Війна і окупація
Порушивши радянсько-німецький договір про ненапад, німецькі війська пішли на СРСР 22 червня 1941 р. Війна з зовнішнім ворогом дала країні остаточний критерій перевірки, хто прихильник, а хто ворог режиму. Перевірка була дуже простою: чи стане людина на захист своєї країни? Однак на практиці все було значно складніше. Війна була дуже жорстокою і на фронті, і в тилу. Ввесь Донбас окупували ворожі війська, і людність потерпала від насильства з обох сторін.
Німці просувалися швидко. Перший період війни був катастрофічним для Радянської армії. За поразки Сталін стратив кількох армійських командирів[1212]. З 22 червня до 10 жовтня 1941 р. органи НКВС заарештували 657 364 військовослужбовців, які відбилися від своїх
частин чи зумисне вдалися до дезертирства. Дехто намагався знайти притулок на Донбасі, влаштовуючись працювати на шахтах. Більшість дезертирів повернуто на фронт, але 25 875 були затримані за різними звинуваченнями: шпигунство, диверсія, зрада, дезертирство і т. п. Із цих заарештованих 10 200 розстріляли, 3321 перед шеренгами солдатів[1213].
Із відступом Червоної армії одне за одним падали великі промислові міста. Київ німці окупували 19 вересня 1941 p., і вже наприкінці вересня ворог підступив під обидві російські столиці. В жовтні уряд евакуювався до Куй- бишева. Просуванню німецьких військ, зокрема на Україні, сприяли місцеві жителі. Це особливо помітно було в Західній Україні, яку Радянський Союз приєднав нещодавно і де коріння націоналізму було глибшим, ніж у радянізо- ваній східній частині. Репресії, з яких почалося радянське панування^ не сприяли популярності режиму. Вбивства, здійснювані органами НКВС перед відступом радянських військ, також-були на користь Німеччині та її союзникам (угорцям, румунам та італійцям). Лише у Львові совєти стратили понад 10 000 чоловік[1214].
Однак нова влада виявилася не менш жорстокою, ніж попередня. Нацистська ідеологія стимулювала звірства, які творили німці[1215]. Найвідоміше з них — злочинне масове вбивство в Бабиному яру: 29—30 вересня 1941 р. 33 371 єврея розстріляли в урочищі Бабин яр у Києві. Ще десятки тисяч циган, євреїв та ін. вбито в наступні дні[1216]. Українським націоналістам, які спочатку підтримували німців, невдовзі довелося зіткнутися з жорстокою дійсністю. їхні мрії про незалежну Україну фашисти розтоптали, а багатьох із них заарештували чи спонукали діяти в підпіллі[1217].
Початкова реакція на війну в радянського населення, на погляд уряду, була позитивною. Хоча початок війни спричинив зростання попиту на ринку і, як і 1914 p., було чимало випадків пияцтва, настрій мобілізованих був, як казали, «бадьорим і впевненим». Багато жінок добровільно хотіли піти на фронт. На деяких шахтах і заводах на Во- рошиловградщині не було ким замінити мобілізованих чоловіків, що призвело до сповільнення виробництва[1218]. Патріотизм, особливо російський, став панівним поняттям. Влада назвала війну «Великою Вітчизняною» за зразком «Вітчизняної війни» 1812 p., в якій Росія воювала проти Наполеона. Навіть в Україні партія стала наголошувати на значенні українськості. Наприклад, 6 липня 1941 p., через три дні після відомої промови Сталіна, росіянин Хрущов, тоді керівник компартії України, звернувся до українців: «Товариші робітники, селяни, інтелігенція великого українського народу! Брати й сестри! Сини й дочки великої України!»[1219]
Хоч як дивно, в’язні ГУЛАГу також підтримували уряд. Повідомлення з ГУЛАГу свідчать, що лише незначна частина в’язнів сподівалася бути визволеною німцями; серед більшості в’язнів переважав патріотизм[1220]. Показо-
|
Малюнок 7.1. Селяни повертаються до рідного села, спаленого німецькими Luftwaffe. Луганська область, 15 серпня 1941 р. ДАЛО, ф. Р-7118, оп. 1, спр. 702.
во, що продуктивність праці в ГУЛАГу 1943 р. зросла на 80 % порівняно з 1941 р. і подвоїлась 1944 р.[1221]. Під час війни з ГУЛАГу до лав Червоної армії переведено 975 000 в’язнів, серед них — 43 000 поляків і 10 000 чехо- словаків, які потім були переформовані в національні бойові одиниці[1222]. Водночас восени 1941 р. розстріли політичних в’язнів прискорилися[1223].
Можливо, Сталін і сумнівався, чи ненабагато людей заарештовано і страчено. Але він також міг почуватися певним, що під час війни не станеться серйозного повстання проти радянської влади. На практиці в інформаційному вакуумі чутки циркулювали повсюди. Деякі з них були відверто антирадянськими й антисемітськими. Багато з них сфабрикували органи НКВС, та все ж, напевне, і справді були люди, які висловлювали сумніви в Сталіні та його керівництві50. Коли почалася війна, один механік зі Слов’янська сказав своєму приятелеві, що керівники країни «хоробрі ji відважні, коли воюють із нами»51. Відтак він замовк. Йому дуже поталанило, бо його приятель не доніс на нього. Але багатьом іншим так не пощастило. Сталін був послідовним у своїй логіці: він жертвував сотнею, коли підозрював, що серед неї є п’ятеро ворогів. Кількість смертних вироків політичним злочинцям різко зросла з 1649 1940 р. до 8011 1941 р. і 23 278 1942 р.52. Щоправда, ці цифри набагато нижчі, ніж кількість розстрілів 1937—1938 pp.
Якби Радянська армія одразу відбила ворога, населення не мало б змоги визначати і свою долю, і долю країни. Сталося ж навпаки. Німці та їхні союзники швидко просувалися в глиб Донбасу. За словами генерала Брика фон Манштейна, Донбас «грав дуже важливу роль у Гітлеро- вих обрахунках ще 1941 p., бо він вважав володіння Донбасом життєво необхідним для перемоги». Німці «видобули багато вугілля для свого використання», але бункерне вугілля для залізничного транспорту на цій величезній території довелося возити з Німеччини, бо вугілля Донбасу не підходило для «наших [німецьких] паровозів». Навіть висока бойова здатність Радянської армії набагато пізніше після втрати Донбасу не змогла похитнути віру Гітлера в першочергову важливість Донбасу для успіху німців у війні[1224]. Хай там як, Сталіне, місто, що мало ім’я Гітлеро- вого архіворога, впало 20 жовтня 1941 p., Артемівськ — 31 жовтня. Ворошиловград та навколишні райони витримували атаки гітлерівців довше, але 17 липня 1942 р. місто все ж було захоплене, а через три дні впав і Краснодон.
Просування німецьких військ дало населенню Донбасу, як і решті окупованих територій, політичні альтернативи, яких жителі Радянського Союзу вже давно були позбавлені. У Слов’янську, де росіян було більше, ніж українців, один колишній політичний активіст згадував, що не було нікого, хто був би ладен захищати крашу[1225]. Це, звісно, перебільшення, але коли у вересні німці почали наближатися до Донбасу, люди вдавалися до вчинків, які були неможливі ще кілька місяців тому.
1 вересня на шахті «Комсомолець» у Горлівці було запроваджено карткову систему. З якихось причин деяким робітникам карток не видали. Розгнівані робітники з дружинами вимагали хліба. Вони почали бити вікна в приміщенні комітету партії, напали на заступника парторга шахти Карпеченка і тяжко його поранили; функціонера забрали до лікарні. З вересня такі самі заворушення відбулися на шахті № 5 ім. Леніна в Артемівську. Дружини посланих на «спеціальне завдання» робітників (найімовірніше— на будівництво на фронті) вимагали продуктових карток. Жінки, заручившись допомогою кількох чоловіків, почали руйнувати квартиру партійного організатора Леонова. Леонова і директора шахти Ларченка побили. Партійні організації на обох шахтах не повідомляли робітників про внутрішню і зовнішню ситуацію і не пояснили жінкам, навіщо їхніх чоловіків послано на лінію фронту. Мало того, карткову систему запровадили вночі, без попередження. Потім владці пояснювали, що жінок підбурили куркулі й кримінальні елементи. Органи НКВС заарештували чотирьох чоловіків на шахті «Комсомолець» і сімох на шахті ім. Леніна. їхня доля невідома35.
Подекуди шахтарі й домогосподарки насмілилися вийняти вибухівку, закладену на шахтах при наближенні німців, і таким чином зберегли свої робочі місця. На шахті «Кам’янська» в Кадіївці група розгніваних робітників напала на директора шахти й офіцера НКВС. На шахті 1-біс шахтарі з домогосподарками знищили овочевий склад, комору, шпиталь, дитячі ясла — всі ті місця, куди часто ходили їхні господарі. Деякі ватажки нищителів начебто виявилися куркулями і кримінальниками, їх розстріляли. 21 жовтня керівництво Горлівки запанікувало перед німецькими військами, які стрімко наступали, і втекло з міста, перед цим висадивши в повітря хлібозавод і склади з борошном, залишивши населення напризволяще36.
У селах Донбасу селяни діяли по-своєму. В селах біля Красного Лиману, наприклад, було наказано евакуюватися протягом 24 годин, але транспорту не надали. Всю велику рогату худобу з колгос пів евакуювала армія, наче вона була ціннішою, ніж люди. «Контрреволюційні, анти- радянські елементи» скористалися із ситуації, організували селян, били міліцію й армійських офіцерів. Організаторів заворушень розстріляли[1226]. Такі самі випадки траплялись і в інших містах та селах[1227].
Коли ворожі війська стрімко наблизилися до жаданого Донбасу, дві дивізії шахтарів (найімовірніше, літніх робітників), виставлені для оборони, збунтувалися. Озброєні шахтарі повернулись додому. Є свідчення, що це повстан
ня пришвидшило вступ італійських військ у Сталінську область 15 вересня 1941 р.[1228].
Народний спротив діям радянських посадовців, що нехтували потреби громадян, відбувався у вересні—жовтні 1941 р. скрізь, але найяскравіше виявився в Іваново[1229]. Критична ситуація в Донбасі викликала занепокоєння Москви такою мірою, що ЦК партії відрядив туди уповноважених представників. Вони пересвідчилися, що Донбас анітрохи не перебудувався на воєнний лад. Партійне керівництво було слабким, а «в області й районах,— зазначалось у рапорті уповноважених,— не вистачає диктатури, влади рішучої і суворої, не вистачає організованості й дисципліни, багато засідань і мало відповідальності за виконання постанов центру і власних постанов обласних організацій»[1230].
Не можна сказати, що репресії на Донбасі припинилися. Багатьох начебто організаторів згаданих вище заворушень розстріляли. Було ще чимало інших випадків терору проти населення. Влітку 1941 р. залізничний інспектор в Красному Лимані П. І. Васильєв був засуджений до розстрілу за розповсюдження «провокаційних чуток про умови життя робітників у СРСР», за порівняння праці в СРСР з кріпацтвом та заклики до колективного протесту. Іншого залізничника, Панькова, тоді ж таки засудили до смертної кари за «контрреволюційну агітацію пораженського спрямування», твердження про непереможність німецької армії[1231]. Влітку 1941 p., коли Червона армія відступала, два робітники літнього віку пиячили в день зарплати і обговорювали військову ситуацію. Вони співали:
Наши летчики отважные,
А самолетики — бумажные...[1232]
Обидва отримали по десять років. У серпні учень середньої школи № 37 в Сталіно А. Ф. Первой був заарештований за те, що наказав своїм товаришам зняти портрет Й. В. Сталіна, начебто поширював чутки про падіння радянської влади і вихваляв Німеччину. Насправді Первой вірив у Сталіна. Звинувачення сфабрикувала дівчина, яка на нього образилася. Його піддали тортурам, але вини хлопець не визнав. Його засудили до смертної кари, але якимось дивом вирок замінили на десять років ув’язнення в трудовому таборі. За десять днів до падіння Сталіно його відіслали до Сибіру. Там він пережив війну[1233].
Наближення німецьких військ поставило під сумнів саме існування держави, і московське керівництво, здавалося, вважало терор єдиним правильним вирішенням проблеми.
Подекуди партія стала втрачати владу. Зафіксовано чимало випадків знищення партійцями своїх членських квитків та відмови служити в Червоній армії[1234]. На шахті ім. Орджонікідзе в Макіївці у вересні більшість партійних активістів були мобілізовані. Незважаючи на це, їхня відсутність на шахтах у такий небезпечний час викликала підозру серед робітників. Від самого початку війни секретар райкому партії не з’являвся ні на робочому місці, ні на зборах. Коли поширились чутки, що парторг Кузнецов (який насправді був викликаний для виконання особливого завдання) покинув шахту, п’ятнадцять чи двадцять жінок пішли до його дружини з’ясовувати, чи правдиві чутки. Вони почали стукати у вікна й двері, але їх розігнала міліція. Комсомол, по суті, припинив своє існування як організація. На шахті в комсомольській організації залишилася лиш одна хвора дівчина. Один кандидат у члени партії відмовився платити членські внески: «Я що, дурень? Навіщо я взагалі вступив у партію?» Інший кандидат заявив: «Я залишив удома кандидатську картку, дитина її порвала, тому я прошу вивести мене з партії»[1235].
У Макіївці, Костянтинівні й Краматорську багато робітників, не маючи інформації про хід війни, приходили на збори, але секретарі парторганізації не з’являлися. Поширювалася паніка, населення не мало відповіді на найболючіші питання: «Чому не евакуюють наших дітей? Невже хочуть, щоб в останній момент керівництво виїхало, а лишили нас на розграбування?» У Дебальцевому всі пильнували за прокурором міста. Коли дізналися, що він наказав своєму водієві завжди тримати біля свого будинку вантажну машину наготові, вибухнуло обурення. Великий будинок в центрі міста, де жило керівництво, спорожнів: його мешканці перебрались у менші квартири, щоб привертати до себе менше уваги. Коли один із керівників евакуював свою сім’ю, почалися заворушення. Ситуація деморалізувала навіть членів партії. У Слов’янську секретар міськкому партії Поляков ходив по квартирах комуністів і запитував, чи вони консервують овочі на зиму. Заперечна відповідь означала, що комуністи збираються евакуюватись. Якщо ж комуніст маринував овочі, сусіди робили те саме[1236].
Справді, сім’ї керівників були вивезені в першу чергу, а місцеві керівники зловживали владою, щоб забезпечити свої родини продуктами, призначеними для місцевого населення. Звісно, ті, хто залишився, були дуже озлоблені[1237].
Не дивно, що евакуація заводів Донбасу відбувалася погано[1238], чимало сил втрачалося на руйнування промислових об’єктів і знищення в’язнів у тюрмах Донбасу. В
Сталіно вибухи на шахтах і заводах безперервно лунали протягом трьох днів, починаючи з 19 жовтня[1239]. Один свідок згадував: «Ще один вибух струснув землю навколо Холодного Яру (шахта), і чорний дим став підійматися з новою силою. Вогню не було видно — тільки дим. Увечері можна було побачити заграву, але вдень лише дим»[1240].
На шахті № 4/21 в Сталіно робітники, жінки (чоловіки яких пішли на фронт) та діти протестували проти мінування родовищ. Власті прислали підрозділи НКВС і Червоної армії. Солдати відмовилися стріляти, лише підрозділ НКВС відкрив вогонь по бунтарях. Відтак почалися масові арешти. Серед ув’язнених був старий робітник Нікулін. Він попросив цигарку в співробітника НКВС, за що був застрелений на місці. Багатьох заарештованих перевезли від лінії фронту до Ворошиловграда. Разом із приблизно півтора тисячами в’язнів (переважно дезертирами з Червоної армії та бійцями, які скаржилися на нестачу набоїв) їх розстріляли перед відступом радянських військ із міста[1241]. В самому Сталіно у жовтні 1941 р. розстріли в’язнів (серед них були й стахановці) тривали кілька ночей. Серед убитих були й поранені солдати-червоноармійці, яких не могли евакуювати в тил[1242]. Один житель міста згодом згадував:
«У цьому місті, в тюрмі НКВС, комуністи стратили 180 чоловік і поховали їх у двох ямах, викопаних у тюремному дворі. Трупи, особливо обличчя, були залиті негашеним вапном.
Мого брата ув’язнили на три місяці за спізнення на роботу. Після вісімнадцятиденної праці на тюремному заводі його звільнили і через місяць забрали в армію, бо вже був липень 1941 р.
Згодом наша мати з його дружиною впізнали тіло по документах, які були при ньому, спідній білизні та пальці на лівій руці»[1243].
Деяких в’язнів зі Сталіно при наближенні німців перевели до Сніжного, селища на схід від Сталіно. Під озброєним конвоєм їх загнали у глибоку балку і змусили копати ями. (Свідок, тоді ще малий хлопець, досі згадує їхні змучені й сумні обличчя). Після цього в’язнів розстріляли [1244].
Більшість мешканців Сталіно відмовилися чи принаймні не змогли покинути місто16. Відступ радянських військ та евакуація місцевого керівництва спричинили «повсюди цілковиту паніку й безлад»[1245]. Багатьох мешканців, які подалися на пошуки харчу, застрелили п’яні і міліція, що металася містом. Тільки-но влада покинула місто, почався «відкритий грабунок і неприхований бандитизм»[1246]. Очевидець у Слов’янську згадував, що хуліґани нищили все, як Ради перед відступом[1247]. Це відбувалось в усіх містах Донбасу. Тих, хто залишився, вважали «зрадниками», і спеціально залишені підрозділи (партизани) нещадно їх тероризували[1248]. Згідно з даними міської управи за німецької окупації, з 465 000 жителів Сталіно лише 65 000 покинули місто[1249].
Коли прийшли німці, населення незрідка приймало їх із радістю і в Сталіно, і в інших містах[1250]. Люди принаймні сподівалися, що зможуть якось жити під німецькою владою. Однак німці, зайнявши Донбас, щонайперше збирали всіх чоловіків у певному місці. Росіян та євреїв забирали, і їх більше ніхто не бачив. Багато українців, котрі, як вважали німці, симпатизували їм, після перевірки документів були відпущені[1251].
Донбас, на відміну від інших областей України, через близькість фронту був безпосередньо підпорядкований військовій німецькій адміністрації. В самому Донбасі настрої населення часто змінювалися залежно від того, як змінювалася лінія фронту. Що ближче до фронту було село чи місто, то м’якшим був німецький військовий режим. У цих прифронтових районах люди, особливо колгоспники, намагалися допомагати німцям і вороже зустрічали радянські війська, коли ті поверталися. Селяни відмовлялися давати воду червоноармійцям через те, що за німців жилося вільніше, ніж за більшовиків[1252].
Багато комуністів, як і безпартійних, вирішили залишитися в Донбасі чи просто не змогли виїхати з різних причин. Тих комуністів, кого не вбили одразу, німці змусили реєструватися. Тих, хто цього не робили, дарма, українці чи росіяни, розстрілювали[1253]. В Краснодоні у серпні 1942 р., невдовзі після початку окупації, тридцятьох шах- тарів-комуністів поховали живцем за те, що не з’явилися на реєстрацію[1254]. Декого як «зрадників» знищували радянські партизани (які часто були винищувальними загонами
НКВС)[1255]. Ускладнює дослідження те, що серед німецької поліції була певна кількість агентів НКВС, спеціально засланих для знищення членів компартії та інших людей, яких вважали зрадниками[1256]. Досі не з’ясовано, скільки їх залишалося в окупації. На Ворошиловградщині 1940 р. було 46 222 членів та кандидатів у члени партії. 1944 p., після визволення області, їх залишилося всього 11 140. Із них 7365 перебували в німецькій окупації, хоча лише 3457 зареєструвалися в поліції та гестапо[1257]. П’ятдесятирічний К. Ф. Черниченко, член партії з 1932 p., був одним із тих, хто зробив це, тому що, за його словами, хотів «змити грязюку і зняти із себе звання члена партії», він вірив, що «радянська влада більше ніколи не існуватиме. У німців сильна техніка, а в Червоній армії голі червоноармійці без техніки»[1258]. Іншим комуністам вдалося переховатися. Дехто спалювали партквитки[1259].
Євреїв і циган на Донбасі, як і повсюди, згідно з нацистською ідеологією, піддавали масовому знищенню. Багато євреїв не схотіли евакуюватися чи не змогли цього зробити. Радянський уряд не повідомив їх про систематичне винищення, яке відбувалося в інших регіонах України та на решті окупованих територій[1260]. Населенню також не повідомляли, де проходить лінія фронту. Колишній мешканець Донбасу згадував: «У самому центрі цього шторму ми навіть не знали, де фронт!»[1261] Коли прийшли німецькі війська, населення було безпорадним.
Окупанти змусили всіх євреїв носити розпізнавальний знак — зірку Давида. Скоро почалися масові страти євреїв. Ці злочини німці чинили з явною й прихованою допомогою місцевих жителів, росіян та українців, партійних і безпартійних[1262]. У жовтні 1941 р. вісім (за деякими підрахунками— дев’ять) тисяч євреїв у Маріуполі отримали наказ зібратися для відправлення до Палестини, але замість цього їх розстріляли[1263]. Ця операція в Маріуполі була майже точним повторенням знищення євреїв у Києві, в Бабиному яру. Сара Глейх, якій якимось дивом удалося вижити у кривавій бійні, залишила в своєму щоденнику такий запис від 20 жовтня:
«Дошла очередь и до нас, и вся картина ужаса бессмысленной, до дикого бессмысленной и безропотной смерти предстала перед нашими глазами, когда мы направились за сараи. Здесь уже где-то лежат трупы мамы и папы. Отправив их машиной, я сократила им жизнь на несколько часов. Нас гнали к траншеям, которые были вырыты для обороны города. В этих траншеях нашли себе смерть 9000 человек еврейского населения, больше ни для чего они не понадобились. Нам велели раздеться до сорочки, потом искали деньги и документы и отбирали, гнали по краю траншеи, но края уже не было, на расстоянии в полкилометра
траншеи были наполнены трупами, умирающими от ран и просящими об еще одной пуле, если одной было мало для смерти. Мы шли по трупам. В каждой седой женщине мне казалось, что я вижу маму. Я бросалась к трупам, за мной Бася, но удары дубинок возвращали нас на место. Один раз мне показалось, что старик с обнаженным мозгом — это папа, но подойти ближе не удалось. Мы начали прощаться, успели все поцеловаться. Вспомнили Дору. Фаня не верила, что это конец. «Неужели я уже никогда не увижу солнца и света?» — говорила она, лицо у нее сине-серое, а Владя все спрашивал: «Мы будем купаться? Зачем мы разделись? Идем домой, мама, здесь нехорошо». Фаня взяла его на руки, ему было трудно идти по скользкой глине, Бася не переставала ломать руки и шептать: «Владя, Владя, тебя-то за что? Никто даже не узнает, что с нами сделали». Фаня повернулась и ответила: «С ним я умираю спокойно, знаю, что не оставлю сироту». Это были последние слова Фани. Больше я не могла выдержать, я схватилась за голову и начала кричать каким-то диким криком, мне кажется, что Фаня еще успела обернуться и сказать: «Тише, Сарра, тише»,— и на этом все обрывается.
Когда я пришла в себя, были уже сумерки, трупы, лежавшие на мне, вздрагивали, это немцы, уходя, стреляли на всякий случай, чтобы раненые ночью не смогли уйти, так я поняла из разговора немцев, они опасались, что есть много недобитых, они не ошиблись, таких было очень много, они были заживо погребены, потому что помощь никто им не мог оказать, а они кричали и молили о помощи. Где-то под трупами плакали дети, большинство из них, особенно малыши, которых матери несли на руках (а стреляли нам в спину) падали из рук пораженной матери невредимыми и были засыпаны и погребены под трупами заживо.
Б. Самойлович, который попал на место расстрела раньше матери, с которой он был, так как жена у него гречанка, ей в этот день было не обязательно умирать,
попросил разрешения подождать мать, он разделся, его отвели в сторону.
Я начала выбираться из-под трупов...»[1264]
Після «місяця бекань степом» Глейх удалося перейти на радянський бік[1265].
Убивства відбувалися повсюди. В Дебальцевому євреїв зігнали на центральну площу і розчавили юрбу танками[1266]. У грудні 1941 р. нацисти знищили усіх євреїв Макіївки[1267]. У січні 1942 — всіх циган та євреїв Артемівська; дітей труїли; дорослих розстрілювали, скидали живцем у стовбури шахт, душили газом. Комуністів та інших політично підозрілих осіб теж убивали. Декому вибирали очі, відрізали носи. Всього жертв січневої різанини нараховано близько трьох тисяч[1268].
У Сталіно криваві розправи розпочались в грудні 1941 р. і тривали до весни 1942 р.[1269]. В цій операції були задіяні газові камери на колесах. Один із воєнних злочинців згадував, як знищували євреїв на Великдень у Сталіно:
«Євреї заходили у фургон одягненими. Ніякого розмежування не було: чоловіки, жінки, діти — всі йшли разом. Я приблизно підрахував, що кожного разу заходило близько шістдесяти чоловік. Щоб зайти у фургон, треба було піднятися по драбинці. Євреї, здається, не знали, що їх зараз душитимуть газом. Коли всі заходили, ми зачиняли двері, і машина їхала до старої шахти. Вже не пам’ятаю, чи шахта була навпроти фургона, чи нам доводилось розвертатися. Газовий фургон не міг під’їхати безпосередньо до стовбура шахти, тому ми витягали тіла й тягнули їх метрів вісім, а тоді вже скидали вниз...
Коли відчиняли двері, спершу випливала хмара диму. Після того як газ розвіювався, ми бралися за свою брудну справу. Це було страшно. Помітно було, що вони до останнього боролися за своє життя. Багато хто затуляв носи. Трупи доводилося розтягувати. Тоді я взнав, яким важким буває людське тіло»[1270].
Усього в Сталіно було вбито близько 15 000 євреїв[1271].
У січні 1942 р. євреїв Краматорська відправили, як казали німці, до Палестини (на той світ)[1272]. У вересні 1942 р. в Краснодоні всіх євреїв (близько сорока) і «партійних активістів» зігнали разом, розстріляли і скинули у шахту[1273]. В Єнакієво розстріляли 280 євреїв[1274]. У Ворошиловграді 1 листопада 1942 р. євреям був оголошений наказ про депортацію. Замість депортації їх просто вивезли за місто і розстріляли. Дітей труїли, змащуючи губи якоюсь речовиною. Того дня в місті загинуло 3000 євреїв[1275].
Убивства тривали і в грудні: людей розстрілювали, труїли, душили газом[1276]. Таким чином у Ворошиловграді всього було знищено 8000 євреїв та осіб інших національностей [1277]. Євреї Донбасу потерпали завжди, але голокост часів війни був найметодичнішим і найзгубнішим ударом, який винищив євреїв майже цілковито.
Багато жителів Донбасу спочатку сприймали німецьку окупацію за альтернативу радянському режиму. Але німці одразу показали, що вони не кращі. Як довів Олександр Далін, расистська ідеологія живила жорстокість, із якою нацисти правили на загарбаних територіях по. Вони повсюди винищували мирних жителів, грабували міста й села[1278]. За порушення визначених німцями правил поведінки людей карали так само жорстоко, як нещодавно — більшовики[1279]. Німці дозволили приватну торгівлю, перейменували деякі міста (Сталіно знову стало Юзівкою) й вулиці (вул. Рози Люксембург стала Олійною) і віддали окремі наділи землі в приватне користування. Але нацисти не вдавалися до широкомасштабного знищення колгоспної системи, чим дуже розчарували селян. Колгоспна система вельми прислужилася німцям: як і совета, вони скористалися нею для виробництва зерна та іншої продукції. Люди, як і раніше, жили надголодь. Крім того, незважаючи на суворі покарання, зокрема й публічні страта, німці не змогли приборкати злочинність у містах[1280]. За кілька місяців населення пройнялося ненавистю до окупантів: радянський режим тепер здавався привабливішим, ніж іноземна окупація. Раніше дехто з людей діставав зі сховку ікони й потай молився за прихід німців. Коли ж фашиста взялися грабувати їхні домівки, ці люди втямили, що таке окупація, і зреклися віри в Бога[1281]. Інші ж трималися за ікони, бо вважали, що коли повернуться білі, з іконами буде безпечніше[1282].
Нацисти тільки збільшили кількість проблем, з якими вони зіткнулися на окупованому Донбасі, коли взялися до ще однієї операції: стали вивозити сотні тисяч людей на примусові роботи до Німеччини. Окупаційна преса всіляко доводила, якою нелюдською була праця за радянського режиму й закликала людей ікати працювати до райху, де на них чекають райські умови. Публікували повідомлення про ентузіазм, із яким місцеве населення відгукувалося на заклик їхати працювати до Німеччини[1283]. Спершу їхали переважно волонтери, але невдовзі стало відомо про брутальне поводження, з яким вони зіткнулись і в дорозі, і в самій Німеччині. Надалі робочу силу вже відправляли примусово. Німці «хапали людей на ринках» і вивозили до Німеччини[1284]. Це спричинило посилення антинімець- ких настроїв[1285].
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
