цая. Коли почалися масові розстріли, він збагнув, що вчинив. Мельников засвідчив, що про долю батьківщини він просто не думав[1360]. Його засудили до розстрілу, клопотання про помилування у зв’язку з каяттям та службою в Радянській армії було відхилене. 4 квітня 1966 р. вирок був виконаний[1361].
Вельми схожа й справа В. П. Подтинного, або ж В. Д. Подтинного. Народився 1917 р. в селянській сім’ї в Луганську. Українець за національністю, ніколи не був репресований радянським режимом. Служив у Червоній армії з 1937 до серпня 1941 р. (найімовірніше, був відпущений через поранення), відтак — з лютого 1944 до жовтня 1946 р. За хоробрість у війні нагороджений трьома орденами й трьома медалями. 1949 р. став членом партії. Але в квітні 1959 р. його заарештували за підозрою у співробітництві з поліцією Краснодона під час німецької окупації. Подтинного звинуватили в катуванні й розстрілі євреїв, комуністів і партизанів. Під час окупації він служив німцям, а коли Радянська армія визволила Донбас, відступив з окупантами. В Одесі вступив до Радянської армії, змінивши ініціали, дату й місце народження, в лавах армії пройшов увесь шлях до Берліна. На судовому засіданні в червні 1959 р. Подтинний визнав свою провину за деякими звинуваченнями. Обласний суд у Сталіне оголосив вирок: п’ятнадцять років виправних робіт. У грудні 1959 р. Верховний суд України скасував цей вирок, а в лютому 1960 р. справа була переглянута. Подтинного засудили до розстрілу[1362].
Це все — складні справи, бо і Мельников, і Подтинний були водночас і героями, і злочинцями. Смертні вироки, можливо, мали політичну мотивацію, бо на Донбасі був принаймні ще один такий випадок, однак органи безпеки не чіпали воєнного злочинця через те, що він був героєм Червоної
армії[1363]. Ще кілька чоловік, які уникли призову до армії і служили в поліції у Краснодоні, потрапили під слідство, але не отримали смертних вироків[1364]. (Це сталося ще до 1947 p., коли найвищу міру покарання тимчасово скасували).
Було ще чимало інших випадків, коли з різних причин межа між злочинцем і героєм була розмита. Багато поліцаїв насправді були агентами НКВС. Ця небезпечна гра практикувалася так часто, що один історик навіть зауважив, що «кількість людей, які зі своєї волі діяли в цих структурах, суттєво зменшується»[1365]. Хай там як, комуністи, які проникли до гестапо й поліції, мали наказ виявляти й знищувати зрадників[1366]. Внаслідок цього навіть проні- мецьки настроєні люди уникали контактів із колабораціоністами, які служили в поліції. Ще однією функцією таких комуністичних агентів було «провокувати німців на репресії проти населення». В цьому була своя логіка: «Що жорстокіші будуть німці, то сильніше їх ненавидітимуть і охочіше допомагатимуть радянським партизанам»[1367]. Усе ж чимало обивателів не йняло віри, що ці жорстокі «зрадники» (агенти) насправді були «героями».
Дуже показова в цьому аспекті справа українця В. А. Ковшика. Безпартійного п’ятдесяшсемирічного директора крамниці Ковшика 1942 р. служба безпеки залишила за лінією фронту з завданням виявляти та ліквідовувати зрадників. У квітні 1943 р. він зумів проникнути в німецьку поліцію в селі Алмазна, Ворошиловградської області. Йому вдалося врятувати від лабет фашистів багатьох комуністів, посприяти ліквідації кількох зрадників, що їх стратили німці як комуністів. Коли окупанти вже відступали у вересні 1943 р., він навіть зміг навернути поліцаю до партизанської діяльності. Але після визволення села Ковшика одразу ж заарештував Смерш, загін контррозвідки служби безпеки. Населення свідчило проти нього. У Смерші довго не могли повірити, що Ковіпик — радянський таємний аґент. Матеріали його справи свідчать, що навіть дружина не знала, на кого насправді працює Ковіпик. У січні 1944 р. його звільнили [1368].
Ще одна справа стосується А. А. Шведова. В грудні 1941 р. органи НКВС направили тридцятирічного аґента до міста Сталіно для організації партизанської групи. Йому не вдалося зробити нічого суттєвого до серпня (дехто вважає, що до травня) 1942 р., коли його викрили німці. Його катував російський слідчий і троє «козаків». Після визволення Сталіно Радянською армією 1944 р. його разом із кількома товарищами заарештували. Шведова звинуватили в тому, що він зламався і допомагав фашистам викривати й знищувати радянських таємних агентів та партизанів. Шведова розстріляли[1369]. Коли ж місцеві краєзнавці провели копітку роботу, щоб дослідити, що сталося насправді, з’ясувалося, що він не зраджував: він був достатньо кмітливим, щоб назвати лише тих, про кого вже знали, що вони — радянські агенти. В ролі німецького «аґента» він намагався заплутати німців і навіть домігся певного успіху у вербуванні агентів для НКВС і переконав кількох зрадників повернутися до радянського табору. 1973 р. Шведова реабілітували: хоч на суді він і переоцінював свої успіхи, але ніяких військових злочинів під час окупації не вчинив; однак суд 1944 р. проігнорував багато суттєвих фактів і подав його діяльність у перекрученому вигляді[1370]. Шведов став жертвою підозри, з якою радянський уряд ставився до тих, хто ризикував життям у боротьбі з ворогом.
На Донбасі не раз траплялося, коли героїв перетворювали у зрадників. У Ворошиловградській області під час окупації досить успішно діяв партизанський загін Г. І. Ткаченка. Коли місцеве партійне керівництво дезертирувало, партизани стали діяти на свій розсуд, за що й поплатилися після визволення Ворошиловградщини від фашистів 1943 р. На слідстві не допомогли навіть свідчення командирів Радянської армії. Ткаченка та його героїчних побратимів катували і змусили-таки зізнатися в буцімто активному співробітництві з німцями, чого насправді не було. Видається, що дехто з партійного керівництва, яке перед наступом німців утекло, повернувся і «допоміг» партизанам потрапити під слідство за звинуваченням у колабораціонізмі. У результаті влітку 1943 р. чотирнадцять партизанів були страчені[1371].
Показова й справа краснодонської підпільної організації «Молода Гвардія», прославленої в однойменному романі О. О. Фадеева (1945 р.). Коли влітку 1942 р. фашисти наближалися до Краснодона, партійні органи й таємна служба залишили в місті групу комуністів й агентів. Однак керівники групи втекли, прихопивши чимало грошей і коштовностей, призначених для забезпечення діяльності підпільників; під час втечі були навіть загублені секретні документи групи. Із тих, хто лишився, частина взагалі нічого не робила, а частина начебто вдалася навіть до активного співробітництва з німцями[1372]. Тим часом молоді комсомольці-патріоти, які лишилися в Краснодоні, почали організовувати свої підпільні групи. Одна з них називалася «Молода Гвардія». Вони, по суті, не мали зв’язку з комуністами, оскільки парторганізацій в окупованому Краснодоні, власне, взагалі не було, чи, в кращому випадку, вони майже не виявляли активності. Молодь не мала досвіду в підпільній діяльності, і через якийсь час майже всі члени групи були заарештовані, катовані й страчені. Після визволення міста спеціальна комісія вирішила, що керівником групи був Кашук, він же О. Кошовий, і що В. І. Третякевич виявився зрадником, який і продав товаришів. (І того, й того німці стратили). Мати О. Кошового підтвердила цю версію, яка виставляла одного героєм, а іншого — негідником. І Фадєєв, і партійне керівництво, яке повернулося з безпечного тилового фронту, прийняли цю версію. А кільком колишнім членам групи заборонили бодай що-небудь розповідати про підпільників[1373].
Насправді саме вишколений і посланий в Краснодон органами НКВС Третякевич був організатором і керівником групи[1374]. Досі не з’ясовано, чи в групі взагалі були зрадники. Кількох підпільників, зокрема й Кошового, поліція захопила випадково[1375]. Один із підпільників, якому вдалося вижити (і який особисто знав Третякевича, а отже, й опинився під слідством як «зрадник»), посвідчив, що деякі члени групи, серед них і Кошовий, були спекулянтами і злодіями. їх зловили, коли вони продавали продукти, вкрадені з німецької вантажівки; вони навіть не помітили, що у вантажівці була й зброя[1376]. Незважаючи на реальність, радянське керівництво вирішило назавжди зберегти міф роману О. Фадеева. Третякевича реабілітували 1960 р., але правди все-таки публічно не розкрили. Тим часом сім’ї Третякевичів усіляко дорікали люди, які вірили офіційній версії. Тільки віднедавна місцеві історики почали висвітлювати всю історію краснодонців на основі документів з архівів колишнього КДБ[1377].
Після визволення Краснодона всі, хто залишався в окупації, опинилися під підозрою. Органи НКВС вишукували зрадників серед тих нечисленних краснодонців, що пережили окупацію. У вересні 1943 р. в місті на очах великого натовпу публічно страчено трьох чоловік, мовби причетних до розгрому «Молодої Гвардії». Це були: М. Є. Кулешов, сорокап’ятирічний юрист, який працював в окупаційній міській адміністрації; В. Г. Громов, п’ятдесяти- однорічний комуніст, який до війни був заступником директора шахти № 1-біс, а за окупації працював простим теслею; двадцятиоднорічний росіянин Г. П. Почепцов, колишній член «Молота» (підпільної групи, подібної до «Молодої Гвардії»)[1378].
У Кулешова була «пляма» на його політичній репутації: у громадянську війну він потрапив під мобілізацію і воював у лавах денікінської білої армії. Але 1941 р. він воював на фронті, був поранений і повернувся до Краснодона. Коли 1942 р. до міста наблизилися фашистські війська, він не зміг евакуюватися, бо не було транспорту; отже, йому нічого не лишалося, як зостатися в місті. З німцями повернулися колишні козаки, які до цього десь переховувалися чи повернулися із заслання. Він вступив до козацького загону, який, за його словами, був досить жалюгідний, укомплектований переважно старими, охлялими дідами. Кулешов посвідчив, що з власної волі співробітничав з окупантами, бо гадав, що радянської влади вже не буде й боявся, що його покарають за роботу в радах. Проте він наголосив на тому, що ніколи не був ворогом радянської влади й чесно працював на неї. Коли ж Радянська армія відбила агресорів, він був кинувся втікати з німцями, але згодом вирішив добровільно повернутися, щоб «відповісти перед радянським народом за свій злочин». На суді в серпні 1943 р. (слухання частково були закритими) Кулешов визнав себе винним у співробітництві з німцями, але відкидав найтяжчі звинувачення, як-от участь у розстрілі членів «Молодої Гвардії» та повернення до Краснодона буцімто за завданням німецької розвідки, і заявив, що слідчий змусив його зізнатися в злочинах, яких він не скоював. Однак його все-таки стратили[1379].
Громова також звинуватили у тому, що він зрадив «Молоду гвардію», виказав німцям краснодонських комуністів, а не втік з окупантами тому, що вони лишили його як шпигуна. На судовому процесі він відмовився від своїх свідчень, даних на попередньому судовому слуханні, мовляв, слідчі силоміць змусили його свідчити проти себе. Він визнав, що працював на німців, і погодився, що це злочин. Під час евакуації він потрапив в оточення і не мав іншого вибору, як, ризикуючи життям, повернутися до Краснодона. Щоб урятуватися, йому, комуністові, довелося щодня відмічатися в гестапо. Бувши певним, що ради вже ніколи не повернуться, Громов став працювати звичайним робітником. Він доніс фашистам на Г. С. Ретівова, який служив в окупаційній поліції. Знаючи, що Реті- вов — давній ворог радянського ладу, він хотів, щоб німці його заарештували. Перед війною Громов голосував проти прийняття Ретівова до партії, а тепер повідомив фашистам, що той хотів вступити до партії. Ретівова Заарештували, але йому вдалося вижити і втекти разом з німцями[1380]. Громова теж стратили.
Пасинок Громова, Почепцов, визнав свою провину за тими самими пунктами, які закидали Громову й Кулешову: шпигунство на користь німців, зрада «Молодої гвардії». Заарештований окупантами, він виказав «Молоду Гвардію», аби врятувати життя. Вже пізніше з’ясувалося, що це нічого не дало — «Молоду гвардію» на той час уже викрили. Невдовзі окупанти звільнили Почепцова. Громов проклинав Почепцова за зраду, але не повідомив про його злочин органам радянської влади, коли вони повернулися до Краснодона[1381]. Почепцова також стратили.
На суді був іще один звинувачений: двадцятиодноріч- ний росіянин, колишній комсомолець, робітник І. Т. Чер- нишов. Йому також не вдалося евакуюватися з Краснодона. Фашисти заарештували Чернишова, але, коли він погодився працювати на них, звільнили. Спершу працював на шахті, відтак переховувався у місті. Коли повернулися радянські війська, він допомагав радянській таємній поліції викривати колишніх німецьких поліцаїв. Однак невдовзі його заарештували. На суді він зізнався, що залишився в Краснодоні, щоб шпигувати на користь Німеччини. Але навіть при цьому суд його виправдав! [1382] Чернишов пережив радянську владу і засвідчив, що слідчі змусили його свідчити проти себе (і, без сумніву, проти інших)[1383].
У 1991—1992 рр. суд переглянув справи Кулешова, Громова й Почепцова, але нікого з них не реабілітував.
Так, війна дала населенню Донбасу альтернативи, але насправді скористатися будь-якою з них було великим ризиком. Вижити могли тільки хитрі, винахідливі і гнучкі.
Провести чітку межу між хоробрістю, героїзмом і злочином на ті часи було дуже важко. Незважаючи на це, радянська служба безпеки й надалі поділяла людей на героїв і злочинців — незрідка помиляючись, іноді — мимоволі, іноді — зумисне.
Показовий приклад — справа «асоціації інженерів». У лютому 1947 р. в місті Сталіно судили трьох інженерів та одного робітника за їхні начебто зрадницькі вчинки під час окупації — організацію антирадянської асоціації інженерів і налагодження роботи Сталінського металургійного заводу. Всі четверо були безпартійними. К. В. Месерле народився 1889 р. в Курську в родині швейцарських купців, працював заступником директора Донецького промислового інституту, а під час окупації — головним інженером заводу, В. Г. Гладкий (про нього згадано вище) — сорокаоднорічний син священика, під час окупації працював головним механіком заводу. О. А. Гречко, 1900 р. народження, до війни головний механік, за окупації— начальник відділу постачання, в 1944—1945 pp. воював у лавах Радянської армії, був поранений, і його нагородили медаллю «За победу над Германией». М. І. Чу- маченко, двадцятичотирирічний робітник, за окупації був перекладачем. Усі, окрім Месерле,— українці. Месерле і Гладкого засуджено до двадцяти років виправних робіт, а Гречка й Чумаченка до десяти[1384].
На суді всі зізналися у співробітництві з окупантами та ще в кількох дрібних злочинах (Месерле відмовився евакуюватися зі Сталіно; Гладкий мав контакти з українськими націоналістами; в громадянську війну Гречко служив у білій армії). Але всі підсудні відкидали серйозні звинувачення, як-от викриття підпільників та комуністів. Щось схоже на угоду було укладено перед судом між слідчими і звинуваченими (можливо, визнання провини в обмін на легкий вирок). Несподівані вироки — тривалі терміни позбавлення волі — пригнітили засуджених. Вони намагалися щось змінити вже після процесу, подаючи апеляції.
Месерле відмовився від свідчення, що він за власним бажанням залишився в Сталіно й чекав німців. Він ніколи прямо не заперечував існування асоціації, але наполягав, що вона ніколи не збиралась і не вела агітації. Він також заявив, що його під час відступу силоміць забрали німецькі частини і що він з власної волі повернувся на батьківщину. Він ніколи не був ворогом радянського ладу, а вчинив злочин, ставши на шлях співпраці із загарбниками, тільки тому, що не мав іншого вибору[1385].
Гладкий стверджував, що вперше почув про асоціацію на допиті і що вона просто не могла існувати. Його прохання провести очну ставку з Месерле не задовольнили. Гладкий наполягав, що німці примусили його працювати. Коли ж його забрали до Німеччини, він урвав будь-які зв’язки з націоналістами і зберіг радянський паспорт: «Я всегда был советским человеком»,— а цікавився ОУН лише тому, що націоналісти закликали до боротьби з фашистами. В апеляції від 1955 р. Гладкий засвідчив, що енка- ведисти били й погрожували йому, вимагали визнати злочини, яких він не скоїв[1386].
Такі самі апеляції надсилав із ГУЛАГу Гречко. Він повідомляв, що лишався на заводі для евакуації обладнання і людей, а при наближенні німецьких військ не мав змоги утекти з міста. Спершу він відмовився працювати на німців, але його примусили. Відступав з окупантами він теж із примусу, але в Одесі йому вдалося переховатися. Коли місто визволила Радянська армія, пішов добровольцем на фронт. Він не служив у білій армії під час громадянської війни 1918—1920 рр. В апеляціях Гречко намагався довести, що його справа цілком сфабрикована[1387].
Чумаченко також надсилав апеляції з ГУЛАГу. Він, як і багато інших жителів Сталіно, не зміг евакуюватися, але в цьому його провини немає. Спершу Чумаченко ховався, але не міг ховатися вічно. Аби його не вивезли примусово до Німеччини, став вантажником на німецькому продовольчому складі. Відтак, оскільки він знав німецьку мову, його змусили бути перекладачем. Відступаючи, фашисти під загрозою розстрілу змусили його втікати з ними. У Німеччині Чумаченко відмовився бути перекладачем, за що був покараний, а до Радянського Союзу повернувся з власної волі[1388].
Апеляції всіх чотирьох кілька разів відхиляли. Досі не з’ясовано, чи їх реабілітували[1389].
Радянська служба безпеки була серйозно занепокоєна тим, що війна та окупація знищили партійне керівництво і створили політичні альтернативи. Звісно, вона визнавала існування і злочинців, і героїв. Проте чогось середнього не допускалося. Згідно з радянською ідеологією, Куле- шов, Громов, Месерле, Гладкий та всі, хто опинився в подібному до їхнього становищі, мусили за всяку ціну або перейти лінію фронту, або взятися до підпільної антині- мецької діяльності. Як і в тридцятих роках, найменшої підозри— не доказу — було достатньо, щоб знищити людину. (Дехто, кому вдалося десь безпечно пересидіти війну, повернувшись на Донбас, активно шукав підозрілих). Однак, хоча це й може видатися парадоксальним, післявоєнні події засвідчують, що війна змінила саму природу радянського державного терору: Сталін був змушений погодитися, що не можна тероризувати десятки мільйонів людей, яким під час війни відкрилися політичні альтернативи (розділ 8).
Розділ 8
ПОВОЄННІ РОКИ
Сталін боявся нових політичних рухів, породжених війною. Його владі не було безпосередньої загрози, але визвольний вплив війни в Донбасі був так само помітний, як і будь-де. Наче магніт, Донбас притягував людей, даючи нові можливості авантюристам і притулок утікачам, як-от українським націоналістам та євреям, яких зневажали в інших місцях. У післясталінські роки Донбас був джерелом незалежних робітничих рухів, але їхню незалежність (яку вважали вузьколобим егоїзмом) не сприймали ні антикомуністичні ліберали, ні націоналістичні дисиденти. Робітники Донбасу не раз страйкували під час «перестройки» й в пострадянську добу і цим демонстрували свою незалежність, накликаючи гнів політичних центрів.
Перемога і голод
Кінець довгої й жорстокої війни став святом для багатьох радянських громадян. Один американський дипломат писав про «майже невимовну радість радянських людей у День Перемоги»[1390]. Інший згадував День Перемоги в Москві:
«Радянський народ дізнався про новину вранці десятого травня, в той день, який ніхто з нас, працівників посольства США в Москві, ніколи не забуде.
Красна площа була переповнена людьми, що юрмилися, посміхалися і вітали усіх, хто був у військовій формі. Американців у мундирах, які вийшли з канцелярії посольства, що міститься навпроти Кремля, винесли на Красну площу на плечах схвильованих москвичів. Я був цивільним аташе і приєднався до натовпу на площі. Мій найяскравіший спогад — це майор Червоної армії, який подивився в мій бік і сказав ні до кого: „Тепер час жиги!“
Юрба не мала плакатів і не вигукувала гасел. Це не була офіційна подія. Це було щось неможливе в сталінській Росії—спонтанна народна демонстрація»[1391].
Подібне до цього відбувалося по всьому Радянському Союзу. В Донбасі всі сільські й міські вулиці були і вдень, і вночі переповнені людьми різного віку. Вони обнімалися, співали й танцювали. У Дружківці двадцять тисяч чоловік спонтанно утворили демонстрацію на вулицях міста з портретами партійних та урядових вождів[1392].
Якщо кінець кровопролиття і спричинив святкування, то визволення Донбасу, що передувало остаточній перемозі, і повернення радянської служби безпеки тішили не кожного. Луганськ був визволений ще в лютому 1943 p., як і Краснодон. Донецьк і Артемівськ були відбиті радянськими військами у вересні 1943 р. Неможливо з’ясувати, скільки жителів Донбасу добровільно втекли з німцями. Згодом дехто повернувся з власної волі; декого репатріювали всупереч його волі. Хто лишався на окупованій території, мав причини боятися повернення радянської влади, яка дала знати, що такий вчинок рівнозначний зраді. Коли органи НКВС повернулися до Лисичанська, вони заарештували всіх, хто працював на німців. Тюрми скоро наповнилися в’язнями. Ті, хто працювали «на користь народу» (хоч би що означали ці слова), були звільнені, тоді як решту вивозили на схід. У Краматорську органи НКВС розстріляли двадцять жінок, що вийшли заміж чи були в близьких стосунках з окупантами[1393]. В Слов’янську, Краматорську, Костянтинівці та інших місцях радянські жінки, що народили дітей від німців, були розстріляні разом із своїми дітьми службою безпеки[1394]. Перемога не була визволенням для всіх радянських громадян. За свідченням одного американського інженера, 1945 р. в Донбасі «чутки про те, що американці чи британці захоплять Україну, сприймали з надією»[1395].
Хоча записів, які б це засвідчили, не залишилося, здається, що, як і у Франції та інших місцях, у Донбасі, як і по всьому Радянському Союзу, траплялися випадки страти на місці[1396]. Служба безпеки швидко взяла під контроль визволені райони. Винятком була лише Західна Україна. Численні українські націоналісти і далі воювали проти радянських військ аж до кінця 1940-х років із великими втратами з обох сторін[1397].
Хоча повоєнне керування й було жорстким, Москва не могла відновити такий терор проти населення, як у довоєнні роки. До війни просто випадковий контакт із німцями міг породити підозри і призвести до розстрілу. Після визволення Москві необхідно було тероризувати населення всіх окупованих територій. Фактично, Сталін таки депортував цілі малі народи (кримських татар, інгушів, калмиків, карачаєвців та багатьох інших), які він вважав колективно відповідальними за співпрацю з німцями окремих їхніх представників[1398].
Терор тривав у різних формах. В Сталінській області менш ніж через два місяці після визволення 2569 чоловік заарештовано як німецьких шпигунів, зрадників, колабораціоністів [1399]. Скільки розстріляно — невідомо[1400]. В перші сім місяців 1946 р. український суд розглядав справи 21 412 чоловік як політичних злочинців (зрадників, шпигунів, бургомістрів і т. д.). Із них 452 чоловіки, чи близько 2 відсотків, отримали смертний вирок, 15 512— 10 років ув’язнення, 4922 — виправні роботи і 524 — терміни, коротші, ніж десять років. Декому вироки пом’якшили, оскільки вони покаялися і відтак служили в Радянській армії[1401]. Скільки людей звинувачено несправедливо, невідомо[1402]. Хоча вироки й були жорстокі, вони здавалися м’якшими, ніж під час великого терору.
Досвід війни полярно поділив людей на друзів і ворогів, що було неприйнятним навіть для служби безпеки. Показовим є те, що старосту села неподалік Артемівська правоохоронні органи арештували, попри його нібито колабораціонізм. Він написав німцям позитивні відгуки про тих комуністів, які розкуркулювали його, таким чином урятувавши життя двадцяти двох чоловік. Селяни не дали його заарештувати[1403].
Репатрійовані видавалися небезпечними радянському режимові: вони могли виїхати за кордон з власної волі; або принаймні відчули на собі вплив інакших суспільств, культур і політичних режимів. Серед радянських цивільних робітників за кордоном близько 70 відсотків сказали, що хочуть повернутися до Радянського Союзу, 5 відсотків вирішили не повертатися і 25 відсотків вагалися, боячись репресій. Радянські військовополонені мали такі самі почуття і наміри[1404]. В> процесі репатріації Західні держави, що були причетні до неї, накоїли помилок: дехто був репатрійований всупереч своїй волі; дехто (переважно нера- дянські громадяни, які емігрували на Захід ще до війни) були протиправно повернені до Радянського Союзу. Серед репатрійованих були й воєнні злочинці. 1 квітня 1946 р. 272 867 чол., або 6,5 відсотків усіх вивезених за кордон, були віддані до рук радянської служби безпеки. Більшості, 57,81 відсотка, дозволили повернутися додому, 33,56 відсотка забрали до армії, а ще 2,13 відсотка перебували на «збірно-пересильних пунктах»[1405].
І в цій ситуації ті, хто, на думку правоохоронних органів, був під незаперечною політичною підозрою, мали більше шансів вижити після війни, ніж у 1930-х рр. Згідно з офіційною інформацією, кількість страт політичних злочинців у післявоєнні роки загалом зменшилася: 4252—1945 р. (значне збільшення порівняно з 3029— 1944 р.), 2896 — 1946 р., 1106— 1947 р. і 0 —1948 р., коли смертний вирок був тимчасово скасований[1406]. Якщо ці цифри бодай трохи відбивають справжню кількість репресій, то більшість репатрійованих, переданих службі безпеки, вижила. В липні 1949 p., за офіційними даними, 131 394 колишні власовці, 95 552 члени ОУН і 2277 колабораціоністів були вислані на заслання[1407]. Безперечно, що в ці цифри входили й заарештовані в Радянському Союзі. Все ж вони відбивають післявоєнну зміну в державному терорі: понад 200 000 чоловік, яких обов’язково б стратили в 1930-х роках, дозволили жити[1408].
Швидко поступившись жорстокому повсякденню, радість перемоги тривала недовго. Багато репатрійованих, навіть залишених на волі, мали жити з ганебним тавром «зрадників»[1409]. Репатрійованих часто грабували на шляху додому. Потім їх кидали напризволяще серед холоду Донецьких степів[1410]. Після повернення з полону до Луганська М. Г. Білозерову, колишньому офіцерові Радянської армії, пощастило знайти роботу на фабриці. Незважаючи на це, він жив у злиднях, і ввесь час боявся арешту за те, що побував у Німеччині як військовополонений. У січні 1947 p., в розпал голоду, він у відчаї убив дружину й доньку і повісився[1411].
Злочинність різко зросла. На реконструкцію промисловості Донбасу радянська влада привезла й лишила без нагляду чимало злочинців. Повідомлялося, що 1945 р. близько ста тисяч репатрійованих були мобілізовані на шахти. Деякі місцеві урядовці скаржилися, що серед мобілізованих були колишні зрадники і власовці. Хай там як,
Донбас зі своєю великою потребою в робочій силі притягував дуже різних людей[1412]. Розповідали, що всі беруть участь у грабунках. Навіть у людних місцях Донбасу людей часто били й грабували серед білого дня. Особливо приваблювали грабіжників поїзди. Щоночі людей лякали постріли з автоматів. Злочинності сприяла ще й велика кількість безпритульних на вулицях[1413].
Образ вільного степу, з усіма його проблемами, відновився у Донбасі по війні. Донбас, неначе магніт, приваблював найрізноманітніших злочинців та авантюрників. У повоєнні роки кожен десятий житель Сталіно посидів у в’язниці. Донбас швидко став відомий як місце, «де можна швидко зробити гроші». Люди збиралися на ринках, там їх і грабували. Місцями виникали бійки. У Сталіно ассирійці знову монополізували взуттєвий бізнес, а євреї— перукарський[1414]. Життя було небезпечним і голодним. Великий, створений війною дисбаланс між статями зробив жіноче життя особливо тяжким[1415]. Багато дітей залишилось без батьків. Хай там як, дітям вдавалося гратись у цьому похмурому світі, використовуючи німецькі черепи як футбольні м’ячі й розкопуючи могили німців з надією знайти щось цінне, особливо хрести. Незважаючи на реальну можливість розбійних нападів, люди гуляли по місту через нестачу інших розваг[1416].
Якщо Донбасу вдавалося зберігати елементи вільного степу, то не буде дивним, що навіть українським націоналістам він видавався місцем сховку. В кінці 1947 р., коли Українська Повстанська армія зазнала поразки в Західній
Україні, «командування У ПА віддало їм [членам У ПА] наказ рятуватися, або прикидаючись переселеними в Донбас робітниками, або пробиваючись до американських окупаційних зон у Німеччині та Австрії»[1417].
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 22 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |