Свобода і терор у Донбасі 1 страница

Гіроакі Куромія

СВОБОДА і ТЕРОР У ДОНБАСІ

Українсько-російське прикордоння, 1870-1990-і роки

Hiroaki Kuromiya

FREEDOM AND TffiROR IN THE DONBAS

A Ukrainian-Russian borderland, 1870s— 1990s

Гіроакі Куромія

СВОБОДА І ТЕРОР У ДОНБАСІ

Українсько-російське

прикордоння,

1870-1990-і роки

Переклали з англійської Галина Кьорян, Вячеслав Агеєв _ч

Науковий рецензент перекладу Григорій Немиря

Київ

Видавництво Соломії Павличко «ОСНОВИ»

ББК 63.3(4УКР55) К93

Книжка відомого японського дослідника присвячена бур­хливій історії Донбасу, козацького краю, де віками гуляв дух волі, де степ давав притулок тим, хто шукав кращого життя чи тікав від чужої сваволі. І це прагнення свободи, близьке і зрозуміле всім націям і народам, не змогли знищити ані са­модержавницька Російська імперія, ані сталінський Радянсь­кий Союз. Гіроакі Куромія стверджує: упродовж усієї своєї історії Донбас був утіленням свободи, і саме ця свобода, не­здоланна і вічна, визначила вкрай різку і жорстку політичну історію Донбасу.

Передмова Григорія Немирі

Це видання здійснено за фінансової та експертної підтримки Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної програми з Центром розвитку видавничої справи Інституту відкритого суспільства — Будапешт.

Sponsored by the International Renaissance Foundation in the frames of joint program with the Center for Publishing Development of the Open Society Institute — Budapest.

Це видання здійснене за фінансової підтримки Українського дослідницького інституту Гарвардського університету.

© Cambridge University Press 1998

© Григорій Немиря. Передмова,

наукове рецензування перекладу, 2002.

© Галина Кьорян. Український переклад, (розд. 1—4), 2002.

© Вячеслав Агеєв. Український переклад, (розд. 5—8), 2002.

© Видавництво Соломії Павличко ISBN 966-500-232-5 «Основи», 2002.

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК КАРТ ТА МАЛЮНКІВ.................................. 7

ПЕРЕДМОВА. Григорій Немиря................................... 9

ЗАУВАГИ ЩОДО ОКРЕМИХ ВЛАСНИХ ІМЕН ТА ТОПОНІМІЧНИХ НАЗВ 11

ПОДЯКИ...................................................................... 13

ВСТУП.............................................. '............... >...... 17

Розділ 1

ЖИТТЯ В ДИКОМУ ПОЛІ.......................................... 29

Розділ 2

ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ДО 1914 РОКУ.... 61

Політика і географія.................................................... 61

Робоча сила і насильство............................................ 80

Розділ З

ВІЙНА, РЕВОЛЮЦІЯ ТА ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА 111

Війна та патріотизм................................................... 111

Зміна старого устрою................................................ 119

Громадянська війна................................................... 144

Розділ 4

НОВА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА.......................... 177

Неміцний мир............................................................. 177

Давні і нові «вороги»................................................. 201

Розділ 5

ГОЛОДОМОР............................................................. 223

Колективізація й індустріалізація............................. 223

Жнива скорботи......................................................... 243

Зовнішні загрози і внутрішні вороги........................ 254

Хто ж ворог?.............................................................. 267

Розділ 6

ВЕЛИКИЙ ТЕРОР...................................................... 291

Три «добрі» роки. Вбивство Кірова. Стахановський рух 291

Вакханалія терору..................................................... 311

Терор, що сам себе вів до поразки........................... 343

Розділ 7

ВШНА........................................................................ 35$

Привид війни.............................................................. 359

Війна і окупація.......................................................... 370

Альтернативи............................................................. 392

Розділ 8

ПОВОЄННІ РОКИ..................................................... 421

Перемога і голод........................................................ 421

Десталінізація............................................................. 437

Після Сталіна............................................................. 459

ВИСНОВОК............................................................... 475

ДЖЕРЕЛА................................................................... 483

АЛФАВІТНИЙ ПОКАЖЧИК.................................... 495

ПЕРЕЛІК КАРТ ТА МАЛЮНКІВ

Карти

1.1. Україна в XVI—XVII ст. 32

1.2. Донбас у 1920—1930-х рр 48

1.3. Донбас бл. 1950 р 54

Малюнки

1.1. Шахтарське селище в Горлівці наприкінці XIX ст 39

1.2. Шахтарське селище, шахта «Червоний Жовтень», Єнакієве, 1924 р. 40

1.3. Шахтарські землянки. Шахта ім. Шевченка, Гришине, 1927 р. 41

1.4. Мешканці землянки. Гришине, 1934 р 42

2.1. Покарання донбаського робітника за участь у революційній боротьбі 1905 р. 98

3.1. Мітинг на Ґустацській шахті, Лутугине поблизу Луганська, весна 1917 р. 124

3.2. Тіла 118 робітників, убитих у Ясинівці та Макіївці вояками Каледіна 31 грудня 1917 р. 147

3.3. Група німецьких офіцерів з адміністрацією Юзівського металургійного заводу, 1918 р. 152

3.4. Червоногвардійці після битви під станцією Морозівка,

1918 (1919?) р. 153

3.5. Похорон шахтарів у Юзівці, вбитих денікінськими військами,

1919 р............................................... ^ 160

3.6. Тіла в’язнів, отруєних денікінськими військами перед відступом з м. Артемівська (Бахмута), 1919 р. 161

4.1. Безпритульні діти в Донбасі, 1921 р 187

4.2. «Напад на видатних прибульців», 1923 р 195

4.3. «Візит Кирилкіна до виплати зарплатні» і «Після виплати».. 198

4.4. «Увага до дрібниць!...», 1923 р 200

5.1. Звинувачені заслуховують вирок у «Шахтинській справі»,

1928 р................................................................................................ 224

5.2. Розкуркулені селяни сіл Удачне і Гришине. Початок

1930-х рр.......................................................................................... 226

5.3. Розкуркулені селяни сіл Удачне і Гришине. Початок

1930-х рр.......................................................................................... 227

5.4. «Перетворимо старий Донбас на новий механізований».

Початок 1930-х рр........................................................................... 263

5.5. Суд над розтратником у Сталіно, 1934 р..................................... 274

6.1. Збори в Сталіно з нагоди обговорення нового закону

про вибори 1937 р............................................................................ 326

6.2. Сторінка з протоколу допиту Кадолби 19 листопада 1937 р.. 329

6.3. Витяг з протоколу трійки Донецького обласного НКВС

від 15 листопада 1938 р................................................................... 333

6.4. Сторінка протоколу допиту Мухи, листопад 1937 р 342

6.5. Розкопки масового поховання в Рутченкові. Донецьк, 1989 р. 356

6.6. Черепи жертв терору 1937—1938 рр., викопані в Рутченкові. 357

7.1. Селяни повертаються до рідного села, спаленого німецькими Luftwaffe. Луганська обл., 15 серпня 1941 р 373

7.2. Тіла вбитих німцями, добуті із шахти № 3/3-біс у Кадіївці. 1943 р 391

7.3. Мельников на суді. Краснодон, 1965 р 409

ПЕРЕДМОВА

З Гіроакі Куромією я познайомився влітку 1989 року в Донецьку. Він уперше приїхав до мого рідного міста попрацювати в архівах. Пам’ятаю, як дін, поселившись в аспірантському гурто­житку, з’ясував, що в ньому немає гарячої води. «Гаряча вода вліт­ку — це розкіш»,— відповіли мої колеґи-історики. Але навіть вони не знали, що відповісти, коли одного дня раптово зникла вода хо­лодна... З того часу Гіро майже щороку приїздив в Україну, кож­ного разу відвідуючи Донецьк. Багато що змінилося. Україна стала незалежною. Професор Куромія почав викладати в Індіанському університеті (Блумінґгон). Вивчив українську мову. В його сім’ї підросла донька Наомі і народився син Джун. Пережив він і погра­бування в спальному вагоні поїзда «Київ—Донецьк», прокинув­шись уранці з порожнім гаманцем. Постійними залишилися лише його феноменальна працьовитість, талант історика, добрий харак­тер та... відсутність влітку гарячої води у гуртожитку. Підсумком цих десяти років стала книга «Свобода і терор у Донбасі» — най­краще з того, що довелося читати про історію мого краю.

Тяжко писати про терор. Ще важче — про свободу. Саме тому такою важливою є думка, яку сам автор вважає головною: «Впро­довж усієї своєї історії Донбас був утіленням свободи, і саме ця свобода визначила вкрай брутальну й жорстоку політичну історію Донбасу». Яка ціна такої свободи? Автор шукає відповідь на це за­питання, використовуючи як концептуальні абстракції макроісторії, так і, майже хірургічні, інструменти мікроісторії. Останнє є особ­ливо цінним, бо ґрунтується на масі нових джерел, знайдених Ку­ромією в українських та російських архівах, в тому числі колишніх архівах КДБ по Донецькій та Луганській областях. Завдяки цьому читач має можливість подивитись на трагічні події 30-х років очи­ма шістдесятидворічного безпартійного українця, помічника теслі Кадолби, сорокап’ятирічного священика Автокефальної православ­ної церкви Мухи, артемівського робітника Петрова, колгоспного бригадира Кулешова, маленького хлопчика з Маріуполя Вови Коз­лова та багатьох інших, включно з безіменними авторами доносів.

Що таке Донбас? «Дике поле», «всесоюзна кочегарка», «індуст­ріальне серце України», «проблемна дитина Москви і Києва» чи просто «етнічно строкате прикордоння, об’єднане економічними факторами»? Серед багатьох визначень Куромія віддає перевагу порівнянню Донбасу із «виходом», стверджуючи, що Донбас «зав­жди був „виходом“, порятунком, альтернативою політичному кон­формізму чи протестам». Гіроакі Куромія вважає, що його книжка належить до жанру краєзнавства. Це так і не так. Здається, перед нами саме той рідкісний випадок, коли новий погляд на минуле окремого регіону відкриває нове у сприйнятті історії цілої країни. Цікаво, що Олександр Довженко в 1945 році назвав усю Україну «диким полем Європи».

Хай там як, але можливість подивитися на історію країни через збільшувальне скло історії її регіонів — від краю до краю — дозво­ляє відчути спільне у розмаїтті часів і побачити особливе у зовніш­ньо подібних подіях. Стає зрозумілим, наприклад, завдяки яким су­спільним механізмам терор, що насаджувався зверху, з ще біль­шою енергією підхоплювався знизу. У книзі є безліч прикладів відродження латентних місцевих конфліктів під впливом загальної атмосфери пошуку спочатку «класових ворогів», а згодом уже й «ворогів народу». Атомізоване й залякане суспільство, в якому на­копичувались конфлікти, швидко вчилося новим кодам легітимації, аби вижити в умовах політичного та правового свавілля.

Конверсія дозованого насильства, як форми правління, і психо­логії страху, як живильного середовища тоталітаризму, не може не бути тривалим і болісним процесом. Можливо, саме в цьому роз­тягнутому в часі подоланні спадщини терору й неволі і криється одна з багатьох причин негараздів і втрачених можливостей сучас­ності? Адже історична пам’ять, детермінована культурою, може ді­яти не лише як прискорювач або каталізатор, а й як гальмо. Тим більше в такій реґіоналізованій державі, як Україна. Ось чому, як на мене, особливу вагу в історичних розвідках свободи і терору в Україні має висновок Гіроакі Куромії про те, що «в сталінські роки жоден інший український регіон навіть не наближався до Донбасу за рівнем привабливості для шукачів волі». Чим не виклик для істориків, що досліджують інші регіони?

ГРИГОРІЙ НЕМИРЯ

Директор Центру європейських і міжнародних досліджень,

Інститут міжнародних відносин

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Зауваги щодо окремих власних імен та топонімічних назв

Власні щена та топонімічні назви в лінгвістично змі­шаному регіоні — проблема, відома всім історикам. На щастя, Донбас у цьому аспекті не такий складний, як сумнозвісні пере- назви Львова (Lemberg, Львов, Lwow, Leopolis). Хоча варіанта, який задовольняв би всіх, немає. Наприклад, Нікіта С. Хруиіев (етнічний росіянин), Ніколай та Александр українською звучать відповідно як М. (Микита) С. Хруїцов, Микола та Олександр. Російська назва Луганск українською передається як Луганськ (або Луганське), проте більшість місцевих мешканців назива­ють своє місто по-російському Луганск (гортанний український г, а не проривний російський ґ[1]) під впливом української. Міс­то Джона Г’юза для більшості його жителів було Юзовкою, проте місцеві українці називали його Юзівкою. У випадку з українськими топонімічними назвами та іменами справа ускла­днюється тим, що були внесені кілька змін до правопису, серед яких найсумнозвісніша— скасування 1933 р. радянською вла­дою специфічної української літери ґ. І в російській, і в україн­ській мовах проблема поглиблюється ще й частими змінами офіційних топонімічних назв.

Для збереження послідовності в цій книжці я здебільшого дотримувався українських варіантів географічних назв для су­часного українського Донбасу і російських назв — для російсь­кого. З прізвищами та іменами важче, але я послуговувався ро­сійськими варіантами власних назв для росіян та українськи­ми— для українців. В усіх випадках я керувався правилами транслітерації Бібліотеки Конгресу. Так, я брав Луганськ (Lu- ham% а не Lugansk чи Luhans ке), Донецьк (Donets % а не Donetsk чи Donets’ке), Харків (Kharkiv, а не Khar’kov), Таганрог (Taganrog, а не Tahanrih), M. С. Грушевський (M.S. Hrushevs'kyi, а не М.S. Grushevskii чи М. S. Hrusevs’kyj), М. О. Скрипник (М. О. Skrypnyk, а не N. A. Skrypnik). Я вживав також усталені англійські аналоги таких поширених назв, як Москва (.Moscow, а не Moskva), Санкт-Петербург (St. Petersburg, а не Sankt-Peter- burg), Київ (Kiev, а не Kyiv чи Kyyv), та Чорнобиль (Chernobyl*, а не ChornobyV).

Проте годі бути цілком послідовним, оскільки багато україн­ців, наприклад, спочатку писали російською мовою. У супереч­ливих випадках я наводив і українські, і російські варіанти.

Нижче поданий неповний список важливих змін в географіч­них назвах:

Артемівськ: Бахмут (до 1924 p.).

Донецьк: Юзівка (до 1924 р. і під час німецької окупації 1941—1943 pp.), Сталіно (1924—1961 pp.).

Кадіївка: Стаханов (1978—1991 pp.).

Красноармійськ: Гришине (до 1934 p.), Постишеве (1934— 1938 pp.), Красноармійське (1938—1964 pp.).

Краснодон: Сорокине (до 1938 p.).

Луганськ: Ворошиловград (1935—1958, 1970—1990 pp.).

Маріуполь: Жданов (1948—1990 pp.).

Шахти: Александровск-Грушевский (до 1920 р.).

Донецьку губернію створено 1919 року. Після низки складних адміністративних змін (зокрема й відходу крайньої східної час­тини території до російського Північнокавказького краю [див. карту 1.2]), 1932 р. засновано Донецьку область. 1938 р. її розді­лили на Сталінську і Ворошиловградську області, які згодом стали відповідно Донецькою і Луганською областями.

подяки

\

За майже дев’ять років праці над цією книжкою я отримав величезну допомогу від численних організацій і окремих осіб. В дослідженні мені сприяли багато архівів, передусім у Москві, Києві, Донецьку та Луганську. Коли 1988 р. я почав працю над книжкою, мені й на гадку не спадало, що я матиму доступ до деяких із цих архівів. Я високо ціную щедру допомогу архівознавців із понад два­дцяти організацій (поданих у Джерелах), з яких я брав ма­теріали для своєї книжки. Я також хотів би висловити вдячність бібліотекам, де я ознайомився з багатьма публі­каціями, використаними в цій праці: колишній Ленінській бібліотеці в Москві, Національній науковій бібліотеці ім. В. Вернадського в Києві, публічним бібліотекам До­нецька та Луганська, Британській бібліотеці, бібліотеці Кембриджського університету, бібліотеці ім. Олександра Байкова Бірмінгемського університету, публічній бібліо­теці Нью-Йорка, бібліотеці Індіанського університету та різним бібліотекам Гарвардського університету.

Я почав роботу над цією книгою, коли працював^ у Ко­ролівському коледжі в Кембриджі. Завдяки великій під­тримці, яку надав мені цей коледж, а також завдяки сти­пендії Британської ради я мав змогу тривалий час працю­вати в колишньому Радянському Союзі. Коли 1990 р. я переїхав до Сполучених Штатів, багато організацій допо­могли мені здійснити численні поїздки з науковою метою в Україну та Росію: в Індіанському університеті це істо­ричний факультет, Російський та Східноєвропейський ін­ститут, відділ наукових досліджень та аспірантури, а та-

кож Президентська рада з міжнародних програм; Асоціа­ція міжнародної діяльності Середньозахідного університе­ту; Національна рада з пожертвувань для розвитку гумані­тарних наук; Управління з міжнародних досліджень та обміну й особливо Національна рада з радянських і схід­ноєвропейських досліджень, чий грант 1994—1995 рр. до­зволив мені присвятити весь час роботі над книжкою і за­кінчити її чернетковий варіант. Багато закладів сприяли мені в дослідженні: колишній Московський Історико-архі- вний інститут, Московський державний університет, На­ціональна Академія наук України, Донецький державний університет, Луганський педагогічний інститут, Королів­ський коледж, Кембриджський університет, Центр росій­ських та східноєвропейських досліджень Бірмінґемського університету, Індіанський університет, Центр Дейвіса (ко­лишній Центр російських досліджень) та Інститут україн­ських досліджень Гарвардського університету. Складаю щиру подяку всім цим закладам.

Дуже допомогли мені також консультації з багатьма на­уковцями. Ґабор Т. Рітерспорн, з яким я познайомився ще у 1970-х роках, під час навчання в Токіо, підказав мені кі­лька ідей, які я використав у цій книжці. Хочу висловити особливу подяку всім, із ким я мав наукові дискусії упро­довж усіх цих років: це Джон Барбер, Іцак Брудни, Джеф- рі Бердз, Біл Чейз, Р. В. Дейвіс, Орландо Фіґес, Шейла Фіцпатрик, Ґреґ Фриз, покійний Ернест Ґелнер, Арч Ґетті, Джонатан Геслем, Йохен Гельбек, Манфред Гільдермаєр, Пітер Голквіст, Ейлін Келі, Олег Хлевнюк, Джордж Лі- бер, Ларс Ліг, Роберта Менінґ, Тері Мартін, Норман Ней- марк, Льюїс Зіґельбаум, Роберт Терстон, Такеші Томіта й Амір Вейнер. У багатьох випадках мені допомагали ро­сійські та українські колеги: Олег Хлевнюк, Сергій Кар­пенко, В. С. Лельчук та покійний В. 3. Дробижев із Мос­кви, Ю. І. Шаповал та С. В. Кульчицький із Києва, Григо­рій Немиря та Володимир Нікольський із Донецька, а також Володимир Семистяга із Луганська.

Надзвичайно корисними були цінні коментарі і проник­лива критика людей, які читали частини чи весь рукопис на різних стадіях роботи над ним. До них належать: Джон Барбер, Орландо Фіґес, Пітер Голквіст, Йохен Гельбек, Jlapc Ліг, Роберта Т. Менінґ, Норман Неймарк, Роман Шпорлюк, Вільям Таубман, Амір Вейнер та два анонімні рецензенти з «Кембридж Юніверситі Прес». Прискіплива критика моїх ідей та їхнього викладу з боку Керолін Мор- лі змусила мене переглянути рукопис тоді, коли я вважав, що він уже готовий. Без усіх згаданих колег ця книжка ні­коли б не стала такою, якою є. Моя щира подяка всім їм.

Мої студенти з Індіанського університету, а також бага­то людей, з якими я розмовляв з приводу книжки в різних частинах світу, допомогли мені чіткіше сформулювати і витлумачити багато ідей, викладених у ній.

Френк Сміт та Майкл Голдзворт, мої видавці з «Кемб­ридж Юніверситі Прес», підтримували і заохочували ме­не. Браєн Р. Макдоналд із цього видавництва ретельно відредагував мій рукопис.

Перша, і значно коротша, версія третього розділу була видрукувана під назвою “Donbas Coalminers in War, Revo­lution and Civil War”[2] у збірці Making Workers Soviet: Power, Class, and Identity, за редакцією Льюїса Зіґельбау- ма та Роналда Ґриґора Суні (1994), с. 138—158; я подаю її тут із дозволу видавця, «Корнел Юніверситі Прес». Карти до книжки підготував Джон Голінгзворт. Видавництва «Юніверситі оф Торонто Прес» та «Коламбіа Юніверситі Прес» дали згоду на публікацію карт 1.2 та 1.3 в адаптова­ній формі. Ілюстрації подано з люб’язного дозволу укра­їнських та російських архівів і музеїв.

І, не в останню чергу, ця книга з’явилася завдяки моїй родині. Всі жили нею. Без підтримки, терпіння і доброї волі моїх рідних я б ніколи не закінчив цієї праці. Тому присвячую свою книгу Керол, Джун і Наомі.

ВСТУП

Росія — велика країна. Україна теж, принаймні за європейськими мірками. Ця книжка — про Донбас, або Донецький басейн, порівняно невеликий регіон (трохи менший за штат Індіану, але значно більший за Масачу- сетс), що простерся між Україною і Росією. Незважаючи на свої малі розміри, Донбас, містячись далеко від полі­тичних метрополій Москви і Києва, завжди був політич­ною проблемою для центру. Пишучи в середині 1980-х років працю про сталінську промислову революцій^ я зрозумів важливість цього вугільного і металургійного осередку, російського (та українського) Руру, неслухняної дитини Москви і Києва. 1988 p., коли книжка була опуб­лікована^[3], я вирішив написати монографію про буремну історію Донбасу.

На той час уже було кілька книжок англійською, при­свячених Донбасові (періоду до 1924 р.)^[4]. Ці публікації були для мене дуже корисними, і передусім розвідка Чар- терза Віна. Я не погоджуюся з деякими їхніми висновка­ми і твердженнями, проте головна мета моєї книж­ки— дослідити політичний терор у період, не висвітле­ний моїми попередниками, а саме — в епоху Сталіна. Я розглядаю цю тему в значно ширшому хронологічному контексті, від часів козацтва до 1990-х pp., щоб чіткіше вирізнити головну думку цієї книжки: впродовж усієї своєї історії Донбас був утіленням свободи, і саме ця сво­бода визначила вкрай брутальну й жорстоку політичну історію Донбасу.

Говорити про свободу в самодержавній Російській ім­перії чи в сталінському Радянському Союзі видається су­перечністю. Але ця книжка показує, що в той час, коли політична жорстокість була невіддільною частиною істо­рії Донбасу, парадоксальним чином Донбас, степова зем­ля, на якій колись панували козаки, символізувала свобо­ду в народній уяві і у сприйнятті Москви (і Києва). Я вживаю уявлення про «свободу» в його «негативному» значенні, тобто «свобода від», а не «свобода для»^[5]. Зі сво­їм глибоким підпіллям (і в прямому, і в переносному зна­ченнях) шахти Донбасу були притулком для тих, хто пра­гнув волі. Це не означає, що в Донбасі не було економіч­ної експлуатації чи міжетнічних конфліктів. Навпаки, приваблений волею і можливостями цього прикордонного регіону, тут осідав строкатий люд з усієї країни і з-за її меж, а безжальна економічна експлуатація та міжетнічні сутички були частиною повсякденного життя Донбасу. В цьому розумінні Донбас можна порівняти з Сибіром, аме­риканським Заходом чи навіть середньовічними європей­ськими містами.

Цікаво, що навіть у розпалі сталінізму Донбас зберігав деякі елементи вільного степу^[6], надаючи притулок лю­дям, позбавленим громадянських прав, вигнанцям, утіка­чам, злочинцям та іншим. Дехто з них були такими необ­хідними для забезпечення функціонування промисловості Донбасу, що коли політично неблагонадійних осіб висе­ляли з міст і сіл Донбасу та всієї країни, їм дозволяли пра­цювати на донбаських шахтах. Коли внаслідок війни та інших лих з’явилося безліч злидарів і безпритульних, Мо­сква знову ж таки скеровувала їх у Донбас або ж спрова- ^ докувала їх туди як небажані і небезпечні, на погляд вла­ди, елементи. Тому в очах Москви Донбас був політично підозрілим. Коли Сталін вирішив винищити своїх полі­тичних ворогів (реальних і потенційних), Донбас немину­че став об’єктом масового терору. Справді, є докази, що Донбас був серед регіонів країни, які найбільше постраж­дали від сталінського кривавого терору.

Донбас не єдиний зберіг певний рівень свободи і водночас зазнавав утисків від держави. Ця книжка — конкретна історична розвідка, яку мають доповнити ін­ші докладні дослідження міст та різних регіонів Росій­ської імперії і Радянського Союзу, щоб можна було сприйняти Донбас у правильній порівняльній перспективі. Міста, і передусім Москва, Санкт-Петербург (Ленінград), Київ і Харків, також забезпечували своїм жителям певну анонімність, проте життя в столицях та інших великих

центрах перебувало в радянський період під пильним кон­тролем міліції. Тому тим, хто шукав анонімності, зви­чайно було значно важче, а отже, анітрохи непривабливо жити в цих містах, вони віддавали перевагу Донбасові. В цьому аспекті Сибір, який також утілював свободу, міг би бути не менш привабливий, ніж Донбас, проте Сибір символізував і рай, і пекло^[7].1 хоча до революції в Сибір їхало багато переселенців (зокрема українців), після рево­люції він став радше символом вигнання, каторжної праці і смерті, надто для українців, які охочіше шукали щастя в значно ближчому Донбасі^[8].

Політичний терор також не був монополією одного Донбасу. Насильство було звичайним явищем у російсь­кій і українській історії. Цілком зрозуміло, що всі народи, всі міста і села стали жертвами терору в епоху правління Сталіна. Однак не варто перебільшувати розмах терору в Донбасі. Те, що вугільна промисловість і доволі значна кі­лькість робітників, зайнятих у ній, були надзвичайно важ­ливі для економіки країни (а отже, і для її збройних сил), найімовірніше, трохи пом’якшувало сталінський терор. І проте терор 1930-х років у Донбасі був страшним, а наси­льство було складовою частиною політичного життя регі­ону і до цього періоду, і згодом. Іншими словами, автор має на меті довести, що Донбас був винятковим прикла­дом боротьби між свободою і терором, і цей винятковий приклад може напрочуд багато з’ясувати.

Упродовж усієї своєї історії Донбас був політично не- керованим. Сили політичних метрополій, які намагалися заволодіти серцями й думками Донбасу, щоразу зазнавали поразок. Найвиразніше це виявлялося під час кризових періодів — революції і громадянської війни, в роки Дру­гої світової війни і тоді, коли розпався Радянський Союз. На відміну, скажімо, від сусіднього Дону, який 1917 року висунув свої політичні ідеї (такі, як «козацька республі­ка» і «радянська республіка»)^[9], Донбас відкидав будь-які політичні угруповання. Політичну атмосферу Донбасу вважали отруйною і небезпечною всі партії. Лев Троць- кий, смертельний ворог Сталіна, найкраще описав полі­тичну історію регіону: «В Донбас можна їхати тільки з [політичним] протигазом»^[10].

Ця книжка належить до жанру краєзнавства. В дослі­дженні, зосередженому на одному регіоні України й Росії, дуже корисним для мене було уявлення про «вихід» (про­тилежне уявленням про «вірність» і «висловлення власної думки»), сформульоване в праці Алберта Гіршмана^[11]. Я доводжу, що Донбас завжди був «виходом», порятунком, альтернативою політичному конформізму чи протестам. У формулюванні моїх ідей мені дуже допомогли різнома­нітні студії суміжних і прикордонних районів^[12] та істори­чна географія ^и, дарма що багато з них пов’язані з форму­ванням національних ідентичностей, а випадок Донбасу засвідчує, як мало вони для нього важили.

І в географічному, і в символічному розумінні Дон­бас — окрема спільнота, така сама, як нація, місто чи се­ло. Це простір, прикордоння, де внутрішнє прагнення сво­боди, дика експлуатація і щоденне насильство змагалися між собою за владу. Подібно до інших спільнот, степ з усією своєю сув’яззю свободи і терору був уявною спіль­нотою ^[13].1, подібно до інших спільнот, ця спільнота також обростала міфами. Особливість Донбасу полягає в тому, що, хоч як по-різному сприймали його різні прошарки людності, він зберігав свою традиційну славу краю свобо­ди і терору.

На якомусь етапі роботи над книжкою в мене в ини кла ідея написати мікроісторію^[14], в якій радянська історія бу­ла б досліджена з мікроскопічного погляду, як-от у пра­цях Роберта Дарнтона, Наталі Земон Дейвіс і Карло Ґінз- бурґа. Така історія може стати моєю наступною працею, і доведеться прийняти виклик так званої суб’єктивістської школи^[15], але джерела, які я виявив в українських і росій­ських архівах, натомість підштовхнули мене при дослі­дженні Донбасу до такого абстрактного уявлення, як «простір», чи «вільний степ», тобто до майже макроісто- рії всупереч моїм первісним намірам. Вплив покійного Ернеста Ґелнера також допоміг мені проаналізувати Дон­бас на основі макроісторії, наприклад, таких уявлень, як «нація» і «націоналізм» (або, що буде точнішим у цьому випадку, ненацій і ненаціоналізму)^[16]. Однак у цій книжці все-таки йдеться про «звичайних», безіменних, «пересіч­них» людей Донбасу (хоча там, де було можливо, я нама­гався ідентифікувати їх) і про те, як позначився на їхньо­му житті державний терор.

Дата добавления: 2015-08-27