Калеб навчив хлопців індіанської пісеньки, й вони почали танцювати під неї, а сам старий мисливець барабанив і стиха наспівував. Здавалось, що в усіх них прокидалися дикі інстинкти. Але в найбільшому збудженні був Ян. Підстрибуючи в такт, він ніби зливався душею з пісенькою індіанців. І в цю мить він з радістю віддав би всі блага білої людини тільки за те, щоб збереглося назавжди оце дивне почуття, що його викликав індіанський барабан. 
IX. Кішка і скунс
Того дня Сем здійснював «напад на блідолицих» — його завданням було добути хліба. Гая вкотре вистежили, і він потрапив у полон до ворога й відбував примусову працю на городі. На бівуаку залишився тільки Ян. Він уважно оглянув усі «альбоми», але не знайшов нічого нового, проте слідів було більше. Він побачив серед них сліди маленького скунса і нориці. Біля струмка, на «нижньому альбомі», Ян знайшов новий ланцюжок слідів, які спершу його дещо спантеличили. Перемальовуючи їх, Ян раптом зрозумів, що то, мабуть сліди молодої болотяної черепахи. Він побачив також багато знайомих йому слідів і серед них сліди звичайної кішки. Ян дивувався, звідки вони сюди потрапили. Кішки — взагалі то нічні тварини, і дивно, що вони не боялись хлопців, які майже весь час блукали з луками довкола свого бівуаку. 
Ян приліг на березі струмка, де в густій траві тріскотіли коники та цвіркуни. Високі трави яскріли жовтими, червоними, синіми квітами. 
Ян дивився на них закоханим поглядом — тепер він знав їх назви. Лежачи на березі струмка, Ян пригадував ті дні, коли він майже нічого не знав ні про птахів, ні про квіти, коли все це було для нього чуже. Все життя в Боннертоні, до найменших його подробиць, постало зараз в уяві Яна: батько, мати, брати й шкільні товариші. Усе це здавалось дуже далеким, хоч відтоді минуло не більше двох місяців. Думки його обірвав легенький рух біля струмка, де лежала велика повалена грозою липа. Вона являла собою майже суцільне дупло. Стовбур потопав у літніх травах, але одна гілляка відламалась і на її місці залишилась діра. І з цієї діри вистромилась голова з блискучими зеленими очима. За мить звідти вискочила сіра кішка. Вона сіла на сонечку, вмилася лапками, потяглася, потім пройшлася на край колоди й спустилася до потічка. Там вона напилася, граційно струсила з лапок краплини води і трохи пригладила шерстку. Янові стало смішно, коли кішка почала уважно вивчати сліди, як він сам вивчав їх перед цим. Звісно, вона керувалася більше нюхом, ніж зором. Тварина пішла вздовж струмка, залишаючи на глині цікаві відбитки, які хлопець вирішив неодмінно перемалювати. Раптом кішка зупинилась і принишкла. Очі її спалахнули зеленим вогнем. Вона легко стрибнула на трав’янистий берег і зникла. 
Яна дуже зацікавила домашня кішка, котра самотою живе в лісі. Він завмер на кілька хвилин, сподіваючись, що кішка прийде знову, та раптом трохи вище по струмку він зачув шерех камінців. Ян обернувся й побачив кремезну тваринку з білими плямами й великим пухнастим хвостом. Хлопчик одразу пізнав скунса, хоч раніше живим його ніколи не бачив. Скунс повільно йшов, до чогось принюхуючись, і зупинився майже напроти Яна. За ним дріботіло троє маленьких скунсенят. Натрапивши на свіжі сліди кішки, скунсиха так довго їх обнюхувала, що дітлахи встигли її наздогнати. Одне маля підійшло до того місця, звідки спускалася кішка. Воно повернуло свій носик по свіжому запаху. Самиця скунса підбігла до нього, схвильовано заметушилась і полізла на кручу. Дитинчата подерлися за нею, штовхаючи одне одного. На березі скунсиха стрибнула на стовбур і пішла до отвору в дупло. Вона подивилась, понюхала і залізла всередину. Раптом зі стовбура пролунало жалібне нявчання. Скунсиха позадкувала з дупла, тягнучи в зубах маленьке сіре кошеня. Воно голосно нявчало, відчайдушно чіпляючись пазурчиками за дупло. Але скунсиха була набагато сильнішою і витягла його. Притиснувши кошеня передніми лапками, вона міцніше вхопила його зубами за шию і понесла до берега. Кошеня запекло відбивалося і, нарешті, боляче подряпало їй око. Скунсиха послабила свою хватку, кошеня скористалося цим і здійняло несамовитий лемент. У Яна аж у серці похололо. Він уже мало не кинувся на допомогу, коли в траві майнула сіра тінь, і перед скунсихою постала кішка-мати. Очі в неї палали, шерсть здибилась, вуха були щільно притиснуті до голови. Матір-кішка дихала страшною хижою люттю. Із спритністю оленя й відвагою левиці вона стрибнула на супротивницю. Скунсиха нестямно завертіла головою і відсахнулась, але швидко опанувала себе. Кожен мускул її наливався пекельною злістю і тремтів од напруження, коли кішка налітала на неї. Скунсиха не встигала ухилятись від страшних пазурів і тільки бризкала смердючою рідиною. 
Кішка рвала зубами й кігтями. Чорна шерсть летіла навсібіч. Скунсиха зовсім розгубилася й обдавала задушливими бризками не лише кішку, але й саму себе. Голова та шия були в неї жорстоко пошматовані. Обливаючись кров’ю, вона кинулась шукати порятунок у воді. Очманіла кішка, хоча й не була поранена, теж ледве переводила дух. Вона б погналася за ворогом і далі, та кошеня, яке забилось під колоду, почало жалібно пищати. Матір одразу вгамувалась, витягла кошеня зовсім неушкодженим. Кішка перенесла його в дупло, а сама вийшла й розпрямилась, помахуючи хвостом та кліпаючи почервонілими очима, в які потрапили бризки. Вона знов, мов тигриця, готова була захищати своїх кошенят. Одначе скунсиха була вже досить покарана. Вона шкутильгала, залишаючи позад себе кривавий слід і задушливий запах, а дитинчата перевальцем дріботіли за нею. Ян був зворушений одчайдушною боротьбою старої кішки. З цього дня він перейнявся повагою до всього котячого роду. Досить було тієї обставини, що звичайна домашня кішка могла переселитися в ліс і жити там з полювання, щоб Ян заніс її до свого списку тварин-героїв. Кішка насторожено ходила по колоді від дупла, де сиділи її кошенята, до самого краю. Вона посилено кліпала очима й, мабуть, дуже страждала, але Ян добре знав, що навіть найбільший і найсильніший звір не зміг би її зігнати звідси. Ніхто не може змагатися у непохитній мужності з матір’ю-кішкою, яка захищає своїх малят. Упевнившись, нарешті, що небезпека минула, вона обтрусила лапки, протерла ними очі й полізла в дупло. X. Історія білячого сімейства
— А хочете, я вижену дятла он з того дупла? — сказав Гілка, коли одного дня троє індіанців з луками гасали по лісу Бернса. Він показав на дупло у великому засохлому дереві, щосили вдаривши по ньому кийком. На превеликий подив хлоп’ят, звідти випурхнув не дятел, а… летюча білка — полетуха. Вона метнулась на верхівку стовбура, роззирнулась, випростала ноги, розпушила хвіст і, шугонувши вниз, плавно приземлилась біля кучерявого дерева. Ян кинувся ловити її і вже був учепився пальцями за пухнасту спинку, але білка так боляче вкусила його своїми гострими зубками, що він миттю її відпустив. Білка стрибнула на дерево й за мить уже зникла в гіллі. Гай був страшенно вдоволений, що йому пощастило виконати обіцянку. — Полетуха чи дятел — байдуже, — самовдоволено заявив Гілка. Гай так розійшовся у своїх вихваляннях, що стукав по кожному дереву, в якому був бодай найменший отвір. Нарешті йому таки поталанило, і він зігнав з гнізда… запізнілого дятла. 
Хлопці зауважили, що цей спосіб годився для розшукування живих істот, тож Ян підшукав дебелу палицю і декілька разів ударив нею по грубезному стовбуру, в якому хлопці помітили кілька дірок. З нижнього отвору вискочила руда білка, але одразу ж пірнула в отвір вище. Новий сильний удар вигнав її, і вона вмить опинилась на самісінькій верхівці, а потім з розгону знов ускочила в нижнє дупло. Хлопцям припала до душі така забава — вони почали разом гепати кийками по стовбуру. Та білка не з’являлась. — Давайте зрубаємо дерево, — запропонував Маленький Бобер. — Ось, що треба робити! — повчально мовив Дятел. Він знайшов міцну жердину завдовжки двадцять футів, приставив її до шершавої кори і з силою штурхонув. Верхівка легенько здригнулась. Сем ударив ще раз і ще раз, вибираючи ті моменти, коли дерево трохи відхилялось від нього. Ян з Гаєм і собі взялися за жердину та почали штовхати її всі разом. Один поштовх у триста-чотириста фунтів навряд чи похитнув би стовбур, але ці маленькі поштовхи, зроблені в належний момент, розхитували його все дужче й дужче. Через три-чотири хвилини коріння затріщало і почало ламатись. Величезне дерево впало на землю. 
Хлопці кинулись шукати білку. Та, на їх велике розчарування, білки ніде не було. Вони знайшли передню частину стовбура з невеличким отвором. Під нею лежала ціла купа дрібно покришеної кедрової кори — гніздо. Ян нетерпляче почав розгрібати тирсу — там лежала руда білка, нерухома й ніби не ушкоджена, тільки з носа текла цівка крові. Біля білки лежали п’ятеро білченят, пізній виводок, бо вони були ще голенькі, сліпі й зовсім безпорадні. В одного білченяти теж закипіла на носику крапелька крові, й воно лежало так само нерухомо, як і його мати. Спершу індіанці подумали, що білка лише прикидається мертвою, але виявилось, що вона мертва. Хлопцям стало ніяково. Вони так загралися, що вбили безневинну білочку-матір, яка оберігала своїх маленьких діточок, яким загрожувала голодна смерть. Найбільше переживав Ян: він вважав себе винуватцем трагедії. — Що ж нам робити? — запитав Дятел. — Вони ще надто малі, нам їх не вигодувати. — Потопимо та й усе на цьому, — запропонував Гілка, пригадавши, як він удома розправлявся із армією котенят. — От якби знайти гніздо іншої білки та підкласти їх туди, — з покаянням у голосі промовив Ян. Він дивився на маленьких безпорадних звірят, що лежали в його долонях, і на очі йому навернулися сльози. — Я знаю, хто їм допоможе: сіра кішка, яка оселилася в лісі. Вона догляне їх, треба тільки підкласти їх кішці в кубло, коли її там не буде. І хлопці попрямували до потічка. Полуденне сонце сяяло так, що навіть у дуплі видно було кожну травинку. Обережно ступаючи, індіанці підійшли до спостережного пункту Яна на березі потічка і залягли у високій траві. Ян поповз до колоди і, впевнившись, що кошенята зараз самі, швиденько підклав до них білченят і повернувся до товаришів. 
Стара кішка з’явилася аж через годину. Та хлопцям не довелося сумувати. Вони лежали тихо, тож їм пощастило побачити багато цікавого. У траві прошмигнула польова мишка, а трохи перегодом по її слідах погналася маленька землерийка. Коричневий звірок на коротеньких ніжках, завбільшки з кролика, пройшов мимо, обнюхуючи пересохле русло струмка. Ян визначив, що це мускусний щур, або ондатра, яка, очевидно, шукала воду. Біля загати тепер постійно крутилося чимало живих істот, і вона зробилася місцем «тамування спраги», як висловлювався Сем. Не встигла пройти ондатра, як хлопці здаля помітили ще одну тваринку. — Ще один мускусний щур. На побачення, мабуть, поспішає, — прошепотів Дятел. Та коли тваринка наблизилась до індіанців, вони одразу ж упізнали в ній норку. Норка, смертельний ворог мускусного щура, переслідує свою здобич. Норка швидко зникла за поворотом, обнюхуючи слід, мов собака. Коли їй вдасться догнати ондатру раніше, ніж та пірне у ставок, на березі відбудеться драма. За якихось п’ять хвилин хлопці побачили, як на колоду стрибнула сіра тінь. То була кішка. Кішка оглядалась, чи немає поблизу небезпеки. Хлопці стежили за нею з напруженою увагою. Вона ще раз пройшлася по стовбуру, а потім шаснула в дупло. З ніжним муркотінням, що завжди приносило радість зголоднілим кошенятам, кішка-мати простяглася біля своїх рідних малят і раптом помітила серед них рожевих білченят. Вона перестала облизувати кошеня, тицьнулась носом до білченят й почала їх обнюхувати. Хлопці напружились, та кішка облизала білченят, а потім розляглась, підгорнула всіх лапами до себе, відкинула голову, і за хвилину Гай радісно сповістив: — Маленькі білченята ссуть молочко разом із кошенятами! Хлопці почекали ще трохи і, впевнившись, що білочки любовно прийняті своїм запеклим ворогом, тихо повернулися до табору. Відтоді вони щодня ходили дивитись на змішану родину. Та історія маленьких білочок мала досить сумний фінал. Сіра кішка сумлінно годувала своїх нових діточок, пестила їх, як рідна мати. Здавалося, все йшло гаразд. Ян чув колись історію, як одна кішка виростила кролика, і він нетерпляче чекав того дня, коли кошенята та білочки вийдуть разом бавитись на сонечку. Через тиждень Гай помітив, що кішку ссе лише одне білченя, а днів за десять і його не стало. Ян підкрався до дерева й побачив, як усі чотири білочки непорушно лежали в кублі. Ніхто не знав причини їх смерті. Стара кішка зробила все від неї залежне. Вона виявляла до них любов і ніжність, та все ж не змогла стати для малих білченят рідною матір’ю. 
XI. Як спостерігати за мешканцями лісу
Дні пролітали весело. Кожен ранок починався полюванням на бабака. Хлопці так обвиклися у лісі, що свої страхи згадували з усмішкою. Одного разу Сем заговорив про це: — Яне, а пам’ятаєш, як я спав з великою сокирою, а ти з топірцем? Нині все стало на свої місця. Індіанців більше не лякали незручності лісового життя. Тепер у лісі вони почувались, як удома. Вони вивчили лісових мешканців і вже знали, що дзвінке, голосисте «ку-у, ку-у, ку-у» виспівувала чорнодзьоба зозуля. А ще Ян дізнався, що пронизливий свист, схожий на пташиний, що долинав із кущів під час дощу, належав деревній жабі. Із настанням посушливих днів почали пересихати струмки, тож у повноводій загаті тварин побільшало. Щовечора після заходу сонця тут збиралися ондатри, а на глибоких місцях плюскалась риба. Її тут було дуже багато. Хлопці багацько часу проводити з вудками, тож не раз ласували смаженою рибкою із власного ставу. 
Кожен день приносив щось нове. На сусідньому полі Сем знайшов ще одного бабака. Ночами, особливо коли на небі світив місяць, на бівуак прибігали кролики. А якоїсь ночі індіанці чули жалібне хрипке дзявкання. Калеб казав, що то лисиця, «стара розбійниця, яка живе в лісі Каллагана». Індіанці частенько провідували сіру кішку. Та підходити близько не наважувалися. На це були свої причини. Їм не хотілось злякати тварину, щоб часом вона не забралась геть звідсіль. А ще вони були певні, що мама-кішка не вагаючись кинеться на них, якщо буде порушено спокій її дітей. Ян на власному досвіді переконався, що в лісі найбільше вдається побачити мовчазному спостерігачеві, та оскільки сидіти мовчки було дуже важко, він брався за малювання. Тож сидячи на березі загати, Ян годинами малював. Одного разу, коли він отак сидів собі тихенько й малював, з води раптом вискочила рибка уклейка і на льоту вхопила муху. В цей час над очеретом кружляв рибалочка, вишукуючи здобич. Він на якусь мить неначе повис у повітрі, а потім зі швидкістю стріли кинувся в воду і так само блискавично випурхнув з неї, тримаючи в дзьобі уклейку. Примостившись на гілці, рибалочка вже зібрався проковтнути пійману рибку, як раптом з дерева вилетів яструб. Вчепившись пазурами у пташку, хижак поніс її на берег ставу. Ще мить — і він би розшматував рибалочку, але в цей час з нори на самому березі вискочила видра і кинулася на яструба та його жертву. Птахи розлетілися в різні боки: яструб наліво, рибалочка направо. 
Уклейка плюснулася назад у воду, а видра залишилась на березі з повним ротом пір’я. Поки вона обтрушувала пух зі свого рильця, з кущів безшумно вислизнула сіра кішка. Видра вищирила гострі білі зуби, хижо загарчала, але відступила під коріння дерев. Кішка нашорошила вуха. Шерсть на її спині та хвості здибилася. Вона легенько вигнула спину. В очах її спалахували недобрі вогники, кінчик хвоста метлявся в повітрі. Вона стримано відповідала на гарчання видри. Тоді видра сховалася ще глибше під корінням, так що виднілись тільки її блискучі зелені очі. Кішка спокійно проминула її засідку і пішла далі у своїх справах. Гарчання під корінням затихло, і щойно ворог зник, видра вискочила й пірнула в ставок. Ян бачив, як обидві тварини зустрілися ще раз… Почувши сплеск води, він оглянувся й помітив кола, що розбігались біля самого берега майже у нього під ногами. Потім на воді з’явилися брижі в протилежному кінці загати. На мить там майнула коричнева тінь і знову пропала. Трохи перегодом вздовж берега крадькома пробігла ондатра і, перепливши загату, сховалася під навислим корінням. А за хвилину на поверхні води знову вигулькнула видра. Шерсть на ній так облипла, що вона схожа була на чотириногу змію. Видра підпливла до берега, по якому щойно пробігала ондатра, і пішла по її слідах. Там, де сліди губились, вона покрутилась на одному місці, понюхала, а потім шубовснула у воду й виринула аж на протилежному березі. Тут вона знову натрапила на слід і кинулась під коріння. Почулось гарчання, і незабаром видра вилізла, тягнучи в зубах мертву ондатру. Вона саме розпочала трапезу, коли за десять футів знову з’явилася сіра кішка. Видра помітила її, але не зрушила з місця. Передніми лапами вона притримувала свою здобич і сердито гарчала на кішку, кішка ж тільки пильно подивилась на неї і вискочила на високий берег, пробігла у видри над головою, а потім знову спустилася вниз і пішла своєю дорогою. Ян усе думав: «Чому першого разу видра побоялася кішки, а тепер кішка побоялася видри?». Через якийсь час він дійшов висновку, що за звичайних обставин кішка може перемогти видру, але в цьому випадку право було на боці видри, бо вона захищала свою здобич. Тож кішка уникала сварки, але та сама кішка на смерть стояла б і перед тисячею видр, якби їй довелося захищати своїх кошенят. Через кілька днів Яну довелося трохи ближче познайомитись з ондатрами. Якось він із Семом вирівнював на ніч «нижній грязьовий альбом», коли раптом струмінь води хлинув по річковому руслу, яке вже з тиждень було зовсім сухим. — Звідки вода? — здивувався Сем. — Невже греблю прорвало? — сполошився Маленький Бобер. Хлопці кинулись до греблі й переконались у правильності своєї здогадки. На одному кінці вони виявили круглий отвір, проритий ондатрою. Хлопцям пощастило не тільки повністю ліквідувати течу, а й захистити від руйнування в майбутньому цей відрізок греблі, адже знайшлася лопата і багато в’язкої глини. Довідавшись про цю пригоду, Калеб сказав: — Ну ось тепер ви знаєте, чому бобри переслідують ондатр. Вони нищать свого ворога, бо знають, що ондатри в будь-який час можуть попсувати їм греблі. Маленький Бобер рідко коли просиджував годину, щоб не побачити чогось цікавого на болоті. Гілці й Дятлові бракувало терпіння чекати так довго, та й малювати вони не вміли. Ян влаштував собі кілька засідок в таких місцях, звідки було найзручніше спостерігати за живими істотами. 
Одного разу він малював старе розлоге дерево, яке йому дуже подобалось. Ось у полі його зору з’явився дятел. Птах довго стукав по стовбуру й, нарешті, витяг з-під кори маленького черв’ячка. А ось смугастий бурундучок вискочив з-під куща і пробіг мало не по ногах Яна. Десь поблизу чубата синичка затягла свою простеньку пісеньку. Темно-буре пухнасте звірятко безшумно вискочило з-під зеленого листя на березі, перестрибнуло через вузенький струмочок, не замочивши навіть кінчиків лапок, зупинилося раз, другий, і нарешті сіло на відкритій галявці. Це був кролик. Він так довго сидів нерухомо, що Ян встиг зробити з нього ескіз, витративши на це три-чотири хвилини, а потім витяг годинник і почав стежити за ним. Минуло ще три хвилини, перш ніж кролик поворухнувся й почав пастися. Великий жук-рогач прогудів над головою кролика й сів поблизу нього на суху гілку. Кролик зіщулився й немов закам’янів, але скоро він впізнав у жукові свого старого знайомого і знову взявся жувати обід. З’явилася одна ворона, слідом за нею прилетіла друга… Червоногрудий яструб пискляво закричав у лісі. Кролик чув цей крик, але не злякався. Він знав, що червоногрудий птах його не зачепить. Але враз після цього над галявкою мовчки почав кружляти великий яструб з червоним хвостом — кролик знову наче закам’янів. Червоний хвіст — це його смертельний ворог. І звідкіль це все знати малому кролику? На десерт кролик хапонув ще пучечок конюшини, а потім стрибнув убік і сховався в густій високій траві просто посеред галявки. Відкинувши вуха на спину, він згорнувся в клубочок, і тепер його можна було прийняти за буро-зелений наріст моху. Мабуть, він задрімав на сонечку. Яну страшенно кортіло побачити, чи заплющені в кролика очі, бо він чув, що ці звірятка сплять із розплющеними очима, але з такої відстані Ян нічого не міг розглядіти. Останні сонячні плями непомітно розтанули на землі, а на загату з західного боку лягла тінь від дерев. Берестянка заспівала вечірній гімн на високому дереві, звідки вона могла бачити рум’яне призахідне сонце. В бузині цвіркун завів своє нескінченне «сон, сон, сон». Ян помітив, як до нього тихо наближався якийсь невідомий звірок. Звір на мить завмер. Ян послинив палець і підняв його вгору. Легенький бриз віяв у його бік, отже звір його не почує. Тварина наближалася. По гострій мордочці, нашорошених вухах та пухнастому хвосту Ян упізнав лисицю, можливо, ту, що серед ночі дзявоніла поблизу тіпі. Лисиця побігла собі геть, не підозрюючи про присутність хлопчика та сплячого кролика. 
Яну закортіло ближче розглянути хитрунку. Приклавши руку до рота й посмоктуючи шкіру, він писнув, як миша — найсолодший звук для голодної лисиці! Вона рвучко обернулась і витягнула морду вперед. Ще один писк — і лисиця повільно рушила на звук. Вона пройшла між Яном та кроликом, перетнула кролячі сліди, та раптом вітерець доніс до неї запах крільчатини. Лисиця з миші переключила свою увагу на невидимого кролика. Керуючись виключно нюхом, вона йшла, обережно ступаючи й задерши носа проти вітру. З кожним кроком лисиця наближалась до сплячого кролика. Ян хотів крикнути, щоб припинити це полювання, поки ще кролик не став жертвою хитрунки, але в ньому заговорив дослідник природи. Янові закортіло побачити, як діятимуть тварини. Лисиця вже підійшла на п’ятнадцять кроків до трави, в якій лежав кролик. Ось уже їх розділяють всього лиш дванадцять кроків, десять, вісім — лисиця помічає свою жертву. Ян ледве стримує себе, щоб не закричати. Шість кроків!.. Лисиця готується до стрибка. «Невже допустити?» — думає Ян, і серце його стривожено б’ється. Лисиця присіла на лапах і з усього розмаху стрибнула на сонного кролика. Ні, він не спав! Тієї миті, коли лисиця опинилася в повітрі, він стрибнув у протилежний бік. Лисиця опустившись на траву, стрибнула знову, але кролик відлетів, мов м’ячик, у протилежному напрямку. Марно лисиця силкувалась поспіти за кроликом — боком він стрибав значно спритніше за хижачку. Кролик зиґзаґами довів лисицю до густого чагарнику, а потім стрілою чкурнув у кущі. Коли б кролик вискочив, як тільки помітив лисицю, то хижачка нагнала б його за три-чотири стрибки. А так лисиця змушена була пошукати собі вечері десь в іншому місці. Ян повернувся на бівуак страшенно задоволений: йому пощастило розкрити ще одну з лісових таємниць. XII. Умовні знаки індіанців
— Містере Кларку, поясніть, будь ласка, що це за індіанські знаки, про які ви згадували? — якось запитав Ян у старого. — Слід мокасину, запах диму, надламана гілочка, вігвами, складені камінці, — все це індіанські знаки. Кожен з них щось означає, а індіанці читають по них, як білі по книзі. — Пам’ятаєте, ви нам казали: три дими означають «повертаюсь з перемогою»? — Не зовсім так. Вони означають взагалі «добрі вісті», та це лише в деяких племен. У різних племенах їх тлумачать по-різному. — А що означає один дим? — «Тут бівуак». — А два? — В одних це означає «тривогу», в інших — «я заблукав». Трьома, як я вже казав, сповіщають добрі вісті. І взагалі непарні числа вважаються щасливими. — А чотири дими? — Чотири майже ніколи не зустрічаються, та коли б я побачив одразу чотири дими на бівуаку, то подумав би, що там відбувається щось дуже значуще, скажімо, Велика Рада. 
— А що б ви подумали, коли б побачили одразу п’ять димів? — Я подумав би, що якийсь дурень хоче спалити ліс, — відповів Калеб і хитро всміхнувся. — Ви казали, що складені камінці також дещо означають. А що саме? — В одних індіанців це означає одне, в інших — інше, та на заході один камінь поверх другого означає: «Ось дорога». Невеличкий камінчик, покладений зліва від цих двох — «Тут ми повернули ліворуч», а з протилежного боку: «Тут ми повернули праворуч». Три каменя один на одному попереджають: «Тут можна пройти», або: «Обережно, остерігайся». Каміння, складене купою, може означати: «Тут ми зупинялись, бо один з нас захворів». — А що вони роблять там, де немає каміння? — В лісі? — І в лісі, і в безлісих преріях. — Це було так давно, що нічого вже я й не пам’ятаю. Та Ян не відчепився, тож довелось Калебу напружувати свою пам’ять. Незабаром вони склали таблицю індіанських знаків, хоча Калеб постійно зауважував, що в кожному індіанському племені це тлумачиться по-різному. Ян одразу ж узявся розпалювати сигнальний вогонь, але виявилось, що дим не піднімається навіть над верхівками дерев. — Спершу розпали багаття як слід, — пояснив Калеб, — а потім підкидай потроху трави та гнилої деревини. Ось тоді й побачиш, що вийде… І тільки тоді, коли Ян зробив усе за порадою Калеба, великий стовп диму почав швидко здійматись у небо. 
— З пагорбка ти помітиш цей дим за десять миль — гарантовано. — А я побачу його й за двадцять, — вигукнув Гай. — Містере Кларк, а чи губились ви у лісі? — виникло нове запитання в допитливій голові Яна. — І не раз. Не блукає тільки той, хто сидить удома. — І що, навіть індіанці губляться в лісі? — Та хіба вони не такі ж люди, як ми? Коли почуєте, як хтось вихваляється, що він ні разу не блукав у лісі, не вірте, що він заходив туди більше ніж на десять кроків. Кожна людина може заблудитись, але тільки той, хто добре знає ліс, завжди подолає перешкоди. — І що ви робили? — Якщо це траплялось у незнайомій місцевості, а на бівуаку в мене були друзі, я розпалював два димових багаття. Коли ж я був сам, то намагався визначити шлях за сонцем або зорями. А от у негоду, ясна річ, цього не вдасться зробити. В незнайомій місцевості можна йти за течією будь-якого струмка, але я вам цього не побажаю. Звичайно, ви хоч кудись та вийдете і не будете кружляти на одному місці, але так не просунешся більш як на чотири-п’ять миль за день. — А правда, що напрямок можна визначити за мохом на деревах? — Можна, але не завжди. Ось поглянь: відомо, що мох вкриває дерево чи скелю з північного боку; найбільші гілки виростають на тій частині стовбура, яка обернена на південь; верхівка тсуги показує нам на схід, а найтовщі кільця на пеньку зазвичай бувають з південного боку і так далі. Та все це стосується лише дерев, які ростуть на відкритій місцевості. Коли ж дерево стоїть у південній частині галявки, тоді найгустіші пагони виростають з півночі. Коли ти візьмеш компас у руки, то все це виявиться лиш наполовину правильним, а коли ти до того ж у скруті та ще потребуєш допомоги — то зовсім неправильним. Я знаю одну рослину-компас — степовий золотушник. Якщо винести його на відкрите місце, то майже всі головки повернуться на північ, але в затінку дерев вони хаотично розкидаються… Як помітиш стежинку, протоптану дикими звірами, йди по ній: вона обов’язково приведе до води. Тільки в цьому випадку треба не помилитися напрямком і йти туди, де вона краще протоптана. Коли ж вона звужується й губиться — повертай назад… А ще про близькість води свідчить велика кількість диких качок або гаг, що пролітають. Тоді можна без вагань іти у напрямку їх лету. Кінь та собака напевне тебе виведуть додому. Тільки одного разу мені траплявся кінь, що зблукав у лісі, але він був скажений. Та компас — найбільш надійний прилад. Можна ще йти за сонцем чи зорями. А ще, коли ти знаєш напевне, що тебе шукатимуть, — просто розпали два димових багаття, сядь собі спокійно і час від часу гукай на допомогу. 
XIII. Як вичиняти шкури і шити мокасини
Сем повернувся зі шкурою нещодавно забитого теляти. Батько дозволив узяти її, і тепер він приволік на бівуак «шкуру щойно забитого бізона для одягу». — Цікаво, як індіанці шиють одяг, — сказав він товаришам. — Розпитайте в Калеба. Він вам розказуватиме, а я послухаю тихенько. Відтоді як мисливець втратив власне житло, він став частим гостем на бівуаку. Тому не дивно, що вже за годину після приходу Сема до тіпі навідався і Калеб. — Як індіанці вичиняють шкури для одягу? — кинувся розпитувати Ян. — По-різному… Та Калеб не встиг пояснити як саме, бо в цей час примчав захеканий Гай і закричав: — Хлопці! Татова стара коняка копита відкинула! — і він весело засміявся, радіючи з того, що приніс найсвіжішу новину. — Слухай, Гілко, щось ти дуже багато регочеш — гляди, зуби спалиш на сонці, — і Головний Вождь із удаваним сумом поглянув на Гая. — Та правда здохла! Я візьму її хвіст на скальп. Ось побачите, я буду найсправжнісіньким індіанцем! — А чому б тобі не оббілувати коня? Я навчу тебе зі шкури робити індіанські речі, — додав Калеб, запалюючи люльку. — А ти вмієш? — З коня здирають шкуру так само, як і з теляти. Ось знімемо шкуру, я вам покажу, які жили брати для шиття. Вони разом пішли на поле Бернса. Гай метнувся назад і сховався в кущі, побачивши батька, який саме віз на запряжці волів кінський труп. — Здрастуй, Джиме, — привітався Калеб до Бернса, з яким був у товариських стосунках. — Шкода скотинки? — Не дуже. Я цього коня майже на дурняка купив — на чоботи виміняв. Та й добре, що здох, бо давно вже кульгав — толку з нього… — Віддай нам шкуру, якщо вона тобі не потрібна. — Та забирай, що хочеш. — Ти тільки перевези його за межу, а ми візьмемо, що нам треба. Все, що лишиться — закопаємо. — Гаразд… Вам не попадався на очі мій шибеник? — Та щойно пробігав повз, — втрутився в розмову Сем. — Він начебто побіг до вашої садиби. — Гм! Ну, може, я застану його вдома. Хай тільки попадеться на мої очі! — стиснув кулаки Бернс. Бернс пішов, а через кілька хвилин із кущів вигулькнув Гай і приєднався до товаришів. Калеб виконував основну роботу. Сем та Ян допомагали йому. Гай стояв і дивився, розповідаючи про те, як він сам здирає вдома шкури з телят. 
Дата добавления: 2015-11-05; просмотров: 16 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |