8.3. Автором «Слова про Закон і Благодать» є:
а) митр. Іларіон
8.4 Академічна філософія на межі ХІХ — ХХ ст. — це:
б) науково-викладацька діяльність професорів Київської духовної академії
8.5 «Листи до братів-хліборобів» написав:
в) В’ячеслав Липинський.
БИЛЕТ №9
9.1 Деякі вчені вважають, що поширення у вітчизняній культурі поглядів представників ісихазму засвідчує наявність в ній передренесансних ідей. Чи мають вони рацію?
На період «темних віків» припало оформлення ісихазму – містичного релігійно-філософського вчення, яке протягом тривалого часу впливало на українських мислителів. Даний термін походить від грецького слова «йсихіа» – спокій, безмовність. Як спосіб молитовної практики ісихазм виник вкінці ІІІ – на початку ІV ст. у Єгипті разом із появою християнського чернецтва. Ця практика передбачала відвернення думки від усього «зовнішнього і скороминучого», зосередження на «внутрішній людині», її серці, що дозволяє побачити божественне світло.
Відродження ісихазму та оформлення його не лише як практики, а й певної ідеології відбулося в ХІV ст. й пов’язане з іменами Григорія Синаїта і Григорія Палами. Перший відомий більше як практик, що почав на Афоні відроджувати традиції ісихії. Він допускав не лише можливість безпосереднього спілкування з Богом, але також єднання з ним; розвинув учення про «умну молитву», постійне повторення якої ніби відкривало шлях для злиття душі з Богом. Теоретичне обгрунтування ісихазму здійснив Григорій Палама (1338-1341). Велику увагу ісихазм приділяв людині. Палама ставив її в центр всесвіту. Вона є завершенням, підсумком усього створеного Богом. Людина може стати вище ангелів. Останні є лише відображенням божественного світла, а людина, духовно очистившись і вдосконалившись, може злитися з Богом. Палама, посилаючись на Євангеліє від Луки підкреслював, що «царство боже всередині нас». Звідси вчення про «внутрішню людину», яка має божественне походження й глибоко схована в душі. Питання в тому, щоб з допомогою благочестивого життя, молитви віднайти її і наблизитися до Бога. Людина, підкреслював Палама, створена вільною, вона може вибирати між добром і злом. У цьому виборі Бог не допоможе. Людина це повинна зробити сама.
Григорій Палама, частково відходячи від неоплатоністичної традиції, не виступав проти створеного світу й матеріального начала в людині. Тіло для нього «храм Божий». Не воно, а душа винна у поганих учинках, причиною яких є «гріховні стремління». Тіло не є грішним і має право на насолоду. Саме завдяки тілу душа пізнає матеріальний світ. Потрібність такого пізнання Палама не заперечував. Це пізнання, вважав він, є троїстим, складається із «словесної», розумової та чуттєвої здатності.
Людина, пізнаючи світ, здатна його змінювати. У своїй творчій діяльності вона уподібнюється Богу. Творіннями людськими, зокрема, є різні науки, мистецтва. Таким чином, людина в усій своїй повноті виступає істотою божественною.
Його правомірно трактувати як пристосування містичних неоплатоністично-християнських традицій до умов часів Ренесансу, коли особистість автономізувалася, а роль окремих діячів у суспільному житті помітно зростала. Звідси в ісихазмі інтерес до людини, намагання подати її як божественну істоту. Не випадково православний богослов Кипріян (Керн) спеціально вказував, що до такого звеличення людини, як це робив Григорій Палама в своїй антропології, не доходила жодна богословська система поза православ’ям. Тому цілком зрозумілим виглядає мирне співіснування ісихастів та ренесансних гуманістів. В Україні ісихазм набуває поширення незадовго після того, як він з’являється у Візантії й Болгарії. Перші відомі списки «Діотри» в Україні датуються другою половиною ХІV ст., незадовго після того, як її переклали болгарські ченці-ісихасти. «Діоптра» складається з невеликого за об’ємом «Плачу» та розширеного «Діалогу» – розмови душі-володарки та плоті-служниці. Твір написаний як підручник самопізнання. У творі плоть відповідає на питання душі про природу людини. Згідно із представленими тут поглядами, людина має двоїсту природу: матеріальну й нематеріальну, видиму й невидиму. З одного боку, ісихазм став транслятором надбань візантійської культури пізнього періоду, а також культури болгарської ХІV ст. У цьому можна вбачати позитив, як і в тому, що своїм православним консерватизмом ісихазм сприяв етнічній консолідації українського населення в умовах політичної дезорганізації наших земель у ХІV – ХVІ ст. та чужоземної експансії. Проте це лише один бік медалі. Є інший. Не варто забувати, що ісихазм став продуктом занепадаючої візантійської культури. Він пропонував самозаглиблення, концентрацію на власному Я, зрештою, «втечу від світу». Таке світосприйняття хоча й відповідало настроям українців періоду «темних віків», насправді виявилося деструктивним у плані соціального й політичного розвитку. До цікавих пам’яток суспільно-політичної думки України початку ХV ст. відносять «Похвалу князю Вітовту». Твір дійшов до нас у кількох редакціях, зокрема, в Супрасльському та Уваровському списках.
Очевидно, твір був написаний незадовго перед з’їздом європейських монархів у Луцьку, які зібралися на запрошення князя Вітовта в 1429 р. [23]. Князь, організовуючи вказаний з’їзд, сподівався, що йому вдасться отримати королівську корону. Відповідно, «Похвала князю Вітовту» є ніби обґрунтуванням необхідності надання цьому правителю королівського достоїнства.
Образ правителя, зображений у «Похвалі князю Вітовту», не зовсім відповідає ідеалу князя, який фігурує в давньоруській літературі. Можна говорити, що цей образ є вже образом ренесансного типу.
Водночас автор «Похвали…» вважає, що коли розповідають про справи достойного правителя, тим самим прославляють його. Свідоме прославлення правителів, героїв, намагання увічнити про них пам’ять – це вже ренесансна риса, пов’язана зі зміною уявлення про людське безсмертя.
Отже, можемо говорити, що «Волинський короткий літопис» засвідчив зміну світоглядних орієнтирів давньоукраїнських інтелектуалів наприкінці «темних віків». Замість покірного сприйняття бід, різного роду нещасть як «кари за гріхи» утверджується розуміння необхідності давати відсіч злу. Відповідно, формується культ героїчної особистості, яка протистоїть ворогам і добивається перемог. Власне, таким і постає князь Костянтин Іванович Острозький, який, направду, був людиною епохи Відродження. Принаймні в його релігійно-культурній діяльності можемо знайти чимало моментів, котрі свідчать про вплив на цього можновладця культури європейського Заходу.
9.2 У літературі минулих років досить неоднозначна визначалось ставлення І. Франка до марксизму. Обґрунтуйте своє розуміння цієї проблеми.
Великий інтерес виявляє І. Франко й до марксизму. Ретельно ознайомився з "Капіталом" і навіть переклав українською мовою 24-й розділ, написавши до нього передмову, вякій радив читачеві вивчити всю працю в цілому. Ідеї марксизму, особливо економічне вчення К. Маркса, справили істотний вплив на формування світогляду й політичних поглядів І. Франка. Наголошував на вирішальній ролі економічних відносин у розвитку держави та права, поділяв думку про те, що людство пройшло шлях від бездержавних форм існування до державних, позитивно сприймав теорію суспільно-економічних формацій і т.д. Так, у статті "Ще про нашу культурну нужду" він писав, що "історична зміна економічних порядків: феодалізму, капіталізму й соціалізму є фактом". Поряд із цим І. Франко піддає гострій критиці деякі марксистські положення, геніально передбачає негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму, прагне до більш адекватного сучасній йому дійсності тлумачення суспільного, в тому числі й політичного, життя, до комплексного розв´язування важливих політичних питань, суспільного розвитку в цілому.
Погляди І. Франка на виникнення держави були близькими до марксистських. Зародження її він пов´язував із появою приватної власності й розшаруванням суспільства. Але стосовно сутності держави, її владних функцій у нього були своєрідні міркування. Найважливішою ознакою держави він вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильства й тим самим позбавляє інших членів суспільства політичного права. Пролетаріат, за марксизмом, — це могильник капіталізму, авангард усіх соціалістичних перетворень. Одначе І. Франко підходив до розв´язання політичних проблем із позиції "робітників", до яких він відносив усіх трудящих, у тому числі селян, працюючу інтелігенцію, "дрібних майстрів" і "дрібних власників", тобто не тільки суто пролетаріат. Він також не розглядав пролетаріат як авангардну силу революції. У статті "Російські соціал-демократи" І. Франко критикував Г. Плеханова за орієнтування виключно на пролетаріат. Марксизм наголошував на головній ролі держави в організації нового економічного суспільства життя. За І. Франком, новий соціально справедливий устрій базуватиметься на якнайширшім самоуправлінні общин і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що грунтується на солідарності інтересів. Що ж до держави, то вона в сучасному її розумінні, на думку І. Франка, не може мати місця в омріяному суспільному ладі.
Сам він уявляв майбутнє соціалістичне суспільство інакше. Його ознаками мають бути співдружність людей праці, побудована на господарській рівності, встановленні повної громадянської й політичної свободи. Політична свобода — це відсутність політичного тиску згори на народ, відсутність держави як сили примусу, відсутність і управління згори, а сам народ знизу управляє сам собою, працює сам на себе, сам освічується й сам захищається.
У майбутньому суспільстві мусить утвердитися справжнє народовладдя, реальна, а не формальна демократія. І. Франко підкреслював пріоритет безпосередньої демократії. Головний засіб здійснення народом своєї влади, на його погляд, це громади, що виконують усі функції управління суспільством: господарсько-економічну й культурно-освітню, судову. Не заперечував він і необхідності представницької демократії для розв´язання деяких важливих для всякого суспільства питань. її органи належить утворити на рівні вільного союзу громад, обранці яких сформують єдиний представницький орган для розв´язання питань зовнішньої торгівлі, обміну, суду, оборони. Усі обранці підконтрольні громадам, які їх обрали. За соціалізму, вважав Франко, буде забезпечена свобода кожної людини, цінність якої визначатиметься її здібностями й корисною працею. Соціалістичне суспільство, на його переконання, це дуже зорганізоване суспільство, де панує народний суверенітет.
У статті "До історії соціалістичного руху" І. Франко чітко віддає перевагу фур´єристові Консидерану перед К. Марксом, оскільки Консидеран "ясно розумів, що розвій людства, обік вдосконалення громадської продукції, доводить рівночасно до чимраз більшого вироблення людської індивідуальності, що ся друга сторона розвою для кожного людського осібника на певнім ступені освідомлення робиться дорожчою навіть від громадського розвою продукції".
Велику увагу приділяв І. Франко розв´язанню національного питання в майбутньому суспільстві. Його глибоко хвилювала доля українського народу, розвиток його культури. Він закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню української нації як суспільного культурного організму, здатного до самостійного культурного й політичного життя, спроможного протистояти асиміляційним процесам і водночас активно, швидко засвоювати загальнолюдські культурні здобутки, "без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може встоятися". Для нього майбутня Україна — це розвинена, висококультурна нація Європи.
Разом із тим ця мета може бути досягнута з утіленням суспільного ідеалу, за який він бореться: досягнення Україною політичної самостійності. Саме виходячи з таких міркувань, І. Франко піддавав критиці марксизм, що поширився в Росії та в Україні, за недооцінку важливості національного питання національного українського руху. В рецензії на статтю А. Фаресова "Народники й марксисти" він жалкує з приводу того, що марксівський соціал-демократизм здобуває собі найпалкіших прихильників у Росії серед російської та української молоді, "хоча соціал-демократизм стає ворожо як проти усяких об´явів суспільної самодіяльності та децентралізації, так само і проти національного руху і з того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє", бо останнє чинить тиск фізичної сили, в´яже руки, а соціал-демократизм краде душі, напоюючи їх фальшивими доктринами, відвертаючи від праці на рідному ґрунті. І. Франко не ставив за мету применшити наукові заслуги та історичне значення К. Маркса й Ф. Енгельса, але вважав, що для сучасних й прийдешніх поколінь буде ліпше, "коли буде розбита легенда про їх месіянство й непомилковість", коли на їхню теорію й на її творців почнуть "глядіти як на людей даного часу й окруженя, що черпали свої ідеї з того окруженя і переробляли їх відповідно до складу свого ума, для людей свого часу". "Саме такий підхід, - говорив І. Франко, — запобігатиме фанатизмові та партійній заїлості й сприятиме праці осягнення великого ідеалу — соціальної справедливості на ґрунті гуманного чуття".
9.3 Зіставте концепцію історії української філософії, обґрунтовану Д. Чижевсышм, з власним розумінням цієї історії, що виробилось у Вас впродовж вивчення історії української філософії.
Українська фiлософiя, що є однiєю iз складових української культури, має свою особливiсть - їй притаманна певна "горизонтальнiсть" у розвитку, а звiдси для українського фiлософського мислення, над дослiдженням якого майже пiвстолiття працював Д.Чижевський, характерна деяка слабкiсть фахової фiлософської лiтератури, але, натомiсть, глибинна "фiлософiчнiсть" усiєї культури.Однак, ця "горизонтальність" не завадила Д.Чижевському зробити першу систематизацію історико-філософського процесу в Україні і проаналізувати особливості вітчизняної філософської думки, виокремивши таким чином українську філософію як своєрідну і неповторну ланку в національній культурі (започаткували цей процес К.Ганкевич та В.Щурат).
Проте слід зазначити, що концептуальний підхід Д.Чижевського до систематизації філософської думки в Україні має деякі недоліки. Наприклад, роблячи націю суверенним суб'єктом філософії, вчений вважає, що в культурі будь-якого народу вартим уваги є лише той період його історичного розвитку, коли культура цього народу репрезентує поступ світової думки. Такий підхід повинен виключити зі сфери позитивного філософського дослідження цілий ряд націй, серед яких і українську, через які ще не пройшла "магістральна лінія світової філософії" і які ще чекають на свого "великого філософа", котрий утворив би синтезу загальносвітового значення. Исследуя историю человеческой мысли, Чижевский обратил внимание, что в ней существуют два разных взгляда на проблему национальности: рационалистический и романтичный. Он был сторонником романтического подхода, поскольку последний не приводит к национальной исключительности и национального ослепления. Чижевский был далек от любого шовинизма, поддерживал связи с российскими кругами в эмиграции, читал лекции на русском языке, однако "собственно к великороссов он относился довольно сдержанно". Национальная идея, выступая составляющей национальной психологии, является имманентным свойством существования любой нации, это своеобразный фундамент консолидации общества, необходимый атрибут национального возрождения. Национальная идея является выражением исторического бытия украинского народа ради цели существования, исторического развития, самобытности и самосохранения. Это «начальная ценность», без которой нации не могло быть вообще. Дмитрий Чижевский пришел к выводу, что представителем национальной культуры, национальной идеи и национального мировоззрения является именно философия. Выделял следующие основные моменты, характеризующие особенности философии определенной нации: форма проявления философских мыслей, метод философского исследования, построение системы философии, «архитектонику», в частности, положение и роль в системе ценностей. Понимание философии как самосознания народом своей культурной самобытности стало для Д Чижевского основой для исследования истории украинской философии Он считал, что формирование украинской философской мысли было тесно связано с европейскими процессами, где интеллектуальное развитие Украины и Российской империи в целом происходило под влиянием немецкого мистицизма и пиетизма XVI-XVIII вв, немецкой идеалистической классической философии XVIII - начале XIX в отношении французского рационализма и просвещения, западного картезианства, то они хотя и сыграли определенную роль в формировании украинского философского мнения, однако эта роль была второстепенной. По мнению Д Чижевского, вплоть до XIX в единственно выдающимся представителем восточнославянской философии был Г Сковорода, под влиянием которого через Украину сформировалась философская мысль в Российской империи. Специфику украинской философии он выводил из главных черт украинского мировоззрения, среди которых выделял эмоционализм; склонность к духовному уединения; гармонию между внешним и внутренним, стремление к согласию, миру, а не борьбы, где крайние течения не находили отклика, поскольку отдавалось должное даже тем мыслям, которые были противоположные собственным; религиозный оттенок. Опираясь на свою концепцию культурно-исторических эпох, Д Чижевский открыл философию украинского барокко, дал культурно-историческую периодизацию развития философской мысли в Украине, где виделял: X-XVIII вв - формирование перед философии, XVIII ст - барочная сутки в Украине, первая половина XIX в-сутки немецкого идеализма, вторая половина XIX в - время романтизма. В своих исследованиях истории философии в Украине ученый большое внимание уделял тем украинским мыслителям, которые жили за пределами Украины, но считал, что Украина еще не подарила миру своего великого философа, поскольку за всю свою историю она ни разу не становилась ареной появлению нового направления, который бы распространился в других странах и оказал влияние на развитие их национальной культуры.
9.4 У статті «Мова і національність» Олександр Потебня обстоює думку про те, що:
а) мова — найприкметніша ознака національності
9.5 Автором однойменного есе й концепції «Україна між Сходом і Заходом» є:
а) Іван Лисяк-Рудницький
БИЛЕТ №10
10.1 Яке значення для історії української філософії має творчість тих українців, діяльність яких проходила за межами України — в Італії, Польщі тощо?
Вячеслав Казимирович Липинський (1882 — 1931) — історик, соціолог, політик, публіцист. Народився він у с. Затурцях на Волині. Виходець з польського шляхетного роду, один з кращих представників європейської аристократії. Липинський мав добру освіту — університети в Кракові (історія) і Женеві (агрономія), відзначався бездоганною культурою поведінки. Брав активну участь в українській революції, в організації Української демократично-хліборобської партії, а з 1918 р. він був послом Української держави у Відні.
Після падіння УНР Липинський жив в Австрії, за винятком 1926 — 1927 рр., коли керував кафедрою історії української державності в Українському науковому інституті в Берліні. За кордоном він брав участь у створенні політичних організацій, став визнаним лідером консервативно-монархічного руху серед емігрантів. Помер В. Липинський в Австрії, похований у родинному селі Затурцях.
У своїх поглядах В. Липинський пройшов шлях від демократизму до прихильника, ідеолога консервативно-монархічного ладу. Центральні теми його творчості включали, в основному, національні, державотворчі питання. У взаємовідношенні цих питань, у їх значущості він на перше місце ставив проблему держави; саме через вирішення державотворчих проблем можливе вирішення проблем нації.
Отже, за Липинським, справжнім виразником нації має бути "політичний", а не "етнічний"українець, громадянин України, Української держави. Нація повинна народжуватись від держави, від єдності територіально-політичної, а не навпаки. Саме державність, єдність державно-творчих сил сприяють становленню нації, її єдності. "Засудженими на смерть, — писав він, — єсть такі нації, яких ідея державна переховується виключно в книжках".
Свою державницьку ідею Липинський обґрунтовував месіанською ідеологією, яка найбільшою мірою сприяє зміцненню державності. Віра в наперед визначене ("вищими силами") призначення українського народу повести людськість до більшої досконалості повинна була стати важливим чинником у боротьбі за незалежність і самостійність Української держави.
У своїй державотворчій концепції Липинський притримується ідеї українського монархізму. Містична сила, месіанське призначення, релігійний порив народу повинен бути спрямований Українським Гетьманом — монархом, який не повинен вибиратися народом, а отримувати владу в спадковість. Монарх повинен в першу чергу спиратись на активну меншість, аристократію. Саме вона, "а не пасивна ("українська") більшість творить держави і нації". Він був переконаний у тому, що кожен народ повинен пройти період монархії, абсолютизму. Якраз відсутність в Україні абсолютної монархій не дала змоги створити свою власну державність.
Дмитро Іванович Донцов (1883 — 1979) — ідеолог українського націоналізму, народився у Мелітополі в міській українській родині. З 1900 р. навчався в Санкт-Петербурзькому університеті, де вивчав право. За кордоном продовжує вивчати право, проживає у Відні, потім — у Швейцарії. У 1917 р. повертається до Києва, а після заяви українського уряду про союз з Росією виїздить до Швейцарії, де працює в Українській дипломатичній місії. Після падіння УНР Донцов переїздить до Львова, де редагує ряд видань і веде активну політичну роботу. У 1939 р. тікає зі Львова від більшовиків за кордон, проживає у Бухаресті, Празі, а після війни — у Франції, Великобританії, США. У 1947 р. оселяється в Канаді (Монреаль), де живе до кінця свого життя.
Ще у Львові в 1913 р. на Другому Всеукраїнському студентському конгресі Донцов вперше виступив з програмою боротьби за відокремлення України від Росії. Національну ідею самостійності України він відстоював протягом всього свого життя.
Слід зазначити, що на формування світогляду Донцова вплинуло глибоке знання ним історії світової філософської думки Так, його світоглядна позиція дуже близька до основної ідеї Ф. Ніцше — ідеї волі, яка тлумачилась ірраціоналістично. Воля нації до життя, до влади, до експансії була основою національної ідеології Донцова.
Д. Донцов рішуче виступав проти будь-яких проявів примиренства з Росією, закликав до повного розриву з нею, вважаючи основним ідеалом нації політичний державний сепаратизм. Національна ідеологія повинна стати основною у світогляді українського народу. Основними підставами національної ідеї, крім зазначеного вище прагнення нації до життя, до влади, до експансії Донцов вважав "стремління до боротьби та свідомість її конечності", піднесення "загального" над "поодиноким", нетерпимість, навіть "фанатизм". Далі, національна ідея, так як і на думку В. Липинського, повинна стати насамперед справою провідної верстви, "активної меншості" (еліти) нації.
Нація, для Донцова, є самодостатньою цінністю. Держава повинна стати основним гарантом, захистом нації, і на противагу Липинському він вважав, що нація творить державу, а не навпаки, йшов "через націю до держави", нація є єдиним суб'єктом історії та культури.
Дмитро Іванович Чижевський (1894 — 1977) — український мислитель, дослідник проблем культури, історик української філософії, літератури, словістики. Ім'я його довгий час або замовчувалось, або паплюжилось.
У 1921 р. Чижевський емігрує за кордон, у Німеччину, де продовжує поглиблювати свою філософську освіту, навчаючись у К. Ясперса, М. Хайдеггера, Е. Гуссерля, Г. Ріккерта. З 1924 р. веде викладацьку роботу, працюючи у відомих інститутах, університетах Мюнхена, Праги, Галле, Марбурга, Гарварда, Гейдельберга.
Займаючись науковою діяльністю, він досліджує вплив німецької філософії, зокрема Гегеля на слов'янську науку, культуру, аналізує творчість Г. Сковороди, М. Гоголя, Ф. Достоєвського. Чижевський вперше застосовує понятійний апарат і методи європейської науки до історії української культури, трактує українську культуру в контексті європейського культурного процесу, відкриває для світової науки надбання українського барокко. Слід зазначити, що саме він відкрив Гоголя як українського філософа.
Отже, за Чижевським, історія слов'янської літератури і історія філософії слов'янських народів утворюють сутнісну єдність, цілісний погляд на історію слов'янської думки.
Досліджуючи історію людської думки, Чижевський звернув увагу, що в ній існують два різні погляди на проблему національності: раціоналістичний і романтичний. Він був прихильником романтичного підходу, оскільки останній не призводить до національної винятковості та національного засліплення. Чижевський був далекий від будь-якого шовінізму, підтримував зв'язки з російськими колами в еміграції, читав лекції російською мовою, проте "власне до великорусів він ставився досить стримано".
У зв'язку з процесами суспільно-політичного життя сучасної України актуальною є проблематика української ментальності, української духовності, яка була в центрі філософських досліджень вчених — українців третьої еміграційної хвилі. Передусім це праці Є. Онацького, О. Кульчицького, Б. Цимбалістого, М. Шлемкевича, В. Дорошенка та інших, чий доробок до загальної скарбниці української філософської думки допоможе нам краще усвідомити себе, пізнати себе самих.
Олександр Юліанович Кульчицький (Олександр Шумило фон Кульчицький) (1895— 1980) народився у м. Скалат на Тернопільщині у родині радника вищого провінційного суду Австро-Угорщини. Здобув класичну освіту: гімназія у м. Станіславі, філософський факультет Львівського університету, після Першої світової війни студія філософії і психології у Сорбоні в Парижі. У 1924 — 1926 рр. у Львівському університеті вивчав філософію і германістику, а у 1930 р. захистив докторську дисертацію з філософії. У 1930 — 1932 рр. у Краківському університеті спеціалізувався у галузі педагогіки.
У 1939 р. професора Кульчицького було призначено директором Львівського педагогічного інституту, але досить скоро він потрапляє до списку підозрілих осіб і під загрозою арешту більшовиками у 1940 р. емігрує зі Львова на Захід. У Мюнхені отримує роботу в Інституті психології та психотерапії.
З 1945 р. О. Кульчицький працює в Українському Вільному університеті (Мюнхен) на посаді професора психології, а згодом і філософії. У 1951 р. Кульчицький переселився до Парижа, де працював у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка і водночас продовжував педагогічну і наукову діяльність в Українському Вільному університеті, в 1962 — 1963 рр. був обраний його ректором, з 1964 р. став проректором, а згодом — деканом філософського факультету.
Наукова спадщина вченого складається з багатьох праць, присвячених проблемам психології, етнопсихології, антропології, філософії, літературознавства, педагогіки, германістики. Праці написані українською, німецькою, французькою, англійською мовами.
Філософські погляди О. Кульчицького формувались під впливом ідей М. Шелера, М. Гартмана, А. Бергсона, Е. Муньє і, особливо, І. Канта і Г. Сковороди.
Визначаючи поняття філософії та її предмета, О. Кульчицький стверджує, що "філософія — це світоглядне, універсальне знання, спрямоване на тотальність і сутність буття". Він категорично заперечує проти віднесення філософії до сфери науки, говорить, що "філософія — це знання, а не наука". Маючи спільний з науками характер пізнавальної творчості, філософія все ж відрізняється від них щодо предмета і способа здобуття своїх знань. Філософське мислення спрямовується на охоплення позаявищної сутності світу, на виявлення прихованої внутрішньої "самості світу і душі". Крім універсальності, філософія відрізняється від спеціальних наук також ступенем проникнення у глибину дійсності.
О. Кульчицький не сприймає "єдиноправильну" філософську теорію, яка встановлює істину в останній інстанції. Він засуджує марксистсько-ленінське бачення світу з позиції такої філософії. Особливо критично вчений оцінює спробу осягнути сутність людини через призму таких канонів. Тільки вільне філософічне мислення може забезпечити розгляд конкретної людини, допомогти їй усвідомити себе особистістю.
Другою, крім логіки, наукою, що тісно пов'язана з філософією, є психологія. Кульчицький називає її філософською наукою, пропедевтикою філософії, зазначає, що вона важлива для всіх ділянок філософії. Зокрема, для онтології її значення в тому, що в ній йдеться про психічність, як одну з найважливіших для людини і найближчих до неї форм буття; для гносеології психологія важлива тим, що пізнання є процесом психічним, отже психологія досліджує і процес пізнання, хоча й з іншого боку, ніж гносеологія. Для аксіології важливість психології в тому, що вартості життя творяться у психічних процесах і переживаннях.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 61 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |