Церковне передання є надійним сховищем Божих настанов і стосується як дохристової Церкви, так і Христової Церкви. Ще на землі не було святих апостолів, а Церква вже існувала. Склалося так, що процеси організації колективної молитви, богослужінь здійснювалися не за якимись письмовими приписами, а завдяки творчості вірян, бажань мати Церкву та наявності відповідного Церковного передання. Навіть у нинішній Церкві збереглися ті традиції, які забезпечило Священне Передання: зображення на собі хресного знамення, правила постів, звернення під час молитви на схід сонця, слова благання в переломленні хліба Євхаристії і чаші Благословення, благословення води хрещенням, єлеєпомазання самого хрещеника, триразове занурення хрещеника у воду, заперечення сатани і сприйняття ангелів (і все, що відноситься до хрещення), дата святкування Воскресіння, Вознесіння, хіротонія, чини Святої Літургії, допущення третього шлюбу та ін. Крім того, Церковне передання необхідне для тлумачення багатьох істин, які містяться у Священному Писанні, оскільки деякі неповно (або зовсім) не висвітлені або робляться певні натяки. Взагалі різні обряди таїнств Церкви, різних дій богослужіння і постанов церковного благоустрою і благочиння мають своїм джерелом Церковне передання. Тобто переважна частина життя Церкви базується на переданні, без якого Церква не існувала б. Причому церковне передання не суперечить Священному Писанню, його взято за основу у творах святих отців патрології, порівняльному богослов'ї, моральному богослов'ї та ін. Церковне передання в подальшому знайшло своє відображення (затвердження) у Вселенських Соборах.
Апостольське передання відображає літургіко-канонічні пам'ятки, які є частиною Священного Передання, висвітлює історію ранньохристиянського богослужіння, що має вирішальне канонічне значення, оскільки апостоли намагалися будь-якою ціною виконати доручення Учителя. Тому слово апостолів мало велику силу, диктувало історію Церкви. Усі, хто мав стосунок до Церкви, намагалися зафіксувати усні звернення апостолів до конкретних народів як своїх учнів. Далеко після смерті апостолів з'явилися різні письмові твори різними мовами, які написали ревнителі віри Христової. Здебільшого ці твори мали суб'єктивний характер і не попадали в поле зору організаторів Церкви або знищувалися противниками Церкви, через що існувала необхідність зберігати їх в таємних місцях. Лише згодом ці історичні пам'ятки були віднайдені. Однак там відображені все ж не оригінальні тексти "Апостольських постанов", "Апостольських правил", "Канонів святих апостолів", "Апостольський Символ віри" та ін. Насправді апостоли усього цього не писали, а творили інші невідомі автори на основі висловлених думок апостолів, під впливом їх духу та ін. Тому такі твори потрібно віднести до Апостольського передання, які наближені до Церковного передання. Різниця між ними полягає в тому, що Церква запроваджувала лише ті апостольські передання, які насправді писали мужі (учні) апостольські, а не особи, які себе видавали за цих мужів, оскільки у деяких текстах прослідковувалося зловживання словом "апостольський" і пристосовувалося до окремих думок про релігію. Певну
плутанину про апостольське передання вносили й помилки у перекладах з однієї мови на іншу.
Таким чином, апостольське передання вважається канонічним в тому випадку, коли воно внесено у спадок безіменних церковних діянь, де здійснювався опис одкровень на основі Священного Писання. Апостольське передання часто пов'язане з іменами осіб, які не могли описати щось більше від слів Ісуса Христа. Інакше такі передання можна віднести до аграфів.
Цінність апостольських передань полягає в тому, що вони збагачують історію церковного права, дають можливість здійснювати порівняльний аналіз богослов'я, більш ґрунтовно осмислити канонічність церковного права.
Церковні традиції (в тому числі і звичаї) в архітектоніці канонічного права мають цінність тому, що вони ґрунтуються на Священних Переданнях (і навіть утілюються у Священному Писанні), тобто випливають з одного джерела. Як правило, церковна традиція має більшу апробацію і більшу тривалість практичних дій, ніж церковний звичай, який часто є переконанням лише частини вірян. Але якщо традиція, звичай не суперечать церковним канонам, то вони мають право на існування і є нормами інтерпретаційних канонів.
У канонічному праві церковні традиції здійснюють певне тлумачення Священного Писання чи Священного Передання. Залежно від того, чи церковна традиція має загальний чи приватний характер, більшу чи меншу поширеність, вона завойовує різні ступені авторитету у продовження того, що було в давнину. Очевидно, церковна традиція, яка є носієм Священного Писання, найбільше зберігається в Церкві, а не у світському житті. Хоча багато норм церковної традиції знайшли своє місце серед світського життя вірян. Наведено один характерний приклад - агаті.
Агапи (грецьк - любов) стосується спільної трапези - "вечері любові", що випливає з Євхаристії. Звичайно, необхідно розрізнити євхаристичну і не євхаристичну трапези. Мова йде про братські трапези, які повинні розпочинатися з молитви і благословення "стола", напередодні вирішення якогось важливого питання, або після його вирішення. Звичайно, така церковна традиція у світському житті часто спотворюється звичайним "застіллям", що далека від "вечері любові". Водночас вона зберігається у родинних традиційних трапезах, де крім молитви є умивання рук і запалювання свічки.
У церковному житті агапи відбуваються у спільному споживанні літійного хліба, артоса, звичаю вшановувати весілля, хрестини, поминки та ін. Особливе значення має чин Тайної вечері, яку здійснював Ісус Христос у земному житті, споживання духовної просфори і теплого вина під час літургії. Це надає трапезам метафізичного характеру у справі єдності людей з Богом і між собою.
До церковної спадщини можна також віднести давні канонічно-правові пам'ятки - праці невідомих авторів, які містять апостольські ідеї. Це, зокрема, "Дідахе" (вчення 12 апостолів), "Церковні канони святих апостолів", "Дидаскалія апостолів" ("Настанови
(вчення) апостолів"), "Апостольські постанови", "Апостольські правила" (Правила Святих Апостолів), "Апостольський Символ віри" та ін.
У "Дідахе" містяться цінні відомості про богослов'я, церковне життя, моральні настанови, зафіксовані після проведення Апостольського собору протягом І-II ст. Текст "Дідахе" зберігається у бібліотеці Святого Гробу в Єрусалимі. Там міститься чотири розділи про Євхаристію, а також чин хрещення, вдячні молитви після причастя, літургічна термінологія, трапезні молитви, "Два шляхи" (життя і смерті), про церковні чини й дисциплінарну, про Друге пришестя Христа, улаштування Церкви, прохання про єдність Церкви, встановлення святкування неділі та ін. Не згадується про пресвітерів. Причому деякі правила мають церковно-юридичний зміст.
На сьогодні у дослідників немає єдиної думки щодо залежності тексту "Дідахе" від Євангелія від Матвея і від Луки, а також від "Послання Варнави".
"Церковні канони святих Апостолів" (1-І 11 ст.) написані у формі розмови апостолів про встановлення єдиних засад устрою Церкви, що має християнсько-моральний і церковно-дисциплінарний зміст. Морально-навчальна частина написана на основі "Дідахе" і відображає основи християнської етики, складається з 10 розділів, церковно- канонічна частина містить 13 розділів висновок - 2 розділи. Цікавими є ті положення, що єпископу дозволено шлюбне життя, а пресвітеру - ні, єпископ підлягає нагляду з боку пресвітеріуму, у храмі повинен бути один єпископ, три пресвітери, читець і три диякони; один пресвітер виконував ті функції, що "праворуч", а другий - що "ліворуч" (контроль за молитвою громади). Читець, який поставлений між пресвітером і дияконом, виконує функції "євангеліста" (харизматичний дідаскал (вчитель)). Увесь текст твору насичений юридичними нормами Церкви та її моральними принципами. Адже земна Церква строго відображає Небесну Церкву, де панує строгий чин і лад.
"Дидаскалія апостолів" (І по III ст.) присвячена канонічній дисципліні, але питання догматичного характеру не висвітлюються. Йдеться про становище кліриків і мирян у храмі, дияконів і дияконис, прохання не залишати молитовних зборів і Євхаристії, не відвідувати театрів, проявляти турботу про сиріт та ін. Висвітлені паралельні поняття між єпископом і первосвящеником, пресвітером і священиком, дияконом і левітом. Зазначається про доцільність кандидата в єпископи бути не жонатим, про хіротонію тільки у неділю, пресвітери прирівнюються до апостолів. Зазначається, що у храмі можна сидіти, а вставати потрібно для здійснення молитви. У деяких Церквах (сірійській і ефістській) "Дидаскалія апостолів" визнається канонічним збірником, для інших потрібні додаткові висвітлення. Оригінальний текст не збережений.
"Апостольські постанови" (1-ІИ ст.) (як одна з найбільш відомих літургіко-канонічних пам'яток) складається з восьми книг, де відображені вчення про мирян, єпископів (пресвітерів, дияконів), вдів, сиріт, мучеників, розколи, способи життя (вдячність і християнське посвячення), обдарованість (рукопокладення, церковні канони). Деякі книги й розділи є персопрацюванням "Дідахе", "Дидаскалії", "Апостольських передань" та ін. Існує 15 незалежних рукописів, які поставлені на один рівень з новозавітними книгами. Однак "Апостольські постанови" не є догматичним трактом, не мають юридичної сили в Церкві (але є коротка систематизація догматичних поглядів), хоча в
них не відображені єретичні погляди, а лише нанесена ними шкода. Цінність їх полягає у відображенні апостольського духу, висвітленні зв'язку між ранньохристиянськими і ранньосинагогальними змістами молитов, вони (як перехідний стан) формують структуру важливих християнських молитов. Зацікавлює опис церковного улаштування: Церква Божа - корабель, а єпископ як керманич, храм у вигляді корабля повинен бути скерований на схід притворами на схід з обох сторін. Детально перелічуються ангельські чини: серафими, херувими, ангели, архангели, престоли, володарі, начала, влади, сили.
"Апостольські правила" (І-IV ст.) містять у собі найбільше (порівняно з іншими пам'ятками) канонічно-правових норм і є частиною Апостольського Передання. Вони найповніше відображають апостольські передання, відповідають церковній практиці і є початком канонічного кодексу Церкви (85 правил). Різні церкви зменшували кількість правил стосовно своїх традицій. Переважно "Апостольські правила" відображали норми церковного життя перших століть, мали приписуючий і заборонний характер, скеровані проти деяких практичних норм ранньої Церкви, забороняли піст в суботу і неділю (крім Великої суботи), зароджувалося поняття безшлюбності єпископів заради Царства Небесного, визначали церковні покарання (епітимію) тощо.
"Апостольський Символ віри" (III ст.) ніби відображає той факт, що кожен з апостолів є автором одного із дванадцяти членів. Для православної Церкви - це історична пам'ятка. Історична апостольська віра відкривається у Святому Писанні.
"Апостольський Собор в Єрусалимі" (49-52 рр.) присвячений залученню до християнської віри іудеїв та язичників без збереження старозавітної традиції - обрізання. Крім того, прийнято нове положення щодо не споживання жертовної їжі, крові, удушини, недопущення багатоженства і родинних шлюбів. Апостольським декретом утверджено принцип соборності, незалежності від держави, "золотого правила моралі".
Розглянемо особливості спадкової фундаментальної архітектоніки канонічного права в інших релігіях та конфесіях.
У католицизмі Священне Передання та церковні традиції також визначаються джерелами канонічного права. Відмінності полягають у тому, що наголос робиться на ті елементи, які лежать в основі віри. Йдеться про літургійні особливості, визнання Апостольського Символу віри, хрещення, хіротонію, хресне знамення та ін. Тільки 50 апостольських правил визнаються католиками відповідно до традиції Західної Церкви.
Протестанти критично відносяться до Священного Передання та церковних традицій і не вважають їх канонічними. У їхній вірі не допускається зрівнювання Священного Писання з Священним Переданням, відсутня патрологія. Також у протестантських богослужіннях відсутні традиції і звичаї, які були у давній Церкві. Частково визнається Апостольський Символ віри.
У буддизмі своя архітектоніка канонічного права, яка не має нічого спільного з християнською. Вважається, що немає постійної субстанції, святих (крім намісників
Будди), а все існує у комбінації діючих життєвих сил, які змінюються, зникають, появляються і т. д. Поняття "передання", "традиція" мають інший зміст (наприклад, йоги й аскети, які творять дива). Вони скеровані лише на духовну досконалість, просвітлення. Традиційні історичні твори стосуються лише захисту віри в чому й полягає історичний аспект канонічних буддійських текстів. Своєрідним таким захистом вважається, що до Будди існували багато інших людей з цим іменем і цим призначенням, які походять від особливих живих істот, відмінних від людей і богів.
Іслам побудований міцно на традиціях, звичаях, переданнях, які відображені у такому Священному Переданні як Сунна (араб.-звичай, приклад, шлях). Більшість мусульман сповідують Сунну, тому й називаються сунітами, а їхня релігія - сунністський іслам. Сунніти вносять у Сунну образ дій правдивих халіфів і найближчих сподвижників Мухамеда. У Сунні міститься опис і висловлювання пророка Мухамеда, які слугують прикладом для наслідування мусульманами та джерелом мусульманського права (аль-фікх). Спочатку Сунна передавалася усно, а потім записана у вигляді хадисів (араб.- новина, відомість). Хадис (шість збірників) складається із двох частин: "мати" історії (розповіді) і "існад" - осіб, які передавали один одному цю розповідь: слова пророків вивірені з Кораном, як слова Аллаха (хоча існує думка, що це слова самого Мухамеда, або його сподвижників).
Також релігійні приписи здійснюють пророки (серед них існує ієрархія), які даровані Аллахом. Віра у всіх пророків обов'язкова і однакова без надання переваги одним над іншими. У протилежному випадку людина вважається неправовірною. Пророки наділені певними якостями: правдивість, надійність, безгрішність, проникливість, організаторами молитви. Завдання пророків доводити до відома всі приписи, заборони Аллаха і здійснювати дива.
Священне Передання в іудаїзмі відображає декілька періодів. Базовими з них є біблійний іудаїзм (ХХ-ІУ до Різдва Христового) (особливо класичний період пророцтва і реформа культу) та еліністичний іудаїзм (IV ст. до Р. X.- II ст. після Р. X.) грецький і римський періоди). Велике значення мають біблійні відомості, традиції, закладені Аврамом, Ісаком і Яковом. Зосереджена увага у Переданнях належить Мойсеєву періоду, звідки, власне, бере початок ізраїльська релігія. Основою Передань є Талмуд.
Зібранням (самхіт) Священних Передань в індуїзмі є Веди (чотири збірки). Зокрема, це: Рігведа, Яджурведа, Самаведа і Ахтарведа, що складалися у II - поч. І тисячоліття до Р. X. Переданням слугують відомості про сили природи, культ предків, обожнення державної влади. Частина ведичної літератури міститься в Упанішадах (індійські прозові й віршовані релігійно-філософські трактати). Зауважимо, що у VI-IV ст. до Р. X. на основі до ведичних передань виникла релігія - індуїзм.
Важливим видом фундаментальної архітектоніки канонічного права є добротолюбійний.Добротолюбіє (грецьк- філокалія - любов до прекрасного, піднесеного, доброго) відображає вчення про вимоги і цінності релігійної свідомості, духовне життя, корисне для діяльності Церкви, тлумачення таємничого в Господі Ісусі Христі життя. Вважається, що добротолюбіє є онтологією свято-отцівських праць з IV до XV ст., фундаментальною енциклопедією духовного життя. Існують різні варіанти
формування добротолюбія, які випливають із різних джерел, різні вчення (повні, неповні, часом сумнівні), але в цілому цей матеріал має міцний фундамент у канонічному праві. Авторами добротолюбія були святі отці та інші отці Церкви, які жили усамітнено - в пустелях, горах, тобто вели чернечий спосіб життя, організували перші монастирі.
Звернімо увагу на слово "отець", яке часто має неоднозначне сприйняття щодо особи священика. В літературі відображено, що слово "отець" уперше вжив Августин, назвавши отцем Ієроніма, хоча у старохристиянській Церкві земними отцями називали всіх єпископів у духовному розумінні, пам'ятаючи про Небесного Отця -
Вседержителя неба і землі. Також пророки своїх учнів називали синами. А взагалі етимологія цього слова походить від першого лепетання дитини "авва", що в перекладі означає отець, (за тілом) батько. Тобто отці (за духом), це ті духовні особи, які покликані здійснювати духовне виховання: шляхом письмових творів, усних повчань, проповідей на літургії та ін. Святими отцями визнано тринадцять вибраних Богом послідовників святих апостолів - апологетів, які вели активну боротьбу з єресями, ревно захищали глибоку віру, любов до Бога та християнської Церкви - це: Діонісій Олександрійський, Григорій Неокесарійський, Петро Олександрійський, Афанасій Великий, Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Ніський, Амфілохій Іконійський, Кирило Олександрійський, Генадій Константинопольський, Тимофій Олександрійський, Феофія Олександрійський, Тарасій Константинопольський, які дійсно по-батьківськи турбувалися про земне життя і сіяли схвалені згодом правила, послання, канони. Власне праці святих отців та їх учнів (усього 38 творів) є предметом вивчення патрології. Патрологія (грецьк - батьківське вчення, наука про твори святих отців) - розділ християнського богослов'я, що вивчає твори отців Церкви (патристика), які заклали основи догматів християнства: єдиний метод пізнання є Боже одкровення, Біблія, Священне Передання. Це згодом склало основу схоластики (ХІ-ХУП ст.), яку світська наука будувала на платонізмі і неоплатонізмі, філософських здобутках патристичної доби (патристика - наука про святих отців), і як наслідок визнана сухою, непотрібною наукою, відірваною від життя і практики.
Православна добротолюбійність канонічного права полягає в тому, що вона зосереджена на довготерпінні, благодіяльності, благочинні, духовній красі та ін., які необхідні вірянину - духовній дитині.
Таїнство людської досконалості полягає у хрестоносному житті, невтомності у молитві, різних видах догоджання Богу як Творцеві, Вседержителеві, Господареві, який постійно стукає у двері наших сердець щоб зіслати Святого Духа, дати Благодать. Де присутній Дух Святий, там не потрібно ні світського, ні церковного, ні природного закону. Потрібно лише уміло увійти і заглибитися у сферу духу і зображати різні прояви духовного життя, зодягнутися у смирення, володіти духовним мечем і використовувати такі лікувальні засоби, як молитва і душевні сльози. Адже, щоб не було сліз на небесах, потрібно, щоб вони були на землі. Для такого висновку людині власних сил не вистачає. Потрібно запрошувати
Христа, використовувати богомудрі отецькі настанови, тобто потрібні вказівки у сумнівних і незрозумілих випадках. Для цього є Церква, яка передусім турбується, щоб побудувати храм Божий у самій людині.
Отці церкви закликають до формування святості людини, довершеності через боротьбу з гріхами, які найбільше містяться у тілесних і духовних пристрастях. Аскетичні повчання закликають любити піст, не накопичувати матеріальних цінностей (скарбів земних), не захоплюватися тілесними насолодами, і думати, що помремо сьогодні і залишимо свої тілесні пристрасті (як невидимі вороги наші), пов'язані зі земними помислами, почуттями, серед яких марнославство, блуд, гнів, печаль, відчай, гординя і багато інших, які постійно потребують посту, одягу Христа й чеснот, скинувши з себе одежу темряви, яка на перший погляд, є непомітною, оскільки активно діє демонська підступність. Для цього, як закликають святі отці, людина повинна бути достойним рабом тільки Божим, мати страх Божий, що є праведністю. В цьому полягає сіль землі. Земна цінність солі - у недопущенні псування м'яса, а в переносному (духовному) значенні - недопущення псування призначення людини, створенні умовного духовного одягу з християнських чеснот, який необхідний для небесної оселі, обітованого краю. Для справжніх Своїх рабів Бог посилає Благодать, яку може й забрати у випадку зміни виду рабства.
Християнське добротолюбіє закликає вірян до того, що після Бога вони повинні любити ієреїв (священиків, земних духовних отців, посередників між Богом і людьми, яких нагороджено Божою благодаттю, ангелів Церкви), які щоденно закликають не ставати дітьми темряви, наголошують, що наявні чесноти на землі збережуться й на небесах: хто з чим прийшов, той з тим і залишиться. Ієреї зорієнтовують вірян брати уроки з чернечого життя, які є світлом для людей й опорою Церкви, здійснювати подвижницьке життя, бути у духовних утіхах і гідно сприйняти загальну для всіх епітимію - завершення земного життя.
Отці добротолюбія для канонічного права створили християнсько-моральний фундамент у своїх працях, які відображають настанови про благодатні молитви, любов, доброчесності, мораль, вади, благе життя, чистоту серця, тверезість та ін. Значна кількість праць стосується законопослушності, духовного закону, духовної досконалості, терпіння, застереження від лукавих і шкідливих молитов, пристрастей, аскетичного життя, збереження серця. Звернута увага на свободу розуму, його возвеличення, що руйнує праведне життя. Канонічними є різні тлумачення, роз'яснення, поради (практичні та богословські) у вигляді сотниць (сто порад), аскетичної традиції Церкви. Це стосується Антонія Великого, Ісаії Скитського, Євагрія Понтійського, Преподобного Іоана Касіяна Римлянина, Марка Подвижника, Преподобного Паісія (Величковського), Никифора Ісіхаста та ін.
Католицький варіант добротолюбійності теоретично збігається з православним. Але католицька Церква здійснила більше перекладів невідомих раніше отців, які неоднозначно трактують кацонічно правові норми, що дає підстави для підсилення вибраної архітектоніки.
Протестанти не визнають святоотцівських праць з добротолюбія. Замість цього вони видають підручники, навчальні посібники авторів, які прийняли їхню віру.
У буддизмі визнають вчення мудреців, правителів, які мають особливий статус. Це стосується "Слова Будди", "Навчання Дхармі" та ін. Особлива добротолюбійна діяльність відображена у різноманітних школах Тібету, Індії, Китаю, Японії, де віддавалася перевага поклоніння Будді шляхом медитації, йоги та інших ритуалів, які здебільшого поширені у буддійських монастирях.
Ісламська добротолюбійність не має порівняно великої традиції. Віровчення черпалося із моральних повчань пророків та правителів.
Іудаїзм ґрунтується на специфічній, відокремленій від інших релігій, добротолюбійності, яка полягає у визнанні єврейської нації європейським народом, пошуках нових концепцій і теорій. З цією метою творчо використовуються традиції іудаїзму, пророчі книги, джерела і зміст Тори (П'ятикнижжя). Добротолюбійність проявляється у вивченні Усних Законів (усна Тора), що покладено на Талмуд, який складається із Мішни (повторення) і Гемари (завершення). Тобто усні традиції інтерпретують письмову Тору.
Індуїстська добротолюбійність випливає із толерантності до інших релігій, ортодоксальної практики, цілісності народних вірувань, магічних церемоній тощо. Вважається, що істина перебуває за межами людського розуму і її осягнути неможливо. Окремі елементи добротолюбійності висвітлюють різноманітні індуїстські секти, нові релігійні рухи.
Вдамося до висвітлення низки церковно-нормотворчих варіантів (модифікацій) фундаментальної архітектоніки канонічного права. Для християнської Церкви (православ'я, католицизм) основну роль відіграє греко-нормотворча архітектоніка, творцями й ініціаторами якої були єпископи та імператори, а причиною - єресі, неоднозначне трактування Церкви, заснованої Ісусом Христом та розвинутої апостолами. Нормотворчість започатковано на Вселенських Соборах.
У православній Церкві визнають сім Вселенських Соборів, які є фундаментом віри і богослужінь. Але між цими соборами скликалися ще 10 помісних Соборів, які мають канонічну силу, а також було складено правила трьох святих отців: Дионісія - 4 правила, Петра Олександрійського - 14 правил, Григорія Чудотворця (єпископа Неокесарійського) - 14 правил. Зміст цих правил відображає церковно- дисциплінарний характер, прийом в церковне спілкування відступників, тягар учинених гріхів та покарання за них. Ці правила та й самі християни спонукали до видання Міланського едикту.
Міланським едиктом (313 р.) як наказом імператора Костянтина розпочинається греко-нормотворча архітектоніка канонічного права. Для захисту віри було оголошено збалансованість (гармонію) Церкви і держави, тобто держава почала визнавати Церкву і брала під свій захист. Усі важливі державні справи здійснювалися у супроводі переможного хреста, що забезпечувало спокій християнам. Тому всі
Вселенські собори скликали імператори, які й підписували соборні визнання, а прийняті правила ставали державними законами. Повноправними учасниками соборів були єпископи, інколи пресвітери й диякони, які представляли єпископів. Хоча підписували соборні визначення тільки єпископи або їх заступники. Як виняток на VII Вселенському Соборі були підписи авторитетних монахів без єпископського сану. У компетенцію Вселенських Соборів входило вирішення спірних догматичних питань, опираючись на Священне Писання та Церковне Передання, спростування єретичних, фальшивих учень. Рішення соборів визнаються канонами (законами), які регламентують церковну діяльність. Велике значення має й Константинопольський Собор 879 р. щодо незмінності Символу віри і покарання тих, хто його змінює. Вселенські Собори є вищою інстанцією церковної влади (вселенський єпископат) під прямим впливом Святого Духа.
На І Вселенському Соборі (Нікея, 325 р.) на якому були присутні 318 єпископів і прийнято 20 правил (канонів) з питань церковної дисципліни. Серед них: порядок можливості перебування усвященному сані чи рукоположення в нього скопців; перешкоди до рукопокладання; спосіб життя кліриків; порядок поставлення єпископів (вперше вживається слово "митрополит"); порядок приєднання до Церкви кліриків і мирян, які відреклися від єресей й розколів; відлучення від Причастя особливої категорії грішників; прийняття Причастя грішниками перед смертю; епітимії для грішників із числа оголошених, але не хрещених; заборона на несанкціоновані церковною владою переходи єпископів, пресвітерів і дияконів із одного міста в інше; заборона дияконам викладати Святі Дари пресвітерам і причащатися перед єпископами і пресвітерами, а також сидіти в церкві на богослужіннях у присутності пресвітерів; заборона здійснювати коліноприклонні молитви у недільний день. Обговорено питання святкування Пасхи (щоб не святкувати її разом з євреями): перший недільний день після першого весняного повного місяця. Священикам дозволено одружуватися, засуджено єресь Арія (про Другу Особу Святої Трійці), прийнято перші сім пунктів Символу віри.
II Вселенський Собор (Константинополь, 381 р.) прийняв 7 правил: підтвердження непорушності Символу віри; затвердження діоцезів - помісних утворень для митрополитів; установлення місця в діптиху єпископа Константинополя; встановлені критерії церковних злочинів; приєднання до Церкви колишніх єретиків і розкольників. Також було засуджено єресь Македонія (про Третю особу Святої Трійці) і доповнено Нікейський Символ віри ще п'ятьма пунктами (членами).
Для III Вселенського Собору (Ефес, 431р.) характерним було прийняття 8 правил: діяння, за які караються єпископи, митрополити; позбавлення сану кліриків, які підтримують єресі; покарання за невиконання рішень Собору; збереження неушкодженої Нікейської віри. Спростовано фальшиве вчення Несторія про Богородицю та Ісуса Христа як Боголюдину. Було затверджено Нікеоконстантинопольський Символ віри і заборонено втручатися у його зміст.
Значення IV Вселенського Собору (Халкідон, 451р.) полягає в тому, що він прийняв велику кількість правил - 27. Правила визначають: затвердження правил попередніх Соборів; відмінність між ступенями священної й правлячої ієрархії та церковними
посадами; обітниці монахів; канонічну регламентацію монастирів; заборону єпископам, клірикам і монахам вступати у розпорядження мирськими справами; заборону абсолютних рукоположень, не пов'язаних із призначенням на конкретне місце служби; постановления дияконис; заборону підпорядкування пресвітерів двом єпископам і перебування в штатах двох церков; заборону служити в інших церквах без дозволу єпископа; заборону клірикам і монахам зобов'язувати один одного клятвою; церковний суд; заборона понижувати єпископа у ступінь пресвітера; взаємовідносини православної Церкви з розкольниками, єретиками та іновірцями. Було ще три правила, які прийняті раніше або мали приватний характер. Засуджено вчення Євтихія й монофізитів про заперечення людської природи в Господі Ісусі Христі та ін.
Причиною скликання V Вселенського Собору (Константинополь, 553 р.) було обговорення "Трьох Глав" і прийняття 15 правил у вигляді анафем: про міфілогію душ; про безтілесні й нематеріальні істоти й небесні чини; про астрологічні відомості; про демонів; про природу та тіло Ісуса Христа; про майбутній Суд; про возз'єднання з Богом всього сущого; про згинення світу; про спосіб життя розуму. Проголошено вірність Священному Переданню, а рішення скеровані в антипапське русло, оскільки не були підтримані висновки папи Вігілія щодо імператора св. Юстиніана.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 22 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |