Натомість міжнародна ситуація ставала все загрозливішою, небезпечнішою і на Заході, і на Сході. Але і в цій сфері були певні позитивні зрушення. У вересні
1934 р. Радянський Союз вступив до Ліґи Націй, цього втілення буржуазного устрою, проти якого країна так довго боролася; у травні 1935 р. був підписаний договір із Францією, могутньою капіталістичною країною; влітку
1935 р. Сталін зрештою відмовився від доктрини «соціального фашизму» й рішуче прийняв іншу — «народний фронт». «Боротьба країни за колективну безпеку», як її влучно назвав Джонатан Хаслам ®, виявилася досить успішною, що теж дуже сприяло загальному оптимізму 1934—1935 pp.[948].
Вбивство 1 грудня 1934 р. С. М. Кірова, партійного вождя, в Ленінграді, притлумило загальний суспільний оптимізм. Наприклад, К. Симонов зазначав, що їхнє покоління вбачало в цьому вбивстві лихий, зловісний знак[949]. Леонґард додавав, що «в розмовах про Кірова часто вчувався застрашливий підтекст»[950]. А втім, як писали Булгакова та інші, ця зловісна подія не до кінця затьмарила загальний оптимістичний настрій у суспільстві.
А проте вбивство Кірова стало важливою віхою подальшого розвитку політичного терору в усій країні, і в Донбасі зокрема. Питання, чи Сталін і таємна служба безпеки (реорганізована в НКВС) таємно керували вбивством Кірова, начебто Сталінового суперника, спричинило численні гострі суперечки[951]. Як і справа Джона Ф. Кенеді, випадок із Кіровим остаточно не з’ясований. Останні дослідження істориків схиляються до думки, що вбивство вчинила одна людина,— Л. В. Ніколаєв, розчарований у Ленінградській партійній організації та в її керівникові[952]. Але все одно не можна виключати й участі Сталіна. Одне тільки ясно: Сталін скористався з цього випадку, ставши на шлях знищення всіх справжніх і уявних ворогів.
Одразу ж після вбивства Кірова Сталін одноосібно ввів у дію закон, що дозволяв прискорену страту звинувачених у тероризмі. Згідно з одним твердженням, за цим законом лише в грудні 1934 р. по всій країні було страчено понад 6501 чол.[953]. У Ленінграді вбивцю Ніколаєва, як і його дружину та багатьох інших людей, непричетних до вбивства, було засуджено до смерті і страчено. Здається, що, почувши звістку про вбивство Кірова, Сталін вирішив скористатися ним для винищення своїх ворогів. Тому він наставляв Миколу Єжова, майбутнього голову НКВС, щоб той шукав убивць серед зинов’євців[954]. Згідно з твердженням «правої руки» Сталіна, Молотова, документального підтвердження участі групи Зинов’єва в убивстві не було[955]. Коли виявилося, що агенти НКВС не вельми охочі виконувати накази Сталіна, Сталін викликав Ягоду, тодішнього голову служби безпеки, і попередив його: «Глядіть, пику наб’ємо»[956]. У січні 1935 р. Сталін розіслав закритий лист до партії, в якому пов’язував зинов’євців із фашистськими агентами, прирівнював колишніх опозиціонерів до білогвардійців і закликав покарати їх як контрреволюціонерів[957]. Внаслідок цього в січні — лютому 1935 р. 843 колишні зинов’євці були заарештовані органами НКВС[958]. Навесні 1935 р. були заарештовані
А. Шляпніков та інші колишні члени «Робітничої опозиції» нібито за підпільну антирадянську діяльність[959].
Чому Сталін вдався до тактики терору, якщо криза вже минула і почалася нова політична «весна», може видатися незрозумілим. А проте саме подолання кризи спричинило подальші політичні ускладнення. Адже тепер треба було запитати, якими будуть наступні кроки. Усю країну та її адміністративний апарат треба було привести в порядок; партію, жорстоко проріджену під час голодомору,— реорганізувати; зовнішню політику — адаптувати до міжнародного клімату, що швидко змінювався. «Весна» середини 1930-х років створила атмосферу відкритих дискусій, а отже, й можливість виявів незгоди. Історики нещодавно довели, яким суперечливіш був політичний процес країни в середині 1930-х років[960].
З усіх проблем загроза війни була найкритичнішою. Якщо Ленін та його прибічники серед більшовиків зайняли позицію «пораженців» під час Першої світової війни, то цілком можна було припустити, що частина противників Сталіна не підтримала б його у війні, що наближалася; мало того, були ще мільйони колишніх «куркулів», чимало яких сиділи у в’язницях і таборах, але невідомо, скільки їх ховалося в містах, на заводах і шахтах, на будовах та в колгоспах. На думку Сталіна, не було гарантії, що в разі війни ці люди битимуться за нього. Пов’язування ленінградських зинов’євців з іноземними шпигунами не випадкове. Справді, в роки після великого терору ворогів найчастіше оголошували агентами фашистської Німеччини і Японії. Тема шпигунства на користь інших країн стала лейтмотивом терору.
Вбивство Кірова дало Сталіну чудову нагоду винищити всіх політично підозрілих як іноземних агентів, ворогів народу та причетних до «п’ятих колон». Сталін безпосередньо мав усі причини боятися, що одна куля, пущена котримсь невдоволеним, поставить хрест на його житті і владі. В минулому революціонер і конспіратор, він знав, що політичний тероризм, ця частина спадщини російського революційного руху, знищив багатьох урядовців і одного царя. Але важливішою, як натякнув Сталін, була не кількість ворогів. Саме про це він і сказав в одній своїй промові у березні 1937 р.: «Щоб виграти битву у війні, може знадобитися кілька корпусів червоноармійців. А для того, щоб провалити цей виграш на фронті, достатньо кількох шпигунів десь у штабі армії чи навіть у штабі дивізії, які можуть викрасти оперативний план і передати його противнику»[961]. Якщо вороги ховаються, а потаємні вороги небезпечніші, ніж відкрито ворожі елементи (які, за Сталіним, в основному були знищені), то пошук цих небезпечних ворогів мав бути масштабним і ретельним. Вбивство Кірова давало блискучу нагоду для такого маневру.
Але ж хто ворог? У розділі 5 ми довели, що категорію ворогів за часів голодомору поширили й на багатьох випробуваних, вірних комуністів. Після вбивства Кірова ця тенденція стала очевидною. Звичайно ж, давні категорії класових ворогів існували й далі. Наприклад, невдовзі після вбивства (в перші кілька місяців 1935 р.) від тридцяти до сорока тисяч жителів Ленінграда було вислано з міста як «соціально чужі елементи»; багато з них у минулому були дворянами, царськими урядовцями та їхніми родичами[962]. Навесні і влітку 1935 р. на Донбасі було страчено багато звинувачених у куркульстві й бандитизмі[963]. Але тепер категорія «ворогів» охоплювала всі групи населення, зокрема й більшовиків. Навіть збройні сили не були захищені від полювання на ворогів[964].
Безперечно, організований опозиційний рух в країні був майже цілком ліквідований нещадними репресіями. Контактів між колишніми опозиціонерами майже не існувало, а якщо вони й були, то явно недостатні для групування серйозних сил. Це розумів і Сталін, і служба безпеки. Ба більше того, вбивство Кірова знезброїло багатьох опозиціонерів, так налякавши їх, що вони морально капітулювали перед сталінським терором і визнавали за
ЛіГ
собою вину в злочинах, яких не скоювали. Але така ситуація Гарантувала Сталіну владу не більшою мірою, ніж третьочервневий переворот 1907 p., що його здійснили Микола II і Столипін, забезпечував владу царату. Зрештою, Сталінів архіворог Троцький і далі вів політичну діяльність за кордоном — не менш активно, ніж Ленін напередодні Першої світової війни.
Одразу ж після вбивства Кірова багатьох членів партії було арештовано, засуджено і заслано. Згідно зі статистикою одного дослідження, на Донбасі в 1934, 1935 і 1936 pp. такої долі зазнали відповідно 120, 146 і 775 «тро- цькістів»[965]. Лише на металургійному заводі у Сталіно в 1934—1936 pp. викрито не менш ніж десять «троцькіст- ських» груп[966]. У першій половині 1935 р. старих більшовиків на шахтах, заводах і залізницях Донбасу оголосили «троцькістами», «зинов’євцями», членами «Робітничої опозиції» і ліквідували їх. Були чутки, що деякі з них створили «Групу старих більшовиків», «Товариство старих ленінців» та інші подібні до цих групи і надавали грошову підтримку тим, хто перебував на засланні[967]. (Влітку 1935 р. і «Товариство старих більшовиків», і «Товариство колишніх політкаторжан і засланців» були ліквідовані постановою ЦК)[968].
Цю операцію проти колишніх опозиціонерів здійснив НКВС з допомогою партійних організацій[969]. Дехто так ретельно шукав ворогів, що в грудні 1935 р. ЦК компартії України був змушений стримувати фанатиків. Але навіть при цьому ЦК і далі обстоював репресії проти ворогів партії і уряду[970]. За всіма ознаками, Україні дісталося найбільше від цієї хвилі репресій: найбільшу кількість «шпигунів» було заарештовано 1935 р. саме в Україні[971]. Не був винятком і Донбас: 1 грудня 1935 р. у зв’язку з кампанією перевірки партійних документів заарештовано як «шпигунів», «троць- кістів», «націоналістів», «фашистів і терористів» та подібних до них 560 осіб в Донецькій області, 408 — у Дніпропетровській, 350 — у Харківській і 264 — у Київській[972]. А загалом за період з 1933 по 1936 рік кількість членів партії на Донбасі скоротилася вдвічі: із 166 000 чол. до 83 000[973].
Особливо показовими з огляду на загрозу війни були репресії етнічних меншин як можливих «п’ятих колон». Україна була найвразливішою. Навіть до вбивства Кірова українське керівництво боялося, що кошти та інші форми допомоги з Німеччини етнічним німцям, які надходили в часи голодомору, були насправді «відкритою політичною фашистською кампанією»[974]. Через вісім днів після вбивства Кірова, 9 грудня 1934 p., Політбюро ЦК КПУ, у відповідь на циркуляр ЦК ВКП(б), розіслало спеціальну секре- тау телеграму в області, в якій вимагало подати докладний огляд німецьких та польських округів в Україні, погрожуючи депортацією за кордон чи в далекі закутки країни за «щонайменші спроби антирадянської діяльності і пропаганди». Через вісім днів розіслано ще одну телеграму— про «депортацію антирадянських елементів» з прикордонних військових зон[975]. Упродовж 1935 р. десятки тисяч «нелояльних до радянського уряду» людей, надто етнічних поляків і німців, були депортовані з західних прикордонних регіонів[976]. «1935 р. остаточно урвалися контакти радянських німців із зовнішнім світом»[977]. У квітні 1936 р. вийшов таємний наказ про депортацію з України етнічних поляків[978]. До репресій на заході додалися репресії на сході проти місцевих китайців і корейців, яких звинувачували в шпигунстві на користь Японії[979].
Після вбивства Кірова багатьох іноземних політичних емігрантів стали прирівнювати до ворогів. Кількасот польських утікачів, і комуністів, і некомуністів, були заарештовані в Україні в 1934—1936 pp.[980]. На Донбасі знайшло собі притулок багато втікачів, отож цьому регіону добряче перепало під час антипольських та антинімецьких репресій, їх оголошували «шпигунами» та «фашистськими агентами»[981]. З кінця 1934 до 1936 р. донбаське управління НКВС ліквідувало чимало німецьких «контрреволюційних» організацій, як-от «Пролог», «Ренегати», «Філіал», «Сегмент», «Редактор», «АзовцЬ>, «Кільце», «Поштамт», «Залізний хрест»[982].
Від грудня 1934 р. навчання польською мовою у польських школах та інститутах було обмежене або заборонене[983]. Така ж доля 1936 р. спіткала грецькі школи на Донбасі[984].
Етнічні українці теж не були захищені від політичних репресій. Упродовж двох тижнів після вбивства Кірова в Києві були допитані тридцять сім українців, яких звинуватили у причетності до «Українського білогвардійського терористичного центру». Серед звинувачених було двадцять три «широко відомих письменники, громадські й культурні діячі» (серед них глухонімий поет О. Близько). Семеро були галичанами, які «приїхали жити на Радянську Україну». Двадцять сім звинувачених, більшість яких ніколи не були за кордоном, засудили до розстрілу і стратили за перехід кордону Радянської України з Румунії і Польщі з наміром здійснити тут терористичні акти[985]. Члени Української організації орієнталістів були репресовані як японські шпигуни[986]. Українці з Галичини (яка тоді перебувала під владою Польщі) були так само під підозрою, як і етнічні поляки та німці[987]. Навесні 1935 р. сімнадцять колишніх членів групи Українських лівих есерів (партія боротьбистів) були арештовані за підпільну контрреволюційну діяльність, тероризм, гуртування українських націоналістів [988]. Деяких членів комуністичної партії заарештували як українських націоналістів. На шахтах Донбасу робітників заарештовували за читання української націоналістичної літератури (Винниченка, Куліша) і за портрет Скрипника, який виявили в одній кімнаті в гуртожитку. В Кадіївці кілька чоловік репресовано за протест проти ведення зборів російською мовою і за начебто сказану фразу: «Україна в ярмі»[989].
Колишніх опозиціонерів та представників етнічних меншин було досить легко визначити й ізолювати як імовірних ворогів. Значно важче, як стверджували Сталін, Ви- шинський та ін. з 1933 p., було викрити так званих прихованих та замаскованих ворогів. Сталін скористався із вбивства Кірова, щоб поширити інтенсивне полювання на ворогів на кожен, навіть найглухіший закуток країни. Ще до вбивства таємна поліція пильно стежила за кожним, кого вважала політично підозрілим. Після тієї ленінградської події мисливці на ворогів, особливо з НКВС, заповзялися їх фанатично переслідувати. Вся операція загрожувала перерости у загальний терор: що пильніше наглядали за суспільством, то більше прихованих ворогів виявляли.
Енкавеесівці ретельно записували численні «контрреволюційні» розмови, пісні, листівки як на Донбасі, так і в інших місцях[990]. Якщо вірити цим записам, з’являється спокуса повірити і в те, як це й робили фанатики пильності (НКВС), що «вороги» були повсюди.
Однак це був би вкрай швидкий і небезпечний висновок. Звісно, інколи траплялося щось бовкнути або спалахнути емоціями. Але більшість населення навчилася тримати язика за зубами й утримуватися від ризикованих коментарів. До того ж справжні вороги радянської влади, усвідомлюючи небезпеку, намагалися триматись непомітно, саме тому Сталін та решта переконували, що такі приховані вороги найнебезпечніші. Ось чому службу безпеки змушували йти на все, щоб відкопати прихованих «ворогів». Насправді справи в архівах КДБ Донбасу засвідчують, що більшість з них сфабрикували слідчі, провокатори й таємні інформатори, які точно знали, які саме слова передають думки й фантазії прихованих ворогів. Ці люди говорили за уявних ворогів — справа за справою — і ніде нема чітких доказів, лише плітки з других чи третіх уст або ж признання, здобуті під примусом[991].
До органів безпеки надходило безліч доносів про численні випадки «небезпечної» реакції населення на вбивство Кірова. Нині неможливо встановити, чи за тими, реакціями справді стояли начебто вороги, чи їх сфабрикував НКВС зі своїми інформаторами. Невдовзі після вбивства Кірова на Донбасі заарештували комсомольця Добитька, який начебто заявляв: «Вбили Кірова — цього мало, треба було вбити Сталіна»[992]. Луганського робітника Несмачного заарештували, бо під час розмови зі своїми товаришами він начебто сказав: «Убили Кірова — шкода, що не Сталіна»[993]. Шахтарі з Горлівки потрапили за ґрати, бо співали «контрреволюційних пісень» про те, що «Кирова убили — хлебные книжки отменили, Сталина убьют — народы заживут»[994].
Реакція молоді Донбасу, згідно з доносами до каральних органів, була зовсім небезпечною. Вбивство Кірова викликало багато нарікань і нападів на партійне керівництво, пряму критику радянської політики й гострі вияви антисемітизму, українського націоналізму і просто хуліганства. Школярі в Сталіно говорили: «Тепер черга за Сталіним, скоро Сталіна не буде». Один хлопчина, батька якого вигнали з партії, зловтішно сказав про Кірова: «Так йому й треба». Якийсь Петренко, учень сьомого класу 49-ї школи в Сталіно, син червоного партизана, під час розмови про скасування карткової системи начебто заявив: «Хлібні картки скасовані, бо злякалися після вбивства Кірова. Робітники однаково їдять поганий хліб». Окрім того, Петренко начебто сказав на уроці: «Наші міліціонери гірші, ніж фашисти, вони теж б’ють і знущаються з робітників, а в допрах заковують і катують». Служба безпеки вважала Петренка терористом, бо він назвав Ні- колаєва (вбивцю Кірова) героєм, і казав, що сам поїхав би до Москви і вчинив би так само[995]. Міліція старанно нотувала навіть невинні вислови горлівських школярів, як-от: «Аби їх більше вбивали, у нас не було б уроків». Міліція повідомляла, що комсомольці на Артемівській шахті в Гор- лівці розважались обговоренням, як би вони вбили Сталіна, якби їх послали до Москви. Деякі з них передбачливо мудрували, що вбивство Сталіна нічого не змінить, бо до влади тоді прийде Каганович[996]. Міліція доповідала і про збільшення кількості нападів українських дітей на євреїв, росіян і татар. У Горлівці хтось розповсюдив вірш про «ізбієніє жидов, большевіков і комуністов»[997].
Жарти та анекдоти стали дуже небезпечними. Гурт молодих колгоспників у Рівному на Донбасі, які час від часу збиралися попиячити, співав:
Ленин едет на баране,
Цыбулина в кармане.
Селедкой поганяет,
Пятилетку выполняет[998].
Увесь гурт був визнаний контрреволюційною групою. Інший випадок: М. Гребцов, член партії з 1928 р., начальник відділу постачання шахти, був звинувачений в тому, що, п’яний, загадав присутнім таку загадку: «Яка різниця між Ісусом Христом і Сталіним?» Коли ніхто не відповів, Гребцов начебто сказав: «Ісус Христос їздив на одному ослі й годував його, а тов. Сталін їздить на всіх і не годує». Гребцов потім доводив, що почув цей жарт від когось іншого, але його однаково запроторили до в’язниці на три роки6.
Навіть найменший сумнів щодо державної політики вважали за державний злочин. У січні 1936 р. було заарештовано 18 юнаків (здебільшого шахтарів) за «організацію контрреволюційної економічної спілки передової молоді» і заклики створити нову партію. В. Анохін, начебто лідер тієї групи, насправді хотів організувати групу взаємодопомоги. Серед конфіскованих особистих речей знайдено щоденники, записки й вірші, котрі, як вирішили слідчі, доводять, що Анохін і його товариші мали певні сумніви щодо керівництва країною. Наприклад, Анохін писав своєму другові: «Жизни надо смотреть прямо в глаза. Я, Вася, не могу понять тебя, почему ты испугался реально изображать жизнь в художественных формах... Да это и понятно: показать картину реальную труднее, чем создать сказку про белого бычка». Звинуваченим пощастило, що був лише початок 1936 р. Вони палко захищалися на суді, заперечуючи звинувачення в антирадянській пропаганді, дехто вдався навіть до голодування. Декілька юнаків зламалися і визнали себе винними. Вони були засуджені на терміни від двох до семи років, і 1959 р. їх реабілітували, крім П. Ф. Широкова, який під час війни співробітничав з німцями[999].
Приклад Широкова повчальний. Апологети державного терору твердять, що терор був виправданий, бо такі люди, як Широков (якого звільнив перед війною радянський уряд чи німці під час війни), були небезпечні для держави і Широков, наприклад, справді став зрадником під час війни. Отож терор мав бути ще жорстокішим, щоб викоренити навіть імовірність зради. Єжов, тогочасний зверхник НКВС, стверджував: «Історія наказує нам більше піклуватися тими, кого треба ізолювати, а не тими, кого треба звільняти»[1000]. З другого боку, можна вважати, що саме терор озлобив таких людей, як Широков, і перетворив їх на зрадників. Питання лояльності в середині 1930-х років і далі було гіпотетичним, але держава мала всі підстави боятися невідомої кількості озлоблених людей. Було б ризиком недооцінити людські емоції, припускаючи, що мільйони тероризованих державою людей не почувають люті до неї.
Видається вірогідним, що деякі звинувачення справді були правдиві. Після вбивства Кірова були заарештовані й депортовані п’ять набитих вагонів донецьких шахтарів, їхні злочини однакові: висловлення критики на адресу Сталіна та його уряду: «Сталін людей, бачиш, без ножа ріже»; «Шкода Кірова. Може, в нашій політиці є помилки, якщо почали вождів убивати». Письменник Іван Уксусов, який зустрів цих шахтарів у в’язниці, вважає, що ці слова були сказані щиро[1001]. Згідно з міліцейським рапортом 1935 p., баптисти Донбасу вели контрреволюційну діяльність серед робітників: «Гитлер поставлен Богом, и
Бог ему помогает»[1002]. Деяких жителів Донбасу 1935 р. заарештували за вихваляння Гітлера і вислови сподівань, що в разі війни з Німеччиною вони воюватимуть проти Радянського Союзу[1003]. В Луганську 1935 р. поширювалися листівки, що відкрито закликали повалити «рабство»[1004]. Терор проти невинних людей після вбивства Кірова посилив озлоблення населення Донбасу, але й стривожив партійних функціонерів[1005].
Три «добрі» роки не врятували керівників індустрії від полювання на ворогів. Доволі багато колишніх опозиціонерів, дворян, царських і білих офіцерів та іншого люду підозрілого походження працювало на Донбасі на різного рівня керівних посадах у промисловості[1006]. Вони, як і решта колишніх опозиціонерів, були в особливо загрозливому становищі. Під час голодомору партквиток ще якось рятував їх від репресивної руки Москви, а після вбивства Кірова партквиток утратив будь-яку цінність як індульгенція чи привілей.
Навіть до вбивства Кірова становище керівництва було доволі хистке. Нещасні випадки на виробництві породжували чимало підозр щодо керівників та інженерів. 1933 р., за офіційною статистикою, 239 керівників та інженерів на шахтах Донбасу були засуджені до різних термінів ув’язнення та примусових робіт за порушення правил безпеки на виробництві. їхня кількість зросла до 451 чол. 1934 р., зменшилася до 373 1935 р., а потім знову зросла до 459 чол. 1936 р.[1007]. Деякі аварії були визнані диверсіями і шкідництвом, звинуваченим закидали тероризм[1008]. Проте деякі керівники спритно перекидали відповідальність на середній і нижчий керівний персонал. Більше половини звинувачених належали саме до цієї групи[1009]. Не може не виникнути підозра, що багато людей були засуджені безпідставно, тоді як деякі справжні винуватці гуляли на волі[1010]. Хто ж тоді був справжнім ворогом?
Славнозвісний стахановський рух, розпочатий 1935 p., ускладнив це питання. Після голодомору дві основні галузі донецької індустрії — вугледобувна і сталеплавильна — постійно нарощували виробництво промислової продукції. А проте вугледобувна галузь час від часу зазнавала раптових спадів, пов’язаних із сезонними та іншими причинами, і це гальмувало розвиток інших галузей і дратувало Москву. Невдоволений роботою в «добрі» роки комісар важкої індустрії Орджонікідзе скористався відомим подвигом донецького шахтаря Олексія Стаханова для рішучого прориву. Рух за перевиконання норм швидко поширився на всю промисловість. Один з аспектів цього наступу на давні норми керівництва і праці полягав в оновленні інженерно-керівних кадрів[1011]. Такий проломний метод був застосований, наприклад, для прискореної індустріалізації наприкінці 1920-х років. Однак стахановський рух скоро перейшов у «політичні погроми» керівних кадрів[1012].
Орджонікідзе та інші керівники індустрії звичайно не шкодували брутальної лексики для тих, хто явно чи неявно чинив опір новому. Звісно, вони не мали наміру жорстоко нападати на своїх працівників, але в тогочасній політичній атмосфері такий розвиток подій був майже неминучим. Через місяць після того, як 31 серпня 1935 р. Стаханов неймовірно перевиконав норму, преса почала повідомляти про усування деяких керівників як саботажників[1013]. 26 вересня Донецький обласний суд провів на шахті № 29 у Макіївці спеціальне слухання справи колишнього директора шахти Вишнякова та його заступника Федяєва. П’ятсот робітників з дружинами були присутні на слуханні. Звинуваченим закидали неодноразові зумисні зриви роботи передовиків-стахановців. Суд засудив звинувачуваних до семи років ув’язнення і заслання за «контрреволюційний саботаж стахановського методу роботи». Якщо вірити пресі, присутні зустріли вирок гучним схваленням[1014].
Якщо цей епізод у Макіївці правдивий, то невдоволення робітників діями свого керівництва наростало. Справді, керівники й інженери боялися, що, навіть коли стаха- новський рух спроможеться бодай на позірні рекорди і сприятиме тимчасовому збільшенню продуктивності та обсягу виробництва, зосередження уваги на перевищенні норм може негативно вплинути на всю роботу шахт і заводів. Крім того, заради ефективності неминуче доведеться нехтувати правила техніки безпеки. Такі заяви видавалися керманичам індустрії класичним виявом «інерції» керівних кадрів на місцях і, що гірше,— маневруванням із метою приховати реальну продуктивність заводів і шахт, щоб тримати виробничі завдання на заниженому рівні. Нетерплячі політичні вожді оголошували такі заяви спробами контрреволюційного саботажу. Проте не всі робітники підтримували рух за підвищення продуктивності праці. Крім честолюбних, які хотіли скористатися цим, та тих, хто справді вірив у можливість різкого підвищення продуктивності праці, значна частина робітників розуміла, що стахановський рух не вельми сприятиме поліпшенню їхнього життя. Вони боялися, що стахановський рух спричинить підвищення виробничих норм і зниження заробітків. Були й інші причини, що не спонукали поспішати з участю в новому русі. В Донбасі розповсюджувалися листівки, що викривали рух як новітню форму експлуатації[1015]. Дехто чинив опір рухові, вдаючись до фізичного насильства над стахановцями [1016] . Рух спричинив посилення напруги в робітничих колективах.
Таким чином, курс на перевиконання норм мав своїх ворогів і серед керівництва, і серед робітництва. Передусім керівники ставали першими жертвами полювання на ворогів. Відвертих робітників, чиї гострі випади на адресу керівництва спричиняли його падіння[1017], висували на відповідальні посади. На початок 1936 р. 156 керівних кадрів (з них 26 директорів шахт і 23 головні інженери) були зняті з посад. І навпаки: відповідальні посади отримали 300 стахановців[1018]. А скільки керівних кадрів звільнено 1936 p., невідомо. За даними одного дослідження, більше тисячі інженерних та керівних працівників віддано під суд, і з них понад 500 засуджено[1019]. Хоч як би пояснювали причини, наслідки цього «полювання на відьом» були очевидні. Партія і вище керівництво донецької промисловості вдавалися до безлічі безпідставних звинувачень майже
всіх безпосередніх керівників виробництва[1020]. Внаслідок цього складалося враження, що все поспіль керівництво промисловості Донбасу — самі саботажники [1021]. А проте в нього не було іншого вибору: перший секретар Донецького обкому партії С. А. Саркісов тривалий час перебував під тиском керівника НКВС України В. Балицького, який вимагав невпинно вишукувати «шкідництво» серед керівних кадрів, а це звинувачення значно серйозніше, ніж саботаж. Саркісов захищав керівництво, доводячи, що шкідництва не було, а був лише саботаж[1022].
Керівництву доводилося всіляко пристосовуватися до нових обставин: показово, що вони вважали за краще визнати стахановський рух, ніж постати перед кримінальними звинуваченнями. До літа 1936 р. серйозні звинувачення в зраді й шпигунстві траплялися зрідка. Але невдовзі настали страхітливі часи. Разючі виробничі рекорди були минущими, а показний стахановський рух підточив загальну організацію праці. Це, своєю чергою, спричинило масові звинувачення в шкідництві. Одного разу, коли якісь шахтарі наскаржилися Сталіну, що на їхній шахті немає лазні (а отже, не створено сприятливих умов праці), Сталін відповів: «Начальник — ворог народу»[1023].
Вакханалія терору
«Чинґісхан перебив багато людей, кажучи, що „смерть переможених необхідна для спокою переможців“». Сталін підкреслив цю фразу, читаючи якусь книжку з історії Росії[1024]. Видається спокусливим знайти в цій. фразі логічне обґрунтування Сталіним великого терору.
Видається, що Сталін завоював увесь народ і тепер збирався добити його.
Теро£ 1936—1938 рр. загалом відомий як великий терор[1025]. Його ще називали «єжовщиною», бо спрямовував цю операцію безславний верховода сил безпеки М. І. Єжов. Єжов був призначений на посаду сталінським указом у вересні 1936 р. і знятий у листопаді 1938 р. У квітні 1939 р. його заарештували і розстріляли в лютому 1940 р.[1026]. Переконуючи Політбюро ухвалити кандидатуру Єжова, Сталін говорив:
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 22 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |