В своїх працях М.Грушевський доводить думку про те, що не Україна вийшла з Київської Русі, а навпаки Київська Русь стала першою і древнішою формною українського життя.
Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу увібрала в себе кращі здобутки сучасної йому світової української науки, була осяяна високою свідомістю і тому стала стрижневою ідеєю українського відродження.
Основне місце в концепції державотворення, розробленій вченим, займала проблема автономії України в складі Російської республіки. У своїй роботі “Хто такі українці і чого вони хочуть” він так характеризує значення автономії для майбутньої української держави: “Домагання народоправства і суто демократичного ладу на Україні в відокремленій, “незмішаній” автономній Україні, пов’язаній тільки федеративним зв’язком чи то з іншими племенами слов’янськими, чи то з іншими народами і областями Російської держави — се наше старе гасло, підняте ще в 1840-х роках найкращими синами України... воно від того часу не переставало бути провідним мотивом української політичної мислі, організаційної роботи, культурної і громадської праці”4.
Природно, що предметом особливої уваги в програмі державного переустрою Росії мав стати національний момент, справедливе розв’язання питання про поєднання загальнодержавних інтересів з інтересами всіх народів, що населяли країну. “Українці хочуть, — писав М.Грушевський, — щоб у тій республіці, хоч би як добре урядженій, не порядкували всім на місцях люди з столиці, з парламенту тої республіки чи міністерства її, вибрані всіми людьми з Російської республіки.
Кожний народ і кожний край має свої потреби, свої справи на місці, до котрих трудно приладиться уряду чи думі цілої республіки.
Розглядаючи основні елементи побудови держави та забезпечення її існування, які виділяв М.Грушевський, слід згадати перш за все державний устрій, який мав базуватись на засадах самоврядування, коли адміністрації надавалися б повноваження лише щодо загального контролю, координації й заповнення прогалин, які можуть виявлятись в діяльності органів самоврядування.
Церква мала бути відділена від держави, тому духовенство не мало входити до складу державних урядовців і виходило зі сфери впливу держави.
Школа теж повинна була бути підпорядкована органам самоврядування і деякою мірою виборним національним органам.
Постійна армія вважалась інститутом перехідним, тимчасовим, який замінила б пізніше народна міліція. Але оскільки вона існувала, то М.Грушевський виділив кілька ознак, що характеризують її демократичність. Так, необхідно, щоб кадрова старшина складалася з елементів ідейних, культурних, інтелігентних, щоб “відносини старшини до козаків були близькі, щирі, братерські”, велике значення мало надаватися технічній підготовці старшини, її культурі й освіті.
Проте згортання українізації, переслідування діячів української культури не оминули М. Грушевського. У березні 1931 р. його арештували, звинувативши в керівництві контрреволюційною організацією «Український національний центр». Звісно, це звинувачення було фіктивним. Засудження М. Грушевського, якого добре знали в радянській Україні та за кордоном могло б викликати небажаний резонанс. Очевидно, це врахували представники радянської влади. Вченого відпустили. Правда не дозволили жити в Україні, перевівши до Москви. За офіційною версією М. Грушевський помер у Кисловодську після хірургічного видалення карбункулу. Така операція не є складною і вкрай рідко закінчується смертю пацієнта. Тому існує підозра, що М. Грушевський спеціально був доведений до смерті на операційному столі. Тим більше, що подібні речі широко практикувалися в Радянському Союзі.
Після себе М. Грушевський залишив понад 2 тисячі творів — переважно історичного й політологічного характеру. Найбільш відомими його працями є десятитомна «Історія України-Руси» та шеститомна «Історія української літератури», в яких розглядається політична й культурна історія України, починаючи з найдавніших часів і закінчуючи серединою ХVII ст.
Сам М. Грушевський визнавав, що був вихований на традиціях українського радикального народництва, яке вело свій початок від Кирило-Мефодіївського товариства. Вчений (за його ж словами) виходив з того, що в конфліктах народу і влади вина лежить на стороні влади, бо інтереси трудового народу — найвищий закон будь-якої громадської організації. Відповідно, в народові він вбачав «єдиного героя історії».
Власне, таке народницьке розуміння історії, яке йшло від кирило-мефодіївців і «дісталося в спадок» від В. Антоновича, М. Грушевський продемонстрував у своїй вступній лекції, виголошеній 30 вересня 1894 р. у Львівському університеті. Тут він виклав основні засади своєї історіософії, які зводилися до наступних моментів:
1. Усі періоди історії України-Руси є «тісно й нерозривно сполучені між собою... як одні й ті ж змагання народні, одна й та ж головна ідея переходить через увесь той ряд віків, в так одмінних політичних і культурних обставинах».
2. «Народ, маса народня зв’язує їх в одну цілість і єсть, і повинний бути альфою і омегою історичної розвідки. Він — із своїми ідеалами й змаганнями, з своєю боротьбою, поспіхами і помилками — єсть єдиний герой історії».
3. «Зрозуміти його стан економічний, культурний, духовний, його пригоди, єго бажання й ідеали — єсть мета нашої історії».
4. «Устрій державний по всі часи цікавий нам переважно тим, оскільки він впливав на стан народу, оскільки сам підпадав впливу громади й оскільки [він] відповідав її бажанням і змаганням».
5. «Культура, що розвивається у верхніх верствах народу, цікава нам головним чином не так сама по собі, як тим, що відбувається в її загальнонародного».
6. Київська держава переходить у ХІ ст. «у форму, яку, за Костомаровим, часто тепер звемо федерацією».
7. У княжій добі Русі «лад державний складається з двох головних чинників: [1] князя з дружиною і [2] громади». Князь з дружиною, а також боярство земське і купці «вели політичну і культурну роботу в давній Русі». Народна маса була пасивною, незацікавленою, а то й ворожо настроєною до тої роботи.
8. «У нас князівсько-дружинний устрій не пройшов глибоко в масу народню, не перейняв її цілою системою, як феодалізм західний, не пустив глибоко кореня в самий ґрунт; він зостався чимось зверхнім; досить хистко прив’язаним до народу».
9. Громада жила своїм життям, «увійшла в безпосередні відносини до татар», також не було ірриденти, коли приходили інші чужі окупанти, як польський король Казимир та литовський князь Гедимін (помер 1341).
10. Князівсько-дружинний устрій на Русі не розвинувся на вищий щабель, як у Польщі, «посідання земське з обов’язком служби», і накинений нам поляками не задовольняв української маси з їх ідеалом «рівноправності і автономії».
18.3 Кордоцентризм — це визначальна риса філософської думки, яка полягає в:
в) осягненні людиною навколишнього світу й самої себе не стільки мисленням («головою»), скільки «серцем» — емоціями, чуттями, здоровим глуздом.
18.4 Учення про «дві натури й три світи» розробив:
б) Григорій Сковорода
18.5 Ноосферну концепцію створив:
а) Володимир Вернадський
БІЛЕТ №19
19.1 Чи має значення творчість М. Гоголя для розвитку української філософської думки?
Вже стало загальним твердження про те, що розвиток російської філософської та богословської думки значно відрізняється від подібного процесу на Заході. У Росії ці наукові дисципліни виокремилися досить пізно, а межі між ними та іншими формами суспільної думки ніколи не були такими прецизійними, як у колі західної цивілізації [1]. Власне, тому важкі питання, які мали бути об’єктом суто філософських чи богословських досліджень, у Росії порушувалися провідними представниками російської культури, передусім письменниками.
Однією з найяскравіших постатей російської культури був Микола Гоголь. У його творчості тема сенсу життя і страждання, спасіння людини і світу переважає теми творчості й культури.
Вразливість щодо проблем суспільного життя, турбота про його переустрій та віднайдення людиною людського обличчя виявлялась уже в ранньому періоді творчості Гоголя, та лише в сорокових роках мотиви ці посилились і набрали виразної форми. У центрі уваги Гоголя з’явилася людина. Від того, чи буде вона вірна Богові й собі, залежить її щастя й щастя світу, в якому вона живе. Із такими поглядами пов’язане поступове посилення морально-суспільної тематики у творах письменника.
У цьому дослідженні ми хотіли би пильніше придивитися до категорії краси у творчості Миколи Гоголя і показати, що вона має не лише – і не стільки – естетичне, скільки релігійне значення. Розуміння цього видається дуже важливою умовою правильного та повного прочитання всієї літературної спадщини письменника.
Дослідники життя і творчості Гоголя вже давно відзначили, що такими темами – можна сказати, головними у творчості Гоголя – були зло та боротьба зі злом, гріх та смерть. Ці теми пронизують усю творчість Гоголя. Але якщо у ранніх творах письменника вони виказують органічний зв’язок з українською народною творчістю, то в пізніших творах виразнішим є еклезіальний характер, пов’язаний з аскетичною традицією Отців Церкви.
Зміна у творчості автора Мертвих душ, яку ми виразно бачимо після 1840 року, не є переходом на інший шлях, а інтенсивною боротьбою за красу людини, але ніби “з іншого боку”. Якщо краса розходиться з добром, то не є правдивою красою, а порожньою формою, спокусою. Гоголь постійно зайнятий проблемою: як зберегти естетичний елемент у людині? Як урятувати в людині те, що є людським? Як повернути її добру, від якого відірвалася сучасність у своїх естетичних пошуках? Перед мистецтвом стоїть завдання – інспірувати людськість до боротьби за Царство Боже - поєднання творчості з тією послугою світові, яка притаманна Церкві. Справжню красу можна віднайти лише там, де є справжнє добро. Тому всю свою увагу письменник дедалі більше зосереджує на моральних питаннях. Це призводить до переосмислення власної творчості, своєї позиції як людини та письменника, нової інтерпретації ролі мистецтва та культури [5].
Щоб зрозуміти логіку творчості Гоголя – особливо наприкінці 30–40-х років XIX століття – треба з’ясувати таке питання. У християнському розумінні (а власне, в руслі християнської думки розвивається думка автора на межі 30–40 років) краса є онтологічною категорією, нерозривно пов’язаною із сенсом буття. Вона закорінена в Бозі - існує лише одна правдива Краса – Сам Бог. Будь-яка земна краса є тільки образом, більшою чи меншою мірою відображаючи пра-Образ. Для християн є зрозумілим, що абстрактна категорія “краси” втрачає свій сенс поза такими поняттями як добро, правда, спасіння. Все, що не з Богом, що не поєднане Його Духом – усе це потворне, це темне пекло (ад кромешный). Тому так важливо відрізняти справжню внутрішню красу від краси фальшивої, зовнішньої. Справжня краса – не змінюється, не минає. Вона є духовною категорією. Вона належить до іншого світу, хоча може проявлятися і в цьому світі. Зовнішня краса скороминуща – вона лише приваблива краса, “прєлєсть”.
Для християнської свідомості краса не є метою самою по собі. Вона є лише образом, знаком, причиною, однією з доріг, що провадить до Бога.
Зло як заперечення краси
Хаос започатковує гріх. Проблема гріха – як і проблема смерті – пов’язана з тематикою зла взагалі. Проблема зла стосується всієї людської долі. Підводить до питання про його сенс, про можливості його подолання, а також остаточної перемоги добра. Протягом тисячоліть у всіх культурах мотив боротьби добра зі злом, Бога з дияволом був головним мотивом народних оповідань. Гоголь сприймає цей зовнішній бік фольклору, але в нього “вона містить у своїй глибині складніші речі”.
Аналізуючи світ зла у творах Гоголя, видатний дослідник його творчості професор Тарсуського університету Юрій Лотман запропонував розрізнювати дві іпостасі зла: світу хаосу і світу космосу. Сфера людських стосунків стає світом зла тому, що до неї впроваджено хаос: людина оцінюється на підставі свого майна та суспільної позиції. В такому світі вже немає місця для любові, доброти, автентичності. Світ хаосу ворожий людині з огляду на тісняву й закостенілість. – Однак є ще інший світ зла – світ космічний, ворожий людині своєю безмежністю й неосяжністю. До аналізу світу хаосу ми ще повернемось. А зараз придивімось ближче до світу космічного зла і його впливу на долю людини. Світ космічного зла не був створений людиною, але в людині проявляється. Хто його автор? Гоголь упевнений, що диявол.
Мертвотність душі та суспільний безлад
Із часом у його творах дедалі виразніше вимальовується тема нудьги, що опановує людину і світ. Нудьга, апатія, пригніченість і смуток, які мовою аскетів носять назву acedii, паралізують діяльність людини, позбавляють її радості, позбавляють розум здатності розрізняти добро, протистоять любові до добра та надії на його реалізацію, а також довірі до спасенної сили прощення та любові Бога.
Духовна сплячка людини є, на думку Гоголя, головною причиною того, що сила зла закрадається в наше життя. Втрачаючи Божий образ у собі, людина ніяковіє, губиться, втрачає саму себе, стає схожою на манекен, маріонетку, нитки якої шарпає сам диявол. Стирання Божого образу, переміна уявлення-ікони на бездушний відбиток – це процес, який описує Гоголь. Проте Гоголь не наголошував на остаточному і беповоротному знищенні Божого образу в людині. Вся його творчість сповнена бажання віднайти в людині цей образ, очистити Божий прообраз.
Стан мертвотності душі проявляється також у сфері відносин між людьми і в просторі, в якому вони живуть і який опановують. Так, наприклад, “увесь простір Миргорода поділено внутрішніми межами на дрібні й ізольовані території (…) Взагалі весь сенс оповідання зводиться до того, що умовні кордони стають проваллям між двома світами”. “Миргород, опанований егоїзмом, перестав бути простором – розсипався на окремі частки і став хаосом”. Таким чином мертвотність життя породжує його безсенсовість та абсурд.
Дорога до віднайдення “гарної людини”
Гоголівська ідея переміни суспільства була пов’язана з ідеєю пертворення людини і всього її життя. Влучно зауважив Микола Бердяєв, що “суспільна тема була в нас лише уконкретненням теми про людину”.
Людина ніколи не перестає бути іконою Бога, незважаючи на те, що у щоденному житті буває досить важко це зауважити. Озираючись довкола і критично дивлячись на саму себе, людина не може відразу знайти в собі Божий образ. Незважаючи на це, він є в кожній людині. Він може бути затьмарений, прихований і навіть зіпсований, але він є в нас гарантією нашого існування. Процес духовного розвитку полягає у відкритті в собі цього образу, відображенні його, очищенні й відновленні. Цей процес Отці Церкви називали обоженням, або участю людини в житті Бога (theosis). Обоження – духовне переображення людини – має христо-центрічний характер, оскільки полягає в “уподібненні до Христа”. Отець Сергій Булгаков називав його ”духовним художеством”.
Гоголь бачив у православ’ї силу, яка у змозі змінити життя людей і суспільства. Суспільний безлад, що наявний у житті, є наслідком гріха, який опанував людей. Роль Церкви полягає у встановленні миру в душах людей і відносинах між ними (“Церква наша усіх примирить”). Запроваджуючи лад і злагоду в людині, вона запровадить її також у суспільне життя.
У своїй творчості Гоголь хотів представити “гарну людину”. Мрія про “гарну людину” наявна в усіх творах Миколи Гоголя періоду його зрілої творчості. “Гарна людина” для нього – це не та людина, яка знищила в собі все людське, але та, що розвинула усе багатство своєї натури. Врешті, це така людина, яка віднайшла в собі Божий образ. Із часом ця тема дедалі виразніше звучить у творчості письменника.
19.2 Які принципи, що їх обґрунтовує в трактаті «Конкордизм» В. Винниченко, Ви б включили до власного морального кодексу.
Щастя є темою «Конкордизму» В. Винниченка, а також правила, згідно з якими при щоденній роботі над собою, щастя можна досягти.Ось тринадцять правил Винниченкової конкордистської моралі, осягнення яких дає рівновагу, а отже, щастя в житті:
1. «В усіх галузях життя твого звільняйся від гіпнозу релігії і будь простою часткою природи» Уся філософія життя В. Винниченка має
свої витоки з природи. В. Винниченко говорить про звільнення від гіпнозу релігії, бо вона, на його думку, вимагає покори, своїми догмами вбиває творчість і пригнічує.
2. «Будь погоджений з іншими, не шкідливими тобі живими істотами на землі й скільки змога бувай у русі, на повітрі, у найближчому контакті з сонцем, рослиною». Довірити себе природі – означає знайти шлях до себе. Лише перебуваючи в тісному контакті з природою, герої В. Винниченка віднаходять душевний спокій, гармонію, природа допомагає людині заглибитись у
себе, виплутатися із складних життєвих конфліктів.
3. «Не годуйся нічим, непритаманним природі людини», себто нічим, що «не приготоване на кухні матері природи».
4. «Будь суцільним, іншими словами: роби так, щоб кожна твоя дія була виявом погодження всіх, або великої більшості головних сил (інстинктів, підінстинктів, розуму, почуття, підсвідомості, волі)».
5. «Будь чесним з собою, себто виводь на поверхню свідомости кожну підсвідому думку твою, кожне приховане почуття, не старайся з легкодухости, чи з надмірного егоїзму, чи страху загубити свої звички та втіхи лукавити з собою, не
бійся бути правдивим і сміливим сам перед собою». Чесність з собою – принцип, який проходить через усю творчість В. Винниченка і через усе його життя; він має величезну кількість коментарів у різних творах. Саме чесність з собою протиставляє В. Винниченко лицемірству і брехні. Ідея чесності з собою «під час свого формування у творчому думанні
6. «Будь погодженим в слові і ділі, себто: що визнаєш на словах, те виконуй на ділі. Що проповідуєш іншим, те роби сам у своєму власному житті». Винниченкова чесність з собою – це водночас і чесність з іншими, з колективом.
7. «Будь послідовним до кінця». Коли скажеш «а», то кажи й «б». І кажи до кінця. Коли ж ти не кажеш «б», то ти, по-нашому, по-конкордистському, людина неморальна». Вимагаючи від себе погодженості в словах і діях, В. Винниченко намагався ні за яких обставин «ані на ніготь» не поступатися зі своїх принципових позицій.
8. «Не силуйся любити ближніх без власної оцінки і не претендуй на їхню любов, не будучи цінним для них». Характеризуючи цей пункт конкордизму, звернемося до філософських поглядів Ф. Ніцше і їх впливу на В. Винниченка. Одним із пунктів філософії Ф. Ніцше є антихристиянство, філософ називає християнське віровчення своєрідною жорстокістю до себе і до інших. В. Винниченко також виступає з критикою ідеально-християнської моралі, в основі якої, на його думку, лежить «егоїзм людей – їхня користь чи шкода». А тому В. Винниченко робить висновок: «Хочеш добра собі, хочеш, щоб тебе любили, високо цінили, то не домагайся цього заповідями, але своїми цінностями. Що більше їх матимеш, що більшу кількість егоїзмів можеш задовольнити, тим будеш більше оцінений, поважаний і улюблений, тим більше цінностей матимеш від тих, хто братиме в тебе». Герой «Чесності з собою» каже: «Все є цінність: і мрія, і чобіт, і тіло, і душа. Що більше цінностів людина бачить у світі, тим вона цінніша сама…».
9. «Завсіди пам'ятай, що всі люди і ти сам хворі на страшну хворобу дискордизму. Борись із нею не догмою, не ненавистю, не карою, а розумінням, жалістю, поміччю». Людина стала заздрісною і злою, бо порушилася гармонія з природою, з вічним законом життя. Світ перетворився на велику прокажельню, люди зробилися злими, зажерливими, заздрісними, трупоїдами («…сучасне життя людства на землі – це є велетенська прокажельня. Це – плянетарна яма, повна хворих на фізичну й духовну проказу. Ми – прокажені… А трагізм наш у тому, що ми навіть не знаємо, що ми – прокажені, що ми закинені в цю яму й ніколи з неї не зможемо вибратися». Ця ідея не постаріла й сьогодні і навіть стала більш актуальною. Адже людство прагне завоювати, підкорити природу, а слід бути просто в гармонії з нею і з собою. Насильство, ворожість привели до появи соціальної та економічної нерівності, а це, на думку В. Винниченка, – одна з основних причин нещастя.
10. «Живи тільки з власної праці».
11. «Кохайся, з ким любо кохатися, але родину твори тільки з тією людиною, яку ти всією душею і всім тілом твоїм хотів би (хотіла б) мати за матір (чи батька) дітей твоїх».
Питання шлюбу, любові, еротики, моралі, вірності і зради, свідомого й несвідомого, стосунків між статями, родини, народження дітей були об’єктом мистецького зацікавлення Володимира Винниченка. Порушення вічних для людини тем у всій їх психологічній і філософській складності було спробою В. Винниченка оновити нашу літературу, намаганням піднести її до рівня літератур західноєвропейських.
У своїй філософії В. Винниченко розмежовує такі поняття, як кохання і любов. Любити одночасно можна тільки одного. Врости можна тільки в одну душу, і одна душа тільки може прийняти всю істоту до кінця. Кохання приходить зразу, в один момент, і може одійти з такою ж раптовістю і несподівано. Любов приходить помалу, з стражданням, з буденними клопотами, в поросі повсякчасних пригод, приходить непомітно, стає господинею і одходить трудно, з муками, з смертю. Кохання любить тільки себе і для себе. Коли страждання коханого дасть насолоду, кохання шукатиме тільки страждання коханого. Любов оддає себе для любого. Страждання любого виключає радість люблячого.
12. «Не пануй і не підлягай пануванню». Панування одних людей над іншими, загарбання територій – це все також вияви хвороби людства.
13. Індивідуальність має бути сильною, вважав В. Винниченко, гармонійною сама в собі, мати гідність і протистояти натовпу. В еміграції, у страшних злиднях, в постійній виснажливій фізичній праці В.Винниченко відчував себе викинутим з нації В. Винниченко вважав, що інтереси нормального індивіда не протилежні до інтересів колективу, навпаки, як і все інше в людині, вони мають бути в гармонії, тоді інтереси колективу стають особистими інтересами настільки, що відділити себе від колективу людина не може. Отже, це віковічний закон відносин індивіда і колективу – закон рівноваги, погодження сил, гармонійного злиття інтересів «я» і «ми».
19.3 Основним тематичним колом класичної української філософії XIX — першої третини XX ст.є:
в) співвідношення «людина—нація».
19.4 Концепцію «сродної праці» виклав:
б) Григорій Сковорода
19.5 Концепцію «України-Руси» створив:
в) Михайло Грушевський.
БІЛЕТ №20
20.1 У коло професорів та вихованців Київської духовної академії входили досить відмінні за своєю філософською позицією діячі. Що ж дає підставу об’єднувати їх як представників єдиного напряму?
У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597-1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські "курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використанням на українському грунті західної філософії у поєднанні із сучасними досягненнями прогресивної наукової думки. Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчеснесті. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом/якого називали також творящою природою. Будучи переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи. Професор академії І.Гізель (бл. 1600-1683), зокрема, описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів. Речі зовнішнього світу, діючи на органи чуття, посилають їм, на його думку, чуттєві образи. Останні, потрапляючи на якийсь із органів чуття, відбиваються на ньому і стають "закарбованими образами". Закарбований образ, діючи на відповідний орган чуття, викликає відчуття, внаслідок чого цей закарбований образ стає вже відображенням. У свою чергу відображений образ, що містить певну інформацію про якусь річ, стає об'єктом діяльності внутрішнього чуття. З діяльністю внутрішнього чуття І.Гізель пов'язує наступний етап пізнання зовнішнього світу. Відображені образи зовнішнього чуття, що є формальним відображенням речей, діючи на внутрішнє чуття, утворюють закарбовані образи цього чуття. Згодом деякі професори академії заперечували теорію образів. Так, Г. Кониський вважав, що відчуття виникають в органах чуття внаслідок модифікації анімальних духів, яка відбувається або в результаті безпосередньої дії об'єктів, або спричиняється субстанціональними потоками. Ця концепція мала наметі усунення зайвих проміжних ланок між об'єктом і суб'єктом сприйняття. Отже, здобуття істини мислилося викладачами Києво-Могилянської академії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях — чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід. Аналогічно І.Пзелю і Г.Кониському уявляв собі процес здобуття істини Теофан Прокопович (1681-1736). Визнаючи важливу роль чуттєвого досвіду в пізнанні істини, він не меншого значення в її осягненні надавав спогляданню. Досвід і споглядання він вважав двома мечами вченого, наякі той має спиратися, щоб уникнути небажаного шкутильгання. У курсі філософії Т.Прокоповича, на відміну від курсу І.Гізеля, вже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пізнання Т.Прокопович вважає те загальне, що повторюється, тотожне в речах, що відтворюється в поняттях. Сутність методу пізнання він визначає як спосіб віднайдення невідомого через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу або методу пізнання має займатися логіка. Істинне пізнання Прокопович характеризує як певне, очевидне й вірогідне. У філософському курсі Георгія Щербацького простежується дещо інше розуміння філософії і шляху пошуку істини. Г.Щербацький визначає філософію у дусі картезіанського раціоналізму, вказуючи на неї як на науку.Дослідний інтерес філософії при цьому спрямований на пізнання насамперед навколишнього світу й людини, він спирається на людський розум, керується єдиним методом, що уможливлює здобуття істини. Цей метод має спиратися на самосвідомість, сутність якої виражена у Щербацького картезіанською формулою: "Мислю, отже, існую". Спираючись на вчення Декарта, Г.Щербацький усуває традиційне розрізнення розуму й душі і відповідно розподіл пізнання на чуттєве та розумове. Оригінальне у філософії Києво-Могилянської академії представлено вчення про матерію і форму. Згідно з цим вченням, в основі всього існуючого в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесенню форми перетворюється у ту чи іншу річ. Серед натурфілософських проблем, що розглядалися у філософських курсах Києво-Могилянської академії, значна увага приділялася проблемі руху. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану: природний рух — до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений — до цільового прагнення двигуна. За такого підходу рух розумівся як взаємодія протилежностей. На зміну теорії цілісності руху, згідно з якою останній уявлявся як цілеспрямований процес, здійснюваний між двома кінцевими межами, у філософських курсах академії з'являється механістичне розуміння руху як взаємного переміщення ототожнюваних з матерією тіл, що відбувається за встановленими Богом законами. При цьому якісна визначеність матерії і руху поступається місцем їхнім кількісним характеристикам. У лекційних курсах професорів академії простір мислився невід'ємним від речей і середовища, а час як послідовна тривалість кожної речі. Ця тривалість, якій відповідає поняттю внутрішнього часу, властива й ученням інших професорів. Професори Києво-Могилянської академії обгрунтували ідею невіддільності простору і часу від природних тіл, заперечували існування порожнечі. Вони висловлювали оригінальні думки щодо етичних проблем, Етика поділялась ними на теоретичну й практичну. Перша займалася обгрунтуванням ролі людини в світі, розглядала проблеми сенсу життя, свободи волі, міри відповідальності за свої вчинки. Друга вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя, розробляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу людину. Сенс життя, твердять професори академії, — у творчій праці, спрямованій на власне й на громадське добро. При цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання задоволення прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних. Так, на думку Т.Прокоповича, необхідною умовою щастя є здобуття певного рівня матеріального добробуту, позаяк бідність і нестатки із щастям несумісні. Здобуття такого рівня він пов'язує з сумлінною працею, яку вважає обов'язком щодо себе, сім'ї, суспільства й держави. В основі праці, на думку вченого, лежить вигода, користь. Останню він зближує з доброчесністю і в такий спосіб дає їй позитивну моральну оцінку. Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони пріоритетного значення надавали переважно розумову Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя. Вчені Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток філософії права.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 61 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |