Нарешті, з відстані у тридцять кроків Сем влучив у сірий бік оленя. — Непоганий постріл! Справжня рана. П’ять очок Великому Вождю! Тепер стріляйте з цього місця, — встановив Ян. — Тільки я теж хочу постріляти. — Тобі не можна, бо ти олень. Це було б самогубством, — заперечив Сем. — Та гаразд, стріляй уже — все одно схибиш. Звісно, заява була голослівною, і Ян вирішив спробувати щастя. Дві чи три стріли вп’ялися в стегно опудала, три чи чотири — в дерево, одна чи дві — в ніс, і раптом… Ура!.. Гай поцілив у самісіньке серце — й змагання завершилось. Вожді пішли рахувати свої стріли. Перше місце посів Гай: попадання в серце — десять, одна рана — п’ять, одна подряпина — одне, і за те, що перший помітив оленя — десять. Тобто двадцять шість очок. Сем зробив дві рани та дві подряпини — дванадцять очок. Ян — одну рану і п’ять подряпин — десять очок. Олень, обтиканий стрілами, нагадував старого дикобраза, а щасливий Гай почувався імператором. — Ось як треба полювати на оленів! Наступного разу я з першого пострілу поцілю прямісінько в серце! — А це вже дзуськи! Ти будеш оленем, тож стрілятимеш тільки після нас. Досі ще жодна гра не захоплювала так Гая. Він гордо взяв на плечі опудало й пішов його ховати. Малий хитрун засунув оленя в густий чагарник зі східного боку табору, він оббіг кругом і з’явився із заходу з криком: — Готово! Хлопці шукали довго і марно. — Що ж тепер робити? Як рахувати очки? — запитав Дятел. — Раз оленя не знайдено, тому, хто його ховав, присуджується двадцять п’ять очок, — відповів винахідник гри, і знову Гай був попереду. — Це найцікавіша гра з-поміж усіх, в які мені доводилось грати! — захоплено вигукнув переможець. — Мені здається, Бобре, олень обов’язково має залишати сліди — зауважив Сем. — Правильно, — погодився Ян. — Може він тягтиме за собою дрючок? — На снігу це було б легко, а так… — А давай нарвемо папірців, і олень залишатиме паперовий слід. — Давай! Вони побігли в табір і порвали весь папір, що трапився під руку, на дрібні клаптики й поклали в спеціальний «мішок слідів». А що минулого разу ніхто не знайшов оленя, то Гай мав право знову його ховати. Гай дуже заплутував сліди і так старанно заховав оленя, що хлопці побачили «тварину» лише за п’ятнадцять кроків. Сему було зараховано десять очок за знахідку. Він вистрілив і схибив. Ян підступив на п’ять кроків, але надто поквапився і теж дав маху. Гай пустив стрілу і з відстані п’ять кроків, ясна річ, поцілив оленеві в серце. Від таких блискавичних перемог у Гілки запаморочилась голова, він усе дужче вихвалявся своїми досягненнями, і два інших Вожді вирішили встановити нове правило: не підступати до цілі ближче ніж на п’ятнадцять кроків. Гра дедалі більше захоплювала хлопців і вже нагадувала справжнє полювання. Вожді зрозуміли, що можуть іти по слідах або очима розшукувати свою дичину, але найкраще поєднувати те й друге. Ян частіше натрапляв на слід, а Сем помічав здобич при візуальному огляді місцевості. Проте найбільший успіх випадав на долю Гая. Його маленькі поросячі очиці схоплювали все, і він нарешті знайшов царину, в якій міг перевершити інших. Хлопцям навіть здалося, що малий і справді мав хист до мисливства. Часто Гай дуже оригінально ховав дичину. Раз він провів слід до греблі, потім на протилежний берег і там поставив оленя на відкритому місці так, що його було видно здалеку. Треба було або стріляти через греблю, або йти в обхід по п’ять кроків, або забрідати глибоко в воду. І цього разу переміг Гай. По ходу гри придумали ще одне правило: не ховати оленя в чагарнику та між камінням, бо стріли губляться в заростях. Хлопчаки так захопилися, що й не помітили, як ускладнили гру. Повсюди лежали паперові сліди, й тепер неможливо було визначити, які з них старі, а які свіжі. Та Ян знайшов вихід із непростої ситуації. Він запропонував використовувати кольоровий папір. Якийсь час це працювало, але запаси паперу зрештою вичерпались. У лісі тепер аж в очах рябіло від папірців. Гра добігала кінця. І саме в цей час хлопців навідав Калеб. Він завжди наче випадково до них заскакував. І хлопці завжди були раді його бачити — старий мисливець давав їм багато корисних порад. — О, то у вас є дичина, — промовив Калеб, киваючи в бік опудала, що стояло на відстані сорока ярдів. — І справді скидається на живого. Молодці! Просто молодці! Його дуже потішили розповіді хлопчаків про полювання на оленя. Його цікавість помітно посилилась, коли він почув, що не Сем Рафтен виявився найбільш вправним стрільцем і мисливцем. 
— Гаю Бернс, то ти молодчага! Не раз мені доводилось полювати на оленів із твоїм батьком біля річки. Коли старий довідався про труднощі у визначенні слідів, кілька хвилин він мовчки попихкував люлькою, а потім сказав: — Яне, а чом би вам з Гаєм не роздобути мішок пшениці або кукурудзи? Зерно дасть кращий слід, ніж папір. До того ж ви розкидаєте слід сьогодні, а взавтра його підберуть птахи та білки. — Класно! — вигукнув Сем, хоч зверталися зовсім не до нього, та це його не бентежило. І вже через десять хвилин він здійснив новий «напад на білих», тобто збігав у батькову комору і за півгодини повернувся з кукурудзою. — А давайте я буду оленем! — запропонував Калеб. — Дайте мені п’ять хвилин, а тоді біжіть за мною щодуху. Я покажу вам, що виробляє справжній олень. Він взяв опудало й зник у лісі. За п’ять хвилин, тільки-но хлопці пустились на пошуки здобичі, Калеб повертався їм назустріч. Троє Вождів просувались по кукурудзяних слідах. Зерна були розкидані рідко, футів за десять одне від одного, та юні мисливці вже мали досвід і швидко орієнтувалися на місцевості. 
Спочатку слід ішов майже прямо, потім він робив коло й ніби перетинався (А). Хлопці й справді думали, що це так, і міркували, куди б міг подітися олень, якби він був живим, та Калеб попередив: — Слід не перетинається. Що це могло означати? Сем звернув увагу на те, що слід у цьому місці дуже широкий, наче роздвоєний. — Зрозуміло! — вигукнув Гай. — Олень повернув назад. Калеб мовчав. Ян пильніше придивився до сліду і знайшов те місце, де він розгалужувався. Гай, визначивши загальний напрямок, зовсім уже не дивився під ноги й посунув уперед (у напрямку В). Сем слідом. Обачливий Гай, аби часом не збитися, щоразу озирався на Яна. Вони подолали ще трохи шляху, коли Ян натрапив на нове відхилення сліду. Тепер він завертав назад від В. Глянувши в тому напрямку, Ян побачив у точці С оленя, який лежав на боці в траві. Ян переможно заверещав: — Олень! Коли інші мисливці підбігли до Яна, то їм залишалось тільки стати свідками, як його стріла пробила серце оленя. 
VI. Військова шапка, тіпі та подвиги
За сорок кроків і так влучно! В індіанців це було б гранд ку, — сказав Калеб, і його обличчя засяяло, як того дня, коли він добув тертям вогонь. — А що таке гранд ку? — запитав Маленький Бобер. — Це великий подвиг. Індіанці подвиг називають ку, а великий подвиг — гранд ку. Звучить ніби по-французьки і, можливо, навіть запозичене у французів. Кожен індіанець вів облік своїм ку. За кожний ку він мав право увіткнути орлине перо в свою шапку. За вияв особливої мужності додавалося перо з червоним пучечком волосся на вістрі. — А що ви скажете про наші головні убори? — поцікавився Ян. — Хм. Скажу, що напевне ви ніколи не бачили справжніх головних уборів індіанців, бо вони виглядають зовсім не так. Пера повинні бути білими, з чорними вістрями, а прикріплюють їх не наглухо, а вільно, на м’якій шкіряній шапочці. У кожному пері зроблена ремінна петелька, що прив’язується до стрижня. Через цю петельку протягується стрічка, яка тримає перо на шапці. Всі пера прошиваються посередині тоненьким шнурочком, що скріплює їх між собою. На перах є позначки, з яких можна дізнатись, за що саме відзначився індіанець. 
— От би пожити серед справжніх індіанців! — вигукнув Ян і глибоко зітхнув. — Ця пристрасть швидко минає. Я вже це пережив, — відповів Калеб. — Суцільні полювання та сутички, й дня спокою немає, шлунок весь час порожній — собаче життя. — А мені лише б подивитись, як нагороджують перами, — вставив Сем. — Тут у нас є герой, якому вже давно світить нагорода за вміння красти курчат, — і він перевів погляд на Гая. — Калебе, а скажи-но, будь ласка, — сказав Гай (він ніколи б земляка не назвав містером), — індіанці давали пера за полювання на оленя? Мені б рушницю — і всі пера були б мої! — Хіба ти не чув? Я ж казав, що постріл Яна зарахувався б як гранд ку. — Теж мені постріл! Та я його миттю переплюну! Ян випадково влучив. В індіанців усі пера були б моїми. — Що ж, подивимось, що ти за один… — почав був найстарший Вождь, але Маленький Бобер перебив його. — Хлопці, — сказав він, — а давайте гратися в індіанців по-справжньому. Нехай містер Кларк покаже нам, як робляться індіанські шапки, і тоді кожен одягне тільки пера за свої подвиги. — За скальпування білих та конокрадство? — Та ні! За біг, полювання на оленя, плавання, стрільбу з лука… — Іде! Калеб показав їм, як робиться індіанський головний убір. Він використав для основи денце старого повстяного капелюха (на превелике незадоволення Яна). Білі гусячі пера, акуратно підстрижені й пофарбовані на вістрях у чорне, пішли замість орлиних. Тепер справа дійшла до обговорення подвигів, за які слід нагороджувати. Кожен на це мав свою власну думку. — Якщо Гілка нарве в саду вишень і його не помітить Keн, я дам йому перо з червоним волосяним пучком, — сказав Сем. — Ой, а ти нізащо не поцупиш курчати з нашого курника, бо наш собака тебе просто зжере! — відрубав Гай. — Дуже треба мені красти твоїх курчат! Я не дикун, я — шляхетний червоношкірий. Головний Вождь! І не забудь, що я обіцяв зняти з тебе скальп, яким потім поділюсь з Яном. І Дятел голосно загарчав на Гая, розмахуючи руками — Гілка боязко відступив. Ян випадково оглянувся на Калеба. Той про щось напружено думав. — Ходімо в тіпі, — запропонував Ян. — Тут дуже пече, містере Кларк. — Гм! В тіпі хіба що затінок, а пече там так само, як і надворі, — відповів старий мисливець. — Підкотіть брезент з того краю — піде свіже повітря. — Хіба справжні індіанці так роблять? — Звісно, роблять. Вони крутять і вивертають свої тіпі на всі лади. В тіпі можна жити в сорокаградусний мороз чи в п’ятдесятиградусну спеку і чудово почуватись. У спеку високо підгортають заслону. Індіанці добре почуваються в тіпі, бо навчились точно прогнозувати погоду. Не раз я прокидався у преріях серед задушливої ночі від монотонних стуків. Я ніяк не міг збагнути, для чого всі скво працюють поночі. А то вони швидко опускали заслони, глибоко вбивали кілки, і за якихось півгодини здіймалась буря. І досі не второпаю, за якими ознаками вони передбачали негоду. Одна стара скво запевняла мене, то її попереджає койот. Може, і справді перед негодою койоти виють. А друга переконувала, що певні квіти перед нічною грозою якось по-особливому схиляють голівки. Третя казала, що погано спить перед бурею. Не відкидаю, що в усьому цьому є якась правда. Індіанці дуже спостережливі. 
— І що, вони ніколи не помиляються? — запитав Маленький Бобер. — Помиляються, але не так часто, як білі. За вказівками Калеба хлопці підкотили заслону з навітряного боку низько, а з тіньового — вище. Й одразу ж у тіпі стало прохолодно. — Щоб визначити напрям вітру в безвітряну погоду, послиньте палець і підніміть угору. З боку вітру одразу відчувається холодок. Це допомагає правильно виставити димові клапани. — Розкажіть нам ще про військові головні убори, — попросив Ян. — За які ще подвиги можна заслужити пера? — Бігайте, плавайте, стріляйте з лука. Влучити стрілою за двісті кроків — це все одно, що вбити бізона. Такий стрілець має отримати вищу винагороду. 
— Гранд ку? — Авжеж, гранд ку! Влучити за п’ятдесят кроків — значить забити оленя, і це буде ку, — вів далі Калеб. — Якщо ви з першого пострілу попадете своєму оленю в серце за п’ятдесят кроків — це буде великий подвиг. Ну а того, хто влучить у серце за сімдесят п’ять кроків, незалежно з якого пострілу, можна назвати першокласним стрільцем. Якщо ж ви за сорок кроків поцілите в дев’ятидюймове вічко дві стріли з кожних трьох, то не ославитеся перед індіанцями, хоча ті стріляють по живих мішенях, а не по іграшкових. Я бачив, як мідно-червоні малюки влучали в метеликів. Іноді індіанці влаштовують змагання і дивляться, в кого одночасно буде більше стріл у повітрі. П’ять стріл у повітрі вже добре. Це означає, що мисливець швидко й далеко стріляє. Тільки раз у житті мені пощастило побачити, як один воїн пустив у повітря одразу вісім стріл — це вважалось великим чаклунством. Але мати в повітрі сім стріл теж дуже почесно. — А що нам ще підійде, крім стрільби? Як ви гадаєте? 
— Я гадаю, — втрутився в розмову Сем, — що можна позмагатися в добуванні вогню тертям. Цього Гай точно не вміє. Хто добуде вогонь — одержує перо, хто добуде його за одну хвилину — одержує особливе перо. Ми з Яном змагатимемось, а Гай буде осторонь рюмсати. 
— Зате я краще полюю на оленя. Тут я вас обох за пояс заткну! — Гілко, краще помовч, бо нас вже верне від твого патякання про полювання на оленя. Про цю гру ми забули назавжди. І Сем запитав, звертаючись, очевидно, до Калеба: — Ви знаєте які-небудь індіанські ігри? — Калеб промовчав, удавши, що не почув запитання. Тоді спитав Ян: — Містере Кларк, а як індіанці бавляться? — Я можу показати вам дві індіанські гри. Вони допоможуть перевірити ваш зір. — Все. Вам кінець! І тут я вас переможу! — вигукнув Гай. — Адже я побачив оленя раніше, ніж Ян міг… — Замовкни! — гримнув на нього Ян. Характерний звук примусив Гілку обернутись. За спиною в нього Сем гострив великого ножа. — Час настав, — зловісно промовив Дятел ніби сам до себе. — Відчепись од мене! — жалібно пропищав Гай. Його лякав такий вигляд Дятла. Гай зиркнув на Яна і, помітивши в нього ледь вловиму посмішку, трохи заспокоївся, але знову злякався, коли подивився в дико розмальоване й застигле обличчя Дятла. — Чому ти не гостриш ножа, Маленький Бобре? Хіба ти не прагнеш своєї частки? — процідив крізь зуби Головний Вождь. — Я пропоную поки що залишити йому скальп, а коли він знову почне вихвалятись — оббілуємо його до кісток, — відповів Ян. — То розкажіть же нам про індіанську гру, містере Кларк. — На землі або на шкурах вони малюють два квадрати. Кожен квадрат ділять на двадцять п’ять клітинок. Один гравець бере десять фішок: п’ять горіхів і п’ять крем’яшків — і розкладає їх по клітинках як йому заманеться. Ніхто не повинен дивитися, доки все не буде готово. Потім він обертається й дивиться, поки інші співають коротеньку пісеньку. Після цього перший квадрат накривають, а другий гравець мусить по пам’яті розкласти свої фішки по клітинках точнісінько так, як і на першому квадраті. За кожну правильно покладену фішку йому зараховується очко, за кожну помилку — очко знімається. 
— Ну точно, я… — відкрив було рота Гай, але Сем ухопив його за чуприну. — Не чіпай мене! Це правда! Я кажу правду, а не вихваляюсь! — Якщо я здеру з тебе скальп, ти застудишся й помреш. Тобі це відомо? — просичав Сем. — А є ще друга гра. — провадив Калеб. — Індіанці вирізують два шестидюймові квадрати з білого дерева або картону і малюють на кожному кролика. Потім на один з них прикріплюють шість чорних кружечків по півдюйма у поперечнику. Квадрат відносять на сто кроків. Гравець бере порожній квадрат і наближається до першого квадрата доти, доки не зуміє прикріпити кружечки у тих самих місцях. Якщо він побачить їх за сімдесят п’ять кроків — він молодець, якщо за шістдесят — теж непогано, але менше п’ятдесяти — це вже не годиться. Я часто бачив, як індіанські хлопці захоплювались цією грою. Іноді вони задля жарту клали по два кружечки разом або якийсь знімали зовсім — непогана перевірка очей. 
— Та Боже ж ти мій… — почав знову Гілка, але Сем обірвав його грізним і диким гарчанням — подіяло. — Індіанці і в інший спосіб визначали гостроту очей. Старий Вождь показував молодим воїнам сузір’я з дуже маленьких зірок, яке в індіанців називається Гроно. Він питав, скільки у гроні ягід. Одні бачили п’ять, інші — шість, а деякі навіть сім. Хто побачить сім — у того добрі очі. Зараз ви не знайдете Плеяд: їх видно лише в зимові ночі. А от Велику Ведмедицю можна спостерігати протягом року — її легко знайти від Полярної зірки. Велику Ведмедицю індіанці називають Горбатою спиною. Я чув, як їхні діди питали хлопців: «Бачите ви стару скво (це друга зірка від краю, якраз на горбу) з дитиною на спині? Бачите ви її дитину?» Коли мої очі були молодшими, я теж міг розглядіти маленьку зірочку, що пригорнулась до великої. Це ознака дуже гострого зору. — А… — тільки встиг мовити Гай, та Сем своїм гарчанням швидко втихомирив його. Калеб підвівся і вийшов з тіпі. Ян розібрав бурмотіння старого: — От малий паршивець. Смішить — стриматись не можна… 
Він одійшов трохи в ліс і раптом гукнув: — Яне! Гаю! Мерщій сюди! Всі троє вискочили з тіпі. — Ми говорили про гостроту очей. Хто скаже, що там бігає? Крізь листя видно було Бернсову конюшину. — Наче ведмежа… — Бабак! Наш бабак! Це він поламав татову косарку! Де моя кістяна стріла? — заверещав Гай і метнувся по зброю. Хлопці обережно почали підкрадатись до конюшини, але старий бабак нашорошився. Незграбна тваринка і справді скидалася на ведмежа. Спина й голова бабака були геть сиві, а грудка коричнева. — Тато каже, що бабак посивів за свої страшні гріхи. Злодій він, хочу вам сказати — ще той! Зараз я його… — Стій! Шикуйсь! — скомандував Сем, бачачи, що Гай уже збирається стріляти. Вони вишикувалися в ряд і на бабака градом посипалися стріли. Майже всі вони падали далеко за його спиною. Він шуснув у нору, щоб підготуватись до нових вилазок проти людини з косаркою. 
VII. Життя у таборі
— Як спалося, Семе? — І очей не склепив. — Еге ж. Я цілісіньку ніч ловив дрижаки. Витяг запасну ковдру, але й це не допомогло. — Може, вночі випав малярійний туман або щось на зразок того? — А ти спав, Гілко? — Без задніх ніг! — Туману не відчував? — Ні! Наступної ночі було ще гірше. Гай посопував собі уві сні, а Сем із Яном ніяк не могли вгрітися, аж підскакували на ліжку від холоду. На світанку Сем скочив з ліжка. — Все, з мене досить! Гра грою, та краще перебратись додому, аніж отак ночі проводити. Ян не опирався, але настрій в нього помітно підупав. Яну теж вже набридли холодні безсонні ночі, та й з лісу він також іти не хотів. Вдень було досить тепло, однак хлопці вже з острахом думали про ніч. — Ніяк не збагну, в чому заковика, — чухав потилицю Маленький Бобер. — Дивний стан: кидає то в жар, то в холод… Чи то ми отруїлись болотяною водою, чи Гай нам шлунки зіпсував своїм варивом? — А, може, ми занедужали на цингу через надмірне вживання м’яса? Що на це скаже Калеб? Якби Калеб не провідав їх по обіді, вони б самі подалися до нього. Старий мовчки вислухав розповідь Яна, а потім запитав: — Ви хоч раз просушували свої постелі? — Ні. Калеб зайшов у тіпі, обмацав ліжко й пробурчав: — Гм! Ясна річ — мокрі. Щоночі пітніють, і дивуються, чому спати не можуть. І де ваші очі? Мати щодня провітрює ваші постелі! Кожна індіанська скво знає, що треба стерегтися вогкості й не рідше ніж через день виносить постіль на сонце години на три або просушує її біля вогнища. Просушіть гарненько простирадла — і міцно спатимете. Хлопці послухались поради Калеба і, справді, наступної ночі спали міцним солодким сном. 
Незабаром їм довелось іще дещо дізнатись про лісове життя. Хлопці весь час страшенно потерпали від москітів. Увечері комахи заганяли хлопців у тіпі, але вони незабаром навчилися викурювати комах, підкидаючи у вогонь свіжої трави. У сутінках вони розкладали багаття, клали траву, щільно причиняли двері, а самі вечеряли на дворі біля вогнища, де готувалася їжа. Після вечері Вожді з осторогою заходили в тіпі. Трава на цей час прогорала, вогонь пригасав, угорі стояла густа хмара диму, але нижче повітря було чисте й свіже. Вони змітали з одягу москітів, шмигали в намет і ретельно затуляли кожну шпаринку. В тіпі не лишалося жодного живого москіта, а дим, що стояв під клапанами, не пускав усередину нових, і хлопці могли спати спокійно. Ось у такий спосіб вони спекались найбільшого клопоту боліт і лісів. Але вдень приходила нова біда — сині мухи. Їх з’являлось дедалі більше, вони клали цілі купи яєчок на все, що мало запах м’яса або гнилля. Вони дзижчали над столом і падали в тарілки зі стравою. Мертві мухи псували всю їжу. Калеб помітив цю напасть і одного разу сказав: — Це ваша провина. Живете, як свині. І справді, кроків на п’ятдесят довкола тіпі вся земля була захаращена папірцями, бляшанками, рештками їжі. Під дверима назбиралася величезна купа картопляного лушпиння, кісток, риб’ячих голів та луски. Увесь день тут живилися мухи. Під вечір варту приймали москіти. — А як із цієї ситуації виходять індіанці? — запитав Маленький Бобер. — Як нам здихатися цієї напасті? — Звісно, можна перенести бівуак. Але краще прибрати сміття. Іншого підходящого місця для табору не знайшлося, і тоді Ян вигукнув із запалом: — Пропоную все прибрати і більше не смітити. Викопаємо яму і звалимо в неї все, чого не можна спалити, — і Ян хвацько взявся до роботи: ухопив лопату — й давай копати яму в кущах. Сем із Гаєм теж кинулись до роботи: позбирали все сміття і звалили його в яму. А як черга дійшла до кісток, лушпиння та шматків хліба, Ян сказав: — Дивитись боляче, як ви хліб закопуєте. В лісі є безліч живих істот, які ним поживляться. Калеб, який сидів на колоді і курив люльку, зауважив: — Справжні індіанці щодня недоїдки відносять на узвишшя, так званий Вакан. Роблять вони це, щоб догодити добрим духам. Їжу поїдають птахи та білки, на втіху індіанцям, адже інколи вона вся зникає. Якщо ж їм пояснити, що їжу забирають не духи, а птахи, вони вам скажуть: «Без дозволу духів птахи її не візьмуть», або «Птахи відносять її духам». Тож Велика рада і собі давай шукати скелю Вакан. На узліссі хлопці побачили підходящий горб і з цього дня по черзі відносили на нього всі недоїдки. Незабаром вони помітили, що птахи з радістю прилітають частуватися на їхній Вакан, а постійний слід від струмка свідчив, що чотириногі теж не гребують щедротами добрих духів. Дуже скоро від синіх мух лишилась тільки згадка. Хлопці ж затямили раз і назавжди, що захаращувати брудом табір — значить шкодити самим собі. Якось Калеб сказав: — Яне, не можна пити річкову воду. Вона зараз стояча, спека, тож скоро вода цвістиме. — А що ж нам пити? — запитав Сем. — Що ж нам робити, містере Кларк? — поквапився й собі сказати Ян, знаючи, що старий не стане розмовляти з Рафтеном. — Викопайте колодязь. — Тю! Зараз у нас канікули, — знову не стерпів Сем. — А ви викопайте індіанський колодязь, — уточнив Калеб. — На це піде не більше як півгодини. Давайте, покажу, — і він узяв лопату, знайшов сухе місце футів за двадцять від греблі, викопав яму приблизно у два квадратних фути. На глибині трьох футів вода вже почала помітно просочуватись. На четвертому футі довелось припинити роботу через бурхливий приплив. Тоді Калеб узяв відро й вичерпав каламутну, глинисту рідину аж до дна. Коли яма наповнилась, знову вичерпав до кінця. Нарешті, після третього разу потекла холодна, приємна на смак і чиста, мов кришталь, вода. — Це вода з вашого потічка, — пояснив Калеб, — але вона профільтрувалась через двадцятифутовий шар землі та піску. Так добувають холодну чисту воду з найбруднішого болота. Це і є індіанський колодязь! 
VIII. Індіанський барабан
— Справжній індіанець зробив би з цього барабан, — сказав Калеб Яну, коли вони підійшли до великої липи, що впала під час грози. Вся серцевина дерева згнила, залишилась сама кора. — А як індіанці роблять барабан? — Давай сюди сокиру. Ян збігав за сокирою. Калеб відрубав прямий і без тріщин шматок стовбура і вони віднесли його на бівуак. — Тепер для барабана потрібна ще шкура. — Яка? — Коняча, собача, волова, теляча, — байдуже, аби міцна. — У нас в коморі висить теляча шкура, а ще одна лежить у сараї, тільки її погризли пацюки, — сказав Гай. — Вони мої, бо я сам забивав телят. Тато віддає мені шкури за те, що я їх забиваю, а потім білую. О, якби ви тільки бачили, як я це роблю!.. — і Гай знов почав було вихвалятися, але Сем боляче смикнув Гілку за жовтий віхтик на голові. Гілка гепнувся долі й заскиглив: — Чого причепився? — Ну годі, Семе, облиш його, — заступився за Гая Маленький Бобер. А потім, звертаючись до Третього Вождя, додав: 
— Нічого, Гаю, не ображайся. У полюванні на оленя ти найкращий — це всі знають. — Так отож! А він заздрить. Я бачу в п’ять разів далі за нього, — відповів Гай ображеним голосом. — Так, Гілко, біжи хутчіш за шкурами, якщо хочеш мати барабан для військового танцю. Тут лише ти один майстер по шкурах. І Гай щодуху побіг додому. Тим часом Калеб обробляв колоду. Він акуратно зняв кору, а потім вичистив усередині. Після цього старий мисливець поставив обрубок на землю, розпалив у ньому вогонь і повертав та піднімав його, стесував обвуглені місця, підстругував, аж поки стінки зробилися гладенькими зовні й усередині. Друзям раптом здалося, що вони чують крики Гілки, та час минав, а Гілка не повертався. Минуло кілька годин — Гай так і не з’явився. Нарешті Калеб сказав: — Ну от, тепер і шкуру можна напинати. — Здається мені, що Гілка потрапив до рук старого Бернса і тепер стоїть наш Гай раком, сапає город. Мабуть, це він так верещав, коли куштував березової каші, — підсумував Сем. «Старий Бернс», худий, згорблений чоловічок, мав дуже погану вдачу. Йому було всього лиш тридцять п’ять років, але в Сенгері кожен одружений називався «старим». А от якщо якийсь, скажімо, Том Нолан у вісімдесят років залишався без пари, сенгерці його звали «парубком». Та варто було цьому ж Томові одружитись у двадцять років, як він одразу став би «старим Ноланом». 
Бернси народили купу дітей, але кілька з них померли. Живими лишилися старший Гай — материн пестунчик — і четверо дівчаток від одного до чотирьох років. Мати була огрядною, але вродливою і життєрадісною жінкою. Вона весь час воювала зі своїм чоловіком, бо вважала його запеклим ворогом дітей. Джим Бернс намагався привчати хлопця до праці, а Гай лише мріяв про безтурботне життя. Мати при цьому всіляко потурала синові. В її очах синочок був святим: все, що він робив, здавалось їй правильним. Опецькувата мармизка Гая, всіяна ластовинням, для матері була найгарнішою у світі. Вона бачила в синочку тільки позитивне. Бернс також любив Гая, але поводився з ним дуже нерівно: іноді він просто ні за що міг віддубасити його, іншим же разом сміявся навіть із досить серйозної провини. Хлопець не знав, чого чекати від батька, а тому завжди намагався уникати зустрічі з ним. Бернсу не подобалось, що син його бігає в табір. І справа була не в тому, що він перебував на землі «старого Рафтена», просто син таким чином ухилявся від роботи. Місіс Бернс щоразу заступалась за сина. Крок за кроком вона перемагала, мов той досвідчений рибалка, якому на гачок вдалося підчепити велику рибину. Завдяки її вдалій «риболовлі» Гай приєднався до індіанців. Мати аж мліла від щастя, коли син хвастав, як перемагає своїх старших товаришів. Та нині Гаю не пощастило. Татко таки підловив його, коли малий ішов з лісу, і жорстоко відшмагав. Ось тоді-то до бівуаку й долинули репетування Гая. — Ах ти ж гультіпако! Я тобі дам тікати з дому! Усі двері настіж! Ану негайно ставай до роботи! І Гай був змушений взятись за ганебну, «зовсім не індіанську» роботу на городі. Не минуло й п’яти хвилин, як він почув материн голос: — Гаю, сину мій! Син слухняно кинув сапу і поплентався до кухні. — Ти куди? — гримнув батько. — Я що тобі наказав робити? — Та ж мама гукає! — Ану мерщій до роботи, кажу! Я тобі зараз піду до мами! Але Гай удав, що не чув останніх батькових слів. Він був переконаний, що батько вже тільки кричатиме, але бити не стане. Незабаром Вождеві Гілці вже геть не боліло, бо мамуся зі своїх ніжних рук нагодувала дитину величезною скибкою хліба, щедро намащеною варенням. — Моє любе дитяточко! Аж живіт до ребер присох — таке голодне, а татко ще й скривдив моє чадо. Ну їж, не плач, — сказала мати, бо Гай, щойно згадав образи, раптом знову почав було схлипувати. Потім вона прошепотіла йому на вухо: — По обіді татко їде в місто. Щойно він зникне за ворітьми — ти втечеш. Ось тільки попрацюй старанно, щоб татко бачив, тоді він не сердитиметься, коли ти додому пізно прийдеш. Та диви не забудь підперти хвіртку, бо як свиня опиниться в Рафтеновому лісі — батько тобі всі ребра перелічить! Гай прийшов на бівуак пізно. І щойно він вискочив з дому, його мати, й без того обтяжена безліччю хатніх турбот, кинула все і сама підгорнула кілька рядів капусти, щоб «татко» побачив, як старанно попрацював його син. Телячі шкури виявились твердими й неочищеними. Калеб замочив шкури в калюжі й сказав: — Щоб їх привести до ладу, потрібно не менше двох-трьох днів. Через три дні Калеб витяг шкури. Якщо раніше вони були тонкі, цупкі, жовтуваті й навіть прозорі, тепер зробилися товстіші, молочно-білі та м’які як шовк. Вони легко зчистилися. Незабаром обидві шкури визнали цілком придатними для барабана. Калеб ретельно вимив їх у теплій воді з милом, щоби видалити рештки жиру, а потім обскріб з обох боків тупим ножем. Після цього він натягнув один край більшої шкури й почав обрізати навколо неї тонку смужку. Ця смужка мала піти на ремінь завдовжки близько шістдесяти футів. Із залишку шкури Калеб вирізав круглий шматок. Ще один такий самий шматок вийшов у нього з другої шкури. Склавши обидві заготовки докупи, Калеб вістрям ножа попроколював у них дірочки на відстані дюйма від краю і два дюйми одна від одної. Потім він розстелив один круг на землі, поставив на нього дерев’яну частину барабана, а зверху накрив її другим кругом. Обидві шкури він зашнурував довгим ременем, протягуючи його з першої дірочки вгорі в другу дірочку внизу, потім у третю вгорі, в четверту внизу і так далі аж до кінця. Після цього він повторив усе заново, тільки в зворотному порядку. Вся шнурівка перехрещувалась. Спочатку ремінь просилювався вільно, але потім Калеб стягнув його міцніше, від чого покришки напнулися і щільно облягли краї барабана. Гай одразу ж ухопив готовий інструмент. — Шкури мої, тож і барабан мій! — заявив він. Калеб хитро підморгнув, вистругав паличку для барабана й обмотав її на кінці клаптиком полотна: — Дерево додається. Гай спробував грати, але барабан йому не сподобався, бо він видавав глухий звук. — Повісь його в затінку. Шкура має висохнути, — порадив Калеб. Барабан собі сохнув і, мабуть, добряче натягувався, бо час від часу він тихо потріскував і якось дивно гудів. Коли ж він остаточно висох, шкура на ньому зробилась напівпрозорою, а звук тепер міг зворушити серце кожного червоношкірого. 
Дата добавления: 2015-11-05; просмотров: 15 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |