баського народного харчування) начебто були позбавленими громадянських прав. В жодній їдальні Доннархарчу не було мила і рушників. Втішало тільки те, що контора Доннархарчу була поряд із ГПУ, тож затягати туди службовців Доннархарчу було зовсім не важко[880].
Справді, багатьох тягли в ГПУ. В грудні 1932 р., наприклад, двадцятьох осіб звинувачено у зриві громадського харчування на шахтах Смолянка, Рутченкове та Будьонівка у Сталінському районі через крадіжку громадських продуктів харчування. їх назвали колишніми куркулями, крамарями, царськими офіцерами і т. д. Двох звинувачених розстріляли як ворогів народу. Ще п’ятеро отримало по десять років ув’язнення. Преса повідомила, що вороги народу «отримали по заслугах»[881].
У 1933 р. було багато таких випадків. Часто, навіть коли робітникам давали їсти, харчі були зіпсованими і спричиняли отруєння. Найчастіше працівників системи громадського харчування навіть не можна було звинуватити: адже не було ні мила, ні рушників. Але преса однаково публікувала вимоги страчувати ворогів народу. Отже, з’явилися і страти[882].
У той час як багатьох несправедливо звинувачували, голодні села опиралися держзаготівлі зерна. Озброєних «бандитів» часто бачили на Донбасі. Одна така група в Дебальцеві була сформована з членів колишньої «контрреволюційної організації „Сини покривджених батьків“». Її ватажок А. Р. Радченко 1932 р. заявив, що війна у Маньчжурії неминуча, і, коли вона розпочнеться, влада впаде. Тоді, казав він, «ребята, все, гайда!». «Сини покривджених батьків» вважали, за повідомленням міліції, тиск держави на село справою євреїв: «Це влада антихристова, нею правлять жиди... Вони все золото вивезли за кордон, все добро вивозять за кордон»[883]. В різних районах були викриті осередки «повстанської армії», їхньою метою було роздмухування невдоволеності серед робітників і солдатів через погіршення постачання продуктів харчування і збройні повстання[884]. Влітку 1933 р. в селі Рубіжне колгоспного бригадира Кулешова знято з посади, як «ворога». Тоді він пішов з сокирою вбити нового бригадира і начебто сказав: «У нас два класи, ми разом жити не можемо, або тобі, або мені кінець сьогодні увечері». Кулешов не заперечував звинувачення й був розстріляний[885]. В екстремальній ситуації голодомору крадіжки зерна і підпали в зерносховищах стали буденним явищем. У пресі повідомлення про це з’являлися десь під такими заголовками: «Колхоз в руках врагов народа», «Врагам народа нет пощады»[886].
Уявлення про «ворога народу» було створене не тільки згори, а й знизу. Брутальність керування країною взагалі, а надто жорстокості під час голоду сприяли формуванню в народній уяві образу «ворога народу». Сталінське керівництво заохочувало застосування терору в кризових ситуаціях, але коли використання терору загрожувало існуванню режиму, звинувачувало людей, які безпосередньо брали в ньому участь. Тепер, коли панував голод, Москва стала наголошувати на існуванні багатьох ворогів у лавах партії. Це призвело до збільшення кількості випадкових і незапланованих актів насильства щодо місцевого керівництва, а також до перетворення насильства в засіб розв’язку суперечок між людьми. Ворог міг ховатись будь-де.
Звичайно, було багато випадків зловживання влади. Биття селян колгоспними урядовцями 1933 р. було звичайним явищем[887]. Як і в старі часи, селян карали дуже принизливо — шмагали батогами за дрібні провини, як-от короткий спочинок на полі[888]. В селі Алексеев на Донбасі голова сільради часто заарештовував селян за невиконання його наказів, бив їх і кидав у підвал сільради. В колгоспі «Червона Зірка» керівники зловили п’ятьох жінок, які крали льон, побили їх, роздягнули і водили голих по селу [889]. В іншому селі Володарського району судця, прокурор та інші службовці, що приїхали на слідство у справі крадіжки фуражу, напилися в сільраді й стріляли у вікна. Місцевий службовець Шепель, напівголий, ганявся за колгоспницями по дорозі додому, поки його не схопила бригада чоловіків. Колгоспники були «дуже обурені»[890].
Традиційні сільські форми самосуду існували й далі. Людей били і навіть убивали за крадіжку[891]. Село Комикі- вка ілюструє виправдане населенням насильство: влітку 1933 р. там обшукали хати трьох селян, звинувачених в конокрадстві, і знайшли кінське м’ясо. Партійний секретар С. І. Козьменко бив їх палицею цо голові й замкнув у коморі, щоб вибити з них признання. Іншого разу Козьменко заарештував і вбив якогось чоловіка В. через підозру в крадіжці домашнього начиння в іншого селянина. (Інший селянин, Є. Н. Черкасов, зняв із трупа сорочку й піджака). Є. Є. Несмачний побив психічно хвору Д. А. Летючу за крадіжку молока. Летюча за це підпалила його будинок. Несмачний зловив її, побив майже до смерті, а потім прив’язав камінь до шиї і вкинув у колодязь[892].
Найжорсткішим заходом радянської влади став сумнозвісний указ від 7 серпня 1932 р., що вводив нове покарання для голодних, що крали «соціалістичну власність» (навіть кавуни на полі). Покаранням була смерть, але, за наявності пом’якшувальних обставин, її могли замінити десятирічним ув’язненням. За цим законом з 7 серпня 1932 р. до 1 травня 1933 р. на Донбасі розстріляно 301 особу, а 8728 засуджено до різних термінів ув’язнення та виправних робіт[893]. Закон був жорстокий, проте, здається, запроваджували його не дуже суворо. Більшість покараних — одноосібники (середняки та незаможні)— 3461 чол., робітники — 2077 чол. і колгоспники — 1636 чол.[894]. Багато з тих, хто врятувався від смерті, не покинули Донбас і відбували виправні роботи у місцевих установах[895].
Кримінальна статистика не відображає справжньої картини хаотичного щоденного насильства в голодному Донбасі. Хоча сади й городи охороняли озброєні сторожі, багатьох з них вбивали озброєні напасники. Іноді напасників вдавалось убити, і виявлялося, що це члени партії чи робітники-ударники[896]. Самотні жінки (вдови, солдатські дружини) також часто ставали жертвами насильства. Сільське начальство ночами вдиралося до них у будинки, ґвалтувало їх і конфіскувало всі харчі, що були в хаті[897].
Москва була стурбована широким застосуванням закону від 7 серпня і насильством, яке застосовували, щоб забирати зерно в селян. У травні 1933 р. Сталін з Молотовим розіслали таємний циркуляр, у якому засуджували безладні арешти і депортації («такой разгул практики арестов» і «чрезмерный размах судебной репрессии»), і наказували припинити масові арешти[898]. Але «розгул практики арештів» у Донбасі не припинився. Хоч як дивно, резолюція ЦК компартії України від 28 жовтня засудила постійні порушення «революційної законності» і оголосила, що беззаконня було результатом ворожих дій махновців, білогвардійців, націоналістів та інших виродків[899]. Ясно, що ці елементи мали бути серед сільських службовців і членів партії, але й у партійному дискурсі деяких членів партії теж стали прирівнювані до «контрреволюційних ворогів». В очах селян колгоспна система стала нагадувати давнє кріпацтво. Якщо селяни вважали себе народом, то система з її керівниками була ворогом. Позиція селянства найкраще відбивається в їхньому розумінні Всесоюзної Комуністичної партії як другого кріпацтва[900].
Тим самим уявленням «ворога народу» оперували й робітники. До них, мабуть, ставилися краще, ніж до селянства, але все одно їхній світ був далеким від обіцяного партією раю. Новий режим дедалі більше нагадував старий. Нехтування керівництва правилами безпеки у промисловості часто ставило під загрозу життя робітників. Соціальна, культурна, економічна та політична різниця між верхами й низами в робітничому середовищі була непохитна як у прямому, так і в переносному значенні. Для багатьох робітників їхні нові комуністичні начальники стали справжніми ворогами. А тепер партія їм прямо казала, що в її лавах є вороги. Зі стиранням різниці між старими і новими ворогами традиційне протистояння між людьми та їхніми ворогами стало привабливим способом світосприйняття.
Олексій Горчаков розповідав про яскравий епізод, що трапився на Донбасі влітку 1932 р. Його туди привіз батько, «якого профспілка послала прочитати цикл лекцій»:
«Бідність, у якій жило більшість робітників, справила на мене глибоке враження. Будинки поперехилялись, майже падали. Обличчя шахтарів, покриті вугільним пилом, були блідими й змученими. Біля багатьох шахт стояли сяючі нові будинки — шахтарські Палаци культури.
Це справді були палаци — покрита паркетом підлога, величезні зали для проведення зборів, скрізь портрети вождів. Але робітники сидять у своїх хижках, занадто стомлені й голодні, щоб бувати в палаці.
«Нам будують палаци, але нема навіть пристойної лазні, щоб змити з себе вугільний пил»,— казали вони.
Відтоді я майже ніде не бачив такої люті. Я пам’ятаю першу лекцію мого батька. Майже хором робітники почали кричати:
«Нащо розказувати нам про Шекспіра? Невже це все, що нам треба, ти, жирна...»
Лекцію перервали, а згодом директор Палацу культури, старий комуніст, герой громадянської війни, сказав нам:
«Ви справились не так уже й погано. В нас тут бувало й гірше».
Я бачив й інакше життя на Донбасі. Біля однієї шахти, окремо від казенних хатин шахтарів, стояли рівненькі ряди білих будинків з черепичними дахами. Неподалік паслося стадо гладких корів. Це були будинки шахтарів-комуністів, що приїхали з Німеччини працювати в СРСР»[901].
Якби Горчаков уважніше придивився до суспільства, він побачив би «зовсім інакше життя» керівників та інженерів. 1932 р. середня житлоплоща інженерно-технічного персоналу була в два з половиною рази більшою, ніж у шахтарів[902]. Дружини техніків та інженерів не товклися в чергах за харчами. (Кажуть, ці дружини, що нудьгували з неробства, були великою проблемою: вони ходили до ворожок і розпускали чутки, як, наприклад, про неминучий наступ білих та козаків)[903]. Пільгове постачання продуктів не раз призводило до бійок дружин інженерів й техніків з дружинами робітників. Коли сім’ю одного інженера випадково чи через нестачу житла поселили в робітничому бараці, дружина одного робітника посварилася з дружиною інженера, а її чоловік вдарив самого інженера, той дав здачі. Такі випадки часто траплялися на Донбасі[904]. В січні 1933 р. були навіть спроби вбивств інженерів та техніків на шахті № 13/18 у
Сталіно[905]. В жодному з цих випадків не згадано, чи інженери й техніки, про яких ішлося, були старими «буржуазними» спецами чи новими комуністичними фахівцями (кількість яких збільшувалась). Ця неясність явно контрастує з попередніми роками, коли «буржуазних спеціалістів» чітко відокремлювали й нападали на них як на певну верству.
Начальство знущалося з робітників, і це означало, що й робітники ставилися до них не краще. На шахтах «Смоля- нка-11», «Комлев», «Малахін» та інших начальники часто били робітників[906]. На шахті № 2 в Ізварино, комуніст-де- сятник С. Артемов часто погрожував браунінгом й іноді стріляв з нього. 23 квітня 1933 р. він обстріляв робітничі будинки, налякав жінок і кинувся їх доганяти[907]. На іншій шахті, Володарській, керівник Самарський застрелив свого водія. Про причину нічого не відомо. Наступник Самарського, Гагонін, теж без явної причини, застрелив завідувача шахтної крамниці Полянського. На шахті № 17/17 помічник керівника Козлов намагався переспати з дружиною якогось Німошкоденка. Коли Козлов пригрозив вигнати її разом з чоловіком з роботи, Німошкоденко пішов в адміністрацію, де його зустрів начальник Ковбас і сказав забиратися геть. Коли той відмовився, Ковбас двічі сильно вдарив його в обличчя браунінгом[908].
Каліцтва і смерть часто траплялися на шахтах. Смертність у вугледобувній галузі різко зросла з 539 чол. 1932 р. до 782 1933 р. і 826 1934 р. (кількість робітників у цей період була приблизно сталою через припливи й відпливи робочої сили)[909]. Раніше всю відповідальність за нещасні випадки покладали на спеців, але тепер і керівни- кам-комуністам доводилося відповідати на звинувачення в злочинній недбалості. На деяких шахтах керівники були засуджені на різні терміни, навіть на десять років[910]. Від таких звинувачень було вже недалеко й до «контрреволюційного шкідництва». Часта аварійність стала дуже болючою темою в 1936—1938 рр.
Керівництво не стало популярнішим після ухвалення в листопаді 1932 р. драконівського декрету, який давав адміністрації право звільняти робітника навіть за одноденну відсутність без поважної причини[911]. Робітники панікували. Щоправда, закону про прогули не завжди дотримувалися буквально: досить нерозумно звільняти робітників на ринку праці, де попит значно вищий від пропозиції. А проте було безліч випадків, коли робітників звільняли відповідно до цього закону[912]. Влада адміністрації в цих умовах видавалась робітникам бездушною, гнітючою і свавільною. На одній з шахт, згадує свідок, вісімнадцятирічний Петро Терещенко захворів і не з’явився на роботу. Коли він прийшов наступного дня, його безпосередній керівник М. М. Пісковий, виходень з того самого села Київської області, що й Терещенко, сказав йому: «Здохнеш! Сукин син, і більше ти не підеш на працю!» Пісковий не дозволив йому знову стати до роботи. Через дев’ять днів Терещенко помер від голоду[913].
Той самий свідок пригадав, як жахливо знущалися з людей. 1934 р., коли він одного разу з товаришами закінчив роботу, їхній керівник, Пісковий, можливо, той самий, якого згадувано вище, запитав одного з них, чому той видобув так мало вугілля, всього дві вагонетки, і наказав йому піти вибити ще. Виснажений шахтар склав руки і відповів: «Та куди я піду? Я вже готовий. Дай мені хрест, я вже готовий». Він був жахливо змучений і худий, як патик. Сказав: «Я вже готовий. Дай мені свічки і хрест — я вже нікуди не піду»[914]. Ситуація з постачанням харчів і далі була тяжкою проблемою. На кораблебудівному заводі в Маріуполі член партії Коляда під час суперечки на загальних робітничих зборах 10 липня 1934 р. сказав: «Вот есть дети у нас, рабочих, и есть дети у хозяйственников, одни живут хорошо, а другие голодают». Колишній член партії Сентюрін повів далі: «У нас нет доверия никому, живут только руководители, а они не видят, как живет рабочий класс. Советский контроль не нужен. Он все равно ничего не сделает. Нам нужно самим взяться за дело, бросить работу, разгромить столовые», бо вони «не наши». 3 150 присутніх робітників лише шістдесят взяли участь у голосуванні, решта утримались[915].
На Донбасі на владні відносини часто впливав етнічний фактор. Багато українських селян свідчать, що всі керівники та начальство були іншої національності, в основному росіяни[916]. Важливо не те, чи це правда, а те, як українці сприймали росіян. Навіть ті, хто здійснював колективізацію, розкуркулення та хлібозаготівлі, були українцями, селянам вони видавалися урбанізованими, а отже, русифікованими. Для українських селян утиски, результатом яких був голод, стали просто ще однією спробою Москви посилити владу росіян. Москва, своєю чергою, боялась українського націоналізму як сепаратистської сили, яку, як і в часи революції та громадянської війни, підтримувало населення сіл, де жила переважна частина українців.
Інші народи також страждали через своє походження. Однією з причин могло бути просто те, що серед них було більше заможних селян, ніж серед українців чи росіян. Але лише цей фактор не пояснює того страшного терору, який був спрямований проти національних меншин, навіть якщо тієї пори почали загалом скасовувати національні територіальні одиниці. Грецьких і німецьких селян піддали масовому розкуркуленню. Майже одну десяту частину грецьких селян депортували[917]. В одному з грецьких районів ЗО відсотків населення вимерло з голоду[918]. В нещодавно спустілих районах оселилися росіяни. Як результат, у середині 1930-х років міжетнічна ситуація на Донбасі стала, як влучно сказав один історик, «вибухонебезпечною»[919]. Яку небезпеку могли становити режиму греки, збагнути важко.
Українці й українізація уявлялися Москві серйозною загрозою російській політичній гегемонії. Колективізація й індустріалізація стимулювали рух багатьох українців на Донбас такою мірою, що змінили етнічний склад Донбасу на їхню користь. Ця тенденція підбадьорила націоналістів і занепокоїла Москву[920]. Пролетарські й в основному російські міста України тепер заполонили українські селяни, чия політична лояльність не могла не бути під підозрою. Село було головною підтримкою українського націоналізму, але ідеологію та ресурси виробляло й постачало місто. Урбанізацію та індустріалізацію часто асоціюють з виникненням сучасного націоналізму, і це слушно у випадку Донбасу. Люди весь час рухались, і представники різних верств і географічних регіонів пермішувались у містах. Це зробило питання національної свідомості дуже важливим в українських містах[921]. Москва постала перед загрозою ерозії, користуючись її жаргоном, пролетарських міст, спричиненою не лише малою буржуазією, а й націоналістичними селянами.
Етнічна напруга була дуже явною в містах і селах Донбасу. Росіяни називали українців «хохлами», українці росіян «кацапами»[922]. Росіяни вимагали, щоб українці говорили російською, і чули у відповідь, що вони в Україні, а не в Росії[923]. У Красному Лучі (колишній Криндачівці) були випадки бійок українських шахтарів з російськими[924]. Українізація розлютила багатьох росіян. Вже наприкінці 1920-х pp. рівень українізації Донбасу був дуже значним і ще зростав. Письменник Антоненко-Давидович, який побував на Донбасі 1929 p., був щиро вражений ходом українізації в Юзівці (Сталіно), яка раніше «здавалась безнадійно зрусифікованою». Хоча майже всі українські таблички були з помилками, він з радістю помітив, що українізація прогресує з низів, з шахт і заводів[925]. Коли в російські школи привезли вчителів із західних регіонів України, російські робітники стали протестувати[926].
Хоч яка там була причина, але загальний наступ на українізацію і український національний комунізм почався 1933 p., якраз у розпалі голодомору. Терор був спрямований не лише проти «шишок» у містах і селах. Українських вчителів часто звільняли з роботи і заарештовували як «класових ворогів». 1933 р. 10 відсотків українських вчителів забрано зі шкіл як політичних ворогів[927]. На Донбасі майже всі українські школи перевели на російську мову викладання; технічні школи всі використовували лише російську, а українську вважали іноземною. Багатьох людей, що здійснювали українізацію, репресовано[928].
Українських робітників на Донбасі ніхто не захищав від цього наступу. Ще на початку терору влада дуже жорстоко ставилася до підозрюваних в українському буржуазному націоналізмі. Зокрема П. Лисенко, донбаський робітник, якого заарештовано 1932 р. як «українського повстанця», засвідчив, що таємна поліція піддавала його тортурам. Начальник НКВД Орджонікідзе (колишнє Єнакієве), міста, де його арештовано, «наблизився до мене і плюнув в обличчя». Тортури, яких він зазнав, «годі описати»:
«Три імені наганяли особливий страх у серця в’язнів. Це були: Димитрієв, молодий і дуже худий росіянин, невисокий на зріст і з сірими очима, блондин Цукеров і Свірський. Ці три різники змушували людей вішатись у камерах, як зробив молодий український вчитель Та- рануха. Дехто різав собі горлянку шматками бляхи. Це трапилося з агрономом-українцем Ященком, що працював у Ворошиловському колгоспі. Він був одружений, мав сім’ю. Іншого молодого українця, двадцятип’ятирічного агронома з Нікітовського колгоспу на Донбасі, заарештовано за те, що він начебто був повстанцем і вбивав худобу. Бідолаха не міг витримати тортури і спробував повіситись, але охоронець помітив і зняв його. Згодом його засудили до восьми років концтаборів, хоча він був абсолютно невинним».
Коли сирота, якого запроторили до в’язниці, попросив більше їжі, наглядач, росіянин, сказав йому:
«Дурню, ти маєш радіти, що тебе тут задарма годують. Такі, як ти, помирають на вулицях, а тобі пощастило сюди потрапити і проїдати раціон радянських службовців»[929].
Чи справді Москва морила голодом Україну, щоб зламати її опір, невідомо, але ясно, що голодомор покінчив з українізацією і привів Україну під пряме керівництво Росії.
Антисемітизм довго не помирав на Донбасі. В листопаді 1932 р. в Краматорську, на півночі Донбасу, член партії з 1917 p., робітник Котляров, розкритикував партію за голод. Він боровся за свободу, а «тепер робітникові та селянинові вже не можна жити». Потім він звинуватив євреїв: «Жиди займають відповідальні посади, особливо міцно вони засіли в ГПУ. Чому ми жидів не вирізали? Все одно будемо бити їх»[930]. 1933 р. в шахтарській школі у Чистякові помічник директора, член партії Бутенко, разом з іншими комуністами і комсомольцями Рибальченком, Поліщуком і Євстаф’євим тероризували найкращого учня Бе- ренбека. Вони пробралися серед ночі в його кімнату, змусили пити гуміарабік й побили в темряві, іншого разу витягли його з ліжка, наплювали в лице і викинули з гуртожитку на вулицю. Його звинуватили в крадіжці овочів, поставили до стінки й погрожували гвинтівкою, а потім замкнули в кімнаті. Коли їх заарештували і звинуватили в антисемітизмі, в школі казали: «Якби це зробили росіяни, суду б не було. Варто було побити жидюгу, і організували суд...»[931]
Коли комуністичні зверхники вдалися до самої брутальної сили, щоб подолати голод, традиційне протистояння між народом і начальством або верхами й низами, між «ми» і «вони» великою мірою пояснювало людям, який тепер світ навколо них[932]. Як і «ворог народу», термін «народ» був класово нейтральним, абстрактним уявленням, яке розуміли по-різному. «Щиро вірні», як-от згаданий вище Леонід Лиходєєв, вірили у мудрість партійних вождів і дурість народу. При цьому міфічний народ був розділений етнічно, релігійно (нерелігійно) і ще багатьма іншими факторами, як-от професія, рівень майстерності, розмір заробітної платні. В усіх групах і підгрупах, зокрема і в межах сім’ї, будь-яку єдність підточували доноси. Лиходєєв, наприклад, захоплювався історією про Павлика Морозова, який доніс на свого батька як на ворога. Батько Лиходєєва відзначив, що виховує у себе вдома чекіста[933]. Ця заувага могла бути й жартом, але вона ясно показує атмосферу, в якій жили люди.
З погляду Сталіна, не було різниці, чи є у ворога партквиток, чи немає. Виклики його владі поставали і в партійному, і в позапартійному середовищі, а ворог — це ворог, байдуже — комуніст чи ні. Не було гарантії, що вороги не вдадуться до терору: в Росії була давня традиція політичного тероризму, і з 1928 р. служба безпеки була особливо посилена навколо лідерів. Якщо вірити Молотову, тоді досить було б убити лише Сталіна і ще двох чи трьох вождів, щоб усе розвалилося[934]. Не було й певності, що старі більшовики, майстри конспірації, не вдадуться до інтриґ, щоб зіпхнути його. Не можна ігнорувати чутку, на яку часто посилаються, що на XVII з’їзді партії («з’їзді переможців») в січні—лютому 1934 р. близько 300 делегатів проголосувало проти Сталіна. Хоч яка там була причина, але на тому самому з’їзді Сталін жорстко розкритикував різних «вельмож», які, за Сталіним, вважали, що постанови партії й радянські закони «писаны не для них, а для дураков... они незаменимы... могут безнаказанно нарушать решения руководящих органов». Сталін сказав, що цих «зазнавшихся вельмож» треба «снимать с руководящих постов, невзирая на их заслуги в прошлом», і почув вигуки з аудиторії: «Правильно!»[935] Делегати не зрозуміли, що їх скоро будуть масово усувати як «вельмож».
У Сталіна були причини боятися й народу. Луганський робітник Колінов зреагував на самогубство М. О. Скрипника, головного будівничого українізації, в липні 1933 р. сподіванням, що Сталін скоро наслідує гарний приклад: «Якщо вже т. Скрипник допрацювався до того, що застрелився, то тепер треба чекати, поки, може, застрелиться й Сталін»[936]. Можливо, що давній міф віри в доброго царя все-таки вижив, як показує оця записана в Луганську пісня:
Дорогий наш батько Сталін,
Приїжджай та подивись,
Як ми в ТСЗОі нажились,
Хата раком, клуня — боком,
Ще й кобила з одним оком,
А на хаті прапор в’ється,
В душі серце ледве б’ється;
На прапорі серп та молот,
А у хаті — смерть і голод[937].
Це можна інтерпретувати і як вияв озлобленого відчаю. Люди розуміли, що Сталін — причина їхніх злиднів:
А сонечко сходить,
Та все звідтіля:
Від Сталіна-батька З Москви, із Кремля[938].
Уважний нагляд органів безпеки виявив існування широко розповсюдженого народного невдоволення й ворожості: час від часу траплялися селянські бунти і робітничі страйки. Проте оцінити народні настрої було дуже важко, бо ці настрої були загнані в підпілля. 1933 р. в Україні був поширений такий «контрреволюційний анекдот»: «Ленін завжди ходить в черевиках, бо працював чисто, а Сталін ходить у чоботях, бо погруз по коліна в багні»[939]. Один розкуркулений петлюрівець, що втік на Донбас, обпльовував портрети Сталіна («сучий син») і вибирав їм очі. Його онуки, бачачи це, почали робити те саме[940].
Повернувшись у села, коли голод вже вщухав, люди побачили дуже мало тих, хто вижив. Вони співали:
Ні телиці,
Ні свині —
Тільки Сталін на стіні[941].
Ця пісня, можливо, засвідчує лише цинізм і покірність населення. А проте списувати все на провокації можна тільки коштом недооцінки народного обурення. Сталін, безперечно, мав ворогів. Але скільки — цього не знав ніхто, навіть служба безпеки.
Розділ 6
ВЕЛИКИЙ ТЕРОР
Великий терор відбувався на тлі привиду війни, що поставав і на Заході, і на Сході. Це був превентивний удар по ймовірних ворогах, тих, у чиїй вірності сумнівався Сталін. На Донбас, притулок для позбавлених громадянських прав, була спрямована найвища хвиля терору. Політичні та економічні керівники Донеччини були заарештовані, десятки тисяч невинних людей — страчені. Дані, які ми маємо, дають змогу зробити висновок, що удар по Донбасу був найнищівніший в Україні. Щоправда, він частково пом’якшувався тим, що Донбас був особливо важливим промисловим центром.
Терор проти «ворогів народу» вів, зрештою, до самопо- разки, бо категорія «ворогів» стала всеохопною. Якби терор не зупинили, він би знищив геть усе населення.
Три «добрі» роки. Вбивство Кірова. Стахановський рух
Подолання голоду навіяло масам оптимізм. Як влучно сказав Наум Ясний багато років тому, 1934—1936 рр. були «трьома,добрими“ роками», коли відбувся вагомий приріст промислового виробництва *. Почасти цей приріст відбувся завдяки стахановському рухові,— рухові за підвищення продуктивності праці, розпочатому 1935 р., проте є підстави вважати, що величезні інвестиції, здійснені такою дорогою ціною для народу, нарешті дали плоди. Згідно з офіційною статистикою, видобуток вугілля, наприклад, зріс із 51 мли. тонн 1933 р. до 80,7 мли. тонн 1938 p.; виплавка чавуну і сталі в Україні з 1932 по 1937 р. зросла ще більше — з 3,9 до 8,8 млн. тонн і з 3,1 до 8,5 млн. тонн відповідно[942]. До цієї статистики треба ставитися з певною часткою сумніву, але зростання, принаймні кількісне, очевидне.
Подолання нещадного голодомору, як уже згадувалося, викликало ентузіазм у партійних колах. Це почуття ще довго не розсіювалося. Звісно, скасування карткової системи в 1934—1935 pp. дало позитивні наслідки. У Донбасі, тільки-но скасували пайковий розподіл хліба, люди билися за нього в страшенних чергах, але, коли налагодилося надійне хлібопостачання, заспокоїлися[943]. Письменник Костянтин Симонов згадував 1934 р. як «рік найсвітліших надій мого життя»: країна подолала труднощі, жити стало легше — і духовно, і матеріально[944]. Дехто і справді стверджує, що 1934—1935 pp. були «весною» і часом «перебудови». В містах карткова система, цей символ матеріальних злигоднів, була ліквідована; в селах знищено сумнозвісні політичні відділи, а новий колгоспний статут, принаймні на папері, віддав землю в користування селянам[945]. Олена Булгакова, дружина письменника М. Булгакова, записала в щоденнику за 31 грудня 1934 p., яким щасливим був той рік: «Господи, только бы и дальше было так!» [946] Німецький утікач Вольфганг Леонгард згадує, що десь такий оптимізм панував 1935 р. й у столиці: «Найгірше тепер позаду. Має бути краще. Навіть політич- на система стане демократичнішою — це видно навіть із проекту нової конституції». Такі сподівання були головною темою численних дискусій того року[947].
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |