Просвітницьку справу, яку несли у світ діячі Києво – Могилянської академії, продовжив її вихованець, самобутній філософ Г. С. Сковорода. На його філософські погляди вплинули соціально – економічні фактори та ідейно – теоретичні джерела античності, середньовіччя і Відродження, Святе Письмо і національний світогляд.
Філософські вчення Сковороди включають наукові знання про природу та середньовічні уявлення про рослинний та тваринний світ, які запозичені з збірників,,Фізіолог чи,,Бестріарій. Такі уявлення пов’язані з фантастичними ідеями, які витлумачувалися алегорично. В його творчості наукові знання суміжні з ірраціональними міфологічними і фантастичними уявленнями, їх філософ використовує в якості засобу пізнання людиною внутрішнього світу речей. Живе пов’язане в творчості Г. Сковороди з,,сокровенною красою, що в стародавні часи визначалася словом,,dekorum (,,dekorum, сієсть, благолєпіє, благоприличность, всю тварь и всякое дело осуществляющая, а єдінственно от царствія Божія завісящая).
У концепції українського філософа все суще є складною єдністю трьох світів: макрокосму (Всесвіту), мікрокосму (людини) і світу символів (світу слова Біблії). Кожному із світів притаманні дві натури: зовнішньому – матеріальна, внутрішньому – духовна. Ці світи у концепції Сковороди представлені як взаємозалежні та ізоморфні за змістом, що містять у собі протиставлення зовнішнього, тлінного і вічного, незнищенного, невидимого. Протиставлення фізичних предметів і метафізичних – головна тема творів українського філософа.
Перший – великий світ, макрокосм, що складається з числених світ – світів, другий світ – невеличкий, мікрокосм, людина. І третій – теж малий світ – світ символів або Біблія. В останньому зібранні фігури всіх небесних, земних і підземних речей, які ведуть людську думку в поняття,,вічної натуриˮ. Кожний із цих трьох світів має дві,,натури – матеріальну і духовну, видиму і невидиму.
Філософська система Г. Сковороди передбачає можливість пізнання світу, можливість пізнання людиною обох,,натур – внутрішню і зовнішню. Він відрізняє в людині дві істоти –,,дійсну,,,правдиву людину та,,тілесну, плотську людину.,,Дійсна людина сама божественна, джерело, сонце. Сковорода бачить призначення людини в її обожненні, уподобленні Богу. Обожнення можливе тому, що Людина є тотожна по своїй істоті Богу, по своєму,,серцю.
Світ складається з двох натур – божественої і матеріальної, які не існують окремо одна від одної, а складають цілісну єдність. Основою, на якій тримається природа і все живе він вважав – божественне. Природа не має ні початку, ні кінця і зображується, як круг, коло тощо. Філософська концепція природи Сковороди розроблена на основі вчення про людину і світ. Оскільки їх сутнісною основою є божественне, то сутність природи він вважає божественною, він вважає, що,,Бог і природа одне і те ж саме. Всесвіт розділяє на дві натури: одна – видима, друга – невидима.,,Видима натура є природа, а невидима – Бог.
Основна ідея філософського вчення Сковороди про природу – аналіз взаємопереходу протилежностей. У нього буття – єдність матерії і божественного. Він відкидав теорію креаціонізму, вважав, що природа розвивається за своїми законами і не потребує першопричини для свого розвитку. В основі природи лежить життя. Життя у нього символізується кулею, круглими предметами, які виражають найбільш завершену форму. А коло, яке в кінці до самого себе повертається – також символ життя, життя дійсного, що в протилежність до усього емпіричного і конкретного само в собі живе, не потребує для себе чогось іншого, будучи само для себе основою і єдиноможливою метою своїх устремлінь.
Отже, основними положеннями уявлення про живе є те, що все в світі по природі подвійне (матеріальне і божественне – боки єдності буття, а світ в цілому – цілосукупність буття). Уявлення про організацію виявляються в триєдиності світів, що носять пізнавальний характер для людини.
Основи уявлень про живе Г. С. Сковороди були закладені вченням Києво – Могилянської академії, але розширювалися в силу ознайомлення з різними як науковими, так і літературними джерелами.
15.2 Спираючись на вчення В. Вернадського про ноосферу, обговоріть проблеми, поліпшення екологічної ситуації в світі на рубежі XX і XXI ст.
Вчений розглядав ноосферу як майбутній стан біосфери, оскільки людство ще далеке від такого стану. У своїй останній праці "Кілька слів про ноосферу" він визначив деякі загальні умови, необхідні для створення ноосфери, зокрема: людство має стати єдиним в інформаційному й економічному зв'язках; ноосфера — явище загальнопланетарне, тому людство має прийти до цілковитої рівності рас, народів та ін.; ноосфера не може бути створена до припинення війн на Землі.
За вченням В.І. Вернадського, ноосфера мала стати втіленням не лише наукових знань, а й моральних якостей людства, найкращих рис духовності людини. Вона прогнозувалася як гармонія духовних та фізичних відносин людини і природи, людини і людини. Але дійсність далеко не завжди розумна, вона не часто "вписується" в теоретичні міркування й передбачення. В реальному процесі розвитку ноосфера стала лише однобічним втіленням раціонального знання. Відсутність у ній моральної та інших людських цінностей стала усвідомлюватися значно пізніше, з виникненням глобальних проблем.
Вчення Вернадського про ноосферу включає 4 основні положення:
1. Ноосфера - історично останній стан геологічної оболонки біосфери, що перетворюється діяльністю людини.
2. Ноосфера - сфера розуму і праці.
3. Зміни біосфери обумовлені як свідомою, так підсвідомою діяльністю людини.
4. Розвиток ноосфери пов’язаний з розвитком соціально-економічних факторів.
5. Розвиток ідеї про ноосферу в сучасній думці
Процес розвитку вчення про ноосферу після смерті В. Вернадського можна поділити на три періоди. Перший позбавлений вагомих здобутків і позначений в основному спробами Б. Лічкова опрацювати концепцію ноосфери (звернув увагу на її етичні аспекти), які, проте, не знайшли відгуку у науковій спільноті. Відповідно розвиток концепції ноосфери не відбувався. Причина полягає у відсутності для даного вчення В.Вернадського належного місця в тогочасній ідеологічній системі та актуальних наукових пошуках.
На зламі 60-70-х років людство усвідомило загрозу екологічної катастрофи. Це зумовило зростання інтересу до концепції ноосфери, у якій вітчизняні дослідники шукали шляхи осмислення та розв’язання глобальних проблем.
З цього часу ведемо мову про другий період розвитку концепції ноосфери, який позначений дослідженнями Р. Баландіна, Ф. Гіренка, Е. Гірусова, В. Казначєєва, М. Камшилова, І. Кузнєцова, А. Яншина та ін., а також публікацією творів В. Вернадського, присвячених ноосфері. Проте ці досягнення не можуть бути оцінені однозначно, оскільки під тиском ідеології вони зазнавали значних перекручень, публікації багатьох дослідників наукової спадщини В. Вернадського хибували неточностями. Етичні аспекти концепції практично не розвивались.
Початок третього етапу розвитку концепції ноосфери пов’язаний з демократизацією радянського суспільства, зростанням свободи наукового пошуку. Йому властива поява великої кількості різнопланових досліджень: має місце як апологія концепції ноосфери, розробка її аспектів у контексті сучасності (В. Барякін, М. Голубець, С. Кримський, М. Моісєєв, А. Урсул та інш.), так і критика, закиди в утопічності та неекологічності (В. Кутирьов, В. Межжерін, О. Самарський та ін.). Незважаючи на таку різноплановість, можна виділити спільну вихідну позицію цих досліджень: більшість із них об’єднує переконаність, що вчення про ноосферу в тому вигляді, в якому воно постало більш, ніж півстоліття тому, не може вирішувати актуальні проблеми сьогодення. Звідси прагнення науковців активно розвивати ті положення, які були закладені В. Вернадським, і пристосовувати їх до сучасних реалій. З огляду на цей факт, ґрунтуючись на висновках В.Вернадського та враховуючи сучасні дослідження, приходимо до наступного визначення ноосфери: на даному етапі (у стадії становлення) це біосфера планети, “проникнута” колективним розумом людства та результатами його діяльності. У розвиненому стані вона постане етапом розвитку планети, на якому її біосфера гармонійно взаємодіятиме та співіснуватиме з розумом, беручи ширше – із суспільством загалом.
На сучасному етапі розвитку концепції ноосфери звертає на себе увагу зростання інтересу до її духовних та, зокрема, етичних вимірів. Чимало дослідників підкреслюють необхідність здійснення для подальшого становлення сфери розуму відповідних моральних трансформацій. Проте, за невеликим винятком, етичний вимір концепції ноосфери залишається недослідженим.
Теорія біосфери В. Вернадського — це виведені основні закони гармонійного розвитку всього живого на Землі. На жаль, людина й досі не розуміє чи не хоче розуміти, що, вступаючи в протиріччя із законами гармонійного розвитку Всесвіту, протиставляючи себе законам розвитку Природи, вона поставила під загрозу не лише існування самої себе як продукту Природи, як свідомої істоти, яку створила Природа, але й ставить під загрозу процес розвитку цивілізації в цілому. Для чого творець дав людині, на відміну від тварини, свідомість? У першу чергу для того, щоб саме через розвиток своєї свідомості самоудосконалюватись у гармонії із космосом. Кожна Людина повинна знати своє призначення на цій Землі і ті закони Всесвіту, які вона повинна виконувати. На жаль, історія розвитку суспільства впродовж останнього століття (тепер уже старої епохи), однозначно свідчить, що Людина не розуміє, не усвідомлює найважливішої своєї місії на Землі. Власне, це основне протиріччя ХХ століття: людина, не розуміючи свого призначення на Землі, поставила себе над Природою. Власне сьогодні маємо, що маємо. Уже в перші роки ХХ віку В. Вернадський почав говорити про те, що вплив Людини на оточуючу Природу зростає настільки швидко, що не за горами той час, коли вона перетвориться в основну геологоутворюючу силу. Людина повинна взяти на себе відповідальність за майбутній розвиток Природи. Процес розвитку оточуючого середовища і суспільства стане нерозривним, Біосфера перейде в сферу розуму, в ноосферу, коли розвиток планети буде направлятись силою Розуму.
15.3. Предметом української філософської думки є:
в) різноманітні прояви філософії в рамцях української культури.
15.4. Автором праці «Серце та його роль у духовному житті людини» є:
б) Памфіл Юркевич
15.5 Працю «На захист права» написав:
а) Богдан Кістяківський
БІЛЕТ №17
17.1 Яке значення для розвитку української філософії мав здійснений П. Лодієм переклад підручника Х. Баумейстера?
Петро Лодій (1764-1829) походив з Підкарпаття. Першу звістку про нього зустріваємо року 1787, коли він учився у львівській греко-католицькій семінарії і належав, як засвідчив його професор — відомий масонський письменник; — І. А. Феслер, до найліпших учнів цієї школи. Вже того ж року Лодія призначено професором у тоді заснованій вищій теологічній школі для українціву Львові — «Studium Ruthenum», де він і викладає філософічні дисципліни та математику. В 1801 р. його покликано професором метафізики, логіки і етики до Краківського університету, в 1803 р. він переходить до Петербургу, як професор філософічних предметів, до новозаснованого Педагогічного інституту, а з 1819 р. стає професором філософії та права на Петербурзькім університеті, який тоді було засновано. В Петербурзі ж Лодій і помер 1829 року.
Лодій почав свою літературну діяльність ще у Львові, як перекладчик етичного твору вольфіянця Бавмайстера («Христіана Баумайстера Наставленія Любомудрія Нравоучительнаго», Львів, 1790, ст. 438, 16°). Цей переклад має значіння, зокрема, щодо тих термінологічних елементів, які ввійшли в нього із народньої мови (хоч елементів цих і небагато, бо Лодій використав і російську мову, і церковнослов’янську). Пізніше, вже в Петербурзі, Лодій переклав і видав два твори юридичні В Петербурзі ж видано Лодієм і обидва його оригінальні твори: «Логическія Наставленій, руководствующія кь познанію и различенію истиннаго отъ ложнаго» (СПБ. 1815) та «Θеорія общихъ правъ, содержащая въ себЂ философское ученіе о естественномъ всеобщемъ государственномъ пра※ (СПБ. 1829). «Логическія Наставленія» слідують в цілому за Вольфом, до якого одначе Лодій не ставиться цілком некритично (стор. 54). В кожному разі «курс Лодія визначає собою значний крок наперед в порівнянні до його російських попередників» (Радлов). «Взагалі у Лодія немало свіжого матеріалу — і його підручник незлий». Інші російські оригінальні логіки того часу «нещасні конспекти в порівнянні до підручника Лодія» (Шпет). Підручник Лодія цікавий для нас тим, що він уявляє /85/ собою крок наперед в порівнянні до тих викладів Київської академії, що базувалися в XVIII в. на Вольфі та його школі. І у вступі, що дає спробу вступу до філософії, Лодій торкається Канта, почасти користуючися ним, почасти полемізуючи з ним. Так само він займає певне становище дологічних теорій Канта і в викладі самої системи логіки. Лодій ставився до Канта критично і був прихильником одного із критиків Канта, а саме Шульце-Енезідема. В кожнім разі Лодій є одним із перших посередників в ознайомленню російського суспільства з Кантом. На жаль, не знаємо, чи займався він Кантом ще за часів своєї діяльности в Галичині.
Початок XIX віку приносить на Україну ідеї західньо-европейської філософії Ці західньо-европейські філософічні ідеї є майже виключно ідеї німецької філософії, що залежало, поруч з іншими причинами особистого та місцевого характеру, також і від того, що німецька післякантівська філософія на цей час безроздільно панувала в Европі, не маючи собі в інших народівконкурентів, що хоча б тільки наближалися глибиною та грандіозністю до кантіянства або до великих систем німецького ідеалізму (Фіхте, Шеллінґ, Геґель) та до німецької романтики. В початку XIX віку обмін людьми і ідеями в України з північчю став вже остільки інтенсивним, що не залишилося без впливу на /83/ Україну і захоплення романтикою і філософією Шеллінґа і Геґеля, що почалося в Москві і в Петербурзі Але ці впливи з півночі могли лише підтримувати і присилювати ті інтереси, які вже були на Україні Як побачимо, трохи чи не перші відомості про Канта, Фіхте і Шеллінґа принесли на північ якраз українці.
Переглянемо коротенько приближний хід знайомства з німецькою філософією на Україні Підкарпатець П. Лодій, професор у Львові, Кракові та Петербурзі, мабуть, перший познайомився з творами Канта.
17.2 Наскільки актуальні ідеї статті Б. Кістяківського «На захист права (Інтелігенція і правосвідомість)» на сучасному етапі розвитку України, одним із стратегічних напрямків якого проголошена якраз побудова «правової держави».
Одним із таких правників є Богдан Кістяківський (1868 — 1920 рр.), праці якого набули особливо актуального звучання у зв'язку з державотворчими процесами у незалежній Україні.
Б.Кістяківський, говорячи про державу, ототожнює її з «культурним людством, яке живе в культурній спілці». Для вченого культурна людина і держава, то два поняття, що доповнюють одне одного: держава є немислима без культурної людини, як і культурна людина без держави.
До правової держави Б.Кістяківський ставить вищі вимоги, ніж до державних утворень інших типів. Він пише: «Правова держава — вища форма державного буття, яку виробило людство як реальний факт». Сучасні дослідники також стверджують, що правова держава в цілому дуже подібна до конституційної і відрізняється лише певними моментами своєї довершеності і досконалості.
Б.Кістяківський не згадує про конституцію як про одну з найголовніших ознак правової держави. Мислитель моделює останню за принципами, частина з яких є відомими й уживаними в світовій практиці, а частина — і до сьогодні ще не використаними сучасною правовою державою. Особливо тут слід відзначити ідеї правової культури, суспільної правосвідомості, народовладдя, що мають неабияке значення для відродження і розвитку української політико-правової думки.
На його думку, першочерговим стримуючим фактором влади виступають не закони, які обмежують владу, а — невід'ємні, непорушні, недоторканні права особи. Ці права не надаються державою, а є природними і обов'язково регламентованими. По-друге, пише Б.Кістяківський: «Правова держава — це не лише держава, яка обмежує себе встановленими з власної волі нормами і виконує ці норми. У сучасній правовій державі керують не особи, а загальні правила чи правові норми. Держава, по суті, повинна перетворитись на правове явище, де кожна дія урядового апарату, суду й інших органів скеровуються відповідним законом, узгодженим із конституційним принципом».
Аналізуючи праці Б.Кістяківського, можна вказати на ряд ідей його теорії правової держави:
— держава гармонізує відносини між суспільством та особою і ні в якому разі не ускладнює їх;
— у кожній державі люди втілюють певну культурну мету як щось життєво необхідне і таке, що їм притаманне;
— політична влада повинна позбутися будь-яких проявів насильства і сваволі;
— кожна людина повинна мати можливість забезпечити собі гідне існування не силою соціального милосердя, а силою наявних у неї соціальних, політичних та економічних прав і свобод.
Ідеї правової держави Б.Кістяківського надзвичайно співзвучні сучасній українській політико-правовій практиці.
З прийняттям Конституції України 1996 року і закріпленням у ній таких принципів правової держави, як верховенство права, поділ влади, рівність громадян перед судом і законом, універсальний судовий контроль тощо, українські демократи поклали собі за мету змінити старий бюрократичний тип організації держави на новий, демократичний, який би працював на благо людей і забезпечував би їх природні права і свободи.
Але аналізуючи сучасну політико-правову ситуацію в Україні, ми бачимо, що перші спроби побудувати демократичну, соціально-правову державу не принесли бажаних результатів. Проте це не вина Основного Закону.
Отже, не можна не згадати про тісний зв'язок між формуванням правової держави, соціальними інтересами народу та культурою (в тому числі і правовою) суспільства в цілому.
Процес формування правової держави є важким, насамперед тому, що для досягнення мети потрібно провести в Україні політико-правові реформи.
Надзвичайно важливу роль у правовій державі відіграє судова влада. У суспільній свідомості українців судові органи далекі від ототожнення з правосуддям. Хоча діяльність саме цієї гілки влади в цілому світі є показником рівня розвинутості держави і наближення її до правової. В європейських країнах, зокрема, в Німеччині, правова держава характеризується перш за все існуванням такого суду, який буде розглядати будь-яке спірне питання, що може виникнути у суспільних відносинах. Тому у цій сфері перед українським суспільством стоїть велика проблема, яку воно мусить позитивно вирішити, якщо прагне прямувати до правової держави.
У правовій державі закони неухильно виконуються усіма учасниками суспільного життя, насамперед державними органами. У нашій же практиці посадові особи держави нерідко приймають нормативні акти, які прямо суперечать Конституції України.
Українське суспільство ще не готове бути громадянським суспільством через низьку правову культуру, необізнаність громадян з власними правами і невміння їх відстоювати. Невідповідність між рівнем правової культури громадян та існуючою нормативною базою може звести нанівець усі зусилля законодавців наблизити нашу державу до правової. Такий висновок можна зробити, ознайомившись з проектом нового Закону України «Про вибори народних депутатів України», прийнятим Верховною Радою у 1999 р. у першому читанні. Новелою даного законопроекту є запровадження пропорційної виборчої системи. Дана система є прийнятною для демократичних, розвинених країн. В наших умовах, на мою думку, її використовувати зарано і певною мірою небезпечно. Проблема запровадження цієї правової новели полягає в тому, що «зацікавлені особи» можуть легко стати народними обранцями, потрапивши у виборчий список партії. Викрити «скомпрометовану» партію дуже складно, оскільки кількість їх надто велика.
Таким чином, ідеї Б.Кістяківського про правову державу набули не тільки наукової, але й практичної цінності і є важливим стимулом для просування України до свого конституційного ідеалу.
17.3 Антропоцентричність — це визначальна риса української філософської думки, яка полягає в:
б) зосереджені уваги на людині, осмисленні її сутності, призначення у світі
17.4 Автором праці «Философские предложения» («Філософські речення») є:
а) Яків Козельський
17.5 Розробником етики «конкордизму» є:
а) Володимир Винниченко,
БІЛЕТ №18
18.1 Якою мірою М. Гоголь дотичний до історії української культури?
Мало хто знає, що Гоголь, рідною мовою якого була українська, здобув центральне місце у російській літературі саме завдяки тому, що був українцем, знав тогочасну українську культуру, яка була майже зовсім не відома в Росії, і, «переклавши» її для російського читача, став знаменитим.
Творчість Гоголя російською мовою стала джерелом знань для решти світу про Україну, хоча тривалий час читачі там сприймали культуру, описану Гоголем, як російську. Гоголь «пересаджував» українську традицію
На мою думку, написані Гоголем російськомовні твори цілком можна вважати трансфером української культури на сприятливий на той момент російський культурний ґрунт. Сам Гоголь при цьому виступав своєрідним українсько-російським культурним посередником.
Коли Гоголь анонімно оприлюднив два томи «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», ці твори відразу опинилися в самому центрі російського літературного процесу. Всі провідні російські часописи вмістили рецензії на них і у Санкт-Петербурзі, і в Москві. Саундерс пише, що Гоголь «викликав надзвичайно широку дискусію. Різні реакції на «Вечори» становили увесь спектр думок про Україну».
Українсько-російський культурний трансфер відбувся на двох щаблях: по-перше, у своїх творах російською він використав саму модель (або будову) типових творів українського бароко, а по-друге, він навіть застосував елементи перекладу на російську мову елементів фізично існуючих українських творів.
Тут слід сказати кілька слів про літературу українського бароко. Бароко прийшло в Україну в 17 сторіччі й набуло там низку місцевих характерних рис. Однією з таких особливостей була близькість низьких його форм (тобто барокових жанрів, призначених для розваги) до українського фольклору. Ще одною рисою була відсутність суворих норм у літературній мові того часу, що вилилося у насиченість нерелігійних творів чужомовними елементами (наприклад, польськими або російськими).
Хоча широко вважається, що останнім представником українського літературного бароко був Григорій Сковорода, вчені Дмитро Наливайко та Юрій Барабаш показують, що певні форми бароко, зокрема, інтермедії – фрагменти «шкільної драми» – дожили в Україні до 1820-х років і що цю традицію можна побачити у творах Котляревського і батька Гоголя. У будь-якому разі, за часом нема великого розриву між українським бароко та Гоголем. Водночас у російських столицях творчість українського бароко не була представлена.
Отже, що саме позичив з українського бароко Гоголь? По-перше, це типи персонажів. Будь-хто більш-менш знайомий із вертепом та українськими інтермедіями впізнає їх у Гоголя, бо вони – дуже стереотипові.
Це, зокрема, сварлива дружина – Хавронья у «Сорочинському ярмарку». Це й щиросердий чоловік, якого дурять усі, кому не ліньки, – Солопій Черевик. Паламар, циган, москаль – усі є вихідцями з «низьких» форм бароко. Таких персонажів багато у «Тарасі Бульбі», «Сорочинському ярмарку» та інших творах.
Загалом козаки в «Тарасі Бульбі» маютьтпоходження – героїчне бароко, а саме українські думи 16–18 століть. Саме там знаходимо ідеал козака, що бореться за волю, незалежність і Церкву. Тож у «Тарасі Бульбі» бачимо своєрідний перехід від вертепного бароко до героїчного з розвитком сюжету.
Спочатку козаки нічого не роблять – лише п’ють та танцюють. Відповідно й герої мають гротескні вертепні риси. Коли ж вони виступають на війну, вони усвідомлюють важливість своєї місії, б’ються до кінця й героїчно помирають. Це вища форма бароко, і тут простежуємо вплив на Гоголя барокового літопису 18 сторіччя «Історії русов». Українські літописи того часу більше нагадували художню літературу, ніж історичне дослідження.
Словники видань Гоголя читачеві ключ до багатьох українських слів, ужитих у тексті. Так він пояснює 131 українське слово, і вже сама присутність словників привернула увагу російських читачів до того, що мова, якою говорять в Україні, відрізняється від російської.
Щоб підбити підсумок сказаному, слід зазначити, що, якби Гоголь писав українською, його творчість можна було б окреслити як пізнє українське бароко. Можливо, його важливість в українській літературі була б десь на рівні Квітки-Основ’яненка, як це припустив Звиняцьковський.Адже для України бароко не було чимось новим. Одначе, коли Гоголь пересадив українське бароко на ґрунт російської літератури у той час, як російський романтизм шукав натхнення та екзотики в Україні, російська літературна система всотала барокові оповідання Гоголя і збагатилася ними.
Українськість Гоголя – проблема для іноземних перекладачів
Той факт, що Гоголь постав як найбільший прозаїк, а відтак і драматург у російській літературі, привертав до його творчості підвищену увагу, коли у решті світу з тієї чи іншої причини зростав інтерес до Росії (але не України). Зокрема, у країнах англомовного світу інтерес до Росії зростав у часи різних конфліктів за участи Росії (за часів СРСР – «холодної війни») або великих потрясінь (революцій) усередині самої Росії.
Загальний інтерес до країни збільшував інтерес до її літератури. А для ілюстрації цієї літератури перекладачі часто обирали твори Гоголя. Причому дуже часто перекладали повість «Тарас Бульба» (дія якої відбувалася в Україні у час, коли вона навіть не входила до складу Росії!), бо, як здавалося перекладачам, саме він найкраще ілюстрував характерні риси росіян, презентував якусь особливу «російську душу».
Найбільшим парадоксом або примхою літератури є те, що міф про якусь особливу «російську душу», який побутує у певних західних колах і донині, якраз і зродився завдяки Гоголеві-українцеві та багато в чому завдяки його «Тарасові Бульбі».
У найновіших перекладах після незалежності України з’явилися засади для знань про Україну у решті світу. Перекладачі більше не можуть ігнорувати український елемент у творах Гоголя.
Загалом важливо зазначити, що, пишучи про Україну для російського читача і досягши успіху в Росії, Микола Гоголь відкрив канал інформації та знань про Україну та її культуру для решти світу. Ще 1860 року англійські читачі могли читати про героїзм українських козаків, про українські звичаї. І хоча багато хто помилково сприймав ці твори за російські, а самого Гоголя за росіянина, це не змінює факту, що письменник таки був українцем, писав про Україну і є одним із найбільш знаних письменників-українців, класиком світової літератури, що ним Україна може пишатися.
18.2 На ґрунті творчої спадщини М. Грушевського обговоріть проблему взаємозв ‘язку філософії й історичної науки.
Філософська думка України після 1917 р. пережила суворі історичні випробування, її основними творчими центрами виявились Київ та Харків. Соціально-політичні та економічні перетворення спонукали зміни у філософській культурі. За межами України опинились багато представників філософської культури. І все ж в Україні формується потужна, суперечлива, революційно-романтична течія, що об'єднувала учених, поетів, письменників, філософів, громадсько-політичних діячів. Серед них – Михайло Грушевський— видатний учений і політичний діяч, прихильник історико-соціологічного методу, розробленого Емілем Дюркгеймом, Максом Вебером та іншими європейськими соціологами.
В основу методології дослідження історичного процесу поклав метод індукції на базі теорії факторів - біологічного, економічного, психічного.
Потреба у національному самовизначенні зумовлює характер міжнаціональних відносин: вони мусять будуватися на принципах свободи і суверенітету кожного народу. Кожний народ має свою історію. Виходячи з цієї історіософської концепції, Михайло Грушевський виробляв концепцію українського народу, що об'єднаний у національну цілісність психофізичними та культурними факторами.
Грушевський виступає в ній як один із засновників і прихильників української ідеї. Велика ерудиція в сфері історії, літератури, мистецтва дала можливість Грушевському виробити свої розуміння суспільного процесу і політичного розвитку. Сутність історіософської концепції М.Грушевського ґрунтується в 3 основних поняттях: народ, держава і герой в історії. Народу, у М.Грушевського, це поняття метафізики романтичного періоду, коли як держава – це анархо-соціалістичне поняття, і герой в історії відповідає позитивістській концепції, як метод пізнання. В народі Михайло Грушевський бачив дієву силу історії. Досліджуючи історію українського народу від висуває ідею “національної самооборони” і “національної смерті”. Вся історія українського народу – це пробуджена енергія національного самозбереження перед небезпекою видимої національної загибелі. На такому історичному грунті виростають ідеали українського народу: свобода, рівність і народний ідеал справедливості або автономії.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 69 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |