В офіційних повідомленнях писалося, що заробітна платня робітників зменшилася через великі штрафи «за непоштивість до начальства» і що адміністрація шахти давала шахтарям талони (замість грошей), щоб вони купували товари в крамницях компанії за цінами, вищими, ніж на ринку. За словами жандармського офіцера, робітники вважали, що «хоч їх і покарають за заворушення, то принаймні збагнуть їхнє становище і бодай трохи поліпшать його». Після страйку навколо шахт і заводів для охорони були дислоковані козацькі полки[207].
Значно деструктивніша подія, так званий холерний бунт, сталася 1892 р. на підприємстві Г’юза, зібравши велику данину людських життів. Війська використали понад 150 бойових патронів і застосували шаблі та списи проти повсталої юрби. Принаймні 23 робітники були вбиті (за деякими даними, 50 а то й більше) і семеро померли від опіків. Загалом були спалені і пограбовані 182 крамниці, 11 корчем, 7 приватних будинків і одна синагога. Заарештовано до 500 чоловік. Бунт швидко охопив усю область Війська Донського. Шахтарі масово втікали з шахт від епідемії і переслідувань, унаслідок цього видобуток вугілля впав на 60 відсотків. І однак із початку епідемії в липні до 6 листопада холера забрала життя 738 чоловік у степовому промисловому поясі[208].
Безпосередньою причиною бунту був страх перед епідемією, яка поширилася на Донбас з Астрахані на Волзі. Епідемія виявила глибокий соціальний розкол серед шахтарської спільноти. Щороку кількість «безпритульних, мандрівних» переселенців зростала. Згідно з рапортом губернатора Катеринославської губернії, люди зачаїли злобу проти тих, хто відповідав за їхню долю, і проти тих, хто скористався з їхньої слабкості; вони були готові по- мститися за першої нагоди. Коли спалахнула пошесть холери, одну селянку ізолювали в карантинному бараці. Запідозривши, що лікарі вирішили її там убити, робітники збунтувалися. Виступило від п’ятнадцяти до двадцяти тисяч чоловік. Бунт тривав понад двадцять чотири години і був придушений Дванадцятим Донським козацьким полком і поліцією. Г’юз самовпевнено думав, що його робітники (п’ять тисяч), багато з яких уже оселилися тут, відтепер будуть задоволені і слухняні. Насправді, коли почався бунт, «усі робітники» покинули завод і приєдналися до натовпу бунтівників. Вони не слухали представників адміністрації, яка намагалася спростувати чутки про страшний намір лікарів. Бунтівники вислухали проповідь священика і поцілували на знак поваги святий хрест, але порадили священикові іти додому і протестували далі. Натовп довіряв і виконував накази лише своїх ватажків «із числа невідомих мандрівних людей»[209].
Ватажків бунту заарештували і прилюдно відшмагали на спаленій до останку головній площі Юзівки. Місцевих селян мобілізували, щоб вони вчинили покарання, яке тривало три дні. Навіть найдужчі вже не могли кричати після десяти ударів. Військовий лікар визначив за зовнішнім виглядом, скільки ударів витримають робітники. Зовнішній вигляд виявився оманливим, і деяких виносили мертвими. Інших засудив військовий трибунал; вісьмох із них—до смерті".
Менш руйнівні заворушення часто відбувалися в 1890-х рр., у період широкого промислового розвитку Російської імперії[210]. Наприклад, у середині 1890-х рр. у Голубівці три тисячі робітників рознесли дощенту приміщення адміністрації, скинули підйомний кран у стовбур шахти і пошкодили обладнання. (Причина цього бунту невідома). Влада озброїла селян із навколишніх сіл і кинула їх проти шахтарів. До селян приєдналися і два ескадрони козаків. Кожного з арештованих робітників відшмагали, давши шістдесят різок[211]. 1900 р. страйкарів із шахт Макіївки і Прохорівки, які вимагали кращих умов праці, теж покарали різками[212].
До 1904 р. шмагання (і фізичне покарання загалом) селян (більшість робітників належали до стану селян) було законним[213]. Проте ця практика (яка не припинилася, як ми побачимо далі, навіть після 1904 р.) була свідченням глибокого соціального розколу, притаманного царському режиму. Вона зовсім не узгоджувалася з нібито ліберальними ідеями донбаських промисловців, зате відповідала давнім відносинам поміщика і кріпака, хазяїна і слуги. Фактично зберігався старий режим. Його стійкість часто пояснюють тим, що в Донбасі бракувало громадянського досвіду. Мовляв, так званий третій прошарок, такі професійні групи, як лікарі, вчителі, агрономи і статистики, що мали б перенести такий досвід зі свого середовища у земства (органи місцевого самоврядування), був «у Донбасі дуже нечисленним»[214]. Неясно, чи це справді було так, згідно з статистикою, коли йдеться про західну, українську частину Донбасу[215]. (Східний Донбас у складі області Війська Донського не мав земств). Крім того, представників третього прошарку, з якими контактували робітники, наймали на роботу здебільшого донбаські компанії, приватні підприємці. (Хоча містечка, що належали якійсь компанії, іноді були досить великими, їм не надали статусу муніципальних). Отже, на думку робітників, ці фахівці належали до адміністрації. (Тому на лікарів дивилися, як на ворогів). Хоча Донбас і становив крайній випадок, у російських містах загалом теж існувала широка прірва між ідеалами і грубою реальністю. Деніел Бровер назвав це «протистоянням між мрійниками та бізнесовою
елітою, з одного боку, і переселенськими містами,— з 106
другого».
Донбаські бунти були скеровані проти тих, кого робітники вважали своїми гнобителями, і проти їхніх спільників: управителів, купців, корчмарів, медиків та іноземців загалом. У ленінській теорії стихійності як ворога свідомості часто стверджується, що робітників, здається, не хвилювали «фундаментальні суспільні, економічні та політичні зміни»[216]. У пострадянські 1990-і роки деякі спостерігачі висловилися б так само щодо браку в донбаських шахтарів цікавості до «фундаментальних» проблем (розділ 8).
Проте вони могли дивитися на фундаментальні питання з погляду самодержавства. Вважається, що міф про доброго царя і злих урядовців — міцно вкоренився серед російського та українського селянства[217]. Хоча бунти були руйнівними, як свідчать події 1887 р. в Рутченково- му, про які йшлося вище, ці бунти «ритуалізували несамовитість, із якою робітники зверталися до царської влади»[218]. За словами Олександра Феніна, шахтарі, які ще не втратили зв’язку з селом, були «схильні вважати участь у страйку за своєрідний „бунт“, за те, що, хоч і матиме кару з боку начальства, сповнена протесту і розгулу»[219]. Інакше кажучи, розуміння робітниками світу, в якому вони жили, їхнє сприйняття своєї ідентичності, їхнє уявлення про моральну економіку визначалися і моделювалися офіційним політичним курсом: добре самодержавство, вірний народ, а між ними — гнобительські елементи. Лікарі, виховані в дусі сучасної медичної науки, дуже добре вписувалися в таке бачення світу. Навіть шмагання відповідало уявленню про народ як про масу, що кається перед царем.
Однак можна було б заперечити, що насправді робітники просто використовували ці уявлення для своєї власної мети. Так само як і селяни, яких вивчав Деніел Філд, робітники були лукавими, честолюбними і завбачливими. Є свідчення, що донбаські робітники були меткими операторами на ринку і добре зналися на його механізмі. Наприклад, вони часто страйкували навесні, як-от 1887 p., щоб домогтися максимального результату, оскільки тоді через відплив робітників на ринку робочої сили попит перевищував пропозицію[220]. Цілком очевидно: та ринкова сила, що діяла на півдні, була величезною трансформаційною силою і становила загрозу для традиційної суспільної і моральної структури самодержавства, і саме тому самодержавство весь час амбівалентно ставилось до швидкого капіталістичного розвитку[221]. Однак незважаючи на часті страйки, царська влада була переконана, що робітники не схильні організовуватися (а чого їм бути схильними, якщо вважали, що вони діяли традиційним способом), і тому урядовцям здавалося, що шахтарі менш політично ненадійні, ніж заводські робітники[222]. (Дослідження засвідчують, що, хоча в інших країнах у вугільній промисловості теж трапляються страйки і бурхливі протести, вона може бути й мирною)[223]. До кінця XIX ст., на радість царській владі, революціонери не змогли організувати донбаських шахтарів [224]. Поведінка гірників так нагадувала поведінку селян Філда, що услід за Філдом можна зробити висновок: «ми не можемо визначити співвідношення щирості й обману в самих селянах»[225].
Однак з початком XX ст. підпільні організації соціал- демократів (марксисти), народники (згодом соціал-рево- люціонери, есери) та анархісти врешті стали діяти в Донбасі на постійній основі[226]. Важко з’ясувати, наскільки їм вдавалося організовувати робітників, особливо шахтарів. Анархісти не були дуже організованими вже за самим своїм визначенням; до партії есерів входили різні групи. А щодо марксистів, то в дикому степу Донбасу помірковані меншовики були значно сильніші, ніж більшовики.
Це може означати, що організована частина донбаських робітників, яка була дуже невеликою, надавала перевагу відкритій економічній боротьбі за конкретні здобутки ш.
Революція 1905 p., що відбулася тоді, коли Росія програвала війну Японії, розділила Донбас, як і всю імперію, на два табори. І привілейований, освічений клас, і нижчий клас об’єдналися у політичній незадоволеності режимом, що не припускав жодної політичної ініціативи з боку суспільства. Царський моральний устрій впав 1905 p., символом цього стала Кривава неділя, заворушення у містах і селах, що супроводилися масовими вбивствами, і боротьба, що не припинялася і в 1906—1907 pp. Чартерз Він описав цей процес на Донбасі[227].
Один уважний спостерігач революції в Донбасі відзначав, що на початку 1905 р. у політичному світогляді донбаських робітників відбулася помітна зміна. Агітація революціонерів була, ймовірно, одним із факторів, а робітники, безперечно, зробили висновки зі своєї боротьби за виправлення того, що вони вважали несправедливістю. Фенін, наприклад, писав, що 1905-й і попередні кілька років «внесли щось нове у настрій робітників, що став взагалі підвищеним. Іноді ми бачимо навіть зухвалі, неможливі раніше виступи». «Колишній авторитет влади був якщо не цілком повалений, то сильно розхитаний. У нас робітники вже починали вбачати прямого ворога»[228]. На думку іншого спостерігача, внаслідок тогочасного «визвольного руху» старі «патріархальні» стосунки між робітниками та їхніми хазяями змінилися на ворожі. Відтепер деякі робітники, хоч як мало їх, може, було, дивилися на промисловців не як на роботодавців, а як на експлуататорів. «Втративши віру в Бога», вони розуміли «свободу» просто як свободу нападати на хазяїв із ножем чи револьвером ш. І справді, політичний тероризм на Донбасі здійснювали робітники-революціонери під впливом есерів[229].
Ці індивідуальні спостереження слід уточнити. По-перше, в повсякденному житті зухвалість робітників прибирала форми радше приниження, ніж тероризму. Вивезення брутальних хазяїв у тачках було улюбленою розвагою робітників. «Маленьких негідників» просто вивозили із заводів і шахт і викидали на вулицю. Великих негідників карали з куди помпезнішим ритуалом. Наприклад, цілий почесний караул, робітники з мітлами, вивозили надвір такого собі Закопиркого, десятника з Луганська. З управителями обходилися суворіше. В Луганську «Таусона» (імовірно, Tawson чи Towson, англійця) засунули в мішок і виваляли в грязюці, а вже потім витягнули з мішка[230]. По-друге, робітники, може, й не втратили свою «віру в Бога». Наприклад, 14 грудня в Дебальцевому велика юрба людей прийшла до церкви, щоб взяти участь у похороні загиблих товаришів. Без найменшого відчуття суперечності вони проспівали духовний гімн, а потім революційні пісні[231].
Однак мова політики в Донбасі почала мінятися[232]. Робітники в Донбасі почали відкрито висловлюватися проти царя[233]. Старий міф про царя уже перестав бути вірогідним (якщо він взагалі був коли-небудь вірогідним).
1905 р. донбаські робітники марширували, виспівуючи, звичайно ж, російською:
А у Питере на троне Сидит чучело в короне[234].
В іншій пісні грудня 1905 р. говорилося: «От Варшавы до Алтая нет дурнеє Николая»[235].
Проте серед робітників не було одностайної думки. У збройному повстанні у грудні 1905 р. в Горлівці, «вигрібній ямі» Донбасу, багато повстанців викрикували: «Царь — сволочь!» Але, як згодом розповів один донбаський шахтар, він не знав, наволоч цар чи ні, та однаково прийшов підтримати своїх озброєних товаришів [236]. Повстання виникло з суперечки між робітниками і підприємцями в цьому селищі, переросло у збройний конфлікт із владою, в якому взяли участь кілька тисяч залізничників, шахтарів, заводських робітників та інших людей з усього Донбасу. В одній з найбільших і найкривавіших сутичок в імперії 1905 р. кількасот козаків розгромили кілька тисяч озброєних робітників. У робітників було 250 гвинтівок, 500 револьверів, 400 рушниць різного типу і тисячі списів, а також доволі динаміту та інших боєприпасів. Однак робітники зазнали поразки, бо, крім браку керівництва і військової підготовки, вони ще сподівалися, що полки відійдуть і справа не зайде так далеко 13°. Більш як тисяча робітників упали навколішки, благаючи про пощаду, плакали і співали державний гімн. Військовий командир Угринович був такий вражений їхніми зойками і «невда- ваним відчаєм», «жалюгідним виглядом і малодушністю», що навіть не склав списку заарештованих.
волюційній боротьбі 1905 р. Взято з вид.: Щербань А. Я, Руте- нка А. А. Страницы летописи Донецкой.— К., 1963.— С. 74. |
«Невдаваний відчай» і каяття бунтарів були скорше хитрою тактикою, щоб урятувати свої життя, а не демонстрацією їхньої віри в доброту царя. Справді, «невдаваний відчай» не врятував їх від принизливого покарання. Затриманих примусили скласти присягу (їм, мабуть, довелося стати навколішки перед портретом царя і навіть поцілувати імператорський прапор) і заспівати «Боже, царя храни». Інших козаки шмагали доти, доки вони вже не могли ворухнутися[237]. Після 1904 р. таке покарання стало незаконним, проте його й далі широко застосовували. Шмагання нагайками було дуже популярним у
Донбасі як «засіб умовляння» шахтарів[238]. Покарання і приниження через шмагання нагайками на багато років залишало відчуття гіркоти серед донбаських робітників. Наприклад, коли інженер H. Н. Березовський, який працював на Успенській копальні поблизу Луганська з 1905 по 1910 p., був викликаний до суду під час знаменитого процесу в Шахтах у 1928 p., шістнадцять колишніх робітників шахти написали народному судді листа, в якому звинуватили інженера в тому, що він шмагав і катував шахтарів 1906 р.[239].
У кінцевому підсумку кількадесят робітників засудили, а більшість виправдали на тій підставі, що вони «зовсім темні люди»[240]. Хоч яка була тактика «зовсім темних людей», здається, міф про царя зберігав певну силу в офіційному дискурсі. Як добре видно з покарання винних 1909 p., з тридцяти двох повстанців, засуджених до смерті, двадцять чотири, що покаялися, уникнули страти, а восьмеро тих, які не покаялися, були страчені 1909 р.[241].
Політична поведінка донбаських робітників, особливо шахтарів, ставила перед революціонерами деякі важкі питання. По-перше, на відміну від робітників у столицях та інших промислових центрах[242], донбаські шахтарі-не виявляли цікавості до самоорганізації. (Я повернуся до цієї теми згодом, у цьому ж розділі). По-друге, революція і реакція, здається, поєднались у хвилі антиєврейських погромів. Як писав Хрущов у своїх мемуарах, цитованих вище, прості донбаські робітники були активними учасниками цих погромів. Звісно, деяка частина робітничого класу, особливо шахтарі, була залучена до озброєних ватаг підприємств або стала на бік контрреволюції, нападаючи зі зброєю на своїх товаришів[243]. 1905 р. і в наступні роки сумнозвісні «чорні сотні», угруповання радикального правого крила, також вербували донбаських робітників, особливо шахтарів[244]. А в деяких копальнях чорносотенцям вдалося загітувати шахтарів записатися в «Союз російського народу», який часто називають профашистською організацією[245]. Однак 1905 р. багато робітників взяли участь як у страйках та повстаннях, так і в погромах[246]. Справді, один свідок юзівських погромів стверджував, що «темні маси» в кількості близько тисячі чоловік перевершили чорносотенців «у жорстокості і нелюдяності». Він впадав у відчай від «страшенно важкої і страшенно довгої» справи виховання цих «темних мас»[247].
Революціонерам було важко впоратися з цими очевидними суперечностями: «Російські революційні партії, за одним чи двома прикметними винятками, рідко виступали проти жовтневих погромів». їхня проблема мала історичне коріння. Як проникливо зауважив Джонатан Франкель,
«те, що революціонери в Росії загалом схвально поставились до погромів, було насправді не дивно. Внутрішня тенденція революційного популізму ідеалізувати народ була тут підкріплена різною мірою бакунінсь- ким бунтарством (ідеологія селянської жакерії) і якобінськими поглядами Ткачова чи навіть Нечаева (виправдання засобів метою). Мало того, боротьба (буквально на життя і на смерть) проти царату, постійне ослаблення бойових лав через арешти і невдалий замах на Олександра II (1881 р.) з метою повалити режим неминуче призвели до того, що багато революціонерів вбачали в погромах апокаліптичний зміст»[248].
Деякі єврейські революціонери також «вважали антисемітські масові вбивства добрим знаком»[249]. Навіть 1905 р. і згодом антисемітські й національні проблеми не стояли на порядку денному революціонерів. Хрущов писав, що «потім багато робітників отямилося... Вони розібралися, що євреї зовсім не вороги робітників, що серед євреїв є учасники і лідери робітничих страйків. Головні політичні оратори були тоді з єврейського середовища, і їх охоче слухали робітники на мітингах»[250]. Але, як він також зазначає, «зародки антисемітизму збереглися в нашій системі»[251]. Вони виявлялися в різних формах упродовж усього досліджуваного в цій книжці періоду.
Войовничість донбаських робітників, як і тих московських робітників, котрі підтримували тісний зв’язок зі своїми селами|46, можна зрозуміти, якщо глянути на їхні життєві цілі. Оскільки багато донбаських робітників хотіли назбирати трохи грошей і повернутися до рідного села, їхнє тимчасове перебування в місті робило войовничість менш ризикованою. Такі типи поведінки були зафіксовані і в інших країнах, наприклад, у робітників-імміґрантів у Сполучених Штатах. Робітникам не були потрібні постійні організації. Щоб довести це, слід уважно проаналізувати, поміж інших факторів, і економічні коливання в сільському господарстві, і характер робітничих виступів у промисловості.
Однак можна було б висунути гіпотезу, що у своїй боротьбі донбаські робітники намагалися захистити свій простір свободи. Робітники хотіли захистити свою свободу та незалежність, і своє чуття гідності, справжнім чи символічним охоронцем яких були їхні реальні чи уявні СПІЛЬНОТИ[252]. Революціонери не спромоглися зрозуміти, що ці спільноти не обов’язково повинні бути політичними партіями, профспілками чи іншими формами їхнього власного виробництва. Ці спільноти могли б бути скорше па- терналістськими й плинними і такими маленькими та конкретними, як перенесені в місто сільські громади {артілі), бараки, земляцтва і сусідства, або ж такими широкими й абстрактними, як «вільний степ», «робітничий клас» чи навіть «Україна» або «Росія». Отже, це міг би бути водночас донбаський робітник із Курська, російський патріот і антисеміт, побожний вірний і п’яничка, що б’є свою дружину, ревний захисник вільного степу й учасник революційних подій 1905 р. Люди ототожнювали себе з багатьма реальними і уявними суспільствами і громадами, які, своєю чергою, утворювали їхній духовний світ.
Церква була частиною їхнього духовного світу, а революціонери і цар — їхніми оборонцями чи ворогами, залежно від конкретних обставин, але були і явні чужаки, як- от директори, інженери, освічені люди, євреї та іноземці. Робітникам не треба було б організовуватися, якби вони зрозуміли, що їхні спільноти вже існують. Люди могли вибирати, ідеологічно, екзистенційно та емоційно, до кого вони належать (українець міг стати російським націоналістом, росіянин міг виступити проти Росії і таке інше), проте в реальному житті вони грали певні ролі залежно від їхнього справжнього чуття належності. Наприклад, коли вони помічали загрозу для своїх духовних громад, це виправдовувало насильство. Принаймні тією мірою, якою їхня належність була духовною та емоційною, вони вдавалися до насильства і з духовних та емоційних причин, і через розрахунок. Потім ця гіпотеза підтвердилася подіями 1917 р. (див. розділ 3).
Чуття спільноти донбаських робітників схоже на те чуття, про яке писав Марк Стейнберґ, характеризуючи друкарів у Москві та Санкт-Петербурзі[253]. Однак, на відміну від друкарів, про яких розповідає Стейнберґ, донбаські робітники, і передусім шахтарі, майже не претендували на універсальність своєї боротьби за свободу, гідність і духовний устрій. Вони ніяк не пов’язували свої вузькі, егоїстичні вимоги зі всесвітнім визволенням робітників і всього людства. Це не було свідченням їхньої «відсталості». Як довів Ісая Берлін, претензія на всесвітнє визволення була небезпечним елементом «раціональних» міркувань[254], і для донбаських робітників не було історичної необхідності набувати марксистського, класового світогляду. Стейнберг стверджує, що «відкриття себе» було важливим етапом у розвитку свідомості російських друкарів. Проте донбаським шахтарям не треба було відкривати «себе»: козацький міф, підкріплений відкритим простором степу і темним, неопанованим підземним світом, вже сам собою забезпечував їм спільноту. Вони були більше зацікавлені в тому, щоб захистити свій простір, ніж у тому, щоб визволити його. їхня боротьба була скоріше захистом, а не атакою. їхнє чуття спільноти було близьким до властивого селянам бачення своєї спільноти—миру [255] . Проте на відміну від миру, який відкидав чужих, відкритий степ, як і американський Захід та Сибір, не був закритим: степ не відкидав тих, хто шукав тут свободу[256].
Вияв гніву селян у Донбасі в 1905— 1906 pp. набув такого самого розмаху, як і гнів робітників: підпали, руйнування і плюндрування поміщицьких маєтків, озброєні напади на представників влади[257]. 1905 р. Фенін подумав, що йому поталанило, що він — інженер, коли почув, як
українська селянка кричала робітникам: «Та хіба ж я за панів, та я любому пану глотку перерву!»[258]
Однак національні почуття донбаських селян (більшість яких були україномовними) були не виражені, і то не тільки через політичні утиски та організаційні проблеми, а й через «нереалістичні заяви інтелігенції, що часто не відповідали інтересам селян, хоча вони були адресовані саме їм»[259]. Українським селянам на сході не потрібен був український націоналізм, щоб висловити властиві їм потреби. Вони мали свою власну культурну та ідеологічну спадщину, козацьке минуле, яке допомогло їм сформулювати їхні мрії і вимоги. Ця тенденція виявилася під час громадянської війни з 1918 по 1920—1921 pp. Після революції 1905— 1906 pp. відкрите насильство в селах загалом припинилося, натомість в усіх європейських губерніях імперії селяни врешті висловили «свою відверту ворожість і несприйняття влади у формі поширеного спонтанного «хуліганства» (яке поставало в різних подобах: від прилюдних скандалів і сварок до «нападу й побиття, зґвалтування, підпалів і вбивств»)[260].
Насильство довго було в степу способом життя. Після 1905 р. насильство набуло значно ясніше вираженого політичного характеру, ніж раніше. Робітники частіше сварилися з управителями, обзиваючи їх і погрожуючи їм. Тому вважали, що службовцям шахти небезпечно (а отже, й неможливо) ходити по території копальні без револьвера в кишені й батога в руці[261]. Політичні мітинги іноді закінчувалися тим, що поліція і
війська стріляли в робітників15?. 1907 р. в Луганську троє соціал-демократів убили начальника поліції заводу Гартмана Григор’єва, відомого своєю грубою жорстокістю, коли він гуляв по міському парку[262]. Подекуди «в охоронців старого порядку» кидали бомби, стріляли з рушниць[263]. До кінця 1906 р. шахта № 21 Вознесенської компанії залишалася неприступною для поліції та драґунів: на кожному перехресті їх чекали робітники з бомбами[264]. Чорносотенці влаштовували заворушення на вулицях і в громадських місцях. Робітників били і батожили, на їхні житла нападали. Натомість у різних місцях Донбасу час від часу знаходили тіла вбитих поліцаїв і козаків[265]. Коли соціал-демократична партія заборонила тероризм проти окремих осіб, терористи перейшли в партію есерів і в анархістські групи [266].
Степ забезпечував певну свободу в Донбасі. Наприклад, політичні збори робітників часто відбувалися вночі не таємно, а у відкритому степу, тому що поліція і козаки, боячись бомбових атак із несподіваних місць, не наважувалися наблизитися до них[267]. Те, що шахти, розкидані по всьому степу, були ізольовані одна від одної, також допомогло робітничому населенню уникнути гноблення і експлуатації: шахтарі переходили з шахти на шахту і ховалися там. (Висока плинність кадрів була почасти виявом цієї географічної особливості). До того ж сама специфіка праці в шахтах обмежувала контроль із боку керівництва: за підземними роботами було важко наглядати. Інакше кажучи, якщо не були можливими чи бажаними ані покора, ані повстання, ані втеча[268], залишалася четверта можливість, чи вибір: щоденні форми опору вже чекали напоготові[269].
Політичне насильство нижчих класів Донбасу було відображенням соціально-політичного розколу, який розділив донбаське суспільство. Саме в Донбасі, можливо, більше, ніж деінде (через його зв’язки з козацтвом), привид пугачовського бунту і народних повстань переслідував «поважне товариство». Олександр Фенін, який у грудні 1905 р. бачив у Дебальцевому озброєних робітників, згадував «масу людей, озброєних щонайфантастичні- ше — саморобні списи, мисливські рушниці, навіть коси надавали юрбі вигляду якогось пугачовського збіговиська»[270]. Войовничість шахтарів нагадала міському голові Луганська пугачовщйну[271]. В народній уяві козаки як політична сила й далі уособлювали насильницьку міць держави, але тут, як і в інших місцях, деякі козацькі полки приєднались до бунту, що був свідченням опору військовій мобілізації і виявом незадоволення жалюгідним станом своїх господарств[272]. Повстання було не суто економічним, а політичним: деякі козаки згадали «той давній козацький дух свободи, який витворили козаки, який жив у них і який упродовж сторіч наша російська самодержавна бюрократична влада душила в козаках»[273]. Цей заколот був провісником відмови козаків підтримати царя в лютому 1917 р. Багато збіднілих козаків і відставних солдатів не мали іншого вибору, окрім як працювати на шахтах 17°. Хоча робітники і революціонери боялися їхньої присутності, перехід людей із військового стану в категорію промислової робочої сили означав, що старий порядок руйнується під тиском економічного розвитку. Як і скрізь, «поважне товариство» в Донбасі було налякане привидом пугачовщини. Те, що вони бачили в реальності — зневагу до індивіда і до власності,— суперечило їхнім ліберальним переконанням17!.
Провал 1912 р. закону про лікарняні каси став виявом тих розбіжностей, які не допускають політичного компромісу. У Москві, Санкт-Петербурзі та інших містах лікарняні каси схвалили і робітники, і керівництво, і вони сприяли швидкому створенню сурогатних профспілок і культурних організацій робітників[274]. Проте в Донбасі в більшості випадків їх відкинули обидві сторони: робітників розгнівала умова, яка вимагала від них робити внески в ці каси, а власники підприємств, розчаровані фінансовими витратами, які вони накладали самі на себе, боялися, що відрахування з платні робітників спровокують бунт. Вимогу промисловців, щоб уряд сам створив національний фонд підтримки хворих, не задовольнили. Тому в промисловому центрі з винятково високим рівнем нещасних випадків і хвороб існувало лише кілька фондів під-
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
