тримки хворих.
Робітничі організації, і передусім профспілки, були узаконені після революції 1905 р. Деякі утворилися, але швидко розпалися[275]. Напередодні Першої світової війни в Донбасі існувало лише дві спілки слюсарів у Луганську та Сулині і приблизно десять невеликих об’єднань ремісників (чинбарів, кравців, докерів, друкарів)[276]. Жандарми й охранка (таємна поліція) буквально заганяли революціонерів у підпілля чи на заслання або ж саджали їх у в’язницю. Внаслідок цього, після революції 1905 p., Донбас, за деякими даними, був найспустошенішим з усіх промислових центрів[277]. Соціально-політичний розкол, що утворився таким чином у Донбасі, можна приблизно порівняти з тим, що Леопольд Геймсон назвав двоїстою поляризацією в російському суспільстві напередодні Першої світової війни: розколом «між робітниками й освіченим, привілейованим суспільством» і прірвою між «широкою масою привілейованого суспільства» і «нікчемним, безпорадним царатом»[278]. Не те що в Донбасі бракувало елементів сучасної громадянської системи, які допомогли б заснувати сучасне громадянське суспільство,— просто нижчі класи Донбасу через свою глибоку підозру до «поважного» суспільства заперечували саме уявлення про громадянськість. На відміну від петербурзьких робітників, яких аналізував Геймсон, донбаські робітники не так легко піддавалися впливові більшовиків, що й засвідчив 1917 р. (розділ З)[279].
А між тим, як зауважив один проникливий спостерігач, донбаське суспільство погрузло «у відносинах вічної і гострої ворожнечі»: промислові управителі дивилися на шахтарів як на брудні, смердючі людські істоти нижчого ґатунку, тоді як шахтарі бачили в начальстві свого найпід- ступнішого ворога[280].
Розділ З
ВІЙНА, РЕВОЛЮЦІЯ ТА ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА
Сім років, з 1914 до 1921 р., свідчать про те, наскільки далеким був Донбас від центрів політичної влади в Москві та Києві. І хоча в шахтарів Донбасу були вияви певного патріотизму, в революційну добу вони проявили очевидну необізнаність чи байдужість до національної політики. Інтереси людей Донбасу полягали в захисті їхньої свободи та території, що її Гарантувала. їх не цікавила ані «класова» ідеологія (представлена більшовиками в російських столицях), ані «нація» (представлена українськими націоналістами в Києві). Очевидний брак політичних поглядів у жителів Донбасу спантеличував та дратував і більшовиків, і націоналістів, а їхнє прагнення свободи викликало спалах терору з боку контрреволюціонерів.
Війна та патріотизм
Початок війни на Балканах 1914 р., який незабаром переріс у Першу світову війну, став важливою подією, як для країни в цілому, так і для Донбасу. Майже ніхто не здогадувався, що ще одна війна може спричинити ще одну революцію. Перша реакція населення на війну здавалася позитивною, її навіть з ентузіазмом привітали. Багато європейських соціалістів і російських марксистів (зокрема й батько російського марксизму — Г. В. Плеха- нов) підтримали війну, забувши про «пролетарський інтернаціоналізм». На Донбасі майбутній лідер робітничої опозиції в Комуністичній партії зауважив, що «значну кількість робітників» затопила хвиля шовінізму *. Інше джерело стверджує, що шахтарі були найвойовничиші: вони були «засліплені „патріотизмом“», якого позбулися лише після поразок на фронті, економічного краху країни і підпільної антивоєнної пропаганди більшовиків[281].
Як розповідав один спостерігач, коли почалася війна, в Юзівці на головній вулиці зібрався натовп, агітатори виголошували патріотичні промови: «Смерть Австрії та Німеччині! Хай живе Росія! Ура!!!» (Цей спостерігач каже, що «багато, багато робітників» вірили у війну. На ринку продавали безліч портретів «царів, королів, президентів та різних генералів». Люди вважали за необхідне повісити портрет царя не тільки вдома, а й у бараках. У бараках цей спостерігач бачив, як чоловік на ймення Суржак Тишка, що доти проклинав і Бога, і царя, забив цвяха й повісив на стіну портрет Миколи)[282]. Інший спостерігач описав події в Юзівці трохи інакше. Натовп зібрав ватажок «чорної сотні» Зозуля. Там було лише кілька сотень демонстрантів, що несли плакати і співали «Боже, царя храни». Хоча він визнає, що «більшість робітників» були «патріотично настроєні»[283].
Однак мобілізацію на війну, як і призов загалом, часто супроводили протести. Наприклад, у липні 1914 року двадцять тисяч донбаських юнаків мобілізували із сіл та шахт і зібрали в Луганську. Казали, що багато з них були «шовіністично настроєні». На їхнє прохання в церквах відправили службу. Потім вони попросили випити перед від’їздом на фронт. Вони думали, що в інших місцях Донбасу рекрутам безкоштовно дають спиртне. Коли їм відмовили у вимозі відкрити державний винний склад, їхній гнів переріс у справжній бунт, що закінчився грабунками та антиєврейськими погромами: рекрути розбили майже всі крамниці на головній вулиці. П’яний натовп, можливо, дотримуючись своїх войовничих традицій, кинувся на поліцая, який упав на землю. За офіційними даними, поліція та солдати, викликані для придушення бунту, застрелили трьох чоловік[284].
Інші повідомлення дуже по-різному описують населення Донбасу[285]. В Катеринославі, на захід від Донбасу, резервісти побили керівника «Союзу російського народу» Кузьму Мартинова за його патріотичні промови. Наступні його спроби закликати до патріотизму викликали таку ж реакцію. Один анонімний спостерігач зазначав, що не бачив аніякого ентузіазму, жодної «веселої фізіономії» серед мобілізованих: спостерігалися «цілковита апатія до особи та намірів зовнішнього ворога і дуже осмислене та яскраво вороже ставлення до внутрішнього ворога», яким у цьому випадку була поліція[286]. Тож жителі Донбасу запитували: «Чому стражників не забрали на війну?»[287] Коли шахтарів Варваропольського вугільного родовища вели до залізничної станції, вони роззброїли конвоїрів і руши- ли додому, співаючи революційних пісень[288]. У липні 1914 р. в Макіївці виникла сутичка між резервістами і робітниками заводу, з одного боку, та поліцією і козаками з другого. Страйкарі вбили одного жандарма та крамаря, який допомагав поліції, стріляючи в демонстрантів. Бунт тривав і наступного дня. Резервісти захопили потяг, що мав відвезти їх на фронт. Згідно з рапортом поліції, були вбиті п’ятнадцять чоловік; бунт придушили[289]. Схожі бунти, що супроводилися перестрілками з поліцією, козаками та власниками крамниць, відбувалися в той час у різних місцях Донбасу[290].
Однак більшість мобілізованих таки йшла на війну. Йшли, тому що, як сказав більшовицький активіст на Донбасі, «йшли інші»[291]. Алан К. Вайлдмен відзначав, що типовими серед мобілізованих були такі міркування: «Все суспільство, здавалося, казало, що вони повинні йти. Не в змозі знайти причини, вони просто пливли за течією і тримали свої думки при собі»[292]. Проте невідомо, чи справді мобілізовані чоловіки «були не в змозі знайти причини».
Навіть 1917 p., коли все населення країни було проти війни, робітники Донбасу загалом ще підтримували війну, і це спантеличувало антивоєнну більшовицьку партію.
Оскільки вони тримали свої думки при собі, важко однозначно сказати, який саме патріотизм панував серед них, але народний патріотизм не обов’язково означав вірність царю[293]. Як виявиться 1917 p., війна в політичному дискурсі набула певного морального, антибуржуазного характеру.
Тим часом ті, що залйшилися на Донбасі, були «мілітаризовані». В серпні 1914 р. ЗО відсотків шахтарів Донбасу були мобілізовані на фронт. їхня мобілізація створила нестачу робочої сили, особливо нестачу кваліфікованих робітників, і промисловці Донбасу просили Москву про повернення робітників на шахти. Тому у вересні 1914 р. від 7 до 10 відсотків мобілізованих шахтарів повернулися назад на шахти[294]. За деякими винятками, як-от посильні та куховари, багатьох із тих, хто працював на шахтах, надалі звільняли від воєнної мобілізації. Натомість вони були зобов’язані працювати на шахтах як призвані на військову службу. У березні 1914 р. таких «військовозобов’язаних» із відкладеним призовом налічувалося 45 відсотків від майже 290 000 робітників шахт Донбасу. (Серед них військовополонені становили понад чверть загальної кількості шахтарів. Керівники Донбасу віддавали перевагу військовополоненим, бо ті не могли страйкувати)[295]. «Військовозобов’язані» були прикріплені до свого робочого місця. Це викликало у них велике незадоволення: «Ми тут наче кріпаки». Згодом деякі обмеження були скасовані, однак шахтарі й далі не мали свободи пересування[296].
Мілітаризація шахтарів мала додаткову перевагу — зменшувала величезну плинність робочої сили. Війна спричинила вугільний голод у країні, хоча видобуток вугілля практично безперервно зростав з 1913 до 1917 р.
Цього досягали лише коштом додаткової робочої сили, кількість якої швидко збільшувалася. Однак продуктивність праці при цьому зменшувалася[297]. Це становило ще одну причину зменшити плинність кадрів, яка негативно впливала на продуктивність. Робота влітку на полях під сонечком, яку звичайно виконували багато робітників, була частиною їхнього виробничого циклу: це був сезонний відпочинок від важкої праці під землею; шахтарі не хотіли працювати під землею ввесь рік. їх доводилося заганяти під землю[298]. Незважаючи на заборону сезонної роботи, до ЗО відсотків шахтарів виїздили в села, де під час війни також гостро не вистачало чоловічих рук[299].
В умовах війни експлуатувати робочу силу було легше. До 1917 р. реальна зарплатня шахтарів та робітників донбаських заводів впала на 42,6 відсотка порівняно з 1913 р.[300]. їхній заробіток зменшували ще й різні штрафи та відрахування на церкву, школу та солдаток (дружин солдатів). Підземна робота тепер була узаконена для жінок та неповнолітніх, і для «всіх без винятку» робочий день тривав дванадцять годин[301]. Споживспілки експлуатували робітників, а не допомагали їм. Тому робітники називали їх «потребиловки-грабиловки»[302]. Казали, що серед новобранців багато синів заможних селян, які купили робочі місця на заводах та шахтах, щоб уникнути військової служби. Вони були «найконсервативнішим і найбоягузливі- шим елементом» і охоче виконували роль страйколомів [303] . Керівників та учасників страйків арештовували і відправляли на фронт.
Однак страйки тривали й далі[304]. У багатьох джерелах повідомляється, що меншовики, наголошуючи на легальній, економічній боротьбі, мали великий вплив на Донбасі під час війни[305]. Але за словами свідків тих часів, всі страйки були спонтанними, без лідерства політичних партій чи навіть найпримітивніших страйкових комітетів[306]. Страйкували і робітники заводів, і шахтарі, однак робітники, краще оплачувані й більш забезпечені, часто відмовлялися підтримувати страйки шахтарів як морально, так і матеріально[307].
У квітні — травні 1916 р. відбувся загальний страйк шахтарів у Горлівці-Щербинівці. Згідно з офіційним повідомленням, це був суто економічний страйк із вимогою 50-відсоткового підвищення зарплати; ніяких дій політичних партій не спостерігалося (вони відбувалися лише серед працівників заводу)[308]. За іншим джерелом, він був організований страйковим комітетом більшовиків[309]. Хай там як, але поденні робітники, найменш забезпечені, силою примусили краще оплачуваних робітників приєднатися до страйку. Загалом тридцять тисяч (за деякими даними, сорок п’ять тисяч) чоловік, серед них і жінки, і діти, приєдналися до страйку, але їх не підтримали механіки і робітники електростанцій. Адміністрація у відповідь прислала солдатів. У сутичці вбито чотирьох (чи п’ятьох, за деякими даними) робітників. Понад три сотні робітників були заарештовані. їх відшмагали й побили шаблями солдати[310]. Крім того, понад тисячу шахтарів призовного віку заарештовано й послано на фронт[311]. На місця, що звільнилися, взяли «жовту робочу силу»— дешевих і неорганізованих китайців. За описами, після придушення страйку розлючені робітники були готові «поламати машини, затопити рудні, побити адміністрацію»[312].
На думку робітників, шахти та заводи мали значний прибуток на «вугільному голоді», викликаному війною, та на квотах на виробництво сталі і вугілля, визначених Спілкою південних виробників сталі та вугілля[313]. Наприклад, вважають, що німецьке підприємство Гартмана в Луганську збільшило свій прибуток на 75 відсотків з 1913 до 1915—1916 pp.[314]. З огляду на це, робітники мали всі підстави стверджувати, що їх ще більше експлуатують, ніж до війни[315]. Навіть у «суто економічних страйках» були очевидними «політичні» вимоги, щоб адміністрація з повагою ставилася до робітників[316]. Наприкінці 1916 р. над Донбасом замаячив привид голоду, хоча родючі південні степи були краще забезпечені харчами, ніж північні губернії[317].
1916 року, за словами одного свідка, на Донбасі лунали голосні вигуки: «До біса вашу війну!» Під «вашою війною» тут розуміли «війну царя та його уряду, яка щодня ставала дедалі непопулярніша»: «Люди майже відкрито говорили, що цар — п’яниця, цариця — підкуплена німецька шпигунка, а придворні міністри, призначені царем, продають Росію німцям»[318].
Зміна старого устрою
Продовольча криза змусила робітниць столиці вийти на вулиці в Міжнародний жіночий день, 23 лютого 1917 р. Страйк і демонстрація швидко розросталися. За тиждень, 2 березня, впав царський уряд: Микола II зрікся престолу, а його брат Михайло відмовився стати престо- лонаступником.
Новина про революцію в столиці швидко долетіла до Донбасу. Значну частину місцевої преси контролювала цензура. В Каменську (згодом Каменськ-Шахтинський), коли чутки про революцію підтвердилися, «на вулицях виголошували нескінченні промови, серед людей поширювали багато листівок, усі співали „Марсельєзу“ та „Мы жертвою пали в борьбе роковой“. Усі портрети царя спалювали чи рвали»[319].
Старий устрій був повалений, і революційна політика стала надзвичайно мінливою. В цьому процесі жодна політична партія не змогла завоювати серця й думки робітників Донбасу. В своєму політичному житті ці робітники керувалися власним розумінням справедливості та моралі.
Тут, як і в столиці, одним із найперших наслідків революції було швидке зростання злочинності[320]. На хвилі революційної свободи разом із політичними в’язнями з царських в’язниць вийшли й злочинці. Стара поліція була розпущена чи недієздатна, а нову міліцію сформували не відразу. Наприклад, у Луганську злочинці щоночі вчиняли «неймовірну кількість крадіжок». Нашвидкуруч були створені робітничі дружини, часто під керівництвом соці- алістів-революціонерів (есерів). Вони організовували облави і «карали злочинців [очевидно, відразу розстрілювали], спійманих на місці злочину». Інших виганяли з міста, і вони втікали в села, де вчиняли ще більше злочинів. Робітничі дружини на вантажівках виїздили в села. Потім, за деякими даними, злочинність зменшилася[321]. (Однак у червні одна газета в Луганську однаково писала, що місто воює з великою кількістю грабіжників і вбивць. Очевидно, багатьох злочинців карали самосудом, як у столиці, тому що багато газет закликали населення не вдаватися до самосуду)[322]. В Макіївці невдовзі після Лютневої революції шахтарі всюди запровадили «робітничий контроль». Не довіряючи фахівцям та інтелігентам, вони сформували міліцію і навіть виступали у ролі суддів. Казали, що вони тримали в своїх руках всі організації[323].
Деякі революціонери жорстоко розправлялися з колишніми шпигунами охранки та агентами поліції. Дикий степ не зрадив своєї слави краю насильства. Наприклад, у Гу- ляйполі, що на західному кордоні великої території Донбасу, Нестор Махно (1889—1934), відомий ватажок анархістів, якого амністією Тимчасового уряду 2 березня звільнено з царської в’язниці після майже дев’яти років ув’язнення, повернувся зі столиці до рідного краю, щоб негайно помститися. Ще 1905 р. в Гуляйполі схоплених на вулицях «жорстоко шмагали. Тих, кого арештували у власних будинках, вели вулицями й били прикладами, щоб нагнати на людей страху». 1908 р. Махна заарештували, судили й оголосили вирок — смерть через повішання (цей вирок згодом був пом’якшений); Махна зрадили члени його анархістсько-комуністичної групи, які були інформаторами поліції[324]. Він знайшов імена тих агентів в архівах поліції. Махно витяг Кирика Басецького з домівки і застрелив на вулиці. Він підстеріг Сергія Мартиненка за обідом і застрелив через вікно, коли той пережовував шматок їжі. Дмитрія, священика, повезли до глинища, відрубали йому голову і провезли її містом на возі[325].
Відразу проступили й антисемітські настрої. Як і в жовтні 1905 p., революція викликала стурбованість майбутнім нової держави. Політична нестабільність, продовольча криза та інфляція підвищили соціальну напругу. В країні вважали, що євреї, нещодавно звільнені від правових обмежень, одержали найбільше вигоди від революції. Через те в різних місцях України відбулися невеличкі погроми[326].
Падіння старого режиму супроводило створення нових альтернативних організацій, щоб заповнити вакуум влади. На Донбасі, як і в інших районах, були організовані ради робітничих та селянських депутатів. Однак на Донбасі деякі шахтарські ради очолювали спочатку промисловці[327]. Н. Ф. фон Дитмар, президент Спілки південних виробників вугілля та сталі, заявив, що «єдино можливий засіб правління в Росії — республіканський... існує настійна необхідність відкинути раз і назавжди фальш монархізму». Він та інші промисловці вважали себе «учасниками революції» і в березні ухвалили постанову пожертвувати гроші для політичних в’язнів, збираючи по рублю з кожного робітника! Вони запропонували восьмигодинний робочий день і деяке підвищення зарплатні[328]. Однак робітники, здавалося, не прийняли нових політичних поглядів своїх шефів. У Луганську, наприклад, після Лютневої революції стало важко утримувати робітників від застосування сили проти начальства[329].
1917 р. глибокий соціально-політичний розкол у Донбасі виявився в конфлікті, що спалахнув між робітниками та керівництвом. Виявилося, що, на відміну від «учених» робітників Москви та Петрограда, шахтарі Донбасу виявили свою відсталість одразу ж після Лютневої революції. Вони майже не цікавилися такими інституціями, як колективні угоди і ради примирення. Коли став можливим і популярним вступ до профспілок, вони, на відміну від багатьох інших груп робітників та ремісників, дуже неохоче об’єднувалися у профспілки[330]. Натомість вони вдавалися до прямих дій проти керівників — обшукували їх, виганяли з шахт, арештовували[331]. Коли самодержавство впало, шахтарі Донбасу не обманювали себе ілюзіями щодо форми політичного устрою[332]. Те, що Леопольд X. Хаймсон назвав «браком мінімального консенсусу — не лише щодо інституційної основи, політичного та соціального устрою, а й щодо морального устрою»[333],— виявилося на Донбасі в екстремальній формі. Тому події 1917 р. на Донбасі характеризують як «один суцільний безперервний конфлікт»[334].
|
Малюнок 3.1. Мітинґ на Ґуставській шахті, Лутугине поблизу Луганська, весна 1917 р. Зверніть увагу на хрест на плакаті ліворуч з написом: «Вічна пам’ять героям, які загинули за свободу». З ДАЛО, ф.П-7118, оп.1, спр.111.
Відразу після Лютневої революції почалося те, що адміністрація шахт називала «ексцесами» з боку шахтарів: запровадження де-факто восьмигодинного робочого дня та свавільне звільнення підрядчиків, старших керівників, інженерів та техніків з подальшими «насильницькими арештами»[335]. Впродовж усього 1917 р. промисловці засипали Тимчасовий уряд проханнями про допомогу та втручання. В одному з таких прохань від 27 травня 1917 р. сказано: «Диктатура робітничого класу здійснена в її най- примітивнішій формі. Робітничий клас, захоплений при-
вабливими перспективами, які малюють йому безвідповідальні вожаки, очікує настання золотої доби, і жахливим буде його розчарування, яке не можна не передбачити»[336]. Як повідомлено в одному рапорті, на серпень 1917 року в Донбасі вже не існувало державної влади, недоторканості оселі чи особистої безпеки[337].
З березня 1917 до січня 1918 року на шахтах Донбасу зафіксовано 149 випадків насильства, з яких 127 припало на літо й осінь (із 1 липня до 20 вересня). Основними причинами конфліктів були «втручання у внутрішні порядки» (72 випадки) та зарплатня (38 випадків), за ними йшли тривалість робочого дня (15 випадків) та закриття шахт і звільнення робітників (15 випадків)[338]. Велика кількість «втручань у внутрішній порядок» означала, що робітники сперечалися з начальством на робочому місці. Іншими словами, ці дані свідчать, що влада на робочому місці була головним предметом суперечки і шахтарі прагнули звести давні рахунки з начальством, а водночас хотіли значно збільшити зарплатню і скоротити робочий день.
Випадок на Чистяківській копальні Південноросійської вугільної компанії є типовим і повчальним. Одного дня наприкінці березня делеговані робітники прийшли до контори компанії і вимагали серед інших пунктів звільнити одного механіка, проти якого були висунуті три звинувачення: 1) до революції він накладав надмірні штрафи; 2) він не давав робітникам нормально заробляти, призначаючи лише двох робітників там, де потрібні були три або чотири; 3) він не віддав наказу замінити зубчату передачу на паровій лебідці, хоча її зубці вже давно зламалися, і робота могла припинитися зовсім. Механік відповів: 1) штрафи були необхідні через «погану роботу» шахтарів, але ці штрафи накладали згідно з правилами компанії, і після лютого він не штрафував їх; 2) у нього є великий досвід роботи в гірничій промисловості, і тому він краще знає, скільки робочих рук потрібно і де; 3) зубчата передача, замовлена чотирнадцять місяців тому, ще не була доставлена. В управлінні вирішили, що звинувачення безпідставні, і механік пішов у «відпустку». Коли він повернувся, робітники посадили його в тачку і возили «по всіх шахтах». Одночасно перерізали його телефонну лінію і забрали коней, щоб він не міг працювати. (Інженерам звичайно давали коня для переїздів і роботи). Рада примирення, рекомендована керівництвом, відмовилася розглядати цю справу на тій підставі, що цей випадок був не конфліктом інтересів, а «непорозумінням між робітниками та службовцем». Робітники відмовилися Гарантувати безпеку механіку.
Зрештою справу передали до «товариського суду» шахтарів. Проведений у червні, суд оголосив, що: 1) до революції механік поводився деспотично зі своїми підлеглими; 2) останнім часом його поведінка не змінилася і він з неповагою ставився до робітничих організацій; 3) займаючи відповідальну посаду, він залишав шахти, не повідомляючи про це шахтарський комітет, який повинен був брати відповідальність за роботу на себе. Суд вирішив примусити його піти з посади. Однак, передбачаючи неминучий результат, керівництво ще раніше звільнило його, дозволивши йому жити в його квартирі, поки не з’явиться новий механік. Після цього робітники вигнали його і з квартири, і з шахти[339].
Таких випадків було багато. Робітники або оселялися самі в квартирах, відібраних в інженерів та конторських службовців, або знищували ці квартири[340]. У таких ситуаціях майже не зараджували ані новостворені робітничі ради, ані відділ прокуратури[341]. Наприклад, коли у червні зайнявся вогонь на шахті братів Яковенків, натовп обурених робітників заарештував управителя, інженера Когана. Його привели до виконкому ради, де погрожували самосудом (що могло означати будь-що — від карикатури на суд до лінчування). Зрештою, Когана звільнили на прохання деяких робітників, після чого він зник[342]. У серпні натовп робітників затримав і управителя компанії «Російський провідане» у Маріуполі Фер’є, громадянина Франції, і обшукав його будинок. Робітники відібрали у Фер’є револьвер і ящик вина. На Камишеватській шахті, як і всюди, була гостра нестача продовольчих товарів. Робітники побили і обікрали власника шахти[343]. Багато інших директорів, інженерів та старших майстрів стали жертвами арештів та побоїв, їхню зброю та коней конфіскували[344]. Хіміка Володимира Іпать- єва, який відвідав Донбас 1917 p., не побили, але він зіткнувся з такою реакцією на хімічному (пороховому) заводі: «Я виголосив промову [без сумніву, промову на користь війни] перед робітниками, яку загалом зустріли позитивно; але коли я йшов із заводу, хтось крикнув навздогін: «Співай свою пісню, поки можеш». Іпатьєв відчув, що «на обрії ще одна революція, перша мета якої—мир»[345].
Шахтарі часто організовували великі збори для самосуду над інженерами та майстрами, так само як чинили селяни зі злочинцями та порушниками правил і звичаїв громади. Це вважали за найбільше приниження. Наприклад, у серпні 1917 р. майстра Об’єднаної вугільної компанії Василя Майкута засудили за те, що він вимагав дотримання порядку на роботі. (Такі вимоги робітники вважали зазіханням на свою важко здобуту свободу). Після тривалих суперечок натовп робітників сказав Майкуту, що єдиний вихід для нього — це зняти свій робочий кашкет («фура- жку», символ вищого статусу), низько вклонитися на всі боки і просити у робітників пробачення. Майкуту пощастило — він вловив мить для втечі, однак уже не зміг повернутися на шахту[346]. Іноді самосуд закінчувався розправою. На шахті Ясинівка, наприклад, робітники вбили помічника управителя шахти[347].
Промисловці гірко скаржилися, що така анархія різко знизила продуктивність праці. Справді, упродовж 1917 р. зменшилися і видобуток, і продуктивність. За деякими даними, в першій половині 1917 р. один робітник у середньому видобував 521 пуд вугілля щомісяця, а в другій половині року — 421[348]. Однак точно невідомо, чи це було пов’язане з нібито недостатньо сильною дисципліною, чи з нестачею продовольчих товарів. Але промисловці панікували, закликали робітників: «Відкладіть вашу класову боротьбу до кінця війни». Однак вони з тривогою констатували, що в червні робітники стали вже усвідомлювати, що можуть самі керувати заводами і шахтами — адміністративно, економічно і технічно,— без власників та керівників, яких, отже, можна було звільнити[349]. Наскільки управителі були стривожені, можна побачити в їхньому видавничому органі Горнозаводское дело. Газета за 1917 рік переповнена повідомленнями про юрби людей, яких називають анархістами та терористами[350].
Багато принижених і наляканих керівників відмовлялися повертатися на роботу, поки перед ними не вибачаться і не Гарантують їм безпеку. Якщо ці запевнення не були переконливими, вони не поверталися на шахти[351]. У відповідь на виступи робітників промисловці вдавались до локаутів або закривали підприємства. За повідомленнями, на початку вересня були закриті двісті шахт, десь сотня тисяч робітників опинилися на вулиці[352].
Улітку 1917 р. «незаконні» вчинки, страйки і робітничий контроль у містах-столицях Москві та Петрограді були мотивовані бажанням зберегти виробництво[353], натомість шахтарі Донбасу думали про інше. Вони стверджували, наприклад, що на конях, відібраних у начальства, будуть перевозити сім’ї робітників у разі громадянської війни, загроза якої вже нависла над країною[354].
Те, що поважним прошаркам суспільства видавалося загальним розвалом порядку, було символом зміни державного устрою, яку здійснила Лютнева революція. Тільки- но колишні непривілейовані класи збагнули, що можуть безкарно нападати на привілейовані, вони взялися за це з потроєним завзяттям. Такі напади відбувалися не лише у містах та на підприємствах. Невдовзі після революції селянство з такою самою жорстокістю нападало на поміщиків, щоб відібрати землю[355]. У розпалі війни солдати і матроси повставали проти офіцерів[356].
Зміна старого устрою не відбулася б без супровідної їй зміни уявлення про «ворога». Якщо до революції ворогом був підривний революційний елемент (чи, навпаки, царизм та його захисники), то в післяреволюційні місяці ворогом став буржуй. Це слово — народну назву, що виражала зневажливе ставлення до «буржуазії»[357],—1917 р. привласнили і наповнили політичним змістом не лише більшовики, а й меншовики (есери), і навіть деякі церковні реформатори. Навіть ліберали не могли встояти перед ан- тикапіталістичною, антибуржуазною риторикою революції, що набула великої популярності. В політичному дискурсі 1917 р. слово буржуй почало означати жадібну, егоїстичну особу, незважаючи на її соціальне походження. Термін став такою всеохопною лайкою, що його вживали як праві, так і ліві: «Геть Тимчасовий уряд, бий буржуїв і жидів!»[358] А офіцери флоту, розлючені вимогами моряків, теж могли назвати їх «буржуями». А прибічники Тимчасового уряду заявляли, що його міністри — не буржуї, бо вони — самовіддані патріоти. І в суспільній свідомості, і в політичній пропаганді, економічні та інші труднощі в суспільстві почали пояснювати «змовою буржуазії»[359].
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
