Великий інтерес виявив мислитель до проблеми людини, особистості. Глибока обізнаність Кульчицького дала йому можливість розглянути природу людини, особи з погляду як універсальності, так і унікальності. Його філософсько-антропологічне вчення має не тільки дослідницьке, а й практичне значення. Кульчицький зауважує, що філософська антропологія, щоб мати практичне значення не повинна "обмежуватися роздумами над сферою загальнолюдського, що на ділі є тільки ідеальною абстракцією. Адже загальнолюдське існує насправді у конкретних постатях національних чи епохальних... типів, формування яких зумовлене національними та епохальними... психічними структурами".
Історія українського народу — це яскравий приклад, як в результаті політичного і соціального тиску, примусу цей народ перетворювався у психологічну, духовну провінцію, втрачав свої можливості самоусвідомлення, розуміння свого призначення і місця у світі, ставав байдужим навіть до своєї особистості.
Кульчицького хвилює доля української нації, він шукає причини такого її стану, поразок, прагне вплинути на виховання почуття національної гордості в українського народу. Розглядаючи українців як людність, Кульчицький проводить дослідження впливу на них різних чинників — етносоціальних, геопсихічних, соціопсихічних, історичних, расових, культуроморфних і глибинно-психічних (несвідомих). Ці чинники, на думку вченого, є основою формування національного характеру.
10.2. Чи належить творчість Юрія Дрогобича до історії української культури? Обґрунтуйте свою позицію.
Вчений-енциклопедист, освітній та культурний діяч, фахівець в галузі астрономії, математик, доктор медицини, поет. Ректор університету Болоньї, представник раннього гуманізму. Юрій Дрогобич представляв Україну у західноєвропейських вчених колах. Його наукові твори були відомі в Італії, Франції, Угорщини, Німеччини. Серед учнів Юрія Дрогобича - великий польський астроном Н. Копернік.
Кінець XV ст. вважається початком відродження духовного й літературного життя України. Це, перш за все, позначилося у появі цілої низки перекладених творів науково-природничого, богословського та морально-етичного жанрів. В аудиторіях середньовічних університетів українська молодь з'явилась відразу після їх заснування. У паризькій Сорбонні вже наприкінці XIV ст. серед українців були не тільки студенти, але й доктори наук.
Серед численних українських випускників європейських університетів вирізняється велична постать Юрія Михайловича Котермака - вченого, освітнього діяча, поета, першого українського автора наукової книги, ректора Болонського університету, в історію якого він увійшов під іменем «Джорджо да Леополі», - Юрія зі Львова, відомого нам під ім'ям Юрія з Дрогобича.
Майбутній вчений народився 1450 р. в старовинному галицькому місті Дрогобич в родині збіднілого шляхтича Доната Котермака. Початкову освіту здобув у рідному місті та Львові, потім навчався у Краківському Ягеллонському університеті, де отримав ступінь бакалавра і магістра. На той час Краків був не лише столицею Польщі, але й осередком європейської культури. У XV-XVI ст. у Краківському університеті викладало більше тринадцяти українських професорів. Вперше ім'я Юрія Дрогобича зафіксовано у запису його в книзі бажаючих здати іспити на факультет «вільних наук». У 1471 р. Дрогобич вже отримав науковий ступінь бакалавра, а в 1473 р. став магістром.
Для продовження навчання Юрій Дрогобич попрямував до Італії, де завершив освіту в Болонському університеті. У цілому в Італії в XV-XVIII ст. навчалося багато українців, у XVII ст. лише в Падуї знаходилося їх близько 500. Деякі з випускників (такі як Г. Керницький та Я. Севський) залишалися професорами. Чимало студентів навчалися і в Римі, зокрема Ф. Прокопович. Життя на чужині не було легким. Дрогобичу доводилося багато часу витрачати на те, щоб заробити собі на хліб. Якби не це, він, як свідчать його листи, досяг би ще більших результатів у навчанні.
У 1481-1482 рр., У віці 31 року, Дрогобич посів посаду ректора цього одного з найстаріших європейських центрів передових гуманістичних течій у філософії і природознавстві. Ректор, адміністративний керманич університету, обирався з викладачів на два роки. Юрій Дрогобич готував з професорами розклад лекцій, заповнював вакансії, встановлював порядок оплати праці професорів, контролював їхню роботу, організовував диспути, мав право кримінальної юрисдикції над усіма, хто перебував на службі або навчався в університеті.У трьох астрологічних трактатах Дрогобича, які збереглися в бібліотеках Парижа та Мюнхена, позначилася фундаментальна обізнаність автора з тогочасною фаховою літературою - творами Птолемея і арабських астрономів. Один з трактатів - перша друкована книга Юрія Дрогобича «Прогностична оцінка 1483 р.» (Видана в Римі латиною), яка розглядає окремі питання філософії, астрономії, географії. Одна з головних ідей цього трактату полягає в тому, що передбачення майбутнього має служити людям. У книзі наводяться географічні координати Львова, Дрогобича, Вільно і Москви; визначено час двох майбутніх місячних затемнень.Книжки Юрія Дрогобича в рукописних копіях використовували його сучасники, зокрема Грам Шедель, автор «Всесвітньої хроніки» (1493 р.). Фрагменти латиномовних праць Дрогобича в XVII ст. були включені вченими Острозької академії до рукописного збірника. Про великий авторитет Дрогобича як вченого свідчить той факт, що він на запрошення відомих аристократичних сімей, як один з провідних тогочасних астрологів, складав гороскопи. Юрій Дрогобич, повернувшись до Кракова, також був лейб-медиком короля К. Ягеллончика. в 1488 р. він став професором Краківського Ягеллонського університету - центру гуманістичного світогляду, а в 1492 р. він був обраний деканом медичного факультету.
Серед його студентів був і майбутній видатний астроном Н. Копернік, автор трактату, «Про обертання небесних сфер», що поклав початок нового погляду на будову Сонячної системи - геліоцентричного. Викладацька діяльність Юрія Дрогобича була спрямована на поширення гуманістичних ідей епохи Відродження в Україну. Він вважав, що ідеал доброчесності - Бог, до якого людина може наблизитися завдяки самовдосконаленню. У той же час з-під пера Дрогобича вийшов трактат про затемнення Сонця і Місяця.
Постійно живучи у Кракові, Дрогобич досить часто приїжджав до Львова. Очевидно, в останні роки свого життя він підтримував тісні контакти з України. Адже, хоча європейська культура і мала величезний вплив на його духовне зростання, але на Галичині були закладені підвалини його майбутнього блискучої освіти.
Є опосередковані вказівки, що в останній період свого життя він підтримував зв’язки із рідним містом. Тогочасна європейська культура, без сумніву, мала великий вплив на його духовне зростання, але формування світоглядних концепцій Юрія Дрогобича не можна цілком відривати і від його Батьківщини. Тут він народився, тут зростав, тут визрів у нього інтерес до знань і освіти, тут, зрештою, заклалися основи тих його поглядів і уподобань, які згодом вплинули на вибір професії астронома медика. Так, 30 травня 1491 року вчений виступав як свідок у Львівському консисторському суді із членами ради міста Дрогобича.
10.3 Першу суто філософську систему в історії української філософії створив:
б) Григорій Сковорода
10.4. Концепцію «громадівського соціалізму» створив:
а) Михайло Драгоманов
10.5 Найвідомішим ідеологом концепції «інтегрального націоналізму» є:
б) Дмитро Донцов
БИЛЕТ№11
11.1 Що дає підставу розглядати погляди професорів Києво-Могилянської академії як виплід культури українського бароко?
Бароко було реакцією на ускладнення життя людини в умовах переходу до іншого устрою життя, тому воно відбивало цей суперечливий рух людства, смисл якого був прихований у безмежній різноманітності речей, властивостей. Це і обумовило естетику бароко.
По-перше, бароко - це мистецтво синтезу, об’єднання-зіткнення суперечностей: земного і небесного, духовного і світського, античності і християнства.
Фіксуючи трагічні суперечності дійсності, бароко фокусує увагу на темах:
- життя і смерті;
- тлінності і вічності;
- суєти і щастя.
Важливу роль у розвитку українського бароко відіграла Києво-Могилянська академія (колегія), заснована у 1632 р. Саме там відбувалася переорієнтація освіти із “словено-грецької” за характером і структурою на “латинську” (тобто західноєвропейського зразка). Колегія, де викладання проводилося латинською мовою, орієнтувалася на тогочасні польські та західні університети. Але засновник колегії Петро Могила (якого, до речі, канонізувала православна церква і тут примирилися Московський і Київський патріархат) добре розумів, що зберегти національну самобутність можна лише в умовах синтезу набутків європейської освіти й православно-руської культурної традиції. Вже цей синтез надавав колегії (а з 1701 р. - Академії) барокового характеру.
Система барокових поглядів відбилася в теоретичних курсах поетики та риторики, що викладалися у Києво-Могилянській Академії та були орієнтирами і для російських письменників не тільки XVIІ, а й XVІІI ст. Це так звана “шкільна теорія”, представлена трактатом-курсом Ф. Прокоповича “De arte poetica” (1705 р.), поетикою “Сад поетичний” Митрофана Довгалевського (1736 - 1737 рр.).
Барокова філософія орієнтується на естетичне та мистецьке осмислення людини та світу, її ідеалом виступає “героїчна людина”, яка втілює в собі не уявні, а досяжні, земні чесноти. Покликанням героїчної людини є досягнення розумного компромісу між бажанням тіла і устремліннями душі. Інтелектуальні пошуки звертаються до вирішення проблеми свободи волі людини, причому не тільки стосовно природи, а й щодо Бога; особливого значення набувають ідеї громадянського обов’язку та патріотизму. Починається формування професійної філософії та посилюється інтерес до філософського осмислення світу і природи. Активно розглядаються питання мови та її співвідношення з мисленням.
Діяльність професорів Києво-Могилянської академії зумовлена синтезом ідей гуманізму,
реформації та раннього просвітництва, її визначні представники: Інокентій Гізель, Станіслав Яворський, Феофан Прокопович, Григорій Кониський та інші. Засновник Академії — Петро Могила прагне обгрунтувати самобутність українського народу і церкви, довести їх право на рівний діалог у культурному середовищі Європи. Професори Києво-Могилянської академії розуміють філософію як систему наук, що покликані віднайти істину, причини і сутності речей, досліджувати життя і доброчесність. Вони активно звертаються до дослідження природи пізнання та істини, розглядають проблему універсалій, у вирішенні якої схиляються до концептуалізму (тобто вважають універсаліями загальними характеристиками речей, що не існують самостійно, але присутні в розумі). В Академії філософія вивчалася 2 роки і складалася з логіки (розумової філософії), фізики (природної філософії та космології) і метафізики (теоретичної філософії). Філософи Академії поступово приходять до розмежування філософії та теології, переорієнтовують свої пошуки від богопізнання до пізнання природи і людини. З XVIII ст. Філософська думка Києво-Могилянської академії зближається з європейською філософією Нового часу, набирає ознак критичності та антидогматичності, окреслюється її раціоналістична та суспільна спрямованість, зростає інтерес до емпіричних методів та логіки. “Нічого немає на землі великого, крім людини і нічого великого в людині, крім розуму”, стверджує Йосип Кононович-Горбацький.
Людина мислиться як «мікрокосм» у «макрокосмосі» Всесвіту. Вона — невід'ємна частина природи, що підпорядковується законам останньої. Але, якщо в оточуючій людину природі діє лише атрибут протяжності, то сутнісною основою людини є ще один субстанційний атрибут — мислення. Це зумовлює виняткове місце людини у Всесвіті, що споріднює її з самим Богом. Людина, пояснював Т.Прокопович, «є зменшена частинка того видимого і невидимого світу, оскільки має в собі щось і від тілесної неодухотвореної, і від живої матерії, і від чуттєвої людської субстанції, крім того і те, що мають самі духи. Тому дуже правильно називали її давні філософи мікрокосмом, тобто малим, або взятим у зменшеному вигляді світом».
Викладене зумовлює складну структуру людської душі, в якій діють частини, наділені різною природою — вегетативною, тваринною, людською і божественною. Ці складники можуть існувати і у злагоді, і у ворожнечі одна до одної. Тому покликання «героїчної людини» у бароковій філософії полягає у досягненні розумного компромісу між бажанням і спонуканням кожної частки душі, не заперечуючи жодної з них (останнє притаманне саме бароковому світосприйняттю на відміну від середньовічного чи більш пізнього, класичного погляду, що надавав перевагу одній з крайнощів за рахунок придушення інших устремлінь — наприклад, духовності і служінню Богові, громадському обов'язку тощо).
11.2 В чому, на ваш погляд, полягає своєрідність внеску Лесі Українки у світову традицію розробки проблеми прометеїзму?
П. відкриває галерею так званих вічних образів, до яких постійно звертатиметься людство. К. Маркс називав його «найблагороднішим святим і мучеником у філософському календарі». Есхіл присвятив титанові ряд трагедій, з яких збереглася лише одна — «П. закутий». П. Есхіла втілює розум і силу духу, волелюбність і велич подвигу в ім’я щастя людей. За нової епохи образ титана П. знаходимо в Гете, Байрона, Шеллі, він надихав славетних майстрів пензля Мікеланджело, Тіціана, Рібейру, Сальватора Розу, композиторів Бетховена, Ліста, Танєєва, Скрябіна. У російській літературі найцікавіші опрацювання міфа належать письменникам революційного табору: К. Рилєєву, М. Огарьову та ін. Образ П. надзвичайно популярний на Україні. П. уславили Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, А. Малишко й ін.
У переносному значенні П., як і поняття «прометеїзм», «прометеїв вогонь», є уособленням самовідданості, шляхетних почуттів і вчинків людини, незгасного прагнення досягти високої мети.
Одним із перших інтерпретаторів міфу про Прометея був Гесіод. У його „Теогонії"" Прометей борець проти свавільного захоплення влади олімпійськими богами. Гесіод протиставляє Прометея Зевсові у притчі про Пандору в поемі „Роботи і дні". Тут згадується про те, як Зевса „одурив Прометей хитро думний", як громовержець придумав для людей різні клопоти, зокрема, „взявши вогонь, заховав".
До образу Прометея зверталося чимало німецьких письменників - - Й.В. Гете, И.Г. Гердер, А.Шлегель. Зокрема, широкою популярністю користувався уривок з незавершеної драми Гете „Прометей".
Особливої популярності образ Прометея набуває за доби романтизму. Він стає романтичним символом непокори, тираноборства і людинолюбства. Яскравим свідченням цього є спадщина видатних англійських романтиків -Дж. Байрона і П.Б. Шеллі, у творчості яких образ Прометея відіграє важливу роль. Недарма ж Байрона називали „Прометеєм XIX століття", а Мері Шеллі, дружина поета, зазначала, що „Прометей — душа поезії „Шеллі".
Образ Прометея приваблював письменників, опозиційне налаштованих щодо влади та існуючого ладу. Так, він був зовсім не випадковим у творчості російського романтика М.П.Огарьова, відомого не тільки як поет, а й як борець за свободу, приятель і соратник О.І. Герцена. Вірш Огарьова „Прометей" (1841), по суті, є монологом титана, гнівним словом, зверненим до коршака і до того, хто його послав.
Зевс для Прометея не тільки тиран, а й заздрісник, який не може простити титану того, що він створив людей, що викрав для них небесний вогонь і залишився непохитний. Прометей не тільки не кається, але й кидає виклик громовержцю. Він пишається тим, що зробив людей схожими на себе.
В українській літературі була своя традиція сприйняття і переосмислення античного образу". У поемі Т.Г. Шевченка "Кавказ" (1845) образ Прометея висвітлений по новому, характеризується новими відтінками значення. У свідомості поета Кавказ асоціюється зі стражданнями прикутого до скелі напівбога. М.К. Зеров відзначав політичний протестантизм цього образу в шевченківській поемі, а П.П. Філіпович вважав, що на тлі твору „увертюра" з Прометеєм набуває особливої сили і є в українській літературі єдиним прикладом, коли ідейну спрямованість Прометеєвого міфу втілено в рівноцінний мистецький образ. Створений Шевченком образ Прометея, попри всю його епізодичність, має символічний характер. Дослідники не раз вказували на те, що він символ народу, який бореться, і з цим важко не погодитися. Про це свідчать і рядки поеми, звернені до борців проти поневолення і тиранії: „Борітеся - - поборете..."
Ім'я титана досить часто згадується в листах та творчості Лесі Українки. І хоча поетеса не залишила окремого твору, присвяченого Прометеєві, мотиви, пов'язані з міфом про титана, з'являються в багатьох її поезіях. Сумні роздуми поетеси не містять закликів, вона нічого не нав'язує читачеві, лише констатує факти, а висновок він мусить зробити самостійно.
У XX столітті Франц Кафка підсумовує мотиви міфу про Прометея і подає у своїй притчі чотири повір'я про міфічного героя. Як і його попередники, Кафка фантазує, розмірковуючи про Прометея і закликає читача до роздумів. Його притча „Прометей" - - це аналітичний етюд, в якому автор дає своє, екзистенціальне тлумачення образу титана. Образ Прометея у Кафки статичний. У його повір'ях стверджується, що була рана і залишилися скелі. Отже, в основі повір'я (міфу) - - правда, а „правду життя за Кафкою можна пояснити, вона - - страждання.... він символізує не так людство, як окрему людину, індивіда". Окрім усього цього, Прометей у Кафки не представлений як громадський ідеал служіння людству.
Так, Прометей справді вічний образ у світовій літературі, а прометеїзм як символічне вираження служіння людям, правді, красі є наскрізним мотивом літературного розвитку. За кожної історичної епохи міф про Прометея приваблював письменників багатою символікою та різнобарв'ям ідей, закладених в ньому. І при цьому на першому плані, як правило, були ідеї тираноборства, свободолюбства, непокори і гуманізму. Те, що цей міф, як і багато інших, живе у віках, є свідченням безперервності міфотворчих процесів, живучості міфологізму як літературного явища.
Є в Лесі Українки декілька творів, в яких вона ставить на вирішення довічні філософські проблеми розуму й віри. Це драматична поема «В катакомбах», драма «Руфін і Прісцілла», драматична поема «На полі крові», драматичний етюд «Йоганна, жінка Хусова» та драматична поема «Адвокат Мартіан». Сюжети цих творів взято з перших часів християнства, коли в новій християнській громаді, що ховалася від переслідувань гнобителів в темряві катакомб, виникає деспотична воля, змагання за особисті інтереси, які викликають драматичні конфлікти. Християнська релігія в значній мірі була еклектична, і тому вона приваблювала до себе багатьох людей різних соціальних станів і різних національностей. Межи цими різнорідними елементами перших християнських громад виникали непорозуміння та суперечки, що їх використовує, як матеріал, Леся Українка. Виростали конфлікти ще й тому, що одна частина громади, відкидаючи все земне, захоплювалась містицизмом, друга ж прагнула до землі, шукаючи в новій релігії порятунку від соціальних утисків та неправд. Нарешті, до боротьби призводило й вузьке гуртківство, що зв’язувало потяг до широкого розвитку індивідуальності.
Християнством первісної формації захоплювалась Леся, як було сказано раніш, під впливом свого дядька М.Драгоманова. Безперечно, за його порадою була перекладена Лесею книжка Моріса Верна «Євангеліє», видана р. 1905-го у Львові [Літературно-наукова бібліотека, ч. 3]. Про цього Верна згадує Драгоманів не раз у цитованих уже нами листах до Лесі Українки, а до іншого Лесиного перекладу з цього ж автора, «Біблія, або книги Старого Завіту» [Видано у Львові р. 1903-го], він пише навіть передмову.
До християнства з його вузькою мораллю Леся ставиться скептично, протестуючи проти соціальної байдужості цієї релігії, проти «віри без діл». Домінуючим моментом в названих творах буде якраз антихристиянізм, або прометеїзм, якому віддає свої симпатії Леся Українка і який робить її творчість близькою пролетаріатові. Дехто з критиків вбачає в первісній християнській громаді громаду українську, а в бунті раба-неофіта проти деспотичних замірів християнських єпископів – бунт молодого активного українства проти старого, пасивного українофільства [Дм.Донцов. «Поэзия индивидуализма». Украинская жизнь. 1913, ІХ-Х]. Таке товмачення припускаємо в тій самій мірі, як і в інших Лесиних п’єсах з неукраїнськими сюжетами.
11.3 Екзистенційність — це визначальна риса української філософської думки, яка полягає в:
б) спрямуванні не на об’єктивну, одну для всіх, Істину, а на «правду» як сенс і мету власного життя
11.4 Як «філософія трагедії» визначається творчість:
в) Тараса Шевченка
11.5 Українська Нація, Українська Земля, Українська Держава — засадничі принципи:
а) політичної доктрини В’ячеслава Липинського
БИЛЕТ №12
12.1 Курси з філософії, читані у Києво-Могилянській академії, створювались на зразок філософських курсів західноєвропейських університетів. Що являли собою вони — чи зразок популяризації в українській культурі здобутків західноєвропейської-університетської філософії чи результат оригінальної творчості, що використовує досягнення тогочасної філософської думки? Якщо правильне друге — обґрунтуйте, в чому полягала оригінальність поглядів києво-могилянських професорів?
Головним центром науки та культури Правобережжя України після закриття Острожської колегії стала відкрита в 1639 році вища Києво-Могилянська колегія, пізніше, в 1701 році, перетворена в Київсько-Могилянську академію. Засновник академії — настоятель Печерської лаври Петро Семенович Могила. Тривалість навчання у академії до 12 років. У ній вивчалось більше 20 різних галузей знань, у тому числі й філософія. Особливе місце у навчанні відводилось латинській мові, а не грецькій, як раніше. Латинь — необхідна для практичного життя в умовах польської гегемонії в Україні. З вивченням латині в Києво-Могилянській академії зв'язано більш ґрунтовне освоєння творів філософів античності, Середньовіччя, Відродження та пізніший період, що в певній мірі зумовило піднесення української філософської думки.
Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль в історії філософської освіти не тільки в Україні, але й всієї Росії, дала в XVI — XIX ст. професорів майже усім російським університетам. Найвидатнішим представником гуманітарної думки є самобутній філософ Григорій Сковорода, який закінчив курс навчання в академії, зберіг добрі, теплі враження про неї та її професорів. Відомі вчені, вихідці з Києво-Могилянської академії, Феофан Прокопович та Стефан Яворський, очолювали «наукову дружину» російського царя Петра Першого. Стефан Яворський став місцеблюстителем патріаршого престолу, а Феофан Прокопович — главою священного Синоду. Філософські курси, що читались в академії, мали теологічний та схоластичний характер, традиційно розбивались на три частини: логіку, фізику, метафізику. Зміст курсів до кінця XVIII ст. переважно арістотелівський. Пізніше до академії прийшло нове віяння — вплив одного з найрадикальніших послідовників Декарта — Пурхоція, підручником якого і користувались в академії. Поступово, всупереч вихідним теологічним настановам, на філософських курсах академії пробиває шлях певна матеріалістична тенденція, що виражалась у алегоричному тлумаченні Біблії, деїзму та пантеїзму. Феофан Прокопович у філософському курсі пропагував матеріалістичні ідеї Бекона, Декарта, Спінози, системи Галілея та Коперніка.
Епоха зрілого Просвітництва припадає на другу половину XVIII ст. і характеризується особливостями: по-перше, розвивається ідея про позастанову цінність людини; по-друге, пробуджується самосвідомість та гідність особи; по-третє, розвивається почуття патріотизму, переживання за долю України. Ці особливості свідчать про те, що в епоху зрілого Просвітництва проблема науки віддає перевагу проблемі людини. Підтвердженням є хоча б той факт, що в першій половині XVIII ст. у курсах філософії Києво-Могилянської академії появляються спеціальні розділи етики. Етика — це вчення про мораль, про правила та норми поведінки людини, про обов'язки людини у ставленні одна до одної, до Батьківщини, до держави. Тоді ж етика стає самостійною галуззю знань у філософській думці. В творах києво-могилянців з питань етики стверджується, що етика — вчення про людину, її ставлення до природи та суспільства, розуміння нею земного призначення.
Гуманістичні ідеї розкріпачення особи, утвердження гідності людини стали визначними в лекціях професорів Києво-Могилянської академії. Етика стала важливим знаряддям формування свободи особи. У філософських курсах академії чітко простежується думка про те, що пізнання законів природи дає хоча і не універсальну, але реальну силу в світі. Етика в академії бере на себе обов'язки вести людину до морального вдосконалення та земного блага. Знання стає вищим етичним принципом, який визнає призначення людини.
Передові вчені Києво-Могилянської академії та інших шкіл намагаються звільнити філософію від схоластики, створити передумови для формування у студентів здібності робити самостійні філософські викладки. Першим в такому напрямку став працювати Йосип Кононович-Горбацький, який у своїх творах посилається не стільки на церковні авторитети, скільки на античні джерела та гуманістів епохи Відродження. На початку XVIII ст. деякі викладачі починають висловлювати ідеї Коперніка, Галілея, Декарта. В академії вводиться розширений курс фізики, здійснюється звільнення від авторитету схоластично-інтерпретованого Аристотеля. Отже, тенденція відділення філософії від релігії тоді характерна в освіті.
Формування автономності філософії сприяло її зближенню з природознавством, стимулювало розвиток натурфілософії. В XVII ст. помітне місце в натурфілософії України відводилось проблемам космології та космогонії. Космогонія розглядала походження та еволюцію Всесвіту. Космогонія вивчала походження космічних об'єктів та систем. Тоді ж вчені захоплювались і астрологією, пророкуванням долі людини за розташуванням зірок. З астрологією знайомі й філософи Києво-Могилянської академії. Особливість натурфілософії — заперечення дуалізму Аристотеля у поглядах на природу. У таких поглядах земна речовина протиставлялась небесному ефіру. Ефір вважався більш досконалим, божественним. Заперечуючи натурфілософський дуалізм, українські вчені Гизель, Прокопович, Крановський в лекційних курсах філософії обґрунтовували спорідненість земної та небесної матерії, підкреслюючи своє розходження з поглядами схоластів. У натурфілософії розвиваються погляди античних філософів на матерію та першопочаток світу. Так, Феофан Прокопович в лекціях дає визначення матерії, зроблене Аристотелем, згадує вчення Фалеса, Анаксимена, Геракліта, атомістичне вчення Левкінпа та Демокріта, вважає, що матерія — це речовина, яка має ширину, довжину, висоту. Разом з тим для філософів Києво-Могилянської школи характерна непослідовність в питанні про природу матерії. В лекціях є й твердження про творіння матерії Богом та ідеї про її нестворюваність. Важливий момент в натурфілософії — ідея про постійний рух у розвитку Всесвіту. Велике значення для осмислення Всесвіту як процесу розвитку цілісної системи мало поширення вчення Коперніка. З ним знайомили слухачів майже всі, хто читав курс лекцій в Києво-Могилянській академії.
Для натурфілософії епохи Просвітництва характерний принцип пізнаваємості світу. У багатьох творах вчених того періоду простежувався пафос оволодіння законами будови Всесвіту. Основна ідея — могутність розуму, який вивчає закони природи. У натурфілософії важливе місце займало вчення деїзму. В історії філософії існує три основних вчення про взаємозв'язки божественного та природного: теїзм, деїзм, пантеїзм. Теїзм захищає ідею про те, що Бог створив природу та керує нею. Деїзм визнає існування Бога як першопричини світу, але заперечує його дальше втручання у явища природи та суспільного життя. Це вчення в натурфілософії давало можливість поєднати християнські переконання та зростаючий інтерес до пізнання природи. Деїстичні висловлювання зустрічаються у творах майже всіх вчених Києво-Могилянської академії. Що ж стосується пантеїзму, то це вчення, що ототожнює Бога та природу, впливало на філософів, та пантеїзм у них виступає не як цілісна концепція, а як певна тенденція, зачаток нових ідей.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 119 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |