Донбасові відводилася важлива роль у постачанні робочої сили. Спершу німці планували вивезти зі Сталіно 50 000 робітників[1286]. Символічно, що перше офіційне вивезення невільників до Німеччини відбулося в січні 1942 р. саме на Донбасі (Сталіно): до райху цього разу спровадили 1100 чоловік[1287]. Усього до Німеччини вивезено понад 300 000 донеччан (252 239 — зі Сталінської області, 74 047 — з Ворошиловградської, відповідно — 8 і 4 відсотки населення цих областей 1939 р.)[1288]. Це значна частка від приблизно п’яти мільйонів радянських громадян, вивезених на примусові роботи до райху[1289].
Протягом війни і солдати, і мирне населення страждали від терору з обох сторін. Останні підрахунки засвідчують, що близько 8 мільйонів радянських військовослужбовців та 20 мільйонів мирних жителів були вбиті, померли від хвороб, голоду та інших пов’язаних із війною причин[1290]. Серед них майже два мільйони мирних євреїв, яких нацисти намагалися цілковито винищити[1291]. У Ворошиловградсь- кій області окупанти вигубили 45 649 мирних жителів[1292]. Сталінська область, яка перебула під окупацією трохи довше, втратила 279 000 чоловік, із них майже 100 000 припадає на саме місто Сталіно (понад 20 % населення, яке залишилося після відступу радянських військ)[1293]. 75 000 чоловік були скинуті живцем і мертвими в шахту № 4/4-біс у Сталіно[1294].
|
Малюнок 7і2. Тіла вбитих німцями, добуті із шахти № 3/3-біс у Кадіївці. 1943 р. ДАЛО, ф. П-7118, on. 1, спр. 704.
У місті Шахти, в російській частині Донбасу, загинули 13 854 мирні жителі та 10 260 радянські військовополонені [1295].
Хоча більшість убивств вчинили німці та їхні союзники, до цих підрахунків (що майже безсумнівно) входять і жертви радянського терору[1296]. За радянським великим терором прокотилися свіжі хвилі людомору.
Альтернативи
Під час війни складаються особливі умови, за яких можна бути лише або другом, або ворогом. Принаймні саме ця думка втілювала як ідеологію, так і практику радянського керівництва. Коли Сталін зміцнював свою владу й готувався до війни, уявлення про ворога трансформувалося з «класового ворога» у класово нейтрального «ворога народу». Перебуваючи під жорстоким тиском терору, люди були змушені жити за умов, які диктував уряд. Коли ж почалася війна, кожному довелося самому визначати власну долю. Для мільйонів чоловіків не було ніякого іншого вибору, крім призову до Червоної армії. Багато хто втратив життя, дехто наважився дезертирувати, і спіймані теж заплатили життям за цей вибір. Мільйони людей евакуювалися на схід перед стрімким наближенням ворога, але більшість залишилася в окупації. Величезна кількість мирних жителів, які не змогли зробити інший вибір з безлічі всіляких причин, зненацька опинилася на окупованих територіях, так само як мільйони вояків всупереч власній волі потрапили в полон. Байдуже, чи в окупації, чи в полоні, людям доводилося самим визначати свою долю, принаймні в межах, визначених обставинами. Кажуть, що війна, мовляв, не дає альтернатив, але насправді вона дала радянським громадянам вибір, просто в ньому було важко зорієнтуватися. Як влучно зазначив М. Я. Гефтер, «це [1941—1942 pp.] був період спонтанної десталінізації. Ми втрапили у глибоку кризу. Сталінська тоталітарна система, зіткнувшись з агресією й окупацією, розпадалася. Люди зненацька опинилися перед необхідністю ухвалювати власні постанови, самим відповідати за себе. Події тиснули на нас і змушували кожного стати цілком незалежним»130.
Іноземна окупація не була новиною для Донбасу. Тих жителів (а таких було багато), які залишалися в окупованому Донбасі в лихоліття громадянської війни, всіляко принижували, дорікаючи за їхній вибір, тоді як робітників, наприклад, Петрограда, крикливо проголошували гідними пролетарями. Як засвідчили два наступні десятиліття, Донбас важко піддавався політичному контролю і тому весь час був об’єктом жорстокого терору з боку Москви. Покинуті владою восени 1941 p., жителі Донбасу були змушені обирати майбутню долю за дуже несприятливих обставин. Для них «радянська тактика випаленої землі була рівнозначною жорстокому покаранню: адже вона спричиняла голод. Це схиляло до роздумів про те, хто ж справжній ворог»131.
Хоча німецька окупація виявилася смертельною для багатьох, усе ж окупаційна влада прихильніше ставилася до репресованих радянським режимом, вбачаючи в них можливих спільників. Отож дехто отримав можливості, яких не міг мати за радянської влади. Депортовані куркулі почали повертатися до рідних донбаських сіл. Крім того, розкуркулені та репресовані, яких було чимало на Донба-
130 Цитовано за вид.: Nina Tumarkin. The Living and the Dead: The Rise and the Fall of the Cult of World War II in Russia. New York, 1994. P. 65 (курсив в оригіналі). Див. також: Гефтер М. Я. Из тех и этих лег.—М., 1991,—С. 418—422.
131 Bohdan W. Avoiding Extinction. P. 47.
сі, почали повертатися під час окупації у свої рідні села на решті території України. Масові міграції також не були чимось новим для Донбасу. Голод прискорив рух на захід. Людність валами котилась на Дніпропетровщину, Полтавщину і навіть на Правобережжя. Кількість мігруючих досягала мільйона[1297]. Коли одна українська сім’я повернулася до рідного села на Чернігівщині, пройшовши пішки тяжкий шлях у вісімсот кілометрів, «селом прокотилася чутка, що дехто з Богданів повернувся з шахт.... Наші родичі дивились на нас, як на воскреслих, їхня радість була безмежна»[1298].
Під час окупації в Донбасі стала відроджуватися церква. Багато священиків, які раніше були в підпіллі, повернулися до своїх колишніх парафій. Люди заповнювали церкви[1299]. Ганс Кох, німецький офіцер контррозвідки у справах релігії в Україні, повідомляв:
«Тих, хто виринув на поверхню після років переховування за радянської влади, не вистачало для нововідкритих церков. Священиків „викопували з-під землі“, але попит набагато перевищував пропозицію; все ж їх виявилося більше, ніж я сподівався; багато хто роками працював у шахтах Донбасу чи співав у заводських хорах і т. д.»[1300].
Деякі з них втягнулися в заохочувану німцями антира- дянську кампанію Вб. Однак активність православної церкви в Донбасі була обмеженою. Натомість сектанти, надто ж баптисти, яких у Донбасі традиційно було дуже багато, виявили високу активність[1301].
Цікавість до всього українського, а іноді й український націоналізм, теж стали привертати увагу населення навіть у поспіль русифікованому Донбасі. Своєрідно інкорпорувавши Західну Україну й Північну Буковину, Сталін об’єднав більшість українських земель, які були розділені більше трьох століть. Міграція робочої сили з нових земель на Донбас зблизила дві групи українців із різною історією. Коли почалася війна, Москва пішла на поступки різним соціальним силам, які раніше зазнавали репресій як ворожі елементи. Один з таких прикладів — договір між Кремлем і Російською православною церквою 1943 р.ш. Другий приклад — Москва стала зважати на національні почуття й традиції. Щоправда, дедалі більше ототожнення Сталіна з Росією виразно виявлялося ще в тридцятих роках. Як засвідчує доповідь Хрущова 6 липня 1941 p., певні поступки, принаймні формальні, були надані й українським національним почуттям[1302]. Хай там як, війна швидко відокремила Україну від Росії.
Український націоналізм став однією з альтернатив, доступних жителям Донбасу. Ідеологія націоналізму йшла переважно із Західної України. Стосунки нацистів з українськими націоналістами (особливо з Організацією Українських Націоналістів, ОУН, заснованою 1929 р.) — питання доволі складне й дражливе. Окремі українські націоналісти були такими самими расистами й фашистами, як і їхні аналоги в Німеччині, Італії чи деінде[1303]. Вони, безперечно, були колабораціоністами[1304]. Нацисти використовували їх як противагу совєтам. І все ж, коли стало ясно, що німці не підуть на створення незалежної української держави, і почалися репресії проти націоналістів, чимало націоналістів повернулися проти фашистів і повели війну на два фронти — і проти Німеччини, і проти Росії[1305]. Під час війни націоналісти засилали із заходу свою агентуру на схід, щоб створити політичну базу в промисловому центрі України.
У 1930-і роки українців із націоналістичним підгрунтям під корінь винищили на Донбасі. Проте селяни Донбасу, як і всієї України, ще з громадянської війни 1918—1920 pp. навчилися ставати на той або той бік залежно від обставин і вступали в спілку з націоналістами, коли їм це було вигідно. Сили безпеки мали б репресувати майже всіх, щоб викоренити щонайменші натяки на політичні відхилення в Україні. Володимир Сосюра, який згодом став відомим українським радянським поетом, може бути яскравим прикладом такої політики (див. розділ 3). Один свідок стверджує, що колишніх прихильників Петлюри часто можна було зустріти в окупованому Донбасі під час Другої світової війни[1306]. Миколі Стасюку, міністрові Центральної Ради в 1918 p., «вдалося вижити за радянського періоду, він працював озеленювачем», а за окупації він став редактором нової української «Маріупольської газети». Він допомагав ОУН-Б (фракції послідовників С. Бандери в ОУН), і Маріуполь став опорою українського націоналізму на Донбасім. В Сталіно українському підпіллю допомагала дружина колишнього міністра в уряді Петлюри Шимановича, яка повернулася з Сибіру[1307].
Арешти й страти українських націоналістів були звичним явищем в Донбасі. Одного дня, наприклад, у Маріуполі німці стратили двадцятьох активістів ОУН[1308]. Попри всі перешкоди, ОУН вдалося вкоренити своїх активістів у Горлівці, Краматорську, Костянтинівці, Маріуполі, Сталіно, Гришиному, Слов’янську та інших містах Донбасу[1309]. У Краматорську був створений осередок «Просвіти» — традиційної організації, яка займалася поширенням української культури[1310]. У Маріуполі голова шкільної освіти «запропонував наголосити на важливості рідної мови, любові до батьківщини й поваги до старших»[1311]. «Майже всюди» в Донбасі за окупації велася «тиха війна» між росіянами та українцями за більший вплив на місцеву адміністрацію 15°. Ще в листопаді 1941 р. офіцер військової розвідки на Донбасі відзначив, що він «чув, що якийсь
Степан Бандера, „вчений“, буде очолювати уряд України»[1312]. Уже на той час Степан Бандера був широковідомий як український націоналіст.
Активісти ОУН із Галичини, як повідомляла радянська розвідка, залучали до своїх лав переважно інтелігенцію: вчителів, лікарів — і молодь, яка утворювала «значні формування» в Донбасі[1313]. («Значні» в розвідки могло, однак, означати якийсь десяток осіб, розкиданих деінде. Наприклад, «групу з дванадцяти осіб у Краматорську на Донбасі один із лідерів партії вважав „великою“»)[1314]. До них прилучалися й дезертири з Червоної армії, а згодом приєднався антирадянський батальйон, організований німцями з військовополонених і відправлений до Сталіно[1315]. Люди часто пересувалися Україною, міняючи дрібне майно на харчі, й іноді поверталися додому з націоналістичною літературою. Народ загомонів про Україну[1316]. Гасло «Україна була і буде незалежною» стало з’являтись і по селах[1317]. Вісімдесятирічний митрополит Харківський Фео- філ, який діяв в окупованому Донбасі, пристрасно оголосив у газеті «Нова Україна»: «У давні часи, під час найбільшого розквіту культури на Україні, коли вона була набагато культурнішою, ніж Росія, й стояла культурно на рівні західних держав,— церква на Україні була центром культури...[нам слід] влаштувати на Україні найкраще, побожне, спокійне й задоволене життя»[1318].
Та все ж є дуже мало переконливих свідчень, що в Донбасі загалом ідеологію націоналізму сприймали з ентузіазмом. Спершу в Сталіне з’явилась ОУН-М (прихильники А. Мельника, лідера однієї з гілок ОУН). Вони організували поліцію при міській адміністрації, створеній під час окупації росіянами. Націоналісти ввели в однострої полі- ціянтів український герб — тризуб — і жовто-синю пов’язку. Під українським гербом.вони виконували найжорсто- кіші німецькі накази.
Посланці ОУН-М пробули в Сталіне всього два тижні — їх відіслали до Львова[1319]. ОУН-Б (прихильники Бандери) з Галичини трималися краще. Проте коли вони стали розповсюджувати праці Дмитра Донцова, ідеолога інтегрального українського націоналізму, вихідця зі Східної України, населення сприйняло ці книжки як фашистські[1320].
Однією з найгостріших проблем для галичан був брак спільної мови. Оскільки, на відміну від мельниківців, прихильники Бандери намагалися здобути широку народну підтримку в Донбасі, питання комунікації набуло великого значення. Галицький діалект був майже зовсім незрозумілим для зрусифікованих східняків. Навіть ті, хто розмовляв українською, не визнавали цього, наполягаючи, що вони розмовляють «місцевою мовою». Можливо, правда була за ними, бо їхня мова насправді була російсько-українським суржиком[1321]. Вимушені користуватися російською, яку вони знали погано, активісти ОУН припускалися багатьох мовних помилок[1322]. Спілкування не складалося, і тому загітувати їм вдалося небагатьох. У Сталіно, за інформацією націоналістично настроєного вчителя, який діяв під рукою провідника ОУН «Євгена» (найімовірніше, це — Євген Стахів), у його осередку було всього сім активіо- тів[1323]. В. Г. Гладкий, головний механік металургійного заводу в Сталіно, був згодом звинувачений в допомозі ОУН. Українець Гладкий підтвердив, що справді допомагав ОУН, бо вона закликала населення до боротьби з німцями[1324].
Рапорти активістів ОУН із Донбасу часто суперечливі. З одного боку, вони подавали картину постійного зростання впливу організації: люди готові до боротьби[1325]. З другого боку, в них відчувається відчай: населення Донбасу ніколи не чуло про УПА (Українську Повстанську Армію); більше половини чоловічого населення — це спекулянти, дезертири, «шкурники», які бояться повернення більшовиків і сподіваються на перемогу Німеччини; жінки ждуть лише закінчення війни й повернення своїх чоловіків; більшість селян була б рада забути про все, якби з небес зійшов цар і повернув «давнє спокійне миколаївське життя» та якби хоч диявол дав їм землю і пообіцяв, що не буде податків; сільська молодь була пристосувансь- кою, пронімецькою, коли перемагали німці, і прорадянсь- кою, коли Червона армія їх відкидала; якесь окреме село могло бути дуже націоналістичним, тоді як в усіх навколишніх селах ніхто навіть не чув про ідеї націоналізму[1326].
Післявоєнна націоналістична література перебільшує вплив на населення Донбасу, якого змогли досягти націоналісти. Один із активістів ОУН на Донбасі з любов’ю згадує, як люди, навіть росіяни, переховували його, чужинця з Галичини, ризикуючи своїм життям[1327]. Звіти оунів- ців в один голос повторюють, що населення хоче третього шляху, не більшовицького і не німецького. Навесні 1943 р., коли німці вже відступали, «майже всі» в Сталіно бажали перемоги третьої сили, тобто української незалежності. При цьому люди вважали, що самі «українці без чужої допомоги нічого не зможуть зробити з залишками більшовиків». Дехто був переконаний, що американці й британці їм допоможуть і що англійці обов’язково прийдуть на Донбас, тому що Г’юз та інші англійці організовували промисловість Донбасу ще в царські часи. Після роздумів меншість казала, що німці кращі за більшовиків, а більшість вважала, що росіяни все ж кращі, бо вони «свої — руські», а німці — іноземці[1328].
Українська альтернатива подобалась і неукраїнцям Донбасу: росіянам, грекам, татарам, вихідцям із Кавказу. В Рутченковому була підпільна «група москалів-робітни- ків», яка співпрацювала з ОУН. Вони вважали себе громадянами України і хотіли разом боротися і проти німців, і проти більшовиків[1329]. При цьому вони амбівалентно ставилися до оунівської версії українського націоналізму. Справді, відомо, що деякі робітники висували в той час незалежні гасла: «Українська радянська влада без больше- виків», «Радянська Україна без большевиків і без диктатури комуністичної партії»[1330]. Сам Стахів пізніше згадував, що головним клопотом для населення Донбасу були суспільні та побутові негаразди, від вирішення яких залежала його участь в українському визвольному русі. А саме ці проблеми були другорядними для активістів ОУН. Основна причина невдачі ОУН у наверненні робітництва й молоді Донбасу до націоналізму полягала в тому, що націоналісти дотримувалися екстремістської ідеології Донцова.
Коли ж вони визнали за необхідне відмовитися від неї, вже було ПІЗНО[1331].
Хоч і запізнілий, відхід ОУН від націоналістичної ідеології на Донбасі був справді значним явищем. На агітацію Стахова, який ідеалізував іспанський режим Франко, слухачі відповідали, що його націоналізм фашистський. У спілкуванні з місцевим населенням Стахів і відійшов від вузького українського націоналізму, звернувшись до ідеї демократичної України без дискримінації національних меншин. Стахів і донині вдячний донеччанам за цю зміну своїх переконань[1332]. У цій «виховній» ролі Донбасу найяскравіше виявився палкий і незалежний дух вільного степу.
Зрештою, перед кожним завжди поставала альтернатива колабораціонізму. Німці намагалися співпрацювати з не- росіянами й політично репресованими. Найбільшу перевагу тут мали особи німецького походження (Volksdeutsche), оскільки вони знали німецьку мову й начебто мали бути ворожими до радянського режиму[1333]. Невідомо, скільки етнічних німців перебувало на Донбасі за окупації. Хоча українські німці до війни майже не виявляли серйозної активності в ролі гіпотетичної «п’ятої колони»[1334], радянські репресії щодо них посилювалися з наближенням війни: Volksdeutsche заарештовували й висилали за сфабрикованими звинуваченнями, а часто просто за те, що вони були німцями[1335]. В серпні 1941 р. осіб німецького походження масово депортували з України й Поволжжя[1336]. На час окупації німців серед місцевих жителів було, мабуть, дуже мало[1337]. Окупанти були розчаровані «недостатньою кваліфікацією» тих Volksdeutsche, які залишились в Україні для роботи в «адміністрації й економіці країни»[1338]. Проте Volksdeutsche все ж мали підтримку нацистів, і більшість їх, на думку Меіра Бухсвайлера, тим або тим способом співпрацювала з окупантами, і діапазон цієї співпраці сягав від пасивного колабораціонізму до активної причетності до військових злочинів[1339]. Фольксдойче масово втікали з німецькою армією після перелому в ході війни[1340].
Інші суспільні групи, надто ж козаки,— місцеві, донські, й ті, які повернулися з-за кордону, часто зголошувались на службу в поліції[1341]. (Цікаво, що, згідно з нацистською ідеологією, козаки не були Untermenschen, неповноцінними людьми). Козаки були раді знову отримати зброю. Але рапорти ОУН засвідчують, що їхнє ставлення до німців було цілком пристосуванським: вони співробітничали, поки нацисти перемагали, а коли німці стали програвати війну, козаки масово дезертирували[1342]. Те саме можна сказати і стосовно «українських козацьких батальйонів», сформованих на Донбасі та в інших місцях; вони мали вибір: померти від голоду чи воювати на боці німців. Деякі з них виявили симпатію до української національної справи[1343].
Колишні куркулі були ще однією групою, яка мала певну підтримку німців. Під час окупації куркулі поверталися до рідних донбаських сіл і вимагали повернути свою колишню власність, часто з допомогою сільських старост і німців[1344]. Деякі з них співпрацювали з поліцією, беручи участь в арештах і допитах комуністів та їхніх симпатиків[1345].
Співробітництво з німцями людей, які потрапили під радянські репресії, не дивує. Сталін не зупинявся ні перед чим, щоб знищити чи ізолювати будь-кого, якщо була бодай найменша причина в чомусь його запідозрити. Оскільки майже всі, хто активно допомагав німцям, утекли разом з окупаційними військами, зараз важко встановити, хто ж був колабораціоністом. А проте всі радянські таємні служби досліджували це питання.
Наприклад, органи НКВС на Ворошиловградщині дійшли попереднього висновку, що куркулі й репресовані становили незначний відсоток із 450 зрадників, заарештованих невдовзі після визволення області. Більшість із них, за даними НКВС, не мала очевидних причин для невдоволення[1346]. Серед заарештованих були і члени партії—М. І. Ткаченко та П. І. Котляров, які займали посади відповідно бургомістра й начальника поліції в Ли- сичанську[1347]. Як були скореговані попередні висновки (ворошиловградського НКВС згодом, після подальших арештів, невідомо.
Матеріали про колабораціоністів в архівах НКВС схиляють принаймні до чотирьох імовірних варіантів пояснення. По-перше, органи НКВС могли репресувати не тих людей і ще перед війною прогавити справжніх ворогів радянського ладу. По-друге, значну частину зрадників працювати на німців примусили обставини. По-третє, війна дала людям неможливі за мирного часу альтернативи, і дехто вирішив працювати проти радянського ладу. І, по- четверте, зрадники, яких після війни арештували органи НКВС, могли взагалі бути невинними.
У кожному з цих чотирьох варіантів є частка правди. Конкретні приклади засвідчують, яким складним було питання колабораціонізму і як узагальнено таємні служби ставилися до кожного, хто залишився під окупацією.
Було багато рівнів колабораціонізму ш. Самі німці тих, хто співпрацював із ними, поділяли на різні категорії. Водночас деякі активні колабораціоністи діяли на шкоду фашистам. Це, наприклад, бургомістр Гришиного Валерій Якубович, який згодом виїхав до Канади. Під час війни він допомагав українському підпіллю[1348].
Матеріали судового процесу в Сталіно після визволення доволі повчальні. Восени 1944 р. під військовий трибунал НКВС були віддані дванадцять зрадників. Вони не втекли чи не змогли втекти з німцями, і їх вистежила й заарештувала служба безпеки. «Майже всі звинувачені» начебто були з куркульських родин чи з родин репресованих, хоча ніхто з них сам не підлягав репресіям. Батька звинуваченого В. І. Скородька репресували; батько іншого, Н. М. Дюсара, потрапив під розкуркулення; І. Д. Зви- гунов, колишній головний інженер шахти № 11, виявився начебто сином куркуля і мав репресованого шурина; Г. А. Малютін був звинувачений у службі в білій армії в часи громадянської війни, хоча насправді він видавав себе за білогвардійця, щоб увійти в довіру до німців; батько Ю. Ю. Щербакова був репресованим; С. С. Васильєва звинуватили у зв’язках з білою армією[1349].
Прокурор волів зобразити зрадників не як звичайних радянських громадян, а як кримінальників, запеклих ворогів радянського народу, озлоблених «законним» терором проти їхніх сімей. Більшість звинувачень (таких, як «син куркуля»), звісно ж, були сфабрикованими. Однак деякі звинувачення були цілком справедливими, надто ж якщо згадати, що Донбас притягував до себе всіляких оголошених поза законом елементів. Терор так чи так ударив майже по кожній сім’ї, отож можна вважати, що всі звинувачені були «звичайними громадянами».
Звинуваченим закидали співпрацю з СД, німецькою службою безпеки. В пресі повідомлялося, що ніхто зі звинувачених не заперечував цього. Принаймні двоє працювали водіями автофургонів (душогубок), у яких душили газом євреїв. Сумним нагадуванням про рівень радянського життя став закид одному з підсудних у тому, що він «обслуговував» газову камеру за штани, шапки й черевики, які за радянської влади були завжди дефіцитом. На судовому процесі звинувачених змалювали зажерливими злочинцями, що за якийсь нікчемний гріш допомагали фашистам винищувати десятки тисяч радянських людей. Декого звинуватили в участі в тортурах радянських громадян, чого ніхто не спробував заперечити. Коли Скородька запитали, як він зміг чинити такі звірства над співвітчизниками, він відповів: «Я никогда не бьіл советским чело- веком»[1350]. Чи справді його батько був репресований, невідомо, але Скородько був цілком чужим радянському режимові. Всіх дванадцятьох засудили до розстрілу й стратили[1351].
Дуже показова і справа бургомістра Ворошиловграда.
А. П. Зубовський народився 1895 р. в Могилеві в сім’ї священика. З 1922 р. працював лікарем у Ворошиловгра- ді. Побувши якийсь час на посаді керівника служби охорони здоров’я, став бургомістром. Зубовський відступив із німцями, але в квітні 1944 р. радянські війська схопили його в Одесі. Зубовського звинуватили у співпраці з німецькою окупаційною владою, допомозі фашистам в ідентифікації та страті євреїв, комуністів та інших підозрілих елементів Ворошиловграда. Він не допоміг п’ятнадцятьом своїм безпорадним колегам, лікарям-євреям. Коли в листопаді 1942 р. лікар М. Л. Кац звернувся до нього за порадою за день до розстрілу, Зубовський відповів, що не слід нехтувати наказ влади, треба зареєструватись. Лікарка Ра- їса Бройтман попрохала його потурбуватися про її малу дитину, він просто відніс її в ясла. Всіх п’ятнадцятьох лікарів разом із трьома тисячами інших міських євреїв знищено в листопаді 1942 р.[1352]. На суді в жовтні 1944 р. Зубовський визнав свою провину[1353] і був розстріляний 3 січня 1945 р.[1354].
Випадок Зубовського — це випадок людини, яка доволі натерпілася за радянської влади, хоч і пережила найстрашнішу фазу терору в 1936—1938 рр. Матеріали в його слідчій справі дуже суперечливі. Один із документів свідчить, що його батька двічі заарештовували. З другого випливає, що ніхто з його сім’ї не був репресований[1355]. Самого Зубовського арештували в лютому 1931 р. і звинуватили в належності до контрреволюційної організації лікарів. Його звільнили через п’ять місяців. Через деякий час Зубовського завербувала таємна служба безпеки і змусила повідомляти про діяльність колег. Згодом, 1944 р., він заявив слідчій комісії, що насправді дуже мало працював на ГПУ—НКВС. Він навіть писав позитивні відгуки про своїх колег, які були справжніми ворогами радянської влади. На суді визнав, що до арешту 1931 р. був прихильником радянської влади, але після звільнення став її ворогом. Зубовський вважав свій арешт 1931 р. несправедливим, але набагато страшнішою була трагедія, яку спричинив цей арешт: поки лікар перебував під слідством, його дружина покінчила життя самогубством[1356]. Улітку 1942 р. він вирішив, що поразка Радянського Союзу неминуча і прийняв рішення не евакуюватися[1357]. Відтак — співробітництво з окупантами. Звідси випливає логічний висновок, що в цьому випадку радянський режим сам створив собі ворога.
Ще одна слідча справа стосується І. І. Мельникова, колишнього вибійника шахти № 2/4 в Краснодоні до його окупації фашистами. Росіянин Мельников народився 1912 р. в селянській сім’ї у Ростовській області. Безпартійний, мав усього однокласну освіту, під радянські репресії ніколи не потрапляв. Його заарештували за участь у катуванні і стратах багатьох краснодонців, серед яких — і підпільники відомої «Молодої гвардії», долю яких ми розглянемо пізніше. Він утік з окупантами, але восени 1944 р. його наздогнали радянські війська в Одесі. Приховавши своє минуле, він вступив до Радянської армії, був нагороджений медаллю «За победу над Германией». Більше ніж через двадцять років, у травні 1965 р., Мельникова заарештували в одному колгоспі на Одещині, де він, удруге одружившись, працював[1358].
Прокуратура звинуватила Мельникова в тому, що він з особливою жорстокістю катував колишнє комуністичне начальство шахти, мовби зводив якісь особисті рахун-
Малюнок 7.3. Мельников на суді. Краснодон, 1965 р. Кадр із документального фільму. ЦДКФФА, П-3551. |
ки[1359]. Мельников визнав свою вину за звинуваченнями в арештах, катуванні й транспортуванні в’язнів та їхніх трупів, але заперечив звинувачення в безпосередній участі в стратах. Мельников за окупації вочевидь був рядовим поліцаєм у Краснодоні; чимало старших чинів, що брали безпосередню участь в убивствах радянських громадян, повтікало за кордон й уникло кари. Мельников стверджував, що зголосився піти в поліцію, бо не мав за що годувати сім’ю. (Згодом він зізнався, що втік із Краснодона з німцями, бо до дітей йому було байдуже). Німці, зайнявши Краснодон, ув’язнили його, а через п’ять днів він із власної волі вступив у поліцію. Ніхто його до цього не примушував. На суді у грудні 1965 р. Мельников заявив, буцім не знав, в чому полягають обов’язки полі-
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
