Багатьом сусідам перепало на горіхи від Рафтена за жорстоке поводження з кіньми, але якось він наскочив на справжнього геркулеса, який добряче нам’яв йому боки. Та цей урок Рафтен не засвоїв і, як і раніше, кулаками боронив «бідолашну скотинку». Усі сусідські хлопчаки мали прибутки від продажу телячих шкур. На молоко був попит, а телята цінились дуже дешево, і тому їх забивали ще молочними. До того ж робили це самі хлопчаки, адже мали за це шкури. За кожну сиру шкуру на шкіряному заводі вони отримували п’ятдесят центів, а за висушену — двадцять п’ять. І тільки Рафтен забороняв своєму синові забивати телят. — Це безневинна істота, і я не дозволю, аби мій син позбавляв її життя. Сем за це мовчки дувся на батька, адже в нього через це не було своїх грошей. Місіс Рафтен була чудовою жінкою, гарною господинею і дуже любила свій дім. Одне лише її завжди бентежило: Вільям часом був надміру суворий до дітей. У Рафтенів колись була велика сім’я, але залишились тільки п’ятнадцятирічний Сем та трирічна Мінні — інші діти померли. Обов’язки Яна були одразу чітко визначені. Під його опікою мали бути птахи, свині й корови. А ще він мусив допомагати Сему. Роботи було багато. Рафтен вимагав виконувати її швидко і сумлінно. Та після цього хлопці були вільні. Рафтен суворо контролював їх лише під час роботи, зате своїм вільним час вони могли скористатися як заманеться. Ян побоювався грубого Рафтена. Цей чоловік зазвичай мовчав, доки не складав остаточної думки про щось чи когось. Зате тоді відверто говорив усе, що думав. Ян і досі не знав, чи задоволений господар його роботою, тому був стриманим із ним. II. Сем
Сем Рафтен говорив дуже повільно, розтягуючи слова, а тому й складалося хибне враження щодо його розумових здібностей. Після того як містер Рафтен нашвидку показав Яну свій будинок, Сем розпочав більш докладну екскурсію. — Оце-е-е віта-а-а-льня, — сказав він, зайшовши у якусь кімнату й навпомацки розшукуючи наглухо зачинене віконницями вікно. Вітальня в Сенгері — приміщення особливого призначення. Її відчиняють лише тоді, коли в гості завітає приходський священик. Так само було й у Рафтенів. У вітальні стояли такі меблі: шість фарбованих стільців (по п’ятдесят центів за штуку), два крісла-гойдалки (один долар сорок дев’ять центів), мелодіон[3] (тридцять два бушелі пшениці — спочатку комісійники запросили сорок), шафа з ящика до мелодіона, один благенький домотканий килим та круглий лакований (!) стіл (дев’ять доларів готівкою, за каталогом — одинадцять доларів). На круглому столі лежав альбом з пейзажами, Біблія та ще кілька товстезних книжок для гостей. Щотижня з них змітали пилюку, але ніколи не рушали їх з місця, і через кілька років виявилось, що вони намертво приклеїлись до лакованого столу. На одній стіні в саморобних рамочках висіли дощечки з іменами померлих членів родини — традиція вшанування покійників у Сенгері. Після поховання в рамку вставляли чорну іменну дощечку. На ній писався вислів із Біблії, підхожий, на думку родичів, померлому. В кімнаті пахло, як у монастирі, адже вона ніколи не провітрювалася, за винятком недільних днів та під час відвідин священика. Обидва віконця завжди були наглухо зачинені зеленими віконницями й запнуті ситцевими фіранками. Це було щось зовсім відокремлене від решти будинку — ніби кімната з привидами, яку мусиш відвідувати раз на тиждень. Та в цій кімнаті знайшлась одна цікава річ, яка миттю зблизила хлопчиків, — колекція пташиних яєчок. Яєчка були складені під скло у стару коробку до краваток. Вони були без бирок і навіть не вичищені як слід — колекціонер на них і не поглянув би. Але в даному випадку вони зробили чудо, ніби два ньюйорківці, перевдягнені один китайцем, а другий негром, випадково зустрілися в Гренландії, й раптом один подав іншому знак таємного братства, до якого обидва належали. — Тобі це подобається? — спитав Ян з гарячою цікавістю, що зненацька прокинулась в ньому в цій досить непривітній «вітальні». — Ще б пак, — відповів Сем. — У мене б їх було ще більше, але тато говорить, що цього не слід робити, бо птахи корисні для ферми. — А ти знаєш, кому вони належать? — Аякже! Я знаю всіх птахів у нашому лісі! — відповів Сем. — І я хотів би знати. А можна буде тут дістати яєць, щоб повезти додому? — Ні. Тато сказав, що коли я більше не грабуватиму гнізд, він позичить мені свою індіанську рушницю, щоб постріляти кроликів. — Овва! У вас водяться кролики? — Купа! Минулої зими я підстрелив трьох. — Взи-и-и-мку, — розчаровано протягнув Ян, — я думав зараз. — Ну, і зараз можна спробувати, але шансів менше. От виберемо день, упораємося з роботою, і я вимолю в тата рушницю. «Упораємося з роботою» — це був улюблений вислів Рафтенів, коли вони хотіли відтягнути якийсь план на невизначений термін. Сем відчинив нижні дверцята шафи й витяг звідти кілька кремінних наконечників, старий бобровий зуб і погано набите чучело сови. Ян аж затремтів, побачивши такі багатства. — Оце так! — захоплено вигукнув Ян. Сем був дуже задоволений, що ці скарби справили на Яна таке враження. — Цю сову тато поцілив на стодолі,[4] а наймит набив чучело. Хлопчики швидко заприятелювали і весь день під час роботи вони ділились своїми потаємними думками. А після вечері Сем сказав: — Хочеш, я тобі щось покажу? Тільки про це нікому анічичирк, — заприсягнись! 
Ян, звісно, пообіцяв мовчати. — Ходімо до стодоли, — запропонував Сем. На півдороги він додав: — Я удам, ніби повертаюсь назад, а ти обійди кругом, і ми зустрінемось під яблунею. Коли вони зустрілись в саду, Сем примружив одне око й по-змовницькому прошепотів: — За мною. Він привів Яна у другий кінець саду до старої хати, в якій жили Рафтени, поки не справили цегляний будинок. Тепер вона слугувала за сарай. Сем приставив драбину до горища, а на горищі, в дальньому кутку під маленьким каламутним віконцем, він ще раз нагадав, що треба зберігати таємницю. Ян ще раз дав обіцянку, і незабаром Сем витяг із старого ящика лук, кілька стріл, іржавий дротяний капкан, старий кухонний ніж, рибальські гачки, кресало та кремінь, коробок сірників і брудні, жирні шматки чогось, що він назвав сушеним м’ясом. — Я завжди мріяв стати мисливцем, а тато хоче зробити з мене зубного лікаря. Тато каже, що на мисливстві грошей не заробиш. А йому лише раз довелось побувати в зубного лікаря, і він заплатив чотири долари, хоч той працював усього пару годин. От він і вирішив, щоб я також був зубним лікарем, а я мрію бути мисливцем. Якось тато відлупцював мене й Буда. Буд — це мій брат, він помер у минулому році. Якщо послухати маму, то він був просто ангелом, але я завжди вважав його негідником, а ще він був найгіршим учнем у школі. Так от, тато добряче всипав нам за те, що ми не нагодували свиней. Тоді Буд вирішив утекти. Спочатку і я хотів тікати з ним до індіанців. Власне, я думав тікати, коли батько здумає ще раз мене побити, та вирішив приєднатись до брата. Буд замислив прихопити із собою татову рушницю, та я протестував. Я скоро охолонув із утечею і почав його умовляти. «Знаєш, Буде, — сказав я, — на захід доведеться плентатись щонайменше місяць. А уяви, що нас не приймуть індіанці і… скальпують? Кепсько буде. Та й тато, погодься, за діло нам всипав. Ми справді морили свиней голодом, так що одна навіть здохла». Коротше, мені дуже хотілось стати мисливцем, але тікати з дому назовсім — цілковита дурниця. А минулої зими Буд помер. Бачив у нас на стіні надгробну дощечку? То спомин про нього. Мама гляне на неї і плаче. Тато обіцяє послати мене в коледж, щоб я вивчився на зубного лікаря або на адвоката. Адвокати також гроші гребуть лопатою — тато це напевне знає, бо судився. 
Ян теж вилив Сему душу. Він розповів йому про свою лісову хижу, про те, як будував її, як проводив у ній найщасливіші миті свого життя. І зараз він ще з більшим завзяттям збудував би нову. Ян розумів, що Сем майстерно володіє інструментами й тверезо мислить. Пригадуючи радісні дні у долині, Ян запропонував: — А давай зведемо хатину в лісі біля струмка? Твій тато не розсердиться? — Ні, не розсердиться, якщо це не заважатиме нашій роботі. III. Вігвам
І вже наступного дня хлопці вирішили взятися за справу. Після роботи вони подалися в ліс на пошуки місця для майбутнього табору. Неподалік ферми луг перерізав потічок, який із дзюркотом зникав у лісі. Береги, вкриті буйною травою, ховалися в густих кедрових заростях, де струмок поглинало болото. Тут важко було проходити, але Сем запевнив, що за кедровим гаєм є чудовий горбок. І справді, за сто ярдів підвищення ніби наскрізь проходило через ліс і вклинювалось у болото. Чудове місце для біваку[5] — високе, сухе, захищене пралісом. Ян був у захваті, і цей захват передався Семові — він вже було поривався будувати, та Ян сказав: — Семе, ми будемо індіанцями, а не білими мисливцями. Індіанці значно спритніші. — Дурниці, — відповів Сем. — Тато казав, що білий вправніший за індіанця. — Дурниці! — спалахнув Ян. — Білому мисливцю годі шукати слід ноги в мокасині на гранітній скелі. Білий мисливець не виживе у лісі, маючи лише ніж. Білий мисливець не вміє стріляти з лука і ловити звірів саморобним сільцем! Йому не під силу зладнати човника з березової кори. Трохи випустивши пару, Ян повів далі: — Семе, ми ж хочемо стати найкращими мисливцями? Тоді давай жити, як справжні індіанці, й робити все, як вони. Сем погодився «спробувати» — пропозиція була вельми заманливою. Тоді Ян нагадав: — Індіанці живуть у тіпі. Тож і нам слід поставити тіпі! — О, це було б чудово, — сказав Сем, який бачив на картинках житла індіанців. — А з чого ми його зробимо? — От слухай, — відповів Ян. — Індіанці з долин роблять тіпі зі шкур, а індіанці, що живуть у лісах, будують житла з березової кори — повчав Ян, задоволений тим, що настала його черга керувати. — Але ж тут не знайдеш ні шкур, ні березової кори навіть на тіпі для бурундука, щоб той гриз у ньому горішки. — А ми візьмемо кору в’яза. — Тоді інша справа. — відповів Сем. — Узимку ми зрубали багато в’язів, і тепер легко можна зняти з них кору. Але спершу розробімо план. Янові така пропозиція здалась дуже слушною — сам би він до цього не додумався, Сема ж було привчено працювати обдумано. Ян накреслив на гладенькому стовбурі контур індіанського тіпі, як він його пам’ятав. — Ось таке воно за формою. Жердини трохи висунуті, тут отвір для диму, внизу — двері… — Схоже на те, що ти його ніколи не бачив, — одразу в лоб видав Сем. — А втім, спробуємо. А який розмір? Вирішили, що цілком вистачить будівлі восьми футів заввишки і завширшки. За декілька хвилин Сем зрубав чотири десятифутові жердини, обтесав їх, а Ян переніс на галявину біля струмка. — А чим їх зв’язувати? — запитав Ян. — Мотузком, чим же ще! — Ні, мотузок не годиться, ми все маємо брати з лісу. — Придумав! — вигукнув Сем. — Коли тато городив тин навколо саду, то зв’язував кожну пару кілків угорі вербовою лозиною. — Як я міг забути! Точно! — зрадів Ян. І хлопці миттю взялись до роботи. Вони силкувались зв’язати докупи верхні кінці жердин гнучкими вербовими лозинами, та в них нічого не виходило — лозини розповзались, щойно їх відпускали. Слизькі прутики раз у раз зісковзували й падали на землю. Хлопці вже було зовсім втратили надію і думали поскріплювати бруси трав’яними джгутами, як раптом почули в себе за спинами чиєсь невдоволене фиркання. Вони обернулись і побачили Вільяма Рафтена, який стояв, заклавши руки за спину — в такій позі, ніби стежив за ними не одну годину. Хлопці сторопіли. Рафтен мав звичку з’являтись там, де щось затівалось і ця справа йому не подобалась, і ніщо не зупиняло його висловити своє невдоволення. От і зараз хлопці завмерли, затамувавши подих в очікуванні реакції Вільяма Рафтена. Звісно, коли б вони гаяли отак робочий час, він розгнівався б і відіслав їх додому, але ці години були відведені їм на розваги. Тому Рафтен лиш запитливо подивився на них і протяжно гукнув: — Агов, хлопці! (У Сема відлягло від серця: батько сказав би «харцизяки», якби сердився.) — Навіщо марнуєте час? (У Яна похололо в грудях.) Для чого робите дурну роботу, зв’язуючи лозою оцю штуковину? Все одно лоза не триматиме. Краще наробіть перевесел або візьміть уже мотузку в сараї. Хлопці зітхнули з полегшенням, але навіть дружнє звернення Рафтена могло обернутися добрячим прочуханом, тому Сем прикусив губу в очікуванні. Та Ян пояснив: — Правила забороняють користуватися тим, чого не мають індіанці або чого не можна знайти в лісі. — То он воно що! — сказав Вільям, ніби це його дуже здивувало. — Зрозуміло! Ходіть за мною! Він заглибився в ліс, щось розшукуючи, і нарешті зупинився перед низькорослим чагарником. — Що це, Яне? — Не знаю, сер. — Нумо, подивимось, чи стане тобі сил — зламай гілочку. Ян спробував. Серцевина ламалась без зусиль, зате кора здавалась міцнішою за шкіру, і в хлопця забракло сили, щоб відірвати навіть вузеньку смужку. — Це шкіряне дерево, — пояснив Рафтен. — Індіанці завжди ним користуються, і ми ним користувались, як оселилися тут. Оце так допомога замість прочухана! Все пояснювалось тим, що це був «час для забав». Рафтен пішов, але на прощання нагадав: — Через півтори години треба годувати свиней. — От бачиш, — сказав Сем, задоволено усміхаючись, коли Рафтен пішов, — батько зовсім не злий, коли зроблена робота. І як я сам не дотумкав про це дерево! Мені ж не раз розповідали, що коли не було мотузок, використовували це дерево. А індіанці зв’язували лозинами бранцям руки. Хлопці поздирали кілька смужок лика зі шкіряного дерева і міцно зв’язали вгорі чотири жердини. Потім поставили їх вертикально і розсунули внизу так, що вийшов каркас тіпі або, правильніше, вігвама, бо житло планувалося покрити корою. 
Потім вони вирізали з верби довгу гнучку лозину завтовшки в дюйм і, зігнувши її в обруч, прив’язали лозинами шкіряного дерева до кожної жердини на висоті чотирьох футів од землі. Вирубали ще чотири коротших жердини, вбили їх у землю, а верхні кінці прикріпили до вербового обруча. Каркас був готовий, залишалось тільки обкласти його корою. 
Хлопчики пішли туди, де лежали зрубані в’язи, і Сем знову показав, як вправно він володіє сокирою. Він прорубав кору одного із стовбурів поздовж, за допомогою кількох дерев’яних клинів краєчком сокири відділив усю кору, — сувій вісім футів завдовжки й фута чотири впоперек. Із трьох стовбурів вони здерли три чудових сувої кори, а з інших — по кілька шматків різного розміру. Великими смугами хлопчики покрили каркас тіпі. Щоправда, ці смуги були надто широкими для верхівки і в той же час не сходилися внизу. Дірки можна було б залатати меншими шматками, аби вдалося їх якось пришити. Сем запропонував просто прибити їх до жердин і не мучитись, та лише згадування про цвяхи викликало в Яна жах. — Які цвяхи в індіанців?! — То чим же вони користуються? — запитав Сем. — Ремінням і… дерев’яними коликами. — Але ж у нас жердини з твердого дерева, — заперечив практичний Сем. — Можна забити дубові кілочки в сосну, але в твердому дереві спершу треба просвердлити дірочки. Принести буравчик? — То ти б ще майстра привів! Це ж зовсім не по-індіанському. Давай гратися за правилами. Ми щось придумаємо. А давай прив’яжемо кору шкіряним деревом! Сем витесав гострий дубовий кілок, а Ян поробив ним дірочки в кожному шматку кори. Потім він позшивав шматки докупи і вирішив, що споруда чудово накрита. Та коли вони ввійшли досередини, то із сумом виявили безліч наскрізних щілин. Хлопці ніяк не могли позатикувати всі дірки, і тому нашвидку позатикали тільки найбільші з них. На наших «індіанців» чекала священна церемонія розпалення вогню у новому житлі. Вони назбирали купу сушняку, Ян приготував сірники. — Та ти що! — критично зауважив Сем. — Хіба це по-індіанському — розпалювати вогнище сірниками? — І правда, — зніяковів Ян. — Але в мене немає ні кременю, ні кресала, і я не знаю іншого способу добування вогню. Тому якщо ми хочемо мати вогонь, то мусимо запалити сірник. — А це вже ні! В нас буде вогонь! — упевнено сказав Сем. — Виймай свої сірники. Вігвам без вогнища — все одно що пташка без гнізда! Ян чиркнув сірником, але сірник погас. Тоді він чиркнув другим, третім… Сем зауважив: — Щось ти не дуже вправно розпалюєш багаття. Дай-но покажу. Зараз білий мисливець повчатиме індіанця, — додав він уїдливо. Сем наколов сокирою паличок із сухого соснового коріння, ножем настругав жменю стружок. 
— Точно! Я бачив на малюнку процес виготовлення цих паличок. Їх називають «молитовними», — сказав Ян. — Еге ж, ці молитовні палички добре спалахують, — відповів Сем. Він запалив сірника, й за мить посеред вігвама палахкотів яскравий вогонь. — Стара бабуся Невіль все знає про ліс, вона навчила мене цьому. — А хто ця бабуся Невіль? — Стара знахарка. Вона живе за вигином ріки. — А чи немає в неї, часом онуки Бідді? — запитав Ян, раптом пригадавши, що в них у домі була служниця родом із Сенгера. — Є! Звісно, є! Бідді п’є, мов риба, і весь час згадує, як жила в Боннертоні. З кожною поштою вона одержує листи, в яких її благають повернутися назад. — Як хороше! — сказав Ян, умощуючись на купі ялинового гілля у вігвамі. — І справді чудово, — відповів Сем, що сидів з протилежного боку. — Тільки чуєш, Яне, не підкладай більше хмизу. Тут дуже жарко, і, здається, щось не лади в нас із тягою. Може, забилась? Вогонь палахкотів, а у вігвамі диму більшало. Він пробивався крізь щілини в корі, густими клубами валив у двері й за кілька хвилин викурив із тіпі обох хлопчаків. Очі в них сльозилися, і вони похнюпили голови. — Може, — припустив Сем, — ми переплутали отвори? — Зробили б двері вгорі — дим тільки через них виходить. — В індіанців тяга добра, — заперечив Ян, — тож білий мисливець повинен знати, як це робиться. — А індіанець тим паче, — ущипнув його Сем. — Може, зачинити двері, й тоді дим підніметься вгору? Так і вчинили. Спершу дим і справді вийшов, та потім знову став збиватися внизу. — Наче виповзає крізь щілини і труба його назад всмоктує! — розсердився Сем. Невдача дуже засмутила хлопців. Вони так мріяли посидіти біля вогню у власному тіпі! Та їм на заваді став дим. — Чи не краще звести хижу? — запропонував Сем. — Нізащо, — вперся Ян. — Ми обов’язково виправимо цей недолік — в індіанських вігвамах не курно. І ми доможемося свого! Та всі намагання розпалити вогонь у тіпі виявились марними. А ще воно було дуже тісне. Та й вітер задував крізь щілини, яких додавалось на очах, бо кора в’яза висихала й тріскалась. Одного разу їх заскочила у лісі злива. Хлопці сховалися були у своєму недоладному помешканні, та дощ лив потоками крізь димовий отвір та діряві стіни — що у вігвамі, що надворі! А ввечері знялася страшна буря. Наступного дня хлопчики знайшли на місці свого невдалого тіпі лише руїни. Через кілька днів Рафтен, сидячи по обіді за столом, дуже серйозно спитав: — То як там ваш вігвам? — Розвалився дощенту під час бурі, — понуро відповів Сем. — Чому? — Хтозна. А як він димів! І секунди в ньому не всидиш. — Бо не так зробили, — сказав Рафтен і раптом відчув щиру цікавість до витівки хлопчаків. Він і сам охоче приєднався б до них, аби міг скинути років сорок. Рафтен запитав: — А чом би вам не зробити не вігвам, а справжній тіпі? — Ми не знаємо як… та й матеріалу нема. — Що ж, досі ви старанно працювали, не били байдиків, не ухилялись од роботи — за це дарую старий верх од фургона. Якби тут був мій двоюрідний брат Берт, він би вам показав, як зробити тіпі. Калеб Кларк теж міг би навчити, — додав Рафтен, багатозначно підморгуючи оком. — Спитайте в нього. — Він одвернувся й почав давати вказівки наймитам, що, як завжди, обідали за одним столом із хазяями. 
— А що, тату, можна піти до Калеба? — Ідіть, як хочете, — відповів Рафтен. Сем знав, що батько не кидає слів на вітер, тому хлопці негайно витягли старий верх од фургона. Розгорнувши його, вони виявили, що це величезний брезент. Хлопці перенесли свій подарунок у сарайчик, що дали їм на вжиток, і тоді Сем сказав: — Пропоную негайно йти до Калеба. Краще за нього ніхто не знає, як робляться тіпі. — Хто цей Калеб? — Та це старий Козел Біллі, котрий стріляв у тата, коли той обдурив його на кінському ярмарку. Вони посварилися. А потім тато за безцінь купив якісь його старі заставні й примусив заплатити по них. З того часу йому вже не щастило. Цей Калеб дуже дивний! Та він довго був мисливцем і як ніхто знає ліс. Ну і перепаде ж мені, коли він дізнається, чий я син! Що ж, спробуємо його перехитрити! 
IV. Сенгерська знахарка
Друзі подались до Калеба. Вони йшли у протилежний бік від їхнього табору. Біля повороту хлопчики побачили маленьку рублену хатку, під дверима якої ліниво греблися кури та важно походжала свиня. — Тут живе знахарка, — сказав Сем. — Бабуся Невіль? — Еге. А як вона мене любить! Як стара курка коршака. Очей, мабуть, вночі не стулить — все думає про мене. — А за що? — Гадаю, все почалося із свиней. Ні, з дерев — тато зрубав чималенько в’язів і тим зіпсував краєвид з її віконця. Її страшенно дратує, коли вирубують дерева, наче всі дерева належать їй. А потім трапилась халепа зі свинями. Якоїсь зими їй прийшлося дуже скрутно, а в неї було дві свині. Вона сама їх оцінила по п’ять доларів кожну — їй краще знати, — бо ж ці свині жили в хаті! Вона прийшла до нас, і тато збив ціну за обох свиней до семи доларів — таку вже має вдачу. 
Потім він прийшов додому і сказав мамі: «Кепсько зараз старій. У суботу передай їй два мішки борошна, свинини, картоплі». Тато завжди так робить добро — потихеньку. Так от, мама привезла старій усього добра — не менше як на п’ятнадцять доларів. Знахарка спершу почекала, поки все занесуть до неї в комору, а тоді як почне ганити: «Геть звідси, така-сяка! Не треба мені твоїх подачок! Твій чоловік украв у мене свиней! Так що тепер ми квити. Забирайся звідси! І щоб ноги твоєї тут більше не було!» Вона дуже образилась на нас, коли тато купив у неї свиней, але ще дужче образилась, коли отримала наші продукти. Очевидно, вони скисли у неї в животі. — І не соромно їй, старій відьмі? — обурився Ян. — А це вже ти даремно сказав, — заперечив Сем, — вона дивачка, але сенгерці її поважають. Бабця Невіль дуже не любить, коли вирубують дерева, а навесні, щойно повитикуються перші квіти, вона йде в ліс і годинами сидить біля них, примовляючи: «Мої манюні-гарнюні!» І пташок вона дуже любить. Взимку сама ледь не помирає з голоду, а годує всіх птахів, які злітаються до її хати. Вони їдять у неї просто з рук. Тато каже, що птахи, мабуть, приймають її за старий сосновий пеньок, а мені здається, вона вміє їх приголубити. Стоїть на морозі й кличе: «Мої манюні-гарнюні!»… Бачиш вгорі віконце? — вів далі Сем, коли вони наблизились до хатини знахарки. — То горище, і воно вщерть забите травами та різним корінням. 
— Для чого? — Лікує ними. — Бідді й справді розповідала, що її бабуся лікує травами. — Ой, лікар з неї геть нікудишній, зате бабця Невіль знає кожну рослину в лісі. Трави знаходяться на горищі цілий рік, на них лежить кішка — от від цього, мабуть, вони й набирають своєї цілющої сили. — Хотілося б мені побачити цю бабусю. — Легко, — відповів Сем. — Та вона ж тебе терпіти не може! — Воно то так, але я її піддурю, — пояснив Сем. — Понад усе на світі вона любить хворих. Сам зараз у цьому переконаєшся. Сем закасав рукави й ретельно оглянув свої руки — не знайшов. Тоді він скинув підтяжки, опустив штанці й почав вивчати ноги. У хлопчаків завжди знайдуться садна і синці. Сему сподобалась подряпина під коліном від цвяха. Він вже було забув про цю подряпину, але тепер вирішив «використати її для справи». Свинцевим олівцем Сем розмалював навколо шкіру так, неначе вона омертвіла. Зеленим лушпинням з волоського горіха він надав їй відразливого жовто-коричневого відтінку. На нозі в нього з’явилась подоба жахливої рани. Сем пожував якоїсь трави, зробив жовто-зелену кашку і намастив її на хустку, якою туго перев’язав «рану». Потім він узяв патерицю і зі скривленим обличчям пошкутильгав до знахарки. Коли друзі підійшли зовсім близько, прочинені двері раптом рвучко зачинилися. Сем не розгубився, тільки зиркнув хитро на Яна, а потім постукав. У відповідь почувся гавкіт маленького собачки. Сем постукав ще раз. В хаті хтось ходив, але відповіді знову не було. Сем постукав утретє, і тоді різкий голос крикнув: — Забирайтеся! Геть від мого порога, нечестивцю! 
Сем усміхнувся до Яна. Потім, розтягуючи слова трохи більше, ніж звичайно, заскиглив: — Ой я нещасний! Пожалійте мене, бабусю! Лікарі безсилі у моєму випадку! — що, зрештою, було чистісінькою правдою. Але за дверима знову мовчок. Тоді Сем зважився прочинити двері. В хаті біля вогню сиділа стара з люлькою в зубах і сердито зиркала червоними очима на непроханих гостей. На колінах у неї куняв кіт, а в ногах крутилося миршаве цуценя і гарчало на незнайомців. — Сем Рафтен? — розгнівано запитала стара. — Так, бабусенько. Я, на свою біду, наштрикнувся на цвях у паркані, а ви ж бо знаєте, що від цього можна отримати зараження крові, — бурмотів «хворий». Сем вплітав у своє бурмотіння стогони, зойки і кумедно морщився наче од болю, намагаючись викликати співчуття. Слова «геть звідси» знахарка вже забула — вона одразу відчула жаль до страждальця. А ще їй було приємно бачити, як ворог принижено благає в неї допомоги. Стара буркнула: — Показуй. Сем зі стогонами почав було розв’язувати страшне шмаття, яким обліпив коліно, як раптом до кімнати увійшла Бідді. Вона і Ян одразу впізнали одне одного попри те, що з часу їхньої зустрічі хлопець виріс у довжину, а Бідді — у ширину. Обоє дуже зраділи несподіваній зустрічі. — Як поживають твої тато й мама? Чи всі здорові в сім’ї? А пам’ятаєш, як ми готували бальзам для легенів? Ми тоді були такими зеленими! Пам’ятаєш, я розповідала тобі про бабусю? Оце вона і є. Бабусю, це — Ян. Ми були з ним найкращі друзі, коли я служила в його мами. Правда, Яне? А бабуся моя може повідати тобі все про трави. Сем нагадав про себе страждальницьким стогоном і всі обернулись до «хворого». — А, це нібито Сем Рафтен? — холодно промовила Бідді. — Так, серденько, тільки з хлопчиком скоїлося щось жахливе, — відказала бабуся. — Лікарі відмовились лікувати, от він і прийшов до мене. Сем жалібно застогнав на підтвердження її слів. — Бідді, подай ножиці — розріжемо штанину і подивимось рану, — звеліла стара. — Ні, ні! — зарепетував раптом Сем, при самій думці, як йому перепаде вдома за подерті штани. — Я можу її закасати. — То закасуй, — погодилась знахарка. — Господи, Боже! Та в тебе дике м’ясо! Його можна було б вирізати, — сказала вона, намацуючи щось у кишені (Сему здалося, що вона шукає ніж, і він сидів уже напоготові, аби чкурнути у двері), — але це штучки недоумкуватих лікарів. Мені вони не потрібні. — Та навіщо вони вам! — палко вигукнув Сем, ухопившись за цю думку. — Різати — то справа безголових лікарів, а ви дасте мені чогось випити. — Аякже, дам. І хлопці з полегкістю зітхнули. — Ось тобі, пий! Стара подала «хворому» кухоль води із сухим товченим листям. Сем випив. — А ці гілочки візьми із собою. Настоюй на двох галонах води і пий по склянці через кожну годину. Потім прикладай двічі на день до рани розрубане курча — дике м’ясо і зійде. Ти скоро видужаєш, тільки не забудь — курча має бути щоразу свіже — двічі на день! — Може… краще… індича? — простогнав Сем. — Мама для мене не пошкодує грошей. — Краще стули пельку і не згадуй при мені батьків! Вони вже достатньо покарані. Дай боже, щоб за свої гріхи вони зовсім тебе не поховали. Такого нещастя я і сама їм не побажаю. — Що це за рослина, бабусю? — запитав Ян, уникаючи погляду Сема. — Лісова рослина. — Я знаю, але як вона зветься? На що схожа? — Як це «на що схожа»? Сама на себе схожа — ліщина то. — Як буде нагода, я вам покажу ліщину, — сказала Бідді. — А з неї можна робити бальзам для легенів? — лукаво кинув дівчині Ян. — Мені полегшало — час додому, — тихо вставив Сем. — Де моя палиця? Ти, Яне, неси ліки, та, дивись, обережніше з ними. Ян взяв у руки гіллячки ліщини, але ніяк не міг зважитись підвести на Сема очі. — Заждіть-но! — кинула їм бабуся. Вона відгорнула простирадла на ліжку — під ними лежали червоні яблука. Вона вибрала два найкращих і простягла хлопцям. — Я сховала їх тут від свиней. Таких гарних яблук у мене ніколи не родило. — Звісно, не було! — прошепотів Сем, коли вона відійшла. — Її син Ларрі накрав їх з нашого саду. Тільки в нас є цей пізній сорт. — До побачення! Дякуємо вам! — сказав Ян. — Мені вже кра-а-аще, — промовив Сем, розтягуючи слова. — Хвороби як і не бувало. — Й одразу додав пошепки, так щоб стара не почула: — Скоріше б викинути цю бридоту, поки копита не відкинув. А Сем припустив, який би вийшов переполох, коли б він зараз пожбурив геть свою палицю і дременув щодуху до лісу, та Ян ледве умовив друга хоч трохи припадати на ногу, поки вони не зникнуть з очей. Покращення було таким явним, що добра стара знахарка голосно покликала Бідді, аби та на власні очі переконалась, як швидко подіяли на молодого Рафтена її ліки. А всі ж лікарі «махнули на нього рукою». — А тепер хутчіш до Калеба Кларка, — сказав Сем. — Щось ти занадто прудкий, як для каліки, що на нього всі лікарі махнули рукою, — зауважив Ян. — Та це мене дике м’ясо на правій нозі підганяє, аж ліва відстає! — Спершу давай сховаємо ліки, — Ян підняв у руці гілочку ліщини. — Давай сховаємо, — сказав Сем і жбурнув свої ліки в струмок. — Семе, що ти накоїв? Треба було просто повернути, а раптом бабусі Невіль дуже потрібна ліщина! — З мене вистане і тих помиїв, що я випив у хаті. Смерділи кішкою — фе! — скривився Сем. — І що ж ти їй скажеш при зустрічі? — Скажу, що її лікувальні травки принесли неабияку користь. Я розмочив їх у воді, як вона казала, і пив аж прицмокував. Ян змовчав, але йому не сподобалась поведінка Сема. А ще він був переконаний, що ліщину нечемно викидати та ще й неподалік бабусиної хати. Та ще дужче хлопцеві кортіло на власні очі побачити дію ліків. 
Дата добавления: 2015-11-05; просмотров: 16 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |