Донбасу, попрохати в щоденної партійної газети «Правда» пояснень. Вони запитували, які погляди має партія на питання, чи має українська мова загинути, чи її треба розвивати:
«Наприклад, ми б хотіли розмовляти по-українському, але не знаємо, чи це буде правильно. Чи не буде це пережитком минулого, чи ми не сповільнюватимем хід розвитку, чи ми не завдамо шкоди інтернаціоналістським почуттям? А ми любимо всі національності,
1 on
як і нашу, українську».
Партія не відповіла двом шахтарям. У 1960-х і 1970-х роках місцеві інтелектуали намагалися поширювати українську мову в Донбасі і потрапили під арешт[1563]. Як і раніше, Донбас жив між Україною і Росією, не схиляючись до жодної з них.
У Донбасі й далі існували дві основні проблеми, наче нічого й не змінилося з часів революції, а то й дореволюційної доби: незадовільні умови життя та праці, брутальне ставлення начальства. Наприклад, постійна нестача води не давала робітникам змоги навіть помитися[1564]. У 1962—1963 pp. Донбасом прокотилася хвиля страйків[1565] (услід за відомим повстанням у Новочеркаську, на південь від міста Шахти, де військовий підрозділ розстріляв двадцять три чоловіка)[1566]. Однією з найголовніших причин страйків було підвищення цін на харчові продукти. По Донецьку розповсюджувалися листівки, розклеювалися плакати з гаслом: «Нас обманювали й обманюють. Будемо боротися за справедливість»[1567]. Головним словом була «справедливість». Не тільки літні робітники, а й молодше покоління намагалося її здобути: вони організовували неофіційні (непіонерські) «ради справедливості»[1568]. Взимку 1963—1964 pp. після страйків у Донбасі став з’являтися білий хліб. В інших регіонах, де люди не страйкували, білого хліба не було[1569]. Попри це, нестача хліба залишалася важливою проблемою і змушувала голодних робітників «відкрито ремствувати»[1570].
Ніщо, навіть масові страйки і протести, не могли змінити ставлення до робітників. Американський кореспондент Кевін Клоуз, який працював у Донбасі в кінці 1970-х—на початку 1980-х років, занотував деякі характерні інциденти:
«Тетяна Іванівна (сортувальниця вугілля з двадцятирічним стажем роботи на шахті „Бутовка-Донецька“; її чоловік працює столяром на цій самій шахті) розповіла нам, як попросила свого начальника зміни в сортувальному відділі надати їй уже зароблений відгул, оскільки в її чоловіка день народження. „Якщо спробуєш узяти відгул, ми тебе виженемо. Тож іди й бери“. Вона сказала, що згодом навіть докоряла собі за те, що була такою дурною і звернулася з проханням, давши начальникові привід принизити її».
В Клоуза є ще одна історія про вісімдесятирічну Ольгу Григорівну Фаміну, яка «пропрацювала шістнадцять років сортувальницею вугілля й вийшла на пенсію в 57 років», але жила в злиднях з мізерною пенсією. Фаміна
«пішла до райкому партії й попрохала допомоги, пояснивши, що живе в чужій квартирі в Новій Колонії й заслуговує на щось краще.
— У тебе є стіл? — запитав урядовець.
— Так, є.
— У тебе є ліжко?
— Є.
— Доволі з тебе! Забирайся геть!
Вона знепритомніла на вулиці й пролежала місяць у міській лікарні, одужуючи від нервового перенапруження»[1571].
В іншій розповіді Клоуз повідомляє, як донецька влада повелася з робітничим активістом Олексієм Нікітіним. Цього колишнього комуніста й гірничого інженера вигнали з партії в 1970-х роках і спровадили до психіатричної лікарні за критику неадекватних заходів безпеки на шахтах Донбасу. Секретар міськкому партії А. А. Кубишкін накинувся на Нікітіна.
«Тож ти захищаєш людей? — кричав він на Олексія.— Ти освічений хлопець і читав, мабуть, у книжках з історії, що ті, хто намагався вести маси, втрачали голови!»
Кубишкін прирівняв Нікітіна до козацьких повстанських ватажків Стеньки Разіна та Омеляна Пугачова, яких стратили російські царі. Але Нікітін не мовчав: «Я виріс серед народу, і якщо захист його вимагає втрати моєї голови, то я готовий!» Нікітіну далі погрожував Володимир Дегрярев, секретар обкому партії: «Якщо пхатимеш свого носа в наші справи, я змішаю твою кров з вугіллям, а твоє тіло перемелю на добрива!»[1572] Нікітіну поталанило, і його не перемололи на добрива, але 1980 р. його знову заарештували й відправили до психіатричної лікарні. 1984 р. його випустили помирати[1573].
У 1970-х роках Донбас дав багатьох членів Вільної асоціації профспілок радянських робітників, створеної з робітничих активістів з різних частин країни[1574]. Як і Нікітін, її керівник Володимир Клебанов, також інженер-гірник із Донбасу, з кінця 1960-х років боровся за покращення життя робітників і за свою діяльність потрапляв до психіатричних лікарень[1575]. Невідомо, який інтерес виявляли робітники Донбасу до таких організаційних заходів, але партія і служба безпеки придушували кожну спробу організації. Як згадував один колишній шахтар, ніхто тоді не цікавився політикою, бо ті, хто цікавився, швидко опинялися за ґратами (як Нікітін і Клебанов)[1576]. КДБ та радянський уряд в Москві взагалі вважали зайвим оголошувати про організації Клебанова і в країні, і за кордоном[1577]. Вони могли організувати кампанію паплюження, але вирішили вчинити навпаки — цілком ігнорувати Клебанова та його справу.
І в риториці, і по суті Нікітін, Клебанов та інші просто вимагали «нормальних» (чи, як вони казали, «справедливих») умов праці та життя, вперто не бажаючи політизувати свої вимоги. Простота і прямота Клебанова не сподобалися столичним дисидентам. Лідер радянського руху за права людини Андрій Сахаров начебто не захотів брати участі в діяльності Клебанова. «Гірке враження Клебанова» було таким: «Він (Сахаров) нічого не знає про те, як живе пересічна людина». Девід К. Шиплер, журналіст “New York Times”, який брав інтерв’ю в Сахарова та його дружини, зазначає, що вони начебто схилялися до точки зору офіційної пропаганди, за якою Клебанов та інші робітники були психічно хворими: «Клебанов не зовсім здоровий»[1578].
У вересні 1979 p., немов щоб покарати Донбас, уряд підірвав ядерну бомбу в шахті «Юнком» у Єнакієвому. Всіх жителів тимчасово евакуювали, але через день після експерименту всім шахтарям довелося й далі працювати на шахті. Навіть через дванадцять років радіаційний рівень у місті був у три—чотири рази вищим за природний [1579]. Вибух ядерного реактора в Чорнобилі 1986 р. теж тяжко позначився на шахтарях Донбасу. У Донецькій області було всього 980 ветеранів війни в Афганістані, але чорнобильських ветеранів — шахтарів та інших робітників, як мобілізованих, так і волонтерів, які працювали на ліквідації аварії в Чорнобилі й отримали високі дози радіації, працюючи без жодного захисту,— нараховується аж 22 000 чол.[1580].
Вибух страйкового руху 1989 р. був несподіванкою для тогочасних спостерігачів, але якщо дивитися з позицій сьогодення, він видається природною реакцією на ослаблення партійного та урядового керівництва під час перебудови. Ще 1981 р. Девід Сатер, московський кореспондент “Financial Times”, який відвідав Донбас разом із Кевіном Клоузом наприкінці 1980 p., повідомляв: «За чотири дні розмов, на автобусних зупинках, у спустошених парках біля шахт і в комунальних квартирах, де зі стелі капає вода, шахтарі довели, що умови, які спричинили робітничі заворушення в Польщі (рух „Солідарності“), існують і в Радянському Союзі у значно загрозливішій формі»[1581]. Страйки 1989 р. були спонтанними й широкими; наприклад, страйкували всі шахти Донецька[1582]. їхні основні нарікання були економічними, варіюючись від дефіциту споживчих товарів до низької зарплати та незадовільних житлових умов. Вони відкидали компартію, ліквідуючи де-не-де партійні осередки і створюючи страйкові комітети, але майже (а то й узагалі) не виявляли цікавості до «створення „якоїсь іншої партії“ чи альтернативної профспілки типу польської „Солідарності“». Від самого початку страйків різні політичні групи надсилали представників на Донбас, щоб схилити страйкарів до політичних вимог. Українські групи також були активними. Наприклад, Українська Гельсінська спілка діяла тут від перших днів страйку. Те саме робив Рух (Український Народний Рух). Але шахтарі відкидали антимосковські українські групи, так само як і решту груп[1583]. 1990 р. лідери Руху бачили, що шахтарі Донбасу ще байдужі до їхніх ініціатив, і тому стали називати шахтарів «ковбасоїда- ми»: один шахтар колись сказав, що «нам однаково, якою мовою говорити, аби була ковбаса»[1584].
1991 р. настрої робітників Донбасу швидко змінилися на користь української суверенності і, врешті, української незалежності. Почуття глибокого відчуження від Москви разом з упевненістю, що Москва просто експлуатує Донбас, схилило шахтарів до думки, що їм було б краще в незалежній Україні, що незалежна Україна не експлуатуватиме Донбас так, як експлуатувала Москва[1585]. На референдумі в грудні 1991 p., на тлі неминучого колапсу Радянського Союзу після серпневого путчу в Москві, русифікований Донбас зі значною часткою російського населення проголосував переважною більшістю за самостійність України. У Донецькій області проголосувало 76,6 відсотка громадян і 84 відсотки підтримали незалежність. У
Луганській області відповідні цифри становлять 80,7 і 83,9 відсотка[1586].
Однак незалежність не привела до економічного покращення. Ейфорія від незалежності скоро поступилася глибокому розчаруванню внаслідок катастрофічного економічного спаду в незалежній Україні. В 1993—1994 pp. Донбас відсахнувся від Києва, що, як і Москва, нібито експлуатував його. Тепер Донбас вимагав регіональної автономії і створення вільної економічної зони, голосуючи за комуністів, яких нещодавно викинули з урядових установ[1587]. Але тепер уже мало що свідчило про спротив Донбасу незалежній Україні, хоч він і вимагає тісніших зв’язків із Росією. Так само неясно, чи виборці Донбасу справді хочуть відновити старе комуністичне керування економікою: адже їхня вимога статусу вільної економічної зони суперечить старій централізованій, плановій економіці[1588]. Непокора Донбасу стала одним із найтяжчих політичних викликів Києву.
Донбас завжди був проблемою і для Москви, і для Києва. Він зберіг свою славу і, певною мірою, й дух вільного степу, де людність далеко від політичних метрополій вперто захищає свої інтереси, часто поводячись як опортуністи або найманці, щоб лиш утримати свободу. Парадоксально, але Донбас досі зберіг елементи Дикого поля, де жорстока експлуатація людей була нормою.
Не випадково вугільна промисловість відіграє головну політичну роль у Донбасі. Саме в цій промисловості чуття експлуатованості, посилене глибоким поділом як реального, так і символічного світу на темні підземелля і світлу, широку поверхню, залишилося найгострішим для робітників. Життя там трохи не «нормальне», хоч яким може бути значення слова «нормальний». Один із членів страйкового комітету заявив, що «середня тривалість життя представників основних професій — прокладачів тунелів, машиністів, вибійників та інших шахтарів — становить близько тридцяти восьми років. Люди доживають всього до тридцяти восьми років»[1589]. Під час останніх страйків шахтарі часто повторювали вимогу «нормального, людського життя» і висловлювали обурення браком належної турботи, поваги та симпатії з боку своїх керівників[1590]. їхні вимоги — це крик, породжений властивим їм розумінням морального порядку. Правильно зазначив Стефан Кроулі: «Вони самі виявилися нездатними знайти реальну альтернативу наявній системі»[1591]. Дехто вважає, що шахтарі просто «збиті з пантелику»[1592]. А проте, якщо йдеться про такі неминущі вартості, як повага, турбота й людська гідність, вони зовсім не збиті з пантелику.
Багато спостерігачів дійшли думки, що зрозуміти політику Донбасу дуже складно. Сахаров вважав захисника донбаських шахтарів Клебанова божевільним. Справді, в Донбасі було і є багато суперечностей. Вільний степ був ще й краєм експлуатації й нетолерантності. Якби Троць- кий дожив до недавніх подій у Донбасі, він міг би сказати, як і раніше: «Не можна йти в Донбас без (політичного) протигаза».
висновок
«Клас» і «нація» — дві важливі концепції політичного мислення, що сформувалося як реакція на Просвітництво ',— не підходили й не підходять до реалій політики в Донбасі. Марксистам було дуже важко в Донбасі навіть у часи пролетарської революції і громадянської війни (чи класової війни) в 1917—1920 рр.; так само було й націоналістичним партіям у часи, коли вони розквітали в інших місцях після розпаду й імперської Росії, і Радянського Союзу.
Визначальним для політики на Донбасі був (і досі є) могутній дух свободи й незалежності. Незалежність не відкидала можливості прагматичного альянсу з ворогами та зовнішніми силами, і ця поведінка спостерігачам часто видається безчесною, корисливою і безперспективною. Цей дух — продукт історії. Донбас належить до регіону, що колись називався Диким полем, нічиєю землею. Нічия земля приваблювала шукачів свободи, і Дике поле стало вільним козацьким степом. Навіть після того, як вільний степ завоювали, кордони усталили, Запорозьке козацтво скасували, а Донське увійшло до Російської імперії, контроль метрополії над колишнім прикордонним регіоном залишався слабким, а дух свободи стійко тримався.
Починаючи з другої половини XIX ст., розвиток промисловості, серед усього іншого, відкрив регіон для масової міграції, відродивши таким чином прикордоння в симво-
1 Докладне обговорення цих двох конкурентних ідеологій див. у вид.: Szporluk R. Communism and Nationalism: Karl Marx versus Friedlich List. Oxford University Press., 1988.
лічному розумінні. Донбас почав приваблювати всіляких шукачів свободи і щастя.
Навіть у сталінські 1930-і роки й пізніше Донбас ніколи не втрачав слави безпечного притулку для втікачів. І перед, і після Другої світової війни Донбас приваблював чимало людності, яка хотіла розпочати тут нове життя. Це твердження стосується зокрема людей, позбавлених громадянських прав: куркулів, священиків, євреїв, як-от батько Щаранського, що спробував знайти щастя в Сталіно. Москва навіть допомагала Донбасу залишатися «вільним степом», скидаючи туди небажані соціальні елементи, намагаючись захистити від них великі міста. Так трапилося у 1939—1940 рр., коли людей із приєднаних до Радянського Союзу земель посилали на Донбас як дешеву робочу силу, і в післявоєнні роки, коли Донбас приймав усіляких утікачів, злочинців, військовополонених тощо.
Донбас радянські люди уявляли собі немов якийсь «вихід», якщо скористатися терміном Альберта Гіршмана, і великою мірою він був цим виходом.
Але вільний степ був вільним не для всіх. Серйозна міжетнічна напруга і жорстока економічна експлуатація стали повсякденною реальністю. Як помітив, наприклад, Щаранський, антисемітизм, серед інших етнічних упереджень, мав на Донбасі глибоке коріння; як засвідчують постсталінські робітничі рухи, явна економічна експлуатація і цілковите знецінення людського життя, а не націоналізм чи ліберально-демократичні ідеали, надихали донецьких шахтарів на політичну боротьбу. А проте лиха слава Донбасу, де процвітали експлуатація та дискримінація, не відбивала бажання шукати тут щастя й свободу, подібно до того, як Сполучені Штати, Новий Світ, країна свободи й широких можливостей, і досі приваблюють усіляких іммігрантів, незважаючи на расизм і злочинність.
Терор був ще одним аспектом життя у «вільному степу». Жорстокість повсякденного життя на Донбасі вражала гостей із метрополій та інших «поважних» людей. В певному розумінні, панування насильства було реакцією на слабкість урядової влади і зовнішнього контролю. Насильству ще більше сприяв сучасний індустріальний розвиток, який посилив традиційний антисемітизм, поглибив старі розколи в суспільстві і створив нові. 1917 р. соціальна напруга вилилась у вибух насильства. Зникнення будь-якої ефективної політичної влади під час громадянської війни спричинило вакханалію політичного терору з боку всіх сторін, що брали участь у боротьбі.
Сталін добре скористався незагоєними ранами терору в своїх політичних цілях. У цьому аспекті Донбас сприяв політиці Сталіна.
А проте, виконуючи роль притулку для шукачів свободи, Донбас завжди був під політичною підозрою і зазнав тяжкого удару під час сталінського великого терору. Друга світова війна призвела до нових хвиль кривавих розправ з обох сторін. Я спробував показати людські страждання і всю трагедію Донбасу в ці бурхливі роки, хоча це майже неможливо уявити.
Німецька окупація Донбасу під час війни тільки збільшила підозри Москви. Після визволення населення знову відчуло на собі терор радянської влади. Але той масовий терор, який запровадив Сталін у тридцятих роках, уже був неможливим, бо підозра падала на все населення, яке жило й працювало за окупації. І хоча Сталін мав шанс і можливість здійснити загальний терор, марність і небезпека такого заходу були очевидними. Крім того, люди вже навчилися чинити опір тому, що вважали несправедливим. По війні, на відміну від 1937—1938 рр., їх уже не так легко було залякати і змусити, навіть під тиском, визнати свою провину в злочинах, яких вони не коїли. Донбас, що познайомився з політичними альтернативами під час Другої світової війни, а згодом приваблював і приймав усі «небажані елементи» (колишніх остарбайтерів, радянських та іноземних військовополонених, українських націоналістів, а також злочинців та шукачів волі), відіграв важливу роль у післявоєнному процесі десталінізації.
Незалежність Донбасу була проблемою не лише для Москви, а й для Києва, політичної столиці України. У 1917—1920 рр., хоча контроль Москви ослабився, а потім
навіть зник, Київ ніколи не досягав успіху у спробах впливати на Донбас. Коли в роки Другої світової війни Москва знову втратила владу, Донбас набув особливого значення для українських націоналістів. Проте населення не сприймало їхніх вузьких націоналістичних ідеологій і впливало на них, тож вони поступилися своїми поглядами в ім’я демократичних ідеалів.
Робітничі активісти повоєнного Донбасу, як-от Нікі- тін та Клебанов, наполегливо зберігали незалежність, відмовляючись політизувати свою справу, розчаровуючи як московських дисидентів, так і українських націоналістів.
Коли радянська імперія розпалася, Донбас одразу став найпроблемнішим регіоном для Києва. Справа навіть не в тому, що Донбас має дуже значну частку російського населення чи дуже зрусифікований мовно та культурно. Хоч як би Київ намагався розбудовувати націю, Донбас діяв як антистолична козацька земля, що чинить спротив цій розбудові. Це створює трохи іронічні політичні труднощі для Києва, бо теперішнє національне відродження засновують на козацькому міфі, а Донбас у такому разі видається «найукраїнськішим» з усіх регіонів України[1593].
Ситуація може змінитися в майбутні кілька років чи десятиліть. Як і каталонці, про яких писав Пітер Салінс і які живуть у Серданьї («долині в Східних Піренеях, поділеній між Іспанією та Францією»)[1594], населення українського Донбасу, може, йдучи потрібним курсом, розвинути свою національ-. ну (українську) ідентичність, тоді як населення Східного Донбасу може не мати іншого вибору, як стати добрими громадянами Росії. Але поки що є дуже мало ознак, що труднощі, з якими стикаються в Донбасі і Київ, і Москва,
скоро зникнуть[1595]. Якщо, як критично відзначають деякі спостерігачі, населення Донбасу ніколи не виробляло серйозної національної перспективи, то це тому, що воно її відкидало або принаймні не надавало їй найбільшого значення.
Ця історія свободи і терору — це не щось унікальне, властиве тільки Донбасу. Багатьма аспектами вона може стосуватися інших регіонів Лівобережної України, що належали до вільного козацького степу[1596]. А проте в сталінські роки жоден інший український регіон навіть не наближався до Донбасу за рівнем привабливості для шукачів волі. Звісно, докладне вивчення інших прикордонь колишньої імперії, наприклад — Сибіру, могло б мати як результат десь таку саму розповідь: величезний і негостинний Сибір був регіоном, куди потрапити так само важко, як і втекти з нього, він був краєм заслання та ув’язнення не меншою мірою, ніж землею свободи.
Ця книжка — результат регіонального дослідження, але при цьому я приділив достатньо уваги відносинам між Донбасом як політичним прикордонням і Москвою та Києвом як політичними центрами. Мій аналіз Донбасу виділяє кілька моментів, важливих для національної політики.
По-перше, саме Сталін започаткував великий терор. Але багато діячів різної політичної ваги навколо нього, і в Москві, і в Києві, й на Донбасі, безперечно, допомагали йому в цій операції. Справді, майже неможливо бути політичним аутсайдером у суспільстві, де політичну пасивність вважають злочином. Проте саме Сталін безпосередньо чи опосередковано розпочав терор.
По-друге, голодомор 1932—1933 pp. виявився дуже корисним для розвитку сталінського терору. Відтоді об’єк- том полювання на ворогів був уже не «класовий ворог», а класово нейтральний, чи надкласовий «ворог народу», і це відкрило шлях масовому терору. Запитання: «Хто ворог?» — стало основним у політичному дискурсі та практиці як у Москві, так і в провінціях, зокрема й на Донбасі. Великий терор був масовою операцією, скерованою згори, щоб знищити будь-яких потенційних ворогів, як комуністів, так і безпартійних.
По-третє, терор виявив і слабкість, притаманну могутнім політичним диктатурам. Була сталінська система «тоталітарною» чи ні, але держава прагнула цілковитого контролю над суспільством аж до останнього «прикордоння»— людської свідомості. Оскільки сталінська система позбавила себе будь-яких незалежних засобів визначення (та перевірки) суспільних настроїв (загнаних у підпілля), їй довелося запровадити загальний нагляд[1597]. При цьому брак будь-якого контрольного механізму спричинив чимало помилок і сваволі, а отже, призвів до неконтрольова- ного терору. Терор сам по собі вів до поразки. Мабуть, Сталін трохи засвоїв цю науку, бо більше не вдавався до терору такого масштабу (хоча наприкінці життя таки намірявся спрямувати терор проти євреїв).
Тотальне втручання держави в суспільство зрештою підточило саму державу; натомість мусульманські країни, де громадянське суспільство так само слабке, але такого всеохопного втручання держави в життя суспільства немає (особливо в економічній сфері), виявилися стійкішими як політичні одиниці[1598].
Сталінський режим мав навіть певну соціальну підтримку; це не був лише терористичний режим. Ціле покоління істориків суспільства досліджувало кількість і становище людей, які з різних причин підтримували режим. Згода з державною ідеологією була однією з них. У своїй попередній праці про індустріалізацію я довів, що підтримка суспільством терору проти «ворогів» свідчить про популярність тієї державної ідеології[1599].
Історики нещодавно почали докладно вивчати суб’єктивну позицію людей (основуючись переважно на раніше не доступних джерелах, як-от щоденники) і виявили, що за Сталіна виробити свій внутрішній приватний світ окремо від «офіційного» було важко, а то й неможливо[1600]. Це твердження може бути слушним щодо деяких громадян, але справжньою проблемою для Сталіна і його служби безпеки (чи принаймні для істориків) є неможливість визначити, чи це справді так, тому що свободи вільно висловлювати свої думки не існувало[1601].
Народна підтримка терору була більш ніж ідеологічною. Відігравали свою роль і багато інш их факторів: голод, жадоба, страх, забобони, ненависть, гнів, бажання помсти — ті фактори, що їх ідеології не можуть дуже легко підпорядкувати. Це почасти і є причиною, чому «ворог народу» — уявлення, не обмежене ніякою ідеологією, стало таким всеохопним і тому таким небезпечним.
Ця книжка про Донбас наголошує на важливості регіональних досліджень. Праці, сфокусовані на Москві чи Ленінграді, тяжіють до утвердження безперервного існування радянського режиму впродовж понад сімдесяти років. У випадку Донбасу та інших західних регіонів Радянського Союзу це не зовсім правильно — режим зазнав краху під час війни. В ті часи людям доводилося самим вирішувати свою долю, хоча варіантів вибору було дуже мало, і всі непривабливі. Мало того, немає свідчень, які б підтверджували, що навіть у часи найбільшого терору люди не уявляли собі якихось альтернатив сталінізму. Чи всі «контрреволюційні зауваги», нібито висловлені вустами радянських громадян і ретельно записані службою безпеки (ми цитували їх тут досить широко), справді колись звучали, невідомо, але принаймні хтось (агенти служби безпеки, інформатори, слідчі) їх вигадав, створив, сфабрикував. Сам Сталін не вірив, що люди не можуть уявляти собі таких можливостей. 1937 р. Сталін признався Димитрову, що хотів знищити всіх, хто начебто був противником його режиму, навіть якщо тільки «подумки». Сталінський терор був розправою над свідомістю. Донбас був притулком для всіх, хто тікав від закону, і тому Сталін мав усі причини вважати, що там можливе геть усе. Диктатор тероризував Донбас тому, що цей регіон символізував свободу.
ДЖЕРЕЛА
Найважливіші джерела, використані при написанні цієї книжки,— раніше закриті архіви України й Росії. Мені не вдалося отримати доступ до найсекретніших архівів — так званого Президентського архіву і колишніх архівів КДБ у Москві та Києві. Незважаючи на це, мені вдалося зібрати більш ніж достатньо інформації у відкритих архівах у столицях і на Донбасі, а також в архівах колишніх управлінь КДБ у Донецьку й Луганську.
Опубліковані джерела можна знайти у великих бібліотеках Заходу, Москви чи Києва, крім багатьох місцевих публікацій, з якими можна ознайомитися в місцевих бібліотеках Донбасу; їхній каталог у Відділі краєзнавства неоціненний для вивчення Донбасу.
Архівні джерела
Архіви в основному подано за їхніми акронімами з наступними позначеннями: ф. (фонд), оп. (опис), спр. (справа), арк. (аркуш, аркуші), зв. (зворот) — і для українських, і для російських архівів.
АУСБУДО — Архів Управління Служби Безпеки України по Донецькій Області (Донецьк, Україна), колишній архів управління КДБ в Донецьку.
АУСБУЛО — Архів управління Служби Безпеки України по Луганській області (Луганськ, Україна), колишній архів КДБ в Луганську.
ДАДО — Державний архів Донецької області (Донецьк, Україна); містить і колишній архів Донецької обласної організації Компартії України.
ДАЛО — Державний архів Луганської області (Луганськ, Україна), містить і колишній архів Луганської обласної організації Компартії України.
ГАРФ — Государственный Архив Российской Федерации (Москва, Росія), колишній Центральный Государственный архив Октябрской революции Союза Советских Социалистических Республик (СССР).
Документа Neveu — Архів (Рим, Італія).
РФІМФЕ — Рукописні фонди Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України (Київ, Україна).
РГАЭ — Российский Государственный архив экономики (Москва, Росія), колишній Центральный Государственный архив народного хозяйства СССР.
РГВА—Российский Государственный военный архив (Москва, Росія), колишній Центральный Государственный архив Советской Армии.
РЦХИДНИ — Российский центр хранения и изучения документов новейшей истории (Москва, Росія), колишній архів КПРС (Центральный партийный архив).
ЦАМО — Центральный архив Министерства обороны Российской Федерации (Подольськ, Московська область, Росія).
ЦДАГО — Центральний Державний архів громадських об’єднань України (Київ, Україна), колишній архів Компартії (Партійний архів Інституту Історії партії при ЦК Компартії України).
ЦДАВО — Центральний Державний архів вищих органів влади та управління України (Київ, Україна), колишній Центральний Державний архів Жовтневої революції Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР).
ЦДІА — Центральний Державний історичний архів України (Київ, Україна), колишній Центральний Державний історичний архів УРСР.
ЦДКФФА — Центральний Державний кінофотофоноархів України (Київ, Україна), колишній Центральний Державний архів кінофотофонодокументів УРСР.
ЦХДМО — Центр хранения документов молодёжных организаций (Москва, Росія), колишній Комсомольский архив (Архив Центрального комитета Всесоюзного Ленинского Коммунистического Союза Молодёжи).
ЦХСД — Центр хранения современной документации (Москва, Росія), так звана Стара Площа, колишній Архив Центрального Комитета Коммунистической партии Советского Союза.
VMA — Vrangel’ Military Archive (військовий архів Врангеля), Hoover Institution Archive (Стенфорд, Каліфорнія, США).
ВКП — «Документа Всесоюзної (Російської) Комуністичної Партії, Смоленський район, група запису 1056», чи так званий Смоленський Архів, доступний у формі мікрофільмів, поширюваних із U.S. National archives (Вашингтон, О. К., США).
YIVO Архіви — YIVO Institute for Jewish Research Archives, архіви інституту єврейських досліджень (Нью- Йорк, СІЛА).
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 21 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |