стосується норм сімейно-шлюбного права, процесуального права (інститут свідків), спадкового, зобов'язального та кримінального права, літургійного права, що було віднесено до юрисдикції Церкви.
Слід зауважити, що у візантійсько-юридизаційній діяльності великий внесок належить юристам-духівникам Олексію Аристину, Іоану Зонарі, Федору Вальсамону, яких іменували пояснювачами, тлумачами канонів. Вони під керівництвом імператорів провели велику кодифікаційну роботу особливо над формуванням "Синопсиса", "Канонічної Синтагми", "Номоканону" Фотія, "Прохірону" та ін. Використовуючи різні методи (особливо догматичний), на основі "Апостольських правил", змісту Вселенських Соборів, правил Василія Великого, виводили чіткі канонічні догми - Священного Писання та Священного Передання. В цілому візантійська юридизація канонічних норм посіла гідне місце в українській Церкві, хоча ці норми здебільшого були імператорськими.
Католицька Церква хоча й визнає велику правотворчу діяльність Візантійської Церкви, однак віддає перевагу тим канонічним нормам, які творила римська Церква. Така позиція випливає із католицького тлумачення Священного Писання і Священного Передання, погодженого із Папою Римським та його церковними інститутами. Розбіжності між католицизмом і православ'ям трапляються не тільки у церковній діяльності (зокрема літургійній), а й у світському правовому світогляді, впливі релігії на мирське життя.
Національно-форму вальна архітектоніка канонічного права з позицій православ'я розпочинається з 988 року - року прийняття християнства Київською Руссю. Принагідно зазначимо, що християнство в Київській Русі має апостольське благословення. Адже апостол Андрій Первозванний (основоположник української Церкви) проповідував Євангеліє на території Скіфії і Київських горах, попередньо
побувавши на берегах Босфору, де згодом постав Константинополь (332 р.). Взагалі можна сказати, що християнство почало поширюватися в сучасній Україні з II століття (Боспорська держава), але воно не було активнодіючим. Тобто початок християнства (православ'я) Київської Русі повністю забезпечувало візантійське канонічне право у грецькому виконанні, але з поступовим формуванням національного церковного права. При цьому використовувалася така візантійсько-канонічна спадщина: "Номоканони XIV титулів", "Новели", "Прохірон", "Еклога" та ін.
Національне формування канонічного права Київської Русі має міцну основу - звичаєве право, яке зафіксовано у "Руській Правді" князя Ярослава Мудрого. Давньоруська держава розпочала не так створення, як формування народного права, яке отримало належне визнання у новоствореній на візантійській основі Церкві, оскільки запозичені канонічні норми піддавались морально-звичаєвому опрацюванню. Саме морально-звичаєві норми були головним маркером Русі щодо Європи. Тому канонічно правова культура наших предків сформована на міцно вкорінених, вивірених життєвою практикою звичаях й традиціях, на добрі й любові, на беззаперечній вірі у Бога. Можливо така безагресивність української високо-релігійної нації сприяла й чужоземним негативним впливам у подальшому на формування канонічного права в небажаному руслі, що закономірно породило багатоконфесійність. Основна самостійна творчість у галузі канонічного права тривала фактично перших 700 років. Ці роки й визначають фундаментальну архітектоніку українського канонічного права.
Виходячи із церковно-історичних джерел, вважаємо, що формування українського канонічного права має такі етапи: грецький, Києво-руський, могилянський, козацький, полемічний, соборний, російський.
Грецьке формування канонічного права випливає з того, що більше двох століть очолювали давньоруську Церкву митрополити грецької національності, хоча й були митрополити українського походження (Іларіон і Климент - єдині з них). Зрозуміло, що Церква використовувала грецькі канонічні джерела, які згодом перекладались на церковнослов'янську мову. Грецьке формування не було насильним, а більше рекомендаційним, допоміжним.
Початком національно-формувального процесу джерел канонічного права було києво-руська діяльність. Йдеться про Устави святого Володимира та Ярослава Мудрого. Церковний Устав святого Володимира (за участю митрополита Іларіона) більше стосувався предмета церковного регулювання, десятинний дохід Церкви (тому й появилася Десятинна Церква), допомога (піклування) церковним людям: бідним, вдовам, калікам, немічним, медичним, шкільним, бібліотечним і готельним працівникам та ін. В Уставі відображено межі церковної юрисдикції, розмежування співвідношення світської та церковної влади (за духовні порушення судив Церковний суд), відміна грецьких покарань.
Майже сім століть діяв Церковний Устав (коротка і повна редакції) князя Ярослава Мудрого - "Звиток Ярослава". У ньому містяться повноваження церковних судів, наслідки порушення норм церковного права (введення штрафних санкцій),
запровадження єпископських присяг князеві, покарання за єресь і старовірство, невтручання у шлюбне право світської влади, регулювання відносин між церковними людьми та ін.
Важливо наголосити, що Церковні Устави св. Володимира і князя Ярослава є системою матеріального забезпечення української Церкви, меж церковної юрисдикції, норм церковного права, місця церковної організації у світській владі.
До києво-руського формування слід віднести грамоти удільних князів для єпископів. Ними регулювалися деякі судові та майнові справи. Певною підтримкою княжих уставів були й ханські ярлики, які затверджували старі норми, не вводячи нових.
Згадаємо такі канонічно-правові джерела як литовський збірник "Волумена Лєгум" (більше польських й протестантських норм), Литовські Статути, які всіляко принижували православну віру й обмежували Православну Церкву. Після Брестської унії (1596 р.) більше повноважень надавалося уніатській (як українській) і римо- католицькій (як польській) Церквам на Україні.
Могилянське формування канонічного права пов'язано з ім'ям митрополита Петра Могили, організацією духовної освіти, церковно-культурної діяльності, виданням богослужбових книг. Фактично це була "могилянська доба" з надзвичайно активним формуванням українських джерел канонічного права, з використання новітніх церковних технологій Заходу.
За часів митрополитства Могили (1632-1647 рр.) було уніфіковано літургію, налагоджений суворий контроль за дотриманням норм візантійського канонічного права, Священного Писання та Священного Передання. Організація видавничого центру у Києві дала можливість видати значну кількість богословських збірників, серед яких: "Учительноє Євангеліє", "Служебник" ("Літургіаріон"), "Подорожня Книга", "Ізвестіє Учительноє", "Православне ісповідання віри", "Зібрання короткої науки про статті віри православно-католицької християнської, як вчить Апостольська Церква", "Тріодь Цвітна", "Анфологіон", "Літос", "Патерикон",
"Чуда", збірник молитов та ін. Цінним є те, що сучасний порядок богослужінь (богослужбовий порядок) священнодійств, догматика, обрядовість - це результат формувальної, впорядкувальної діяльності Петра Могили (книга "Требник"). Крім того, важливим джерелом канонічного права є діяльність митрополита з об'єднання Церков, створення Єдиної Української Соборної Церкви, що викладено у Посланні Східних Патріархів.
Козацьке формування норм канонічного права зводиться до відновлення національної Церкви в її історичному, етнокультурному та інших вимірах. Появилася проблема автокефалії української Церкви у своїй державі. Ці проблеми відображені у трактатах Богдана Хмельницького і слугують не діючими джерелами канонічного права (у вигляді пам'ятки). Йдеться найбільше про норми управління Церквою, її структуру, національну зорієнтованість.
У складній політичній ситуації питання Церкви в Україні породило серед фахівців багато роздумів і пропозицій. Як наслідок виникло своєрідне полемічне формування норм канонічного права. Звичайно, ці канонічні пропозиції мають теоретичну цінність у вигляді духовних пам'яток, рекомендацій. Особливо цінним були вступні слова, передмови високопоставлених духовних осіб щодо перспективи розвитку української національної Церкви.
Протягом автокефального періоду українське канонічне право також збагачувалось нормами, які випливали із соборного формування. Соборне управління притаманне Православній Церкві. У даному разі мова йде про Єпархіальні Собори, Крайові Собори, Берестейські Собори.
Єпархіальні Собори проводилися не менше одного разу в рік в кожній єпархії під головуванням правлячого єпископа. Основна мета цих соборів - дисципліна у дотриманні канонічних норм на парафіях.
Низка Крайових Соборів скликалися у Києві - (1051, 1147, 1168, 1274, 1415, 1620, 1621 pp.). Постанови цих соборів стосувалися: виборів митрополитів, тижневих дводенних постів, на які припадають свята, про хіротонію та їх оплату, впорядкування окремих чинів богослужіння і священнодійства, про постійне місце перебування митрополита, про діяльність церковних братств, про захист православної віри та ін. Усі постанови подавалися на затвердження патріархові (Константинополь).
Собори відбувалися у 1621, 1628, 1640, 1685, 1791 pp. Останній мав окрему назву - Пінська Конгрегація. Постанови соборів стосувалися: затвердження Апостольства УПЦ, унії, Екзарха Московського Патріарха (на прохання гетьмана Самійловича), автокефалії, церковних книг.
Російське формування українського канонічного права має свої особливості. Адже після занепаду Київської Русі центр митрополії перемістився до Москви, а в 1686 р. Константинопольський Патріарх (з канонічними порушеннями) віддав Українську Православну Церкву у підпорядкування Московській Митрополії.
Різкі церковні реформи розпочав цар Петро І. Без скликання собору цар прийняв "Духовний регламент" (1721 р.), складений колишнім протестантом і католиком Феофаном Прокоповичем. Колективне управління почало належати Святійшому Синоду. Потім запровадження військового наглядача Синодом - обер-прокурора. Формування консисторій здійснювалося за протестантськими правилами. Такі реформи царату (цар був головою Церкви) не були канонічними і не визнаними Вселенською Церквою (це сприймалося, як світське насилля над Церквою). За часів царату канонічне право не отримало прогресивного розвитку, а навпаки -зазнало занепаду.
Українська Православна Церква протягом цього періоду користувалася канонічними нормами, які містяться у Кормчій Книзі, Книзі Правил. Крім того, Помісні Церкви формують для власного користування окремі канонічно-правові норми. Існує проблема у прийнятті Кодексу Православного канонічного права.
Національне формування архітектоніки канонічного права відбувалося й у католицизмі. Католицька Церква вважає себе вселенською Церквою, а Православну Церкву як давнє розуміння у визнанні правдивої Христової віри, яка ґрунтується на Священному Писанні, Священному Переданні та на Вселенських Соборах. Зазначається, що слово "католицька віра" вперше появилося на початку II ст. (св. Ігнатій Богоносець), потім відображено формули в Апостольському Символі віри (II ст.), Символі св. Епіфанія (IV ст.), навіть у Символі нікейському та нікейсько- царгородському (IV ст.), а слово "православна віра" появилося вперше на Халкедонському Соборі (451 р.) як установлення торжества православ'я.
Загалом католики вивели для себе такі головні догми: саме вони є православними; що це не вони здійснили розкол Церкви на Східну і Західну; Ісус Христос по особливому відносився до Апостола Петра, який передав першість єпископам Риму. Саме верховенство папи (папство, папізм, папоцезаризм), його непогрішність у церковних справах, є основним питанням суперечок у вірі. Крім того, що саме католики перші пропонують об'єднання Церков, внаслідок чого й появилася уніатська Церква в Україні, як унія Церков.
До джерел канонічного права католицької Церкви належить: Лже - Ісидорів збірник, канонічний кодекс Західної Церкви, папські декретали (булли, бреве), правила апостольської канцелярії, прості апостоличні документи та ін. Крім того, архітектоніку католицького канонічного права формують собори: VIII Вселенський собор (Константинополь, 869 р.), Латеранські Собори (1123, 1139, 1179, 1215, 1516-1517 рр.), Ліонські Собори (1245, 1274 рр.), Пізанський Собор (1409 р.), Констанцський Собор (1414-1418 рр.), Базельський Собор (1431 р.), Ферраро-Флорентійський (1439 р.), Тридентський (1545-1563 рр.), 1 Ватиканський Собор (1869-1870 рр.), II Ватиканський Собор (1962-1965 рр.), а також помісні провінційні собори.
Римо-католицька Церква здійснювала кодифікацію канонічного права, в результаті чого появилися: "Декрет Граціана", "Декрет Григорія IX", "Корпус канонічного права"; "Постанови Климента", "Екстраваганти", "Кодекс канонічного права". Кожних 20 днів Ватикан публікує інформаційні бюлетні "Акти Апостолького Престолу".
Національну архітектоніку протестантської Церкви формують символічні книги "Аугсбурзьке сповідання", "Шмалькалденські члени", "Катехизиси" Мартіна Лютера, "Гейдельберзький катехизис", "Галліканськс сповідання". Також видаються власні устави й регламенти. Слід зазначити, що протестантська архітектоніка не є цілісною, єдиною.
Буддійська національна архітектоніка теж не цілісно визначається канонічним і постканонічним періодами. Якщо "Слова Будди" (Буддха - вачана) - це канонічні тексти, то всі коментарі, інтерпретації цих текстів відносяться до постканонічного періоду. Постканонічні релігійно-філософські інтерпретації здійснюють буддійські школи, які забезпечують реалізацію релігійної мети. Це здійснюється шляхом "великої колісниці" і "малої колісниці" (тхеравада), норми яких відображені у трактаті Васубандху "Енциклопедія Абхідхарми", коментарях Яшомістри. Також проводяться з'їзди
буддистів (сугунди), де приймаються статути, видається навчальна, обрядово-релігійна та методична література, альманах "Легшед".
Безумовно, міцною є ісламська фундаментальна архітектоніка канонічного права, яку висвітлює коранічна екзегетика (наука про тлумачення) - тафсир (араб.- роз'яснення, коментарі). У VIII ст. появилися тлумачні збірники хадисів, які здебільшого скеровані на принципах коментарів, ніж дослівних роз'яснень. Адже дослівне зачитування Корану забороняється на молитвах, релігійних обрядах і т. д. Однак з великою обережністю підходять мусульмани до тлумачення Сунни. З цією метою опубліковані книги: "Садика", "Аль-джамі", "Аль-джамі ас-сахіх", "Сунан", зведення аль-Куліні та ін., які відображають своєрідну кодифікацію. Національна архітектоніка ісламу зводиться до п'яти коренів віри (віра в Аллаха, віра в пророків, віра в Писання, віра в ангелів, віра в кінець світу, Судний день, воскресіння, рай і пекло) і п'яти стовпів релігії (ісповідування віри, молитва, обов'язкова милостиня (для своїх), піст, паломництво). Слід зазначити, що розуміння віри не є однаковим: для сунітів - віра на основі традиції, віра на основі знання, віра як внутрішнє переконання, а для шиїтів (зокрема, ісмаїлітів) це зовнішньо-словесне визнання і внутрішньо-переконливе в серці. Слід наголосити, що ісламсько-релігійні течії мають багато навіть суперечливих між собою канонічних засад, але є намагання дотримуватися звичаєвого права (адат).
Іудаїстську національну архітектоніку обґрунтовує Талмуд, який містить матеріал практично з усіх галузей знань і слугує своєрідною енциклопедією, навчальним курсом різноманітних академій, в тому числі й тих, де здійснювалась підготовка "раннії і в" ("мій учитель"). Регулювання канонами єврейської релігії покладено на равинат, який тісно працює з державними органами. Певні зміни у національну архітектоніку канонічного права, іудаїзму вносять всезагальні збори та конференції. Це стосується реформації єврейського життя (зокрема, синагогальної літургії). Ці проблеми вирішують равиністичні конференції, Синоди, конфесійні спілки Ради синагог. Особливі питання вирішує Світова спілка прогресивного іудаїзму.
Національна архітектоніка канонічного права індуїзму є складною і не повністю зрозумілою для інших національних релігій. Проте її суть полягає у вербальних ритуалах, численних церемоніях, обрядах, постах, паломництвах тощо. Фактично здійснюється задоволення особистих інтересів. Реформаторські рухи й модернізації здійснюються дуже повільно. Головною причиною консервативності індуського канонічного права є страх перед суперечливими могутніми істотами, духами, сили природи і т. д.
Отже, фундаментальна архітектоніка канонічного права є різновидністю культурних систем, застосованих на національних засадах історичних цивілізацій минулого, архаїчних звичаїв, релігійного плюралізму, кожен з яких претендує на всесвітнє визнання, самобутність, певного роду деонтологічну канонічність. Онтологічна канонічність фундаментальної архітектоніки церковно-правової системи визначаються надприродним правом, яке людина осягнути не в силі. Дослідження архітектоніки канонічного права здійснювалося в українському вимірі (ближчому нам за духом) з позицій християнства (найбільш поширеному в нашому житті) із неповним
порівнянням з фундаментальними архітектоніками основних (стосовно світових релігій) визнаних варіантів канонічного права.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 26 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |