Його синок, з виду трохи молодший за Яна та Сема, вискочив на огорожу й почав образливо вигукувати: — Агов ти, іржавий! Начувайся, рудий злодюго — тато тебе спіймає й навішає тобі стусанів!.. — Воїни відступили і зберегли свої скальпи, — підсумував Сем результат походу і поклав сокиру на місце. — Тільки честь зганьбили, — додав Ян. — А хто цей пацан? — Гай Бернс. Підлий малий. Та ще й брехун страшенний. Якось йому вручили приз — щітку — та звання головного нехлюя у школі. Причому за нього проголосували всі одностайно. Наступного дня друзі вчинили новий наскок на березову колоду. Та не встигли вони розпочати свою справу, як раптом почули десь поблизу страшенну лайку. Дитина намагалась імітувати голос дорослого чоловіка: — Ану забирайтеся звідсіль геть, окаянні!.. — Може, візьмемо в полон цього поганця? — запропонував Сем. — І підсмажимо на повільному вогні після страшних тортур, — відповів Ян. Вони пішли на голос, але поява Бернса змусила хлопців знову тікати. Ото ганьба! Хлопці ще не раз намагались прокрастися в ліс Бернса, та як на біду Бернс весь час працював поблизу, і Гай як тут уродився. Спершу малий шибеник тримався на відстані, але скоро дав зрозуміти, що знає все про тіпі — мабуть, встиг побувати на бівуаку. Друзі не раз помічали, як Гай з цікавістю спостерігав за їх тренуваннями у стрільбі з лука. Та щойно вони його викривали, Гай відбігав на безпечну відстань і звідти вже сипав градом кепкувань. 
Якось друзі прийшли на бівуак раніше звичайного. І раптом у кущах біля тіпі Ян помітив голу п’ятку. — А це що таке? — він нагнувся й намацав ногу, власником якої виявився Гай Бернс. Гай підскочив і з вереском чкурнув щодуху, рятуючи життя, бо індіанці гналися за ним, погрожуючи кривавою розплатою. Ян чудово бігав, тож без проблем нагнав коротуна Гая. Хлопчика зловили і потягли назад на бівуак, а він пручався і верещав, мов різаний: — Пусти мене, Семе Рафтен, пусти! — Перш за все треба зв’язати полоненого, — мовив Сем і витяг мотузку. — Ця не годиться! — сказав Ян. — Принеси шкіряного дерева. Смужки міцної кори не довелося довго шукати. Не звертаючи уваги на лемент бранця, індіанці холоднокровно прив’язали Гая до молодого зеленого стовбура, який, за словами Яна, довше горить. Після цього воїни посідали перед вогнищем, підібгавши по-індіанському ноги. Старший запалив люльку миру, й обидва почали вирішувати долю нещасного полоненого. — Брате! — сказав Ян, зробивши рукою величний жест. — Як приємно чути скиглення цього нікчемного блідолицього! (Насправді скиглення робилося дедалі нестерпнішим.) — О, так! — відповів Дятел, скорчивши гримасу блаженства. — Відпустіть мене! Мій тато з вас три шкури здере за це! — верещав полонений. — Спершу ми його скальпуємо, а потім спалимо! — заявив Маленький Бобер і на мигах показав, що вони робитимуть із бранцем. Він плюнув на камінь і заходився гострити свій складаний ніж. Лезо скреготіло: «дзи-дзи-дзи», і від цього неприємного різкого звуку в Гая пробігали мурашки по спині. — Брате Дятле! Дух нашого племені жадає крові цієї жертви! — Ти хочеш сказати «Великий Вождь Дятел», — тихо виправив його Сем. — Якщо ти не називатимеш мене вождем, я теж тебе не буду так називати. Великий Дятел і Маленький Бобер зайшли в тіпі, наново розмалювали один одному обличчя, поправили головні убори й повернулися назад, аби розпочати страту. Дятел знову заходився гострити ніж, чому не було ніякої потреби, але йому подобався звук «дзи-дзи-дзи». Маленький Бобер приніс оберемок сухого гілляччя і поклав його перед полоненим, але Гаю не зв’язали ноги, і він одним ударом все розкидав. Вожді відскочили. — То ось ти як! — вигукнув розлючений Дятел. — Зв’яжи йому ноги, о Брате Великий Вождь Маленький Бобер! Кілька нових смужок шкіряного дерева, і ноги жертви були міцно прив’язані до стовбура. Тоді Вождь Дятел виступив з ножем наперед і сказав: — Великий Брате-Вождь-Червоноголовий-Дятел-що-си-дить-на-пні-й-вимахує-хвостом. Не скальпуй його! Здери шкіру з його тупої головешки, і ми розділимо її навпіл! — Правильно! — погодився Сем. — Ти чудово придумав, Брате-Старий-Індіанський-Вождь-Великий-Малень-кий-Бобер-що-підточує-дерева! Дятел витяг з попелу вуглинку і з похмурим виглядом провів на лляному волоссі полоненого «лінію справедливого поділу». Маленький Бобер заявив, що він має право на одне вухо та половину маківки — головної частини скальпа. Тоді Дятел тицьнув пальцем у чубчик на тімені бранця і сказав, що це друга маківка і молодшому Вождеві теж пощастило. Індіанці досить довго обговорювали, як розділити трофей, і нарешті дійшли обопільної згоди. Досі бранець тримався доволі хоробро. Він не переставав погрожувати, що розповість таткові, вчителю, усьому світові і, нарешті, самому містеру Рафтену. Останнє магічним чином подіяло на Дятла, і той трохи занепокоєно звернувся до Маленького Бобра: — Брате Вождь! Ти розумієш натяки буйного блідолицього? Про що він каже? — Мабуть, він співає передсмертну пісню мовою свого племені, — була відповідь. Гай був не з полохливих і мужньо тримався, поки був певен, що все гра. Та коли він відчув, що страшна лінія, проведена вуглинкою, остаточно поділила його череп між двома дикими розмальованими істотами, і коли після тривалого «дзи-дзи-дзи» ножем по каменю Дятел наблизився та схопив його за чуприну, в Гая тенькнуло серце і він зарепетував: — Ой, не чіпайте мене! Ой, татуню! Ой, мамуню! Відпустіть, будь ласочка, я більше не буду! — ворог капітулював. — Почекай, Великий Брате Вождь! — сказав Маленький Бобер. — В індіанців є звичай, за яким звільняють і навіть приймають до свого племені сильних духом полонених. — Якщо вимірювати його силу духу за силою вересків, то її вистачило б на шістьох. — То давай звільнимо його, нехай біжить до своїх. — Краще лишити його тут на ніч, аби до ранку він сам зміг утекти, — сказав старший Вождь. Бранець помітив, що його ситуація виправляється, тож одразу пообіцяв принести Вождям скільки завгодно березової кори, а також зробити все, що вони накажуть, — тільки б його відпустили. Гай навіть обіцяв, якщо його залишать в живих, украсти для своїх мучителів найкращі яблука з батьківського саду. Маленький Бобер став перерізати пута. Дятел взяв свій лук та стріли й вигукнув: — Я б залюбки підстрелив би його на бігу!.. А коли впала остання смужка шкіряного дерева, Гай мовчки чкурнув до своєї межі. Опинившись по той бік огорожі, він вибухнув цілою зливою погроз та лайки, про які соромно навіть згадувати. Після таких переживань інший хлопчина і носа не по-тикнув би до ворожого табору, та Гай добре знав Сема, тож незабаром зметикував, що даремно тоді перелякався. Хлопчача цікавість взяла верх, і Гай частенько підкрадався до тіпі. І от, нарешті, одного дня підійшовши до бівуаку, індіанські Вожді застукали там Гая. Вони спіймали його і притягли назад. Гай був похмурий, але вже не репетував, як уперше. Вожді вирішували, спалити його на вогні, піддати страшним тортурам чи просто втопити, — проте з його вуст не злетів жоден звук. Тоді вони вчинили допит полоненому. Той мовчав. Що він робив у таборі? Для чого прийшов? Гай тільки зиркав на них з-під лоба. — Зав’яжімо йому очі й пустимо по спині гаяскутус, — запропонував Ян замогильним голосом. — Ловко придумав! — зрадів Сем, хоч не більше за полоненого знав, що таке «гаяскутус». Потім додав: — Це дуже милосердно. Принаймні, наш бранець не страждатиме… 
Невідоме завжди лякає. У Гая серце впало в п’яти, куточки губ затремтіли, і він уже приготувавсь був розплакатись, коли Ян раптом запитав: — Чому ж ти не хочеш сказати, що ти тут робив? І тут бранець зайшовся плачем: — Я теж хочу гратися в індіанців! Хлопці ледь стрималися, щоб не пирснути зо сміху. Маленький Бобер звівся на ноги й вигукнув: — Великі Вожді сенгерського народу! Коли ми катували цього полоненого й збиралися спалити його живцем на вогні, він справив на нас неабияке враження, бо досі жоден з наших полонених не виявляв такого доблесного геройства. Пропоную прийняти його в наше плем’я! Тоді підвівся Дятел і сказав: — О другий за мудрістю Вождь нашого племені! Слова твої справедливі, але ж ти знаєш, що жоден воїн не може приєднатися до нас, якщо він не поборе якого-небудь воїна з нашого племені. Бранцю! Чи можеш ти це зробити? — Ні… — А чи можеш випередити когось із нас або влучніше стрельнути, або… або… зробити нам подарунок? Ну що ти взагалі вмієш робити? — Я вмію красти кавуни… Я бачу краще за всіх у школі… Я можу тихенько підкрадатись. Я безліч разів підглядав за вами з кущів. Бачив, як ви будували греблю і плавав у вашому потічку раніше за вас самих. Я курив люльку у вашому тіпі, коли вас там не було. Я чув, коли ви домовлялись, щоб красти у нас березову кору… — Не бачу в цьому геройства і сили духу. Може, ти маєш подарунки для Старшого Вождя племені? — Я роздобуду вам скільки завгодно березової кори. Тієї, що ви зрізали, уже немає — ми з татом спалили її, але я принесу вам ще більше і… може, вкраду для вас курча… — Бачу, в нього чесні наміри. Приймаємо його! — оголосив Ян. — Згоден! — відповів Вождь Дятел. — Хай увійде в нашу сім’ю. Тільки я не відмовляюсь од свого права на ліву половину скальпа аж до вуха. Гаю хотілось думати, що це жарт, але в Сема був такий серйозний вигляд обличчя, він із такою жадобою в очах уп’явся в «ліву половину скальпу», що в бідолахи знову серце в п’яти упало. — О Великий Маленький Бобре! Тобі, звичайно, відомо, через що новенький має пройти, аби вступити до індіанського племені? — У кожного племені свої вимоги. Але й донині в пошані Сонячний танець і Випробування вогнем. — А яке випробування пройшов ти? — поцікавився Великий Дятел. — Обидва, — відповів Ян і посміхнувся, пригадуючи свої обпечені на сонці руки та плечі. — Невже? — засумнівався Великий Дятел. — Я мужньо витримав ці випробування, тож усі одноголосно визнали мене найкращим у племені. — Маленький Бобер промовчав, що він був єдиним представником того племені. — Мені одностайно присвоїли ім’я Вогненний Схід Сонця. — Я теж хочу бути Вогненним Сходом, — пропищав Гай. — Ти? Ще треба подивитись, на що ти здатний, Жовтий Оселедець! Яке випробування ти обираєш? Гай побажав Сонячний танок, себто засмагнути по пояс. Він і так мав непогану засмагу, тому, хоч він і витанцьовував навколо тіпі в самому лише спідньому, шкіра його не потемнішала. Надвечір Вожді зібрались на Раду. Старший Вождь оглянув молодого воїна, скрушно похитав головою і промовив: — Надто зелений, щоб засмагнути. Назвімо його Молодою Гілкою. Марно Гай протестував. Він мусив залишатися Гілкою, аж поки не заслужить більш почесного імені. Хлопчаки посідали колом, викурили люльку миру, й після цього Гілку було урочисто проголошено Третім Воєнним Вождем сенгерського племені. Гілка був найбільш сумирним членом індіанського племені, але йому страшенно подобалось вдавати кровожерного дикуна. Він дуже любив тату і за допомогою фарб перетворював свою круглу усміхнену пичку на обличчя розлюченого дикуна. Очі в Гілки були не зловісні та чорні, як у «кровожерних червоношкірих», а ясно-блакитні. Він міг прикрити і пасмами кінського волосся свою скуйовджену чуприну, міг зафарбувати всіяну ластовинням шкіру, але не існувало ніяких засобів, щоб замінити білі вії та світлі банькуваті оченята. Проте Гілка ні з ким не ділився своїм горем, бо знав, що коли інші хоч запідозрять про це його почуття, то одразу ж назвуть його «Пупсом» або «Пташам», або дадуть якесь інше, ще ганебніше і зовсім неіндіанське, ім’я. 
XIV. Сварка
— А я сьогодні вранці бачив тут вільшанку. — Це щось нове, — недовірливо промовив Ян. — Вона в нас найкрасивіша пташка! — А колібрі? — Теж мені сказонув! Колібрі просто маленька і аж ніяк не красива. — Тепер зрозуміло, як ти тямиш у пташках, — сказав Ян, — бо ці крилаті перлини є одночасно найменшими і найкрасивішими представниками з-поміж усіх пернатих! — цю фразу Ян десь вичитав і дослівно запам’ятав. — Ну! — вигукнув Сем. — Говориш, наче книжку читаєш! Кажу тобі, що бачив сотні колібрі в нашому саду, але жодна з них не зрівняється з тією пташкою. Червона, мов кров, сяє, наче вогонь, а крильця у неї чорні. Бабуся Невіль розповідала, що індіанці називають її «птахом війни», бо де вона пролетить, там буде війна. — А, то це ж кардинал! — перебив Ян. — Де ти його бачив? — Він перелітав з гілки на гілку, а потім сів на наш тіпі. — Сподіваюсь, ми не воюватимемо. Ото б упіймати кардинала на чучело! 
— Я вистрілив із лука, та ні стріли, ні пташки більше не бачив. А то ж була моя найкраща стріла. Вірна смерть. — Віддаси мені стрілу, якщо я знайду її? — раптом поцікавився Гай. — З якого дива? І що мені з того? — А подаруєш смолу для жування? — Ні. — То хоч позичиш? — Гаразд. — Тримай свою стрілу, — сказав Гай, витягаючи її з розщілини в дереві. — Я бачив, як вона там застрягла. Ще на зорю не займалося, індіанці в бойовому розфарбуванні вирушили на розвідку. Вони озброїлись луками і стрілами і обережно просувалися вперед, уважно вивчаючи на землі кожен слід та прислухаючись, чи не причаївся десь поблизу ворог. Воїни безшумно пересувались у мокасинах. Їхні засмаглі тіла мелькали між величезними стовбурами столітніх дерев, а гострі очі впивались у кожен листочок. Принаймні так Ян записав у своєму нотатнику. І хоч воїни ступали майже нечутно, проте все ж таки сполохали молодого яструба, що спурхнув з верхівки смереки. Три стріли негайно полетіли в птаха, та марно. Ян кинув погляд на дерево, з якого злетіла пташка, і вигукнув: 
— А я гадаю, то просто відьмина мітла, — сказав Гай. — Що ти! — заперечив Ян. — Хіба не звідти вилетів яструб? Ян найкраще з-поміж усіх трьох лазив по деревах. Він скинув головний убір, куртку та штани, поклав на землю зброю і подерся на смереку, не звертаючи уваги на живицю, що виступала прозорими краплями зі щілин кори. Не встиг Ян зникнути серед нижніх гілок, як Гай запропонував пожартувати над Маленьким Бобром. Сем погодився. Вони набили травою Янову куртку й штани, натягли головний убір Вождя на чучело, стрілою пришпилили його до землі, а самі дали драла. Тим часом Ян досяг верхівки дерева й переконався, що то й справді було не гніздо, а звичайнісінький наріст, відомий під назвою «відьмина мітла». Він гукнув своїх товаришів, але не дочекався відповіді і спустився вниз. Спершу незграбне опудало навіть потішило Яна, та раптом він побачив, що куртка його порвана, а стріла поламана. Він знов і знов кликав хлопців, та ті як у воду канули. Ян повернувся до тіпі — хлопців і тут не було. Ян посидів трохи біля вогню, потім попрямував до греблі. Хлопчик не помітив, як до тіпі прокрались Гай і Сем. Сем перегортав його записну книжку, а потім почав голосно читати: — Мухоловка безстрашна. Ти… В ту ж мить Ян вихопив у нього книжечку з рук. 
— Б’юсь об заклад, там рима: безстрашна — пташка, — сказав Сем. Обличчя Яна спалахнуло від гніву та сорому. Йому подобалось складати вірші, але він приховував свій талант. Бій мухоловки з яструбом під час їхньої довгої вечірньої прогулянки справив на Яна глибоке враження. Хлопчикові не раз доводилось спостерігати за наскоками цієї безстрашної маленької пташки на яструбів та круків, тож він вирішив оспівати її героїзм у віршах. Гай підспівував Сему. Він хихикнув кілька разів, а потім промовив байдужим голосом, неначе повідомляв зовсім дріб’язкову новину: — Кажуть, сьогодні в лісі убили безстрашного чубатого індіанця. Яну було не до жартів. Він здогадався, що всю сьогоднішню катавасію затіяв Гай. Обернувшись до нього, Ян сердито крикнув: — Замовкни, гаденя! — Я з тобою не розмовляю, — хихикнув Гай і пішов за Семом у тіпі. Звідти долинав їхній голосний регіт. Ян підійшов до греблі й почав замащувати глеєм тріщини та дірочки. В тіпі знов пролунав регіт. Незабаром звідти вийшов Гай, став у театральну позу й почав декламувати, звертаючись до дерева над головою Яна: — Мухоловка тиранна — безстрашна і смілива маленька пташка. Грудка рідкої грязюки полетіла у Гая, забризкавши хлопця з голови до ніг. Гай з поросячим виском сховався у тіпі. — Тебе зустрічають квітами! — почувся голос Сема. — Вийди з уклоном. Ти їх чесно заслужив. Коли викликатимуть автора, подай сигнал. І хлопці в тіпі зареготали ще голосніше. Ян втратив над собою контроль. Він схопив палицю і кинувся в тіпі, але Сем підняв покриття з протилежного боку і вислизнув надвір. Гай спробував зробити те саме, проте Яну вдалося схопити його. — Я ж нічого не зробив! — пручаючись, запищав Гай. У відповідь посипались гучні удари палицею. — Пусти мене, дурню! Я ж нічого тобі не зробив! Відпусти мене! Семе! Се-е-ме! Се-е-е-еме! — верещав Гай, а палиця тим часом ходила по його спині. — Не заважай мені! — відповів Сем знадвору. — Я пишу вірші. Це дуже серйозна робота. А Ян добрий, він тільки трохи тебе провчить. Гай верещав, обливаючись сльозами. — Замовкни, а то всиплю ще більше, — сказав Ян і вискочив до Сема, який знову заволодів його записником і тепер щось дряпав у ньому. Побачивши Яна, Сем звівся на ноги, відкашлявся й почав: — Мухоловка тиранна… Ян налетів на Сема і давай його гамселити! Гай підскочив на допомогу Сему і пару разів штурхонув його в бік. Ян був худий, але дуже вправний, до того ж він добре зміцнів за час перебування в Сенгері. Ще в школі він навчився перекидати супротивника через спину. Злість надала сил, то ж Сем лише блиснув п’ятами в повітрі й бухнув у пилюку. — Дивись, як би тебе не потурили звідси! — відпльовуючись, закричав розлютований Сем. — Я скажу татові, що ти заважаєш мені працювати! Ніхто з хлопців не звернув уваги, що за двадцять кроків від них стояв Вільям Рафтен. Обличчя фермера відбивало не гнів, а глибокий сум та розчарування. Його син, старший і сильніший за своїх товаришів, був переможений у відкритій боротьбі кволим суперником! Рафтен мовчки повернувся і пішов геть, а про те, що бачив, не згадував ніколи. XV. Мир
Того вечора хлопці уникали один одного. Ян майже нічого не їв. Стурбованій місіс Рафтен він сказав, що трохи нездужає. Після вечері всі ще сиділи за столом у якомусь дрімотному стані. Ян переживав ранкові події і був певен, що Сем усе розповість батькові, а Гай підтвердить його слова. «Кінець веселим дням у Сенгері!» — думав Ян і почувався злочинцем, що чекав на виконання вироку. З усіх присутніх тільки трирічна Мінні веселилась і голосно торохтіла. Як і всі діти, Мінні дуже любила говорити щось «по-секрету». Мінні гралась на колінах у братика. Сем пригорнув маленьку до щоки, і вони почали про щось перешіптуватись. Потім Мінні сповзла додолу й потупцяла до Яна. Ян поцілував її з особливою ніжністю, бо йому здавалося, що тепер тільки вона його любить. Мінні нагнула Янову голову, обняла рученятами за шию і прошепотіла: — Не говори нікому! Це секрет. Після цього вона пошкандибала від нього, таємниче тримаючи пальчик біля рота. Що це значило? Послав її Сем до нього чи вона просто гралась, як завжди? Хай там як, а Ян відчував, що Мінні внесла струмінь теплого почуття в його ображене серце. Він покликав дівчинку і так само таємниче прошепотів: — Ні, Мінні, я нікому не скажу. Яну раптом стало соромно за свою поведінку. Він вважав Сема хорошим товаришем, він любив його і радий уже був помиритись. Та ні! Адже Сем погрожував прогнати його! Після цього він не проситиме пробачення. За вечір Ян кілька разів стикався з містером Рафтеном, але той нічого йому не сказав. Вночі хлопець майже не спав і підхопився вдосвіта: йому хотілося віч-на-віч поговорити з хазяїном, щоб покінчити з усім одним махом. Та розмова не відбулась. За сніданком Сем поводився невимушено, як завжди, і навіть до Яна не виказував будь-якої ворожості. Губа в нього розпухла, і він пояснював це тим, що «трохи показився з хлопцями». Після сніданку Рафтен сказав: — Яне, поїдеш зі мною до школи. «Кінець!» — майнуло в голові хлопця, бо школа була по дорозі на станцію. Та чому Рафтен не сказав прямо: «На станцію»? Зазвичай він чітко висловлюється. І про речі теж не згадав… та в легкому візочку для них не знайшлося б і місця. Рафтен мовчки правив, а потім спитав: — Яне, на кого тебе хоче вивчити батько? — На художника, — відповів Ян, дивуючись, який це має стосунок до його від’їзду. — А хіба художнику потрібна освіта? — Що грамотніший, то краще. — Ну звісно, звісно. Я завжди про це товчу Сему. А багато художники заробляють? 
— Деякі багато. Знаменитості іноді наживають мільйони. — Мільйони? Ти диви! Невже правда? — Так. Тернер став мільйонером, Тиціан жив у палаці, і Рафаель. — Гм! Я їх не знаю, але, може, це й правда, може, воно й так. Грамота, вона чудеса творить. Я завжди кажу Сему. Вони підкотили до школи. Попри те, що були канікули, біля відчинених дверей школи на східцях стояли два сивих бородані, які вклонились Рафтену. То були шкільні опікуни: Старий Мур — останній бідняк, але доброї душі людина — та Чарльз Бойль. Найбільшою пошаною користувався Бойль, але Рафтена завжди обирали в опікуни, бо знали, що він дбатиме про гроші, школу й самих учнів. Цього дня опікуни зібрались на особливу нараду — поговорити про нове приміщення школи. Рафтен витяг цілу купу паперів, серед яких були й листи з департаменту освіти. Місцева шкільна округа мала зібрати половину суми для будівництва. Решту давав департамент на певних умовах. Однією з основних умов було те, щоб у шкільному приміщенні на кожного учня припадала встановлена кількість кубічних футів повітря. Це було дуже важливо, але як неосвічені опікуни могли додержати цієї норми? Запросити департамент — незручно, а вчитель саме поїхав у відпустку. Рафтен блискуче розв’язав це важке математичне завдання, розшукавши доброго помічника в особі худорлявого хлопчика з блискучими очима. — Яне, — сказав Рафтен, передаючи хлопцеві двофутову лінійку, — ти можеш визначити, скільки футів повітря припадає в цій кімнаті на кожного учня, коли всі місця зайняті? — Кубічних футів? — Зачекай. І Рафтен з Муром стали розбирати замацані документи. — Саме так, кубічних футів. Ян швидко виміряв довжину, ширину та висоту кімнати. Дорослі чоловіки шанобливо і з щирим захватом спостерігали, як впевнено він це робив. Ян полічив усі місця, а потім спитав: — Вчителя брати до уваги? Троє старих людей порадились поміж собою і вирішили: — Авжеж! Він забирає вдвічі більше повітря, ніж будь-який з учнів. Ха-ха-ха! Ян прикинув на папері, підрахував і повідомив: — Близько двадцяти футів. — Бачите! — урочисто промовив Рафтен. — Вийшло те ж саме, що і в інспектора. Казав я вам, що він упорається! Тепер поглянемо на план нової школи. Вони знов почали обмацувати та гортати папери. — Яне, а що вийде, коли учнів удвоє більше, один вчитель і розміри кімнати такі? — тицьнув Рафтен пальцем у план. Ян замислився на хвилину й відповів: — Двадцять п’ять футів на кожного. 
— Ну що, тепер бачите? — проревів Рафтен. — Не казав я вам, що цей архітектор крутій? Та нас не проведеш! Цей план нікуди не годиться! Ви тільки погляньте на нього! Всі вони шахраї! Ян зазирнув у план, яким Рафтен розмахував у повітрі. — Дозвольте, — сказав він з авторитетом, якого раніше ніхто не дозволяв собі по відношенню до Рафтена. — Треба ще відкинути прихожу та роздягальню. Ян обчислив об’єм цих кімнат і переконався, що креслення правильні — кількість повітря збігалась з урядовою нормою. Тепер в очах Бойля спалахнули іскорки злобливого торжества. Рафтен, здавалося, був розчарований, що йому не вдалося викрити ніякого шахрайства. — Все одно всі вони крутії, і з них ока не можна спускати, — пробурмотів він, аби хоч якось виправдатись. — Тепер скажи-но, Яне. Минулого року оціночний грошовий збір становив у нас двісті шістдесят п’ять тисяч доларів і ми додали до нього шкільний податок — двісті шістдесят п’ять доларів, по одній тисячній на кожен долар. У цьому році новий оціночний грошовий збір — двісті дев’яносто одна тисяча чотириста доларів. Яка сума нам лишиться від шкільного податку, якщо норми його стягнення залишаться ті самі? — Двісті дев’яносто один долар і сорок центів, — відповів без заминки Ян, і троє опікунів відкинулись на стільцях, пороззявлявши від подиву роти. Це була остаточна перемога. Навіть старий Бойль сяяв од задоволення, а Рафтен розчервонівся, наче в цьому була і його заслуга. Рафтен якось особливо, майже улесливо посміхнувся до нього. Ян лише один раз бачив у Рафтена такий вираз обличчя, коли фермер потискував руку відомому боксерові, що завоював приз на великих змаганнях. Дорогою додому Рафтен говорив з ним, як з дорослим, про майбутнє Сема. Він порушив свою улюблену тему — про «грамоту». Отже, з Рафтеном, на думку Яна, було все гаразд, але як помиритися з Семом? Яну хотілось покінчити з цим, та він не знав, як це зробити. Сем також перестав дутись і тільки чекав зручного моменту для примирення. …Нагодувавши свиней, Сем тільки встиг поставити на землю порожні відра, як раптом до нього причимчикувала Мінні з проханням її покатати. Для цього треба було зробити з Яном «стільчик», сплівши руки. Сем і Ян покірливо сплели руки. Дівчинка обхопила рученятами їхні шиї і зблизила голови хлопчиків майже впритул. Ситуація стала явно безглуздою, тож Сем раптом розсміявся і сказав: — Яне, а давай помиримось! — Я давно хотів, — запинаючись промовив Ян, ледве стримуючи непрошені сльози. — Я не хотів, щоб усе так сталось. Вибач. — Пусте, — сказав Сем, — то Гай у всьому винен. Ну, та годі про це. Хто старе пом’яне, того лихо не мине. Цікаво тільки, як ти зміг мене перекинути? Адже я старший і сильніший за тебе, я можу більше підняти й довше працювати, а ти пожбурив мене, мов мішок із стружками. Як ти це зробив? 
Частина третя
У лісі
І. По-справжньому в лісі
— Здається, ви марнуєте дуже багато часу, бігаючи до бівуаку й назад. Чому б вам зовсім туди не переселитися? — запитав якось Рафтен, і з того запитання не можна було зрозуміти, серйозно він говорить чи кепкує. — Це було б щастя! Але ми не можемо, — відповів йому син. — Чого це? Коли б я був хлопцем і грався в індіанців, то напевне оселився б у лісі. — Ура! — вигукнув Сем. — Ми залишимось там! — Гаразд, хлопці, — погодився Рафтен. — Тільки пам’ятайте: щодня ви повинні годувати й напувати худобу! — І це ти називаєш переселенням, коли нам все одно треба приходити додому на роботу? — Ні, ні, Вільяме, — втрутилася місіс Рафтен, — так не годиться. Треба дати їм справжні канікули. Я певна, що хтось із робітників міг би підмінити їх на місяць. — На місяць? Хіба я казав на місяць? — А чом би й ні? — Бо скоро жнива; ніколи вгору буде глянути. — Я попрацюю за Яна пару тижнів, якщо він подарує мені свій малюнок обійстя, — відгукнувся Майкл з протилежного боку стола. — За винятком неділь, — додав він, раптом схаменувшись, бо по неділях в нього були важливіші справи. 
— Ну, а я вже підміню його в неділі, — сказав Сі Лі. — Ви всі проти мене, — пробурчав Вільям, усміхаючись. — Ну, гаразд, нехай побавляться. — Ура! — загорлав Сем. — Ура! — приєднався до нього Ян, виказуючи ще більше захоплення і менше стриманості. — Заждіть, я не договорив… — Тату, а свою рушницю даси нам? В лісі не можна жити без рушниці! — Заждіть, кажу! Ви можете піти з дому на два тижні, але йдіть по-справжньому. Сірників і рушниці вам не треба. Я не хочу, щоб діти бавились рушницею, а потім говорили: «Ми ж не знали, що вона заряджена», і перебили всіх пташок, білок та один одного! — Візьміть лише свої луки, стріли — тоді хоч знатиму, що нікому шкоди не завдасте. Можете брати будь-які продукти, але куховарити повинні самі. Якщо ж підпалите мені ліс, прийду з паском і всиплю по перше число. Весь ранок тривали збори. Керувала ними місіс Рафтен. — Хто ж у вас буде за кухаря? — спитала вона. — Сем!.. Ян!.. — в один голос вигукнули хлопці. — Гм! Не годиться звалювати один на одного. Треба встановити чергування. Почне Сем. 
Вона показала їм, як готувати каву, як варити картоплю та смажити м’ясо. — По молоко приходьте додому щодня або хоч через день, — напучувала місіс Рафтен. — А чи не доїти нам корів просто на пасовиську? — бовкнув Сем. — Це буде як у справжніх індіанців. — Спіймаю біля корів — шкуру спущу, — пригрозив Рафтен. — А яблука та вишні можна красти? — запитав Сем і пояснив: — Ми вживаємо тільки крадені. — Фруктів можете брати скільки завгодно. — А картоплю? — Беріть. — А яйця? — Яйця теж, тільки не більше ніж з’їсте. — А пряники з комори? Справжні індіанці так роблять. — Так, досить! Розійшлися! Мені цікаво, як ви дотягнете свої пожитки на бівуак? Вантаж, здається, добрячий: тут ваші постелі, каструлі, сковороди, харчі. — Ми підкинемо його на візку до болота, а звідти понесемо по міченій стежці на власних спинах, — сказав Сем і показав у вікно на Майкла та Сі, які саме тягали на подвір’ї мішки зі збіжжям. — Дорога пролягає вздовж струмка. Давайте зробимо пліт, — запропонував Ян, — і на плоту переправимо все до загати. Оце буде по-індіанському! — А з чого робитимете пліт? — запитав Рафтен. — З кедрових стовбурів, — пояснив батькові Сем. — Ні, тільки без цвяхів! — заперечив Ян. — Це не по-індіанському. — А я не дам на це кедрових стовбурів, — додав Рафтен. — Найбільш по-індіанському буде перенести все на собі, та й постелі не замочите. Отже, пліт відпав. Хлопці відвезли пожитки на берег струмка. Рафтен пішов з ними. — Дайте й мені що-небудь нести, — сказав фермер здивованим хлопцям, — і він звалив на свої могутні плечі добру половину всього вантажу. Стежка тяглася всього на двісті ярдів, і всі речі перенесли за два рази. Сему дуже сподобалось несподіване завзяття батька. — Ти такий, як і ми, тату! Правда ж, ти б не відмовився пристати до нас у компанію? — Це нагадує мені перші дні життя в Сенгері, — відповів Рафтен з тужливою ноткою в голосі. — Скільки разів ми ночували з Калебом Кларком біля цієї самої річки, коли на місці полів стояв ще густий ліс… А ви умієте робити ліжко? — Ні, — відповів Сем, хитро підморгнувши Яну. — Покажи нам. — Гаразд, давай сокиру! — В індіанців немає сокир — у нас томагавки. Рафтен посміхнувся, взяв «томагавк» і, показавши пальцем на низеньку смереку, сказав: — Із неї вам буде чудове ліжко. Скоро поруч зі смерекою лежав молодий ясенок і, поваливши його, Рафтен розрубав його на чотири частини: дві по сім футів, і дві — по п’ять. Під кінець він вистругав з пагонів білого дуба чотири гострих кілки по два фути завдовжки. — Ну, хлопці, де ви поставите ліжко? — запитав Рафтен і, над чимось замислившись, додав: — Може, ви не хочете, щоб я допомагав? Надумали все зробити самі? — О ні, містере Рафтен, що ви! — вигукнув Ян. — Ми вам дуже вдячні за допомогу. Бачите, ми ще не вирішили, де його ставити. Здається, я десь читав, що краще місце в тіпі — проти дверей і трошечки вбік. Мабуть, там і поставимо. 
Дата добавления: 2015-11-05; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |