— Ва-ва-ва-ва! Ва-ва-ва-ва! Ва-ва-ва-ва! — пролунав лісом трикратний індіанський переможний клич. — Чуєш? Це Яструбине Око. Знову патякатиме про свою сміливість. Сховаємось? Сем і Ян швиденько залізли в тіпі, сховалися за перегородкою і припали очима до дірки в брезенті — хоча ні, вони називали її бійницею. До табору наближався Гай: груди колесом, під пахвою зім’ятий піджак. — Ку! Гранд ку! Ва-ва-ва-ва! — лунало знов і знов. Гай спершу розгубився, не побачивши нікого на бівуаку. Він злодійкувато роззирнувся навколо, потім шаснув у тіпі. Там Гай витяг з ящика жменю цукру й запхав до рота. Раптом у тіпі здійнявся страшний ґвалт — то двоє вождів вискочили зі своєї засідки і погнали крадія в ліс. Правда, далеко і вони не забігли, бо Ян мало не помер зо сміху, а Сем встиг взути лише один черевик. Рано-вранці Маленький Бобер чистив ножі після сніданку, встромляючи їх у дерен. — Ще за старих часів індіанці розходились у різних напрямках, щоб потім зустрітися в призначений час. Пропоную сьогодні так зробити. Потім кожен розповість про свої пригоди. — Тоді давайте тягнути соломинки, — запропонував Дятел. — Тільки не соломинки! — вигукнув Яструбине Око. — Або я кидатиму соломинки. Я знаю, ви так їх підтасуєте, що мені доведеться йти додому. — Що ж, бери три соломинки. Довга — для Дятла. Ось я втикаю в неї смужку червоної фланелі. Середня, тонка, — для мене, а коротка, товста, — для тебе. Кидай. Тільки цур — усі разом! Щойно соломинки впали долі, як Сем з Яном здійняли скажений вереск — товста соломинка Яструбиного Ока показувала прямісінько на будинок старого Бернса. — Ви неправильно тлумачите! Я йду в інший бік! — сердито відрубав Гай. — Кожен з нас має йти прямо у своєму напрямку, поки знайдеться щось цікаве. Зустрічаємось на цьому ж місці, щойно промінь досягне цієї жердини. Сонячний промінь, який пробивався крізь невеличкий отвір у тіпі, слугував їм за індіанський годинник. Від однієї жердини до другої він проходив майже за дві години, тож на пригоди в хлопців було близько чотирьох годин. Із тривалого походу Сем і Ян повернулися майже разом; Гай прийшов трохи пізніше. — Слухайте, я таке бачив! Цур, розказую першим! — Ша! — гаркнув Дятел. — Ти прийшов останнім. — Гаразд, мене це зовсім не турбує: перший, останній! Але присягаюсь, вам такі пригоди і не снились, закладаюсь на мільйон доларів. — Тобі починати, Великий Дятле. І Сем почав: 
— Я взув черевики (це і справді подія, бо переважно він ходив босим). О, скажу вам, що я знаю, коли треба взуватись! Пішов я точно у напрямку, який вказувала соломинка. Ніяка сила в світі не переконала б мене обрати протилежний напрямок. Я з тих сміливців, котрі безстрашно йдуть уперед! (По цих словах він примружив очі й осудливо подивився на Гая). Так от, ішов я вперед, нікуди не звертав і навіть пересохле русло річки для мене не стало завадою. І так ішов я, аж поки не наткнувся на осине кубло. Я його оминув, щоб не тривожити мирних комашин, і знову пішов прямо. Раптом почувши позад себе загрозливий рик, я різко обернувся, але нікого не побачив. Рик ставав голоснішим, і тут я помітив голодного бурундука. Він вже готувався напасти на мене. Тоді як я витягав свою стрілу, він нахабно подивився на мене й питає: «Ти, часом, не Дятел?» Я страшенно перелякався, тож, не змигнувши оком, вперше за своє життя збрехав: «Ні, я не Дятел. Мене звати Яструбине Око». Ви б побачили тоді цього бурундука! Здається, він зблід, бо його темні смужки на шкурці одразу ж посвітліли й шкурка стала однотонною. І бурундук миттю шаснув у дупло в порохнявій колоді, що лежала поруч. Я розлютився і спробував вигнати його звідтіль, та коли я підбігав до одного кінця колоди, бурундук бігом тікав до іншого. Так ми й бігали туди-сюди, аж поки мені сяйнула блискуча думка: я скинув черевик і затулив ним отвір з одного кінця. Сам же побіг на протилежний кінець. Бурундук з розгону скочив мені в черевик, а я обмотав черевика шнурком і повернувся сюди. Там зараз і сидить мій бранець. 
— Шукай дурних, бурундука він спіймав! — Кажу вам, що там бурундук, — сказав Сем, піднявши в руці черевик. — Тоді випусти його, — розсудливо запропонував Другий Вождь. Щойно розрізали шнурок, як із черевика вискочив бурундук і притьмом помчав геть. — Тільки не розповідай родичам, де провів останні пару годин, — крикнув Сем бідолашній тваринці на прощання, — засміють! — Знайшов пригоду! А от я… — Ша, кажу! Зараз черга Маленького Бобра. — Та подумаєш! Я тільки… — Сем вихопив ніж і прогарчав: — Як не стулиш пельку, уподібнишся ягняті Каллагана! Валяй, Маленький Бобре! — Не можу похвалитись особливими пригодами. Я пішов прямо через ліс — саме туди показувала моя соломинка. Скоро я підійшов до сухого стовбура і, взявши палицю, перекинув його. По сухому стовбуру я дізнався про всіх його мешканців. Кілька років тому дятел видовбав собі дупельце. Після нього, а може, тільки коли він відлітав з наших країв, там зимували чорноголові синиці — на дні я знайшов пера. Потім оселився дрізд у дуплі, бо в ньому є купа коріння, обмащеного глиною. Наступного року він повернувся і побудував собі нове гніздо. 
У цьому стовбурі і сойка звила гніздо — я знайшов шкаралупу від її яєць. Жили тут також і двійко горобиних яструбів, які вивели в дуплі пташат. Я бачив там рештки землерийки, а це означає, що один з батьків якось приніс її на поживу своїм дітлахам. — А що таке землерийка? — Щось подібне до миші, тільки ця тварина — з родини кротових. — А мені здавалось, що кріт — родич миші, — здивувався Яструбине Око. — Ото ляпнув! Ти ще скажи, що Бернси — найближчі родичі Рафтенів, — вигукнув Ян. — А це вже зась! — задер носа Гай. — На той час, як це не дивно, — провадив Ян, — малята яструба зовсім не хотіли їсти. Землерийка намагалась утекти, та зустріла чіпкі кігті хижака. Заходилася вона тоді рити хід: спершу пролізла крізь м’яку підстилку яструбиного гнізда, потім продерла гніздо сойки, за ним — гніздо дрозда. Над силу розгребла вона пір’я чорноголових синиць. Та, на жаль, на глиняну підлогу старого гнізда дрозда в неї вже не стало сил — вона померла. І пролежала бідолашна тваринка у гнізді багато років, аж поки я не прийшов і не прочитав історію її нетривалого життя. Я намалював усі гнізда в тій послідовності, в якій я їх знайшов. Тут я зобразив скелетик бідолашної землерийки. Сема дуже зацікавила розповідь Яна, а от Гай слухав його зі зневагою. — Знайшов пригоду! Це лише твої фантазії, а де пригоди? Послухайте лишень мене! — Слухай мене, Яструбине Око! — перебив його Сем. — Тільки давай опустимо страшні подробиці. Здається, я заслаб… — От я й кажу вам, що йшов звідси прямо, світ за очі, й натрапив на бабака, але вирішив зайнятись ним іншим разом — надто легко я їх убиваю. Потім я бачив яструба з курчам у пазурах, але він був дуже далеко, і я вирішив не стріляти. На моєму шляху зустрічалася сила-силенна старих пеньків, і на кожному кроці — армія білок, але я не захотів з ними возитись. Так я наблизився до ферми і… і… тихенько обминув її, щоб не лякати собаку. Це було вже десь біля Дауні, навіть далі, тільки трохи вбік. Раптом, як сніг на голову, з-під ніг у мене вискакує куріпка, завбільшки з доброго індика, а за нею — з півсотні пташат. В мене мало очі на лоба не повилазили! А вони раптом всі шурх — і полетіли. А одне пташа сіло на дерево, та так далеко — ви б його ніколи не побачили. А я підкрався до нього за вітром, прицілився і вистрілив. Тепер точно мені буде гранд ку — ось і здобич! Яструбине Око розгорнув свій піджак і витяг молоду короткохвосту коноплянку в рябенькому пір’ячку, прострілену навиліт. — Яка ж це куріпка? Це коноплянка, — промовив Головний Вождь. — Ти вчинив злочин — підстрелив співочу пташку. Маленький Бобре, арештуй злочинця! Яструбиному Оку скрутили руки та ноги і скликали Велику Раду. Енергійні протести Третього Вождя припинились, коли він переконався, що члени Ради не збираються з ним жартувати. Нарешті він визнав себе «винуватим» і був засуджений на три дні носити чорне перо ганьби та біле перо боягузтва. А ще він мав мити посуд протягом тижня. Обидва вожді спершу хотіли, щоб Гай куховарив, та передумали, бо якось скуштували його помиї. 
— Я цього не робитиму! — протестував Яструбине Око. — Я піду додому. — Сапати город? Іди. — Відчепіться від мене, тоді й не піду! — Маленький Бобре, що роблять, коли індіанець не підкоряється Раді? — Знімають з нього всі почесті. Пам’ятаєш, ми спалили дощечку з написом «Гілка»? — Блискуча думка! Тепер ми спалимо «Яструбине Око» й повернемо йому старе ім’я. — Смердючі скунси! — заверещав Гай. — Ви ж обіцяли більше ніколи не називати мене Гілкою! Я — Яструбине Око. І він заревів на весь ліс. — А слухатимешся Ради? — Слухатимусь. Тільки не треба мені білого пера. Я… я хоробрий. — Гаразд. Замість білого пера буде тобі інша кара. — А я залишусь Яструбиним Оком? — Залишишся. — Тоді згоден. 
XXV. Безпалий бандит
Біль Генард був здоровенний, непривітний, різкий та неймовірно лінивий. Син заможного поселенця, він отримав у спадок гарну ферму. Та Генард був страшенним неробою, і пустив по вітру все своє майно. Біль не збирався працювати, тож став на слизьку стежку. Не раз сидів він у в’язниці. Про його репутацію ходила слава по всій околиці й чимало крадіжок пов’язували з його іменем. Подейкували, коли б не підтримка якогось впливового спільника, він давно гнив би у в’язниці. Дехто навіть натякав, що цим впливовим спільником був один сенгерець, власник ферми, який мав дружину, сина й маленьку дочку, ім’я його Вільям, а прізвище починалося на Р… На цьому розповідь обривалась зі словами: — Заради Бога, дуже прошу, нікому про це не говоріть! Звичайно, ці чутки ніколи не доходили до тих, кого вони стосувались. 
Того вечора Генард втік із Дауні й лісом навпростець попрямував до свого приятеля, щоб повідомити про одну важливу справу. Від випитого алкоголю він ледь тримався на ногах, а ніч була темна, небо заволокло хмарами, тож і зірок не було видно. Скоро Біль заблукав, ліг під деревом і заснув там до ранку. А вранці він помітив стежку, що привела його до табору сенгерських індіанців. Генард був голодний і злий. До тіпі він підійшов саме в той момент, коли Маленький Бобер смажив м’ясо. Ян обернувся, гадаючи, що прийшов хтось з індіанців, та перед ним стояв жебрак-здоровило. — Що, хлопче, готуєш? Може, й мене пригостиш? — промовив волоцюга, скрививши рота в неприємній посмішці. З першої ж миті від такого хотілось тікати світ за очі, та Біль намагався говорити ввічливо. — А де дорослі? — Їх тут немає, — відповів Ян. — То ти сам на бівуаку? — Скоро мають прийти друзі. — Дуже приємно. Я радий це чути. Подай-но мені оту палицю, — грубо скомандував волоцюга, тицьнувши пальцем на лук, що висів із спущеною тятивою біля тіпі. — То мій лук! — обурено вигукнув Ян. — Тобі ще раз повторити? Негайно подай мені ту палицю! Ян наче закляк на місці. Тоді волоцюга підійшов до тіпі, зірвав лук і кілька разів ударив ним Яна по спині та ногах. — А тепер, щеня, давай мені обідати, та не барися, бо миттю скручу тобі в’язи! Ян зрозумів, що потрапив у біду. Зараз він пошкодував, що не завів на бівуаку собаку, як радив Рафтен. Ян сіпнувся було тікати, але бандит схопив його за комір. — Е ні, так не годиться. Доведеться мені навчити тебе слухатися старших! — він повалив Яна на землю і зв’язав йому ноги. Тепер хлопець міг робити тільки маленькі кроки. — А тепер хутко давай мені їсти. Я голодний як пес. І не здумай підсипати чого в їжу. Спробуєш звільнитися від мотузки — заріжу як худобину. Бачиш оце? І приставив до Янової шиї гострого ножа. Сльози котились у хлопця по обличчю, коли він пострибав готувати їжу. — Хутчіш! — бандит стукнув Яна луком по спині. А в цей час на мить із-за куща вигулькнула маленька постать. Хлопчик побачив, що відбувається на бівуаку, і хутко зник за кущем. Ян не раз зносив побої, але Біль лупцював його з такою жорстокістю, що Ян в розпачі вигукнув: — Ви що, вбити мене хочете? — Може і вб’ю, — байдуже відповів бандит. — А поки ти мені потрібен. Підсмаж м’яса, та щоб не згоріло. Давай цукор до кави! Ворушись, а то ребра поламаю! Наситившись, бандит наказав: — Принеси тютюну. Ян пострибав до тіпі й виніс Семів гаман. — А що то за скриня? Тягни її сюди! Бандит указав на ящик, в якому хлопці зберігали запасний одяг. Заляканий Ян виконав і це. — Відчини! — Я не можу, ключ у Сема. — Що ж, на кожен замок я маю свій ключ! — і бандит гахнув по ящику сокирою. Покопавшись у кишенях, він витягнув срібний годинник Яна і два долари — із штанів Сема. — Непогано, — сказав він. — А тепер треба підкласти дров у вогонь, — і злочинець копирснув Янів сагайдак так, що стріли попадали в полум’я. — Чого вибалушився? Ану не дивись так на мене, бо переріжу горлянку! Це я можу. Кину твій труп у болото — і не знайдуть. 
Ян не на жарт злякався за своє життя. — Принеси брусок для гостріння ножів і налий кави! — звелів бандит. Ян приніс, і волоцюга почав гострити свій ніж. Хлопець помітив дві деталі: то був мисливський ніж, на рукоятці якого красувалось зображення оленя; на руці, що його тримала, бракувало пальця. — Що в другій скрині? — Продукти. — Ах ти брехлива паскудо! — і палиця стала ходити по плечах нещасного хлопчика. — Давай її сюди! — Вона дуже важка. — Тягни давай, бо тут тобі й кінець! Ян намагався посунути скриню з місця, та вона виявилась дуже важкою. — Безтямко! — бандит відштовхнув Яна з такою силою, що той сильно забився. Поки волоцюга возився біля скрині, Ян помітив ніж біля тіпі — це був його порятунок! Ян схопив ніж і, миттю перерізавши пута на ногах, закинув його в болото й кинувся з усіх ніг з бівуаку. Раптом Ян помітив поміж дерев знайому постать. — Калебе! Калебе! Калебе!!! — загорлав він щосили і впав непритомним на траву. 
Калеб побіг на крики й за мить зчепився з волоцюгою в жорстокій бійці За кілька хвилин стало зрозуміло, хто переможе. Калеб був старий і кволий, а бандит — кремезний і дужий. Незабаром бандит повалив Калеба на спину і схопив величезний камінь. Хтозна, що сталося б наступної миті, та, на щастя, пролунав голосний крик. Перед волоцюгою стояв Рафтен, якого саме вчасно привів Гай. Камінь полетів у Вільяма, але той ухилився. Рафтену випала нагода й собі позмагатися в кулачному бою: захоплення боксом далося взнаки — незабаром злочинець важко гепнувся на землю. 
— Що тут відбувається? — нарешті спромігся запитати засапаний Рафтен. — Я зараз усе поясню, — пропищав Гай з-за дерева, куди він про всяк випадок сховався. — Гаю, біжи по мотузку і швидше — гукнув йому Рафтен. Коли Гай приніс мотузку, він скрутив бандитові руки за спиною. — Мені знайома ця скалічена рука, — промовив Рафтен, розглядаючи кисть злочинця. Ян прийшов до тями й сидів, здивовано роззираючись навсібіч. Рафтен підійшов до Калеба: — Ти поранений? Це я, Вільям. Що з тобою? Калеб, здавалось, ніяк не міг оговтатись. Ян підійшов до нього й став навколішки: 
— Містере Кларку, ви поранені? Калеб заперечно похитав головою і показав на груди. — З ним все буде гаразд. Гаю, принеси води! — попросив Рафтен. Ян розповів, що з ним трапилось, а Гай і від себе додав дещо. На бівуак він повертався раніше; вийшовши на стежку, побачив, що Яна хтось б’є. Гай спочатку хотів покликати батька, та передумав і побіг за дужчим Рафтеном. Волоцюга сидів на траві й лаявся на чім світ стоїть. — Відведемо його на бівуак і викличемо поліцію. Посидить рік у холодній в’язниці, може, посвітлішає в голові. Гаю, бери за кінець мотузку та веди його на бівуак, а я відведу Калеба. О, яким щасливим був Гай! Волоцюга йшов попереду, а Гай — за ним, він смикав мотузку й покрикував: — Но, но, конячко! Рафтен допоміг Калебу підвестися з такою ж обережністю, з якою багато років тому доглядав за ним, коли його привалило деревом. Сем уже був на бівуаку. Перший Вождь дивився на всіх широко розкритими від здивування очима, а дізнавшись, що тут відбувається, дуже засмутився, бо пропустив таку цікаву подію. Калеб сидів біля багаття, блідий і кволий. — Семе, біжи додому. Хай мати дасть трохи горілки. — Горілка є у його флязі! — згадав Ян. — Я не візьму в цього виродка горілки, навіть для хворого друга, — відрізав Рафтен. Сем побіг по горілку. Повернувся через півгодини. — На, Калебе, — казав Вільям. — Ви пий — полегшає! Рафтен помітив, що після цих слів очі Калеба раптом спалахнули колишньою симпатією до нього. Цього ранку Сем прибіг до блідолицих не для набігу. Він пішов до матері й розповів їй усе, що йому стало відомо про білий револьвер та сварку з Калебом. Мама викликала на відверту розмову батька. Рафтен лаявся і кричав, та місіс Рафтен зберігала цілковитий спокій і твердо стояла на своєму. Видно було, що дружина переконала Рафтена, але визнавати цього він не збирався. Сем повернувся на бівуак, похнюпивши голову, та раптом конфлікт вичерпався сам собою. Нарешті здійснилась його найзаповітніша мрія: батько й Калеб помирилися. 
XXVI. Повернення ферми
Що може бути прекрасніше за вогонь на бівуаку? Його жар здатен розтопити неприязнь. Люди, що сидять біля одного вогнища, стають ближчими, краще розуміють одне одного. Дружба двадцятирічної давності відродилась завдяки священному вогню: Рафтен і Калеб сиділи біля вогнища як давні друзі, хоча між ними все ще відчувалась певна ніяковість. Рафтен був сільським суддею, тож послав Сема за полісменом, щоб арештувати бандита. Ян побіг, щоб покликати місіс Рафтен і принести продуктів, а Гай дременув додому — розповісти про свої останні неймовірні подвиги. Волоцюгу прив’язали до дерева. Калеб лежав у тіпі. Рафтен посидів біля нього кілька хвилин, а коли вийшов, побачив, що волоцюга вже зник — він перерізав мотузку ножем. — Не страшно, — впевнено промовив Рафтен, — він має характерну ознаку — відсутність пальця на руці, тож вистежити його буде неважко. Чуєш, Калебе, це, часом, не Біль Генард? — Здається, він. Друзі ще довго розмовляли. Калеб розповів, як у нього вкрали револьвер, — тоді він жив з Погами, — переповів, як несподівано знайшов револьвер. А ще вони пригадали, що Генард був на кінському ярмарку і напевне став свідком їхньої сварки. Тепер майже все стало на свої місця. І ще один факт був очевидний: Калеб залишився ні з чим — незважаючи на вмовляння Саріанни, Дік днями остаточно виживе старого з його власної землі. Рафтен довго сидів мовчки. — А знаєш, Калебе, якщо ти вчиниш, як я тобі зараз скажу, то зможеш повернути свою ферму. А почнемо ми з того, що я позичу тобі на тиждень тисячу доларів. — Та ти що?! Аж тисячу доларів! — У Калеба від подиву розширились очі. Як діяти далі, він тоді не почув — довелося перервати розмову, бо саме підійшли хлопці. Пізніше Рафтен усе йому пояснив. Дізнавшись про намір чоловіка, місіс Рафтен жахнулася. Тисяча доларів — небачена сума в Сенгері, тож не дивно, що жінка мало не втратила свідомість. — Вільяме, чи ти при своєму розумі? Тисяча доларів! Тобі не здається, що це вже занадто? Ти хочеш довіритись людині, яка, можливо, ще має на тебе зуб! Чи можна так ризикувати? — Отямся! — вигукнув Рафтен. — Я не лихвар і не дитина. Я знаю, що роблю, тому й позичу Калебові гроші, — і Рафтен витяг пачку фальшивих кредиток, які йому, як судді, ввірили для тимчасового зберігання. Калеб був переконаний, що тримав у руках справжні гроші. Отримавши настанови від Рафтена, наступного дня він пішов до Погів. — Добридень, тату, — сказала Саріанна, яка ще не втратила прихильності до батька. — Що ти тут робиш? — грубо крикнув Дік. — Тупцяєш по чужій землі. — Діку, ти забув… 
— Забув? Я нічого не забув! — різко перебив Дік Саріанну. — Він мав бути нашим помічником, а натомість став дармоїдом. — Недовго мені лишилось, сину, — грав свою роль Калеб. Похитуючись, він насилу дійшов до стільця. — Що з вами, тату? — Ой, недобре мені, доню. Помру скоро — й вам легше стане… — Не дочекаюсь, — буркнув під носа Дік. — Віддав усе, що мав… — Мовчав би, бо нудить від твого скигління. — Так, я все вам віддав, та… маю ще дещо на чорний день… Щось мені геть недобре… — морозить. І Калеб затремтів усім тілом. — Діку, запали грубу, — сказала Саріанна. — Геть здуріла! Та яка груба влітку? — Небагато відклав, — провадив Калеб, — якихось півтори тисячі… доларів, — і він показав пачку зелених папірців. Півтори тисячі доларів! Ферма коштувала вдвічі дешевше. Від здивування Дік втратив дар мовлення. — Тату, щось ти мені геть не подобаєшся! — сплеснула руками Саріанна. — Я принесу тобі горілки. А ти, Діку, затопи грубу. В тата аж руки побіліли від холоду. — Дітки, я вас дуже прошу, киньте дровець у грубу, а то я геть закляк! За кілька хвилин у грубі палахкотіло яскраве полум’я, аж дихати нічим стало в хаті. — Ось, тату, горілка. А ось ще й вода, — сказав Дік. Голос його став медовий. — Дякую, сину… Так от, відчуваю я близьку смерть, а спадкоємців у мене законних немає, тож після моєї смерті гроші забере уряд. Ось я й пішов до адвоката. Він сказав, що в дарчій… на ферму… треба дописати про гроші. Тоді до вас по закону перейдуть гроші. 
Калеб зайшовся кашлем. — Я покличу лікаря, тату, — мовила Саріанна. І Дік за нею: — Тату, давайте, і справді приведемо лікаря. — Зараз мине. Головне, вписати гроші в документ. Він у вас вдома? — Аякже! У Діка в комоді. Дік прожогом кинувся по документ. Старий тремтячими руками перекидав банкноти, ніби лічив їх. — Так… рівно… півтори тисячі, — голосно промовив він, коли почув, як Дік спускається зі сходів. — Де у вас перо… та чорнило? Дік пішов принести пересохлу пляшечку чорнила, а Саріанна шукала перо. Калеб тремтячою рукою взяв документ. Це був той самий папір, через який він став безпритульним. Калеб рішуче підвівся, ступив крок до груби й кинув папір у полум’я. Тепер він випростався на весь зріст із рішучим виглядом стояв посеред кімнати. В одній руці він тримав револьвер, а в другій коцюбу.[13] Від його слабкості не залишилось і сліду. 
Дік кинувся було за папером, та Калеб навів на нього револьвер. Ще мить — і лист зотлів, а разом із ним Поги втратили всі права на ферму. — Геть з мого дому! — закричав Калеб. — Геть з моєї землі! — старий тричі вдарив кулаком по столу. Знадвору почулися кроки. Двері широко розчинились, і до кімнати ввійшов Рафтен, а з ним ще двоє. — Судде Рафтен, виведіть, будь ласка, цих людей з мого дому. Калеб дозволив їм зібрати лише свій одяг. І вони поплелись пішки в Дауні. Тепер Калеб міг спокійно доживати віку в своєму будинку. Рафтен привітав друга з легкою перемогою, а потім нагадав про гроші. Старий квапливо витяг пачку банкнот. — Ось твої гроші, Вільяме. Навіть не знаю, як тобі віддячити за таке. Знай, у будь-якій ситуації я прийду до тебе на допомогу. Рафтен посміхнувся, полічив зелені кредитки. 
— Точно! Так ніколи Калеб і не довідався, що тримав у руках всього лише папірці. Через тиждень до нього в двері хтось тихенько постукав. — Заходьте! В кімнату ввійшла Саріанна. — Що забула? — сердито запитав старий. — Тату, ти ж знаєш, що я ні в чому не винна. А ще він мене кинув. Саріанна розповіла Калебу, як Дік одружився з нею заради ферми, тож жінка йому не потрібна. Він жив розбоєм. Люди не раз погано думали про нього, але насправді він у тисячу разів гірший. Калеб ніколи довго не тримав на людей зла. Та й він відчував, що Саріанна була з ним щирою, тож незабаром Саріанна знову взялась вести господарство на радість старому. Пог зник. Не з’являвся більше і безпалий волоцюга. Нарешті у Сенгері стало спокійно. А через три роки стали ходили чутки, що з американської буцегарні втекли двоє злочинців, яких застрелили під час погоні. Один із них був Дік Пог, а другий, за описом, був кремезним чолов’ягою без одного пальця на правиці. XXVII. Вороже плем’я
Повернення ферми за сенгерськими звичаями треба було відсвяткувати. Калеб запросив до себе Рафтенів, Бернсів і Бойлів (старий Бойль був щирим другом Калеба). Та в центрі уваги були індіанці, адже Калеб розумів, що ця подія відбулася саме завдяки їм. У Калеба Ян познайомився з чотирма хлопцями: своїм однолітком смаглявцем Веслі Бойлем, його братом Пітером — гладунчиком із ластовинням на обличчі, їхнім кузеном Чарльзом Бойлем та Сайрусом Дігбі, міським хлопчиком, що приїхав до родичів на літо. Сайрус був таким чепуруном, що навіть тут, на фермі, носив білі манжети. Усім їм сподобалось життя сенгерського індіанського племені, тож вони одразу вирішили утворити нове плем’я. Більшість хлопців носили прізвище Бойлів, от вони й вирішили назватись бойлерами. 
За Верховного Вождя в них був Веслі — природжений лідер. Він мав гачкуватий ніс, темне волосся й карі очі, за що отримав індіанське ім’я Чорний Яструб. Міського хлопчину — задаваку й лінюха — прозвали Голубою Сойкою. Пітер Бойль став Баранцем,[14] а Чарльз, за свій незвичайний сміх і нерівні зуби, що стирчали вперед, — Рудою Білкою. І з першого ж дня між племенами спалахнула ворожнеча. Сенгерці (не без підстав) вважали себе більш досвідченими лісовими мешканцями. Бойлери ж вважали, що знають не менше, а то й більше, до того ж за чисельністю вони переважали своїх суперників. Тож не дивно, що між племенами невдовзі відбулося бойовище. У хід пішли кулаки й багнюка. Бій закінчився унічию. У двобої, який вирішили влаштувати між Головними Вождями, переможцем вийшов Чорний Яструб. Тож скальп Дятла перейшов Чорному Яструбу. Бойлерів охопила ейфорія. Вони намагалися захопити ворожий бівуак, але не спромоглися на це. Ще в одному бою сам на сам Гай переміг Чарльза й одразу ж повернув свій скальп. Після останнього поєдинку вождів Маленький Бобер зробив виклик Чорному Яструбу. Вождь бойлерів зневажливо прийняв його і… переміг, здобувши другий скальп. Маленький Бобер, з підбитим оком, залишив поле бою. В Боннертоні Яна вважали тихим боязким хлопчиком. Його надто опікали батьки, а тут, у Сенгері, він почувався вільним, тож і змінився до невпізнанності. Янові було дуже приємно усвідомлювати, що Рафтен, голова сім’ї, ставиться до нього з пошаною. Хлопець відчув упевненість у собі. Лісове життя зміцнило його здоров’я, загартувало волю і привчило покладатись на самого себе. Наступного дня, коли бойлери прийшли на їхній бівуак, Ян, на загальний подив, знову викликав Чорного Яструба на двобій. І справді, Яну довелося зробити над собою величезне зусилля, адже одна справа викликати на двобій значно слабшого за себе противника, і зовсім інша — свідомо вступити в бій з тим, від кого напередодні тобі добряче перепало. Рік тому він нізащо в світі не наважився б на такий вчинок. Ян підмітив, що Чорний Яструб шульга, от він і надумав скористатися з цього. Кожного здивував Янів учинок, та як усі раділи, коли Маленький Бобер отримав блискавичну перемогу! Тріумф Маленького Бобра надихнув сенгерських індіанців, і вони прогнали бойлерів з поля бою. Сем та Ян захопили по скальпу. Після переможного побою сенгерці скликали Раду, де вирішено було влаштувати дикі танці навколо багаття. На цей захід вони запросили свого Шамана. Після танцю Вождь Бобер, з розфарбованим обличчям — щоби приховати ганебний синець — виголосив промову. Він був упевнений, що бойлери шукатимуть підмоги і неодмінно здійснять на них набіг. Аби врятувати становище, він запропонував сенгерцям поповнити плем’я. — Та я цього Чарльза миттю повалю! — похвалився Гай, здіймаючи свій скальп над головою. — А я б на вашому місці, — запропонував Шаман, — уклав мир із ворожим племенем. Ви як переможці маєте почати переговори. Ось так і відбулася мирна зустріч племен у повному бойовому розфарбуванні. Першим почав Вождь Дятел: — Брати Вожді! Пропоную припинити кровопролитні війни й жити у дружбі. Давайте забудемо всі образи й утворимо одне плем’я — тоді нам житиметься значно веселіше. — Це можна! — відповів Чорний Яструб. — Ось тільки всі воїни племені називатимуться бойлерами. 
Ми переважаємо чисельно. Я ж залишусь Головним Вождем. — Із Шаманом нас стільки ж, як і вас. Ми маємо кращий бівуак, у нас є загата для купання. Наше плем’я давнє. Та після згадки про загату можна було вже нічого не говорити. Бойлери одразу ж поступились. У розпорядженні воїнів було лише десять днів. Сенгерцям продовжили відпустку ще на тиждень. Отже найдоцільніше було провести цей час на бівуаку біля загати. Питання про назву розв’язав Маленький Бобер. — Воїни бойлерів! — сказав він. — Індіанські племена звичайно поділяються на клани. Ми залишимось Сенгерським кланом, а ви — Бойлерським, та всі ми живемо в Сенгері, тож і плем’я наше має називатись племенем сенгерських індіанців. — А хто буде Головним Вождем? Чорний Яструб не бажав підкорятися Дятлу, якого він переміг, а Дятел навіть не думав поступитися місцем Вождю нижчого племені. Прозвучала пропозиція обрати Головним Вождем Маленького Бобра, але Ян відмовився — він не хотів образити друга. — Я б на вашому місці не поспішав із Головним Вождем. Спершу придивіться один до одного, а потім і вирішите, — запропонував Шаман. Протягом наступних двох днів усі натхненно працювали на бівуаку. Зводили тіпі й ліжка для бойлерів, робили луки й стріли. Маленький Бобер зладнав для себе новий лук. Потім відбулося полювання на оленя. На всіх встигли зробити тільки два луки, та хлопців захопила ця забавка, під час якої бойлери переконались, що не вельми обізнані у лісовому житті. А от у плаванні не було рівних Чорному Яструбові, якого так захопила загата, що він навіть взявся майструвати човника. У об’єднаному племені панувало пожвавлення й веселощі. Маленький Бобер навчав нових воїнів усьому, що знав. Ян аж сяяв од щастя — нарешті він має змогу показати себе досвідченим індіанцем. Пітера захопило нове життя, як і міського хлопчика. Чарльзу було байдуже до всього, тож він не вельми переймався життям на бівуаку, але сміявся — не спиниш. Яструбине Око весь час кепкував із Чарльза. З ним він розмовляв різким зарозумілим голосом, а не жалібним писком, як з усіма іншими. Були моменти, коли Яструбине Око перегинав палицю: за найменшу провину він жорстоко карав бідолашного хлопця. Та таку поведінку досить швидко присік Чорний Яструб. І Яструбине Око вгамувався. Хлопців дуже зацікавив Янів нотатник, а найбільше — малюнки в ньому. Тож Ян із задоволенням узявся розмальовувати тіпі бойлерів. 
Дата добавления: 2015-11-05; просмотров: 17 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |