Коли зняли шкуру, Калеб сокирою вирубав печінку й мозок. — Цим, — пояснив Калеб, — вичиняють шкуру, а звідси індіанська скво добуває собі нитки, — він зробив глибокий розріз поздовж хребта від середини спини до крупу і, просунувши пальці під пасмо білястих волокон, почав його витягувати. Ця стрічка жил, майже в чотири дюйма завширшки, була дуже тонкою. Вона легко розщеплювалась на окремі волокна, що нагадували шовковисті нитки. — Ось вам цілий моток ниток, — сказав Калеб. — Візьміть і спершу їх добре висушіть. А щоб вони не ламались, занурте їх у теплу воду на двадцять хвилин. Нитки зробляться м’якими й готовими для роботи. Індіанська скво, коли шиє, тримає нитку в роті, щоб її розм’якшити. Тепер у нас є коняча шкура і теляча шкура. Треба їх якнайкраще використати. — А як вичиняють шкури? — У різні способи. Інколи просто чистять, поки не зішкребуть весь жир і м’ясо. Потім натирають галуном[10] та сіллю і залишають згорнутою. А коли вона наскрізь пройдеться галуном, шкура побіліє, тоді її розтягують і мнуть, аж поки вона зробиться зовсім м’якою. Та в індіанців немає галуну та солі, тому вони змащують шкури сумішшю печінки та мозку. Зараз я вам покажу. — Давайте все робити, як справжні індіанці! — запропонував Ян. — Тоді дістань печінку й мозок теляти. — А чому не кінські? — Не знаю, але я не бачив, щоб індіанці змащували телячу шкуру кінською сумішшю. Мабуть, так краще… 
Сем приніс із дому телячий мозок та печінку. Потім вони з Яном заходилися шкребти телячу шкуру. Після тривалої й напруженої роботи шкура зі споду зробилася синювато-білою. На дотик вона вже не була жирною. Печінку варили з годину, а потім розтерли із сирим мозком. Сумішшю змастили шкуру, після чого згорнули її навпіл, скрутили в сувій і поклали в прохолодне місце. Через два дні шкуру відмили в потічку і повісили сушитись. Коли вона добре просохла, Калеб вистругав міцний, загострений на кінці кілок і показав Яну, як розминати шкуру вістрям кілка, щоб вона зробилася м’якою та еластичною. Конячу шкуру, після того як з неї зчистили шерсть, належало обробляти в такий самий спосіб, але вона була значно грубішою, тож мала просочуватись сумішшю значно довше. Через два дні старий мисливець вискоблив її і розім’яв на гострому кілку. Шкура була вже обробленою, за винятком двох-трьох місць. Оглядаючи її, Калеб сказав: — Гм! Вона не вся просочилася рівномірно. Він знову змастив її сумішшю і поклав ще на день у холодок, після чого довго розминав на вістрі кілка, поки вся шкура зробилась м’якою та волокнистою. — Ось так індіанці вичиняють шкури, — сказав Калеб. — Я ще бачив, як шкури вимочували у відварі канадської смереки, але наша шкура вийшла кращою. Тепер залишилось її прокоптити, щоб вона не задубла у воді. Калеб розклав димове багаття і підвісив шкуру над густим димом. Шкура потемніла й почала пахнути, як пахнуть усі шкіряні вироби індіанців. — Містере Кларк, а покажіть нам, як індіанці шиють мокасини і воєнні куртки! — знову попросив Маленький Бобер. — Мокасини робити просто, а от воєнні куртки — не обіцяю. Кожне плем’я шиє мокасини по-своєму. Варто індіанцю глянути на взуття, він миттю визначить, з якого племені незнайомець. Найбільше славляться мокасини оджибва, тобто зі зборками. Їх викроюють із одного шматка шкіри, який загортається у зборки на підйомі ноги. В них м’яка підошва. Другий вид мокасинів поширений переважно у преріях. У них тверді підошви, щоб колючки кактусів та каміння не кололи ногу. — Я хочу тверді підошви! — сказав Ян. — Зараз спробуємо, — відповів Калеб. — І мені мокасини! Це ж моя коняка! — вигукнув Гай. — Неправда, твій батько віддав коня мені, — спокійно мовив Калеб. Старий мисливець спеціально залишив шматок недубленої, але ретельно вичищеної шкури. Тепер він розпарив її в теплій воді. Поставив на шкуру ногу Яна, обвів її лінією і вирізав підошву. Цю підошву він поклав виворотом на той самий шматок шкури й викроїв по ній другу підошву. Тоді Калеб зміряв довжину ступні хлопця, додав ще один дюйм, зміряв ногу в підйомі та додав півдюйма. Потім він викроїв шматок із м’якої шкіри і зробив розріз по середній лінії. Калеб вирізав другий такий самий шматок і язичок, який пришивався до великої викройки так, щоби краї збіглися. Такий самий язичок був пришитий і до другої заготовки. 
— Це переди, — сказав Калеб. — Їх можна вишити бісером. — Я не вмію. — Вишивання — жіноча робота, тож я не навчу тебе цьому, але можу показати узор моїх перших мокасинів. Я запам’ятав його на все життя, бо сам убив бізона й від початку до кінця бачив, як скво робила мокасини. Старий втримав на язиці, що згодом одружився з тією скво. — А виглядали вони так, — вів Калеб далі. — Червоні та білі трикутники навколо — це гори; на п’яті маленька синя доріжка — це твоє минуле. На підйомі три: червона, блакитна і біла. Вони спрямовані вперед — це твоє майбутнє. Кожна доріжка має багато різних позначок, які означають зміни в житті та дороги, але всі три закінчуються орлиним пером — почестями. Коли мокасини будуть готові — розфарбуй їх. А зараз ми зшиємо їх голкою та доброю міцною жилою. Стібки треба робити через край, щоб не перетерлися. Ян і Калеб не були вправними шевцями. Тож Сем з Гаєм час від часу підсміювались над ними. Сем хихотів, що із Сі Лі вийде краща скво, ніж із них обох, разом узятих. 
Та зрештою вони обшили перед і стягнули міцним рубцем розріз на п’яті. Потім у кожній халявці вони попробивали по чотири пари дірочок, в які затягнули шнурки. Ян справжніми індіанськими фарбами розмалював мокасини. Робота завершилась. Звісно, за цей час індіанська скво могла б зробити пар шість добрих мокасинів, та навряд чи так втішалася, як Ян із Калебом. XIV. Філософія Калеба
Час від часу в «книзі відвідувачів» біля струмка Ян знаходив сліди великої нориці. Хлопцям закортіло спіймати її, і вони звернулись до Калеба по допомогу. — Містере Калеб, а як можна зловити норицю? — запитав Ян. — Зараз немає сенсу її ловити, — відповів старий мисливець. — Треба почекати жовтня. — Ну, а як ви їх ловите, коли настає пора? — По-різному. Цього разу нелегко було розговорити Калеба, але помалу Ян зумів це зробити. — Колись на норицю ми ставили капкани. Принаджували маленькою пташкою чи головою куріпки. Капкан убивав звіра одразу на смерть. В холоди трупик замерзав і довго зберігався, тож навіть через декілька днів його можна було знайти нормальним. А от в теплу пору багато шкурок псувалось, якщо вчасно не перевірити капкани. Тому доводилось весь час ходити й перевіряти, чи не потрапила бува в капкан норка. …Потім хтось вигадав сталевий капкан із зубцями, який хапав звіра за лапу. День по дню тварина мучилась, поки не помирала з голоду або не відгризала собі лапу й тікала. Одного разу я спіймав норицю, в якої залишилось тільки дві ноги. Це означало, що до цього вона двічі побувала в сталевому капкані і двічі звільнялась. 
Такі капкани не потребують частої перевірки, та, як на мене, аби їх розставляти, замість серця треба мати камінь. Коли я думав, яких страждань зазнала ця бідолашна нориця з двома лапами, я назавжди відмовився від сталевих капканів. «Хочеш ловити звіра — сказав я собі, — став пастки або лови живцем, але не каліч і не знущайся над ним». Капкани зі сталевим корпусом варто заборонити законом. Це жорстоко… А от щодо полювання скажу вам, що це непогане заняття. За все своє життя я жодного разу не бачив, щоб полювання зіпсувало людину. По-моєму, справжній мисливець значно добріший за інших. А те, що йому доводиться вбивати, так дикі ж звірі не гинуть самі по собі: все одно вони потрапляють до пащек інших диких тварин. Тож краще померти від кулі, аніж бути розтерзаним іншим звіром. От тільки не треба бути жадібним — не варто винищувати весь рід. Якщо матимете голову на плечах, то до кінця днів радісно переживатимете свої мисливські пригоди. …Колись, уже давно, супроводжував я одного європейця. Поранив він оленя, що той не міг уже звестися на ноги, а сам розсівся біля нього снідати. Жує собі не поспішаючи та через кожні дві-три хвилини стріляє в бідолашну тварину, а та ніяк не сконає. Коли я побачив, чим він займається, в мене аж кров скипіла від гніву. Я сказав йому все, що про нього думав, а сам прикінчив бідолашну тварину. Після цього я не міг навіть дивитися на того нелюда. Коли б він пристрелив оленя на бігу, той би не конав у таких страшних муках. Рана від вірної кулі німіє. А стріляти в поранену тварину заради потіхи — це ганьба і наруга. Дуже погано, що випускають зброю, з якої можна стріляти багато разів підряд. Потрапить вона до рук отакого дурня, зустріне він десь оленяче стадо і почне бахкати у всіх без розбору. Накалічить їх, а вони порозбігаються і сконають у страшних муках. Для полювання слід брати одностволку. Полювання — чудова річ, от тільки в ньому не має бути жорстокості. Сталеві капкани, розривні кулі, багатозарядні рушниці, — все це жорстоко. Калеб говорив довго. А коли замовкав, то Ян знову ставив питання, щоби старий продовжував свою розповідь. — А яке ваше ставлення до полювання з луком, містере Кларк? — З луком і стрілами на ведмедя не підеш, але я був би радий, коли б на дрібну дичину дозволялось полювати тільки з луків. Стріла — це вірна смерть або вірний промах. Нею не скалічиш. Одним пострілом з лука не знищиш цілу зграйку пташок, як це можна зробити з дробовика. Але ця зброя, повторюю, розрахована виключно на дрібну дичину. — Ваша правда, містере Калеб. Луки та стріли — не така руйнівна зброя, як вогнепальна. З нею краще можна пізнати лісове життя, і вона дуже спортивна. А коли хто зловживає нею, то по стрілі найлегше знайти її власника. Калеб, що бувало з ним рідко, сам того не помічаючи, розфілософствувався. Ян пожадливо ловив кожне його слово і не переставав штурмувати старого питаннями. — А як робляться пастки? — запитав він. — На яку дичину? — На норицю. — Зараз у нориці погане хутро. До того ж вони саме вигодовують маленьких. — А я не ставитиму пастку. Мені тільки хочеться її змалювати. — Ну гаразд, якщо й поставиш ненадовго, страшної біди не станеться. Знайдеться у вас кілька дощок? Ми колись робили пастки із суцільного обрубка ялиці або білої сосни. Я покажу вам, як робиться пастка, тільки за умови, що ви пообіцяєте навідуватись до неї щодня. 
Хлопці навіть уявити не могли, як можна не навідуватися до пастки щодня, тож із радістю дали обіцянку Калебу. Вони зробили пастку у вигляді ящика, замінивши задню стінку дротяною сіткою. — Сюди можуть ловитися нориці, ондатри, тхори, кролики та інші звірятка, залежно від того, де її поставити і яку приманку покласти. — Я гадаю, що для спроби найкращим місцем буде наш Вакан. Як приманку до дротяного гачка міцно прив’язали риб’ячу голову. Вранці, наближаючись до пастки, Ян помітив, що вона закрита. Почувши жалібні зойки та дряпання, хлопець схвильовано закричав: — Хлопці! Хлопці! Нориця піймалась! Хлопці винесли пастку на сонячну місцину. На їхнє розчарування, попалась їхня давня знайома сіра кішка. Щойно вони підняли кришку — вона вискочила і втекла. Певна річ, вона побігла додому до своїх котенят, які так довго були без її нагляду. 
XV. Візит Рафтена
— Семе, в мене закінчилась записна книжка, — сказав Ян. — У блідолицих такого немає, тож доведеться йти на мирні переговори з твоїм батьком. Може, він купить мені її, коли буде їхати в місто. Сем нічого не відповів. Він обернувся в бік стежки, прислухався і сказав: — Про вовка помовка, а вовк тут. Коли з-за кущів показалась огрядна фігура Рафтена, Ян із Гаєм зніяковіло принишкли. Тільки Сем у повному бойовому розфарбуванні тримався невимушено, як завжди. — Доброго ранку, татуню. Впізнаєш мене? Мабуть, у тебе якась біда, раз ти прийшов за порадою… Рафтен розтягнув губи в широкій усмішці, і хлопці полегшено зітхнули. — Я прийшов подивитись, чи ви не похворіли часом. — Тату, а ти дозволиш нам пожити тут іще? — запитав Сем і, боячись почути не те, що йому б хотілось, поквапився із другим запитанням: — Скажи, тату, давно вже тут немає оленів? — Та років із двадцять. — Обернись, — прошепотів Дятел. Рафтен повів очима і навіть здригнувся, бо опудало, добре замасковане в кущах, справді скидалось на живого оленя. — Спробуйте вистрілити, — запропонував Ян. Рафтен взяв заряджений лук. Не влучив. 
— Ця штукенція не для мене. Я надаю перевагу рушниці. — Потім запитав: — Старий Калеб заходить до вас? — Старий Калеб? О, так! Він наш частий гість. — Бачу, до вас він краще ставиться, ніж до мене. — Слухай, тату, а чому ти думаєш, що це Калеб у тебе стріляв? — Мабуть, у суді я цього не довів би, але того дня, коли ми обмінялись із ним кіньми, між нами виникла сварка. Він заприсягся вбити мене і поїхав з міста. Його пасерб Дік Пог стояв поруч і все чув. Вночі, коли я повертався додому, в мене вистрілили з-за кущів, а вранці ми знайшли поблизу гаман[11] Калеба та кілька його листів. Це все, що я знаю, і цього досить. Пог нечесно відібрав у нього ферму, але мене це не обходить. Я думаю, цього старого звідтіль скоро зовсім потурять. — А він, здається, добрий, — вставив Ян. — Воно то так, тільки коли хильне зайвого, від нього можна всього чекати. А так він дуже спокійний. — Що ж сталося з його фермою? — запитав Сем. — Хіба вона йому вже зовсім не належить? — Ні, тепер ферма не його. Хоча я не певен. Чув, що казали. Саріанна йому не рідна дочка, і навіть не родичка. У нього більше нікого немає. Дік раніше наймитував у мене. Язик у нього жахливий, але працював він добре. Цей Дік одружився з Сарою й умовив старого переписати на них ферму. Дік обіцяв, що Калеб житиме з ними до кінця своїх днів. Та прибравши до рук ферму, Дік задумав спекатись старого. Перша сварка відбулася через Турка. Дік заборонив тримати його на фермі, бо той ганяв курей і душив овець. Мою овечку він точно загриз. Якби я стовідсотково був певен у цьому, то дав би десять доларів, щоб його вбили. Калеб відмовився розлучитися з собакою і перейшов жити в хатину біля струмка на другому кінці своєї земельки. Справи пішли на краще. Дік із Саріанною навіть посилали старому борошно та іншу провізію. Та люди кажуть, що вони надумали зовсім вижити старого. Я цього не знаю, бо мене це зовсім не обходить, хоч Калеб певен, що саме я підбиваю проти нього Діка… Ну, як твої нотатки? — запитав Рафтен, помітивши записну книжку в руках Яна. — О, добре, що нагадали, — відповів Ян. — Скажіть, будь ласка, що це таке? — і Ян показав перемальований у записну книжку відбиток незнайомого копитця. Рафтен примружив око: — Не знаю. Нібито схоже на слід великого оленя. Але це неможливо. Оленів тут давно вже немає. — Слухай, тату, — не вгавав Сем, — ти теж був би спантеличений, коли б тебе вигнали з дому? Чи не так? — Звичайно. Та коли б я невдало обміняв коняку, то не став би за це стріляти в людину. Ну відлупцював би його; можливо, й сам би дістав здачі, тільки й усього. Ну, годі про це. Поговоримо про щось інше. — Містере Рафтен, купіть, будь ласка, мені записну книжку, коли поїдете до міста. Я не знаю, скільки вона коштує, я б зразу дав вам гроші, — сказав Ян, непокоячись у душі про те, щоб ціна книжки не перевищила п’яти або, щонайбільше, десяти центів, які він встиг назбирати. — Обов’язково. Але тобі не треба чекати. В поселенні білих є новісінька записна книжка, яку ти можеш отримати за так. — Знаєте, містер Рафтен, — встряв у розмову Гай, — я краще за всіх стріляю в оленя! 
Сем та Ян перезирнулись, подивились на Гая, одночасно вхопилися за ножі й в один стрибок опинилися біля Третього Вождя. Той сховався за спину Рафтена і, як завжди, здійняв ґвалт: — Не чіпайте мене! Відчепіться!.. Рафтен підморгнув: — А я думав, що ви мирне плем’я. — Скажіть, щоб вони не чіпали мене! — скиглив Гілка. — Ми тебе відпустимо, якщо ти знайдеш того бабака. Вже другий день ми ні з ким не воюємо. — Добре, знайду. Гай зник у кущах, а хвилин через п’ять уже біг назад, подаючи руками якісь знаки. Хлопці взялися за луки, але, побоюючись обману, не дуже поспішали. Гай швидко кинувся за своїм луком та стрілами, і це розвіяло їх сумнів. Тоді всі троє побігли на поле. Рафтен теж приєднався до хлопців, попередньо запитавши, чи не заважатиме він полюванню. Старий сивий бабак їв конюшину. Хлопці обережно поповзли вперед, мов справжні індіанці. Коли бабак підводився, щоб оглянути все довкола, хлопці завмирали. Коли ж він знову починав гризти, вони повзли далі і, нарешті, зупинились кроків за сорок від нього. Бабак насторожився, Сем шепнув: — Тільки-но він знову почне їсти, ми вистрілимо всі разом. І ось бабак повернувся до них спиною. В ту ж мить хлопці підхопились і спустили тятиви. Стріли продзижчали навколо старого гризуна, але жодна не влучила, і він сховався в нору набагато раніше, ніж мисливці встигли перезарядити зброю. — Чого ж ти дав маху, Гілко? — Ось побачите, наступного разу… Рафтен почав з них кепкувати: — Ех ви, мисливці нещасні! Коли б поруч не було поселення білих, ви б давно вже померли з голоду. Справжні індіанці не відійшли б від нори цілу ніч, а вранці обов’язково його спіймали б. Коли ви з ним покінчите, я покажу вам, де водиться ще один. З цими словами Рафтен рушив додому. Сем крикнув йому навздогін: — Тату, а де ж записна книжка для Яна? Він літописець у нашому племені, і скоро вона йому знадобиться. — Я покладу її на твоєму ліжку. Він так і зробив, а Ян із Семом отримали неабияке задоволення, витягуючи книжечку через вікно кінчиком розщепленої палиці. 
XVI. Як Ян вивчав качок
Одного дня Дятел, лежачи у затінку, сказав владним голосом: — Мені сумно, Маленький Бобре! Розкажи щось. — А давай я навчу тебе своєї мови — запропонував Другий Вождь, який вже не раз поривався навчити Гая і Сема стародавній мові свого племені (яку, звісно, сам придумав). — Я просив тебе розповісти щось, — замогильним голосом повторив роздратований Дятел. — Тоді слухай, — почав Маленький Бобер. — Я розкажу про одну людину, котра поселилась у лісі, щоби познайомитись із життям лісових мешканців. Було дуже важко, адже йому ніхто не допомагав, та він усе одно жив у лісі. Він прочитав книжку про пташок, і йому здавалось, що він бачить цих пташок на власні очі. Насправді ж пташки були дуже далеко, і його це засмучувало. Одного дня він побачив дику качку на ставку. Йому вдалося як слід розгледіти оперення пташки, тож він замалював її у свій нотатник. Трохи згодом за малюнком він дізнався, що то була качка-чиранка. І тоді йому сяйнуло: кожна качка має свої плямки і смужки, які слугують їй за солдатський мундир. Якщо змалювати плямки кожної качки, то можна буде розрізняти птахів. Так він і вчинив. Якось він змалював качку, котру потім частенько бачив. Ніхто не міг йому сказати, що це за пташка, але малюнок на ній був пречудовий! Пішов він у тіпі і з горя поцупив останнє яблуко Великого Вождя, і став заїдати своє нещастя. 
З цими словами Ян вийняв яблуко і з печальним виглядом уп’явся в нього зубами. На обличчі в Дятла жоден м’яз не сіпнувся. Зі спокоєм Верховного Вождя він продовжив оповідь Яна: — Коли Великий Вождь довідався про змарноване життя, він промовив: «Мені безкінечно жаль це старе яблуко. Я виловив його у старому кориті. Я вважаю, коли людина не доводить справу до кінця, то чинить дуже нерозважливо. Якби цей хоробрий юнак не крав яблука, по яких тупцяли свині, а прийшов і поділився своїми сумнівами з Великим Вождем племені, то благородний червоношкірий індіанець сказав би йому: „Сину мій, ти правильно вчинив, що прийшов до мене. Ти хочеш вивчити качок? Чудово!“ І він повів би цього допитливого юнака в готель у місті Дауні і показав би йому всі види качок, які існують на світі. На кожній качці там висить бирочка з назвою. Я завершив свою промову». Дятел кинув сердитий погляд на Гая, який не знав, як сприймати оповідку, тож вирішив, що це кепкування. Одначе Сем говорив про це досить серйозно. Остання пропозиція Головного Вождя видалась усім досить розумною, тож вони вирішити навідатись у Дауні, що розташовувався за п’ять миль від табору. 
— Я вважаю, що Третього Вождя слід залишити тут для охорони. А ще мені здається, що в Дауні ми маємо йти як білі, — зауважив Сем. — Ти хочеш знову стати білим? — Так. А ще взяти двоколку[12] й коня. До міста п’ять миль. Ян страшенно засмутився. Він сподівався, що вони підуть пішки через ліс. Але пропозиція Сема була розумною, тож він погодився. Рафтена вдома не було. Хлопці швидко запрягли коняку і поїхали в місто. У Дауні вони спершу зайшли в крамницю, де Сем закупив усе за маминим списком. Хлопці придбали олівець, гумку і зошит для Яна, і лише тоді попрямували до готелю. Ян почувався, як сільський хлопчик, котрий уперше відвідав цирк — нарешті він побачить те, про що так довго мріяв! Від обіду до вечора Ян малював качурів і качок. Їх виявилось більше п’ятдесяти видів. Ян почувався Аладіном у чарівному саду перед незліченними скарбами. У кожного птаха був ярличок із назвою, тож Ян повіз із собою купу замальовок. Його щастю не було меж. Згодом він склав величезну таблицю з назвами качок, що допомогло йому розгадати багато загадок. Коли присмерком вони повертались до табору, на стежці їх перестрів привид. За голову йому слугував гриб-дощовик, вирізаний у формі черепа, а за тулуб — стара газета. В тіпі було порожньо. Очевидно, Гай настромив привид на палицю і не побажав залишатися з ним наодинці, тож утік під покровом ночі. 
XVII. Подвиг Сема
Теслярством Сем захоплювався чи не з пелюшок. Навіть досвідчені теслі визнавали, що він майстерно володіє інструментом. «Індіанці» ж вважали Сема справжнім чарівником. Ян міг півгодини сопіти над якоюсь цуркою, марно силкуючись її розколоти, та підходив Сем і казав: «Стукни ось тут» — і все виходило. Коли ж Сем брався до сокири, цурка миттю розліталась навпіл. Для влучного удару не існувало певних правил. Іноді треба було рубати над сучком, іншого разу навпаки, знизу. Сем завжди знав, де опустити сокиру. Помилявся він вкрай рідко і ніколи не хизувався своїм талантом. Одного разу Ян марно бився над товстою ключиною. І Гай намагався йому пособити — та де там! — Ну, Семе, — вигукнув Ян, — цю штукенцію і тобі не під силу розколоти! Сем покрутив у руках ключину, поставив її сторч і вилив на неї кухля води. Коли вода всоталась, він з усього маху рубонув по лінії, де волокна сходилися у вузол. Ключина одразу розпалась на дві частини. — Ура! — захоплено вигукнув Маленький Бобер. — Тю, — буркнув Гілка, — йому просто пощастило. Вдруге він цього не зуміє. — Не тобі з ним змагатися, — обірвав його Ян. Він розумів, що Сем не тільки вправний, але й кмітливий: кварта води зменшила опір деревини й перемістила рівновагу. — Тож я для нього почав! — зневажливо кинув Гілка. — По-моєму, це треба вважати за ку, — сказав Маленький Бобер. — За що ку? — сердито фиркнув Гілка. — Дурня! А зможеш зрубати за три хвилини дерево завтовшки шість футів? — А яке дерево? — Та будь-яке. — Закладаюсь на п’ять доларів, що я зрубаю білу сосну за дві хвилини і повалю її в будь-який бік за вашим бажанням. Ви тільки вкажіть, куди валити, вбийте там кілок, і я вжену його в землю. — Навряд чи в когось із нашого племені є п’ять доларів, та якщо ти це зробиш, отримаєш перо гранд ку, — відповів Маленький Бобер. — Тільки без підпорок! — загорлав Гай, намагаючись унеможливити повалення дерева. — Подумаєш, — відповів Дятел. — Я зроблю це без підпорок. Він нагострив сокиру, і всі пішли в ліс вибирати дерево. Вони швидко знайшли підходящу білу сосну. Сему дозволили трохи розчистити довкола чагарник, аби легше було валити дерево. Кожне дерево в лісі нахиляється, куди йому заманеться. Ця сосна трохи нахилилась на південь. Вітер дув з півночі, тож Ян вирішив вбити кілок з північного боку. Семові очі зблиснули радісним вогником, та Гай, який трохи тямив у рубанні дерев, презирливо фиркнув: — Подумаєш! Проти вітру й дурень повалить дерево, а він хай спробує під кутом. Ось так! І Гай вбив кілок з північно-західного боку. 
— Хай покаже, який він мастак. — Гаразд, за хвилину починаю, — і Сем обійшов навколо дерева, визначив його точний нахил та силу вітру у кроні. Потім закасав рукави, скинув підтяжки і, ставши із західного боку дерева, сказав: — Я готовий. Ян подивився на годинник: — Давай! Сем двічі впевнено вдарив по дереву з південного боку, — і на ньому з’явилась глибока зарубина. Тоді він підійшов до дерева з північно-західної сторони й зробив ще одну зарубину, трохи нижче першої. Він не квапився, кожен його рух був виваженим, кожен удар точно розрахованим. Спершу вилітали тріски дюймів у десять завдовжки, але зарубка дедалі поглиблювалась, і вони все меншали й меншали. Стовбур був уже підрубаний на три чверті своєї товщини, коли Ян вигукнув: — Збігла перша хвилина! Тоді Сем зупинився, сперся рукою на південний бік дерева й безтурботно почав дивитись на його верхівку. — Семе, не зволікай! Час спливає! — хвилювався Ян. Сем ані пари з вуст. Він стежив за напрямком вітру й чекав сильного пориву. Нарешті верхівка дерева хитнулась. Почувся загрозливий тріск. Тільки-но дерево почало хилитися, Сем трьома швидкими ударами прорубав усю виїмку з західного боку, лишивши тільки невеличкий трикутничок. Тепер центр ваги перемістився на північний захід. Дерево нахилилося в цей бік, але все ще трималось на тоненькій ніжці. 
Та з новим поривом вітру воно з шумом упало, до кінця увігнавши кілок у землю. — Ура! Ура! Ура! Хвилина сорок п’ять секунд! — радісно закричав Ян. Сем мовчав, але очі в нього весело блищали. А Гай завів своєї пісеньки: — Подумаєш, дивина! Я й не таке бачив! Ян витяг свою рулетку і заміряв пеньок: — Сім з половиною дюймів! — молодчина, старий! Це таки справжній великий подвиг — гранд ку. Незважаючи на вмовляння Гая відкласти церемонію нагородження до приходу Калеба, Сем отримав велике орлине перо — як найкращий тесля серед сенгерських індіанців. XVIII. Сови і вечірня школа
Якось увечері Сем вийшов поглянути на зорі перед сном. Десь неподалік кричала сова: «Ху-хоху-хохо-ху-у-у-у!» Раптом за двадцять кроків від нього безшумно сіла величезна пташка. — Яне! Яне! Мерщій неси лук та стріли! Тут вухата сова, що тягає курчат! — Яне, не слухай його — пробурмотів з-під ковдри вже сонний Гай. — Я б не пішов. Та Ян вискочив з тіпі, захопивши свою і Семову зброю. Сем вистрілив у великого птаха, та дав маху. Сова розправила крила і зникла в пітьмі. — Пропала моя найкраща стріла! — Мазило! — досадував Ян. — Стріляти спершу навчись! Раптом над ними прошуміли крила. І на магічний стовп знову сіла сова. — Моя черга, — прошепотів Ян. Він пустив стрілу, але теж схибив. — Яне, ти промазав у таку мішень! Та в неї навіть дитина влучила б! — Якщо вона повернеться, покличте мене! — верескнув Гай із тіпі. — Я покажу вам, як стріляє влучний стрілок. Ви тільки згадайте полювання на оленя… 
Але тут Перший і Другий Вожді з такою люттю кинулись на Третього Вождя, що той миттю змінив свій тон і запищав: — Відчепіться від мене! Вночі індіанців розбудив пронизливий крик на верхівках дерев. Ян схопився з ліжка: — Здається, сова повернулась! — А чого їй боятися? — відгукнувся Сем. Вранці хлопці пішли розшукувати свої стріли. Магічним стовпом у них називалась висока жердина, на якій було повішено щит, прикрашений перами. Як і годиться індіанцям, Ян намалював на ньому тотем свого племені — білого буйвола. Не пройшли вони й двадцяти п’яти футів, як раптом Ян здивовано вигукнув: — Дивіться! Дивіться! Що це значить? На землі лежали дві величезні вухасті сови. Обидві були пронизані в самісіньке серце, одна «вірною смертю» Сема, а друга — Яновою «торохтійкою». Постріли були такими влучними, що хлопчики могли тільки сказати: — Коли б ми це бачили на картинці, то нізащо б не повірили. На Великій Раді двоє мисливців отримали гранд ку. Один голос був проти. Гай зневажливо буркнув: — Подумаєш, випадково влучили у ціль, що була просто перед носом. Навіть самі здивувались на ранок, що поцілили. От коли б я стріляв… — Гаю, а що ти скажеш про крик на верхівках дерев? — Гр-р-р-р! Захопленню Яна не було меж. Він ретельно виміряв розмах крил у кожної сови і відстань від дзьоба до кінчика хвоста. Він вивчав порядок розміщення пер, з інтересом дивився у великі жовті очі, тремтячими пальцями торкався довгих міцних пазурів. Він просто не міг відвести очей від птахів. Тож коли він подумав, що через кілька днів ці неймовірні створіння почнуть розкладатись, і що їх доведеться закопати в землю, у нього від болю аж стислося серце. — От би навчитися набивати чучела! — вигукнув Ян. — А ти попроси Сі Лі, він покаже, — порадив Сем. — Здається, я не раз бачив у книжках індіанських чаклунів з чучелами птахів, — додав він з лукавою посмішкою. — Точно. Треба попросити Сі Лі. Але тут виникло питання: йти самому до Сі Лі й таким чином перетворитись на «білого», чи спробувати затягти його сюди. Тоді Сі Лі доведеться працювати без потрібних інструментів. І все ж вирішили запросити Сі Лі до табору. — Ще бракувало, щоб тато подумав, ніби ми повернулись! Хлопці розжилися необхідним приладдям, спіймали із засідки Сі Лі й після нетривалих переговорів вирішено було організувати вечірню школу набивання чучел. Сі Лі прийшов у табір і приніс клоччя, трохи вати, міцні суворі нитки, дві голки-циганки, кремоподібне арсенове мило, кукурудзяне борошно, товстий і тонкий дріт із м’якого заліза, терпужок, плоскогубці, різак для дроту, гострий ніж, ножиці, свердло, дві готові дерев’яні підставки і лампу. Це був перший урок Яна з мистецтва набивання чучел. Згодом воно принесло йому багато радості й немало невдач. Гай зацікавився новим заняттям, хоча з його мармизи не зникав зневажливий вираз. Сем дивився, захоплено роззявивши рота. А Ян почувався на сьомому небі. 
Дата добавления: 2015-11-05; просмотров: 16 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |