XXVIII. Нові ігри
Чорний Яструб запропонував нову гру — «вгадування». — Скільки кроків звідси до того дерева? — питав він. Кожен записував свою думку, після чого ця відстань ретельно вимірювалась. Найточнішим зазвичай виявлявся Дятел або ж Чорний Яструб. Гай, як і раніше, тримав першість у гостроті зору, і тому коли виникала потреба у зміні розваг, завжди пропонував таку гру, в якій він міг би стати героєм. Ян теж вигадав нову розвагу — «знання білої людини». — Чи можете ви, — питав Маленький Бобер, — визначити зріст собаки за її слідом? — Ні. І ти не можеш, і ніхто не зможе, — насмішкувато відповіли товариші. — Я можу. Треба довжину сліду передньої лапи в дюймах помножити на вісім — і ви матимете її зріст до плеча. Перевірте — й самі переконаєтесь. У малого собаки лапа, приміром, два з половиною дюйми, значить, зріст її приблизно вісімнадцять дюймів. Зріст вівчарки з тридюймовим слідом сягає двадцяти чотирьох дюймів. В дога або іншої великої собаки з чотиридюймовим слідом зріст тридцять — тридцять два дюйми. — Що ж, по-твоєму, кожний собака має на зріст вісім своїх власних лап? — з сумнівом у голосі перепитав Сем. Але Ян вів далі: — За слідом можна також визначити вагу. Помножте довжину та ширину лапи в дюймах, а потім все це помножте ще на п’ять — і ви матимете досить точну вагу у фунтах. Я перевірив це на старому Кені. У нього лапа три з половиною дюйми на три, тобто десять з половиною дюймів. Якщо помножити на п’ять, буде п’ятдесят два з половиною фунти. Приблизно так воно і є. — А я бачив на виставці собаку, про яку ти нічого не дізнався б, — вигукнув Сем. — Вона була довга — як дві мої руки, лапи в неї, мов у ведмежати, а на зріст — не вища за цеглину. Ну справжня тобі гусінь, тільки з чотирма лапами, які стирчать так далеко одна від одної, що їй важко ходити. Неначе цю собаку змалку ростили під шафою, але забули додати хоча б ще пару ніг по середині, щоб їй легше було ходити. — А, знаю! То такса. Але ж я говорю про нормальних собак. Ці розрахунки поширюються і на диких звірів: вовків, лисиць та інших. Бобер, щоб змінити тему, запитав Сема: — А чи можеш ти визначити висоту дерева за тінню? — Не доводилось. А як це робиться? — Почекай, поки твоя власна тінь зробиться такої ж довжини, як ти сам. Це буває годині о восьмій ранку та годині о четвертій дня. Тоді зміряй тінь від дерева — от і визначиш його висоту. — Нісенітниці! Сиди й чекай цілий день. А в густому лісі й у хмарну погоду взагалі нічого не вий де, — заперечив Чорний Яструб. — Краще вже визначати на око. — Ставлю свій скальп проти твого, що я визначу висоту цього дерева, не видираючись на нього, і набагато точніше за твоє око, — сказав Маленький Бобер. 
— Ні, я не хочу закладатись на скальп. Давай краще на те, кому мити посуд. — Гаразд. То скільки, по-твоєму, до верхівки цього дерева? — Візьмемо краще не верхівку, бо до неї ми все одно не дістанемось, щоб перевірити, а хоча б отой сучок, — запропонував Чорний Яструб. — Дятле, будь суддею. — Ні, я теж хочу взяти участь. Другий митиме посуд наступного разу. Чорний Яструб уважно придивився до сучка і записав свою думку: тридцять вісім футів. Сем сказав: — Чорний Яструбе, треба кілком позначити, від якого саме місця під деревом ти мірятимеш, — земля нерівна. Чорний Яструб пішов вбивати кілок і мимоволі дав Дятлу те, чого той хотів — масштаб. Сем знав, що на зріст Чорний Яструб трохи вищий п’яти футів. Порівнявши з ним висоту дерева до позначки, він написав — тридцять п’ять футів. Тепер настала черга Яна зробити свої підрахунки, користуючись, за його висловом, «знаннями білої людини». Він вирізав десятифутову палицю і, відійшовши кроків на двадцять від дерева та вибравши більш-менш рівну площинку, вбив її прямовисно. Потім відійшов ще далі й ліг на землю так, що його око було на одному рівні зі сподом дерева й на одній лінії з кінцем палиці та визначеним сучком. Це місце він позначив кілком. Потім почав виміряти. Від кілка до палиці — тридцять один фут. Від цього ж кілка до кілка під деревом — вісімдесят сім футів. — Десятифутова палиця перетинає лінію на тридцять першому футі. Отже, тридцять один так відноситься до десяти, як вісімдесят сім до висоти дерева. Значить, висота дерева дорівнює двадцяти восьми футам. Один із хлопців поліз на дерево й перевірив. До сучка було двадцять дев’ять футів. Переміг Ян. — Тепер, шановні майстри вгадувати на око, чи не хочете спробувати ще разочок? Я навіть дам вам фору. Якщо помилитесь у межах десяти футів — перемога за вами. Я ж беруся вгадати з точністю до двох футів. Іде? — Іде. Вибирай дерево. — Цього разу буде не дерево, а відстань від кілка Н до кущика Д за нашою загатою (мал. на с. 321)*. Пишіть свої здогади, а тоді я покажу вам ще один фокус. Сем подивився уважно і написав — сорок футів. У Веслі вийшло сорок п’ять. — Тепер і я пристану до вас. Я вам усім втру носа! — зневажливо вигукнув Гай і написав — п’ятдесят футів! — Давайте змагатись на скальпи, — запропонував Чарльз, але всі визнали, що для скальпа немає достатньої причини. Залишили старе покарання — миття посуду. Решта хлопців теж приєднались до гри й написали числа, більш-менш близькі до чисел свого вождя: сорок чотири, сорок шість та сорок дев’ять футів. 
— А тепер визначимо точно, — спокійно і впевнено сказав Маленький Бобер. Він взяв три рівних палички абсолютно однакової довжини і збив їх у трикутник дерев’яними цвяшками. Цей трикутник (АБВ) він поклав на березі так, щоб сторона АБ була на одній лінії з кущиком Д, і вбив три кілки в тих місцях, де на землі лишилися сліди дерев’яних цвяшків. Потім Ян пересунув трикутник на інше місце (ГЕК) так, щоб сторона ГК була на одній лінії з АВ, а КЕ — на одній лінії з Д. У нього вийшов рівнобедрений трикутник АДК, висота якого (ДН) повинна дорівнювати семи восьмим його основи (АК). Основа мала сімдесят футів. Сім восьмих від сімдесяти дорівнює шістдесят один з чвертю фута. Ширина загати, яку вони виміряли шпагатом, становила шістдесят футів. Ян і цього разу визначив найточніше. Але Гай стояв на тому, що він помилився не більше ніж на дозволені десять футів. З цим, нарешті, погодились, і двоє переможців були звільнені від миття посуду. Яструбине Око вихвалявся так, що всім страшенно набрид. Він іще ніколи не вгадував з такою точністю, і після цього успіху всі подальші помилки його вже ніскільки не турбували. 
Сем цікавився «знаннями білої людини» заради Яна, а от Чорного Яструба явно вразила наукова підкладка цієї гри. — Маленький Бобре, — сказав він, — я тобі дам ще одне завдання. Чи зможеш ти визначити відстань між отими двома деревами, не переходячи на той бік загати? — Чом би й ні? — відповів Ян. — Це зовсім легко. Він вирізав три палички довжиною шість, вісім та десять футів і збив із них трикутник. — Якщо співвідношення сторін становить шість на вісім і на десять, завжди виходить прямокутний трикутник, — пояснив Ян, — це знають усі. Потім він поклав трикутник на березі так, щоб сторона АБ збігалася з внутрішнім боком першого дерева, а сторона БВ була паралельною лінії, що з’єднує дерева. В точках Б і В він вбив по кілку й продовжив лінію БВ до К. Потім пересунув по цій лінії трикутник так, що сторона ЕЛ показувала на Д, а сторона ЕК була продовженням БВ. Тоді відстань ГД дорівнювала довжині лінії ВЕ, яку легко було перевірити. І знову шпагат показав, що Ян був дуже близький до істини. 
«Знання білої людини» давалися йому легко, і він готовий був передати їх решті індіанців, але ті вирішили, що від цього «надто відгонить школою». Все ж таки вони присудили йому ку за такі дотепні підрахунки, та коли про це дізнався Рафтен, його подиву не було меж, і він у захваті вигукнув: — Дивіться, те, що він робить, дивовижно! Фермер не заспокоївся, поки замість ку не добився для Яна гранд ку. — Послухай, Бобре, — під’юджував Дятел, — якщо в мого собаки відбиток передньої лапи має три з половиною дюйми в довжину й три дюйми в ширину, то чи можеш ти сказати, якого кольору в нього кінчик хвоста? — Білого, — не вагаючись відповів Ян. — Собаки таких розмірів зазвичай руді, а в рудого собаки на кінчику хвоста завжди є білі волоски. — А в мого собаки їх немає, бо йому відрубали хвоста ще в дитинстві. XXIX. Довге Болото
Та не все так гладко було між двома кланами. Чорний Яструб усе не міг заспокоїтись, що кволий, молодший за нього хлопчина поклав його, здорованя, на лопатки. Через декілька днів після перемир’я Чорний Яструб запропонував Маленькому Бобру дружнє змагання на скальпи. — Тільки без кулаків! — вимагав Маленький Бобер, і вже наступної миті здоровань-суперник лежав долі. — Як кому ще закортить зі мною змагатись — звертайтесь, — сказав Ян, з гордістю вимахуючи другим скальпом, відвойованим у супротивника. І тут, на превеликий подив усіх, виклик Маленького Бобра прийняв Сойка, хлопчик з міста. За мить Ян уже лежав на землі. Тепер він мав рівного суперника. Відбулась ще одна битва між Маленьким Бобром і Сойкою, і цього разу перемогу здобув Маленький Бобер. — Ще раз! — закричав Чорний Яструб. — Поки що нічия. Воїни зійшлися знову, і знову Ян легко поклав його на лопатки. — Хай живе Маленький Бобер! 
У Яновій колекції було вже чотири скальпи. Сем по-дружньому поплескав його по плечу, а Сойка хутко витяг з кишені люстерко та гребінець і почав розчісувати волосся. Питання про Верховного Вождя так і не вирішилось. Коли про це дізнався Шаман, то він знову запропонував: — Якщо не можете дійти згоди в якомусь питанні, то проведіть вибори. Хлопці не забарились із виборами, та справа знову зайшла у глухий кут — Маленький Бобер зняв свою кандидатуру. За Дятла було подано три голоси, за Чорного Яструба — чотири, за Гая — один (його власний) голос. Сенгерців не задовольнили такі результати голосування. — Давайте зачекаємо на результати Великого походу, — тоді й визначимо Вождя, — мудро запропонував Маленький Бобер. Калеб обіцяв їм влаштувати триденний похід на Довге Болото. Це була дика місцевість завширшки десять миль і завдовжки тридцять, що лежала у дванадцяти милях на північ від Сенгера. Багнисті місця подекуди перемежалися тут зі скелястими пагорбами, що нагадували архіпелаг острівців. Вони були вкриті неродючими землями й лісом, який дуже постраждав від недавньої пожежі. Ходили чутки, що там водяться олені та рисі. Взимку траплялися вовки. На болоті жили лисиці, зайці й тетеруки. У річках водилися бобри та видри. Влітку тут неможливо було навіть пройти, із болота виступали тільки довгі прогалини, по яких узимку вивозили зрубаний ліс. І в цю місцевість сенгерські індіанці збиралися навідатись під керівництвом Шамана. Нарешті настав день походу. На зорі гучно пролунав барабанний бій — то Ян сповіщав про настання нового дня. О сьомій ранку індіанці виступили в похід. За три години вони вже дістались дикої місцевості. Тут хлопці побачили лише скелясті острівці, обвуглені дерева та пні. 
Де-не-де лиш зеленіли молоді тополі та тремтливі осики. Індіанці залюбки тут зробили б привал, та Шаман їх зупинив: — Привал зробимо, коли знайдемо воду. Через милю знайшлася підходяща галявка. — Привал! — скомандував Шаман. Індіанці миттю взялися до роботи. Сем наносив дров для багаття, Чорний Яструб із Сойкою пішли по воду. 
Маленького Бобра трохи засмутило, що Шаман запалив вогонь сірником. Йому дуже хотілось, щоб все було, як в індіанців. Чорний Яструб і Сойка повернулися з двома відрами брудної болотної води. — Іншої немає, — знизали вони плечима. — Яне, йди і покажи, як треба добувати чисту воду, — сказав Калеб. Другий Сенгерський Вождь взяв сокиру, швиденько змайстрував дерев’яний заступ, пішов до болота і на відстані футів зо двадцять від драговини почав копати яму в піщаному ґрунті. Каламутна вода з усіх боків просочувалась в неї. Сойка глузливо кинув: — І чим твоя вода відрізняється від нашої? Бобер продовжував копати, аж поки в ямі не назбиралось води на цілий фут. Тоді він взяв відро й вичерпав воду до дна. Яма наповнилась удруге, Ян знову її вичерпав. Невдовзі він набрав повне відро холодної прозорої води. Снідали хлібом і м’ясом та запивали чаєм. Після сніданку Калеб сказав: — Якщо ви не знаєте, куди йти, то похід не вдасться. Треба скласти план і йти без провідника назустріч пригодам. У нас доволі багато людей, тож пропоную розділитись. Така гучна компанія тільки переполошить усіх звірів довкруж. Я залишусь на бівуаку й готуватимусь до ночівлі. Хлопці розділились таким чином: Сем ішов із Гаєм, Ян — із Баранцем, Веслі — із Чарльзом, а Сойка був без пари, тож він вирішив залишитися з Калебом. — На північний захід від тимчасового бівуаку є річка Боброва, яка впадає в Чорну річку. Завдання номер один — розшукати її. Це найширша річка на Болоті, тож ви її легко впізнаєте. Якщо будете йти на північ, потрапите на рівнину, по якій протікає потічок. Там стоїть бівуак одного індіанського племені. На північному сході має бути ділянка вцілілого від пожежі соснового лісу — там водяться олені. Усі ці місця знаходяться приблизно за десять миль від нашого бівуаку. Ідіть у розвідку — і розкажете мені про свої пригоди. Як не знаєте, кому куди йти, тягніть соломинки. 
Так хлопці і вчинили. Яну випало шукати ліс (він, щоправда, сподівався потрапити до індіанців). Сем мав дійти до річки, а Веслі випав індіанський табір. Калеб дав кожному з них по кілька сірників. — Чекаю всіх вас тут, на бівуаку. Надвечір, аби ви не заблукали, я розкладу багаття. Ідіть за сонцем і не звертайте зі свого напрямку. Як зіб’єтесь зі шляху, розкладіть два димових багаття — хтось із нас вас знайде. Та не забувайте час від часу покрикувати, — напучував Шаман. Об одинадцятій хлопці вже були готові до походу. Чорний Яструб запропонував: — Нехай перший, хто виконає завдання, отримає гранд ку. — А ще прихопіть їжу та ковдри, — порадив Шаман. — Імовірно, комусь доведеться десь заночувати. Янові дуже хотілось піти із Семом, та правила є правила. Більше того, Баранець був непоганий хлопець, хіба що дуже повільний. Досить скоро вони досягли болота. Там усе поросло мохом. Хлопці по коліна провалювались у м’який мох, під яким чвакала вода. Тож вони одразу ж помочили ноги. Ян вирізав собі й Баранцю по великій тичці, але ця дорога не додавала Баранцеві оптимізму. Через кілька годин йому вже страх як хотілось повернутися на бівуак, та Маленький Бобер взяв його на кпини, і той погодився йти далі. Незабаром вони добрели до потічка, берегами якого булькотіла дивна жовто-червона піна. Потічок був глибокий — Ян не зміг тичкою дістати дна, тож хлопці відмовились від ідеї перебрести його. Хлопці пішли далі й скоро побачили повалене дерево, яке з’єднувало обидва береги. Припікало сонце, і Баранця дуже мучила спрага, тож щойно побачивши якусь калюжу, він одразу ж пожадливо припадав до неї устами. — Послухай, Баранцю. Якщо ти питимеш брудну воду, то захворієш! — застеріг Ян, та Баранець тільки скаржився на нестерпну спрагу. Ніякі вмовляння не діяли. Через кілька годин Баранець так стомився, що відмовився йти далі. Тоді Ян знайшов сухий острівець, назбирав хмизу для багаття, але виявилось, що всі їхні сірники геть розмокли, поки вони бродили по болоту. Баранець страшенно перелякався, що їм доведеться тут заночувати і неможливо навіть розвести багаття. — Не переживай, ми скористаємось старовинним індіанським способом розведення багаття, — заспокоїв його Маленький Бобер. І за кілька хвилин він швидко добув вогонь тертям. Пітер був дуже вражений, адже ніколи досі він не бачив подібного. Напившись чаю та трохи перекусивши, Пітер уже не почувався таким кволим. — Ми подолали не менше шести миль, — сказав Вождь. — Скоро має бути ліс. Звісно, якщо він тут є. І вони знову побрели болотом. — А як ми заблукаємо, і нас ніколи не знайдуть? — питав переляканий Пітер, який дуже боявся, що вони так далеко відійшли від бівуаку. — Не переймайся, ми тут не заблудимось! — вже почав дратуватись Ян. — А як заблудимось, то й що? Треба йти на північ або на південь, і невдовзі ми обов’язково вийдемо на людей. За годину вони натрапили на височенне дерево. Ян видерся на самісіньку верхівку, аби оглянути місцевість. Болото простягалось далеко-далеко, а за ним виднілась густа зелень, мабуть, той ліс, який вони шукали. — Піте, залазь сюди! Тут така краса! — радісно вигукнув Ян. — Тут справді є на що поглянути! — Якщо то не моє подвір’я, то нічого туди дивитися! — лише буркнув на те Пітер. Ян щасливий спустився на землю. — Ми майже прийшли! — вигукнув він. — Вже видніється сосновий ліс! — І скільки ж до нього? — Дві-три милі. — Ти весь час так кажеш. — Але ж його вже видно! А ще там є вода. За півгодини вони підійшли до води. Це був глибокий, прозорий і тихий струмок. Раптом Яна осяйнула думка. — Калеб казав, що на болоті є лише один великий струмок — це ж Боброва річка! Річка була досить широка, тож довелося Яну роздягнутися, скрутити одяг, перекинути його на протилежний берег і самому переплисти туди. Пітер мусив зробити те саме, щоби не залишитись самому. Ян раптом почув знайоме крякання. Він узяв лук та стрілу і пішов униз річкою, набурмосений Піт сидів на купині. Ян у рогозі побачив трьох диких качок. Він трохи вичекав і вистрілив. Поцілив качку. Ян витяг її палицею і, дуже задоволений, показав її Пітерові. — Я хочу додому, — жалібно протягнув Баранець, мало не плачучи. — Пітере, візьми себе в руки і йдімо далі. Не треба псувати весь похід. Якщо через двадцять хвилин не дійдемо до лісу, обіцяю, ми повернемось на бівуак. 
Невдовзі хлопці таки побачили сосновий ліс. Вони радісно загорлали, а вже за п’ятнадцять хвилин вийшли на сухе узлісся. — Що ж, — сказав Ян. — Тепер ми можемо повертатися. — Знаєш, я так стомився, що не можу йти так далеко, — зізнався Пітер. Ян поглянув на годинник і запропонував: — Тоді, мабуть, заночуємо тут, бо вже четверта — не встигнемо до смерку. — О ні! Давай додому, он скоро дощ піде! — То давай перекусимо, а там вирішимо, що робити, — намагався відтягнути час Ян. Йому дуже хотілось тут заночувати. Та щойно Ян розклав багаття, пішов дощ. Ян викопав індіанську криницю. Коли вони поїли, була вже сьома година. Дощ ущух, але йти було пізно. Ян назбирав сушняку, послав постіль з ялинового гілля і зробив стіну з нарубаних кущів та кори для захисту від вітру. Погода була тепла і, завдяки багаттю та двом ковдрам, хлопці чудово провели ніч. Вони чули свою стару знайому — вухасту сову, а ще десь поблизу дзявоніла лисиця. 
Ян прокинувся вдосвіта. Він розклав багаття і зігрів воду на чай. Хліба було мало, та в них ще залишалась ціла качка. Ян обпатрав її, обліпив глиною, поклав у попіл і зверху засипав жаром — так індіанці готували дичину. Та Ян ще не вельми був вправний у цій справі — з одного боку качка пригоріла, а з другого залишилась сирою, одначе дещо можна було їсти. Ян гукнув Пітера снідати, але той нездужав: він застудився, та й далося взнаки пиття води з болота. Йти далі хлопчик не міг. Ян уперше за час подорожі злякався. Ну що він робитиме з хворим товаришем? 
Ян зрізав ножем кору з сухого дерева й написав олівцем на гладенькій поверхні: «10 серпня 18… року тут ночували Ян Йомен та Піт Бойль». Він вмостив товариша біля вогню, а сам заліз на високу сосну. За невеликими пагорбами Ян розгледів декілька тіпі. Це було індіанське поселення, про яке згадував Калеб. Ян швидко спустився з дерева і розповів Пітові про побачене; він мав вирушити до індіанців. Через півгодини Ян уже був на їхньому бівуаку, що складався з двох дерев’яних хатин та трьох тіпі. Індіанці зустріли блідолицього гостя з недовірою. Ян спробував порозумітися знаками, як його вчив Калеб. Показуючи на себе, він простягнув два пальці — це мало означати, що їх двоє. Потім, кивнувши в бік лісу, він пояснив знаком, що другий лежить. До цього він додав знак голоду, натиснувши на живіт руками. Індіанський вождь дав йому кусень оленячого язика і пішов геть. Ян подякував, швидко змалював бівуак і повернувся до Пітера. Пітерові вже стало ліпше, тож він і хвилини не хотів тут залишатися. Ян звалив собі на плечі всю їхню ношу й пішов уперед, Пітер з невдоволеним буркотінням плентався слідом. Вони перепливли річку й досить швидко просувались до бівуаку. Їли на ходу, аби не втрачати час — Пітера підганяла й надихала сама лише думка про те, що незабаром скінчаться всі їхні пригоди. О третій годині вони побачили димовий сигнал Калеба, а о четвертій з радісними вигуками прибули на бівуак. Усі повернулися ще звечора. Сем розповів, що він подолав десять миль, але в очі не побачив ніякої річки. Гай божився, що взагалі покрив сорок миль, і сорочку на собі рвав, що такої річки не існує. — Що ж ви бачили? — Голу, обпалену землю. — Гм! Ви дуже завернули на захід і йшли паралельно Бобровій річці. — Тепер твоя черга розповідати, Чорний Яструбе, — сказав Дятел. — Якщо Яструбине Око подолав сорок миль, — відповів вождь бойлерів, — то ми усі шістдесят. Ми йшли три години на північ. Довкола було тільки болото і зотлілий ліс. Індіанців ми також не зустріли, та їх на болоті й бути не може. — А ти бачив піщані горби? — спитав Маленький Бобер. — Ні. — Значить, ти не дійшов до індіанців. Ян розповів свою історію, щоправда, змовчав про скиглення Баранця. А той в свою чергу не поскупився на захопливі розповіді про Янові знання лісового життя. А з особливим запалом він розповідав, як Маленький Бобер добув під дощем вогонь. І Шаман оголосив: — Яне, ти виграв, і навіть більше, ніж виграв. Ти розшукав зелений ліс, який тобі належало знайти. Ти побував на річці, яку шукав Сем, і знайшов бівуак індіанців, до яких ішов Веслі. Сем і Веслі, віддайте йому свої скальпи! 
XXX. Новий вид єнота
За вечерею швидко спливав час. Хлопці непогано відпочили, тож готові були вирушити в новий похід. — Містере Кларку а тут водяться єноти? — запитав Ян. — Звісно, водяться. В лісі біля володінь Відді Бідді Баггса вони залишають купу слідів. Щойно Калеб промовив це, як все плем’я посхоплювалось на ноги. Ця місцина була дуже близько, тож і вирішили йти негайно. От тільки Баранець висловив бажання залишитись на бівуаку, та коли він почув, що йдуть усі, крім нього, то одразу ж приєднався до племені. Була темна безмісячна ніч. Над головами роїлись хмари москітів, але хлопчаки сміливо йшли вперед. Усі безперестанку поглядали на Турка, який справно виконував свої обов’язки. Кілька разів Турок брав якийсь слід, але одразу ж кидав його й біг собі далі. Так вони просувались до земель Відді Баггса, аж поки їм шлях не перепнув пересохлий струмок. Калеб дав Турку команду «вниз», та пес одразу ж побіг угору — під час полювання він не слухав команд. Пес відбіг від старого лісу на чверть милі й нарешті знайшов омріяне: брудну калюжу. Турок гепнувся просто в неї і став хлебтати воду. Мисливці повсідалися поруч і чекали, поки собака вволю нап’ється й накупається. Нарешті в Сема урвався терпець і він промовив: — Свого пса я вже давно б звідтіль забрав. — Він знає, що робить, — відповів Калеб — Якщо ти не даси йому волі, то, вважай, пропало полювання. 
Коли Турку набридло хлюпатись у воді, він виліз, витрусився, ткнувся носом у землю і коротко гавкнув. Мисливці насторожились. Собака обнюхував якісь сліди й помчав у нічну пітьму з голосним гавкотом. — Звіра погнав, — промовив Калеб. Голос Турка лунав нерівномірно — звір петляв. На якийсь час запанувала тиша: звір, очевидно, перестрибував з дерева на дерево. — Це єнот! — вигукнув Ян. — Не знаю, що й сказати, — відповів Калеб. — Турок ще й досі не загнав звіра на дерево. Чуєте, собака наче сказився. Коли б ми могли його зараз побачити, то виявили б, що шерсть на ньому стала дибки. Раптом всі почули довгий собачий вереск. Це означало, що звіра загнано на дерево. — Тепер ми точно знаємо, що це не лисиця і не тхір, але й на єнота не схоже, — підсумував старий мисливець. — Хто перший добіжить до дерева, того і єнот! — вигукнув Чорний Яструб. І всі кинулись лісом, спотикаючись на кожному кроці. Ян та Веслі одночасно вхопилися за стовбур, останнім був Чарльз, а передостаннім прибіг захеканий Гай. Турок голосно гавкав під деревом. — Не схоже це на єнота, — бурмотів Калеб. — Бігом запалюйте багаття! — скомандував Дятел. — Хто ж полізе на дерево? — запитав Шаман. — Я! Я! Я! — водночас пролунали усі голоси. — Ви хоробрі мисливці, — сказав Калеб. — Та я не знаю, хто сидить на дереві. Зазвичай Турок так гавкає на кішку. Звір утік від Турка, але це не означає, що він боїться його. Більшість тварин тікають від собак лише тому, що їх дратує гавкіт. Якщо це кішка, то вона може подряпати обличчя. Бачите, як поводиться Турок? Це означає небезпеку. То хто полізе? Голоси змовкли. Озвався Ян: — Я полізу, якщо ви дасте мені свій револьвер. — Я теж! — поквапливо додав Веслі. — Тоді тягнімо соломинки, — запропонував Маленький Бобер і лізти випало саме йому. Ян поліз так само, як і першого разу: Калеб зрубав молоде деревце і приставив тичку до стовбура. Запала напружена мовчанка. Ян почувався так само, як на могилі Гарні, тільки цього разу це була не примарна, а реальна небезпека. Хлопцеві так і кортіло ухилитись від цієї затії. Він навіть поривався крикнути: «Нема тут ніякого єнота!», але від хвилювання в Яна пересохло в роті. — Що там? — дуже вчасно запитав хтось унизу. Ян не знав що відповісти, тож поліз вище. Раптом йому здалося, що над головою гарчить єнот. Ян перескочив на вищу гілку й закричав: — Є! Він тут! І тієї ж миті близько від нього пролунало моторошне виття. Ян обернувся на звук і побачив велетенського сірого звіра. Хижак стрибнув на нижню гілку й рушив просто на Яна. Хлопець побачив квадратну морду, волохату і смугасту. Він вже бачив її у Ґленьяні. То була велетенська рись. Ян ледь утримався на ногах від переляку. Та він швидко опанував себе і вихопив із кишені револьвер. Рись загарчала й перескочила на сусідню гілку, що була на одному з ним рівні. Хлопець звів курок, вистрілив навмання і промахнувся. — Рись! — закричав Ян. — Обережно! — гукнув йому Калеб. — Не підпускай її до себе! Рись протяжно завила. Ян, намагаючись побороти тремтіння рук, цього разу прицілився й вистрілив. Поранений звір кинувся на хлопчика і вчепився йому в руку. Ян другою рукою судомно обхопив стовбур. Будь-якої миті рись могла стягнути його з гілки — тоді він впаде з дерева. Ян спробував узяти револьвер у ліву руку, та зронив його, щойно пальці занурились у хутро звіра. Тепер Ян відчув себе геть незахищеним — страх наче паралізував його. Та, на щастя, звір був смертельно поранений. Ян скористався цим і копнув його ногою — рись полетіла вниз. На землі вона скочила на ноги, прийнявши бойову стійку. Турок кинувся до неї, та отримав удар лапою й зі скавулінням відскочив. Янові паморочилось у голові. Він мало не втратив свідомості, та узяв себе в руки і став обережно спускатись. Звуки сплутались у нього в голові — крики, скавучання, рик, боротьба, — і хлопцеві здавалось, що рись зараз повернеться. — Яне, кинь бігом револьвер! — закричав Чорний Яструб. — Я його зронив. — Куди? Ян мовчки сповз на землю. Рись утекла, хоча й недалеко. Вона могла б ще врятуватись, але Турок весь час переслідував її і не давав залізти на дерево. — Де ж револьвер? — крикнув Калеб. 
— Я впустив його. — Я чув, як він упав у кущі! — вигукнув Сем і швидко знайшов зброю. Калеб схопив револьвер, але Ян промовив кволим голосом: — Це моя здобич! Я стрілятиму! Калеб віддав йому револьвер: — Тільки собаку не підстрель! — попередив він. Пролунав вистріл, потім другий. Лісом рознісся переможний крик індіанців. Тільки Маленький Бобер не реагував на все, що відбувалось довкола. В нього раптом запаморочилось у голові, він поточився і мало не впав на землю, та до нього вчасно приспіли Калеб із Семом. — Яне, що з тобою? — Мені… недобре… Калеб взяв його руку й відчув під пальцями вологу. Він швидко запалив сірника. — Та ти стікаєш кров’ю! — Це рись… вона… вона вчепилась в мене там… на дереві… Я думав, що мені кінець… Всі обступили Яна. — Його треба до води. — Найближча вода на бівуаку. Калеб і Сем вели Яна, а решта індіанців тягли рись. Мисливці повертались на тимчасовий бівуак дуже повільно. Коли Ян трохи оговтався, він розповів друзям про напад рисі. — Я б перелякався до смерті! — вигукнув Сем. — Я теж, — додав Калеб, здивувавши цим плем’я. — Сам на сам з пораненою риссю, без зброї, та ще й на дереві — це не жарт! — А як я злякався! — признався Ян. На привалі ще тліло багаття, холодна вода була поруч, і Яну обмили руку. Йому було страшно дивитись на свою рану, та захоплені вигуки товаришів звучали для нього як найсолодша музика. Калеб з міським хлопчиком перев’язали йому рани — коли промили руку, побачили, що вони не такі вже й страшні. Усі ще довго не могли заснути, тож сиділи біля вогню — без нього годі навіть уявити бівуак. Всі захоплено говорили про Яна, а той лише червонів од задоволення. Ось тільки Гай форкнув, що всі здійняли галас через дрібницю. На що Калеб відповів: — Я знав, давно знав, що ти, Яне, молодець! 
Дата добавления: 2015-11-05; просмотров: 16 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |