Досвід громадянської війни поставив перед більшовиками дуже серйозну теоретичну і практичну проблему. Якщо більшовицька партія вважала справжніми пролетарями тих робітників Москви і Петрограда, які вистояли в роки громадянської війни, і «напівпролетарями» тих, хто втік у село, то чи не можна застосовувати ці самі критерії до шахтарів Донбасу? Хіба не можна назвати «справжніми пролетарями» тих робітників, які оселилися на Донбасі і залишалися під владою білих і різних банд? І хіба не можна вважати «напівпролетарями» тих робітників, колишніх селян, які втекли з Донбасу, ймовірно, разом із більшовиками, що відступали?
До особливих умов громадянської війні слід додати ще й історичну спадщину степу. На Донбасі політичні альтернативи виникли не лише під час громадянської війни, вони вже існували в традиціях та міфах козаків і вільного степу. Як свідчать події 1917 р., більшовики здобували все більшу підтримку серед робітників Донбасу. Але робітники виявляли прихильність не тільки до більшовицької партії. Вони хотіли протистояти всім зовнішнім силам і боротися за все, що, на їхню думку, захищало їхню свободу та честь. Отже, підозра більшовиків до післявоєнного Донбасу посилювалася історичною спадщиною Донбасу.
З погляду партії, цю причаєну підозру нейтралізувала глибока ворожість робітників до представників старого режиму. Ті робітники, які залишилися під час панування білих та озброєних банд, відчайдушно працювали, щоб вижити. їхню ворожість ще більше посилив гіркий досвід громадянської війни. Громадянська війна була не просто звичайною громадянською війною. Для підтримки білих та українських націоналістів у неї втручалися практично всі найбільші капіталістичні країни, зокрема й ті, які інвестували в Донбас великі капітали. Тому в уяві робітників прихильники старого режиму були представниками іноземних інтересів. Такий погляд зміцнювали й послуги, що їх антирадянські сили надавали іноземним концернам, які переважали в економіці Донбасу. Коли повернулись більшовики, в Луганську залишилося мало інтелігенції; більшість утекла з білими. Тому до тих небагатьох інтелігентів, які залишилися (і цілком могли бути на боці більшовиків), більшовики ставилися «украй жорстоко»[533]. Таким чином, навіть у післявоєнні мирні часи «спецеедство» й далі існувало серед шахтарів Донбасу.
Розділ 4
НОВА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА
Нова економічна політика була загалом успішною у своїй безпосередній меті — відродити господарство країни, зруйноване війною, революцією та громадянською війною. Однак економічна вигода для Донбасу зокрема була аж ніяк не такою очевидною. І, безперечно, не досягнули в Донбасі й політичної мети — відновлення громадянського миру після класової війни. Мир був неміцний, а Донбас — так само некерований. Як і раніше, Донбас приваблював велику кількість людей, що не ладнали з законом. У донбаських шахтах знаходили притулок і роботу не тільки особи, позбавлені громадянських прав, а й колишні «капіталістичні» вороги (переважно інженерно-технічні кадри), що поверталися для відбудови промисловості, цього разу як номінальні підлеглі нового, комуністичного начальства. Друзі й вороги нової влади були змушені працювати пліч-о-пліч за нового політико-економічного устрою. Дуже мало людей вірили, що нова економічна політика (неп) буде фінальним акордом революції.
Неміцний мир
Як був у нас Микола-дурачок,
То хліб був п’ятачок,
А як прийшли розумні комуністи,
То нічого стало людям їсти.
Хліба ні за які гроші не дістанеш[534].
Результати громадянської війни визначив загалом початок 1920 р. Однак багато українських селян аж ніяк не могли порівняти новий режим зі старим, що й засвідчує ця народна пісня. Озброєні загони Махна та інші «бандити» ще кілька років порушували тяжко завойований мир[535]. Характерно для Дикого степу те, що багато цих бандитських груп діяли в Донбасі: Махно, Сабонов, Белаш-Кири- ленко, Фома Кожа, Каменюк, Золотий Зуб, Погорєлов, Громов, Мілюшенко, Шкіпко, Сироватський, Жугін, Дон- ченко, Маслаков, Сичов, Жорж Бабицький (це лише деякі з імен). Навіть у грудні 1924 р. повідомляли, що в Донбаському краї «не було навіть натяків на утвердження робітничо-селянської радянської влади»[536]. Ці «бандити» начебто мали «цілковиту підтримку селянського населення»[537]. А тим часом червоний терор тривав. Чека Донецької губернії розстріляла в червні 1920 р. 31 чоловіка, 15 у другій половині липня, ЗО у другій половині серпня і 22 у першій половині вересня[538].
Обставини 1920 р. поставили перед радянською владою й величезне економічне завдання: треба було відновити виробництво. Видобуток вугілля впав більше, ніж на 80 відсотків, з 1751 млн. пудів 1916 р. до 338 млн. пудів
1919 р.; жодна з шістдесяти п’яти доменних печей, які 1913 р. працювали на повну потужність, не діяла на початку
1920 р.[539]. Навіть наприкінці 1920 р. виробництво чавуну до- сягло лише 0,5 відсотка довоєнного рівня[540]. Загалом 1921 р. була закрита майже половина всіх донбаських заводів [541]. А взагалі донбаське населення майже не було чим годувати і у що вдягати. Восени 1919 р. 80 відсотків усіх коней, яких використовували на роботах у донбаських шахтах, або передохли від нестачі фуражу, або стали здобиччю білих[542]. Між Донбасом і Москвою не було ніякого зв’язку — ані телеграфного, ані поштового, ані персонального; офіційна кореспонденція з Москви йшла до Донбасу кілька місяців [543].
Щоб збільшити видобуток вугілля в Донбасі, радянська влада вживала жорстких заходів: організувала «політичні відділи» для зміцнення дисципліни і політичного контролю; використовувала вояків Червоної армії як робочу силу; мілітаризувала донбаську вугільну промисловість (що передбачало прикріплення робітників до шахт)[544]. «Багатьох [терецьких] козаків», які в громадянську війну боролися проти більшовиків, вислано на примусові роботи в донбаські копальні[545]. У 1920 р. профспілки шахтарів відібрали в меншовиків, і, як згодом писав М. П. Томський, голова профспілок, створили заново згори [546]. Ю. (Г.) Л. П’ятаков, який був головним керівником донбаської вугільної промисловості в 1920—1921 рр. і в кабінеті якого проводили засідання бюро профспілки [547] , був таким деспотичним, що його назвали «завойовником серед папуасів»[548]. За його правління профспілки об’єднали з політичними відділами для зміцнення дисципліни на шахтах [549].
Емма Ґолдмен, американська анархістка, яка відвідала Харків 1920 p., описує жахливі умови, що панували скрізь. Вона пише, що інженер, який працював на Донбасі, розповів їй:
«Насправді донецькі шахти були в найжалюгіднішому стані... З робітниками поводилися, як із худобою. Вони отримували гидку їжу, ходили майже босі, були змушені працювати, стоячи по кісточки у воді. Через такі умови видобуток вугілля був мізерний. «Мені, як одному з членів комітету, доручили розслідувати ситуацію і доповісти результат,— сказав інженер.— Наш звіт був аж ніяк не схвальним. Ми знали, що небезпечно подавати факти такими, якими ми їх виявили: ми могли б опинитися в Чека. Але ми вирішили, що Москва повинна знати про ці факти. Система політичних комісарів, загальна неспроможність більшовиків, паралітичний вплив державного апарату зробили майже неможливою нашу конструктивну роботу в Басейні. Це була гнітюча невдача»[550].
Інші повідомлення подають ту саму гнітючу картину[551]. Троцький, відомий своїм жорстким і авторитарним стилем керівництва, пройнявся симпатією до шахтарів після поїздки в Донбас у листопаді і грудні 1920 року. Він послав телеграму Леніну 19 листопада: «Становище Донбасу украй важке. Робітники голодують, одягу немає. Незважаючи на революційно-радянський настрій, страйки спалахують там і тут. Доводиться дивуватися тому, що робітники взагалі працюють»[552].
У Донбасі перехід від «воєнного комунізму» громадянської війни до ринкового непу виявився дуже болісним процесом і для робітників, і для Москви. Як писав Троцький, страйки з вимогами підвищити платню, забезпечити одягом і харчами затопили Донбас[553]. Багато робітників не могли працювати просто тому, що в них не було взуття чи одягу, або і того, і того[554]. Щоб ослабити «контрреволюцію» в країні і компенсувати нестачу робочої сили, органи Чека брали куркулів заручниками і примушували їх працювати на шахтах[555]. Із 1920 р. на копальнях почали створювати «концентраційні табори» і для порушників дисципліни, і для злочинців і політв’язнів[556]. І хоча кінець війни приніс мир, цей мир виявився нестійким. Тому не дивно, що в пам’яті радянських громадян, які в 1920-х роках були дітьми, ці часи пов’язані більше з голодом, стражданнями й гіркотою, а не з задоволенням[557].
Москва надавала Донбасу досить значну матеріальну допомогу. Але оскільки вся країна перебувала в глибокій економічній кризі, ця допомога не могла полегшити скрутного становища Донбасу. Намагаючись удосконалити систему, влада засипала робітників політичними доносами, звинувачувала & у контрреволюційному мисленні. Про це йшлося не лише в публічних заявах, а й у численних таємних рапортах Чека. Наприклад, у рапорті Чека Донецької губернії за червень 1920 р. йшлося про продуктові страйки в Юзівці та в інших місцях і стверджувалося, що робітниками керували «шкурні питання», що робітники продемонстрували тільки свою «несвідомість і політичну неосвіченість»[558]. В іншому рапорті Чека за вересень 1920 р. повідомлено, що робітники вимагали лише взуття, одягу і харчів і що їм бракує «свідомості» тоді, коли вся країна страждає від економічної руїни. Отже, за висновком таємної поліції, ці вимоги йшли від «темних осіб» з антирадянськими поглядами, які проникли в середовище робітничого класу[559].
З другого боку, у цілком відмінному «суворо секретному» (на відміну від просто «секретного») рапорті Чека за грудень робітничі страйки пояснено нестачею харчів, одягу і взуття, повідомлено про обурення серед населення загалом, наведено слова людей, які скаржилися, що «ми раніше були забиті буржуями, а тепер радянська влада виїжджає на нас... а діти буржуїв і самі буржуї пробралися в установи і розкошують, як і раніше... а вони, що б’ються за свободу, батьки і брати, загинули в боях з контрреволюцією, голодні і холодні»[560]. Доступ до такого відвертого рапорту був обмежений навіть серед «цілком таємних» документів.
Хай там як, проблему політичної мотивації робітників, які жили в таких умовах, збагнути нелегко. Тривога, яку викликали «підозрілі люди», почасти була породжена усвідомленням того, що Донбас історично надавав притулок різним утікачам. У роки громадянської війни багатьох куркулів та інших, у кого були причини тікати від більшовицької влади в різних регіонах країни, підозрювали у втечі на Донбас[561]. Крім того, 1917 р. Донбас був опорою соціалістів-революціонерів (есерів) і меншовиків, і в Чека були підозри, що їхній вплив зберіг свою силу[562]. Важко визначити, наскільки сильними були ці політичні партії. Таємна поліція уважно стежила за цими та іншими небі- льшовицькими угрупованнями. У своєму рапорті за липень 1920 р. таємна поліція подала дані, що в Юзівці було тридцять п’ять меншовиків і назвала імена всіх активістів. В Алчевську була організація боротьбистів (відгалуження партії українських есерів, багато яких 1920 року перейшли на бік більшовиків), що нараховувала тридцять одного члена, майже всі — шахтарі. В Чистяковому було тридцять два есери, дванадцять правих і двадцять лівих[563]. Згідно з іншими рапортами, багато есерів і меншовиків заповзли до партії більшовиків. Наприклад, Єнакієвський комітет більшовицької партії складався «майже повністю з есерів»[564]. Таємна поліція застосовувала різні репресивні методи до всіх небільшовицьких партій[565]. Меншовиків, таким чином, загнали в підпілля, та їхній вплив ще досить добре відчувався в Донбасі в 1920-х pp.[566].
Виклик більшовицькій владі йшов і з середовища самої партії. Так звана демократична центристська фракція української комуністичної партії, що критично сприймала відсутність у партійного керівництва турботи про демократичні принципи, була досить сильною, щоб забалотувати прихильників Москви і Леніна на четвертій парткон- ференції в березні 1920 р.[567]. З двадцяти чотирьох делегатів від Донбасу двадцять один проголосував проти принципу одноосібного керування в промисловості, який обстоював Ленін, і висловився за колективне керування[568]. Інша фракція, «Робітнича опозиція», яка так само дбала про демократію і захист інтересів робітників, теж мала значний вплив у Донбасі в 1920—1921 pp. Наприклад, у лютому 1921 р. в партійній організації Юзівки було сорок п’ять прибічників Леніна, вісімнадцять — «Робітничої опозиції», і сім — демократичних центристів. Деякі страйки організовували ці розкольники[569].
Очевидний брак політичних симпатій у донбаських робітників вправляв у відчай усі партії. Іван Майстренко, якого тоді послали на Донбас укапісти (комуністичне ліве крило Української соціал-демократичної партії, яке 1925 р. стало частиною більшовицької), залишив такі свої враження: укапісти, здається, мали більшу підтримку серед донбаських робітників, аніж більшовики. Проте ті робітники, які підтримували українських комуністів, не мали ніякого відчуття національних проблем. Вони просто хотіли побачити, як українські комуністи покращать їхнє життя, вони думали: «Ну, якщо нічого не виходить зі всеросійською партією (більшовиків), спробуймо з українською»[570].
Насправді було чимало ознак, які провіщали тривоги і клопіт панівній (всеросійській) партії. У Несвєтаї, у східному Донбасі, преса повідомляла, що робітники вважають, що партія стала закритою кастою і рядові робітники, шахтарі і взагалі «чесні трудівники» незадоволень Дії місцевих комуністів були такі, що партія здавалася лише засобом досягнення добробуту, недарма деякі старі шахтарі заявляли: «Набридло працювати, хочу записатися в партію комуністів»[571].
Із закінченням громадянської війни настав суворий голод, який виник внаслідок того, що економіка була зруйнована, радянська влада конфіскувала зерно, сталася посуха. Найсильніше голод ударив по Волзькому басейну, проте тяжко постраждала і велика частина України, зокрема Донбас. За словами одного свідка, Н. М. Бородіна, маленького сина донського козака, який уже дорослим описав пережите у книжці “One Man in His Time”, у Ka- менську «люди мерли, як мухи восени». Коти і собаки «зникли з вулиць: або їх з’їли, або їх тримали під замком ті з небагатьох, у кого було вдосталь їжі. З річки Донець навіть зникла риба, казали, що вода отруєна трупами, які скидали в річку під час громадянської війни... За шматок хліба часто вбивали»[572]. Озброєні банди, користуючись нагодою, нападали на села, залізниці, шахти й заводи. В жовтні 1921 р. в деяких місцях Донбасу їхня діяльність «виросла до неймовірних розмірів». Вони застрелили «багатьох кращих робітників»[573]. Скрізь ходили чутки про торгівлю людським м’ясом. Наприклад, у колишньому Олександрівську-Грушевському, перейменованому в лютому 1920 р. на Шахти, на ринку поблизу залізничної станції затримали стару жінку за підозрою в тому, що вона продавала людське м’ясо. За словами Н. М. Бородіна (який опух від голоду і купував у неї і їв приготоване м’ясо, про що він згодом дав свідчення), її хату обшукали і «знайшли дві діжки, в яких лежали посортовані і засолені частини дитячих тіл, а також оскальповані голови». Боро- дін пише, що люди розповідали, що
«ці продавці людського м’яса заманювали безпритульних волоцюг із потягів, які проїздили повз станцію, вели до себе додому і вбивали їх; їх викрили тільки тоді, коли вони стали нахабно красти дітей у сусідів. Я не намагався з’ясувати якісь подробиці. Я втік звідти за першої нагоди, скориставшись заворушенням, коли натовп почав бити старого [чоловіка старої жінки] і його жінку, а міліція марно намагалася зупинити людей. Мабуть, їх забили до смерті. Останнє, що я бачив, це чоловік, який стояв навколішки на снігу, червоному від крові.
„Вбийте їх! Вибийте їм мізки!“— кричав натовп, а жертви вищали, як свині»[574].
У Каменську чинили суди над людоїдами[575].
В Макіївці ситуація була така сама. Отець Неве, який пережив цей страшний період у Макіївці, писав у лютому 1922 року:
«Ми бачимо сцени, які нагадують опис облоги Єрусалима у Йосифа Флавія. Матері вбивають своїх дітей, а потім накладають на себе руки, щоб більше не страждати. Скрізь ми бачимо людей зі змарнілими обличчя-
Малюнок 4.1. Безпритульні діти в Донбасі, 1921 р. Донецький краєзнавчий музей. |
ми і розпухлими тілами, людей, які ледве волочать ноги, яким доводиться їсти дохлих котів, собак і коней. Не дивно, що тут так часто трапляються тиф, холера, цинга і навіть сап... Голод триває. Ми мало не почуваємося винними, коли їмо шматок хліба, і бачили так багато жахливих речей і чули про них від інших, зокрема і про людоїдство, що наші почуття отупіли. А до жнив ще довгі два місяці... Люди мруть як мухи від голоду й тифу, а тепер ще й з’явилася страшна холера»[576].
У Донецькій губернії лише в першій половині квітня 1922 року зафіксовано, що 1075 дітей і 1038 дорослих померли голодною смертю[577]. В Єнакієвому лікарняна підвода щовечора їздила вулицями, підбираючи трупи і напівмертвих людей, чиї вії ще тремтіли[578].
Запроваджуючи репресивні заходи, голова Чека Ф. Е. Дзержинський попереджав, що політичні репресії спрацюють лише тоді, коли покращиться становище робітників[579]. Навіть співробітники Чека жили в жахливих матеріальних умовах, і дехто з них, так само як і змучені голодом солдати Червоної армії, втікали до «бандитських» партизанських загонів[580]. Як співалося в пісні, записаній тоді в Юзівці,
Ой, яблочко,
Что за нация...
Кругом грабежи,
Спекуляция[581].
Голодні робітники й далі страйкували. Комуністичні керівники мали над ними мало влади, бо робітники підозрювали, що їхні нові шефи дбають лише про свої власні егоїстичні інтереси[582]. У липні 1921 р. в уражених голодом юзівських копальнях виступили «підбурювані меншовиками» робітники. На одному з мітингів пролунали «антирадянські лозунги», а партсекретаря, члена радянського райвиконкому, позбавили слова[583]. У серпні на Авер- бахівській і Прохорівській копальнях праві есери закликали робітників до збройного повстання, заявляючи, що в продовольчій кризі винні більшовики. Почалися страйки. Через «контрреволюційні настрої» страйкарів місцева влада оголосила в копальнях воєнний стан[584].
Забезпечення харчами було в той час найбільшою політичною й економічною проблемою. Коли 1921 р. була запроваджена натуральна оплата і постачання поліпшилось, продуктивність виснажених шахтарів перевищила рівень 1913 р. Це здивувало донбаське керівництво. Насправді, доведені до відчаю робітники прагнули забезпечити якомога більше зерна і докладали надлюдських зусиль, часто працюючи дві зміни поспіль[585]. Коли у грудні 1921 р. постачання харчів зменшили, промисловість знову впала в хаос. Двадцять п’ять тисяч робітників, яких набрали восени, були змушені повернутися у рідні села; багато з них не дісталися додому, померши по дорозі[586]. Не дивно, що наступний 1922 р. був позначений численними страйками, які влада часто характеризувала як «антирадянські»[587].
На початку 1923 р. голод пригас, проте це не дуже покращило загальне політико-економічне становище. Гіперінфляція 1921—1924 pp., що відбивала розвал економіки, спричинений війною, революцією і громадянською війною, зводила нанівець усі спроби полегшити наявні умови життя. В липні 1922 р. в Юзівці один пуд пшеничного борошна коштував 9,5 мільйона карбованців, а десяток яєць — один мільйон[588]. Ця гіперінфляція була «однією з найбільших і найтриваліших у світовій історії», і під кінець цієї гіперінфляції 50 мільйонів карбованців радянських грошових знаків міняли на один новий карбованець[589].
Хвиля промислових страйків затопила країну 1923 p., можливо, найбільша за все десятиріччя, принаймні за більшу частину радянського періоду: в основному ці страйки були викликані затримкою виплати заробітної платні[590]. Такі затримки були критичними для робітників, які вже й так жили в злиденних умовах. У Донбасі відбулося майже двісті страйків, у яких взяли участь понад шістдесят тисяч шахтарів, значно більше, ніж металістів[591]. Втрати продукції, пов’язані зі страйками, за перші дев’ять місяців року дорівнювали двомісячному видобутку[592]. Хвиля страйків сягнула піку влітку, коли вчасна видача зарплатні була особливо важливою для робітників, щоб вони могли повернутися на польові роботи. Наприклад, заробіток за червень був виплачений 25 липня на 39 відсотків, а решту— 3 серпня[593]. Часто платню видавали облігаціями, погашення яких було нелегкою справою і потребувало часу. А тим часом гіперінфляція стрімко зменшувала купівельну спроможність заробітної платні. Тому шахтарська праця видалася інспекторам з Москви «добровільною каторгою»[594]. Профспілки практично ніяк не допомагали своїм членам. Згідно зі звітом М. П. Томського, написаним пізніше, 1923 р. профспілки, створені фактично згори 1920 р., ще «не були схожі на профспілки»[595]. Профспілки доповідали, що майже всі страйки були «спонтанними», а партія або не брала в них участі, або не знала про наміри вдатися до страйку[596]. Згідно з одним профспілковим звітом, сувора дійсність розчарувала робітників у непові[597].
Отже, страйки неминуче містили в собі елементи політичного протесту. Це добре видно і з архівних даних. У рапортах ГПУ повідомляється, що робітники дуже негативно ставилися до комуністичного керівництва. Директор Макіївського вугільного і сталеплавильного комбінату товариш Ляксуткін поводився з робітниками грубо. Згідно з рапортом, він вважав нижчим від своєї гідності виступати на робітничих зборах. Коли робітники приходили до нього, він починав сварити їх, перебиваючи на півслові. За повідомленнями, Ляксуткін проводив своє дозвілля за чаюванням або за чаркою горілки в колі фахівців. Тому робітники вважали його «лакеєм спеців», що міг покарати десятьох невинних робітників, щоб виправдати одного винного спеца (фахівця)[598]. На інших копальнях страйкарі засудили «розкішний спосіб життя» своїх комуністичних начальників, називаючи його «буржуазним»[599]. Вони звинуватили інших комуністичних керівників у тому, що ті використовують сиріт (яких на Донбасі було дуже багато) як своїх служок[600]. Під час страйку шахтарів у Краснодоні у червні 1923 р. секретар партійного осередку І. Ревін, який був ще й секретарем Краснодонського профкому, поводився зі страйкарями так само, як колишні ненависні хазяї. Робітників він вважав бездумними наслідувачами агітаторів,— а це погляд добре знайомий дослідникам дореволюційного робітничого руху. Ревін назвав страйкарів бандою демагогів, і між ними відбулася така полеміка:
«Почався крик. Побачивши, що натовп спровокований цими типами, я став розмовляти з ними гостро: „Провокація вас збила. Ви йдете за ними, а підлу сволоту, яка підбурює до такого, треба розстрілювати!“ Піднявся ще більший крик. Я їм кажу: „Товариші, якщо радянській владі треба буде розстріляти чи заарештувати провокатора, а якщо ним виявиться Ступівцев [член страйкому], то вона його заарештує і розстріляє“. Цієї миті в натовпі здіймаються кілька рук з вигуками: „Вбити його, розтерзати!“ Я став говорити їм, звісно, з обуренням, що я тут, і можете терзати і вбивати мене, наближаючись в цей час до крикунів. Коли я сказав, що вбивайте, крикуни притихли».
Коментуючи цей інцидент, Г11У повідомляло, що причину цих страйків забули і сам Ревін, і інші керівники[601].
У деяких регіонах страйки супроводилися виявами насильства. У Криндачевці страйком був створений профспілкою, очолюваною комуністом. Здається, це була відчайдушна спроба профспілки втримати вимоги робітників у тому, що вона вважала розумними межами. Але робітники побили комсомольців і страйколомів. На подвір’я секретаря місцевого профкому кинули бомбу. Після закінчення страйку були заарештовані непартійні члени страй- кому[602]. Ще один страйк спалахнув через те, що на копальнях міста Совєцька кооперативники продавали шахтарям за цінами, вищими за ринкові, гнилі борошно і картоплю, через що шахтарі хворіли. А решта продуктів були доступні лише дружинам і донькам їхнього начальства. Шахтарі застрайкували, але страйк припинився з появою працівників ГПУ, які розповіли шахтарям про міжнародну ситуацію і звинуватили їх у контрреволюційних намірах. Насправді керівники шахти спокійно спостерігали, як убивають робітничих лідерів Толмачова і Савіна, коли ті поверталися до Горлівки, а потім повідомили, що ці двоє дезертирували з шахти, і їх згодом розстріляли[603].
Мабуть, найсерйозніше заворушення сталося в Шахтах у жовтні-листопаді 1923 р., коли застрайкували п’ять тисяч гірників із чотирьох шахт. Казали, що якийсь Капус- тін, колишній партієць, підбурював робітників проти партії. Капустін заявив, що партія добре живе коштом робітників, і висунув гасло: «Геть партосередок і профком! Хай живе ЦК РКП(б) і ВСР!» Говорили також, що Капустін розпускає чутки, наприклад, про розкол у партії. (Згодом місцеву партійну організацію звинуватили в тому, що вона «не виявила йому недовіру, призначала його на відповідальні посади в керівництві кооперативних спілок і шахти, доручала йому інші „небезпечні“ завдання»). 1 листопада місцевий партійний осередок заарештував Капус- тіна. Того вечора робітники скликали збори, вимагаючи його звільнення. Вони навіть вимагали звільнити шість заарештованих колишніх білих офіцерів. Робітники погрожували, що захоплять у заручники начальника копальні, окружного партійного секретаря Равича, який прийшов на мітинг, і голову окружного виконкому рад, якщо їхні вимоги не задовольнять. Коли Равич засудив колишніх білих офіцерів за те, що вони страйкують, із натовпу почали одностайно вигукувати: «Серед нас багато білих офіцерів. Радянська влада нас амністувала». Комуністи і комсомольці, присутні на мітингу, відступили і не голосували проти вимоги звільнити Капустіна. У критичний момент секретар партосередку зомлів, і його довелося винести геть.
Наступного ранку невеличкий гурт робітників (100—150 чоловік) з червоними профспілковими прапорами у супроводі аматорського оркестру вирушив до міської в’язниці. По дорозі натовп збільшився до 1000 чоловік, до робітників приєднувалися й жінки та діти. Делегація встряла в сутичку з міліцією і охороною, відібрала зброю в кількох солдатів і застрелила на смерть одного коня. Капустін кричав із вікна в’язниці, вимагаючи, щоб його негайно звільнили, бо інакше буде пізно, погрожував він. Коли міліція почала стріляти з револьверів, Капустін наказав юрбі розійтися. Стріляли в повітря, в натовп скерували водяні струмені. Лише тоді люди розбіглися. Комісія, прислана з Центрального Комітету партії, визнала, що умови життя були справді важкі, але водночас зробила висновок, що серед шахтарів були контрреволюційні елементи, і передусім серед колишніх козаків, які, втративши свою землю, були змушені працювати на шахтах, і серед білоемігрантів, які, отримавши від радянської влади амністію, повернулися на батьківщину[604].
|
Малюнок 4.2. «Напад на видатних прибульців», 1923 р. ГАРФ, ф. 324, оп. 27, спр. 64, арк. 40.
Неясно, чи влада Капустіна була схожа на владу, яку мав Коноплянников 1917 р. (див. розділ 3). Але ясно те, що комісія Центрального Комітету партії не надала ваги загальному обуренню робітників, засудивши натомість так звані контрреволюційні елементи.
Комісію Центрального Комітету, за її власним визнанням, зустріли в Донбасі з підозрою. Дуже мало місцевих жителів пов’язували з цією комісією свої надії. Головна причина полягала в тому, що ця комісія просто була ще однією з багатьох комісій, присланих Москвою (тридцять п’ятою, за одними даними, і сорок третьою, за інши-
ми — з 1920 року), які прибували дуже помпезно, цілими поїздами[605]. Помпезність, пихатість і зарозумілість членів комісії донбаські робітники висміювали в піснях і малюнках. Одна пісня починається так:
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 28 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
