12.2 Що спільного і в чому відмінність підходу до розробки філософії української ідеї М. Міхновського порівняно з позицією Т. Зіньківського, І. Франка та Лесі Українки?
1. М. Костомаров Україна має бути федеративною одиницею Російської імперії, в якій офіційною мовою є українська мова і забезпечується рівноправ’я всіх народів, що населяють територію України.
2. М. Драгоманов Громадські інтереси є важливішими за національні. Державний устрій сприяє суспільній нерівності, тому світова спільнота має постати у формі спільки самоврядних громад, серед яких буде й українська громада.
3. Т. Зіньківський Національною ідеєю українців має стати націоналізм, який є в той же час невід’ємною частиною космополітизму. Українська інтелігенція має стати провідником культурного відродження українського народу.
4. М. Грушевський Спростування теорії російських мислителів щодо проживання на українських етнічних територіях великоросійського народу перед тим, як ці землі заселили українці, що прийшли з Прикарпаття. Суб’єктом історичного поступу є народ. Українці мають самобутну мову, культуру, історію, яка бере початок з часів Київської Русі.
5. О. Потебеня Мова формує особливості національного менталітету народу. Національності світу мають жити в умовах ріності і взаємоповаги. Проблемою українського народу є відсутність національної свідомості та свідомої праці на користь держави.
6. І. Франко Концепція необхідності побудови на українській території національної соціалістичної держави. Українська культура, мова, преса – інструменти пробудження національної свідомості.
7. Д. Донцов Концепція «інтегрального націоналізму»: формування незалежної України шляхом національної революції і розрив будь-яких зв’язків з Росією. Поняття «людини нового духу»: людина, що бореться за власну державу до кінця за допомогою будь-яких засобів, нехтуючи особистими інтересами.
8. В. Липинський Основою національного відродження є народ, функцію управляння народом має здійснювати виборна аристократія, поєднуючою ланокою між народом та аристократією має стати інтелігенція. Українцем є представник будь-якої нації, що проживає на території України і працює для її розвитку.
9. Д. Чижевський Характеристика української національної психіки та світогляду. Причинами політичних невдач українців є особливості їхнього світогляду та менталітету.
Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право її народу на самовизначення, був харківський адвокат Микола Іванович Міхновський. 1900 року він виголосив промову «Самостійна Україна», яка того ж року була видана у Львові окремою брошурою. Проблеми взаємовідносин України та Росії вперше в новітній історії розглядалися в ній з позицій державності. «Українська мрія» у вигляді питання про звільнення нації з’явилася світові. І хоча публікація містила в собі більше запитань, ніж відповідей щодо того, якими шляхами мусить іти Україна до незалежності, сама постановка проблеми висунула її автора на одне з чільних місць на українському політичному небосхилі.
Міхновський в емоційній формі характеризує утиски українського народу в царській Росії. Відповідаючи на ці запитання, автор доводить, що Росія порушує майже всі статті Переяславської угоди 1654 року, зводячи нанівець українську автономію. З цього робиться логічний висновок про те, що невиконання договору однією стороною позбавляє іншу юридичного обов’язку дотримуватися його положень. А отже, «единая неделимая Россия» для України не існує.
Окреслюючи першочергові завдання нової української інтеліґенції, яку М.Міхновський вважав рушійною силою національної революції, він констатував: «Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться... Українська інтеліґенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок...» 2.
Звичайно, в даному разі Міхновський багато в чому видавав бажане за дійсне. Ані український народ, який не пройшов періоду станової стратифікації і мав досить туманне уявлення про власні інтереси, ані інтеліґенція, що перебувала в основному в полоні соціалістичних ідей і звикла обслуговувати імперський режим, вважаючи себе частиною загальноросійської демократії, — всі вони на той час не були готові до політичної боротьби за національні права. До того ж радикалізм автора «Самостійної України», що подекуди межував з шовінізмом, стояв на перешкоді популярності його думок. Заяви типу: «Усяк, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя» 3, — відштовхували від української ідеї, в інтерпретації Міхновського, інші національності поліетнічного суспільства.
Заслугою М.Міхновського перед українською державністю слід вважати те, що він публічно заявив про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми.
Головним ворогом України М.Міхновський вважав Росію. Він застерігав захоплених соціалістичними ідеями земляків, що навіть у разі повалення самодержавства Україна залишиться в колоніальному стані, якщо не вийде зі складу імперії під час революції. М.Міхновський пропонував йти до незалежності протореними шляхами західних країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу.
Проте він не брав до уваги того, що, скажімо, у Німеччині та Італії XІX століття націоналізм взагалі поєднувався з боротьбою за загальнолюдські права і свободи, які ставилися на перше місце. До того ж населення цих країн було переважно мононаціональним. Ці суттєві чинники були проігноровані і національна ідея у викладі М.Міхновського не знайшла на початку століття широкого визнання серед українства.
Всередині 20-х років ці ідеї трансформувалися у рух, що виник на західноукраїнських землях, які увійшли до складу Польщі. Його ідеологією став «інтеґральний», або чинний націоналізм, автором якого був Дмитро Донцов.
12.3 На ґрунті аналізу ідейної спадщини М. Хвильового, Д. Донцова та В. Липинського, що спирались на теоретичні засади філософії волі (Шопенгауер, Ніцше), проаналізуйте характер зв’язку між філософією й політикою.
Д. Донцов починав як соціаліст, але згодом зневірився у марксистських теоріях і знайшов собі іншого кумира — Ф. Ніцше. За всіх цих сумнівів у пошуках кумирів та у власній творчості Донцов постійно дотримувався утопічної ідеї насильницьким шляхом дати особистості цілковиту свободу. Найвідоміші його праці: «Історія розвитку українськоїдержавної ідеї» (1917), «Мазепа і мазепинство» (1919), «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Дух нашої давнини» (1944), «Хрест проти диявола» (1948), «Правда прадідів Великих» (1953), «Московська отрута» (1955), «За яку революцію» (1957), «Дві літератури нашої доби» (1958), «Незримі скрижалі Кобзаря» (1961), «Хрестом і мечем» (1967), «Клич доби» (1968).
Особливого звучання ідеї Д. Донцова набувають у праці «Націоналізм», у якій він обґрунтовує власний підхід до утвердження нації, вказує на необхідність цілеспрямованого виховання національне наснажених людей, які б визнавали моральним і етичним лише те, що утверджує націю. Обґрунтовуючи необхідність перетворення національної ідеї в націоналістичну, Донцов прагне витворити українську ідеологію, піднести «стяг, навколо якого гуртувалася б ціла нація». Він не приховує свого захоплення більшовиками, фашистами, янкі, вказує на те, що вважає прийнятним дляукраїнської боротьби за державність. Головним у житті окремої людини, на його думку, є не інтелект, а воля з її виявами самолюбства, ненависті, любові тощо. Позитивними вважає ірраціоналізм, експансію, насильство і фанатизм, проповідує створення «нової людини», яка б горіла любов'ю до своєї нації, визнавала моральним лиш те, що зміцнює її силу та забезпечує зростання.
Оцінюючи драматичні для української нації події 1917—1920 pp., Донцов покладає відповідальність за її поразки на «націоналізм загибелі, або провансальство», який сповідували, на його думку, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, інші українські мислителі й громадськополітичні діячі ліберальнодемократичного спрямування. Таке «провансальство», вважає він, призвело не тільки до приниження всієї нації, до відведення їй плебейського місця серед інших народів, а поступово й «до автономізації поняття нації, до її заперечення, до певного відкидання моменту боротьби...». Націоналізму ліберальному (культурному) Донцов протиставляє витворений ним «чинний націоналізм». Інтелектові в ньому протиставляється «воля до життя» і «воля до влади»; знанням і раціоналізму — ірраціоналізм і романтизм; вселюдському розумінню свободи — ідея боротьби, експансії і насильства; скептицизму й відсутності віри — догматизм, винятковість, твердість і фанатична віра в «свою правду»; ліберальному демократизму — інтереси нації будьякою ціною.
В ідеології «чинного» (донцовського) націоналізму є чимало рис, притаманних фашизмові та більшовизму (ставка на ірраціоналізм, фанатизм тощо). Те, що він зміг завоювати розум і серця цілого покоління, як писав О. Мотиль, не є показником глибини його вчення, а лише «свідченням злиденностіміжвоєнної української політичної думки».
У 20ті роки XX ст. з'явилися наукові твори В'ячеслава Липинського (1882—1931) — видатного історика і політолога. В. Липинський — представник старовинного роду українськопольської шляхти — заснував консервативну школу в українській політології. Походження його певною мірою спонукало до обґрунтування ідеї активної участі української шляхти в політичному та національному відродженні української держави. До революції 1917 р. в його творчості ще проглядаються тенденції, близькі до народництва. Однак навіть тоді й пізніше Липинський як представник своєї верстви перебував на консервативних позиціях. Після 1917 р. він не приєднався до Центральної Ради, активно підтримав гетьмана П. Скоропадського, оскільки монархічна ідея була йому ближчою.
В. Липинський написав чимало фундаментальних історичних і політологічних праць, у яких остаточно викристалізовується його монархічноконсервативна державотворча концепція. Насамперед це — «Україна на переломі, замітка до історії українського будівництва в XVIIім столітті» (1920), «Релігія і Церква в історії України» (1925), «Листи до братівхліборобів» (1925).
Особливістю і позитивним елементом національного консерватизму В. Липинського була ідея політичної інтеграції як засобу творення незалежної національної держави. Нація для нього — це всі громадяни держави. Націоналізм В. Липинського зводиться до того, що українці відрізняються від інших народів лише своєю політичною інтеграцією. Інтегровані на ґрунті етнокультури і національної самосвідомості, вони повинні згуртовувати всі народи в одне ціле. Поряд з цим важливою складовою його національного консерватизму можна вважати ставлення до ідеології, яку він виводить із народних традицій та звичаїв, зокрема з державного досвіду гетьманськокозацьких часів, високої етичної культури хліборобської спільноти, вважаючи її рушійною силою національного відродження України.
Загалом ідеї В. Липинського не знайшли широкої підтримки. Однак багато його висновків щодо утвердження України як самостійної держави зберегли своє значення, викликаючи інтерес у сучасних політиків і політологів. Зокрема, непересічне значення мають думки про теорію еліт, які за оригінальністю можна поставити в один ряд з класичними визначеннями Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса. Неординарний політикоплюралістичний підхід В. Липинського і до питання про майбутній державний устрій України, поєднання в єдиному сплаві соціальної, політичної і релігійної толерантності щодо вирішення найважливіших суспільнополітичних проблем. Вартісним є і його теоретичне осмислення на національному ґрунті проблеми легітимності влади. На відміну від Д. Донцова, політику він розглядав не як засіб ідеологічного забезпечення влади, а як універсальний засіб, що сприяє вибору найоптимальніших методів здобуття та організації влади, досягненню суспільної злагоди, утворенню і збереженню окремої держави на українській землі, забезпеченню існування й розвитку української нації.
Микола Хвильовий проводив ідею поєднання комуністичного світогляду та ідей національного визволення українського народу. Хвильовий вірив уте, що національна свобода невіддільна від визволення та розвитку людської особистості, прорікав майбутню “емансипацію колоніальних народів», «азіятський ренесанс». Він був глибоко переконаний, що покликання України полягає в тому, щоб бути посередником між Європою та відродженими націями Сходу.
Хвильовий у яскраво публіцистичній формі проповідував ідею української незалежної держави, яка має слугувати орієнтиром для українського патріота, і зрадити якій – означає зрадити своїй матері. Найкатегоричніше ідея самостійної державності звучить у памфлеті “Україна чи Малоросія?”.
Необхідність самостійності України Хвильовий обґрунтовує тим, що “цього вимагає залізна і непоборна воля історичних законів”, прагненням нації досягти природного стану, який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав. У М. Хвильового була ідея переродити українця так, щоб він став самосвідомою одиницею, позбувся рабської психіки, що породжувала до цього часу тільки безвольних людей, які вміли говорити прекрасні слова, але ніколи не були людьми діла.
12.4 Автором «Листів з хутора» є:
а) Пантелеймон Куліш
12.5 Засновником школи «логіки наукового пізнання» є:
а) Павло Копнін
БИЛЕТ №13
13.1 У літературі, присвяченій Г. Сковороді, його називали «харківським Діогеном», «українським Сократом», «селянським просвітником», «містиком», «пантеїстом», «непослідовним матеріалістом». Які з цих визначень, на Вашу думку, відповідають сутності філософії Г. Сковороди, а які — ні? Обґрунтуйте свою позицію.
Одним за найвизначніших класичних українських філософів вважається Григорій Савич
Сковорода, вихованець Києво-Могилянської академії, діяльністю якого завершується доба
українського бароко. Сковороду часто називають “українським Сократом” і для цього є низка причин: основною темою його розмислів поставала морально-гуманістична проблематика, грунтом якої, як і у Сократа, виступала теза: “Пізнай самого себе”; розробляючи питання істинної сутності людини, всім своїм життя Сковорода втілював власну філософію. Його твори наповнені символами та алегоріями, їх діалогічна форма відображає спосіб філософствування Сковороди — сократичний діалог, питання до істини. Григорій Савич був освіченою і своєрідною людиною, почасти вів мандрівний та аскетичний спосіб життя, вище за все цінував мудрість та свободу. За переказом, мудрець попросив викарбувати на своїй могилі слова: “Світ ловив мене, та не спіймав”. Філософію “український Сократ” розуміє як любомудрiє — спосіб життя, що полягає у шуканнi iстини, й бутті в iстинi. Результатом фiлософування Сковорода вважає не знання, а життя, яке будується згідно вимог щастя людського. У творах Сковороди небагато уваги приділяється питанням онтології у класичному її розумінні, у більшості його ідеї спрямовані на відшукання способів пізнання світу через самопізнання людини. Самопізнання він розуміє як процес наближення людини до Бога, її обоження. У процесі самопізнання людина розкриває саму себе, починає розуміти своє серце, що виступає органом самопізнання, його рушійною силою, центром духовного життя людини.
Сковорода розробляє вчення про двi натури, згідно якого кожен свiт (макрокосм, мiкрокосм та свiт Бiблiї) має подвiйну природу: видиму (матерiальну) i невидиму (божественну), зовнiшню i внутрiшню, тлiнну i вiчну. Видиме є лише блiдою тiнню справжнього невидимого свiту; видима натура є минущою, а тому не може бути iстинною. Сутнiстю речей є невидима натура, яка є вiчною та незмiнною основою всього сущого, Богом, який пронизує собою все iснуюче. Але невидима натура, хоча й виступає сутністю речей, не існує окремо від них. Існуючи у єдності, дві натури антитетичні — протиставлені одна одній, вони постійно борються, як бореться дух з тілом, вічне з тлінним.
Все суще для філософа подiляється на три види буття: «свiти».
I СВIТ: Макрокосм — свiт, де живе усе породжене, це Всесвiт. Метою пiзнання цього свiту є розкриття невидимої натури предметiв. Внутрiшня сутнiсть речей пов’язана з видимою через зовнiшню форму, яка визначається мiрою, симетрiєю, пропорцiєю.
II СВIТ: Мiкрокосм — людина, в якiй є два єства: тiло земне i тiло духовне, таємне, вiчне. В людині сходяться і набувають свого значення усі символи макрокосму і Біблії. Справжньою людиною можна стати лише усвiдомивши, що iстину людину утворює її духовне начало, суть якого є серце — справжня глибина людини.
III СВIТ: Свiт Бiблiї — свiт символiв, якi ведуть людську думку до розумiння вiчної натури. Завдяки символiчному свiту невидимий свiт стає досяжним для сприйняття.
Моральним iдеалом Г. Сковороди виступає “нерiвна рiвнiсть” - визнання людей з одного
боку рiвними перед Богом, а з iншого рiзними мiж собою, як таких, що мають власну натуру. Мета у всiх людей одна — пiзнання Бога через себе, але шляхи у всiх рiзнi. Самопiзнання має на метi допомогти визначити свою “сродність” - відповідність вищому, роузмному, що визначає сенс людського буття. Людина має знайти своє покликання i все потрiбне стане легким, а непотрiбне важким. Кожній людині притаманна схильність до виконання певного виду дiяльностi — “сродної праці”, що залежить вiд її природних нахилiв, вiд «iскри Божої», яку неможливо змiнити, бо вона є проявом вiчної, невидимої натури людини. Щастям Сковорода називає «мир душевний», доступний всiм. Щастя полягає у пiзнаннi самого себе як образу Божого, адже через свою любов до людини Бог дав їй все необхiдне i, чим краще людина пiзнає саму себе, тим розумнiшими i скромнiшими будуть її потреби. Для досягнення внутрiшнього спокою треба дотримуватися «сродностi», спорiдненостi, житии у злагодi зi своїм характером, з власною природою, не «ламати» власних здiбностей i обдарувань.
13.2 Визначте провідну тенденцію в розвитку академічної філософії в Україні кінця XIX — початку XX ст. і зіставте її із ситуацією, що склалась у західноєвропейській філософії на грані двох століть.
Головне спрямування розвитку академічної філософії в Україні кінця XIX -- початку XX ст. визначили тенденції, притаманні тогочасній європейській філософській думці. Характерною її особливістю є криза породженої просвітительською традицією раціоналістичної філософії, яка гідне завершення і вираз віднайшла у філософських системах речників німецької класичної філософії. Усвідомлюється неспроможність притаманного класичній філософії намагання створити всеосяжні системи, перетворити філософію на «науку наук», що прибирала на себе роль диктатора щодо спеціальних галузей наукового знання.
З одного боку, реакцією на позицію класичної філософії є започаткована О. Контом, Г. Спенсером і розвинута на початку XX ст. емпіріокритицизмом філософія позитивізму, що виходила з переконання в тому, що все позитивне знання може бути одержане лише як здобуток ок-ремих спеціальних наук, а тому філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не мас права на існування. Науці, твердили позитивісти, не потрібна якась філософія, що здіймається над нею. Те, що варто називати філософією, покликане здійснювати синтез наукового знання, слугувати загальним підсумком досягнень природничих та суспільних наук.
З іншого боку, відповіддю на кризу класичного раціоналізму була започаткована С. К'єркегором, творцями «філософії життя» (Ніцше, Дільтей та ін.) екзистенціоналістська тенденція. Представники її, всупереч позитивістам, обстоювали право на самостійне існування філософії, водночас заперечуючи претензії її на науковий характер. З погляду прихильників цієї тенденції науковий розум, всупереч ілюзіям доби просвітництва, не все-могутній. Складне, розмаїте й динамічне життя людини не можна осягнути розумом. Людське існування («екзистенція») не підвладне розумові. «В екзистенції, -- підкреслював С. К'еркегор, -- думка перебуває в чужому середовищі». Але те, що не дано осягнути засобами наукового пошуку, і є цариною філософії, яка починається там, де закінчується наука, й спрямовує свої зусилля до осягнення смисло-життєвих проблем людського буття, непідвладних розумові, філософія є принципово ненауковим розглядом людського буття. На цьому ґрунті у вітчизняній культурі здійснюється синтез філософії з релігійною думкою.
Сформульований О. Контом «закон трьох фаз», згідно з яким поступ людського духу відбувається через перехід від стадії теологічної до метафізичної, після чого настає час вищої стадії -- позитивної, та здійснена ним класифікація наук створили необхідні передумови для виникнення позитивізму. Але, на думку В. Лесевича, надзвичайно схематичний і догматичний характер системи О. Конта не дає змоги з'ясувати механізм наукового пізнання. Тим-то виникає потреба зміцнити позитивістську концепцію О. Конта (в класифікації наук якого взагалі відсутні психологія, логіка, гносеологія й етика) насамперед, серйозним гносеологічним аналізом. В філософії, на думку В. Лесевича, центральне місце має посісти гносеологія, як єдина сила, здатна очистити філософське бачення від будь-яких умоглядних домішок, оскільки саме теорія пізнання завжди є опорою науко-вих понять.
Така логіка міркувань й зумовлює еволюцію поглядів В. Лесевича від О. Конта до ідей неокантіанців й, зрештою, до переходу на позиції емпіріокритицизму. Завдання філософії позитивізму не може обмежуватись простим підсумовуванням конкретно-наукових понять. Спираючись на них, треба виробити загальне філософське поняття про світ. А тому центр дослідження повинен бути перенесений на критичне вивчення процесу творення власне філософських понять із даних, які дають конкретні науки. Тим самим стає можливим перейти від системи 0. Конта, яка створює «враження скоріше цілковитої відсутності у ній будь-якої філософії», до критичного реалізму, що обґрунтовує філософію на нових началах.
Вихідним тут є усвідомлення відносності наукової істини. «Істина, -- пояснює В. Лесевич, -- для нас не є щось абстрактне, ні щось таке, що може існувати незалежно від людського розуму; істина, навпаки, є поняття відносне і умовне, результат спостереження і досвіду, проведених з допомогою методу, виробленого спеціальними науками».
Процес пізнання, на думку В. Лесевича, за своєю природою стає можливим в результаті відношення суб'єкта і об'єкта. Яким є об'єктивний предмет сам по собі, -- не дано знати людині. Реально її знання ґрунтуються на суб'єктивних уявленнях від зіткнення з предметами. Світло, звук, тепло самі по собі не існують об'єктивно. Уявлення про них -- не більше, ніж відтворене нами чуттєве сприйняття. При чому, сприйняття одного й того самого об'єкта у різних суб'єктів може бути різним. На ґрунті об'єднання уявлень про одиничні факти складаються поняття, котрі одержують назву закону. А тому відносними, релятивними є не лише уявлення, а й поняття, закони. «Ні про які вічні, незмінні закони, які правлять світом, не може бути й мови», висновує В. Лесевич.
Підсумовуючи, В. Лесевич підкреслює: «Отже, ми не маємо ніякого права стверджувати, що світ є саме таким, яким ми його собі уявляємо, а тільки що, уявляючи його собі, ми можемо уявити його не інакше, як таким».
Отже, абсолютизуючи роль суб'єктивного фактора в процесі пізнання, В. Лесевич обґрунтовує фактично позицію агностицизму в дусі беркліансько-юмівської гносеології
Взагалі психологізація філософії є досить виразною тенденцією, що визначає творчий пошук представників академічної філософії, які діяли того часу в Україні. Характерною з цієї точки зору є позиція, яку обстоюють М.Я. Грот та В.В. Зіньківський.
Зазначена тенденція зближує щойно охарактеризованих філософів з представниками релігійно-теїстичної філософії, яку репрезентували цього часу викладачі Київської Духовної Академії: П.І. Ліницький, П. Кудрявцев, Д.І. Богдашевський.
Зрештою, вихідні засади цих філософів визначаються спрямуванням, притаманним для академічної філософії цього періоду. Як і інші представники філософської науки, вони виявляють співзвучність власної позиції з ідеями неокантіанства, емпіріокритицизму. Як і для інших, чи не найбільш популярною для них є філософія Канта, до ідей якого вони звертаються, розв'язуючи ті чи інші філософські питання. Зрештою, відповідно до загальної спрямованості тогочасного філософського пошуку вони у разі визначення предмета філософії акцентують увагу насамперед на проблемах теорії пізнання, безумовно надаючи перевагу ідеалістичній позиції в розв'язанні цих проблем. Щодо матеріалізму, то він, на їхню думку, не веде до позитивного результату під час пошуку шляхів до розв'язання складних філософських питань, що постають перед сучасною Думкою. «З точки зору філософської, -- підкреслював П. Ліницький, -- необхідно визнати позитивним вчення спіритуалізм, а негативним -- матеріалізм, бо останній заперечує буття духу, отже, і філософію як вияв і породження духу». «У наш час, -- вторить йому П. Кудрявцев, -- матеріалізм втратив свій кредит».
Все таки позиція представників релігійної філософії і стосовно до теоретичного фундаменту, на який спирались вони у своїх творчих пошуках, і щодо проблем, які включалися в орбіту цього пошуку, вирізняється з-поміж інших репрезентантів тогочасної академічної філософської теорії. Щодо першого ця відмінність виявляється в осмисленні значення й змісту філософії І. Канта. Характерною тут є позиція, яку обґрунтовував у циклі лекцій, читаних студентам Київської Духовної Академії, Д. Богдашевський, виданих 1898 р. окремою книгою під назвою «Філософія Канта».
Загальне ставлення до філософії І. Канта, звичайно, не вирізнялось від того настрою, який панував наприкінці XIX ст. в європейській філософії і чи не найвиразніше був висловлений німецьким філософом О. Лібманном у промовистому гаслі: «Назад до Канта».
Як бачимо, на межі XIX--XX ст. в академічній філософії України складається значний спектр різноманітних підходів до розв'язання філософських проблем. Рисами, що об'єднують позиції, репрезентовані в тогочасному духовному житті України, була співзвучність спрямування пошуку із загальними тенденціями розвитку європейської філософії того часу; акцентуація уваги на розробці гносеологічної проблематики, намагання розв'язати філософські проблеми через усвідомлення місця і ролі філософії в культурі -- стосовно цього в Україні представлено широкий спектр позицій: від позитивістського ототожнення філософії й науки до визначення її як самостійної сфери духовної діяльності, спрямованої до осягнення сенсу людського буття. Саме ця тенденція, у багатьох вченнях сполучаючись із релігійно-теїстичною проблематикою, є чи не найпоширенішою. Це, зрештою, зрозуміло й з огляду на співзвучність її тенденціям, які впродовж віків визначали провідне спрямування філософського пошуку в українській духовній культурі.
13.3 Антеїзм — це прикметна риса української філософської думки, яка полягає в:
б) підвищеному інтересі не до ідеального світу абстрактних теорій, а до «землі», України, бо саме тут тільки і можна знайти «правду», в якій полягає мета філософського пошуку
13.4. Автором праці «Дві російські народності» є:
б) Микола Костомаров
13.5 Дискусія між «діалектиками» й «механістами» розгорнулася з приводу:
б) співвідношення філософії марксизму з природознавством ХХ ст.
БІЛЕТ №15
15.1 Чим завдячує Г. Сковорода Києво-Могилянській академії? Що спільного і в чому відмінність поглядів Г.Сковороди та його вчителів — професорів Києво-Могилянської академії?
На етапі формування українського світогляду другої половини XVII ст. уявлення про організацію живого та способи її пізнання в історії східної філософії мали певні зміни, хоча головним залишалося традиційне. Суспільно – політичні події змінювали напрям мислення, впливали на процес формування світогляду, світосприйняття.
Вітчизняна філософія була тісно пов’язана з теологією. Однак, розвиваючись у рамках схоластики, вона значною мірою еволюціонувала – поряд з теологічними у ній утверджувався раціоналістичний погляд на реальний світ. Це давало можливість піднести роль філософії у вивченні Всесвіту, природи, людини. Значе місце у вивченні філософії займали проблеми натурфілософії, характерною рисою була зміна предмета пізнання, а саме, на передній план виступило пізнання природи і людини у порівнянні з богопізнанням. Оскільки, діячі академії будучи духовними особами, з одного боку, а з другого – вченими, не могли повністю відійти від схоластики, тому займали компромісну позицію. Офіційна приналежність професорів академії до вищої православної ієрархії і завдання теоретичного обгрунтування православ’я, що постало перед ними головним чином визначало їх філософську орієнтацію.
У філософських курсах викладачів Києво – Могилянської академії,,обгрунтовується ієрархічна скруктура п’яти світів – світ нестворений, інтелігібельний, що ототожнюється з божественною думкою, світ ангельський, світ елементарний, що складається з чотирьох першоелементів; мікрокосм (людина) і макрокосм, який включає землю, небо і все, що між ними міститься.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 72 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |