Міністерство освіти і науки України 4 страница

¹ Ашмарина Е. М. Некоторые аспекты расширения предмета финансового права в Российской Федерации: проблемы и перспективы. — М., 2004. — С. 104.

За своєю значимістю фінансово-правові норми нерівні. У фінансове право включають норми, які закріплюють поло­ження, що застосовуються в усіх видах фінансової діяльності (наприклад, норми, що регулюють проведення фінансового контролю), і норми, що приймаються державою для регулю­вання конкретних видів фінансових відносин. Тому фінансове право складається з двох частин: Загальної і Особливої'.

У Загальну частину сьогодні включають фінансово-правові норми, які закріплюють основи фінансової діяльності держави, її принципи, методи, правові форми; фінансову систему, коло і компетенцію органів держави і органів місцевого самовряду­вання в галузі фінансів і розмежування їх повноважень, види, форми і методи фінансового контролю. Положення, що вклю­чаються в Загальну частину фінансового права, мають однако­ве значення при здійсненні фінансової діяльності як органами держави, так і органами місцевого самоврядування.

Особлива частина фінансового права поділяється на розділи або підрозділи, які складаюся з фінансово-правових інститутів і субінститутів, у яких згруповані норми, що регулюють відно­сини в галузі²:

¹ В юридичній літературі з'явилися пропозиції про розподіл усіх норм фінансового права на матеріальні і процесуальні норми. Це, мабуть, буде незабаром. Вже захищена докторська дисертація В.Є. Кузнеченковою "Подат­ковий процес: теорія і проблеми правозастосування". Вже давно йде мова про те, що процесуальна форма властива будь-якій діяльності по застосуванню правових норм. Професор Горшеньов В.М. ще у 70-ті роки минулого століття писав, що під процесуальною формою розуміє сукупність однорідних проце­дурних вимог, що вимагають дій від учасників процесу. Все це властиво для фінансово-правового процесу. Гадаємо, що і в Україні з'явиться "сміливець" і захистить докторську дисертацію на тему "Фінансово-правовий процес", а че­рез десяток років це увійде в систему фінансового права як інститут, або під-галузь.

² Про те, що розділи Особливої частини фінансового права включають під-галузі, інститути та субінститути багато років тому писали: Пискотин М. И. Советское бюджетное право. — М., 1971. — С. 49-53; Бесчеревных В. В. Ком­петенция Союза ССР в области бюджета. — М., 1976. — С. 24-32; Ровюс-кий Е. А. Советское финансовое право. — М, 1978. — С. 27-28; Химте-ваИ. И. Финансовое право. — М., 1997. — С. 22-23.

1) державного і місцевих бюджетів;

2) державних і муніципальних позабюджетних цільових фон­дів;

3) державних і муніципальних доходів;

4) державного і муніципального кредиту;

5) державного і муніципального боргу;

6) обов'язкового страхування;

7) державних і муніципальних видатків;

8) валютного контролю;

9) грошової емісії та грошового обігу.

Розділи, підрозділи, інститути і субінститути фінансового права мають відповідну назву і обґрунтування. Наприклад, розділ державних і муніципальних доходів об'єднує фінансово-правові норми, які регулюють порядок справляння обов'язко­вих платежів: податкових (оподаткування юридичних і фізич­них осіб), загальнодержавних і місцевих; неподаткових плате­жів тощо.

Система фінансового права, побудована на підставі об'єк­тивно існуючих фінансових відносин і досягнень загальної тео­рії права, дає можливість глибокого вивчення та правильного застосування фінансово-правових норм.

Правовий матеріал Особливої частини фінансового права об'ємний і складний. Він має особливе значення як для держави, так і для органів місцевого самоврядування. Тому є загально­визнаним, що Особлива частина галузі права поділяється на підрозділи¹.

Зокрема, розділ "Правове регулювання державного і місце­вих бюджетів і централізованих цільових позабюджетних фон­дів" необхідно поділити на два інститути: "Бюджетне право" і "Правовий режим централізованих позабюджетних цільових фондів"². Крім того, інститут "Бюджетне право" завжди роз­ділявся на два субінститути: "Бюджетний устрій" і "Бюджет­ний процес" за умовним поділом бюджетно-правових норм на матеріальні і процесуальні³.

¹ Див.: Комаров С. А. Общая теория государства и права. — М., 1998. — С. 275.

² Правовий режим фондів коштів — це нормативно встановлені правила по відношенню до централізованих бюджетних та централізованих позабю­джетних цільових фондів, які повинні дотримуватися учасниками фінансових правовідносин. Див.: Бачило И. Л. Правовой режим // Юридическая энцикло­педия. — М, 2001. — С. 812.

³ Бюджетний кодекс України вже не визнає такого поділу. В його Загаль­ну частину увійшли практично такі ж положення, які входять у Загальну час­тину фінансового права, а в Особливу частину увійшли матеріальні і проце­суальні норми бюджетного права. Мабуть, питання про поділ фінансового права на Загальну і Особливу частини стане дискусійним, як воно стало та­ким у цивільно-правовій літературі. — Див.: Харитонов Е. О., Саниахмето-ва Н. А. Гражданское право. — К., 2001. — С. 23-24.

Студенти вивчають фінансове право як учбову дисципліну. І тому їм треба ознайомитися із сутністю фінансів, їх необхід­ністю для державного функціонування, з системою і повнова­женнями органів, які керують фінансовою діяльністю. Необ­хідно чітко знати фінансово-правові норми, їх специфіку, фі­нансові правовідносини, фінансовий контроль. Без таких знань неможливо засвоїти конкретні фінансово-правові інститути. Тому фінансове право як учбова дисципліна поділена на дві частини: Загальну та Особливу. До Загальної частини входять положення, що характеризують фінансове право в цілому. В Особливій частині курсу фінансового права вивчається фінан­сове право як галузь права. Норми, що належать до Особливої частини фінансового права, як учбової дисципліни, складають розділи, що включають у себе відповідні фінансово-правові ін­ститути. Фінансово-правовий інститут об'єднує більш вузьку і близьку за змістом групу фінансових відносин, ніж розділ.

Фінансове право складається із правових норм, які включа­ються в акти різної правової форми (закони, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів тощо) з фінансових пи­тань, а в сукупності вони утворюють фінансове законодав­ство.

Система фінансового законодавства — ієрархічна сукупність законів і нормативно-правових актів із фінансових питань.

Після Конституції України вертикальна система фінансово­го законодавства включає закони України з фінансових пи­тань. В першу чергу, до них належать ті, які згідно з п. 1 ч. 2 ст. 92 Конституції України встановлюють Державний бюджет України; бюджетну систему України; систему оподаткування; податки і збори; принципи створення і функціонування фінан­сового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; ста­тус національної валюти; статус іноземних валют на території України; порядок утворення та погашення державного внут­рішнього й зовнішнього боргу; порядок випуску й обігу дер­жавних цінних паперів, їх види і типи.

До фінансового законодавства входить велика кількість під-законних актів: нормативні Укази Президента України з фінан­сових питань, накази і інструкції Міністерства фінансів Украї­ни, Головної державної податкової адміністрації, Головного державного казначейства, Головного контрольно-ревізійного управління. Усі нормативно-правові акти в галузі фінансів приймаються на основі законів і в розвиток їх приписів.

До фінансового законодавства належать і нормативно-пра­вові акти, видані органами місцевого самоврядування. Багато з них застарілі, бо були прийняті в перші роки існування суве­ренної держави, вони вимагають детального перегляду й онов­лення.

§ 3. Джерела фінансового права

Джерела фінансового права — це зовнішня форма виразу фі­нансово-правових норм, які видає держава, її органи та ор­гани місцевого самоврядування або органи, що визнані дер­жавою і представляють фінансові інтереси суспільства чи окремих категорій громадян (наприклад, Пенсійний фонд, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб тощо).

Джерела фінансового права — це закони та нормативно-правові акти Верховної Ради України, державних виконавчих органів та органів місцевого самоврядування, які вміщують норми фінансового права.

Поширеність фінансових відносин та їх особлива значи­мість для життя держави й органів місцевого самоврядування обумовлюють різноманітність видів джерел фінансового права.

Нормотворча діяльність здійснюється на принципах визнан­ня людини найвищою соціальною цінністю, верховенства пра­ва, демократизму, врахування громадської думки, наукової об­ґрунтованості нормотворчих рішень.

Найпоширенішою юридичною формою відбиття фінансових відносин є нормативно-правові акти. Вперше визначення цього поняття було дано в акті Міністерства юстиції України від 25 листопада 2002 р.¹ Виходячи із офіційного тлумачення, цей акт як форму фінансового права можна сформулювати таким чином: нормативно-правовий акт, що регулює фінансові відно­сини, — це офіційний письмовий документ, прийнятий або ви­даний уповноваженим на це органом у визначеній законодав­ством формі за встановленою процедурою, який спрямовано на регулювання фінансових відносин і містить нормативні приписи (має не персоніфікований характер, розрахований на багаторазове застосування, і дія його не вичерпується однора­зовим виконанням).

¹ Див.: "Порядок проведення державної реєстрації нормативно-правових актів у Міністерстві юстиції України та включення їх до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів", затверджений наказом Міністерства юстиції України 25 листопада 2002 р. № 915/7203.

Право на видання нормативно-правових актів у будь-якій галузі діяльності держави, їх назва і порядок прийняття зав­жди визначаються в державі Конституцією і чинним законо­давством.

Нормативно-правовими актами, що регулюють фінансові відносини в Україні, є:

— Конституція України;

— закони, що регулюють фінансові відносини. В основному вони перелічені у ч. 2 ст. 92 Конституції;

— Бюджетний кодекс України;

— щорічні закони про державний бюджет;

— нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України з фінансових питань;

— нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади, що стосуються фінансової діяльності;

— акти органів Автономної Республіки Крим, місцевих рад та місцевих державних адміністрацій.

Як і в будь-якій галузі права основним її джерелом є Кон­ституція України, що вміщує принципові положення, на яких будується і галузь фінансового права. Конституційні норми як основне джерело фінансового права можна поділити на дві не­рівні групи: норми, які безпосередньо регулюють фінансові відносини, і норми, що є базою розгалуженого фінансового за­конодавства.

До першої групи входять статті Конституції України, нор­ми яких встановлюють повноваження Верховної Ради України, Президента України, Рахункової палати, Кабінету Міністрів України в галузі фінансів.

Ст. 67 Конституції України віднесла до конституційного обов'язку кожного сплачувати податки й збори в порядку і розмірах, встановлених законом, і щорічно подавати до подат­кових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встанов­леному законом.

Ст. 85 Конституції України, встановлюючи повноваження Верховної Ради України в галузі фінансів, закріпила за нею затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього: контроль за виконанням Державного бюджету Украї­ни, прийняття рішення щодо звіту про його виконання.

Ст. 92 ч. II Конституції України вміщує перелік відносин у державі, порядок регулювання яких встановлюється виключно законами, що приймаються Верховною Радою України. До них належать майже всі види фінансових відносин, а саме: Держав­ний бюджет України і бюджетна система України; податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошо­вого, кредитного та інвестиційних ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього й зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цін­них паперів, їх види і типи.

Ст.ст. 95-98 подають засади побудови бюджетної системи, бюджетного періоду, обов'язки Кабінету Міністрів України в галузі Державного бюджету України.

Ст. 98 ввела новий контрольний орган — Рахункову палату, яка здійснює від імені Верховної Ради України контроль за використанням коштів Державного бюджету.

У ст. 99 визначається грошова одиниця України — гривня.

Важливішими актами охорони норм Конституції — основ­ного джерела фінансового права — є рішення Конституційного Суду України, шо приймаються з питань невідповідності нор­мативно-правових актів Конституції України, якими регулюю­ться фінансові відносини. Рішення Конституційного Суду є остаточними. Вони мають підвищену юридичну силу і пере­глянуті можуть бути тільки Конституційним Судом¹.

Ст. 116 Конституції України на Кабінет Міністрів України покладено забезпечення проведення фінансової, цінової, інвес­тиційної та податкової політики; розробка проекту закону про Державний бюджет України і забезпечення виконання затвер­дженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подання Верховній Раді України звіту про виконання Державного бюджету².

Ст.ст. 138, 141-143 Конституції встановлюють у галузі фінансів повноваження Автономної Республіки Крим та орга­нів місцевого самоврядування.

¹ Наприклад, рішення Конституційного суду України від 1 грудня 2004 р. щодо спору щодо конституційності положень ст.ст. 44, 47, 78, 80 Закону України "Про Державний бюджет України на 2004 рік" (справа про зупинен­ня дії або обмеження пільг, компенсацій та гарантій). Див.: "Орієнтир", дода­ток до Урядового кур'єра за 30 грудня 2004 р. № 250.

² Слід додати, що Кабінет Міністрів України в силу п. 29 ст. 106 виконує закони про Державний бюджет лише після підписання їх Президентом України.

Норми всіх інших статей Конституції України можуть бути реалізовані тільки тоді, коли держава буде мати достатню для цього матеріальну базу (а це завжди буде мати грошовий ха­рактер). В умовах існування товарно-грошових відносин і за­кону вартості для функціонування держави, її органів і органів місцевого самоврядування необхідні матеріальні засоби. Жод­не рішення державного або місцевого органу, що приймається на виконання статті Конституції, не можна реалізувати без вкладення коштів. Будь-які витрати коштів державою або ор­ганом місцевого самоврядування вимагають правового обґрун­тування. Загальні суми витрат визначаються відповідними представницькими органами влади: Верховною Радою Украї­ни — в Законі про Державний бюджет, місцевими радами — в рішеннях про місцеві бюджети. Норми і нормативи цих ви­датків визначаються у фінансовому законодавстві, тобто для реалізації норм Конституції (наприклад, ст. 53 про право кож­ного на освіту) необхідні кошти, що відпускаються на підставі фінансового законодавства. Таким чином, друга група норм Конституції України складає правову базу для фінансового за­конодавства, хоча безпосередньо фінансових відносин не регу­лює¹.

Закон є основним правовим актом, що видається Верхов­ною Радою України. У правовій державі підвищується роль закону як головного регулятора фінансових відносин. Закон регулює найбільш важливі відносини в державі та суспільстві.

Виключно законами України (ч. і ст. 92 Конституції Украї­ни) встановлюються:

¹ Останнім часом в юридичній літературі з'явилися думки про те, що дже­релом права, в тому числі й фінансового, є принципи права. Принципи права визнаються джерелами лише там, де в державі панує природно-правова док­трина, або у мусульманських державах. У Росії принципи визнані джерелами права після прийняття Конституції 1993 р. (див.: Юридическая энцикло­педия. — М., 2001. — С. 411). В Україні принципи не визнаються джерелами права, тим більше у фінансовому праві, де фінансові відносини існують ви­ключно у формі правовідносин, а суди не виносять рішень на підставі таких принципів, як справедливість, громадська безпека, невідчужувані права тощо.

— Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори;

— засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків;

— статус національної валюти, а також статус іноземних ва­лют на території України;

— порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу;

— порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх ви­ди і типи.

Ці закони, які регулюють майже всі види фінансових відно­син, мають найбільшу юридичну силу серед інших правових актів. Верховенство фінансового закону означає його норматив­ну орієнтацію і обов'язковість для інших фінансових актів, можливість їх відміни, зміни, визначення недійсними¹. Як пра­вило, закон відзначається стабільним характером і тривалим існуванням. Але закони, які регулюють фінансові відносини в умовах перехідного до ринку періоду, не можуть існувати до­вго. Виражаючи у концентрованому вигляді економічні й со­ціальні інтереси, фінансові закони змінюються дуже часто. Оскільки закон посідає провідне місце в правовій системі, йо­го зміна викликає зміну інших правових актів.

Серед законів, які регулюють фінансові відносини, особли­ве місце відведено щорічному закону про державний бюджет. Виключно Законом про Державний бюджет України визначають­ся будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків. Ст. 96 Конституції встановила, що Державний бюджет затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня до 31 грудня.

Нормативно-правові акти, приписи яких регулюють фінан­сові відносини, приймаються у визначеній законодавством фор­мі й за встановленою процедурою. Так, Верховна Рада Украї­ни відповідно до ч. II ст. 92 Конституції України ухвалює за­кони по всіх видах фінансових відносин. Президент України приймає Укази. Розповсюдженим у фінансовому праві норма­тивно-правовим актом є постанова. їх видають Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Правління Національного банку України. До 21 травня 1993 р. Кабінету Міністрів Украї­ни було делеговано повноваження видавати декрети (деякі з них чинні й на сьогодні). Президент України, Кабінет Міністрів України та місцеві державні адміністрації видають розпо­рядження.

Закон України "Про Національний банк України" надав право НБУ видавати нормативно-правові акти у формі поста­нов Правління НБУ, інструкцій, положень і правил, які затвер­джуються постановами Правління НБУ (ст. 56).

¹ Див.: Тихомиров Ю. А. Административное право и процесе. Полный курс. — М, 2001. —С. 115.

Значне місце серед джерел фінансового права посідають Укази Президента України з фінансових питань. Наприклад,

Указ Президента України "Про укріплення фінансової дисцип­ліни і недопущення правопорушень у бюджетній сфері" від 25 грудня 2001 р. № 1251/2001. Велике значення мають Укази Президента України, якими затверджуються акти, що визнача­ють правовий статус фінансових установ. Наприклад, Указ Президента України "Про Державне казначейство України" від 27 квітня 1995 р. № 335/95 та інші.

Конституція України у ст. 116, де закріплюються повнова­ження Президента України, не виділяє тих, які стосуються ре­гулювання фінансових відносин, хоча укази Президента Украї­ни з економічних питань видавалися не тільки протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України. Вважа­ємо, що акти Президента України регулюють відносини, що є життєво важливими для держави, для всіх громадян і посіда­ють чільне місце в системі правових актів після Конституції України і законів. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, йо­му надані широкі повноваження, тому акти, які видаються ним, є загальнообов'язковими на всій території України. Акти Президента України (укази і розпорядження) повинні відповіда­ти Конституції України і законам. В основному Президент України видає укази щодо регулювання тих фінансових відно­син, що не врегульовані законодавством.

Широкі повноваження Президента України в усіх сферах життєдіяльності країни примушують його приймати Укази для регулювання відносин в усіх сферах державного і громадсько­го життя. Президент України має конституційне право:

1) накладати вето на прийняті Верховною Радою України за­кони із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;

2) скасовувати дію актів Кабінету Міністрів України та актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Кабінет Міністрів України за статтею 113 Конституції України визначається як вищий орган у системі органів вико­навчої влади, який у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України. Акти Кабінету Міністрів України є правоутворюючими у сфері фінансових відносин.

Актами Кабінету Міністрів України є постанови і розпоря­дження, які обов'язкові для виконання (ст. 117 Конституції

України). Постанови, як правило, — нормативно-правові акти, вони відображують повноваження Кабінету Міністрів України в галузі фінансової сфери. Розпорядження — це ненормативні акти, що мають оперативний характер. Конституція поклала на Кабінет Міністрів України обов'язок розроблення проекту бюджету і закону про державний бюджет. Під час складання проекту Кабінет Міністрів видає акти, які визначають порядок підготовки проекту бюджету, проекту Бюджетної резолюції Верховної Ради України. Так, на початку 2004 року згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів, Мінфін спільно з Мінеко­номіки і європейської інтеграції, НБУ та облдержадміністра­ціями повинні були підготувати попередній прогноз макро-показників економічного і соціального розвитку України на 2005 р. та наступні три роки з детальним обґрунтуванням цих показників і довести його до відповідних центральних органів виконавчої влади.

Серед актів, що регулюють фінансові відносини, чільне місце посідають акти виконавчих органів щодо керівництва фінансами: Міністерства фінансів України, Головної державної податкової адміністрації, Державного казначейства, Контрольно-ревізійного управління України, Національного банку України. Це положення, інструкції, методичні вказівки.

Для цих актів характерно те, що вони приймаються органа­ми, що наділяються спеціальною компетенцією; вони повинні повністю відповідати Конституції України, законам і указам Президента та вміщувати конкретні приписи юридичним і фізичним особам в галузі фінансів.

Інструкції, правила, положення затверджуються відповід­ним суб'єктом правотворчості і встановлюють порядок засто­сування правил, закладених у законах. У зв'язку з тим, що ці акти вміщують правові норми, їх слід розглядати як невід'єм­ну складову частину тих нормативно-правових актів, які були прийняті законодавцем. Але, на жаль, доволі часто приписи актів, які затверджуються органами державного управління, мають норми, які значно відрізняються від норм закону.

До нормативно-правових актів, які регулюють і фінансові відносини, належать акти державних цільових фондів: напри­клад, постановою Правління Пенсійного фонду від 19 грудня 2003 р. № 21-1 затверджено „Інструкцію про порядок обчис­лення і сплати страхувальниками та застрахованими особами внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду України". Ця Інструкція розроблена від­повідно до Закону України "Про загальнообов'язкове держав­не пенсійне страхування" та Закону України "Про збір на обо­в'язкове державне пенсійне страхування".

Самостійну групу джерел фінансового права створюють рішення органів Автономної Республіки Крим, місцевих рад і органів місцевого самоврядування з фінансових питань. Вони всі мають загальні особливості: територіальна обмеженість і самостійність у прийнятті рішень, що стосуються місцевих бюджетів, установлення місцевих податків і зборів (ст.ст. 142 і 143 Конституції України). Рішення органів місцевого самовря­дування є обов'язковими для юридичних осіб, розташованих на цих територіях, і для посадових осіб та громадян, що по­стійно або тимчасово проживають там.

Закони і підзаконні нормативно-правові акти у галузі фінан­сів починають діяти із моменту, встановленого самим актом. Закони і нормативно-правові акти в галузі фінансів бувають без визначення строку дії. Тільки акти, якими затверджуються бюджети усіх ланок (починаючи з державного і до сільського) відповідно до ст. 95 Конституції України, а тепер і ст. З Бюджетного кодексу, діють один календарний рік, який почи­нається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року.

У зв'язку з особливим значенням фінансових правовідно­син у функціонуванні держави і місцевих органів самовряду­вання, ст. 9.1.9 Регламенту Верховної Ради України та ст.ст. 52 та 53 Бюджетного кодексу України передбачають, що протягом фінансового року до закону про Державний бюджет можуть бути внесені зміни і доповнення за поданням осіб і органів, які наділені правом законодавчої ініціативи (ст. 93 Конституції України). Зміни до закону про Державний бюджет вносяться щороку, але вони не можуть змінювати чинне фінан­сове законодавство. У разі такої потреби спочатку вносяться зміни до відповідного закону і лише після того вводяться зміни до закону про Державний бюджет, тобто розгляд зако­нопроектів, які впливають на доходну чи видаткову частину бюджетів, здійснюються за особливою процедурою.

Особлива процедура застосовується і в тих випадках, коли міжнародним договором України, поданим на ратифікацію, встановлюються інші положення, ніж у нормах фінансового законодавства України. Такі положення приймаються окреми­ми законами про внесення змін до відповідних законів і роз­глядаються Верховною Радою України одночасно з ратифіка­цією міжнародного договору України, яким такі положення передбачені.

Усі нормативно-правові акти центральних органів виконав­чої влади і контролю, як правило, торкаються інтересів грома­дян або мають міжвідомчий характер. У зв'язку з Указом Пре­зидента України від 3 жовтня 1992 р. "Про державну реєстра­цію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" всі вони підлягають державній реєстрації відповідно у Міністерстві юстиції України або в управліннях юстиції.

Особливу роль серед джерел фінансового права відіграє Бюджетний кодекс України, що почав діяти з 1 січня 2002 р. Усе фінансове законодавство мобільне, а особливо бюджетне і податкове, що утруднює користування ним. Тому прийняття кодексів з фінансових питань вітають як практики, так і нау­ковці. Після ухвалення Бюджетного кодексу, який вирішує кардинальні питання бюджетних відносин, Кабінет Міністрів України повинен привести у відповідність до Бюджетного ко­дексу всі свої нормативно-правові акти, які не відповідають його нормам, тобто йде планомірний процес вдосконалення бюджетного законодавства.

Верховна Рада України вже до прийняття податкового ко­дексу почала вдосконалення податкового законодавства, ухва­ливши кардинальні зміни до Законів України про ПДВ та по­даток з доходів фізичних осіб. Таким чином, почалося вдоско­налення і податкового законодавства.

Останнім часом джерелом фінансового права, як і всіх га­лузей права, стали вважати акти судових органів. Зовсім недав­но наша юридична наука не визнавала прецедентного права, однак з появою конституційної юрисдикції органу — Консти­туційного Суду України — ставлення до судових рішень змі­нилося.

Вважаємо, що рішення Конституційного Суду тоді може бути джерелом фінансового права в цілому (з бюджетних, по­даткових або видаткових питань), коли вони виносяться за на­слідками перевірки конституційності нормативно-правових ак­тів або окремих актів з бюджетного або податкового права, які вміщені в окремих законах або Бюджетному чи майбутньо­му податковому Кодексах, або дають тлумачення положень

Конституції України, що мають значення для з'ясування окре­мих норм фінансового права¹. Провідний російський теоретик права вважає, що прецедентна практика, тобто досвід застосу­вання законодавства, що виражений у постановах і визначен­нях вищих судових органів, має принциповий характер, що створює прецедент тлумачення, а не джерело права, тобто по­ки що не всі юристи вважають рішення судових органів дже­релом права.

§ 4. Наука фінансового права

Наука фінансового права виникла значно пізніше, ніж фінан­сові інститути, які з'являються разом з державою, оскільки жодна держава не могла і не може жити без податків і кредиту.

Першим європейським автором роботи з фінансів "Про дохо­ди афінської республіки" вважається Ксенофонт (430-355 рр. до н.е.). XVII ст. датують зародження і розвиток класичної по­літекономії. У працях французів — представників класичної школи А. Тюрбо, Ф. Кеніє, В. Мірабо, англійців А. Сміта та Д. Рикардо вчення про фінанси зводиться до 4 основних поло­жень:

Дата добавления: 2015-09-29