Спершу Сі Лі позатикав совам ватою горлянки та рани. Потім одній з них зробив розтин від грудної кістки майже до хвоста (мал. 1 на с. 246)*. Ян, точно копіюючи всі його рухи, зробив те саме на другій сові. Сі Лі пальцями здер шкуру з тіла сови до суглобів гомілки. Їх він перерізав ножем. Зняв м’ясо далі, залишивши тільки лапи зі шкурою. Після цього Сі Лі перейшов до хвоста й відрізав його від тулуба до гузки, пояснивши, що це місце найважче обійти. У Сема одразу ж народився жарт, мовляв, їм вдалося обійти мис Горн. Оголене м’ясо Сі Лі щедро посипав кукурудзяним борошном, щоб не забруднити пір’я. А далі все пішло як по маслу. Сі Лі махом здер шкурку до крил, а самі крила обрізав у суглобах біля верхньої частини грудної кістки. Першу кісточку кожного крила він очистив од м’яса, а зняту виворотом аж до самої голови шкурку теж посипав борошном. Сі Лі пояснив, що в більшості птахів шкурка легко знімається через голову, але в сов, дятлів, качок та деяких інших іноді доводиться робити допоміжний розріз на потилиці. — Сову важко набивати, — повчав Сі Лі, — а водоплавних птахів ще важче. Початківцям краще братися за берестянку, чорного дрозда, але тільки не за дятла. Вуха відокремилися від черепа без ножа, а коли навколо очей обрізалась шкурка, тіло з вивернутою оболонкою виглядало, як на мал. 2. Тулуб і шию Сі Лі відрізав і викинув. На цьому перша частина операції закінчилась. В Яна робота також непогано просувалась. Щоправда, він примудрився порізати шкурку в кількох місцях, та досить швидко він зрозумів, як більше цього не робити. Залишалось вичистити всю оболонку. Очі вони обережно вирізали, а мозок вишкребли і старанно зчистили м’ясо з черепа. З гузки і взагалі з усієї оболонки вони зішкребли м’ясо і жир, та натерли її борошном. Залишалось протруїти заготовку. Для цього всі кістки та м’ясисті частини вони змастили арсеновим милом, після повернули на місце череп і вивернули на лице всю шкурку. Робота була завершена пізно вночі. Гай спав, Сем куняв, а Ян мав дуже стомлений вигляд. — Щось я засидівся. Піду додому, — сказав Сі Лі. — Шкурки сховай, тільки пильнуй, щоб вони не засохли. Сі Лі загорнув шкурки у мокру торбину та поклав у відро на добу. Він обіцяв прийти наступного вечора, щоб закінчити навчання. Тим часом Сем трохи продер очі і взявся розрізати совині шлунки, щоб вивчити їх вміст. Незабаром він повідомив, що одна сова розтерзала недавно куріпку, а друга повечеряла молодим кроликом. Наступного вечора Сі Лі прийшов з поганою новиною: він не знайшов скляних очей для сов, та замість очей він прихопив із собою чорну та жовту олійні фарби і пояснив: — Ми поки що зробимо дерев’яні очі, а пізніше, коли ви купите в місті скляні, ми їх замінимо. Сем вистругав чотири дерев’яних ока, а потім ретельно обробив їх та зачистив. Сі Лі пофарбував їх у жовтий колір, поставив з чорнію цятки посередині й залишив сохнути (мал. 9). Після цього Сі Лі та Ян витягли з відра обидві шкурки. Вони обмили закривавлене пір’я на грудях теплою водою, витерли насухо і посипали кукурудзяним борошном. На кістки ніг та крил вони намотали ганчірки, де раніше було м’ясо, а западини очей до половини заповнили ватою. Потім скачали валок з м’якої ганчірки і всунули в шию сови аж до черепа. Кістки крил були прив’язані за кінці міцним мотузочком на відстані двох дюймів одна від одної. Залишалося зробити тулуб. 
Сі Лі взяв добрячий шмат тканини, перев’язав її міцними нитками, надаючи форми совиного тулуба. Потім відрізав товстий дріт, загострив обидва кінці, загнув один з них у вигляді гачка (мал. 5) і проткнув другим кінцем від хвоста до того місця, де починається шия (мал. 3 і 4). Це було зроблено так спритно, що гачка зовсім не було видно. Сі Лі протягнув прямий кінець дроту через шию, увів його в череп аж до маківки, а потім уклав увесь тулуб в оболонку разом з мотузочком, що зв’язував на спині кістки крил (мал. 7). На ноги пішло дві великі дротини, загострені з одного кінця. Їх він протягнув крізь підошву попід шкірою ніг (мал. 6), а потім крізь тулуб до середини кожного боку. Гострі кінці Сі Лі загнув обценьками у вигляді гачків і пропустив назад у кістки, як і шийний гачок. Ще одна загострена дротина скріплювала з тулубом хвостові кістки. Залишалось тільки зашити отвір унизу, а також прорізи на крилах і на потилиці. Вільні кінці дротин на ногах були всунуті в отвори, просвердлені в поперечній жердинці й міцно закріплені. Чучела сов були готові. Щоправда, мали вони досить дивний вигляд: крила опущені, а голови пониклі. — А зараз почнуться справжні дива, — з гордістю в голосі промовив Сі Лі. Він випрямив тулуб сови, трохи розігнувши дротини на ногах, повернув їй голову набік і вправив шию в плечі. — Сова завжди дивиться через плече, — пояснив він. Два пальці кожної ноги Сі Лі перегнув на жердці вперед, і два пальці назад. На цьому дуже наполягав Ян, запевняючи, що саме так сидить сова. Він трохи потягнув хвіст, затиснувши його між двома обрізками картону, відповідно нахиливши його (мал. 10). Крила були опущені, тож Сі Лі протягнув тонкий загострений дріт між суглобами кожного крила і прикріпив їх до тулуба. Потім встромив у спину довгу шпильку-скріпу для ниток і обмотав нитками птаха. Ян старанно повторював за Сі. Учитель помітив успіхи учня: — В мене багато хто вчився набивати чучела, але ти дуже здібний. І ці не зовсім досконалі витвори Яна ще довго приносили втіху всьому племені сенгерських індіанців. 
XIX. Випробування характеру
Калеб навчив хлопців робити справжні індіанські військові шапки. За орлині пера їм правили пофарбовані в чорний колір на кінцях білі пера з індичих хвостів та з гусячих крил. Решту матеріалу складали жмути кінського волоса, пофарбованого у червоний колір, смужки червоної фланелі з подертої сорочки та обрізки овчини. Калеб дедалі більше цікавився справами хлопчиків і допоміг їм також визначити, за що слід присуджувати ку, а за що — гранд ку. Сем отримав декілька пір’їн за стрільбу, плавання, «набіги на блідолицих» і ще два чудових пера з червоними китичками — за повалену сосну та вбиту сову. Ян отримав декілька ку за блискавичне визначення слідів. За кожен наступний подвиг він отримав по гран ку: за те, що поцілив оленю в самісіньке серце, що проплив двісті ярдів за п’ять хвилин, подолав чотири милі за годину, пробіг сто кроків за дванадцять секунд, знав назви багатьох рослин, ну і, звісно, за вбиту вночі сову. Гай заслужив декілька ку за гострий зір. Він бачив у сузір’ї Великої Ведмедиці «немовля на спині скво». Гілку дуже засмучувало, що він і досі не заслужив жодного гранд ку. Та Калеб, який прихильно ставився до Гая, не міг присудити йому вищу нагороду. 
— От скажи, Калебе, що індіанці найбільше цінують в чоловікові, за що його найбільше поважають? — запитав якось Гілка, сподіваючись, що старий мисливець похвалить його гострий зір. — Хоробрість, — відповів Калеб. — Вони все пробачать, аби тільки людина була хороброю — ось, що головне для індіанців. Втім, не лише для індіанців — сміливих людей усі поважають. — А от я нічого у світі не боюсь, — із запалом вигукнув Гай. — Тоді спробуй поборотися з Яном. — Це нечесно. Ян старший за мене. — Тоді збігай в наш сад і принеси відро вишень. О дев’ятій годині там уже нікого не буде. — Шукай дурня, щоб старий Кен зжер мене! — Кричиш, що безстрашний, а боїшся собачки, меншого за годоване теля. — Та не боюсь я Кена, просто вишень терпіти не можу. — Тоді давай влаштуємо для тебе справжнє випробування. Ось камінь, — сказав Калеб, піднімаючи з землі невеличкий круглий камінець з дірочкою посередині. — знаєш, де могила старого Гарні? 
Гарні був безпутний солдат, який, за свідченням його друзів, випадково застрелився із власної рушниці. Його поховали на північ од володінь Рафтена, на перехресті доріг. Люди казали, що коли над головою Гарні проїжджають возом, він починає дуже голосно стогнати. Хто почує цей стогін, мусить висловити бідоласі щире співчуття, інакше йому загрожуватиме страшна біда. Калеб нагадав хлопцям легенду про Гарні, причому розповідав її дуже виразно, бо легенда, мабуть, справляла велике враження на нього самого. — Я покладу цей камінь за плитою в узголів’ї Гарні, — сказав Калеб, — і вночі пошлю тебе по нього. Підеш? — П-пі-іду, — пробелькотів Третій Вождь без особливого ентузіазму. — Цікаво, як Гай піде вночі, якщо він уже зараз здувся? — зауважив Дятел. — Я прив’яжу до камінця мотузок, щоб тебе перевірити. Серед ночі хлопчиків розбудив голос знадвору й дряпання палицею по брезенту. — Гей, хлопці! Гаю, Яне! Гаю! — Хто там? — Це я, Калеб Кларк! Так, Гаю, зараз пів на дванадцяту. До півночі ти встигнеш відвідати могилу Гарні й принести камінь сюди. Якщо зіб’єшся з курсу — йди на стогони, тоді точно прийдеш до могили. Калеб говорив хрипким шепотом, удаючи, що йому самому страшно. 
— Та, та, та… — забелькотів Гай, — зараз не видно дороги. — Гілко, а як же гранд ку? За свою мужність ти отримаєш перший у житті гранд ку! Я чекатиму тут твого повернення. — У таку темінь я не побачу каменя. Я не піду-у-у. — Боягуз, — прошепотів Калеб. — Я не боюсь, але навіщо йти, коли точно знаєш, що не знайдеш тієї клятої могили вночі? От буде місяць-повня, тоді й піду! — То, може, знайдеться інший сміливець, котрий збігає за каменем? — Я піду! — в один голос відповіли Перший і Другий Вожді. Втім, обидва сподівались, що піде не він. — Що ж, Яне, нехай ця честь випаде тобі, — прорік Дятел. — Охоче зроблю це, але ж ти старший за мене, хіба я можу так нахабно лізти поперед тебе? — і собі спробував виплутатись із непростої ситуації Маленький Бобер. — Що ж, тоді визначимо за соломинками. Сем знайшов довгу соломинку, а Ян тим часом поворушив жар, щоб розгорівся вогонь. Сем переламав соломинку на дві нерівні частини й затиснув їх у кулаці. — Хто витягне довшу соломинку, той і піде. Ян знав, що коротку соломинку висовують вище, тому він став витягувати ту, що вища. Йому здалося, що соломинці не було кінця. Сем розкрив долоню — в нього лишилась коротка соломинка. — Тобі йти. Щасливець! — вимовив Сем із явним полегшенням. 
Якби можна було якось відвертітись, Ян обов’язково скористався б такою нагодою. Гордість, а не мужність не дозволяла йому відмовитись. Намагаючись зберігати спокій, він став одягатись. Його руки помітно тремтіли, коли він зашнуровував черевики. Калеб чекав біля тіпі. Коли він побачив, що Ян збирається йти, старий по-батьківськи обняв його зі словами: — Молодчина! Ти справжній сміливець! Я проведу тебе до узлісся і почекаю, поки ти повернешся. Йди попід огорожею до молодого в’яза, потім відрахуй чотири межі — побачиш велику білу плиту, за нею і лежить круглий камінь. Мотузка перекинута через плиту, ти її легко намацаєш. Ось тобі про всяк випадок грудочка крейди. Якщо мужність тебе зрадить, познач на огорожі, до якого місця ти дійшов. Стогони — звичайнісінькі вигадки, ти їх не почуєш. Твоє головне завдання — позбавитись страху. — З цим важче впоратися, але я піду. — От і молодець! — вигукнув старий мисливець. — Справжній сміливець той, хто йде попри страх. Тільки в такий спосіб можна позбутися страху. Так за розмовою вони вийшли з лісу. — Скоро північ, — сказав Калеб, запаливши сірника й поглянувши на годинник. — Іди, а я тут почекаю. І Ян пішов. Він старався йти попід огорожею, щоб не збитися із шляху. Ось уже півдороги. Навколо була мертва тиша, тільки, якщо прислухатися, можна було розчути писк польових мишей. Раптом у темряві, справа від дороги, Ян почув шарудіння й побачив щось біле. Кров стугоніла в його скронях. Він розгледів білу пляму, схожу на людську постать без голови — достоту як говориться в легенді. Яна наче паралізувало. та перегодя в ньому заговорив здоровий глузд, і він заспокоїв себе, що це всього лишень біла плита. Аж ні, біла постать рухалась! Тоді в Яна де взялась сміливість. Він замахнувся палицею, що тримав її в руках і голосно крикнув: 
— Геть звідсіль! Примара знову заворушилась. Ян намацав каменюку на дорозі й жбурнув її в білу постать. Постать відсахнулась і з важким тупотом побігла геть. І тут Ян зрозумів, що тільки-но пожбурив каменюку в білу корову бабусі Невіль. Минуло трохи часу, перш ніж Ян поборов тремтіння в жижках. Хлопець себе заспокоював: «Якщо беззахисна стара корова лежить тут цілу ніч, то чого ж я боюсь?» Він прискорив ходу й незабаром наблизився до узвишшя. Залишалося знайти маленький в’яз. Він пішов далі, але в’яза знайти не міг. Яна з новою силою накрила паніка — він злякався, що проминув в’яз і тепер не знайде його вночі. Що ж тепер робити? Розвернутись або йти далі? У всякому разі треба позначити крейдою на огорожі, як далеко він пройшов. Ян обережно прокрався до огорожі, щоб зробити позначку, і раптом, на превелику радість, кроків за двадцять п’ять побачив в’яз. Він одміряв від дерева чотири межі на захід і тепер знав, що стоїть прямо перед могилою. Раптом Ян наче почув якісь невиразні звуки. Він спотикнувся, підняв голову й побачив, як через дорогу біліє надмогильна плита. Коли нарешті він дістався до неї, то почав обмацувати плиту тремтячими руками, шукаючи мотузку. Мотузки не було, тож Ян вийняв крейду і написав на плиті своє ім’я. Ян став обмацувати землю навколо плити — є мотузка! Очевидно, її скинуло вітром. Ян узяв мотузочку. Раптом до нього долинув чийсь стогін. Щось гепнулось у багнюку. Яну здалося, ніби хтось когось неподалік намагається задушити. Охоплений жахом, Ян присів. Він трохи заспокоївся, коли згадав про корову, а тоді зірвався з місця й кинувся щодуху з цього місця. Дорогою він мало не збив когось із ніг, коли почув: 
— Яне, ти? То Калеб пішов йому назустріч. Ян тремтів усім тілом. — Що сталося, хлопчику? Я чув, що там щось відбувається… — Н-не-не знаю, — заїкався Ян. — Щось сталось на… на мо-мо-гилі. — Там і справді щось було, — занепокоївся Калеб. — Повертаймось у табір. Коли вони вибрались на мічену стежку, Ян вже трохи заспокоївся. Калеб пішов попереду. Ян нарешті спромігся вичавити із себе: — Я маю камінь і написав на могилі своє ім’я. — Молодчина! Ти справжній сміливець! — захоплено вигукнув Калеб. Вони дуже зраділи, коли побачили вогонь у тіпі. На галявині Калеб з Яном голосно закричали: — Оху-оху-оху-у-у! З тіпі долинула така сама відповідь. Крик сови в індіанців слугував за нічний сигнал. — Ян із честю витримав випробовування. Тепер він заслуговує на гранд ку! — оголосив Калеб. — Якби я пішов, — вставив Гай, — то впорався б не гірше за Яна. — Можеш іти хоч зараз! — Навіщо, коли там уже немає каменя? — А ти зроби, як Ян — напиши своє ім’я на могилі. — Відчепись, — відмахнувся Гай, — пізно вже щось доводити. Друзі одразу ж стали вимагати всіх подробиць. Вони повсідались навколо багаття і стали слухали розповідь Яна. — То що, Гаю, ідеш на могилу? — запитав Ян по завершенні своєї оповіді. — Відчепись! — буркнув Гай. — Завівся, не спиниш! Калеб уже збирався йти додому, як Ян запропонував: — Містере Кларку, може, переночуєте в нас? У Гая он яке широченне ліжко! — Маєш рацію, я залишуся, — пізно вже. XX. Білий револьвер
Після сніданку Великий Дятел запропонував усім піти на могилу. — Перевіримо, чи справді Ян написав своє ім’я на камені. Може, він нашкрябав його на спині якої-небудь корови, а їй це було не до шмиги, від чого бідолашна тварина голосно протестувала? На поверхні могильної плити нерівним почерком, але цілком розбірливо було написано: «Ян». — Ну й почерк! — вигукнув Гай. — Молодчага — палко мовив Сем. — Я навряд чи спромігся б на такий подвиг. — А я спромігся б! — похвастав Гай. — Тут я перейшов канаву — ось мій слід у багнюці! А звідти я почув крик. Подивимось, чи залишають привиди сліди. Гляньте, мерщій! — вигукнув Ян. В багнюці, у канаві, видно було сліди дорослої людини. Вона, очевидно, впала ниць. Очевидно, він упав на руки, бо на землі залишились відбитки його долонь. Раптом гострозорий Гай помітив якийсь предмет. Він підняв його — всі побачили револьвер із білою рукояттю. — Дай-но гляну, — сказав Калеб. Він витер з револьвера грязюку. В очах його спалахнули вогники. 
— Це мій револьвер. Він зник у мене разом з речами та грошима. Калеб оглянув зброю з усіх боків і промовив задумливо: — Дивно! Потім похитав головою, і повторив: — Дуже дивно. Більше нічого цікавого вони не знайшли і повернулись у табір. На зворотному шляху Калеб весь час про щось напружено думав. А коли вони наблизились до хатини бабусі Невіль, Калеб зупинився й сказав: — Я зайду сюди. Скажи, Яне, а ти сам не горланив минулої ночі? — Ні, і слова не зронив! Я трохи нашумів тільки, коли потягнув камінь по надмогильній плиті. — Гаразд. Я ще заскочу до вас, — сказав Калеб і пішов до хатини. — Доброго ранку, Калебе! — радісно привітала його стара жінка. — Заходь, заходь. Сідай, будь ласка. Як поживають Саріанна та Дік? — Мабуть, непогано, — з гіркотою в голосі відповів старий. — Скажіть, бабусю, ви певне, чули історію про могилу Гарні? — Господи Боже мій, для чого це тобі? Я знаю історію Гарні, а минулої ночі я чула його самого. Перелякалась так, що й досі мене колотить. — Що ж ви чули, бабусю? — Такий вереск стояв, наче з пекла! Собака й кішка перелякались до смерті, а стара корова перескочила через тин, аби тільки скоріше у хліві сховатися. Калеб уважно слухав знахарку. — Бабусю, а ви чули, що в місті минулого тижня когось обікрали? — Та ти що! — вигукнула вона, сплеснувши руками. — Кого ж обікрали? — Здається, Джона Еванса. — Джон від цього не збідніє. А от коли до мене вдерлися розбійники, то я їм швидко мізки вправила. Вони, бісові діти, самі добре знають, у кого водяться гроші, я тоді саме корову збиралась продавати. — То коли вас обікрали, бабусю? — Обікрали? Я не казала, що мене обікрали! Я сказала «вдерлися»! — по цих словах стара хихикнула. — Вони мене не скривдили. І бабуся Невіль докладно розповіла про те, як до неї вдерлися два злодії, коли пішла чутка, ніби вона продала корову. Стара аж реготом зайшлася, коли розповідала, як вони вподобали «легеневий бальзам». Вона докладно описала зовнішність волоцюг: один з них високий на зріст чолов’яга, був похмурий, а другий, низенький і товстий — веселий. Вона також згадала, що обидва мали чорні бороди, що «довгов’язий» був поранений в голову, також те, що він був шульгою і, коли під час розмови ненароком виставив правицю, то виявилось, що на ній лише чотири пальці. — Коли це було, кажете? — Років три тому. Глибоко зітхнувши, Калеб пішов від старої в глибокій задумі. За останні чотири роки довкола було зареєстровано багато грабунків. Злодіїв жодного разу не спіймали, але ясно було одне: всі наскоки мали один характер, всюди брались тільки гроші. Грабіжники мали точні дані, бо завжди нападали тоді, коли у жертви були чималі гроші. Тільки-но Калеб зник за дверима хатинки бабусі Невіль, Ян рішуче мовив: — Ви, хлопці, йдіть уперед, а я вас скоро нажену. Янові раптом спало на думку, що варто перемалювати сліди в багнюці. І можна буде спробувати визначити особу чоловіка, котрий був уночі на могилі. Ян повернувся. На місці нічної пригоди по слідах Ян визначив, що підбори підбиті дрібними цвяшками у три ряди. Робота, як видно, була домашня, бо цвяшки розміщались нерівно. Підошва лівого чобота стерлась до дірки. Ян оглянув сліди рук. Почав із правої — як раптом щось дивне впало йому в око: на всіх відбитках цієї руки бракувало середнього пальця! Ян ішов деякий час по слідах, але за поворотом вони загубились у траві. Повертаючись до табору, Ян зустрівся з Калебом — той саме йшов від старої знахарки. — Містере Кларку, — сказав хлопець, — я оце ходив перемальовувати сліди… Дивно, але у того чоловіка тільки чотири пальці на правій руці! — Що? — вигукнув Калеб. — А ти не помилився? — Ходімо, самі переконаєтесь. Ян і справді не помилився. — Дуже тебе прошу: про це поки що нікому анічичирк! — сказав старий мисливець і пошвидкував до будинку Пога. Біля дверей у пилюці він помітив ті самі сліди, але їх залишив не Дік. На мотузці сушились заляпані штани. З тієї ночі Ян значно виріс в очах старого, а до боягузливого Гая він охолов. Він запросив Яна до себе в хатину подивитись на лижі, які він майстрував. На його запрошення прийшло все плем’я. Ян не бував у Калеба з часу перших відвідин. Як і того дня, у відповідь на стукіт пролунав голосний собачий гавкіт. 
Поки Ян розглядав лижі, гострозорий Гай угледів на лаві вичищений і доведений до ладу білий револьвер. Знахідка явно потішила старого, бо назбирати грошей на нову зброю йому не під силу. — А давай, Калебе, постріляємо! — вигукнув Гілка. — Ось тоді ти переконаєшся, що я найвлучніший стрілок у таборі. Калеб витяг кілька патронів і показав на білу цятку в пеньку кроків за сорок від хатини. Гай вистрілив три чи чотири рази, Ян — стільки ж, але обидва невдало. Тоді Калеб сказав: — А тепер моя черга. Маленьке руків’я револьвера наче потонуло в міцній долоні старого мисливця. Калеб вистрілив шість разів поспіль. Всі кулі влучили в білу цятку, а дві — навіть у мітку вугіллям, що позначала центр. — Овва! Хлопці були вражені пострілами Калеба. — Років двадцять тому я непогано стріляв, — скромно промовив старий мисливець, і його обличчя аж просяяло. — Та це дрібниці, я вам покажу дещо цікавіше. На відстані двадцяти п’яти кроків він поклав рядочком три патрони головками до себе й трьома швидкими пострілами збив їх один по одному. Після цього він сховав револьвер у бокову кишеню піджака, зарядив його, не витягаючи звідти й не показуючи, а потім недбало пустив кулю, без промаху влучивши в білу цятку за двадцять кроків. Нарешті він знайшов стару порожню бляшанку, звів курок і поклав револьвер на долоню, а бляшанку — на пальці правої руки. Швидким рухом Калеб підкинув револьвер у повітря на десять футів, а бляшанку — на двадцять, підхопив револьвер і пробив у бляшанці дірку, перш ніж вона впала на землю. Хлопці аж роти пороззявляли від зчудування. Тим часом Калеб пішов у хатину, щоб взяти ганчірку для протирання револьвера. — Тепер мене ніхто не переконає, що Калеб стріляв у тата. Калеб не схибив би! — вигукнув Сем. Почувши ці слова, Калеб уперше прихильно поглянув на Сема. Усі почувались веселими і щасливими. Ян наважився нарешті звернутись до нього з проханням, яке давно виношував: — Містере Кларку, поведіть нас коли-небудь на полювання на єнотів. Ми знаємо одне місце біля річки, де вони цілими зграями роблять наскоки на кукурудзу. Коли б Ян заговорив про це місяць тому, він одержав би зневажливу відмову, але після нічної пригоди Калеб ставився до Яна зовсім інакше, тому відповів: — Гаразд, найближчого прохолодного вечора підемо. Тоді собака краще йтиме по сліду. 
XXI. Перемога Гая
Відколи хлопці вперше побачили старого бабака на Бернсовому полі, вони не давали тварині просвітку. Кожного ранку близько десятої вони плазом добирались до посіву конюшини. Гай першим помічав запеклого ворога, а потім у бабака летіли стріли. Тварина встигала сховатись у свою нору, й на цьому все закінчувалось. Полювання на бабака вже стало для хлопців чимсь буденним, як от приготування сніданку чи миття посуду. Разів зо два старий гризун ледве ноги виніс, але після таких серйозних замахів став значно обережнішим. Якось уранці Сем підповзав до нори з одного боку, а Гай та Ян — з другого. Спершу вони подумали, що бабака немає. — Бачу, бачу його! — раптом вигукнув Гай. У невеличкій ямці, кроків за шістдесят від нори й за добру сотню кроків од них, Гай помітив сіру шкурку між кущиками конюшини. — Їй-бо, він! Ян не бачив нічого. Сем бачив, але не був певен. Через хвилину бабак звівся на задні лапки, розвіявши всілякі сумніви. — Оце так! — захоплено вигукнув Ян. — Ти й справді маєш гострий зір! Віднині ти не Гілка, а Яструбине Око. — Ура! — заверещав Гілка. — А ти, а ти, Семе, — теж зватимеш мене Яструбиним Оком? Адже й ти повинен, — з благанням в голосі додав він. 
— Погоджуйся, Семе, — сказав Другий Вождь. — Бачиш, він уже виправився й поводиться як індіанець. — Вирішимо на Раді. А зараз давайте нарешті його прикінчимо. — Послухай, Гілко, якщо ти такий спритний, то може проповзеш по конюшині й опинишся між бабаком та його норою? — Ну ясно, можу, ставлю скальп — мій чорний скальп проти його скальпа, що я перший уб’ю старого ведмедя. — Пусти мене першим, а ти будеш другим, — жартівливо-благаючим голосом промовив Сем. — Гр-р-р… Ти тремтиш за свій скальп! — Ох і всиплю ж я тобі, — відповів Сем. У кожного з хлопців був жмутик чорного кінського волосся, який називався скальпом і прив’язувався мотузочком до тім’я. От на цей скальп Гай закладався. — Годі вже сваритись! — втрутився Ян. — Слухайте мене, Перший і Третій Вожді. Якщо Дятлові пощастить вполювати гризлі, йому належатиме Гілчин скальп. Якщо ж ведмедя уб’є Гілка, то він візьме скальп Дятла. А ще переможцеві урочисто буде вручено велике перо. Сем з Яном із нетерпінням спостерігали за Гілкою з лісу. Вони бачили, як Гай переліз через огорожу. Бабак його не помітив. 
Гай ліг на живіт і поповз через конюшину. Хлопці хвилювались, що він не бачить бабака, тож замахали руками, вказуючи Гілці напрям. Гілка ж чомусь вирішив, що йому подають сигнал стріляти, і звівся на ноги. Ясна річ, бабак помітив його й кинувся до своєї нори, тобто на Гая. Гай швидко натягнув тятиву і вистрілив. Схибив. Бабак опинився навпроти Гілки, чим перелякав його мало не до смерті. Гай стояв біля нори. Бабак намагався проскочити. Обидва тремтіли з переляку. Раптом бабак сіпнувся, Гай підскочив і гепнувся на тварину. Все відбувалось із блискавичною швидкістю. Гай, відчувши під собою тіло тварини, зайчиком скочив на ноги і зібрався було накивати п’ятами, та боковим зором помітив, що тварина не рухається. Де й взялась та сміливість. Він копнув щосили тварину носаком по голові й лише переможні вигуки товаришів змусили Гілку повірити у вдале полювання. Коли хлопці підбігли до нього, він уже стояв у позі мисливця, що позує перед фотокореспондентом. В одній руці він тримав лук, а в другій — мертвого бабака. — Учіться, як треба стріляти бабаків! Під шістдесят фунтів здобич! (Насправді ж Бабак важив не більше десяти фунтів). — Молодець, Гілко! Ти просто герой! Ура! Хай живе Третій Вождь! Ура Вождю Гілці! — і після цих слів Гаєві вже нічого було скаржитись, що друзі не оцінили його перемоги. — Непогано було б розвідати ще нори бабаків. — За це ти отримаєш гранд ку, Гілко. — Але ж відсьогодні я називаюсь Яструбиним Оком!.. — Тільки після засідання Великої Ради, — суворо промовив Головний Вождь. — То давайте проведемо Раду сьогодні ввечері. — Давайте. — Ура! Сьогодні ввечері мене наречуть Яструбиним Оком. А ще я отримаю найкраще орлине перо за впольованого бабака! 
Одразу ж після обіду Гай непомітно зник. — Ну ось, знову він накивав п’ятами, щоб посуд не мити, — дратувався Дятел. — Та ні, — заперечив Другий Вождь. — Скоріше за все, він побіг кликати свою любу матусю на присудження гранд ку. — Це дуже схоже на Гая. Що ж, пропоную підготуватись до Ради. — Згоден. Ти біжи приведи своїх, а я приведу Калеба. — Навряд чи це вдала ідея. Мої батьки й Калеб навряд чи готові зустрітись, — засумнівався Сем. — А от Бернси з моїми залюбки зустрінуться. До того ж батько нещодавно придбав закладну на їх землю. Отже Сем мав привести матір, а Ян мав постаратись якомога швидше підготувати «орлине перо» й здерти шкуру з бабака. Бабак був таки великий. Ян чи не найбільше торжествував перемогу над ним. До Ради залишалося більше години, й він доклав усіх зусиль, аби влаштувати справжнє індіанське свято. Ян обстриг кігті бабака й нанизав їх на мотузок впереміж із дюймовими паличками бузини. Кігті були нерівні: одні коротші, інші довші, але в результаті вийшло справжнє індіанське намисто. Гай мчав додому, як на крилах. У саду він мало не наскочив на батька, але йому вдалося прослизнути в їдальню. 
— Мамочко! Приходь надвечір — мене обиратимуть Головним Вождем. Я завалив старого бабака, який приніс стільки нещастя нашій родині. Ніхто у таборі не зміг цього зробити, а я зробив! Вони стояли і дивились, а я переліз через огорожу й поповз по конюшині, мов справжній індіанець. Потім я опинився між бабаком та його норою і як загорлаю! Страшний бабак попер на мене, скрегочучи зубами. Він думав, що я злякаюсь, а я просто стояв собі й чекав, коли він нападе. Щойно він зірвався з місця, я як дам йому носаком у дих! Той підлетів аж на п’ятдесят футів і впав замертво. Ось така історія мого славетного подвигу! Що вони без мене варті у таборі? Тільки я можу вполювати оленя, тільки в мене найгостріший зір, тільки я завалив цього сивого бабака. Я заслужив звання Головного Вождя племені. Відсьогодні мене називатимуть справжнім індіанським ім’ям — я зватимусь Яструбиним Оком. Обов’язково приходь сьогодні ввечері. Старий Бернс саме увійшов у хату й велів сину негайно йти сапати картоплю. Та місіс Берн вдалося переконати чоловіка відпустити хлопчика. Залишалось тільки вирішити питання з рештою дітей, адже містер Бернс не бажав доглядати за ними. Дітей вирішили взяти з собою. Мати зо дві години вмивала, розчісувала, вдягала та чепурила чотирьох меншеньких дітлахів. Після цього вони рушили в путь, розтягнувшись майже через усе поле конюшини. Очолював процесію Гай — він показував дорогу. За ним ішла місіс Бернс із найменшенькою на одній руці, у другій в неї була банка з варенням. Ще троє дівчаток ішли за матір’ю. На бівуаку вже були по-святковому вбрані місіс Рафтен з маленькою Мінні — і серце місіс Бернс сповнилося радістю від того, що така «гонорова пані» прийшла подивитись на нагородження її сина. Місіс Бернс звернулась до сусідки солодкавим голосом: 
Дата добавления: 2015-11-05; просмотров: 16 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |