Рафтен збив з чотирьох колод раму для ліжка й поклав її на чотири кілки, вкопані в долівку. Ян приніс кілька оберемків гілок, які Рафтен почав настилати в ряд, починаючи з узголів’я і ретельно загинаючи кінці під спід. На це пішли всі обрубані гілки смереки, зате після закінчення роботи рама вкрилася щільним шаром м’якої зеленої глиці у фут завтовшки. — Ось вам індіанська перина, пухка й тепла, — пояснив Рафтен. — А тепер нумо застилати ліжка! Коли Сем і Ян упорались із постіллю, Рафтен сказав: — Там десь мати поклала невеличкий брезент. Натягніть його на жердинах, як запону над ліжком. Ян стояв мовчки з явним невдоволенням. — Тату, подивись на Яна! Він вже надувся, як індик. Значить, ми порушили правила. — А що ми порушили? — поцікавився Рафтен. — Наскільки мені відомо, в індіанців не буває положків, — сказав Ян. — Яне, ти коли-небудь чув про «підкладку тіпі» або «покришку від роси»? — Чув, — відповів Ян, здивований, що фермер знає такі речі. — А ти бачив її? — Ні… — А я бачив. Оце вона і є. Точнісінько така була й над ліжком у старого Калеба. — Правильно! Тепер пригадую! Я читав, що індіанці малюють на ній свої подвиги. От чудасія! — вигукнув Ян, коли Рафтен поставив усередині тіпі дві довгих жердини, що підтримували покришку від роси, мов балдахін. — А я й не знав, тату, що ти колись полював разом з Калебом. Гадав, що ви завжди були ворогами. — Гм! — буркнув Рафтен. — Ми були добрими приятелями. — Шкода, що ви не приятелюєте зараз. — А навіщо він хотів зробити тебе сиротою? — Ти певен, що то був він? — А хто ж тоді?.. Яне, принеси соснового гілля! Ян вийшов по гілля, що було звалене в купу недалеко від тіпі. Раптом він помітив між деревами якогось високого чоловіка. Придивившись уважніше, Ян пізнав Калеба. Старий мисливець приклав палець до рота й похитав головою. — Не завадив би вам тут собака, — сказав раптом фермер, змінюючи тему розмови. — Кращий захист від волоцюг — собака. Та, мабуть, старий Keн не захоче лишатися тут. А втім, до хати недалеко, волоцюги не наважаться вас чіпати… Ну що ж, час уже блідолицьому прощатись. Я обіцяв матері проконтролювати, щоб постіль ваша була в порядку. Якщо спати на сухому, в теплі та ще добре їсти, не причепиться ніяка хвороба. Рафтен пішов, але на кінці галявинки зупинився. — Чуєте, хлопці? Дозволяю вам убивати бабаків — вони псують зерно. Ну ще сойок стріляти, яструбів і ворон — вони знищують інших пташок. Полюйте на кроликів та єнотів — це непогана дичина. Та, глядіть, не зачіпайте білок, бурундуків та співочих пташок! Зловлю — три шкури здеру! 
II. Перша ніч та перший ранок
Дивне нове почуття охопило хлопців, як пан Рафтен пішов. Коли кроки фермера завмерли на міченій стежці, вони відчули себе самотніми в лісі. Нарешті здійснилась заповітна Янова мрія! — Вогню! — вигукнув Сем. Ян як справжній майстер узяв палички, і за хвилину в тіпі вже палало багаття. Сем заходився готувати вечерю. Він запік «м’ясо бізона з корінням прерій» (яловичину з картоплею). Миттю ум’явши цю страву, хлопці посідали біля вогню один навпроти одного. Розмова чомусь не клеїлась, і скоро зовсім стихла. Кожен думав про своє. — Оху-оху-оху! — пролунав знайомий хлопцям крик вухастої сови, а за ним розляглося над верхівками дерев якесь тужне протягле завивання. — Що це? — Не знаю. Друзям стало якось не по собі. Таємнича урочистість ночі пригнічувала їх, а бліді відблиски згасаючого багаття нагонили в серця незрозумілу тривогу Хлопці не на жарт перелякались, проте жоден з них не наважувався запропонувати піти на ніч додому: тоді на їхньому бівуачному житті можна було поставити хрест. Сем підвівся й поворушив багаття; пошукав очима хмиз, переконався, що його вже немає, і вийшов з тіпі, бурмочучи собі щось під носа. Він не наважився зізнатися, яких зусиль йому вартувало вийти в глупу ніч із тіпі. Сем приніс оберемок хмизу й щільно затулив за собою вхід — і в тіпі знову запалахкотів яскравий вогонь. Хлопчики, мабуть, і не підозрювали, що їхній пригнічений настрій був викликаний тугою за рідною домівкою. В тіпі стало трохи курно, і Сем сказав: — Можеш поправити димові клапани? В тебе це краще виходить. Тепер настала Янова черга примушувати себе вийти з тіпі. Вітер посилювався і тепер дув з іншого боку. Ян переставив димові жердини, пристосував віддушину до вітру й хрипким шепотом запитав: — Ну як? — Тепер краще, — так само пошепки відповів Сем, хоч насправді нічого не змінилося. Ян вскочив у тіпі і швиденько прив’язав двері. — Давай підкинемо дров та ляжемо спати. — запропонував Сем. Вони лягли майже одягнені, але довго крутились. Особливо збуджений був Ян. У нього серце рвалося з грудей, коли він виходив з тіпі, і таємнича тривога все ще не вляглася. Тільки язики полум’я заспокоювали хлопця. Ян почав дрімати, але прокидався від найменшого шелесту. Йому вчувся дивний звук на покрівлі тіпі, просто в нього над головою: «тік-тік-скрап, тік-тік-шур». «Ведмідь!» — майнула думка, але одразу зметикував, що то сухе листя скочується по брезенту. Незабаром Ян прокинувся знову, почувши у себе під боком «дряп, дряп, дряп». Він мовчки прислухався — жива істота! 
А, то, мабуть, миша. Ще прислухався — звісно, миша. Ян з усієї сили почав гупати по брезенту та свистіти, аж поки прогнав її. Та раптом десь у кронах дерев знову пролунало дивне страхітне виття. В Яна волосся стало дибки. Він простягнув руку і палицею поворушив багаття. Хлопець на якусь мить провалився у сон, та тут його щось розбудило. Хлопчик підхопився й побачив, що Сем сидить на ліжку й до чогось напружено прислухається. — Семе, що сталося? — прошепотів Ян. — Не знаю. Де сокира? — Ось. — Я покладу її біля себе, а ти — тесак.[8] Нарешті сон остаточно зморив хлопців, і ті проспали без задніх ніг до ранку. Ян розплющив очі, коли сонце крізь брезент заливало тіпі струменями світла. — Дятле! Дятле! Годі спати! Прокидайся! — горлав Ян у вухо своєму другові. Сем спершу ліниво відмахувався, але згадавши, де він, протягнув: — Тобі сьогодні куховарити, ось ти і вставай. Подаси мені сніданок у ліжко, бо щось у мене знову колінце розболілось… — Здрастуйте! Ану вставай, ходімо на греблю — викупаємось перед сніданком. — Оце вже ні — я не купатимусь у холодній воді, — зарепетував Сем. Ранок був ясний і свіжий. В лісі щебетали пташки. Ян скочив з ліжка і сам узявся за сніданок. Тепер, коли в небі світило сонечко, йому стало дивно й трохи соромно за свою поведінку вночі. Зараз ніщо не лякало хлопця, ба більше, йому навіть кортіло почути оте страшне виття у кронах дерев, щоб дізнатись, звідки воно походить. Серед попелу ще тліли жаринки, і згодом у тіпі яскраво запалахкотів вогонь, в каструлі закипіла вода для кави, а на сковорідці весело зашкварчало м’ясо, своїми пахощами розпалюючи апетит. Тим часом Сем, лежачи в ліжку, спостерігав за другом, час від часу зауважуючи: — Кухар із тебе вийде непоганий, але вогонь нормально ти не можеш розвести. Це нікуди не годиться. Величезні іскри вилітали з вогнища і сипались на постіль та на покриття тіпі. — То що ж мені робити? — Закладаюсь на найкращу татову корову проти твого складаного ножа, що ти поклав у вогонь в’яз або ж тсугу. — Точно, — розгубився Ян. — Синку мій! — напучував Великий Вождь Дятел. — Іскри можуть вщент спалити тіпі. Від берези, клена, горішини, ясеня ніколи не буде іскор. Соснове гілля та коріння теж не дає іскор, але вони страшенно чадять, ну… ти вже і сам про це знаєш. Тсуга, в’яз, каштан і кедр іскрять, а тому не годяться для вогнища в тіпі. Для індіанця неприпустимо розводити багаття, яке шипить та стріляє: ворог почує, ну і… оселя може згоріти. — Зрозумів, дідусю, — відповів куховар, у думці занотовуючи все сказане Семом. — А тепер — марш із ліжка, чуєш! — закричав він грізним голосом і схопив відро з водою. — Великий Вождь Дятел і справді перелякався б, якби Великий Вождь Кухарчук мав окрему постіль, а так йому залишається лише презирливо посміхатися, — гордовито відповів Сем. Та пахощі сніданку все ж виманили його з-під ковдри. Живлюща кава наповнила друзів енергією, і не встигли вони поснідати, як лісом вже лунало радісне гигикання. Про нічні страхи всі геть забули. 
ІІІ. Кульгавий воїн і «грязьові альбоми»
— А що, Семе, візьмімо Гая до себе? — Я саме про це думав. У школі чи в якомусь іншому місці я б не став водитися з таким жевжиком, але тут, у лісі, відчуваю, що роблюсь добрішим чи що… А ще втрьох веселіше, ніж удвох. Більше того, він член нашого племені. — Ото ж бо й воно. Гукнімо його нашим кличем, — і хлопці крикнули довгим протяжним криком, чергуючи його із короткими уривчастими звуками. Це був умовний клич, на який Гай з’являвся миттєво, коли в нього не було термінової роботи і коли тата поблизу не було, бо він обов’язково перешкодив би його втечі до індіанців. Гай скоро з’явився, розмахуючи гілкою на знак того, що він іде як друг. Та йшов молодий Вождь дуже повільно, і хлопчики звернули увагу на те, що він кульгає і спирається на ціпок. Він ішов, як завжди, босий, але ліва нога в нього була обмотана. — Гілко! Що трапилось? — Упав. Тату чомусь здалося, що я не працював, а цілий день верхи прогасав на лопаті. Він замахнувся на мене, а я миттю кинувсь йому під ноги — от так і зачепив він мене лопатою по нозі. Ох і горланив я від болю! Аж до вас, мабуть, луна докотилась… 
— Еге ж, — відповів Сем. — Коли це сталося? — Вчора, десь о четвертій. — Точно! Ми чули страшний рев. А Ян ще каже: «Обідній поїзд запізнився». А я йому: «Який там поїзд! Це малий Бернс березової каші куштує». — Я вже видужую, — сказав Воєнний Вождь Гілка й розмотав ногу, на якій виявилась така незначна подряпина, що за інших обставин він і уваги на неї не звернув би. Щойно ганчір’я злетіло з його ноги, Гілка, з головою поринув у табірне життя. Як добре прокидатись удосвіта — майже на кожному дереві стрибали білочки й усюди пурхали пташки. А на загаті плескалась дика качка, що з появою хлопців миттю шугнула ввись. — Що там? — гукнув Сем до Яна, який уважно щось розглядав на березі ставу. Сем так і не отримав відповіді, тож підійшов до Яна і побачив, що той перемальовує чийсь слід. — Чий це слід? — поцікавився Сем. — Не знаю. Для ондатри надто широкий, для кішки — дуже довгі пазурі, для єнота — замалий, для норки — забагато пальців. — Може, цей слід належить банші?[9] — Ян пирснув зі сміху. — Чого регочеш? — скорчив серйозну міну Сем. — Побачимо, як ти сміятимешся, коли банші з’явиться в тіпі. — А знаєш, чиї це сліди? — сказав Ян, пускаючи повз вуха всі ті страхіття, що про них базікав Сем. — Тхорячі! 
— Маленький Бобре! Сину мій! Я зібрався був підказати тобі, та потім вирішив: «Ні, нехай краще сам допетрає. Хай визначить, кому ж належать ці загадкові сліди», — подумав я і так вчинив. Сем дав легкого запотиличника Другому Вождеві й схвально кивнув. Він не мав і половини Янових знань про звірів, та все ж базікав, як справжній дока. — Маленький Бобре! Ти майстер розгадувати сліди. Молодчага! По них ти можеш розказати все. Справжній герой! Ти можеш бути розвідником у нашому племені, та все ж тобі бракує клепки в голові. У наших мисливських володіннях є лише одне місце, де можна помітити сліди, — це тут, на грузькому березі. Може, ти й не знав, але по інших місцях — саме каміння або трава. І коли б я був слідопитом, то вигадав би такі місцинки, де кожна жива істота залишала свої сліди. Краще зробити їх на початку й у кінці стежки, а ще по обох берегах річки. — Семе, ти геній! І як я до цього сам не дотумкав! — Сини мої! Великому Вождеві належить думати, а тобі, Маленький Бобер, і тобі, Зелена Гілко, — працювати. Однак Верховний Вождь взявся за справу разом з Яном, а Гілка нипав за ними, інколи припадаючи на ногу. З обох кінців хлопці розчистили від сушняку та сміття ділянку футів у двадцять і покрили її на три-чотири дюйми чорним мулом. Вони розчистили також береги струмка в чотирьох місцях: у двох — де він ховався в лісі, та ще у двох — де він заходив у Бернсові землі. — Ну ось, — підсумував Сем, — тепер у нас є «книга відвідувачів». Майже як та, що її завели дев’ять гладух Філя Лірі, коли їх батько спорудив цегляний будинок. Кожен, хто до них приходить, може занести туди своє ім’я — звісно, коли вміє писати. Та наші гості всі залишать про себе вісточку, бо в нас може писати кожен, хто має ноги. 
— І як я раніше не додумався? — не міг заспокоїтись Ян. — А знаєш, — звернувся він до Сема. — Навколо тіпі ми також маємо зробити альбом. Це було нескладне завдання, адже поверхня тут була рівна й чиста. Гай навіть геть забув припадати на ногу й завзято допомагав виносити попіл та пісок з ями посеред намету. Потім він тупнув своєю лопатоподібною босою ступнею по сторінці «альбому», залишивши на ній перший слід. — Як? Ви тут ночуєте? — здивувався Гай, побачивши в тіпі ліжко, каструлі та сковорідки. — Еге ж! — Я теж хочу до вас. Мама стовідсотково відпустить мене, а от тато… — Ой, ти не знаєш, як переконати свого тата? Скажи йому, що ми тебе не приймаємо, і він дозволить. А ще краще, поплач, що старий Рафтен погнав тебе зі своєї землі, і він сам тебе сюди приведе. — Тут таке ліжко, що вистачить місця й для трьох, — зауважив Гілка. — А оце дзуськи, — попередив Дятел. — Ми — проти, бо Третій Вождь — лідер із призів за неохайність. Постав собі окреме ліжко — по той бік вогнища. — Я не вмію. — Ми навчимо. Ти спершу злітай додому за ковдрою та харчами. Хлопчики самі зладнали друге ліжко, а Гай не поспішав додому. Він добре знав, що вдруге сьогодні йому не пощастить вибратись на бівуак. Після заходу сонця Гай знову обмотав ганчір’ям ногу й пошкандибав до своєї садиби, млявим голосом кинувши: — Я скоро буду, — та хлопці чудово розуміли, що цього не станеться. Після вечері друзі всілись біля вогню й стали гадати, чи повторяться знову нічні страхи. Десь на деревах заухала сова, і в цьому було навіть щось цікаве, романтичне. Хлопчики палили хмиз аж до десятої години і, стомились, полягали — з настановою більше не лякатись. Та щойно вони склепили очі, як у лісі, десь зовсім близько від них, щось жахливо завило, а потім почулись одчайдушні людські зойки. Хлопці миттю посхоплювалися з ліжка. Біля тіпі неначе точився справжній бій. Раз у раз лунав переляканий голос: «Ой-ой-ой, Семе!». Двері тіпі з тріском розчинились, і хлопці побачили сполотнілого Гая. Коли запалили вогонь, малий трохи прийшов до тями і розповів, що тато, звісно, заборонив ночувати йому в тіпі, та коли всі в домі полягали спати, він згріб постільну білизну й ковдру і втік через вікно. Коли Гай прийшов на бівуак, то вирішив полякати хлопців і завив вовком. У відповідь він почув страхітливе виття, від якого Гай мало не вмер од страху. Він кинув на землю свою постіль і щодуху помчав до тіпі. Довелось хлопцям брати смолоскипи і йти на пошуки ковдри й простирадла. За годину всі троє вже спали. Вранці Сем підхопився першим і вискочив з тіпі розім’ятись. Дійшовши до стежки, що вела додому, він раптом закричав: — Яне, а йди-но сюди! — Ти мене гукаєш? — невдоволено спитав Маленький Бобер. — Тебе, Великий Вождю! Мерщій сюди! Будеш вгадувати, хто провідував нас уночі! І він показав на «книгу відвідувачів». — Недарма щотижня я чистив їхні черевики сажею! Тепер я чітко бачу, що один слід — від татових черевиків, а другий — від маминих. Та чи далеко вони йдуть? Ідімо подивимось на сліди біля тіпі. Друзі повернулися назад і переконались, що батько з матір’ю справді потай навідувались до них. — Що ж, Великі Вожді, ви переконалися, що нам таки треба придбати собаку, бо якоїсь ночі отак підкрадуться злодії та й винесуть усе, поки ми спатимемо. Навіть уявити не можу собі справжній індіанський табір без собак! Наступного ранку на Великій Раді постановили: Третій Воєнний Вождь має добре вмитися і протягом дня виконувати обов’язки кухаря. Умившись, Гай пробурчав: — І для чого таке вигадувати, коли я одразу ж замурзаюсь! — і це була щира правда. А от куховарити Гай заходився з великим запалом, якого, втім, вистачило всього на годину. Ще й після цього йому довго не хотілось навіть згадувати про кухню, проте він став розуміти, як багато зусиль докладає на кухні мама. Обід Гілка подав у брудних тарілках із таким поясненням: «Якщо кожен їсть зі своєї тарілки, нічого страшного в цьому немає». А ще на кухні в нього «від постійного тупцяння на місці» страшенно розболілась нога. Та коли після обіду хлопці пішли з луками в ліс, Гай вже почувався цілком здоровим. — Гляньте, червона пташка! — закричав він, вказуючи на кардинала, що сів низенько на гілку. — Я поцілю в неї з першого пострілу! — і Гай пустив стрілу. — Гей, ти, дерев’яноголовий! — гримнув на нього Сем. — Не смій чіпати маленьких пташок! Це до добра не приведе. Ще, чого доброго, накличеш на себе велику біду під назвою «татова різка». Ворогу не побажаю її відчути на своїй спині! 
— То для чого ж тоді гратися в індіанців, коли не можна стріляти? — здивувався Гай. — Стріляй ворон, сойок, бабаків. — О! Я знаю, де живе один бабак завбільшки з ведмедя! — Ого! А який завбільшки ведмідь? — Смійтеся скільки завгодно, а він вирив нору на нашій конюшині. Вона така велика, що туди провалилась косарка і потягла за собою тата. — А як же звідти вибралися коні? — Е-е-е! Косарка зламалась, ох і лаявся тато, ви б чули! Він, до речі, обіцяв мені четвертак, якщо я вб’ю цього старого злодюгу. Я ставлю капкан просто в нору — але він риє новий хід… Мабуть, немає хитрішого звіра, ніж старий бабак! — Він і зараз там? — спитав Другий Вождь. — А де ж іще? Він уже згриз півполя конюшини. — То давайте підемо на нього облавою, — запропонував Ян. — Прикінчимо його! — вигукнув Дятел. — Може, твій тато видасть кожному з нас по четвертаку. — Наче ви мого тата не знаєте! — пирснув Гай. Коли вони підійшли до конюшини, Сем запитав: — І де ж твій бабак? — Тут. — Щось не видко. — Та кажу ж, що він тут, тільки зараз кудись заповітрився. — Принаймні ось його слід, — проголосив Дятел, показуючи на кілька відбитків, які він щойно і непомітно для друзів зробив своєю власною широкою долонею. — Ну! — торжествував Гілка, — Що я казав? — Атож! А худобу він у вас не тягає? Як ви не боїтеся жити поруч із таким страховиськом? 
IV. Напад на блідолицих
— Я знаю, де лежить зрубана береза. Кому потрібна кора? — Мені потрібна, — відповів Маленький Бобер. — Тільки не зараз — вона з самого краєчку лісу, а тато ще на городі. Треба почекати. — Якщо ми хочемо здійснити справжній напад на блідолицих, то ліпше це зробити біля річки, — сказав Старший Вождь. — Там ми добудемо молока, бо своє ми вже випили, Та й взагалі непогано було б дізнатись, що там у них новенького. Хлопчики поховали луки, стріли, головні убори, та геть забули взяти відро. Вони йшли «індіанським ключем» по міченій стежці, ступаючи тільки на кінчики пальців. Дорогою вони спілкувались знаками, час від часу показуючи, що на них чатує велика небезпека. Ховаючись за парканом, вони проповзли до стодоли й заглянули на подвір’я. Люди щиро припали до роботи — всі двері настіж. Із загороди вискочила свиня й миттю помчала до комори. Стук-грюк. Свиня заверещала й вискочила назад, услід їй посипались прокльони Рафтена: — Кляті свині! Слід би хлопцям повернутись, щоб наглядати за ними. По цих словах хлопців наче вітром здуло в льох. Там вони провели Воєнну Раду. — Слухайте мене, о Великі Вожді Сенгера! — сказав Ян. — Я візьму три соломинки: довгу — для Великого Дятла, середню — для Маленького Бобра, а коротку й товсту, з вузликом на кінці та тріщиною вгорі — для Гілки. Дивіться, я їх зараз кидаю. Куди вони впадуть, туди ми й повинні йти. Так роблять індіанці. Соломинки впали: Семова показувала на його власний дім; Янова — трохи південніше; а Гаю слід було повернутися додому. — Бачиш, Гілко, ти мусиш повернутися — так показує соломинка. — Не вірю я вашим дурницям! — Ти не маєш права виявляти непослух — накличеш біду! — Хай так, але звідси я не піду! — вперто сказав Гай. — Моя соломинка велить мені йти просто в дім, це означає, що я беру молоко. — Я залишаюсь із вами, — уперто повторив Гай. — Ми з Яном підемо в сад і нарвемо вишень. Для мене це не нове завдання! — Зустрічаємося всі під липою, де починається мічена стежка. Туди і знесемо здобич, — сказав Перший Вождь і пірнув у кущі. Сем поповз між кропивою та купою гною до північної частини подвір’я і зупинився біля дровітні. Трохи далі була кухня, а молоко стояло в льоху, єдине віконце якого виходило в темний закуток дровітні. Сем легко підняв його і забрався в льох — там було вогко і прохолодно. На довжелезних полицях стояли гладишки з молоком. Сем припідняв накривку з крайньої гладишки, сьорбнув на повний рот, облизнувся і раптом згадав, що забув відерце. Поміркувавши, де взяти інше, Сем обережно піднявся східцями, переступивши через першу і сьому сходинки, бо пам’ятав (коли лазив по кленовий сироп), що вони риплять. Двері в будинок з боку кухні були зачинені зсередини не клямку. Сем просунув лезо складаного ножика в щілинку і відкинув клямку. Він насторожено завмер, але з кухні не долинало жодного звуку. Тоді він обережно прочинив старі скрипучі двері. В кімнаті було порожньо, у колисці лиш спала маленька Мінні. Вхідні парадні двері були прочинені. На диво, на ґанку не було собаки. Над кухнею було розташоване горище, куди лазили по драбині, піднявши ляду. Драбина була приставлена, ляда піднята, але на горищі ані звуку. Сем підійшов до колиски, прогарчав: «У, блідолиця комашня!», грізно замахнувся рукою, ніби хотів завдати бойовою палицею смертельного удару своїй сплячій сестричці, а потім нахилився й так ніжно поцілував її в рожеві губки, що вона вві сні почала терти їх пухкими кулачками. Після цього Сем прослизнув у комору, взяв там великий пиріг та порожнє відерце і знову спустився в льох. Спершу він тільки причинив за собою двері, але раптом його охопив жах при думці, що Мінні прокинеться і почне бігати по кімнаті, а потім ненароком штовхне двері й упаде. Тож Сем повернувся, підняв клямку і лезом ножа знову накинув защіпку на петлю. Захопивши з собою пиріг та відерце з молоком, Сем побіг з усіх ніг. За всім цим крізь велику щілину між балками на горищі спостерігала з усмішкою мама. Вона трохи почекала й спустилась по драбині. Мати бачила, як Сем залазив у льох; вона саме була на горищі, коли син прокрадався до кухні, але причаїлась, щоб не зіпсувати йому гру. Наступного разу Дятел знайшов у льоху папірець із таким текстом: До уваги індіанців! Під час наступного нападу на наше поселення принесіть відерце та не забудьте понакривати гладишки… Тим часом Ян повз уздовж паркану. Навколо все було надійно вкрите зеленню, та індіанець просувався по-пластунськи. Він вже майже дістався садочка, коли почув за собою шум. Ян озирнувся й побачив Гілку. — Ну чого причепився до мене, як реп’ях? Твоя соломинка показувала в інший бік. Ти граєш нечесно! — То й що! Я додому не піду. Ви навмисно підлаштували соломинки, щоб відправити мене додому! — Не переслідуй мене! — А я не переслідую! Просто ти повзеш туди, куди я хотів, значить, це ти мене переслідуєш! Я казав, що піду по вишні. — Вишні он де, а я повзу до яблунь! — Гр-гр!.. — Гр-гр!.. Нарешті Гілка поповз до вишень, а Ян почекав трохи й завернув до яблунь. Ярдів через двадцять-тридцять Маленький Бобер помітив у бур’яні червоний гребінець, а під ним — яскраве жовте очко, що незмигно стежило за ним. Ян, виявляється, ненароком наскочив на курку. Коли він наблизився, курка втекла з голосним кудкудаканням. На землі лежало штук дванадцять яєць, чистих і лискучих, але різного сорту. Гребінець у сполоханої курки був не блідий, як у квочки, а яскраво-червоний. Ян дещо знав про курей і одразу ж вирішив: «Дві курки несуться в одне гніздо, але жодна ще не сіла на яйця». — Соломинка знає, де кури несуться! — задоволено вигукнув Ян. Маленький Бобер зібрав яйця в капелюх і подався до дерева, біля якого було умовлено всім зустрітися. Та не встиг він доповзти й до огорожі, як раптом почув громоподібний гавкіт, а за ним одчайдушні зойки та крики про допомогу. Ян обернувся й побачив, що Гай видирається на вишню, а Keн, стара шотландська вівчарка, люто гавкає на нього знизу. Уникнувши небезпеки, Гай розсудливо замовк. Маленький Бобер кинувся його визволяти. Собака пізнав Яна й одразу послухався, але, певно, був дуже здивований, що його женуть додому, коли він так старанно несе свою службу. — От бачиш! Треба слухатися соломинки. Коли б не я, то тебе спіймали б кинули б на поживу свиням. — Коли б не ти, нічого такого б не сталося. Я не злякався вашого старого пса! Якби не ти, то я б випустив йому всі кишки. — О, перепрошую, я зараз гукну собаку. — Не зараз, іншим разом… Ходімо, знайдемо Сема. Індіанці зустрілися під липою і, нав’ючені здобиччю, переможцями повернулися до табору. 
V. Полювання на оленя
Того ж вечора друзі влаштували справжній бенкет. Опісля полягали спати, ніч минула без особливих тривог. Правда, на світанку Гай підняв усіх на ноги, бо йому здалося, що десь поруч ходить ведмідь. Та все було значно прозаїчніше: Гай уві сні скреготів зубами, і хлопці пояснили, що ведмідь йому просто почувся. Утихомирені, всі повлягались досипати. Вранці Ян оглядав «грязьові альбоми» і знайшов кілька свіжих слідів. Один з них його дуже зацікавив. Старанно перемалювавши відбиток маленького гострого копитця — той самий відбиток, що про нього Ян стільки мріяв — хлопчик гукнув: — Семе, Семе! Гілко! Хутчіш сюди! Тут сліди оленя! Йому у відповідь закричали: — Не вигадуй дурниць, то, мабуть, собака! Але Ян уперто стояв на своєму, та друзі були впевнені, що він кепкує з них, тож навіть не пішли подивитись. До півдня слід висох і потьмянів, хлопці його остаточно затерли, проте в Яна залишився малюнок і, попри глузування, він запевняв, що перемалював його один в один. Нарешті Гай прошепотів Сему: — Слухай, а давай покажемо йому звіра, щоб не мучився! Поможемо йому нарешті побачити оленя. Він підморгнув і знаками показав Сему, щоб той відволік Яна. 
— Ходім подивимось, чи не пройшов твій олень нижнім «грязьовим альбомом», — запропонував Сем. Ян погодився, і вони пішли. Тим часом Гай витяг з тіпі мішковину, набив її травою, зав’язав у формі оленячої голови й настромив на палицю. Із кори він приладнав вуха, намалював вуглинкою очі й носа та обвів їх сірою глиною. Глина висохла й побіліла. Потім Гай замаскував «оленячу голову» між кущами й побіг у ліс розшукувати друзів. Він поманив їх руками і стиха гукав: — Семе! Яне! Олень! Це точно той самий, що залишив сліди! Навряд чи вдалось би Гаю переконати Яна, коли б Сем не виявив зацікавленості. Вони бігом помчали до тіпі, схопили свої луки та стріли і разом з Гаєм, який тримався позаду, почали підкрадатись до того місця, де він бачив оленя. — Он він, он! Бачите, ворушиться? В першу мить Янове серце сповнилось неймовірним щастям. Він почувався ущерть задоволеним, як тоді, коли вперше купував книжку. В нього виник дикий імпульс — вбити цього оленя. Ось він націлив стрілу, та раптом завагався. — Стріляй, стріляй! — заохочували його хлопці. Ян спершу здивувався, чому вони самі не стріляють. Він обернувся і зрозумів, що Сем із Гаєм мало не вмирають від сміху. Тоді Ян придивився до оленя пильніше, підступив трохи ближче і нарешті розгадав трюк. Хлопці голосно розреготались — в Яна опустилися руки. О, яке то було захопливе почуття і яке болісне розчарування! Але Ян швидко опанував себе. — Я застрелю вашого оленя, — кинув виклик Ян і випустив стрілу. Та вона пролетіла нижче голови. 
— Слабак! — в один голос вигукнули Сем і Гай і теж вистрілили. Стріла Сема вп’ялася оленю в ніс. Потім почали стріляти всі троє і стріляли доти, доки не втикали стрілами всю голову. На обід вони повернулись до тіпі. Товариші все ще кепкували з Яна, але той заявив Гаю: — Ти не такий розумний, яким себе вважаєш, але завдяки тобі в мене виникла непогана ідея. По обіді Ян узяв мішок завдовжки три фути і напхав його сіном. Потім зробив менший мішечок — у два з половиною фути завдовжки та шість дюймів завтовшки, але з вигином, що поступово звужувався на одному кінці. Його він також натоптав сіном, а тоді пришив кістяною голкою до більшого мішка. Потім вирізав чотири палиці з м’якої сосни і увіткнув їх як ноги. З плоских шматочків кори він вирізав вуха, намалював чорні очі та ніс, обвів їх білою глиною і додав на кожному боці по великій чорній плямі. Вийшло опудало, і справді схоже на оленя. — Стійте тут, а я піду заховаю оленя. І нікуди не рипайтесь до мого повернення! — наказав Ян і подався зі своїм опудалом на північ, потім за кущами повернув на схід і сховав його далеко від тієї лінії, по якій починав бігти. Повернувся він назад тією самою дорогою і крикнув: — Готово! Полювання починається. Індіанці, озброєні луками, вирушили на пошуки здобичі. Ян проголосив: — Хто перший побачить оленя — тому десять очок і право першого пострілу. Якщо він схибить, наступний підступає на п’ять кроків і стріляє. Схибить і цей — наступний підходить ще на п’ять кроків і стріляє. І так, аж поки хтось поцілить в оленя. Тоді всі стріляють з того місця, звідки було пущено останню стрілу. Влучення в серце — десять очок, у сіре поле — п’ять. Це справжні рани, а в інших місцях — подряпини, за які дається одне очко. Якщо ніхто не влучить у серце, двадцять п’ять очок зараховується мені. Хто раніше знайде оленя, той ховатиме його наступного разу. Кожен має по дванадцять пострілів. Двоє мисливців розпочали пошуки. Сем дивувався, чому звір не залишив слідів, а Гай зазирав під кожний кущ. Він не міг похвалитись фізичною силою чи особливою кмітливістю, зате його маленькі поросячі очиці гостро бачили й усе помічали. — Я бачу його! — раптом заверещав Гілка і показав у напрямку, де за сімдесят п’ять ярдів виднілося вухо й частина голови. — Десять очок Гілці — сказав Ян, роблячи відповідну помітку. Гай мало не луснув од гордощів. Він приготував лук і сказав: — Я міг би побачити вдвічі далі, якби… якби… це… якби це було потрібно. Він спустив тятиву, але стріла подолала не більше півшляху. — Тепер я можу наблизитися на п’ять кроків. Байдуже, якої величини будуть кроки? — спитав Сем. — Так. — Чудово. І Сем почав цибати, мов кенгуру. П’ять його кроків були варті десяти. Відхилившись трохи вбік, він з-за дерева добре бачив оленя, який тепер був від нього не більше як за шістдесят п’ять ярдів. Сем прицілився і… схибив. Гай підійшов ще на п’ять кроків і схибив. 
Дата добавления: 2015-11-05; просмотров: 15 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |